Зміст вступ



Сторінка25/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40

тигрів"

3.4. Країни Індокитаю



Географічна характеристика та особливості історичного й сучасного полі-тичного розвитку. Пов'язані спільною культурно-цивілізаційною долею, три суміжні країни півострова Індокитай — В'єтнам (329,56 тис. кв. км, 89,57 млн осіб) Камбоджа (181,04 тис. кв. км, 14,45 млн осіб) і Лаос (236,8 тис. кв. км, 6,37 млн осіб) — простягнулися на понад 1750 км уздовж східного узбережжя півострова. Там у Стародавні часи й період Середньовіччя пролягав головний морський шлях, який сполучав Близький Схід і Південну Азію з Китаєм та Кореєю. Хто панував на ньому, той прагнув закріпитися й на в'єтнамському узбережжі.

Три чверті території В'єтнаму займають гори (найвища вершина — Фан-Сі-Пан, 3143 м, на північному нагір'ї Юньнань), що хребтами тягнуться з півночі на південь, тому холодне повітря з Китаю взимку нерідко призводить до зни¬ження температури на гористій півночі країни до +5° С (це найпрохолодніший район у ПСА). Але холоди ніколи не сягають центральних і південних облас¬тей В'єтнаму, де (як і в гористому Лаосі та рівнинній Камбоджі) завжди спе-котно, а перепади температур незначні: від +22 °С до +29 °С. Особливості міс¬цевого клімату значною мірою формуються й під впливом літнього вологого (південного й південно-західного) та зимового сухого (північно-східного) мусо¬нів. На узбережжі Південно-Китайського моря й Сіамської затоки навесні та з-:сени трапляються тайфуни.

Головним природним багатством Камбоджі й Лаосу є цінні породи дереви¬ни, але на континентальному шельфові В'єтнаму наявні чималі запаси нафти (4,7 млрд барелів) і природного газу (610 млрд куб. м). На півночі й північному сході зосереджені поклади кам'яного вугілля, вольфраму, цинку, свинцю, за¬лізних і марганцевих руд.

Історичне минуле. Сучасна територія В'єтнаму була однією з найдавні¬ших областей проживання людини, невипадково в цій країні культивується 1,5 тис. сортів рису — від сліпучо-білого до майже чорного, що вважається осо¬бливо цілющим. Проте перше державне утворення — Ванланг — виникло лише в VII ст. до н. е. З часом північ країни і південь сучасного Китаю увійшли до давньої федерації Намв'єт. УII ст. до н. е. її завоювала імперія Західна Хань, але, незважаючи на більш ніж тисячолітнє панування китайських феодалів (до 939 р.), в'єтнамський народ зумів зберегти самобутність своєї культури й мови. Після здобуття незалежності в північній і центральній частинах країни під управлінням династії Лі (1008—1225) утворилася єдина держава, названа в 1069 р. Великим В'єтнамом — Дайв'єтом. її політичний лад спирався на ки¬тайську традицію, а державною доктриною стало конфуціанство.

Тимчасово провідна військово-політична роль на півострові перейшла до індуїзованої імперії Камбуджадеша, що виникла в IX ст. зі столицею в леген¬дарному Ангкорі й невдовзі, крім власне Камбоджі, охоплювала Центральну М'янму, Таїланд (з кінця XVI ст. до 1939 р. країна називалася Сіам), Лаос та Південний В'єтнам. З тих часів у Камбоджі при владі офіційно перебуває одна й та сама династія, але наприкінці XIII ст. імперія розпалася, у її складі зали¬шилися лише землі, населені кхмерами-буддистами. Коли в 1620 р. кхмер¬ський король Четта II {1618—1625} одружився з в'єтнамською принцесою, країна фактично була поділена між Дайв'єтом і Сіамом, що надовго внесло го¬стру напруженість у в'єтнамсько-камбоджійські відносини.

Дайв'єт у XIII ст. тричі зазнав вторгнення монгольських армій, проте від¬стояв свою незалежність і в подальшому успішно відбивав періодичні напади китайських та китайсько-маньчжурських військ. Однак унаслідок феодаль¬них міжусобиць і загострення соціальних суперечностей у 1862—1893 рр. ре¬гіон потрапив у колоніальну залежність від Франції у формі Індокитайського Союзу (при формальному збереженні місцевих монарших династій).

Події новітньої історії. Проте після поразки Франції від гітлерівської Ні¬меччини на початковому етапі Другої світової війни маріонетковий уряд мар¬шала А. Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збере¬ження там попередньої колоніальної адміністрації. Японія перетворила регіон на сировинно-продовольчу базу для своєї армії й військової промисловості, тому у відповідь на репресії окупаційної влади на півночі В'єтнаму під керів¬ництвом Комуністичної партії Індокитаю (КПІК) заснованої у 1930 р., виник партизанський рух. Коли ж в умовах краху японського колоніального режиму номінальний глава в'єтнамської держави імператор Бао Дай (1913—1997) зму¬шений був зректися престолу, комуністичні формування увійшли в Ханой, і

Країни Азії, Африки, Австралії й Океанії

2 вересня 1945 р. лідер КПІК Хо Ші Мін (1890—1969) проголосив Демократич¬ну Республіку В'єтнам (ДРВ). 12 жовтня 1945 р. антиколоніальний рух "Лао Іссара" ("Визволення Лаосу") також задекларував незалежність країни від Франції, а наступного місяця на всенародному плебісциті в Камбоджі пере¬важна більшість учасників теж висловилася за відокремлення від метрополії.

Однак уже наприкінці вересня 1945 р. французькі війська за підтримки британських союзників зайняли Сайгон (з 1976 р. — Хошимін) і невдовзі від¬новили свій контроль над більшою частиною Індокитаю. Проте створена в ході визвольної війни комуністами В'єтнамська народна армія (ВНА) до початку 1950 р. звільнила значну частину території країни, й президент ДРВ Хо Ші Мін звернувся до держав світу з пропозицією встановлення дипломатичних відносин. ЗО січня це зробили СРСР й КНР, за допомоги останньої ВНА завдала французьким військам низку серйозних поразок, але Францію підтримали США, коли на початку 1954 р. президент Д. Ейзенхауер виступив із так зва¬ною "теорією доміно", за якою поразка західних держав в Індокитаї нібито не¬минуче мала призвести до втрати всієї Південно-Східної, а потім і Південної Азії. Разом із тим, пам'ятаючи про невдалу Корейську війну, американський президент не відважувався на безпосереднє втручання в конфлікт, пропоную¬чи натомість посилення фінансування французьких і маріонеткових військ.

Проте основні їхні сили тоді вже були блоковані ВНА у фортеці Дьєнб'єнфу на північному заході країни. Зневірившись у перемозі, Франція пристала до радянської пропозиції щодо скликання міжнародної конференції для розгля¬ду, за участю КНР, заходів з послаблення напруженості на Далекому Сході. Конференція відкрилася в Женеві 26 квітня 1954 р. й увінчалася підписанням угод з Індокитаю, втілених у 12 документах. Сторони заявили про повагу суве¬ренітету, незалежності, єдності й територіальної цілісності В'єтнаму, Камбо¬джі та Лаосу, зобов'язалися утримуватися від будь-якого втручання в їхні вну¬трішні справи, а Франція була зобов'язана повністю вивести всі свої війська з регіону.

Реалізація Женевських домовленостей відразу ж опинилася під загрозою внаслідок різко негативної позиції США. У Південному В'єтнамі СІНА зроби¬ли ставку на амбітного імператорського прем'єр-міністра Нго Дінь Дьєма (1890—1963), якому Д. Ейзенхауер пообіцяв допомогу в створенні міцної дер¬жави. Тому південнов'єтнамський уряд відхилив пропозицію Хо Ші Міна роз¬почати консультації з підготовки до проведення загальнонаціональних вибо¬рів, а в жовтні 1955 р. внаслідок "референдуму", організованого прем'єром, монархія була скасована й проголошена Республіка В'єтнам. Нго Дінь Дьєм став її президентом.

Виконання Женевських домовленостей було зірване і в Лаосі, де нейтра¬лістському коаліційному уряду принца Суванни Фуми (1901—1984) так і не вдалося оволодіти ситуацією. Країна поринула у вир громадянської війни, чим скористалися США, що із серпня 1959 р. постачали антикомуністичним силам зброю та військові матеріали. Лише в Камбоджі завдяки виваженій внутріш¬ній політиці принца Нородома Сіанука (1922) вдалося досягти національного примирення на основі доктрини "кхмерського соціалізму". У 1957 р. ним був ініційований "Закон про нейтралітет", а коли США підтримали традиційні те¬риторіальні претензії до Камбоджі з боку Таїланду й Південного В'єтнаму, Н. Сіанук відмовився від американської економічної допомоги й у травні 1965 р. розірвав дипломатичні відносини з Вашингтоном.

Під приводом того, що ДРВ використовувала лаоську територію для пере¬кидання військ та озброєнь на Південь ("стежка Хо Ші Міна"), США із травня 1964 р. почали неоголошену "особливу війну" в Лаосі, а 7 серпня американ¬ський Конгрес на прохання президента прийняв "тонкінську резолюцію", що надавала главі держави необмежені повноваження для ведення бойових дій в Індокитаї. З початку лютого 1965 р. США приступили до стратегічного бом¬бардування всієї території ДРВ.

Участь в Індокитайському конфлікті зрештою призвела до виведення аме¬риканських військ з Індокитаю й підписання 27 січня 1973 р. у Парижі Угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Вона визначила умови припинення бойових дій, зберігаючи на Півдні зони, що знаходилися пір контролем комуністів і сайгонського режиму. Війна в Індокитаї обійшлася США у понад 350 млрд дол. і забрала життя 58 тис. американських солдат ТЕ З млн в'єтнамців. Не дивно, що дипломатичні відносини між США і В'єтнамок були встановлені аж у серпні 1994 р.

Переговори між представниками прокомуністичного Патріотичного фрон ту Лаосу й нейтралістського уряду Суванни Фуми увінчалися підписанняк 21 лютого 1973 р. у В'єнтьяні Угоди про відновлення миру й досягнення на ціональної згоди. Сайгонський режим, залишений заокеанськими союзника ми напризволяще, впав ЗО квітня 1975 р., двома тижнями раніше військ, "червоних кхмерів" увійшли в столицю Камбоджі Пномпень, а 2 грудня того я року Національний конгрес народних представників Лаосу проголосив лікві дацію монархії й створення Лаоської Народно-Демократичної Республік! (ЛНДР). 2 липня 1976 р. у Ханої було проголошено об'єднання країни й ство рення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ).

Встановлення на всій території В'єтнаму комуністичного режиму супрово джувалося розгортанням політичних репресій. Понад 1 млн мешканців ПІЕ дня, передусім політично "неблагонадійних", було вислано до сільської місце вості. Націоналізація торгівлі змусила до еміграції понад 140 тис. китайцІЕ хуацяо, лише протягом 1980 р. більше півмільйона людей морем утекло і В'єтнаму.

Лаос унаслідок комуністичних економічних експериментів за в'єтнамсі ким зразком опинився в десятці найбідніших країн світу.

Ще трагічніше розвивалися події у Камбоджі, де Народно-революційн партія опинилася під контролем радикалів-націоналістів на чолі з Пол Пото: (1925—1998). Вважаючи недостатніми навіть комуністичні експерименти Ма Цзедуна, він пообіцяв у разі перемоги над проамериканським режимом гені рала Лон Нола (1913—1985), що захопив владу в Камбоджі у березні 1970 р., показати всім "стовідсоткову повну соціалістичну революцію". У травні 1976 р. Пол Пот очолив уряд так званої Демократичної Кампучії (давня назва країни) і встановив режим, заснований на страху та беззастережному терорі. Населен¬ня країни з 7,5 млн передбачалося скоротити до 1 млн осіб, з якими й планува¬лося побудувати "безкласове суспільство". До початку 1979 р. було фізично знищено від 1,5 до 3 млн осіб — учителів, студентів, монахів, чиновників, офіцерів, жебраків, практично всіх жителів міст, представників національ¬них меншин. Понад 40 % уцілілого після комуністичних експериментів (ко-мунізація селянства, ліквідація товарно-грошових відносин, закриття всіх храмів, загальна трудова повинність із 14 років тощо) населення було серйозно хворе.

Проте у грудні 1978 р. на сході країни спалахнуло повстання проти полпо-тівського режиму, очолене Хенг Самріном (1934), який звернувся за військо¬вою допомогою до СРВ. 200-тисячна в'єтнамська армія розгромила "червоних кхмерів" і привела до влади уряд Єдиного фронту національного порятунку. Проте Генеральна асамблея ООН під тиском СІНА не визнала проголошену 11 січня 1979 р. Народну Республіку Кампучію, країну в ООН продовжували представляти полпотівці. Конфліктну ситуацію вдалося розблокувати лише з повним виведенням з території країни в'єтнамських військ у вересні 1989 р. Другий етап Міжнародної конференції щодо Камбоджі в Парижі увінчався підписанням у жовтні 1991 р. угод про всеосяжне політичне врегулювання. На парламентських виборах під контролем ООН у травні 1993 р. перемогли мо¬нархісти і 24 вересня принц Нородом Сіанук був проголошений королем Кам¬боджі.

Державно-політичний устрій. Згідно з оприлюдненим 21 вересня 1993 р. Основним законом, Королівство Камбоджа — багатопартійна ліберальна демо¬кратія під владою конституційного монарха (з 29 жовтня 2004 р. — молодшого сина Н. Сіанука — Нородом Сіамоні (1953)), який зводиться на престол Радою корони (глава парламенту, прем'єр-міністр і вище духовенство). Законодавча влада належить двопалатному парламенту, що складається з Національної асамблеї (123 депутати, які обираються прямим голосуванням на п'ять років) та Сенату (61 місце: 2 сенатори призначаються монархом, 2 обираються Націо¬нальною асамблеєю і 57 — органами місцевого самоврядування також на п'ять років). Прем'єр-міністр призначається королем після отримання вотуму дові¬ри в Національній асамблеї.

За результатами виборів до Національної асамблеї 2008 р., перемогу здо¬була Народна партія Камбоджі. її представники одержали 91 мандат. Стабілі¬зація внутрішнього становища відразу ж забезпечила стійке зростання еконо¬міки. У 2009 р. завдяки успішному розвиткові легкої промисловості й туризму ВВП Камбоджі становив за ПКС 27,92 млрд дол., тобто 1900 дол. на одну особу при дефляції в 0,7 % (попереднього року інфляція сягнула 25 %) і низькому безробітті — 3,5 % .

В'єтнамське керівництво, що залишилося після розпаду СРСР без фінансо¬вої підтримки, врешті-решт змушене було погодитися на обмежені суспільно-економічні реформи. На VI з'їзді КПВ у грудні 1986 р. партійно-державні кола СРВ взяли на озброєння стратегію оновлення, яка сприяла нововведенням : водночас допомагала партійній номенклатурі зберегти провідну роль у при¬йнятті економічних рішень. Зразком для наслідування в'єтнамському керів¬ництву служив сусідній Китай, але офіційному Ханою довелося піти на більшу лібералізацію політичного режиму, ніж Пекіну. В'єтнамський уряд відкрив внутрішні й зовнішні кордони, в країну було допущено туристів, журналістів, іноземну пресу, радіо, літературу, розширено рамки внутрішніх громадських дискусій з питань подальшого розвитку країни, активізувалася національна преса, припинилися гоніння на віруючих, релігійним общинам стали поверта¬ти конфісковані раніше культові будівлі. У 1988 р. була оголошена амністія й поновлено у правах десятки тисяч політичних в'язнів, а в червні 1992 р. уряг випустив на волю всіх функціонерів і прибічників сайгонського режиму. Про¬тягом 1993—1994 рр. тогочасний генеральний секретар ЦК КПВ До Миой осо¬бисто відвідав храмові комплекси головних релігійних конфесій країни (спі-ритичну секту каодай, буддійську пагоду, католицький собор). Уряд у свок чергу прийняв постанову щодо сприяння у виданні релігійної літератури.

Кардинально оновилася законодавча база країни, зокрема було прийнят: нові закони про землю, іноземні інвестиції, нові законодавчі акти та директи¬ви про валютне регулювання й банки. Було встановлено також прогресивне по¬даткове законодавство з диференційованою системою пільг та знижок для різ¬них видів виробництва й районів країни. У 2001 р. IX з'їзд КПВ офіційно про¬голосив курс на економічну лібералізацію й ініціював структурні реформи, спрямовані на створення конкурентоспроможної економіки й інтеграцію у сві¬товий ринок та вступ до СОТ (відбувся в січні 2007 р.). Наявна економічна сис¬тема була визначена як "соціалістично зорієнтована ринкова" з пріоритетнок роллю державного сектору.

Ці послаблення частково зняли внутрішньополітичну напругу в суспіль¬стві й разом з економічними успіхами (середньорічний приріст ВВП становив 8 % , вже в 1989 р. В'єтнам досягнув самозабезпечення зерном, а у 1997 р. ви¬йшов на друге місце у світі за експортом рису (після Таїланду); обсяг інозем¬них інвестицій на кінець 2009 р. становив понад 51 млрд дол.; частка населен¬ня, що живе менш ніж на 1 дол. у день, у СРВ менша, ніж у КНР, Індії чи Фі¬ліппінах) зміцнювали довіру населення до політики КПВ.

Згідно з чинною конституцією від 15 квітня 1992 р., СРВ — парламентарна республіка. Вищим органом державної влади визнані Національні збори, які виступають єдиним органом, що має право приймати конституцію і закони. Національні збори уповноважені здійснювати верховний контроль за всією ді¬яльністю держави й формуються шляхом загальних та прямих виборів термі¬ном на п'ять років у кількості 500 депутатів. Закон про вибори 1992 р. скасу¬вав попередню перевагу в представництві міського населення перед сільським.

але зберіг пільгові норми (14—15 %) для 54 національних меншин — тайців, тхай, кхмерів, муонг, мео, ман, чам та інших, що становлять 13,8 % населення СРВ. Проте на відміну від інших країн, де одна чи кілька національних мен¬шин утворюють компактне ціле, у В'єтнамі сконцентровано проживають вели¬кі групи етносів по півтора-два десятки національностей, тому конституція не передбачає створення автономних одиниць. Зате Національними зборами фор¬мується Рада національностей (на правах парламентського комітету), покли¬кана формулювати пропозиції щодо політики у відповідній сфері й контролю¬вати її здійснення.

Національні збори утворюють Постійний комітет, який працює в період між парламентськими сесіями й наділений правами тлумачення конституції, законів і нормативно-правових актів та контролю за їхньою реалізацією й ді¬яльністю уряду, Верховного народного суду, генеральної прокуратури та міс¬цевих органів влади 58 провінцій і п'яти міст центрального підпорядкування. Главою держави, за конституцією СРВ, є президент, який обирається Націо¬нальними зборами з числа депутатів на п'ять років. 27 червня 2006 р. ним став Нгуєн Мінь Чієт (1942). Проте конституція В'єтнаму не визначає умов обрання на цю посаду, навіть не встановлює вікових обмежень. За поданням президен¬та в такий самий спосіб обирається віце-президент, глава держави також про¬понує Національним зборам кандидатури на посади глави уряду (з 27 червня 2006 р. — Нгуєн Тан Зунг (1949)), Верховного народного суду і генерального прокурора, а також висуває пропозиції щодо зміщення їх з посад (суддів вищо¬го суду і керівників генеральної прокуратури він призначає та усуває на влас¬ний розсуд), головує в Раді національної оборони й безпеки.

Отже, зважившись на певну лібералізацію політичної системи і йдучи на¬зустріч різним суспільним групам, створюючи офіційні канали суспільно-по¬літичної активності громадян у рамках заснованого в 1977 р. Вітчизняного фронту В'єтнаму, керівництво 3-мільйонної КПВ зберегло за собою судово-правові та інші адміністративні важелі. З перших кроків "оновлення" в'єтнамське керівництво заявило про неприйняття плюралізму і багатопартій-ності. Суворому контролю підлягає й діяльність творчих спілок (художників, артистів, письменників), видавнича діяльність, публікації в пресі. Прийнятий у 1990 р. Закон про друк проголосив основним обов'язком ЗМІ достовірно відображати життя в країні й за кордоном, активно пропагувати та пояснюва¬ти політику партії й держави.

3.5. Острівні країни Південно-Східної Азії

У величезній екваторіальній області острівної Південно-Східної Азії (ПСА і нині повністю або частково розташовано шість незалежних держав — Респу¬бліка Індонезія (1904,569 тис. кв. км, 243 млн осіб), Республіка Філіппіни (300 тис. кв. км, 100 млн осіб), східна частина Малайзії (329,75 тис. кв. км, 28,27 млн осіб), Республіка Сінгапур (647,5 кв. км, 4,7 млн осіб), султанат Бруней-Даруссалам (5,77 тис. кв. км, 395 тис. осіб) і Демократична Республіка Східний Тимор (14,925 тис. кв. км, 1,15 млн осіб).

3.5.1. Індонезія

Загальна характеристика. Поширена з кінця XIX ст. назва четвертої за чи¬сельністю населення і п'ятнадцятої за площею держави світу — Індонезія — ■ перекладі з грецької мови означає "острівна Індія", навіть давніше наймену¬вання — Нусантара — малайською мовою (саме на її основі була створена дер¬жавна мова цієї країни — "бахаса індонесіа") перекладається як "острівна кра¬їна". Це не випадково, оскільки Індонезія розташована на 17 508 острова;»; Зондського архіпелагу, із яких менше половини мають власні назви і лише 992 заселені. Вони поділяються на два нерівні пасма: відносно довгі й вузьк; острови Суматра, Ява, Тимор та інші — на півдні, й компактні Калімантан. Сулавесі та Молуккські острови — на півночі.

Зондські й Філіппінські острови, що разом утворюють найбільший у світ. Малайський архіпелаг, — вулканічного походження й гористі (найвища точка Індонезії — гора Пунчак-Джая на заході Нової Гвінеї, 5030 м, чимало вулканів діючі (Пінатубо на півдні Лусону вивергався у 1991 і 1992 pp. після 600-річ-ного мовчання), нерідко трапляються землетруси. Найжахливішим за остан¬ні тисячоліття став землетрус біля північно-східного узбережжя Суматри 26 грудня 2004 p., що супроводжувався гігантською хвилею цунамі на узбе¬режжі Таїланду, Шрі Ланки та Мальдівських островів і забрав життя більше 300 тис. осіб, причому майже половина жертв припала на Індонезію. Великі рівнини, особливо на Суматрі й Калімантані, біля морського узбережжя забо¬лочені й непрохідні, часто у внутрішні області островів можна дістатися лише ріками, що утворюють густу мережу.

Надра островів, особливо Зондських, багаті на нафту, природний газ, оло¬во, нікель, є великі поклади вугілля, міді, уранової руди. Клімат архіпелагів — мусонний екваторіальний і субекваторіальний, з високою вологістю повітря та середньорічними температурами від +23 до +30 °С, але в горах вище 1500 м бувають заморозки.

Зондський архіпелаг був одним із центрів антропогенезу, тобто походжен¬ня сучасної людини. Ще в 1891—1893 pp. нідерландський антрополог Е. Дю-буа виявив на Яві рештки пітекантропа випрямленого, що еволюціонував про¬тягом майже 1,5 млн років і вимер близько 100 тис. років тому. Окремі дослід¬ники вважають його попередником австралоїдної гілки "людини розумної" (homo sapiens). її представниками сьогодні є нечисленні папуаські народи Но¬вої Гвінеї й гірські негроїдні етноси Мінданао й Лусону, зокрема тасадеї манду-бе. Проте з V—IV тис. до н. е. почалося заселення Малайського й Філліпінсько¬го архіпелагів монголоїдними австронезійськими етносами з материкового Індокитаю й Тайваню, що частково асимілювали попередників, а решту витіс¬нили у важкодоступні райони.

Історія країни. У II ст. під впливом індуської цивілізації на Суматрі та Яві виникли перші ранньофеодальні держави, через два століття значного поши¬рення в регіоні набув буддизм, тому до VII ст. як літературна мова всіх індоне¬зійських держав використовувався санскрит. Могутня індуїзована держава Шривіджайя (VI—X ст.) з центром на Суматрі об'єднала значну частину Ма¬лайського архіпелагу. З кінця XIII ст., після кількох невдалих спроб монголь¬ського завоювання, провідна роль у регіоні перейшла до яванської імперії Ма-джапахіт, що прийняла іслам від гуджаратських купців з Індостану. Проте на початку XVI ст. вона розпалася, що полегшило завоювання Іспанією в 1565— 1571 pp. Філіппінського архіпелагу, Португалією — Тимору, арешту островів Малайського архіпелагу протягом XVII—XVIII ст. завоювали Нідерланди. На¬роди ПСА чинили запеклий опір загарбникам, символом боротьби філіппінців за незалежність став один із вождів острова Мактан — Лапу-Лапу, від руки якого 27 квітня 1521 р. загинув керівник першої навколосвітньої експедиції Ф. Магеллан. Індонезійці шанують керівника народного повстання 1674— 1679 pp. на острові Мадура (біля Яви) КНЯЗЯ Трунуджайя і національного ге¬роя країни, султана Джок'якарти — Діпонегоро (1785—1855), який у 1825— 1830 pp. очолив визвольну війну проти голландців.

Боротьбу за створення незалежної індонезійської держави очолила Націо¬нальна партія, заснована у 1927 р. Ахмедом Сукарно (1901—1970). В основі діяльності НПІ було його вчення мархаенізму — ідеології простої людини, де поєднувалися окремі соціалістичні положення, висновки доктрин Сунь Ятсе-на і Махатми Ганді (тактика громадянської непокори). Але поліетнічне насе¬лення колишньої Нідерландської Індії (близько 300 етносів, найбільші донині — яванці (40,6 %), сунди (15), мадурці (3,3) та малайці (3,75 %)) з різнома¬нітними культурно-релігійними традиціями (86,1 % — мусульмани-суніти, 5,7 — протестанти, 3 — католики, 1,8 % — індуси) мали небагато спільного в минулому. І як це не парадоксально, а появі сучасної незалежної Індонезії сприяла окупаційна політика Японії часів Другої світової війни. Висунувши гасло "Азія для азіатів", японці планували створити на окупованих територіях низку підопічних держав. В останні тижні тихоокеанської війни, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, президентом якої наступного дня став А. Сукарно.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал