Зміст вступ



Сторінка21/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   40
Європа і Північна Америка

ймає частка послуг, у тому числі пов'язаних із туризмом (64,2 % ВВП, 61,2 % працюючих, 2007 р.). Щорічно країну відвідує 41 млн іноземних туристів.

Країна має розбудовану транспортну мережу. Угорщина й Австрія спільно управляють міжнародною залізницею зі стандартною колією, 118 км якої про-ходить по території Угорщини й 73 км — по Австрії. Не маючи виходу до моря, володіє невеликим торговельним флотом з восьми вантажних суден. Слід зга¬дати, що саме в Будапешті на початку XX ст. був відкритий перший у конти¬нентальній Європі метрополітен (другий у світі, після лондонського).

Історія країни. Територія басейну Дунаю, де розташована Угорщина, здав¬на була привабливим регіоном для різноманітних народів, переважно кочо¬вих. Вона була заселена у різний час скіфами, сарматами, іллірійцями, кель¬тами і даками. Тюркомовні племена гуннів із Центральної Азії, вторгнувшись у 375 р. до Східної Європи і підкоривши під проводом короля Аттіли {406— 453} більшість місцевих варварських народів, розташували центр своїх воло¬дінь на землях Паннонії (сучасної Угорщини, звідки було зручно здійснювати напади на Західну Римську імперію. Пізніше середньовічні угорські літописці вважали свій народ прямими нащадками гуннів, а назва "Нші|гагіа" закріпи¬лася у європейських мовах як етнонім країни. Імена ж Аттіла, Чаба і Аладар (легендарні сини Аттіли) стали загальновживаними серед мадярського насе¬лення.

Власне ж угорці (самоназва — мадяри) походять від групи фіно-угорських племен, що мешкали між середньою течією Волги та Уральскими горами на північ від Ками. У середині III тис. до н. е. угро-фіни розкололися на дві осно¬вні групи — фінів, які мігрували до Балтійського регіону, й угрів, які були предками не лише сучасного населення Угорщини, а й хантів та мансі. На по¬чатку VII ст. угорці покинули лісисті райони Приуралля й відступили на пів¬день, де остаточно перейшли до скотарсько-кочового способу життя. Хазар¬ський каган дозволив семи мадярським племенам переселитися у долину Дону й Сіверського Дінця, яку вони називали Леведією на честь свого вождя. Після невдалого повстання проти Каганату близько 830 р. мадяри під проводом вож¬дя Алмоша рушили на захід і близько 896 р. під проводом Арпада {895—907}, засновника династії Арпадовичів, подолали Карпати й розбили Лаборця — князя східнослов'янського племені білих хорватів з центром в Ужгороді, після чого заполонили сучасну територію Угорщини. До 902 р. вони розправилися з Великоморавською державою, у 907 р. розбили баварців поблизу сучасної Бра¬тислави, і весь Карпатський басейн опинився в руках мадяр.

Тільки поразка на річці Лех, поблизу Аугсбурга, завдана угорцям імпера¬тором Священної Римської імперії Оттоном Великим у 955 р., змусила їх оста¬точно перейти до осілого способу життя. Після смерті останнього короля з ди¬настії Арпадів на угорському престолі утвердився онук неаполітанського коро¬ля Карл І Роберт {1307—1342} із династії Анжу, що сприяло остаточній цен¬тралізації країни та її економічному піднесенню.

Габсбурги після перемоги над ними біля стін Відня у 1683 р. створили Свя-щенну лігу під егідою папи (Польща, Австрія, Венеція, Росія), взяли Буду (1686), а в 1691 р. принц Євгеній Савойський окупував Трансильванію. Карло-вицький договір 1699 р. змусив турків покинути всю Угорщину, крім Баната (Воєводини). Таке "визволення", в ході якого Леопольд І {1655—1687} скасу¬вав навіть "Золоту буллу", негативно сприймалося в усьому суспільстві. Куль¬мінацією всіх антиавстрійських повстань стала національно-визвольна війна угорського народу в 1703—1711 рр. під проводом князя Ференца Ракоці II. До 1707 р. Ракоці спромігся зібрати 100-тисячну народну армію й ліквідувати владу Габсбургів в Угорщині. Проте повстання зазнало поразки, і у квітні 1711 р. були підписані угоди Сатмарського миру, які обіцяли Угорщині кон¬ституційну свободу, але так і не були виконані. 28 липня 1867 р. Австрію було перетворено на дуалістичну двоєдину Австро-Угорську монархію (при цьому Франц Йосиф коронувався як угорський король).

Колапс Австро-Угорщини у Першій світовій війні викликав революційні події в Будапешті, де 30 жовтня 1918 р. відбулася "Революція гвоздик". 16 лис¬топада 1918 р. Угорщину проголосили республікою, яка в березні 1919 р. стала радянською. Очолювана комуністом Белою Куном та соціал-демократом Шандором Ґарбаї, вона проіснувала до серпня: Антанта дозволила румунській армії напасти на Угорщину, і червоний режим впав. Після відходу інтервентів 16 листопада 1919 р. у столицю на чолі контрреволюційних ("білих") сил ви¬ступив Міклош Горті, останній адмірал австро-угорського флоту. Обрані 1 бе¬резня 1920 р. Національні збори під багнетами військових проголосили Угор¬щину монархією, щоб зберегти можливість претендувати на історичні землі колишнього королівства. Оскільки одночасно було схвалено закон, що заборо¬няв займати угорський трон Габсбургам, виникла унікальна ситуація, коли "монархія" функціонувала без монарха на чолі з "регентом" М. Горті. У країні було встановлено класичний авторитарний режим, у якому обмежувалися де-мократичні свободи та діяльність радикальних партій.

Зблизившись із нацистською Німеччиною, Угорщина взяла участь у роз-членуванні Чехословаччини і отримала за Першим Віденським арбітражем Південну Словаччину та Закарпатську низовину (з містами Кошіце, Ужгород і Мукачево). Решта Карпатської України була окупована в середині березня 1939 р. Передача ж Угорщині Північної Трансильванії за 2-м Віденським арбітражем 1940 р. остаточно зорієнтувала країну на держави "осі". У червні 1941 р. Угорщина без оголошення війни почала наступ на СРСР, пізніше опи¬нилася в стані війни з Британією й сама оголосила війну США. Після капіту¬ляції Румунії М. Горті зробив відчайдушну спробу вивести свою державу з ві¬йни, вступивши в сепаратні переговори з Москвою, і 15 жовтня 1944 р. оголо¬сив по радіо про перемир'я. Але, шантажований долею викраденого сина, він був посаджений нацистами під арешт у старовинному замку, відсторонений від влади і замінений на слухняного фашиста Ф. Салаші, який довершив про¬цес геноциду єврейського населення.

За Паризьким мирним договором 1947р., було відновлено кордони Угор¬щини 1920 р., а її уряд взяв зобов'язання сплачувати СРСР, Югославії та Че-хословаччині репарації в сумі 300 млн дол. Водночас Угорщина була єдиною державою ЦСЄ, де Радянський Союз дозволив провести вільні вибори (4 листо-пада 1945р.), що принесли перемогу Партії дрібних сільських господарів (ПДСГ), навколо якої об'єдналися правоцентристські й просто демократичні сили.

Проте контрольна комісія домоглася передачі ключових урядових посад комуністам, пізніше лідери ПДСГ і Національно-селянської партії були зааре-штовані. За таких умов наступні "вибори" (серпень 1947 р.) формально легіти-мізували передачу влади Угорській партії трудящих (УПТ), утвореній шляхом злиття комуністичної та соціал-демократичної партій.

Лише смерть Й. Сталіна та наростання напруження в угорському суспіль¬стві змусили нове радянське керівництво скоригувати політику щодо Угорщи¬ни. Сталініста — прем'єра М. Ракоші викликали до Москви і, залишивши на посту генерального секретаря, замінили на посаді голови уряду Імре Надем (1896—1958). Його угруповання домоглося звільнення політичних в'язнів, вільного права виходу селян із кооперативів, відновило свободу преси й збіль¬шило випуск продуктів народного споживання. 23 жовтня 1956 р. у Будапешті відбулася студентська демонстрація під національними прапорами з вимогами виборів, виведення радянських військ і побудови "істинного соціалізму". Спроба розгону демонстрації призвела до її переростання у народну револю¬цію, жорстоко придушену радянськими військами 4—11 листопада 1956 р.

Приведений ними до влади Янош Кадар (1912—1989), належав до помірко-ваних комуністів, переконаних у необхідності трансформації системи, тому після серії репресій 1957 р. він приступив до обережного і поступового рефор¬мування (подібного до запланованого прихильниками І. Надя), яке сприяло стабілізації й лібералізації режиму.

З січня 1966 р. Я. Кадар впроваджував у країні "новий економічний меха¬нізм", який передбачав підвищення ефективності виробництва шляхом еконо¬мічної децентралізації й урахування рентабельності підприємств.

Сільськогосподарські кооперативи отримали право вільно продавати виро-блені товари. Поступово Угорщина посіла чільні позиції в Європі за рівнями життя, доходів працівника і споживанням калорій на одну особу, ставши, за з лучним виразом, "найвеселішим бараком" у комуністичному таборі. Проте туляшевий соціалізм" тривав недовго: після 1980 р. початкові успіхи реформ, зокрема підвищення зарплати, були перекреслені подорожчанням нафти, і економіка стала відчувати труднощі. Це спонукало Я. Кадара у 1988 р. переда¬ти посаду генерального секретаря ЦК Угорської соціалістичної робітничої пар¬тії (УСРП) ліберальному апаратнику Карою Гросу. УСРП першою з прорадян-:ьких компартій погодилася сісти за стіл переговорів з опонентами, зберігши у такий спосіб мир у суспільстві. 23 жовтня 1990 р. Угорська Народна Республі-

ка перетворилася на Угорську Республіку, поступово було ліквідовано решту елементів комуністичної диктатури.

Державно-політичний устрій. Вже перші багатопартійні вибори у травні 1990 р. привели до влади опозиціонерів — у Державних зборах більшість по¬сіли Угорський демократичний форум, Незалежна партія дрібних господарів, Християнсько-демократична народна партія. У серпні того ж року Угорщина стала парламентською республікою.

Главою держави є президент, який обирається парламентом терміном на п'ять років і може бути переобраний на другий термін. Законодавча влада на¬лежить однопалатному парламенту — Державним зборам, які обирають пре¬зидента, прем'єр-міністра, членів Конституційного суду, спікера національ¬них й етнічних меншин, голову Верховного суду й генерального прокурора. Парламент здійснює також контроль за діяльністю виконавчої влади за допо¬могою депутатських запитів й інтерпеляцій, а також роботи парламентських комісій. Державні збори обираються за змішаною системою: 176 депутатів — за мажоритарною системою в одномандатних округах, 152 — в багатомандат¬них округах на основі пропорційного представництва, 58 — на основі загаль¬ного пропорційного представництва в масштабах країни. Орган виконавчої влади — уряд — формується прем'єр-міністром. Угорщина — унітарна держа¬ва, в адміністративному плані поділяється на 19 комітатів і столичний муніци¬палітет.

Парламентські вибори у квітні 2010 р. кардинально змінили політичний ландшафт Угорщини. Перемогу отримала Угорська громадянська партія (ФІДЕС), яка отримала більше двох третин місць; Угорська соціалістична пар¬тія — 59 місць, Рух за кращу Угорщину — 47.

29 червня 2010 р. Парламент країни обрав новим президентом Угорщини Пала Шмітта, золотого медаліста з фехтування на Олімпійських іграх 1968 та 1972 р. Прем'єр-міністром Угорщини є Віктор Орбан.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте становище католицької церкви в Польщі та її роль у політичному житті країни.

2. Чому, на вашу думку, стало можливим "оксамитове" розлучення Чехії і Словаччини?

3. З якими економічними проблемами зіштовхнулась Угорщина після по-валення комуністичної диктатури й наскільки успішним є їхнє подолання?

Розділ З

КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ, АВСТРАЛІЇ Й ОКЕАНІЇ

3.1. Загальна характеристика

За класифікацією МВФ, абсолютна більшість міжнародно визнаних неза¬лежних держав Азії (47) й Африки (53) належить до категорії "країн, що роз¬виваються", як-то Алжир, Ангола, Афганістан, Бангладеш, Бенін тощо. До них можна зарахувати й такі "менш розвинені країни і території", як Амери¬канське Самоа, Еритрея, КНДР, Палау, Французька Полінезія. Але в Африці, Азії й Океанії (13 незалежних держав) є й "розвинені країни" (Ізраїль, Нова Зеландія, Туреччина) та "передові економіки" — Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань та ін.

Однак подібна фінансово-економічна класифікація досить умовна, оскіль¬ки такі "нафтові монархії", як Бахрейн, Катар чи Кувейт, які згідно з цією класифікацією віднесені до "країн, що розвиваються", мають щорічний ВВП на одну особу в кілька разів вищий, ніж визначені МВФ 10 тис. дол. для кате¬горії "розвинених країн".

У кожної афро-азіатської країни власна неповторна історія й державна тра¬диція, етнічний і релігійний склад населення, оригінальна політико-правова гистема й духовна культура. Переплетіння цих та інших факторів зумовило появу унікальних форм правління — від фактично необмеженої абсолютист-гької монархії (як Бруней-Даруссалам чи Оман) до "надпарламентської" у Пів--енно-Африканській Республіці.

Чимало країн, які розглядаються в цьому розділі, — Східної (КНР, Півден¬на Корея, Японія), Південно-Східної (Індонезія, Малайзія, Сінгапур) і Півден¬ної (Індія) Азії та Близького Сходу (Іран, Туреччина, Саудівська Аравія) — ма¬ють тенденцію до постійного й невпинного збільшення своєї ваги у світовій по¬літиці й економіці. Протягом останніх десятиліть тут відбуваються процеси, які багато в чому визначають шляхи розвитку людської цивілізації. Водночас у Тропічній та Південній Африці рівень життя населення залишається вкрай низьким.

Втім, саме завдяки національно-визвольним процесам у колишніх колоні¬альних і залежних країнах суттєвих змін зазнала політична карта світу, на якій нині домінують чисельно, демографічно й територіально країни принци¬пово нового типу — ті, що розвиваються (залежні на сьогодні території, пере¬важно острівні, охоплюють лише близько 0,1 % населення планети). Величез¬не стимулювальне значення для переформатування світового політичного про¬стору мали обидві світові війни й так звана світова соціалістична система.

3.2. Китайська Народна Республіка

Природно-географічне розташування, склад населення. Китайська Народ¬на Республіка (КНР) — третя за площею держава світу після Росії й Канади (9,633 млн кв. км разом із островом Тайвань) і найбільша у світі за кількістю населення (1,330 млрд осіб у материковій частині й 23 млн — на Тайвані). Во¬на межує з 14 державами й має найбільший у світі сухопутний кордон — 22,117 тис. км, а також дуже порізане бухтами й витягнуте на 14,5 тис. км узбережжя, що омивається водами Жовтого, Східнокитайського і Південно-китайського морів. Крім того, КНР належить понад 3,4 тис. островів.

На гори й передгір'я припадає 88 % території держави, в тому числі найви¬ще (в середньому — 4510 м) та найбільше (2,3 млн кв. км) у світі Тибетське нагір'я, з якого беруть початок великі ріки Південної й Південно-Східної Азії: Інд (3180 км), Брахмапутра (3050 км), Меконг (близько 4500 км), Янцзи (6276 км — найдовша і найповноводніша річка Євразії) і Хуанхе (5464 км), а також знаходиться найбільша на планеті гора — Джомолунгма (8844,43 м). Уздовж морського узбережжя на північному сході країни простяглася смуга рівнин шириною до 500 км — зона інтенсивного землеробства.

Китай знаходиться у трьох кліматичних поясах: на півночі аж до хребта Ціньлін, що є вододілом між басейнами Хуанхе і Янцзи, клімат помірний із середніми температурами січня до -10 °С й липня +26 °С; південніше, в басей¬ні Янцзи, — субтропічний, з відносно холодними сухими зимами; й на край¬ньому півдні, на кордоні з М'янмою, Лаосом і В'єтнамом, — тропічний. До того ж у західній частині країни клімат різко континентальний, а у східній — мусонний (від араб, "маусім" — сезон), коли взимку вітри дмуть із суходолу на океан, а влітку — навпаки, приносячи насичене вологою повітря. Завдяки складній і різноманітній геологічній будові території КНР в її надрах є, прак¬тично, всі відомі у світі види корисних копалин (майже 150). За запасами ура¬ну, вольфраму, цинку, літію, танталу, ванадію й титану, а також сірки, каолі¬ну, азбесту, бору й фосфору країна посідає перше місце на планеті, олова й міді — друге.

Історія Китаю. Китай — одна з колисок людства. У південній провінції Юньнань були знайдені рештки людини, що жила 1,5 млн років тому. її далекі нащадки — архантропи, що мешкали протягом мільйона років і чиї рештки ще в 1927 р. були розкопані неподалік Пекіна, навіть отримали в антропології назву "синантропів" — "китайських людей". У середині VI тис. до н. е. у Схід¬ному Китаї вже вирощували рис, близько IV тис. до н. е. в середній течії Хуан¬хе і пониззях Янцзи з'явилися перші осередки цивілізації, а близько 1600 р. до н. е. на північному сході сучасної провінції Хенань виникла імперія Шан (з XIV ст. до н. е. вона називалася Інь), яка проіснувала п'ять століть. До сере¬дини І тис. до н. е. склалася етнічна спільнота давніх китайців і була винайде-на ієрогліфічна писемність, яка існує й до сьогодні й виступає символом мов¬ної єдності країни та зручним засобом спілкування за наявності багатьох від¬мінних діалектів.

Першою самоназвою давніх китайців була хуася, але після об'єднання кра¬їни у 221 р. до н. е. правителем царства Цінь став Ін Чженем (259—210), який проголосив себе Цінь Шіхуанді (перший імператор династії Цінь). У сусідній Індії для позначення могутньої східної імперії почали використовувати похід¬не від найменування династії слово Чина. Його запозичили єгипетські море¬плавці, а від них топонім потрапив до більшості індоєвропейських мов. Однак східні слов'яни познайомилися з цією країною пізніше, завдяки посередни¬цтву тюркських купців, які розповідали про її боротьбу з монгольським кочо¬вим племенем киданів, що на початку X ст. на широких просторах від Мань¬чжурії до Тянь-Шаню створило могутню державу Ляо. Внаслідок такого мов¬ного непорозуміння етнонім кидань у тюркській транскрипції (катай чи Ки¬тай) увійшов до української, білоруської й російської мов на позначення схід¬ної імперії. На X—XIII ст. самоназва китайців — ханьчжень ("люди хань", від найменування другої імператорської династії Хань, 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.) — витіснила решту, що засвідчило завершення процесу формування ет¬носу, який нині становить 91,5 % населення держави.

Упродовж понад двох тисячоліть, аж до середини XIX ст., Китай існував в умовах стабільності, що базувалася на "трьох китах": незмінності території; стабільності (зрозуміло, в межах певного інтервалу) чисельності населення; непорушності життєвих устоїв (ідеології, ієрархії цінностей, основних прин¬ципів політики, економіки, суспільних відносин).

За формою влади давній Китай був деспотією, але відмінною від арабських монархій чи європейського абсолютизму. Головне, що вирізняло китайську деспотію, — це прагматичний підхід до суспільства як об'єкта управління, за якого благо держави прирівнювалося до блага суспільства загалом. З огляду н це чимало сил витрачалося, щоб забезпечити стабільність і порядок, спрямс вуючи суспільство (нерідко найжорстокішими методами) в бажане для праві теля русло. Традиційний Китай прагнув такого ідеалу, коли носієм державне го розуму, інтелігентності, головним осердям моральності, політичної й зі гальної культури є бюрократія. Місце в бюрократичній системі можна бул отримати лише склавши суворий письмовий іспит, а імператорська владі спираючись на неї, тривалий час забезпечувала єдність країни й добробут пі; даних.

Переживши в епоху Західної Хань (206 р. до н. е. — 8 р. н. е.) кризу, ш була породжена перенаселенням і переходом до феодалізму, давні китайці вз робили власну формулу стабільності. У їхній свідомості держава, зорієнтоваг на незмінність умов життя, на мир і порядок, традиції й знання попередні поколінь, стала головною цінністю.

Одним із досягнень китайської цивілізації було відкриття поливного (з, ливного) рисівництва, завдяки чому вже в епоху Середньовіччя з кожного по.1: отримували по три врожаї на рік, причому й рису, й овочів (коли поле не зал: те водою). Невипадково аж до XVIII ст. включно життєвий рівень китайців 6} вищий, ніж європейців. Широко відомо, що винахідливі мешканці Піднебе ної прославились як перші у світі творці паперу й компаса, пороху й сейсм графа. Насправді десятки, а то й сотні наукових чи технічних відкриттів бу;: зроблені в Китаї або ще до нової ери, або ж за раннього Середньовіччя, за кіл ка століть до їхньої появи на Заході. Це — підвісні мости на залізних ланцюг* і перший арочний міст, які з'явилися в Китаї ще в VII ст.; механічний годи ник, усупереч загальнопоширеним уявленням, винайшли не в Європі за до( раннього Відродження, а у Китаї за півтисячоліття до цього. Раніше, ніж буд де, в Китаї з'явилася десяткова система лічби, а механізм з'єднаних між собс стрижнів (карданний механізм) має по праву називатися підвіскою Дін Хуан оскільки вона застосовувалася в Китаї більш ніж за тисячу років до того, І жив її італійський винахідник, математик XVI ст. Дж. Кардано. Картографі на проекція, названа на честь сучасника Кардано — фламандця Г. Меркатор хоч насправді вперше з'явилася в Китаї в X ст., а мистецтво чавунного лиг (IV ст. до н. е.) і сталеливарний процес (V ст.) були відомі в Піднебесній за пі тора тисячоліття до відповідних досягнень у Європі. Аж до XV ст. у китайц був вищий ступінь знань порівняно з іншими народами світу, але приголо шливі наукові досягнення не завжди використовувалися на практиці. Прич на полягала в масовій дешевій ручній праці, що домінувала за азійського сі собу виробництва й гальмувала технічний прогрес.

У різні історичні епохи Китай опинявся під владою кочовиків — чжурчя нів (1127—1234, династія Цзінь), монголів (1280—1368, династія Юань

мань-чж^та ^"о^—\»\Л., да-аактЕЧл \І?М5>>, але 'ітав ■и^иажжйл ж ■алляттоі -ка¬нути на специфіку культури — чужі традиції й звичаї, як правило, зник разом із самими завойовниками. Однак наприкінці XIX ст. окреслилася і денція перетворення Китаю в напівколонію європейських держав і Японії. Внаслідок цілої низки загарбницьких війн вони обплутали країну системою нерівноправних договорів і поділили її на сфери впливу. Зокрема, Росії діста¬лася Зовнішня Монголія й Маньчжурія, Японія загарбала Тайвань із приле¬глими островами та Ляодунський півострів, Британія — порт Вейхайвей і роз¬ширила свої володіння навколо Гонконга (захоплений Британією в 1842 р.). Іноземці поставили під свій контроль усі важливі торговельні порти Китаю, створили в них сетльменти й концесії, захопили митниці й зовнішню торгів¬лю, контролювали головні шляхи сполучення.

Другою причиною, що перешкоджала прогресивному розвитку Китаю, було феодальне гноблення і свавілля Цинської династії. Хоч вона й перейняла традиційні китайські методи управління, все ж сприймалася більшістю хань-дів як іноземна. Феодальні пережитки, а особливо поміщицька власність на землю, не лише прирікали на застій сільськогосподарське виробництво, а й зумовлювали надзвичайну вузькість внутрішнього ринку для національної промисловості. Розвиткові країни заважали відмежованість окремих провін¬цій, численні внутрішні мита, свавілля уряду і здирництво абсолютної біль¬шості чиновників. Серед китайської інтелігенції, нечисленної підприємниць¬кої верстви дедалі ширше зростало переконання в необхідності модернізації країни, тим більше, що сусідня Японія, яка стала на цей шлях, уже з початку XX ст. демонструвала неабиякі успіхи. В атмосфері загального невдоволення у країні поширювалися революційні ідеї, а всі урядові спроби здійснення ре¬форм виявилися непослідовними і безрезультатними.

Новітня історія. Особливу роль у створенні та об'єднанні революційних ор¬ганізацій Китаю відіграв Сунь Ятсен (1866—1925). На початку XX ст. він ви¬сунув гасло "трьох народних принципів" — націоналізму, народовладдя та на¬родного добробуту, що мало стати консолідуючою загальнонаціональною про¬грамою повалення іноземної маньчжурської династії й встановлення демокра¬тичної республіки. Збройний виступ був пришвидшений капітулянтською по¬літикою маньчжурської знаті, що поступилася правом на будівництво заліз-ниць у ряді провінцій спільному британо-франко-німецько-американському консорціуму, відібравши його в китайських акціонерних компаній. Це викли¬кало хвилю невдоволення і спровокувало восени 1911 р. повстання в провінції Сичуань і столиці провінції Хубей — Учані. Так почалася Синьхайська рево¬люція (від назви за китайським календарем року з ЗО січня 1911 р. до 17 люто¬го 1912 р.), що увінчалася проголошенням представниками 17 повсталих про¬вінцій у Нанкіні 29 грудня 1911 р. Китайської Республіки й обранням Сунь Ятсена її тимчасовим президентом.

Однак республіканський уряд контролював лише частину країни, в Китаї тривала громадянська війна. Задля продовження революції Сунь Ятсен, який під тиском обставин залишив посаду президента, за участю частини лібералів створив 25 серпня 1912 р. нову партію — Гоміндан ("Національна партія"). За¬галом вона дотримувалася "трьох народних принципів", щоправда, без вимоги зрівняльного переділу землі. Країна поринула в хаос та анархію, а ВЛІ окремих провінціях зосередили у своїх руках генерали — командувачі ок] ми (дуцзюні). На півдні, в Гуанчжоу, знаходився сформований Сунь Ятс під час Першої світової війни гомінданівський уряд, який планував поши свою владу на весь Китай. У травні 1921 р. Сунь Ятсен оголосив себе презі том країни, а влітку-восени 1923 р. зав'язав дружні відносини з СРСР, , надав гомінданівському урядові фінансову й військову допомогу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал