Зміст вступ



Сторінка20/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   40

2.7.8. Хорватія

Загальна характеристика. Республіка Хорватія — розташована на заході Балканського півострова, на узбережжі Адріатичного моря; межує на півдні — з Боснією і Герцеговиною (932 км), на північному сході — з Угорщиною і 329 км), Сербією (241 км) і Чорногорією (25 км), на північному заході — зі Словенією (501 км). Територія становить — 56,6 тис кв. км. Хорватське Д тичне узбережжя — одне з найбільш "порізаних" у світі: тут налічує 1185 островів та острівців, але лише 66 з них заселені. Найбільший з ост] Крк; інші великі острови — Црес, Хвар; найбільші півострови — Істр: Пельжесак, а найбільша затока — Кварнер. Географічно країна розташо на перехресті між Центральною Європою та Середземномор'ям, зв'язує З ну Європу з Балканами і Близьким Сходом. Водночас її зручні морські п незамінні для материкових Австрії, Чехії, Угорщини. Найбільш ва» маршрути зосереджуються по річці Сава, Адріатиці та річці Драва. Крім 1 є кілька важливих транзитних маршрутів від Угорського та Австрійсь кордонів до узбережжя Адріатики.

Населення становить 4,5 млн осіб (станом на 1 січня 2009 р.). Національний склад: хорвати — 89,6 %; серби — 4,5; мусульмани — 0,9; угорці — словенці — 0,5 % та ін. Конституцією Хорватії гарантується свобода рел них сповідань. Більшість мешканців країни — католики (87,8 %); правої ні — 4,4; мусульмани — 1,3; протестанти — 0,4 %. Офіційна мова — хо] ська (сербсько-хорватська). Нею розмовляє 96,1 % населення. Столиця — то Загреб (900 тис. жителів). Інші великі міста: Пореч, Ровинь, Пула, Мал шинь, Крк, Раб, Задар, Шибеник, Трогир, Хвар, Корчила, Дубровнік.

У 2008 р. ВВП країни, за ПКС, становив 82,407 млрд дол., тобто 18 575 на одну особу. Провідними галузями промисловості, на яку припадає і ВВП, є хімічна (Гірський Котар, Ліц, Загреб, Подравін, Славонія), металу на (Загреб, Славонський Брод, Осієк, Бєловар, Карловач, Пул, Рієц, ЗІ Спліт), верстатобудівна, суднобудівна (верфі у містах Пула, Рієка, Трог Спліт), паперова, деревообробна, будівельна, текстильна (Загреб, Хорват Загор'я, Чаковеч), взуттєва (Загреб, Карловач, Спліт, Копрівниця), хар1 виноробна.

Традиційно розвинуте сільське господарство, але воно дає лише 10 % ] На рівнині у східній і центральній частині вирощують зернові культури, хідних районах — кукурудзу, цукрові буряки, кормові трави. Фруктові г тації знаходяться у районах Борінчі, Купна. У тваринництві перевага над ся розведенню свиней, хоча в центральних районах успішно розводять ве, рогату худобу. На віддалених далматських землях і там, де є пасовища, р< вається така галузь, як вівчарство. Провідне місце в економіці завдяки тч му займає сфера послуг. На неї припадає до 60 % ВВП.

Історія Хорватії. Батьківщиною предків сучасних хорватів були піві схили українських Карпат, звідки вони були переселені завойовниками рами у II половині VI ст. до межиріччя Сави і Драви. Хорвати прийняли з тиянство і римську абетку між VII і IX ст., у 925 р. перемогли візантійськ: франкських супротивників і створили власне незалежне королівство, як сягло піку розвитку протягом XI ст. Громадянська війна, що розпочалі 1089 р., ослабила країну і призвела до її окупації Угорщиною. Підпис Конвенційного пакту між хорватськими племінними керівниками та ; ським королем Кальманом І Книжником у 1102 р. об'єднало два народи під короною Святого Іштвана, проте Хорватія зберегла свою автономію. Коли у 1526 р. угорці зазнали поразки від турків під Мохачем, більшість території Хорватії потрапила під османський протекторат, що тривав до кінця XVII ст. Але турецьке панування, на відміну від сусідньої Боснії, не змогло знищити зіру хорватів — католицизм. Релігія завжди була однією з визначальних рис хорватського народу, що виділяла його з-поміж сусідів. З 1699 р. Хорватія перебувала у складі імперії Габсбургів, а наприкінці Першої світової війни, 28 жовтня 1918 р., хорватський парламент розірвав із нею юридичні зв'язки і проголосив незалежність країни, що 1 грудня разом з Чорногорією, Сербією та Словенією увійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців.

У процесі розпаду комуністичних режимів у ЦСЄ у травні 1990 р. у Хорва¬тії були організовані перші після Другої світової війни вільні багатопартійні зибори, більшість голосів на яких отримав Хорватський демократичний союз на чолі з колишнім генералом НВАЮ, а пізніше — вченим-істориком Ф. Тудж-маном. 22 грудня 1990 р. у країні було схвалено нову Конституцію, а на рефе¬рендумі у травні 1991 р. 94 % громадян Хорватії проголосували за суверенітет : незалежність. 25 червня 1991 р. країну було проголошено суверенною і неза¬лежною державою, але такий стан не влаштовував сербську частину населен¬ня, тому розпочалася громадянська війна за участю Югославської народної армії (ЮНА) на боці сербів. У результаті 71 % території Республіки Хорватії оуло окуповано країнськими сербами. У відповідь Рада Безпеки ООН резолю¬цією № 743 від 21 лютого 1992 р. санкціонувала розгортання миротворчих сил ЗОН на території колишньої Югославії (ІШРКОТОК) у складі 14 тис. "блакит¬них шоломів". У травні 1995 р. внаслідок блискавичних бойових операцій хор¬ватська армія повернула території Західної Славонії, а 12 листопада того ж року в місті Ердут між урядом Республіки Хорватії та сербською громадою Східної Славонії було укладено Базову угоду про область Східної Славонії, Ба-раньї та Західного Срему, яка забезпечила поступову мирну реінтеграцію Схід¬ної Славонії до конституційного простору Хорватії. 15 січня 1998 р. у Вуковарі зідбулася офіційна церемонія передачі повноважень від Перехідної адміні-: грації хорватській владі, що засвідчило виконання миротворчим континген¬том своєї місії та повну реінтеграцію Хорватії.

Державно-політичний устрій. За формою державного правління Хорватія — демократична президентсько-парламентська республіка. Главою держави є президент (Іво Йосипович, обраний 18 лютого 2010 р.), який виступає гаран-г зм додержання Конституції, забезпечення територіальної цілісності та єднос¬ті республіки і належного функціонування державної влади. Повноваження президента досить широкі, причому їх реалізація не передбачає контрасигну¬вання відповідних актів з боку уряду. Важливим є право президента видавати укази, які мають силу закону, та вживати надзвичайних заходів у випадку пану війни або за наявності безпосередньої загрози незалежності та єдності республіки, або коли інші органи державної влади позбавлені стійкої здатнос ті виконувати свої конституційні обов'язки. Такі укази президент має подав ти на затвердження до сабору відразу ж, як тільки парламент зможе зібратис Президент призначає і звільняє з посади прем'єр-міністра, за поданням оста нього призначає і звільняє інших членів уряду. Глава держави може склика' засідання уряду та виносити до їх порядку денного питання на розгляд; гол вує на тих урядових засіданнях, у яких бере участь; є головнокомандувач* Збройних сил і призначає членів спеціального органу — Національної ра; оборони. Президент обирається шляхом загальних і прямих виборів на п'я років, але не більш ніж на два терміни.

Законодавча влада належить однопалатному парламенту — сабору, і складається зі 153 депутатів, обраних шляхом загальних і прямих виборів партійними списками на чотири роки. Виконавча влада здійснюється урядо що підзвітний президентові й сабору. 6 липня 2009 р. прем'єр-міністром Хс ватії обрана Ядранка Косор, голова Хорватського демократичного співтовар ства. За формою державного устрою Хорватія є унітарною державою. З меті врядування територія держави поділена на 20 провінцій (жупаній), райог. міста і громади.

2.7.9. Словенія

Загальна характеристика. Республіка Словенія розташована у північ] західній частині Балкан. На півночі вона межує з Австрією (протяжність к< донів 330 км), на заході — з Італією (232 км), на півдні та південному сході -Хорватією (670 км), на північному сході — з Угорщиною (102 км). Загалі довжина кордонів — 1334 км, берегової смуги — 46,6 км (має невеликий : хід до Адріатичного моря — Трієстська затока). Площа країни станові 20,2 тис. кв. км. Кількість населення сягає понад 2 млн осіб (2009 р.). Се] країн — спадкоємиць Югославії Словенія є однією з найбільш однорідних етнічним складом: 83,1 % її населення — словенці, серед національних м шин — хорвати (1,8), серби (2), боснійці (1,1), угорці (0,4), чорногорці (0 італійці (0,2), македонці (0,2), албанці (0,2 %). В релігійному плані 57,8 % селення — католики (в тому числі 2 % — уніати), 0,9 — протестанти, 2,4 — мусульмани. Під час Реформації у словенському суспільстві найбіли ваги набув кальвінізм. У Словенії чимало невеликих містечок, але є й вел міста, найбільші серед них — столиця Любляна (271 тис), Марибор (97,7 ти Целє (38,5 тис), Крань (35,6 тис), Велене (26,5 тис), Копер (23,6 тис), Не Мєсто (22,1 тис). Офіційна мова — словенська. Угорська й італійська ма: офіційний статус в окремих прикордонних районах. Фактично, 91,1 % н лення країни розмовляє словенською, а 4,5 % — сербсько-хорватською.

У 2008 р. ВВП країни, за ПКС, становив 59,413 млрд дол., тобто 29 520 ^ на одну особу. Словенія на початок XXI ст. мала найвищий життєвий ріве найвищий ВВП на одну особу серед колишніх республік Югославії, чому сі Європа і Північна Америкаяє експортна орієнтація багатьох галузей економіки. У сільському господар¬стві зайнято 5 % трудових ресурсів, у промисловості — 40, у сфері послуг — 55 %. Останнім часом безробіття постійно зменшується і в 2007 р. становило 7,8 % (проти 14,5 % у 1995 р.). Реформи, економічна стабільність і фінансова платоспроможність нині роблять Словенію привабливою для іноземного капі¬талу. Найбільшими інвесторами країни є Австрія (38 %), Франція (13), Німеч¬чина (12), Італія (7), Велика Британія (5), США та Нідерланди (по 4 %).

Історія Словенії. Територія Словенії у стародавні часи була заселена іллі¬рійсько-кельтськими племенами. УІ ст. до н. е. іллірійці були захоплені рим¬лянами й романізовані. Слов'янські предки сучасних словенців осіли на тери¬торії країни в VI ст. й зайняли крайній північний захід Балканського півостро¬ва та середнє Подунав'я й Нижню Паннонію. Таким чином виникло два сло¬венські регіони: альпійський (карантанський) і дунайський (пеннонські слов'яни). Перемігши в 626 р. аварів, словени створили самостійне державне утворення — Велику Карантанію, але в 745 р. вона в обмін на військову могут¬ність визнала протекторат над собою з боку франків. їхній вплив сприяв хрис¬тиянізації словенців, а після утворення Священної Римської імперії німецької нації словенська аристократія асимілювалася, тоді як село залишилося слов'янським. Близько 1000 р. з'явився перший документ словенською мо¬вою. У 1269 р. Карантанія була приєднана до володінь чеського короля Оттока-ра II, але згодом, у 1276 р., Рудольф Габсбурзький відібрав ці провінції в Отто-кара II й повернув їх Німеччині. Прибережні міста з XII—XIII ст. належали Венеціанській Республіці.

Проте словенці зберегли свою мову і культуру, а в 1809—1814 рр. більша частина Словенії входила до складу Іллірійських провінцій, які створив Напо¬леон Бонапарт під час своїх воєн. Французька влада дозволила використовува¬ти словенську мову для місцевого самоврядування, сприяла розвитку системи доріг, скасувала цехові привілеї, створила нові школи й запровадила цивіль¬ний Кодекс Наполеона. Потім Словенія була передана Австрії й знаходилась під владою Габсбургів до 1918 р. У Словенії найшвидше з усіх південно¬слов'янських земель почали розвиватися капіталістичні відносини. До сере¬дини XIX ст. вона стала однією з найбільш економічно розвинених земель Ду-найської монархії. Коли після Першої світової війни Австро-Угорщина розпа¬лася, Італія захопила області Приморську й Істру, а також частину Далмації, зодночас більша частина Словенії опинилася у складі новоутвореного Королів¬ства сербів, хорватів та словенців.

Смерть лідера СФРЮ Й. Броз-Тіто призвела до загострення національних ліеречностей в Югославії, а Словенія, що давала в 1987 р. 20 % ВНП СФРЮ й :.і'-ґЗпечувала 25 % експорту, почала виступати за надання їй більшої неза-. :-І з економічній діяльності. З 1989 р. у республіці стали виникати опо-•ш—тгт політичні партії. Найбільші з них — Словенський демократичний Соціал-демократичний союз Словенії, Словенський християнсько-соці-: рух, Словенський селянський союз, "Зелені" утворили блок "Демокра тична опозиція Словенії" (ДЕМОС), який у квітні 1990 р. отримав абсолютну перемогу на перших багатопартійних виборах до Скупщини (парламенту).



2.7.10. Боснія і Герцеговина

Загальна характеристика. Боснія і Герцеговина — південнослов'янсь¬ка країна в Європі, в центрі Балканського півострова, з незначним виходом (20 км) до Адріатичного моря. Територія становить 51,13 тис. км , населення — 4,6 млн

мешканців (90 мешканців на км ) (2009 р.). Серед етнічних груп: боснійці (слов'яни-мусульмани, самоназва — муслімани, босняки) — 48 %, серби — 37,1,

хорвати — 14,3 %. Офіційні мови — сербська, хорватська, бо-санська. Столиця — Сараєво (500 тис. мешканців). Основна адміністративно-територіальна одиниця — громада.

Господарство зруйноване громадянською війною, ВВП у 2009 р., за ПКС, становив 32,59 млрд дол., або 7064 дол. на одну особу. Рівень інфляції знизив¬ся до 1,5 % , але безробіття зберігається на рівні 45,5 % . У промисловості роз¬виваються гірничодобувна, чорна і кольорова металургія, електротехнічна, хімічна, харчова галузі. У сільському господарстві вирощують пшеницю, ку¬курудзу, картоплю, оливки, виноград, також розвинуте гірське скотарство (ві-вчарство). Експортуються залізні руди, чорні метали, алюміній, папір. Імпор¬туються нафта і нафтопродукти, газ, транспортні засоби.

Історичний шлях. Територія Боснії і Герцеговини була заселена в давнину іллірійськими племенами, а на початку І тис. увійшла в Римську імперію як провінція Далмація. У VI—VII ст. вона була заселена слов'янами, у XII ст. утворилось Боснійське князівство, першим баном (князем) якого став Кулін [1180—1204}. Боснія тривалий час вела боротьбу проти угорських королів, тому повної незалежності й могутності країна досягла при Стефані І Твртко 1353—1391}, який приєднав до своїх володінь низку сербських і хорватських земель. У 1377 р. він проголосив себе королем, але після його смерті Боснія розпалася й у 1463 р. була захоплена турками.

Герцеговина у XIII ст. становила частину сербських земель, у XIV ст. вхо¬дила в Боснійське королівство, в 1448 р. стала самостійним герцогством, але в 1482 р. була захоплена турками. У складі Османської імперії Боснія і Герцего¬вина утворили Боснійський пашалик, великі феодали прийняли іслам. Бер¬лінський конгрес у 1878 р. дозволив Австро-Угорщині окупувати територію Боснії і Герцеговини і ввести там своє управління, а в 1908 р. Австро-Угорщи¬на оголосила про анексію країни, що викликало гостру політичну кризу в між¬народних відносинах. Вбивство ж ерцгерцога Франца Фердинанда 28 червня 1914 р. у Сараєво стало приводом до розв'язання Першої світової війни.

Після неї Боснія і Герцеговина увійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. — Югославії). У квітні 1941 р. окупована німцями та вклю¬чена в маріонеткову Незалежну Хорватську державу, в 1945 р. Боснія і Герце¬говина була звільнена й увійшла до складу ФНРЮ (пізніше — СФРЮ) згідно з конституцією 31 січня 1946 р. як одна з шести республік.

З березня 1992 р., за результатами проведеного двома днями раніше рефе¬рендуму, Боснія і Герцеговина вийшла зі складу СФРЮ й була проголошена незалежною державою. Ескалація міжетнічних суперечностей переросла у збройний конфлікт і повномасштабну війну, що тривала до підписання в Па¬рижі 14 грудня 1995 р. Загальної рамкової угоди про мир (Дейтонські угоди). За умовами угод, Боснія і Герцеговина, Хорватія і СРЮ погоджувались повніс¬тю поважати суверенну рівність одна одної й вирішувати суперечки між собою мирними засобами. Сторони зобов'язувалися поважати права людини, права біженців і переміщених осіб, всіляко співпрацювати з усіма міжнародними ак¬торами, включаючи РБ ООН, у здійсненні мирного врегулювання, розсліду¬вання і переслідування й суду військових злочинців та інших порушників міжнародних гуманітарних законів.

Державно-політичний устрій. Доповнення 4 до Угоди визначило, що Бос¬нія і Герцеговина залишиться єдиною державою з повним визнанням її сувере¬нітету та територіальної недоторканності в міжнародно визнаних кордонах. Держава мала складатися з двох рівноправних частин: Федерації Боснії і Гер¬цеговини (мусульмани та хорвати) та Республіки Сербської, які разом форму¬ють єдину спільноту ("м'яка федерація" канадського зразка). Сферами компе¬тенції центральних керівних органів держави стали зовнішня політика, зо¬внішня торгівля, митна і грошова політика, питання міграції населення, ко¬мунікації та транспортне сполучення. Решту питань віднесли до компетенції кожної з двох частин держави. Було сформовано спільні державні органи: 1) Президію з трьох членів (по одному представнику від мусульманської, серб-ської та хорватської громад, які на ротаційній основі обіймають посаду голови Президії); 2) двопалатний парламент (палата народів з 58 депутатів — 17 від босняків, 17 від хорватів, 17 від сербів, 7 від інших етнічних спільнот, що оби¬раються парламентами обох утворень, і палата представників з 98 депутатів, які обираються прямим голосуванням таким чином, що 2/3 представляє Боснію і Герцеговину, а 1/3 — Республіку Сербську); 3) раду міністрів (з 11 січня 2007 р. її голова — Нікола Спіріч), яка відповідає за сфери спільно': компетенції.

Одним із додатків до Рамкової угоди є Конституція Боснії і Герцеговини, за якою вона вважається президентсько-парламентською республікою. Глава держави — президент, що змінюється кожні 8 місяців. Президія — колектив¬ний вищий виконавчий орган у складі представників кожної з трьох державо-утворюючих націй, що обирається на чотири роки (з 1 жовтня 2010 р. — серб Н. Радманович, хорват Ж. Комшич і босняк Б. Ізетбегович). Основні політичні партії: мусульманська Партія демократичної дії (9 місць у Палаті представни-ків, за результатами виборів 1 жовтня 2006 р.), мусульманська Партія Боснії і Герцеговини (8 мандатів), сербський Союз незалежних соціал-демократів (7 мандатів) і сербська Соціал-демократична партія (5 мандатів).

2.7.11. Македонія

Загальна характеристика. Республіка Македонія розташована в південній частині Балканського півострова, межує з Албанією (151 км), Болгарією (148 км), Грецією (228 км), Сербією (221 км). Територія країни становить 25,3 тис. кв. км, населення — 2,045 млн. осіб (2009 р.). Міжнародне визнання незалежності (до 1991 р. — у складі СФРЮ) цієї республіки заперечувалося Грецією, яка вважає, що нова держава використала грецькі назву й символіку. У 1995 р. Греція врешті-решт скасувала торговельну блокаду Македонії й по-годилася нормалізувати відносини, проте суперечка про використання назви "Македонія" продовжується. В результаті держава була визнана спочатку з боку держав ЄС, а пізніше — з боку ООН під безпрецедентною назвою Колиш-ня Югославська Республіка Македонія (КЮРМ).

Країна є багатоетнічною і поліконфесійною. В ній мешкають дві великі ет-нонаціональні й релігійні спільноти — православні за віровизнанням македон¬ці (64,2 %) та албанці (25,2 %), які є мусульманами сунітського напряму. На-ціональні меншини — турки (3,9 %), роми (2,7), серби (1,8 %) та інші також поділені не лише за етнічною, а й за релігійною ознаками. За віросповіданням населення поділяється на православних (64,7 %) і мусульман (33,3 %). Офі-ційна мова — македонська, за походженням близька до болгарської. Столиця

— місто Скоп'є (570 тис); інші великі міста — Тетово, Куманово, Стіп, Струмі-ца, Бітола, Прілеп та ін.

Македонія — аграрно-індустріальна країна. Економічно вона найменш розвинута серед інших колишніх югославських республік після Біг. У 2007 р. ВВП на одну особу, за ПКС, становив 8400 дол. Тут видобувають хроміти, мід-ні, свинцево-цинкові та залізні руди, марганець. Є підприємства чорної й ко-льорової металургії, машинобудівні, хіміко-фармацевтичні, легкої та харчо¬вої промисловості (тютюнова, виноробство, рисоочисна). У сільському госпо-дарстві переважає рослинництво (головні зернові культури — рис, кукурудза, пшениця). Вирощують бавовну, опійний мак, арахіс, кунжут, аніс. Македонія

— один з найбільших виробників південних сортів тютюну. У країні розвинуте садівництво (олива, інжир, тутове дерево), овочівництво, виноградарство. В зередгірських та гірських районах Македонії переважає вівчарство.

Історія Македонії. У VI ст. територія країни була заселена слов'янами, що асимілювали місцеве ілліро-фракійське населення. У IX ст. Македонія уві¬йшла до складу Першого Болгарського царства; тоді ж почало поширюватися християнство. Але у 1018 р. країна була завойована Візантією й лише в 1230 р.

ввійшла до складу Другого Болгарського царства. У 1350 р. Македонія бул захоплена сербами, а в XIV — на початку XX ст. перебувала під владою Осмав ської імперії. У цей період посилилося переселення в Македонію албанців особливо турків, почалося поширення ісламу. Після Другої Балканської війн: 1913 р. західна і центральна частини Македонії (Вардарська Македонія) віді йшли до Сербії, Егейська Македонія — до Греції, Пірінський край — до Болга рії. У 1918 р. Вардарська Македонія у складі Сербії стала частиною Королії ства сербів, хорватів і словенців. З 1945 р. Вардарська Македонія входила д складу федеративної Югославії як одна з шести республік.

Державний устрій. За результатами референдуму 8 вересня 1991 р. парла мент республіки оголосив про державний суверенітет Македонії (тоді ж бул прийнята Конституція країни). У листопаді 1991 р. Македонія вийшла зі скла ду Югославії, а в 1993 р. була прийнята в ООН. Нині Македонія вирішує склад ні завдання економічного розвитку. За формою правління вона парламент сько-президентська республіка. Главою держави є президент, який обираєтьс на п'ятирічний термін під час загальних, прямих та безпосередніх виборі шляхом таємного голосування. Він є також верховним головнокомандувачеі Збройних сил, очолює Раду безпеки. Президент пропонує кандидатуру на пс саду прем'єр-міністра і доручає йому сформувати уряд; акредитує глав диплс матичних представництв іноземних держав, призначає та відкликає послів глав дипломатичних місій за кордоном; пропонує двох суддів до складу ков ституційного суду, призначає трьох членів Ради безпеки. Першим президев том Республіки Македонії 27 січня 1991 р. було обрано Кіро Глігорова. Під ча замаху в жовтні 1995 р. він лише чудом залишився живим, зазнавши серйос них пошкоджень. У 1999—2004 рр. президентом був Борис Трайковский, яки: трагічно загинув у авіакатастрофі. 28 квітня 2004 р. на позачергових прези дентських виборах переміг Бранко Црвенковський. 12 травня 2009 р. прези дентом Македонії обрано Георге Іванова.

Вищим законодавчим органом є однопалатна асамблея, чи Собраніє, як складається зі 120 депутатів, що обираються на чотири роки за партійним: списками. Окрім здійснення законодавчої діяльності Собраніє затверджує бк джет, ратифікує міжнародні угоди та договори, вирішує питання війни і миру приймає рішення про зміну кордонів, оголошує референдуми, обирає уряд т здійснює контроль за ним, обирає суддів конституційного суду країни.

Вищим виконавчим органом держави є уряд, який формується відповідн до розстановки політичних сил у парламенті країни. Він відповідальний пере парламентом і пропонує на його розгляд проекти законодавчих та інших нор мативних актів, бюджету країни; приймає рішення щодо визнання держав т урядів, встановлює дипломатичні й консульські відносини з іншими держава ми, пропонує кандидатури послів та глав дипломатичних місій, призначає кє рівників консульських установ за кордоном тощо. Всі члени уряду, в тому чис лі міністри оборони і внутрішніх справ, обов'язково мають бути цивільним] особами. Нинішній голова македонського уряду — лідер Внутрішньої маке

Європа і Північна Америка

донської революційної організації — Демократичної партії за македонську на-ціональну єдність — Нікола Груєвський призначений на цю посаду 26 серпня 2006 р. Македонія — унітарна держава, за адміністративно-територіальним устроєм поділяється на 85 муніципалітетів.

2.7.12. Косово

Загальна характеристика. Косово — регіон на Балканах, частина Сербії, яка проголосила незалежність 17 лютого 2008 р. і визнана майже 70 держава¬ми (травень 2010 р.). 22 липня 2010 р. Міжнародний суд ООН визнав, що про-голошення незалежності Косова не суперечить нормам міжнародного права.

Межує з Македонією та Сербією на сході і півночі, Албанією на південному з ?.ході та Чорногорією на північному заході. Терени Косова (10,887 тис. кв. км) :тановлять майже рівносторонній паралелограм, поділений на дві рівнини — . з заходу вздовж течії річки Білі Дрін — Метохія зі сходу, вздовж річки Ситни-пі, яка тече з північного заходу на південний схід по вкритому пагорбами узвишшю, — власне Косово. Рельєф гірський, найвища точка — гора Деравіца 2556 м). У країні є великі озера — Газивода, Радонич, Батлава і Бадовац.

У Косові наявні досить великі поклади корисних копалин: бурого вугілля, ззинцю, цинку, нікелю, кобальту, бокситів та магнезиту. Є родовища рідкіс¬них мінералів: індію, кадмію, германію, талію тощо. їх видобуток, а також ви-робництво вин становлять основу економіки краю. Головними торговельними партнерами є Македонія, Сербія, Німеччина і Туреччина. Проте в умовах гро-мадянського конфлікту та політичної нестабільності господарське життя Ко-зова має тіньовий характер і вирізняється криміналізацією. Вважається, що більшість доходів жителів краю пов'язана не з легальними видами бізнесу, а з контрабандою цигарок, алкоголю, наркотиків до країн ЄС, а також діяльністю злочинних мереж, що займаються торгівлею людьми.

Населення краю (близько 2,2 млн), практично, моноетнічне. Албанська зільшість (92 %) контролює всю територію краю, за винятком декількох гро-мад, в яких переважають серби. Після проголошення незалежності серби не беруть участі в управлінні краєм. Найбільшими містами є Пріштіна (500 тис. жителів) і Прізрен (120 тис).

Домагання сербів на край Косово і Метохія ґрунтуються на принципах іс-торичного права. Албанці, які нині становлять більшість населення краю, у звою чергу наполягають на перевазі права народу на самовизначення, хоча та-;<ож намагаються підвести під свої домагання історичну основу (розвиваючи теорію про іллірійське походження сучасного албанського етносу).

Історичний шлях. У середньовіччі на території Косово і Метохії склалося ядро середньовічної сербської держави. Саме звідси після поразки на Косовому долі в 1389 р. почалося завоювання Сербії турками. Починаючи з XIV ст. і аж до 1767 р., на теренах Косова, у монастирі поблизу міста Печ, розташовувала ся кафедра сербського патріарха. Донині край рясніє пам'ятками сербської православної архітектури як середніх століть, так і нового часу (монастирі Високі Дечани, Грачаніца і Печська патріархія). Проте новітня сербська дер¬жава сформувалася з центром у Белграді, на півночі сучасної Сербії. Косове було приєднане до неї лише в результаті перемоги в Першій балканській війні 1912 р. Тим часом із середини XIX ст. більшість населення в ньому почали ста новити албанці, які більш ефективно, ніж серби, інтегрувалися у структуру Османської імперії і прийняли іслам. Зростання національної свідомості ал банців перетворило Косово на один із центрів албанського національного руху зокрема саме тут у 1910 р. спалахнуло повстання проти централізаторської по літики младотурецького уряду.

У 1918—1945 рр. край перебував у складі різних провінцій Королівств* сербів, хорватів, словенців, аз1929р. — Югославії. Під час Другої світової ві йни Косово було окуповане італійськими військами. Окупація сприяла заго стренню міжетнічних сутичок і конфліктів у краї. В результаті виходу фа шистської Італії з війни територія перебувала під контролем німецьких вій ськових з'єднань. Після звільнення Косова югославськими партизанами бул; створена Автономна Косово-Метохійська область як частина Демократично Федеративної Югославії, з 1946 р. — частина Народної Республіки Сербії ; складі Федеративної Народної Республіки Югославії. У 1963 р., за новою кон ституцією, був створений Соціалістичний Автономний Край Косово як части на Соціалістичної Республіки Сербії у складі СФРЮ. У 1974 р. автономні пра ва Косова були розширені, і край фактично набув статусу, подібного до інши республік Югославії.

З 1980-х років албанці розпочинають рух за визнання краю окремою ресщ блікою СФРЮ, а згодом — і за повну незалежність. Його очолила Демократи^ на ліга Косова під проводом Ібрагіма Ругови. Під час розпаду СФРЮ у 1990 і сербське керівництво під проводом С. Мілошевича спробувало обмежити авте номію Косова, створивши Автономний Край Косово і Метохії та замінивш Конституцію краю Статутом. У відповідь група албанських політиків підготч вала власну "Конституцію Республіки Косово" і проголосила незалежністі Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні була розпущена кр; йова Скупщина (парламент) Косова. Тоді косовські албанці вдалися до акці протесту, бойкотуючи акції, організовані сербським урядом, зокрема переш: населення у 1991 р. та подальші вибори. Пізніше вони обрали тимчасови уряд, очолюваний Буджаром Букоші, який був визнаний Албанією в жовті 1991 р. На організованому албанцями референдумі у 1992 р. більшість нас

Попри референдум 1992 р., за потурання західних держав, Косово б включене до СРЮ. Тоді радикально налаштовані албанці створили Арі звільнення Косова, що розпочала партизанські дії проти сербів. Ситуація гострилася у 1996 р. і перейшла у відкриту громадянську війну між Арм звільнення Косово, з одного боку, та сербсько-югославських військо: з'єднань, з іншого. Прагнучи переломити ситуацію на власну користь, рея

С. Мілошевича розпочав здійснення етнічних чисток, знищивши 12 тис. ал¬банців та змусивши ще півмільйона залишити Косово і стати біженцями.

У такій ситуації США та інші держави НАТО були змушені втрутитися в ситуацію на боці косовських албанців. Гуманітарна інтервенція НАТО у 1999 р. змусила Сербію вивести з Косова свої регулярні підрозділи, після чого край став протекторатом Об'єднаних Націй на підставі резолюції № 1244 Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 р. Це дало змогу вигнаним албанцям повер¬нутися до краю, проте тепер, за потурання Об'єднаних Націй, між сербами та албанцями розпочалися міжетнічні зіткнення. Вони досягли кульмінації у 2004 р., коли після загадкового вбивства албанського хлопця маси озброєних албанців руйнували сербські церкви, монастирі та державні інституції.

Державний устрій. Поступово за допомогою ООН та ЄС албанцям вдалося налагодити функціонування власних органів державної влади. У жовтні 2004 р. відбулися вибори до парламенту краю, місця в якому були розподілені за етнічною ознакою: 100 — закріплено за албанською громадою, 10 — за серб¬ською, решта 10 — за національними меншинами. У 2002 р. президентом Ко¬сова був обраний Ібрагім Ругова, якого після його смерті у 2006 р. на посаді змінив Фатмір Сейдіу, професор Приштинського університету. Посада прем'єр-міністра контролюється колишніми ватажками з Армії звільнення Косово, яких звинувачують у воєнних злочинах. З 9 січня 2008 р. уряд Косова очолює Гашим Тачі, у минулому польовий командир УЧК, проти якого у ЗМІ неодноразово висувалися звинувачення у сприянні викраденням мирних серб¬ських громадян з метою подальшого продажу їх донорських органів у клініки Європи й Америки.

17 лютого 2008 р. контрольований албанською більшістю парламент Косо¬во проголосив незалежність краю як Республіки Косова. У відповідь прем'єр-міністр Сербії В. Коштуніца, заявив, що його країна ніколи не визнає незалеж¬ність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише у складі Сербії. 18 лютого парламент Сербії спробував анулю¬вати рішення парламенту краю Косово, проте незалежність вже стала здійсне¬ним фактом. Нову державу швидко визнали Афганістан, Албанія, СІЛА, Бель¬гія, Німеччина, Франція, Сполучене Королівство, Туреччина, Польща, Японія та інші держави.

Натомість Греція, Грузія, Іспанія, Іран, Китай, Молдова, Росія, Румунія й низка інших держав відмовилися визнати Косово, переважно тому, що побою-•:ться виходу окремих територій зі свого складу так, як це відбулося з Косо¬вим. Українське керівництво 23 липня 2010 р. зробило офіційну заяву про те, то не визнає незалежності Косова.

15 жовтня 2010 р. у країні відбулася перша в її історії політична криза. Де-мократична ліга Косова під керівництвом колишнього президента Фатміра Гейдіу вирішила вийти з правлячої коаліції. Криза розпочалася після того, як Конституційний суд країни виніс рішення, згідно з яким президент країни не чзже бути одночасно лідером партії. Виконуючим обов'язки президента Косо-н а призначено Якупа Красничі.

15 листопада 2010 р. у Косові відбулися перші з моменту проголошення не-залежності краю муніципальні вибори. Перемогу на них отримала Демокра¬тична партія Косова, яку очолює прем'єр-міністр країни Гашим Тачі. Іншими впливовими політичними партіями Косова є Демократична ліга Косова та Альянс за майбутнє Косова.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. З'ясуйте спільні для балканських народів культурно-цивілізаційні й іс-торичні фактори розвитку.

2. Назвіть мусульманські народи Європи. Які з них мають власну держав-ність?

3. Визначте проблеми, що виникли під час інтеграції Румунії і Болгарії до ЄЄ.

4. Чому, на вашу думку, саме Словенія й Хорватія першими оголосили про вихід з югославської федерації?

5. Охарактеризуйте етнонаціональні конфлікти на теренах колишньої Югославії та шляхи їхнього розв'язання.

2.8. Країни Центрально-Східної Європи 2.8.1. Польща

Загальна характеристика. Республіка Польща за обсягом території займає сьоме місце в Європі (312,7 тис. кв. км). На заході вона межує з Німеччиною (довжина кордону — 467 км, які проходить вздовж рік Одри й Лужицької, або Західної Ниси), на півночі — з Російською Федерацією (210 км). На півдні гір¬ські хребти Судетів і Карпат відділяють Польщу від Чехії (790 км) та Словач¬чини (541 км), на сході сусідами її є Литва (103 км), Білорусь (416 км) та Укра¬їна (529 км). Компактне розташування, наявність виходу до Балтійського моря (польське узбережжя простягається на 440 км), зосередження на її тери¬торії транзитних комунікацій між Заходом і Сходом Європи визначають ви¬гідне геополітичне становище країни.

Населення Польщі становить 38,2 млн осіб (2010 р.). Вона вважається од-нонаціональною і монорелігійною країною, але в державі мешкають також не-великі етнічні меншини: німці (0,4 %), білоруси (0,1), українці (0,1 %), сло¬ваки, чехи, литовці, татари, вірмени, роми, євреї. На узбережжі Балтійсь¬кого моря, в районі Ґданська проживають кашуби, яких одна частина дослід¬ників вважає окремим народом, інша — етнічною групою поляків. Більшість (89,8 %) польського населення належить до Римо-католицької церкви, але частина українців і білорусів сповідує православ'я, їх об'єднує Польська авто¬кефальна православна церква (ПАПЦ).

Офіційна мова — польська. Сучасна Польща є урбанізованою країною, частка міського населення становить 64 % (2000 р.).

Найбільшими містами є столиця Варшава (1 млн 706 тис. мешканців), Лодзь (807 тис), Краків (741 тис), Вроцлав (638 тис), Познань (578 тис), Ґданськ (459 тис), Щецин (418,8 тис.) та Бидгощ (386,6 тис).

Польща має розвинену та багатогалузеву економіку. У 2007 р. ВВП Поль¬щі, за ПКС, досяг 620,9 млрд дол., що становить 16 300 дол. на одну особу. З-поміж країн ЦСЄ Польща найкраще забезпечена корисними копалинами. Головне багатство країни — кам'яне вугілля, за покладами якого вона займає перше місце в Європі. Основні його родовища розташовані в Сілезії, а також у Валбжихському і Люблінському басейнах. Наявні значні запаси сірки, міді, цинку, бурого вугілля (Малинец, Адамув Турошов, Конін) та кам'яної солі і всесвітньо відомою є копальня "Вєлічка" поблизу Кракова).

Промисловість дає 35 % ВВП. Вона достатньо диверсифікована й досить рівномірно розміщена географічно. Польща спеціалізується на виробництві продуктів харчування, текстилю, вугілля, машин та устаткування, ліків. У Катовіцькому воєводстві (Верхня Сілезія), де сконцентровано близько 20 % всіх працюючих у промисловості країни, зосереджені підприємства вугільної промисловості й чорної металургії, у тому числі два найбільших металургій¬них комбінати повного циклу — "Нова гута" поблизу Кракова і "Катовіце" біля Домброви Ґурнічої. Це також головний район кольорової металургії, ма-шинобудування й виробництва металоконструкцій та інших металомістких виробів. У Лодзі та її околицях працює майже 42 % всіх зайнятих у текстиль¬ній промисловості. Близько ЗО % зайнятих в електротехнічній промисловості сконцентровані у Варшаві та її околицях. Ґданьск і Щецин — великі центри суднобудування.

Сільське господарство забезпечує 3,8 % ВВП, проте Польща посідає поміт¬не місце в ЄС за виробництвом жита, льону, тютюну, молока, м'яса. Провідне місце в сільському господарстві належить рослинництву. Польща — найбіль¬ший у світі експортер яблучних консервів і займає визначне місце у виробни¬цтві інших видів консервів, компотів, свіжозамороженої смородини (перше місце у світі), полуниці (третє), капусти (шосте) й моркви. Тваринництво спе¬ціалізується на розведенні великої рогатої худоби та свиней. У Карпатах ви-:ощують м'ясо-вовняні породи овець. Країна спеціалізується на експорті за-г: роженої птиці на ринки інших держав ЄС. Головною проблемою польського :шьського господарства залишається неефективна дрібнотоварна структура і цробництва і землеволодіння, що не здатна нагромаджувати достатньо фінан-:: зих засобів для модернізації й тому не може конкурувати із сільськогоспо-іірським виробництвом більшості країн Євросоюзу.

Важливою галуззю господарства є морське рибальство. Риболовний флот -гаїни налічує понад 600 суден, а щорічний вилов риби становить близько 400 тис. тонн. Майже дві третини ВВП забезпечує сфера послуг (61,2 %). ПОЛЬ¬ЦІ має розгалужену транспортну систему. Густа мережа автошляхів функціо¬нує на заході, південному заході та у центрі країни. Ріки Вісла й Одра є голо¬вними внутрішніми водними шляхами. Польща має потужний торговельний флот, що нараховує 125 суден. Порти у Ґданську, Ґдині й Щецині обробляють близько 90 % всіх морських вантажів.

Основні торговельні партнери Польщі — Німеччина, Італія, Росія (імпорт енергоносіїв), Франція, Нідерланди, Британія, Чехія. Польща є лідером за по-казником прямих іноземних капіталовкладень серед країн ЦСЄ, водночас тут зберігається порівняно висока зовнішня заборгованість, яка становить близь¬ко 40 млрд дол. Попри приєднання до ЄС, Польща продовжує зберігати власну грошову одиницю — польський злотий.

Історичний розвиток. Сучасний польський етнос поступово сформувався з нащадків слов'янських племен полян, лендян, слензян, мазовшан, віслян, які у І тис. н. е. заселили узбережжя Балтики й терени між Одрою на заході, За¬хідним Бугом на сході, Карпатами на півдні. Виникнення польської держав¬ності пов'язане з племінним союзом полян, відповідно їхня держава тривалий час іменувалася Полянською, а з XI ст. — Польською. її першим достовірно відомим правителем був князь Мєшко І {962—992}, який поступово заволодів Великопольщею, Мазовією, Куявією, Східним та Західним Помор'ям і Лю-бузькою землею між Одрою і Лабою.

Внаслідок феодальної роздрібненості, починаючи від 1180 р., значні терени Західного Помор'я та Любузька земля були захоплені німецькими феодалами. Країна зазнала серйозних втрат від нападів монголів у 1241, 1259 та 1287 рр. Німецький духовно-лицарський Тевтонський орден, запрошений у 1226 р. удільним польським князем Конрадом Мазовецьким для християнізації прус-ських земель, поступово перетворився на окреме державне утворення зі столи¬цею в Марієнбурзі (Мальборку) і в 1309 р. відібрав у Польщі Східне Помор'я з містом Ґданськом. На початку XIV ст. князю Владиславу І Локетку {1306— 1333} вдалося об'єднати значну частину польських князівств під своєю владою та відновити польське королівство. Політику дальшого об'єднання польських земель продовжив останній представник династії П'ястів Казимир III Великий {1333—1370}.

Кревська унія 1385 р. об'єднала Польщу і Велике князівство Литовське у персональній унії під владою династії Ягеллонів {1386—1572}. Прийнявши католицтво, литовський князь Ягайло (після хрещення — Владислав II) і йогс наступники не лише зуміли стримати натиск німецьких феодалів на півночі й заході (Грюнвальдська битва, 1410 р.), але й домогтися поступового посилення єдності Польщі й Литовської держави.

У XV ст. у країні склалася станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні й земельні сейми (з'їзди) шляхти як станові пред-ставницькі органи. Король Олександр у 1505 р. запровадив Радомську консти-туцію, яка обмежувала королівську владу на користь магнатів і забороняла королю запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму, що вперше зібрався у 1506 р. Люблінська унія 1569 р. завершила формальне об'єднання

Литви й Польщі в єдине державне утворення Річ Посполиту, що простяглася від Балтики до Чорного моря.

З обранням на престол представника французького королівського роду Ген-ріха Валуа {1573—1574} Річ Посполита поступово перетворюється на елекцій-ну (виборну) монархію з політичним режимом "шляхетської демократії".

Укладення Берестейської церковної унії 1596 р. вкрай загострило релігій¬ну ситуацію в країні і в кінцевому підсумку сприяло спалаху Української на-ціональної революції 1648—1676 рр. під проводом Б. Хмельницького, з якої скористалися польські сусіди. Внаслідок війн з Московією, Швецією й Туреч-чиною, попри військові перемоги виборних королів Яна II Казимира {1648— 1668} та Яна III Собеського {1674—1696}, Річ Посполита втратила Лівобереж¬ну' Україну й значні терени на Балтійському узбережжі. Участь у Північній війні 1700—1721 рр. ще більше послабила польсько-литовську державу. Спро¬бою подолати шляхетську анархію стала ухвалена 3 травня 1791 р. перша в -їзропі Конституція сучасного взірця, яка називалася "Закон правління" "Цз1;а\уа Кгоіо^а"), проте через спротив магнатів вона так і не набула чинності. Зрешті-решт, відбулися три поділи Польщі між Пруссією, Австрією і Росією (у 1772, 1793 та 1795 р.).

Втрата політичної незалежності Польщі спонукала суспільство до розгор¬тання національно-визвольної боротьби за відновлення державності, рушій¬ною силою якої стала патріотична шляхта. Однак у 1814—1815 рр. терени Польщі були знову перерозподілені між Росією, Пруссією та Австрією на Ві¬денському конгресі. Єдиною самоврядною польською територією залишився X раків на правах вільного міста. У червні 1815 р. у складі Російської імперії гуло створене Королівство Польське під орудою російського монарха. Прагну--пі відновлення державності, поляки неодноразово піднімали повстання (у

I "94 під проводом Т. Костюшка, Листопадове у 1830—1831, Краківська рево¬люція у 1846, у 1848 р. у Пруссії та Австрії, Січневе у 1863—1864 рр.). Краків

ло приєднано до Австрійської імперії у 1846 р. А під час Першої світової ві¬йни 1914—1918 рр. й терени Королівства Польського були окуповані війська-чи Австро-Угорщини та Німеччини.

Прагнучи використати на власну користь національні прагнення поляків, уонархи цих держав проголосили 5 листопада 1916 р. Маніфест про відновлен¬ня Королівства Польщі. її право на незалежність 30 березня 1917 р. був змуше¬ний визнати і російський Тимчасовий уряд. Створена більшовиками Рада на-:-:дних комісарів 29 серпня 1918 р. анулювала царські договори про поділи Пзльщі, і 6 жовтня Регентська рада Польщі оголосила про створення незалеж-Е :>ї Польської держави, що було закріплено умовами Комп'єнського перемир'я

II листопада 1918 р. Того ж дня до Варшави прибув звільнений з німецької

з'язниці Юзеф Пілсудський (1867—1935), який незабаром став тимчасовим

мавою новоствореної держави (пасгеїпік разігига, у 1918—1922 рр.).

Становлення державності. Парламентсько-демократичний устрій було за-ціплено Конституцією 1921 р. Хоча польському керівництву і не вдалося по-вернутися до кордонів 1772 р., проте внаслідок війни із ЗУНР у 1918 р. поляки захопили Східну Галичину, шляхом блискавичного удару сил генерала Л. Же-ліговського — стару литовську столицю Вільнюс з околицею, де мешкало пе-реважно польське населення (жовтень 1920 р.), за Ризьким мирним договором з Радянською Росією та УСРР, укладеним 18 березня 1921 р., — Західну Волинь і Західну Білорусь. Після короткого періоду політичної нестабільності 13 червня 1926 р. Ю. Пілсудський за допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановивши авторитарний режим "сана¬ції" (від лат. запаііо — оздоровлення).

У зовнішній політиці в міжвоєнний період Польща дотримувалася тактики "рівноваги сил" та "балансування" між східним і західним сусідами. Проте аншлюс Австрії, укладення Мюнхенської угоди та Договору про ненапад між СРСР і нацистською Німеччиною (так званий Пакт Молотова — Рібентропа 23 серпня 1939 р.) зробили можливою 1 вересня 1939 р. німецьку агресію про¬ти Польщі за мовчазної підтримки Кремля, що 17 вересня ввів Червону Армію до Західної України та Білорусі.

Великопольща і Верхня Сілезія були безпосередньо включені до Райху, південні терени навколо Кракова були об'єднані в окреме генерал-губернатор-ство, а решта країни залишилася під управлінням командування Вермахту. У роки війни загинуло 6 млн польських громадян, з них 3 млн євреїв. Саме на терені Польщі знаходилися найбільші німецькі концентраційні табори Ауш-віц (Освенцім), Треблінка, Собібор та інші, створені для "остаточного роз¬в'язання" єврейського питання і перетворені на справжні "фабрики" масового знищення. Емігрантський уряд на чолі з генералом В. Сікорським (1881— 1943), що перебував у Лондоні, створив у 1942 р. в окупованій Польщі парти¬занські з'єднання Армії Крайової. На міжнародних конференціях у Тегерані. Ялті й Потсдамі СІЛА і Британія погодилися з вимогою СРСР про встановлен¬ня східного кордону післявоєнної Польщі за "лінією Керзона" (тобто Західна Україна і Західна Білорусь повинні були залишитися у складі СРСР). Як ком¬пенсацію Польща мала отримати терени, що входили до її складу в період Се¬редньовіччя, а пізніше відійшли до Німеччини, — Західну Познанщину. Ґданськ, Східне Помор'я, Нижню Сілезію та частину Східної Пруссії.

В липні 1944 р. радянські війська звільнили східну частину польських земель (у боях за визволення Польщі загинуло 640 тис. радянських військо¬вослужбовців). За радянської підтримки у Любліні почав діяти Польський ко¬мітет національного визволення (ПКНВ), що, спираючись на Червону Армію, не допустив до влади представників емігрантського уряду, уклав угоди із СРСР про східний кордон за "лінією Керзона", почав здійснювати земельну ре¬форму.

На Ялтинській конференції СРСР домігся, щоб повоєнний уряд Польщі формувався на основі ПКНВ, доповненого представниками демократичних партій з емігрантського уряду. За півроку до цього було укладено угоду про взаємний обмін населенням між Польщею й УРСР, наслідком чого стала при¬мусова масова депортація українців Холмщини й Перемищини в ході операції "Вісла" у квітні 1947 р. У період між 1944 і 1946 рр. у Польщу з Галичини й Волині переселили майже мільйон поляків. Натомість у Радянську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців, які опи¬нилися по польський бік нового кордону.

Сфальсифіковані результати референдуму, проведеного тимчасовим уря¬дом у квітні 1946 р., було використано для легітимізації встановлення в країні комуністичної диктатури. У грудні 1948 р. комуністами й лівими соціаліста¬ми була створена Польська об'єднана робітнича партія (ПОРП) на чолі з Болес-лавом Бєрутом (1892—1956), що з 1948 р. взяла курс на будівництво "основ соціалізму" за радянським зразком.

Зміни було закріплено схваленням 22 липня 1952 р. Конституції Польської Народної Республіки (ПНР), що увійшла до РЕВ (1949 р.) та ОВД (1955 р.). Смерть Й. Сталіна, розвінчання культу його особи на XX з'їзді КПРС та смерть 5. Бєрута спровокували першу з періодичних криз прорадянського комуніс¬тичного режиму в Польщі. Масовий робітничий рух у 1956 р., який переріс у справжнє повстання у Познані, попри радянське невдоволення, привів до вла¬ди Владислава Ґомулку (1905—1982), комуністичного функціонера, що брав участь у польському русі Опору, а наприкінці 1940-х років став жертвою ста¬лінських чисток у ПОРП. Нове керівництво пішло на суттєві зміни, відмовив¬шись від колективізації сільського господарства та розпочавши діалог з като¬лицькою церквою.

Проте розпочаті реформи були поступово згорнуті, демонстрації студентів у березні 1968 р. були придушені з використанням антисемітських гасел. Зре¬штою, погіршення економічного становища наприкінці 1970 р. вилилося у чергову суспільно-політичну кризу. Розпочалися страйки у верфях і балтій¬ських портах Ґданська, Ґдині і Щецина. Криваве придушення страйків і пов'язана з цим дискредитація режиму змусила ПОРП та її радянських покро-зителів замінити Владислава Ґомулку Едвардом Ґєреком (1913—2001), кому¬ністичним функціонером, який на відміну від інших мав досвід профспілкової роботи у Західній Європі, де в молодості працював гірником.

Реформи, розпочаті Е. Ґєреком в умовах послаблення холодної війни, мали модернізувати польську економіку шляхом залучення західних технологій і кредитів, проте вони призвели лише до зростання зовнішньої заборгованості та зростання суспільних сподівань, яких не могла задовольнити планова еко¬номіка. Після підвищення цін у 1976 р. у країні розпочалися масові страйки і : творення перших у радянському блоці масових опозиційних організацій, та¬ких як Комітет захисту робітників, Рух захисту прав людини і громадянина тощо, яким надавала підтримку католицька церква.

Особливого поштовху демократичний рух набув з обранням наприкінці 1978 р. краківського архієпископа Кароля Войтили Папою римським з ім'ям Ізана Павла II (1920—2005). Візит Папи на батьківщину наступного, 1979 р. шрияв консолідації опозиції. Внаслідок страйку на ґданській судноверфі у серпні 1980 р., який швидко переріс у загальнонаціональний, комуністичн уряд був змушений погодитись зі створенням Незалежної самоврядної пре спілки "Солідарність" на чолі з Лехом Валенсою (1943), яка швидко перет: рилася на об'єднання опозиційних політичних сил. Протягом року її чисе. ність досягла 10 млн осіб.

Наслідком неспроможності ПОРП впоратися із ситуацією стало впро дження 13 грудня 1981 р. у країні надзвичайного стану. Всю владу в кра взяла на себе Військова рада національного порятунку. Лідери "Солідарнос були ув'язнені, а саме опозиційне профспілкове об'єднання — забороне Проте надзвичайний стан лише тимчасово послабив гостроту політичного п тистояння, не змігши розв'язати соціально-економічні та політичні пробле країни. Більшість заарештованих опозиціонерів звільнили в 1982 р., а наст; ного, 1983 р. воєнний стан було формально скасовано. Дорога до змін у по, ському суспільстві відкрилася лише з початком перебудови в Радянському і юзі. У лютому — квітні 1989 р. у Варшаві відбувся "круглий стіл" за учас правлячої коаліції (ПОРП, Об'єднана селянська партія і Демократична п тія), "Солідарності" та Римо-католицької церкви. Його рішення передбач* відновлення діяльності верхньої палати парламенту (сенату), скасованої ре рендумом 1946 р., проведення виборів до сейму на багатопартійній основі, Е дення посади президента та легалізацію "Солідарності". На червневих пар ментських виборах 1989 р. ПОРП зазнала поразки, здобувши лише гаранте ну квоту з 40 % місць у сеймі й одне місце зі ста у сенаті.

У вересні сейм затвердив новий склад уряду, цілковито (окрім чотир: міністрів силових відомств, за конституцією призначуваних президенг В. Ярузельським) сформований "Солідарністю" та Об'єднаною селянської Демократичною партіями, які перейшли на бік опозиції. Уряд очолив відоь діяч опозиційного руху, юрист-католик Тадеуш Мазовецький (1927). Від відно до змін, внесених у Конституцію 29 грудня 1989 р., ПНР було поверн назву Республіка Польща та відновлено державні символи міжвоєнного че скасовано політвідділи і проведено департизацію збройних сил, органів в трішніх справ та держбезпеки, відмінено цензуру. Користуючись довірою спільства, уряд у 1989—1990 рр. здійснив широку програму економічних форм, розроблену міністром фінансів Л. Бальцеровичем, яка дістала на "шокової терапії". Поступово вдалося стримати інфляцію та наповнити кр ниці товарами.

У січні 1990 р. останній XI з'їзд ПОРП ухвалив рішення про її саморозщ а на президентських виборах, які відбулися у два тури 25 листопада та 9 гр ня того ж року, переміг Л. Валенса, який став першим демократично обраї главою польської держави. У листопаді пройшли парламентські вибори, принесли перемогу правим партіям, що виникли на базі "Солідарності". Пр незгода правих сил і відсутність стабільної підтримки уряду в парламенті з сила Л. Валенсу розпустити сейм і провести позачергові парламентські виб у вересні 1993 р. за новим виборчим законом, що встановлював 5-відсотко: прохідний бар'єр для політичних партій і 8-відсотковий для партійних блоків. Оскільки польське суспільство втомилося від реформ і розчарувалося у політи¬ках з табору "Солідарності", на виборах дві третини голосів отримали лівоцен-тристські Союз демократичних лівих сил (СДЛС), що сформувався з колишніх членів ПОРП, та Польська селянська партія — спадкоємиця Об'єднаної селян¬ської партії часів ПНР. У вересні 1995 р. і вдруге у 2000 р. президентом Респу¬бліки Польщі від Союзу демократичних лівих сил обирався Александр Квас-невський (1954).

Поступово в країні сформувалася традиційна для демократичних систем модель почергового перебування при владі правих і лівих сил. На парламент-ських виборах 1997 р. перемогу здобула Виборча акція "Солідарність", що об'єднала розрізнені праві сили. А в 2001 р. до влади знову повернувся СДЛС у коаліції з ліберальним Союзом свободи. За результатами парламентських ви¬борів у вересні 2005 р. до влади у Польщі прийшла правоцентристська коалі¬ція, до якої входили партії "Право і Справедливість", очолювана братами Ярославом та Лєхом Качинськими, й "Самооборона" під проводом А. Леппера. Перемога правих сил була закріплена обранням Л. Качинського (1949) на по¬саду президента під час президентських двотурових виборів 9 і 25 жовтня того ж року. Проте на дострокових парламентських виборах у вересні 2007 р. пере¬могла ліберально-центристська коаліція Громадянської платформи й Поль¬ської народної партії, яка сформувала уряд на чолі з Д. Туском (1957). Вступ Польщі до НАТО 17 квітня 1999 р. та приєднання до Європейського Союзу 4 травня 2004 р. інтегрували країну у євроатлантичну спільноту.

Політико-правова система. Остаточній консолідації польської демократії сприяло ухвалення нової Конституції, що набула чинності 17 жовтня 1997 р. Згідно з нею, Республіка Польща за політичним режимом є демократичною, а за формою територіального устрою — унітарною державою. За формою прав¬ління — це парламентсько-президентська республіка.

Главою держави є президент — вищий представник Республіки Польщі і гарант безперервності державної влади. Він слідкує за дотриманням Конститу¬ції, стоїть на варті державного суверенітету й безпеки, а також недоторканнос¬ті та цілісності її території; ратифікує й денонсує міжнародні договори і пові¬домляє про це сейм та сенат; призначає і відкликає повноважних представни¬ків Польщі в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі та відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників інших держав й адміністративних організацій; є верховним головнокоманду¬вачем збройних сил. У випадку зовнішньої небезпеки президент віддає наказ про загальну або часткову мобілізацію та використання збройних сил для обо¬рони країни. Крім того, президент пропонує сеймові кандидатуру голови Поль¬ського національного банку, призначає суддів тощо. Президент доручає ліде¬рові партії або партійної коаліції, яка має більшість депутатів у сеймі, сформу¬вати уряд, а в разі відсутності в сеймі дієздатної для створення уряду більшості президент розпускає сейм і призначає нові вибори. Термін повноважень пре¬зидента становить п'ять років, одна й та сама особа може бути обрана на посаду лише двічі.

Здійснюючи загальне керівництво в галузі внутрішньої та зовнішньої по-літики, президент користується допомогою консультативного органу — ради національної безпеки. Допоміжним органом президента є його канцелярія.

Законодавчу владу здійснюють сейм і сенат. їх спільні засідання, які від-буваються у випадку складання присяги президентом, необхідності визнання його недієздатності чи висування обвинувачення президентові з метою імпіч¬менту, називаються національними зборами. Сейм складається із 460 депута¬тів, а сенат — зі 100 сенаторів. Сейм і сенат обираються на чотирирічний тер¬мін повноважень на основі загального, рівного, прямого виборчого права шля¬хом таємного голосування.

Сейм ухвалює закони більшістю голосів у присутності щонайменше поло¬вини від загальної кількості депутатів. Маршал сейму негайно передає закон маршалу сенату. Сенат мусить протягом 30 днів прийняти закон без змін, вне¬сти до нього поправки чи відхилити його. Якщо сенат протягом встановленого терміну не ухвалює відповідного рішення, закон вважається затвердженим. Постанову сенату, яка відхиляє закон або вносить поправки до нього, сейм може подолати простою більшістю голосів за присутності не менше половини депутатів. Закон, прийнятий сеймом і сенатом, передається президенту нг підпис. Вето президента може бути подолане постановою сейму, прийняток 3/5 голосів.

У цілому компетенція сейму є ширшою, ніж компетенція сенату. Тількі сейм має право вирішувати питання про стан війни та підписання миру, браті участь у формуванні Конституційного і Державного трибуналів, затверджува ти або скасовувати розпорядження президента про введення надзвичайног стану, здійснювати політичний та юридичний контроль за діяльністю уряд> Сейм може бути розпущений президентом на основі власної постанови, як ухвалюється щонайменше двома третинами голосів від його конституційног складу у разі неспроможності протягом чотирьох місяців ухвалити закон пр бюджет та надати вотум довіри раді міністрів. Розпуск сейму тягне за собої одночасне припинення повноважень сенату. Однак сейм не може бути розщ щений під час надзвичайного стану, а також протягом 90 днів після його зг кінчення.

Уряд Польщі — рада міністрів — здійснює внутрішню і зовнішню політик та поточне управління державою, забезпечує виконання законів, видає розп рядження, керує виконанням бюджету, забезпечує внутрішню й зовнішн безпеку, здійснює загальне керівництво в галузі відносин з іншими державам та міжнародними організаціями. До складу уряду входять голова ради мін стрів, його заступники та міністри.

В адміністративно-територіальному плані Польща поділяється на шістна цять воєводств — Нижньосилезьке, Куявсько-поморське, Любельське, Лі бузьке, Лодзьке, Малопольське, Мазовецьке, Опольське, Подкарпацьке, П

Європа і Північна Америка

дляське, Поморське, Сілезьке, Свєнтокшизьке, Вармінсько-мазурське, Ве-ликопольське, Західнопоморське, які у свою чергу розділені на 314 повітів та 65 міст на правах повіту, найбільшим з яких є Варшава (2008 р.). Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею, що користується місцевим само-врядуванням, є громада — ґміна, яких нараховується 2478.

У жовтні 2007 р. президентом Польщі було обрано Лєха Качинського. Но¬вий президент проводив націоналістичну лінію стосовно не тільки Німеччини, а й усієї об'єднаної Європи. Зокрема, він оголосив, що питання про введення в Польщі загальноєвропейської валюти буде винесено на референдум. Достроко¬ві вибори в парламент того ж року принесли перемогу Ліберально-консерва¬тивній "Громадянській платформі". Разом з тим правляча консервативна пар¬тія "Право і справедливість" та її союзники, від католицько-фундаменталіет-ських до ультраправих, зазнали поразки. Прем'єр-міністром країни став лідер "Громадянської платформи" Дональд Туск.

10 квітня 2010 р. літак президента Польщі, що летів до Смоленська для участі в заходах, присвячених річниці Катинської трагедії, зазнав аварії, в ре¬зультаті якої загинули всі пасажири та члени екіпажу. Виконуючим обов'язки глави держави став Маршал сейму Броніслав Коморовський. 4 липня 2010 р. зідбувся другий тур президентських виборів Польщі, на яких більшість голо¬сів отримав Б. Коморовський. 6 серпня 2010 р. Б. Коморовський заступив на посаду Президента Республіки Польщі.

2.8.2. Чехія

Загальна характеристика. Чеська Республіка розташована в Центральній Європі, на Богемському плато, або Чеському кристалічному масиві, який про-стягнувся через усю країну із заходу на схід. Територія становить 78,8 тис. кв. км, історично поділяється на три регіони: південно-західна частина нази¬вається Богемією, південно-східна — Моравією, північно-східна — Сілезією, що продовжується на території Польщі.

Населення Чехії становить 10,4 млн осіб (2010 р.). Країна моноетнічна: 90,4 % становлять чехи, ще 3,7 відносять себе до моравів, 1,9 % — словаки. Для Чехії характерний високий рівень урбанізації (75 % населення) і висока щільність населених пунктів та невеликих поселень з міським типом забудо-зи. До найбільших міст Чеської Республіки належать столиця Прага (1,2 млн мешканців), Брно (390 тис), Острава (330 тис.) та Пльзень (175 тис), Усті-над-Лабем (106 тис), Оломоуц (106 тис), Ліберец (104 тис). Чехія є однією з най¬менш релігійних держав Європи (59 % громадян відкидають належність до жодного з віросповідань), 26,8 % є римо-католиками, 2,1 % — протестантами. Державна мова — чеська.

Чехія — високорозвинута індустріально-аграрна країна, найстабільніша серед посткомуністичних держав ЦСЄ. У 2008 р. ВВП країни, за ПКС, стано¬

вив 249,1 млрд дол., тобто 24 800 дол. на одну особу. Зростання ВВП сягнуло 5,7 %, а безробіття знизилося з 8,4 % до 6,6 %. До основних галузей промисло¬вості країни належать: чорна металургія, електроенергетична, машино- та верстатобудівна, електротехнічна автомобільна, а також хімічна, легка (швей¬на, текстильна, взуттєва) і харчова (виробництво пива). Чеська скляна, кера¬мічна і порцелянова промисловості набули світового визнання. Виробництво скла сконцентроване переважно у містах Яблонец-над-Нісоу, Нові Бор, Поде-бради (підприємство "Богемія", розташоване тут, спеціалізується винятково на виробництві обробленого вручну свинцевого кришталю), Карлови Вари. Центри керамічної і порцелянової промисловості знаходяться в Південній Мо¬равії і Західній Чехії. Важливу частку національного прибутку країни забез¬печує туризм. Щороку на чеських курортах у районах розташування джерел мінеральних вод (Карлові Вари, Маріанські Лазні, Франтишкові Лазні тощо | відпочиває близько 350 тис. відвідувачів, половина з яких — іноземці (2003 р.).

Сільськогосподарські угіддя становлять 55 % території, де вирощуються зернові (пшениця, ячмінь), цукрові буряки, льон, картопля, хміль, фрукти і овочі. Переважає тваринництво м'ясо-молочного напряму: розведення вели¬кої рогатої худоби, свинарство, птахівництво. Чехія є однією з найбільш заліс¬нених країн Європи. Ліси вкривають 34 % її території. Чехія експортує енер¬гетичне устаткування, автомобілі й запчастини до них (продукція концерну "Шкода-Ауто"), верстати, електротехнічні вироби та комп'ютерну і побутову техніку (в країні на експорт працюють виробництва тайванської компанії РІС та японської "Панасонік"), продукцію чорної металургії, кам'яне вугілля. Країна змушена ввозити нафту, газ, чорні метали. Значну частину імпорту становлять легкові автомобілі.

Історичний розвиток. На межі нової ери на території сучасної Чехії прожи¬вали лужицькі племена — предки слов'ян. У III—V ст. сюди прийшли кельт¬ські племена, які були асимільовані слов'янами. Потім чеські землі входили до складу держави Само (623—658), а в IX ст. утворилось Великоморавське князівство (833—906) на чолі з династією Моймировичів. Тоді ж було прийня¬то християнство, спочатку східного, а згодом західного обряду (885 р.). У 863—885 рр. на запрошення князя Ростислава місійною діяльністю в Моравії займалися слов'янські просвітителі Св. Кирило і Мефодій. На початку X ст. Моравська держава впала під ударами мадярських племен. Натомість утвори¬лось Празьке князівство з династією Пржемисловичів (874—1306). При Бо-леславі І та Болеславі II остаточно завершилося об'єднання чеських земель (995р.), а в 1085 р. князь Братислави прийняв королівську корону, яка з 1158 р. стала спадковою. Пржемисл І Отакара {1192—1193, 1197—1230}, умі¬ло втручаючись в боротьбу за трон Священної Римської імперії та підтримую¬чи різних претендентів, закріпив за чеськими правителями королівський ти¬тул. У 1212 р. він отримав від імператора Фрідріха II "Золоту сицилійську бул¬лу", яка визнавала неподільність Чеської держави, права чеських феодалів обирати короля та інвеститури королем чеських єпископів і тільки мінімальні зобов'язання чеських державців перед німецькими королями та імперато¬рами.

У 1241 р. Чеське Королівство героїчно зупинило наступ монгольських орд хана Батия в битві поблизу Оломоуца. При королі Пржемислі II Отакарі (1253—1278} до Чехії були приєднані Австрія, Штирія, Карінтія та інші зем¬лі, що дало можливість державі отримати вихід до Адріатики. Найбільшої мо¬гутності королівство досягло при Карлі І {1346—1378} з династії Люксембур-гів, який був одночасно імператором Священної Римської імперії. У 1348 р. були засновані Празьке архієпископство й один із найдавніших й найавтори¬тетніших у період Середньовіччя Карлів університет. "Золота булла" у 1356 р. надавала Чехії самостійний привілейований статус. Засуджений і спалений на соборі в Констанці церковний реформатор Ян Гус (1371—1415) став предтечею гуситського руху — антинімецьких, антифеодальних і антикатолицьких воєн під керівництвом Яна Жижки (1419—1434). З 1526 р. Чехія була включена до складу держави Габсбургів зі збереженням автономії, але в 1620 р. чеські зем¬лі повністю втратили незалежність. Після перетворення імперії Габсбургів на дуалістичну монархію Чехія увійшла до австрійської частини — Ціслейтанії.

У липні 1918 р. у Празі було сформовано спільний чехословацький Націо-нальний комітет, який після розпаду Австро-Угорщини 28 жовтня 1918 р. проголосив незалежну Чехословацьку Республіку. За Сен-Жерменським дого-вором від 10 вересня 1919 р., до її складу було включене й Закарпаття. У між-воєнний період Чехословаччина була однією з найрозвиненіших країн Європи, але у вересні 1938 р. у результаті Мюнхенської угоди (змови) Німеччини із за-хідними демократіями Берлін отримав Судети, переважно заселені німецьким населенням, а в березні 1939 р. Райх анексував всю територію Чехії, перетво-ривши її на протекторат Богемію й Моравію. У травні 1945 р. відбулося Празь¬ке повстання, й радянські війська визволили столицю республіки. Поступово за підтримки Кремля у країні утвердилась комуністична диктатура, президент Е. Бенеш {1935—1938; 1946—1948} був відсторонений від влади, главою дер¬жави став лідер комуністів К. Готвальд {1948—1953}. Але в 1968 р. під керів¬ництвом першого секретаря компартії А. Дубчека {1967—1969} була здійснена спроба лібералізації політичного та економічного режиму і побудови "соціаліз¬му з людським обличчям", яка отримала назву "Празької весни". Проте в ніч на 21 серпня 1968 р. до Чехословаччини були введені війська СРСР та інших країн — учасниць ОВД. За зміненою Конституцією, з 1 січня 1969 р. Чехія по¬ряд із Словаччиною отримала статус республіки у складі федеративної Чехо¬словацької Соціалістичної Республіки (ЧССР).

У ході "Оксамитової революції" в листопаді 1989 р. Чехословаччина лікві-дувала комуністичний лад і розпочала демократичні ринкові перетворення, Президентом було обрано драматурга-дисидента Вацлава Гавела (1936).

Найгострішою проблемою для ЧССР стало національне питання, змінилась навіть назва держави. Вона стала Чехо-Словацькою Федеративною Республі¬кою (ЧСФР). До історично традиційних взаємних претензій Чехії й Словаччи¬ни додавалися розбіжності з приводу темпів та методів здійснення економіч¬них реформ. Значний розрив у соціально-економічному розвитку і політично¬му менталітеті Чехії та Словаччини, їх відмінні національно-культурні тра¬диції в переломний історичний момент сприяли перемозі відцентрових сил. 25 листопада 1992 р. Федеральні збори прийняли закон про припинення існу¬вання ЧСФР з 31 грудня й поділ її на дві держави. Таким чином 1 січня 1993 р. Чехословаччина розділилася на Чеську і Словацьку республіки, що уклали Договір про добросусідство, дружбу і співпрацю на 15 років та понад 20 догово¬рів і угод з конкретних питань.

Державно-політичний устрій. За Конституцією від 16 грудня 1992 р., Че¬хія є парламентською республікою. Але президент наділений значними повно-важеннями: він призначає і звільняє голову уряду та міністрів, скликає засі¬дання палати депутатів, має право накладати вето на закони, ухвалені парла¬ментом (крім конституційних), призначає суддів, представляє державу на міжнародній арені, є головнокомандувачем Збройних сил. Президента обирає парламент на спільному засіданні обох палат терміном на 5 років. Він не може перебувати на посаді більше двох термінів поспіль, а з метою консолідації су¬спільства має залишити членство в політичних партіях на період виконання своїх обов'язків. Парламент може змусити президента піти у відставку, якщо за це проголосують 3/5 усієї кількості депутатів. З 7 березня 2003 р. президен¬том Чеської Республіки є Вацлав Клаус (1941).

Законодавча влада належить двопалатному парламенту, який складається з палати депутатів та сенату. Сенат складається з 81 члена, що обираються на 6-річний термін за мажоритарною системою простої більшості. Для членів се¬нату встановлено високий віковий ценз — 40 років, який діє на постійній осно¬ві, оскільки кожних два роки змінюється третина його складу. Конституційно заборонено розпуск цього представницького органу. Нижня палата парламен¬ту — палата депутатів — складається з 200 членів, що обираються на чотири роки за партійними списками. Для партій діє 5-відсотковий, для двопартійних блоків — 7-відсотковий, а для трипартійних і більше — 9-відсотковий вибор¬чий поріг. Виконавчим органом влади є уряд, очолюваний прем'єр-міністром. Члени уряду не можуть одночасно бути депутатами парламенту, проте уряд підзвітний палаті представників і має отримати вотум довіри. Склад уряду прем'єр погоджує з президентом, після чого він затверджується парламентом.

Чехія має розгалужену партійну систему, яка спирається на півторастоліт-ню традицію. Праве крило політичного спектра представлене Громадянською демократичною партією, Християнсько-демократичним союзом — Чехосло¬вацькою народною партією, Союзом свободи — Демократичним союзом. Ліві сили представлені Комуністичною партією Богемії й Моравії й Чеською соці-ал-демократичною партією. Угорську меншину представляє Партія угорської коаліції, створена 21 червня 1998 р., що об'єднує Угорський християнсько-де-мократичний рух, Угорську громадянську партію й Рух "Співіснування". Най-більшим профспілковим об'єднанням країни є Чесько-моравська конфедера¬ція профспілок, заснована у 1990 р., що об'єднує 31 галузеву профспілку.

Адміністративно Чехія поділена на 13 країв, аналогічний статус має й сто¬лиця, їхніми представницькими органами є крайові парламенти, які склада¬ються з 45—64 осіб, що обираються на чотири роки. Так само, як на загально¬національному рівні, на крайових виборах для політичних партій діє 5-від¬сотковий бар'єр і 18-річний віковий ценз. Виконавча влада належить крайовій раді, яка обирає зі свого складу голову — гетьмана.

2.8.3. Словаччина

Загальна характеристика. Словацька Республіка розташована на південь від Польщі. Межує з Австрією (91 км), Угорщиною (515 км), Польщею 1444 км), Україною (90 км) та Чехією (215 км). Загальна площа країни стано¬вить 48,8 тис. кв. км, населення — 5,4 млн осіб (2009 р.). В етнічному плані словаки становлять 85,8 %, угорці — 9,7, роми — 1,6 % (дані перепису насе¬лення занижують кількість циганського населення, що становить приблизно 0,5 млн осіб), русини й українці (1 %). Більшість мешканців — римо-католики 168,9 %), але є також греко-католики (4,1 % , на Пряшівщині) й православні. Столиця — Братислава (460 тис. мешканців), найбільші міста — Кошице • 280 тис), Нітра (110 тис), Прешов (100 тис), Банська-Бистриця (90 тис). Офіційними мовами є словацька та угорська.

У 2008 р. ВВП країни за офіційним обмінним курсом становив 119,5 млрд дол., тобто 22 090 дол. на одну особу. Словаччина — індустріально-аграрна країна. У промисловості розвиваються чорна і кольорова (мідь, алюміній, ні¬кель) металургія, нафтопереробна, хімічна (добрива, штучні волокна, ліки), ззуттєва, електромашинобудівна (холодильники, телевізори, вагони, взуттєві верстати), пивоварна галузі. Сільськогосподарські угіддя займають 50 % тери¬торії, де поширені вирощування зернових (пшениця, ячмінь, кукурудза), цу¬крових буряків, виноградарство, садівництво, тютюнництво, а також тварин¬ництво: молочне скотарство і свинарство. Експортуються текстильні вироби, мотоцикли, електротехнічне устаткування, товарні вагони. Імпортуються на¬фта, нафтопродукти, газ, боксити.

Історичний шлях. На зламі старої ери й нової на території сучасної Словач-чини, як і в Чехії, проживали лужицькі племена, пізніше поселилися кельт¬ські племена, асимільовані слов'янами. А в X—XII ст. ця територія була по¬ступово включена до складу Угорського Королівства. Братислава стала одним .з центрів, а з 1541 р. — навіть столицею Угорщини. Південні словацькі землі тоді захопила Османська імперія, а північні — монархія Габсбургів. Напри¬кінці XVII ст. вся територія Словаччини опинилася у складі Австрії. У 1867 р. Гловаччина була включена до складу Транслейтанії — угорської частини Ав-:тро-Угорщини. 28 жовтня 1918 р. словацькі землі увійшли до незалежної Че-хословаччини, але в березні 1939 р. Словаччина була проголошена самостій¬ною державою "під охороною" нацистської Німеччини. Кульмінацією руху

Опору стало Словацьке національне повстання восени 1944 р., яке охопилс 2/3 країни. До травня 1945 р. вона була звільнена Радянською Армією, словацькі та чеські землі возз'єдналися в рамках Чехословаччини. З 1 січня 1969 р. Словаччина отримала статус республіки у складі федеративної ЧССР.

У перші місяці після "Оксамитової революції" 1989 р. у Словаччині полі¬тичне лідерство захопило Товариство проти насилля (ТПН), яке об'єдналс практично всі демократичні сили країни, в тому числі "прогресивних комуніс¬тів", "комуністів 68-го року", дисидентів руху "Хартія 77" та ін. Водночас, не¬зважаючи на сильні антикомуністичні й антирадянські настрої, партіям, які спиралися на комуністичну ідею, вдалося зберегти свою вагу та вплив на су¬спільство на рівні середини 1990 р. На початку червня 1992 р. відбулися вибе¬ри до словацького парламенту, на яких перемогу здобув Рух за демократичну Словаччину (РЗДС), що набрав 37 % голосів виборців. Прем'єр-міністром Слс -вацької Республіки став його лідер Владимир Мечьяр. Новим складом Сло¬вацька національна рада схвалила 17 липня 1992 р. Декларацію про суверені¬тет Словацької Республіки, а 2 вересня затвердила підготовлений урядом В. Мечьяра проект Конституції, в якій Словаччина проголошувалась суверен¬ною демократичною державою. В лютому 1993 р. її президентом був обраний Міхал Ковач, а на перших у незалежній країні виборах восени 1994 р. знову переміг РЗДС.

Характерні для уряду В. Мечьяра авторитарні методи управління, недо-тримання основоположних демократичних принципів, обмеження конститу¬ційних прав опозиції та національних меншин неодноразово ставали об'єктом критики як усередині країни, так і з боку міжнародної громадськості. Заго¬стрення ситуації зумовила відмова від здійснення подальших економічних ре¬форм, усунення іноземних інвесторів від участі у приватизації, збереження у власності держави великих підприємств та банківської сфери. Після відставки М. Ковача 2 березня 1998 р. В. Мечьяр намагався не допустити обрання новог-: глави держави, і країна 14 місяців жила без президента. Але зрештою на пер¬ших всенародних прямих виборах президента перемогу отримав 29 травня 1999 р. Рудольф Шустер, який взяв курс на інтеграцію Словаччини до євро¬пейських структур, залучення іноземних інвестицій, підтримав проведення економічних змін. Популістсько-авторитарна політика В. Мечьяра стала при¬чиною пізнішого за решту центральноєвропейських країн вступу Словаччини до НАТО 29 березня 2004 р. Попри повільний темп економічних перетворень інтегрована у західний оборонний альянс Словаччина все-таки змогла приєд¬натися до ЄС 1 травня 2004 р.

Державно-політичний устрій. За територіально-адміністративним поділом Словаччина є унітарною державою, за формою правління — парламентськок республікою. Президент виконує представницькі функції, скликає установчу сесію Національної ради та має право затверджувати кандидатури прем'єр-міністра й членів уряду, є головнокомандувачем Збройних сил. Суттєве зна¬чення має право президента розпустити Національну раду за умови, якщо вона за 6 місяців після обрання тричі відхилить урядову програму. Президент оби¬рається шляхом загальних прямих виборів таємним голосуванням у два тури терміном на п'ять років з правом переобрання. 3 15 червня 2004 р. президен¬том Словаччини став Іван Гашпарович.

Законодавча влада належить однопалатному парламенту — Національній раді, що складається зі 150 депутатів, які обираються за пропорційною систе¬мою на чотири роки й не мають права займати урядові посади. Правом законо¬давчої ініціативи наділяються комісії ради (їх нараховується 21), депутати й уряд. Президент має право повернути прийнятий парламентом закон на по¬вторний розгляд. Остаточно прийнятий закон підписують голова національної пади, президент та прем'єр-міністр. Важливими повноваженнями Національ¬ної ради є схвалення змін до Конституції, ратифікація міжнародних догово¬рів, затвердження державного бюджету, внесення пропозицій щодо проведен¬ня референдумів та контроль за діяльністю уряду.

Виконавчу владу здійснює уряд на чолі з прем'єр-міністром, його програма у 30-денний термін має отримати вотум довіри з боку Національної ради. Уряд несе колективну відповідальність за виконання своїх повноважень перед ра¬дою, що може в будь-який час висловити йому недовіру. В разі відставки прем'єр-міністра йде у відставку весь уряд. В адміністративному плані Словач¬чина поділяється на 8 країв, а ті — на округи й райони, на рівні яких організо¬вано державну адміністрацію. Місцеве самоврядування функціонує на рівні міських і сільських поселень.

У Словаччині великий вплив на функціонування владних механізмів полі-тико-правової системи справляють політичні партії та рухи. Найбільшу вагу серед них мають "Напрямок — соціальна демократія", Народна партія — Рух за демократичну Словаччину, Християнсько-демократичний рух, Словацький демократичний і християнський союз, Словацька національна партія, Партія ".торської коаліції. Суттєвим впливом у суспільстві користується й заснована у 1990 р. Конфедерація профспілок Словацької Республіки, що об'єднує 28 профспілок. Отже, в цілому формування елементів політичної системи Сло-ваччини остаточно не завершилося і збігається з трансформацією всього су-спільного життя.

2.8.4. Угорщина

Загальна характеристика. Континентальна, як і Чехія та Словаччина, Угорська Республіка розташована у східно-центральній частині Європи. Пло¬ща країни становить 93 030 кв. км, вона межує зі Словаччиною (515 км) на півночі, Україною (103 км) і Румунією (443 км) на сході, Словенією (102 км), Хорватією (329 км), Сербією (151 км) на півдні й Австрією (366 км) на заході.

Населення країни становить 10,02 млн осіб (2009 р.). Країна є мононаціо-нальною, 92,3 % становлять угорці; крім них, у країні живуть роми (1,9 %), німці, словаки, хорвати, румуни, серби таін. Серед угорців переважають като¬лики (51,9 %), але в період Реформації у країні склалася велика протестант¬ська громада, більшість якої становлять кальвіністи (15,9 % ) і лютерани (З %). Угорщина — слабко урбанізована країна, лише 56 % жителів мешкають у містах. У країні дев'ять міст, населення яких перевищує 100 тис. жителів: Будапешт, столиця Угорщини, розташована на обох берегах Дунаю, на місці давньоримського міста Аквінк, заснованого більше 2000 років тому — є важ¬ливим культурним промисловим і торговим центром Європи (1,9 млн); Дебре¬цен, економічний і культурний центр Великої рівнини за річкою Тисою (210 тис); Мішкольц, другий за значенням промисловий центр країни (182 тис); Сегед, історичне місто й аграрний центр Великої рівнини (167 тис); Печ, місце розташування одного з п'яти найстаріших університетів у Європі (162 тис); Дьєр, важливий промисловий центр на Дунаї, на півдорозі між Від¬нем і Будапештом (127 тис); Секешфехервар, торговельний центр, розташова¬ний на південному заході від Будапешта (108 тис); Кечкемет (103 тис).

Угорщина — індустріально-аграрна країна, ВВП, за ПКС, у 2008 р. стано вив 196,4 млрд дол., тобто 19 550 дол. на одну особу. Частка промисловості А ВВП становить 32,4 % (2007 р.). Видобуваються вугілля, боксити, нафта, при родний газ, залізні і марганцеві руди. Паливно-енергетичний комплекс орієн тується на імпортовані з Росії нафту й газ. Електроенергія виробляється голо вним чином на ТЕС. Розвинута чорна й кольорова металургія. За виробни цтвом та споживанням алюмінієвих виробів на одну особу Угорщина посідаї одне з перших місць у світі. Великого значення набули машинобудування, ; тому числі автобудування (заводи "Ікар"), вагонобудування, виробництво ло комотивів, суднобудування, сільськогосподарської техніки, виробництво за собів зв'язку, обчислювальної техніки, медичного устаткування; хімічна пре мисловість (продукти органічного синтезу, мінеральні добрива). Угорськ фармацевтична промисловість має давні традиції, її продукція широко відом у багатьох країнах світу. Головні підприємства галузі — "Хіноїн" та "Гедео Ріхтер", створені ще у довоєнний період. Розвинуті також легка (текстильна взуттєва) й харчова галузі промисловості, зокрема олійна, плодоовочеконсері на, м'ясопереробна, виноробна, а також виробництво свіжомороженої птиці.

Сільське господарство Угорщини дає 3,3 % ВВП й охоплює 5,5 % робочі сили, належить до середньоєвропейського типу (рівномірно зорієнтоване Е рослинництво й тваринництво). Дві третини ріллі перебуває під зерновим (пшениця, кукурудза). Вирощують цукровий буряк, соняшник, коноплі. Ро винуте виноградарство, плодівництво, овочівництво. Виноградники Угорщі ни займають 8 тис. га. На весь світ відоме токайське вино, яке виробляють винограду, вирощеного на схилах однойменної вулканічної гори. Більшу ча тину виробництва в Угорщині становлять столові вина із сортів виноград який зростає на піщаних ґрунтах межиріччя Дунаю і Тиси. У тваринницт головними галузями є свинарство і птахівництво. Угорщина — один з гол вних виробників меду в Європі. Важливу роль в угорському господарстві .





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал