Зміст вступ



Сторінка26/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   40

За дипломатичної підтримки СРСР і США індонезійським патріотам вдало¬ся вистояти у двох розв'язаних Нідерландами колоніальних війнах 1946— 1949 рр. й добитися міжнародного визнання незалежності країни у грудні 1949 р. Метою національно-визвольної революції А. Сукарно визначив побудо¬ву процвітаючої держави і справедливого суспільства за принципом "усе для всіх" на основі модернізації країни. Він сформулював засади державної ідеоло¬гії у вигляді п'яти принципів ("панча шила"): націоналізм — як принцип уні¬тарної держави з політичною нацією; інтернаціоналізм (єдність людей) — як форма гуманізму, що передбачає рівноправність і братерство між народами; демократія — як суверенітет народу й прийняття рішень на традиційній осно¬ві компромісу-консенсусу; соціальна справедливість — як політична й еконо¬мічна рівність та процвітання; віра в єдиного Бога — як свобода віросповіда¬ння й віротерпимість. Донині ці принципи лежать в основі державного будів¬ництва Індонезії.

Особливості сучасного політичного та економічного розвитку. Однак після здобуття незалежності в Індонезії почався тривалий період політичної неста¬більності й гострого міжпартійного суперництва, до того ж унаслідок пере¬можної війни за визволення у країні помітно зріс авторитет армії, чия консер¬вативна верхівка почала претендувати на роль самостійного політичного цен¬тру. Комуністична партія Індонезії (КІН), заснована 1920 р., двічі робила спро¬би захопити владу — в 1948 і 1951 рр. На парламентських виборах 1957 р. вона вийшла на перше місце, а мусульманські партії "Машумі" та "Нахдатул Ула-ма" ("Союз мусульманських богословів") мали на меті створення ісламської теократичної держави. На додаток до всього не стихали сепаратистські по¬встання на Суматрі й Молуккських островах. За таких умов А. Сукарно ініці¬ював запровадження авторитарної форми правління — "керованої демокра¬тії". Про будівництво "індонезійського соціалізму" було офіційно оголошено, коли ключові галузі економіки країни почали контролюватися національним державним і приватним капіталом, почалася аграрна реформа. Проте її темпи виявилися надто повільними, а державний сектор швидко виявив свою не-ефективність і сприяв збільшенню бюрократії та зростанню зловживань.

Міжнародне становище Індонезії значно ускладнилось після так званої "малайзійської кризи", коли навесні 1961 р. Британією було висунуто ідею створення Федерації Малайзії у складі вже незалежної з 31 серпня 1957 р. ма¬терикової Малайї (на санскриті — "гірська земля") й острівних британських володінь — Сінгапуру, Брунею, Сараваку й Сабаху. Сукарно різко виступив проти створення, на його думку, "неоколоніальної" держави, сподіваючись пе¬реключити увагу індонезійської громадськості з внутрішніх труднощів на зо¬внішнього ворога.

Тим часом 8 липня 1963 р. було підписано Лондонський пакт, який став фактичним проголошенням Малайзії, яку визнали уряди всіх держав АТР, за винятком Філіппін та Індонезії. А в січні 1965 p., у відповідь на прийом Ма¬лайзії як тимчасового члена до Ради Безпеки ООН, Індонезія вийшла з остан¬ньої. Ці події зміцнили індонезійсько-китайські контакти, і А. Сукарно заявив про створення осі "Пекін — Джакарта". Однак внутрішнє становище Індонезії різко загострилося, лідери 3,5-мільйонної компартії наполягали на створенні президентом поряд із сухопутними військами, авіацією, флотом та поліцією п'ятого виду Збройних сил (під власним політичним контролем) — народного ополчення.

У ніч на 1 жовтня 1965 р. прихильники компартії здійснили терористичну операцію проти командування армії, що, як заявлялося, готувало реакційний державний переворот. Було вбито шість генералів, але внаслідок поганої коор-динованості дій військових і партійних заколотників, ухильної позиції А. Су¬карно й рішучої поведінки єдиного вцілілого від розправи генерал-майора Му-хамеда Сухарто (1921—2008) так званий "Рух ЗО вересня" зазнав поразки. Внаслідок репресій з боку армії було знищено понад 500 тис. комуністів, ще стільки ж потрапило до в'язниць і концтаборів, а в березні 1966 р. існування компартії й пропаганда марксистської теорії були заборонені законом. Розслі¬дування заколоту невдовзі призвело до фактичного усунення від влади А. Су¬карно.

12 березня 1967 р. Тимчасовий народний консультативний конгрес обрав М. Сухарто виконуючим обов'язки президента країни, а через рік він став пре¬зидентом Індонезії. Сформульовані ним принципові засади "нового порядку" полягали в послабленні партійного впливу на політичне життя країни та юри¬дичному закріпленні за армією "подвійної функції" (вона не лише захищає країну від зовнішньої загрози, а й формує внутрішню політику). М. Сухарто сім разів обирався президентом (і водночас главою уряду) на п'ятирічний тер¬мін. Крім того, згідно з конституцією 1945 р. й законом про вибори 1968 р. він особисто призначав із військових третину членів Народного консультативного конгресу (НКК) і 20 % членів парламенту — Ради народних представників (РНП), які разом із Радою представників регіонів входять до НКК; на власний розсуд призначав і звільняв міністрів, за формальної згоди НКК приймав за¬кони.

Отримавши у спадок цілком збанкрутілу економіку, новий глава Індонезії запросив до управління країною прибічників ринкової економіки — індонезій¬ських економістів — випускників Каліфорнійського університету. Вони за¬йняли ключові посади міністрів економіки, фінансів, промисловості, торгівлі й планування, швидко й успішно лібералізували народне господарство, розпо¬чали створення змішаного сектору, відродили кооперацію. Уже в 1970-ті роки Індонезія стала найбільшим виробником нафти в АТР, а невдовзі за темпами економічного зростання (7 % у першій половині 1990-х років) залишила дале¬ко позаду чимало країн третього світу й посіла 21-ше місце серед розвинених індустріальних держав.

У кінці 1990-х років в Індонезії розпочався процес демократизації, знач¬ною мірою спричинений наслідками фінансової кризи 1997—1998 pp. Тоді країна опинилася на межі фінансового банкрутства, інфляція перевищила 500 % , зовнішня заборгованість становила 140 млрд дол., а практично всі при¬буткові галузі народного господарства країни опинилися в руках клану М. Су-харто, чий капітал сягнув 40 млрд дол. Звістки про обрання генерала прези¬дентом на сьомий термін у березні 1998 р. викликали масові студентські й мо¬лодіжні виступи практично в усіх великих містах країни. На вимогу парла¬менту М. Сухарто змушений був увечері 20 травня оголосити про свою відстав¬ку з посади президента й передачу влади віце-президенту Юсуфу Хабібі (1936).

Проте це не привело до нормалізації внутрішньополітичної ситуації, хоча 20 жовтня 1999 р. НКК обрав президентом лідера ісламської Партії національ¬ного пробудження Абдуррахмана Вахіда (1940—2009), а віце-президентом — Мегаваті Сукарнопутрі (1947) — доньку А. Сукарно й керівника Демократич¬ної партії боротьби Індонезії (ДПБІ, колишня НПІ). Радикально налаштована опозиція в умовах загострення міжетнічних і міжконфесійних конфліктів зрештою домоглася обрання її главою держави 23 липня 2001 р. М. Сукарнопу¬трі вдалося поліпшити міжнародний імідж країни, погодившись визнати не¬залежність Східного Тимору (перебував під окупацією Індонезії у 1975— 1999 рр.) й успішно виступивши посередником у міжкорейському діалозі.

Проте загострення економічних труднощів та активізація фундаменталіст-ських терористів призвели до поразки її партії на парламентських виборах 5 квітня 2004 р. На перших в історії країни загальних і прямих президент¬ських виборах 5 липня і 24 серпня 2004 р. перемогу (60,9 % голосів) здобув кандидат новоствореної ліберальної Партії демократів Сусіло Бамбанг Юдхо-йоно (1949), що був переобраний на другий термін 8 липня 2009 р. Це відбуло¬ся вже в умовах стабілізації індонезійської економіки: шляхом жорсткої ва¬лютної політики урядові вдалося скоротити темпи інфляції з 70 % у 1998 р. до 4,8 % у 2009 р. Тоді ж Індонезія продемонструвала зростання ВВП на 4,5 %, що дало змогу досягти показника ВВП у 4000 дол. на одну особу й накопичити 66,12 млрд дол. золотовалютного резерву.

3.5.2. Філіппіни

Філіппіни, названі їхнім дослідником Лопесом де Вільялобосом (1500— 1544) на честь спадкоємця іспанського королівського престолу — майбутнього Філліпа II {1555—1598}, складаються з 7107 островів, причому лише трохи більше третини з них мають власні назви і близько 800 заселені.

Становлення державності. Філіппінцям одним із перших в Азії вдалося скинути іспанське колоніальне ярмо під час національної революції 1896— 1898 рр., але незалежна республіка зазнала поразки після висадки військ США у війні 1899—1904 рр. У листопаді 1935 р. американський уряд надав автономію і процес передачі влади місцевому населенню відбувався поступо¬вим еволюційним шляхом. Незалежність країни було проголошено 4 липня

Країни Азії, Африки, Австралії й Океанії

1946 р., після того, як її президентом став проамериканський політик, лідер заснованої того ж року Ліберальної партії Мануель Рохас (1892—1948). Він уклав із США низку угод щодо привілейованого економічного становища аме¬риканських фірм на місцевому ринку, а також збереження на островах амери¬канських військових баз. США у свою чергу допомогли філіппінському урядо¬ві ліквідувати комуністичний партизанський рух. Лише на початку 1960-х ро¬ків внутрішня політика президента Діосдадо Макапагала (1910—1997) (філлі¬пінський президент, як і індонезійський, є главою держави та уряду) дещо пом'якшилася, і в 1965 р. перемогу під гаслами зміцнення національної не¬залежності й перегляду нерівноправних військово-економічних відносин із США здобув кандидат Партії націоналістів, заснованої у 1907 р., Фердинанд Маркое (1917—1989).

Під час першого й другого термінів перебування при владі він здійснив аграрну, промислову й освітню реформи, залучивши на свій бік широкі на¬родні верстви популістськими гаслами на зразок "Рис, школи, дороги", й на¬магався проводити самостійну зовнішню політику. Проте досить швидко Ф. Маркое зіткнувся з потужним опором опозиції. За таких обставин 21 верес¬ня 1972 р. президент запровадив у країні надзвичайний стан, стверджуючи, що шлях до демократії пролягає через авторитаризм. В основу амбіційної мо-дернізаторської програми побудови "нового суспільства" було покладено ідею культу нації (навчання в початковій школі переведене з англійської мови на місцеві, а в середній школі як обов'язковий предмет запроваджено вивчення нової державної мови — тагалог (піліпіно), що була рідною для другого за чи¬сельністю етносу країни) та держави з акцентом на своєрідності розвитку кра¬їни й подоланні відсталості шляхом прискорення господарського зростання на базі ринкової економіки.

Політико-правова система. Розподіл владних повноважень у країні базу¬ється на прийнятій 2 лютого 1987 р. конституції Філіппін. На президентських і парламентських виборах 10 травня 2004 р. перемогу отримали лідер цен¬тристської партії КАМРІ ("Партнер вільних філіппінців") Глорія Макапагал-Арройо (40 % голосів) та партії, що виступали на її підтримку. Жорсткими монетарними засобами фаховому економісту Г. Макапагал-Арройо вдалося скоротити державний борг до 58,7 % ВВП, збалансувати бюджетну політику, а інфляцію зменшити в 2009 р. до 3,3 % (економіка країни базується на міжна¬родному туризмі, електроніці, експортові рису й тропічних культур). Оскіль¬ки конституція передбачає лише один 6-річний президентський термін, на ви¬борах президента і парламенту країни 10 травня 2010 р. Г. Макапагал-Арройо не висувала своєї кандидатури на посаду глави держави. Перемога дісталася її синові кандидатові Ліберальної партії Бенігно Акіно III (1960), а блок партій у складі КАМРІ — "Лакас" ("Християнські й мусульманські демократи") зберіг відносну більшість у Палаті представників (104 місця з 287) — нижній палаті парламенту, що як і половина верхньої — Сенату (24 місця) оновлюється кож¬ні три роки.

3.5.3. Малайзія та Сінгапур

На відміну від Індонезії й Філіппін, де перші кроки на шляху незалежного розвитку були позначені політичною нестабільністю й пануванням олігархіч¬них структур та кланових угруповань, колишні британські колонії та протек¬торати, зокрема Малайзія і Сінгапур, динамічно розвивалися за японським зразком й отримали всі шанси стати регіональними центрами сили. На заваді утвердженню в них представницької демократії не стали й тривалий партизан¬ський рух у континентальній частині Малайзії, й той факт, що титульна нація — малайці та споріднені з ними етноси — становлять у цій державі лише 50,4 % населення, решта — переважно китайці й індійці.

Особливості політичного й економічного розвитку Малайзії. В умовах збройної антиколоніальної боротьби, розв'язаної в 1948 р. Компартією Малайї (заснованої у 1930 р. етнічними китайцями) під впливом перемог Компартії Китаю, британська адміністрація змушена була піти на компроміс із верхів¬кою малайської громади, який виявився доленосним для країни. Була розро¬блена конституція, що відновлювала систему протекторату над малайськими князівствами півострова, а їхні спадкові володарі — сім султанів, раджа і пра¬витель — знову ставали правителями князівств. Коли ж 31 серпня 1957 р. Ма¬лайя отримала незалежність, вони утворили виборну монархію й кожні п'ять років зі свого складу більшістю не менш, ніж у п'ять голосів, обирають верхо¬вного правителя (з 13 грудня 2006 р. — султан Мізан Зейналь Абідін ібн аль-Махрум (1962)) і його заступника.

Згідно зі ст. 32 конституції 1957 р. верховний правитель "є найвищою за рангом особою у федерації й не несе відповідальності перед судом", причому наступною за рангом особою визначено дружину верховного правителя. За¬ступником верховного правителя зазвичай обирають "наступного в черзі" мо¬нарха. Посівши пост Верховного правителя, відповідна особа у своєму штаті залишається тільки "вищим ісламським духовним керівником", а всі його за¬гальнодержавні акти потребують контрасигнування з боку уповноваженого урядом міністра.

На взірець Британії, парламент Малайзії складається з Палати представ¬ників (222 депутати, обрані народним голосуванням на п'ятирічний термін, причому перевага віддається голосам малайців-селян), Сенату (70 сенаторів, із яких 26 обираються на трирічний термін законодавчими зборами 13 штатів, а 44 — призначаються верховним правителем за поданням прем'єр-міністра з осіб, що представляють національні меншини, мають видатні заслуги на дер¬жавній службі чи відомі своєю фаховою діяльністю) і верховного правителя. Компетенція Сенату подібна до повноважень британської палати лордів. Отже, головним осередком владно-політичної діяльності в Малайзії є Федеральний уряд на чолі з прем'єр-міністром (з 3 квітня 2009 р. — Наджиб Тун Разак

(1953)), якого призначає верховний правитель. Глава уряду також повинен мати підтримку більшості в Палаті представників. Кожен штат має власну конституцію, що визначає систему місцевих органів влади.

З 1974 р. владу в країні утримує Національний фронт (НФ) за участю Об'єднаної малайської національної організації (ОМНО), заснованої у 1946 р., Китайської асоціації Малайзії, заснованої у 1949 р., Індійського конгресу Малайзії, заснованого в 1946 р., Прогресивної партії народу Сабаху, всього 14 партій з домінуванням ОМНО. Політична стабільність у країні забезпечила стрімке економічне зростання Малайзії. Навіть під час фінансової кризи 1997—1998 рр. воно становило 5—6 %. Успішне здійснення "9-го малайзій¬ського плану" протягом 2006—2010 рр. забезпечило ВВП у 383,6 млрд дол. за ПКС, тобто 14 900 дол. на одну особу, падіння інфляції до 0,6 % й 95,5-мі-льярдний золотовалютний запас на кінець 2009 р.

Сінгапур. Особливості політичного та економічного розвитку. Ще більше вражаючий економічний прогрес Республіки Сінгапур, яка перетворилася на четвертий за потужністю світовий торговельно-фінансовий центр (після Лон¬дона, Нью-Йорка й Токіо), з найвищим в АТР ВВП на одну особу за ПКС — 53 900 дол. у 2009 р., 0,2 % інфляцією й 187,8-мільярдним золотовалютним запасом. Значною мірою ці досягнення зумовлені тим, що з 1959 р. при владі в країні беззмінно перебуває соціал-демократична Партія народної дії (ПНД). Вона була створена в 1954 р. групою лівих політиків і профспілкових діячів на чолі з адвокатом китайського походження Лі Куан Ю (1923), які вимагали ав¬тономії Сінгапуру та об'єднання його з Малайєю. Спираючись на широку на¬родну підтримку, ПНД здобула абсолютну більшість депутатських місць на парламентських виборах 1959 р., а її лідер став прем'єр-міністром "автономної держави" у складі Співдружності.

Лі Куан Ю (очолював уряд до 28 листопада 1990 р.) швидко переконався в нерівноправному етнічному статусі китайського Сінгапуру в Малайзії й 9 серп¬ня 1965 р. (відтоді цей день відзначається як національне свято республіки) підписав угоду про вихід острова з федерації. 22 грудня того ж року Сінгапур став республікою. Сінгапур — парламентарна республіка, 84 депутати одно¬палатного парламенту обираються загальним голосуванням (віковий ценз для активного виборчого права — 21 рік) на п'ять років, глава держави обирався парламентом на чотири роки. Після внесення поправки до конституції, ухва¬леної 3 червня 1999 р., президента обирають на шість років шляхом прямих загальних виборів. 1 вересня 1999 р. президентом став Селлапан Рама Натан (1924) і був переобраний у серпні 2005 р. на другий термін. Уряд 12 серпня 2004 р. очолив син Лі Куан Ю — голова ПНД Лі Сянь Лун (1952).

Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому полягають особливості цивілізаційного розвитку країн Індоки-

таю?

2. Простежте причини й наслідки Індокитайського збройного конфлікту.



3. Як відбувалося становлення парламентської монархії в Камбоджі?

4. Чим була зумовлена ліберальна еволюція комуністичних режимів у В'єтнамі й Лаосі?

5. Охарактеризуйте особливості державного ладу й зовнішньої політики Соціалістичної Республіки В'єтнам.

6. Як географічне розташування й природно-кліматичні умови регіону вплинули на його цивілізаційний розвиток?

7. Охарактеризуйте особливості здобуття незалежності острівними країна¬ми Південно-Східної Азії.

8. Що спричинило крах режиму "нового порядку" в Індонезії?

9. Проаналізуйте особливості президентської республіки на Філіппінах.

10. Чим характеризується "колективна монархія" в Малайзії?

11. Що забезпечило побудову суспільства "загального добробуту" в Сінга-

пурі?


3.6. Країни Південної Азії 3.6.1. Загальна характеристика

Величезний півострів Індостан (другий за площею в Азії й у світі після Ара¬війського, — близько 2 млн кв. км), прилеглі до нього материкові рівнини й гірські системи, плато й острови (Андаманські, Лаккадівські, Мальдівські, Нікобарські, Шрі-Ланка) займають держави Південної Азії. Це Республіка Індія (3288 тис. кв. км, 1,173 млрд осіб), Ісламська Республіка Пакистан (803,94 тис. кв. км, 184,4 млн осіб), Народна Республіка Бангладеш (144 тис. кв. км, 156,1 млн осіб), Демократична Федеративна Республіка Непал (136,8 тис. кв. км, 29 млн осіб), Демократична Соціалістична Республіка Шрі-Ланка (65,61 тис. кв. км, 21,5 млн осіб), Королівство Бутан (47 тис. кв. км, 0,7 млн осіб), Республіка Мальдіви (0,3 тис. кв. км, 0,396 млн осіб) й Ісламська Республіка Афганістан (647,5 тис. кв. км, 29,12 млн осіб). Із заходу, півдня і сходу вони омиваються водами Аравійського моря, Індійського океану й Бен¬гальської затоки.

Ці країни відділені від решти території Азії гірськими масивами, серед яких найбільші гори на планеті — Гімалаї (найвища точка на території Індії

гора Нангапарбат, 8126 м), Каракорум (вершина Чогорі, 8611 м) і Гіндукуш зершина Тірічмир, 7690 м). Але такий грандіозний рельєфний бастіон не гтворює нездоланної стіни для спілкування населення і взаємовпливу різних культур, традицій та вірувань. Південніше від гірських хребтів розташована зелетенська пласка Індо-Гангська рівнина, де в річкових долинах мешкає йлыпа частина населення Індії, Пакистану й Бангладеш. Саме в середній і нижній течії Інду на початку III тис. до н. е. зародилася одна з найдавніших цивілізацій планети — культура міст Хараппа, Мохенджо-Даро і Лотхал, що іули добре укріплені, мали правильне планування й розвинені системи водо-г :стачання та каналізації. Центральну частину і південь півострова Індостан займає нахилене до сходу Деканське плоскогір'я із середніми висотами близь¬ко 500 м, родючими орними землями, пасовиськами й багатими на корисні ко-

них^земель — 558 тис. кв. км. Індія має досить великі запаси вугілля (дроте низької, якості), залізної руди \чверть світового оосягу), оокситїв \іґ яте місце на планеті), марганцю, титанової руди, дорогоцінного каміння й слюди (перше місце у світі за видобутком).

Держави Південної Азії (за винятком Афганістану) розташовані у тропіч¬них і субекваторіальних широтах, й оскільки вони відгороджені стіною Гіма¬лаїв від впливу континентальних арктичних мас, то є одними з найжаркіших у світі з типово мусонним кліматом, який визначає ритм господарських робіт й усього способу життя. На червень-вересень, коли приходить південно-захід¬ний мусон і майже безперервно йдуть дощі, припадає 70—80 % річної кількос¬ті опадів. Це час основного польового сезону — харіф, тому спізнення мусон¬них дощів або їхня недостатня кількість перетворюються на лихо для країн Південної Азії. Грудень — лютий — зимовий сезон (рабі), сухий і прохолодний і на півночі Індії й Пакистану середня температура січня знижується до +15 °С), л березень — травень — найжаркіший і посушливий (середня температура трав¬ня +32 °С). На сході Індії на плато ІПіллонг (місто Черапунджі) знаходиться найвологіше місце на планеті із середніми щорічними опадами до 12 тис. мм. Щоб мінімізувати негативний вплив погодних умов, в Індії започатковано над-:;-:ладний іригаційний проект "повороту рік" вартістю у 120 млрд дол., що пе-;-?лбачає об'єднання всіх водних ресурсів країни в єдину мережу.

Історичний розвиток. Археологи віднайшли в передгір'ях Гімалаїв кістко¬ві рештки викопної людиноподібної мавпи, що жила 12—14 млн років тому й гула названа на честь головного героя індійського епосу рамапіпгеком. Проте, на думку більшості дослідників, він не належав до безпосередніх предків ЛЮ¬ДЕЙ. Науково ж доведено, що в VII—VI тис. до н. е. первісні племена, які на¬селяли сучасний пакистанський Белуджистан, перейшли до осілого способу життя, землеробства і скотарства, навчилися вирощувати рис, бавовник, цу-

'-Чорномор'я jЛ/жлзелія? й-йя? rej?irrc7j?Jje? сггясяих^ржав^0штлаші/' , фанта Афганістан до Індостану почалося переселення численних індоєв¬ропейських арійських племен. Просуваючись на схід і південь півострова, вони або асимілювали, або відтіснили в лісисті гори носіїв хараппської культу¬ри і темношкірі дравідійські й австралоїдні племена.

Згодом споріднені племена об'єднувалися, змішуючись і утворюючи нові спільноти, але ні в давнину, ні за Середньовіччя великі самостійні народи так і не склалися. Лише в найбільш багатонаціональній Індії лінгвісти нині роз¬різняють 415 "живих" мов, а разом із діалектами — 1652. Майже все населен¬ня Бангладеш, Мальдівів, Пакистану, абсолютну більшість мешканців Індії (близько 72 %), Шрі-Ланки (близько 75 %), Непалу (понад 80 %) й Афганіста¬ну (88 %) становлять представники індоарійської (хіндустанці, біхарці, бен¬гальці, панджабці, маратхи, гуджаратці, сінгали тощо) та іранської (пушту-ни, таджики, белуджі) груп індоєвропейської мовної сім'ї.

Сучасна державна мова Індії — літературний хінді, що є рідним лише для 40 % населення країни й виник на основі діалекту району Делі в XVI— XVIII ст. та користується писемністю деванагарі. Крім хінді, конституційно офіційний статус мають ще 22 мови, у тому числі англійська і санскрит — "мертва" священна мова давніх аріїв. Державною мовою Пакистану став урду — друга літературна форма розмовного хіндустані, що має чимало арабо-пер-ських запозичень, використовує арабську графіку і є рідним лише для 8 % на¬селення — біженців-мусульман з Індії (мухаджирів) та їхніх нащадків. Чверть населення Індії (на півдні) й п'ята частина мешканців Шрі-Ланки розмовля¬ють мовами дравідійської сім'ї — тамільською, телугу, каннара, малаялам тощо.

У VI ст. до н. е. в басейні річок Гангу і Джамни виникли перші арійські ра¬бовласницькі держави з варново-кастовою системою, тоді ж сформувався буд¬дизм, який став державною релігією за правління імператора Ашоки {272— 231рр. дон.е.}з династії Маур'я, що вперше об'єднала під своєю владою май¬же весь Індостан. Але за династії Гуптів (320—535) почалося витіснення буд¬дизму індуїзмом, а в 712—745 рр. із завоюванням арабами Сінду (сучасна про¬вінція на південному сході Пакистану в пониззях Інду) в регіон проник іслам.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал