Зміст вступ



Сторінка2/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

КРАЇНИ ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ

1.1. Формування пострадянського простору

Передісторія утворення нових незалежних держав на теренах колишнього СРСР. Розпад у грудні 1991 р. СРСР й утворення на його руїнах 15 незалежних держав мають глибинний історичний підтекст, сутність якого полягає в тому, що в минулому (до 1917 р.) території всіх держав пострадянського простору входили до складу Російської імперії, а у період 1922—1991 рр. — до Радянського Союзу.

Звернемося до історичного минулого. Визначальну роль в утворенні Російської імперії відіграло Московське князівство, що у 1276 р. виокремилося як удільне з Великого князівства Володимирського і згодом не лише перебрало на себе роль "збирача" земель північно-східної частини колишньої Київської княжої держави, а й після звільнення в кінці XV ст. від монголо-татарського іга вступило в боротьбу з Великим князівством Литовським і Королівством Польським за політичну спадщину Київської Русі, а також приступило до активного "освоєння" східних, неслов'янських теренів.

Першими об'єктами московської експансії на неслов'янських теренах стали Казанське й Астраханське ханства колишньої Золотої Орди, підкорені царем Іваном IV Грозним (1533—1584). Згодом до Москви були приєднані народи Поволжя і Сибірське ханство. А вже із середини XVII ст. активізувалося розширення Російської держави у західному напрямку — на слов'янські та неслов'янські терени України, Східної Білорусі, Балтії. Інкорпорація до складу Росії нових територій підготувала ґрунт для проголошення її восени 1721 р. імперією. На анексованих та включених до складу Росії територіях імперський уряд проводив традиційну для таких політичних утворень політику асиміляції підкорених народів, нерідко застосовуючи й грубу силу, як це сталося, зокрема, зі зруйнуванням у 1775 р. Запорозької Січі.

Особливої активності наступально-агресивна зовнішня політика Росії набула за правління імператора Петра І {1682—1725}1. Найактивнішим продовжувачем політики Петра І у XVIII ст. стала імператриця Катерина II {1762— 1796}. Зокрема, за Петра І офіційний Петербург за Ніштадським мирним договором зі Швецією (ЗО серпня 1721 р.) отримав Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частину Карелії та острови Езель, Даго і Моон.

У 1772 р., спритно використавши так зване дисидентське питання (про становище й права православного і лютеранського населення), Російська імперія спільно з Пруссією та Австрією здійснила перший поділ Речі Посполитої й отримала східну частину Білорусі — по Західній Двіні та верхньому Дніпру. Під приводом "внутрішньополітичної нестабільності" в Криму Катерина II указом від 8 квітня 1783 р. відібрала в Туреччини Кримський ханат і включила його до складу Російської імперії. Наприкінці того ж року Туреччина змушена була офіційно визнати цей факт, внаслідок чого Росія отримала собі додатково все Приазов'я і Причорномор'я від Південного Бугу до Кубані. На території півострова розгорнулося будівництво військових фортець, а новозасно-ваний Севастополь став базою російського Чорноморського флоту.

Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття у союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 1787—1791 рр. За умовами Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 р., Туреччина змушена була відмовитися від претензій на Крим, Кубань і Східну Грузію, а до Росії приєднувалася західна частина північночорноморського узбережжя до Дністра. У 1793 р. Росія у згоді з Пруссією та Австро-Угорщиною здійснила другий поділ Речі Посполитої, внаслідок чого отримала центральну частину Білорусі й Правобережну Україну.

Наступного року царські війська під командуванням Олександра Суворова жорстоко придушили польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка і забезпечили проведення у 1795 р. третього поділу Речі Посполитої, за яким Росії дісталися Курляндія, Литва, Західна Білорусь і Волинь.

Наступним напрямом російської експансії став Кавказ. У вересні 1801 р. було видано царський маніфест про приєднання до Російської імперії Східної Грузії, згодом російське підданство прийняли Мінгрельське і Гурійське князівства. Гянджинське та інші ханства Північного Азербайджану, що входили до складу Перської імперії, визнали владу Російської імперії тільки після збройного втручання, що викликало тривалу російсько-іранську війну (1804— 1813).

Одночасно Росія продовжувала свою експансію й на північному та західному напрямках. Скориставшись труднощами наполеонівської Франції в Іспанії,

імператор Олександр І {1801—1825} домігся визнання прав Росії на Молдову, Волощину і Фінляндію. А напередодні вторгнення наполеонівської армії в Росію, у травні 1812 р., офіційному Петербургу вдалося укласти Бухарестський мирний договір з Туреччиною, за яким до російських володінь було приєднано Бессарабію й частину чорноморського узбережжя з Сухумі. У 1813 р. російській дипломатії вдалося укласти Гюлістанську угоду з Іраном, за якою до Росії відійшли Дагестан, Західна Грузія і Північний Азербайджан. Ця угода, крім територіальних надбань, мала для Росії й ще одну важливу вигоду — зірвала плани Наполеона на виступ проти неї південних союзників Франції.

Після розгрому наполеонівської Франції Росія як держава-переможниця взяла активну участь у поділі її територіальних володінь. За рішенням Віденського конгресу (1815), їй було передане Королівство Польське — частина колишнього Варшавського герцогства, без Познані, Галичини й Кракова, захоплені свого часу Наполеоном у Пруссії.

Наступні територіальні надбання Росії припадають на добу царювання Миколи І {1825—1855}. Внаслідок вдалої для Росії війни з Іраном (1826—1828) до складу Російської імперії, за Туркманчайським договором 10 лютого 1828 р., увійшло Нахічеванське ханство. Водночас Адріанопольський трактат від 2 вересня 1829 р., що увінчав російсько-турецьку війну 1828—1829 рр., остаточно визнавав приєднання до Росії Грузії, Єреванського й Нахічеванського ханств, а також відкривав вільний прохід російських торговельних суден через Босфор і Дарданелли.

Остаточне формування Російської колоніальної імперії припадає на другу половину XIX ст. У цей час завершуються повне завоювання Кавказу, захоплення Приамур'я і Примор'я. Ще одним важливим напрямком зовнішньополітичної експансії Петербурга стала Центральна Азія, яка після включення до складу Росії у першій половині XIX ст. Казахстану і Закавказзя та виходу до узбережжя Тихого океану опинилася в оточенні російських володінь. Безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві перевороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом полегшили їхнє загарбання Російською імперією у 1864—1876 рр. До середини 1880-х років до складу імперії було включено всі основні землі Туркменистану, а в першій половині 90-х років XIX ст. завершилось приєднання Таджикистану (за російсько-британською угодою 1895 р., до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі П'янджу).

Отже, на кінець XIX ст. Російська імперія об'єднала величезні території площею у 22,4 млн кв. км, однак, не облаштувавши їх належним чином, незабаром під впливом революційних подій 1917 р. зіштовхнулася з прагненням поневолених народів реалізувати своє право на самовизначення.

Лютнева революція в Росії (1917 р.), що призвела до падіння монархії, надала величезного імпульсу національно-визвольним рухам поневолених народів. Генераторами ідей національного самовизначення й організаторами боротьби за їхню реалізацію на території Росії стали понад 50 політичних партій, а також численні молодіжні, професійні та релігійні національні організації.

Так, 4 березня 1917 р. в Україні було створено Українську Центральну Раду (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. На початку квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі УЦР перебрала на себе функцію вищого представницького органу українського народу, а 10 червня 1917 р. видала перший Універсал, в якому проголошувала ідею національно-територіальної автономії України у складі постмонархічної Росії. Проте Тимчасовий уряд Росії відмовився визнати УЦР крайовим парламентом із законодавчими повноваженнями, а її вищий виконавчий орган — Генеральний секретаріат — проголосив у серпні 1917 р. своїм крайовим органом державної влади, відвівши Центральній Раді лише дорадчі функції у питаннях внесення на затвердження Тимчасового уряду проектів, що стосуються життя краю, та пропозицій щодо персонального складу Генерального Секретаріату.

У Білорусі на з'їзді громадсько-політичних діячів у березні 1917 р. був заснований Національний комітет на чолі з депутатом російської Державної думи Романом Скірмунтом, а в липні його змінила Центральна рада білоруських організацій, що претендувала на роль крайового державного органу влади, домагаючись надання Білорусі автономії в межах Російської держави.

У Закавказзі згуртування політичних сил (за винятком крайніх лівих) також відбувалося по лінії партій відповідної нації. У Грузії в квітні 1917 р. була сформована інтерпартійна Рада за участю місцевих меншовиків та есерів, Революційної партії соціалістів-федералістів і новоствореної Національно-демократичної партії. Оскільки чимало грузинських меншовиків після Лютневої революції зайняли впливові державні посади в Росії, то Рада активно підтримувала Тимчасовий уряд, сподіваючись на надання ним Грузії політичної автономії. Схожу позицію у Вірменії перед лицем турецької загрози зайняли також найстаріша в Росії Вірменська соціал-демократична партія "Гнчак" і Вірменський революційний союз "Дашнакцутюн", за ініціативою якого наприкінці вересня 1917 р. було сформовано Національну раду. Найвпливовіша в Азербайджані Тюркська демократична партія "Мусават" приваблювала селянські й робітничі маси як національно-релігійними пантюркістськими гаслами, так і радикальними вимогами в аграрному питанні. Вона також виступала за створення національної азербайджанської держави у федеративному зв'язку з демократичною Росією.

Національно-визвольна боротьба мусульманських народів Криму, Поволжя, Казахстану і Центральної Азії розгорталася здебільшого під впливом ліберальної течії джадидизму, в основі якої була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадидизму Мохамед Карі Абдурашидха-нов і Мустафа Чокаєв створили в Ташкенті партію "Шура-і-іслам" (з араб. "Рада ісламу"), що виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Стосовно території сучасного Казахстану, то тут на базі оренбурзького осередку кадетської партії на Першому все киргизькому з'їзді наприкінці липня 1917 р. оформилася партія "Алаш", яка висувала гасло автономії Казахстану і виступала за поступове реформування патріархально-феодальних порядків у демократичному напрямі.

Тимчасовий уряд Росії змушений був піти назустріч окремим вимогам національно-визвольних рухів, які, проте, не виходили за межі програми кадетської партії. Так, 6 березня 1917 р. був оприлюднений Маніфест про відновлення автономії Фінляндії, а у відозві від 17 березня Тимчасовий уряд висловився за "відновлення незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель, заселених переважно польським народом". Решта пригноблених колишньою імперією націй мала задовольнятися дозволом міністра народної освіти О. Мануйлова на запровадження рідної мови у початковій школі та відкриття національних приватних гімназій. Розгляд проблеми національно-територіальної автономії та федералізації Росії належав до компетенції майбутніх Установчих зборів, що не могло задовольнити навіть найскромніших побажань литовців й українців, молдаван і грузинів, білорусів і вірмен.

Така національна політика Тимчасового уряду не лише стала однією з головних причин його повалення у жовтні 1917 р. більшовиками, а й сприяла утворенню на уламках Російської імперії 13 нових держав. Щоправда, стати справді незалежними від колишнього імперського центру спромоглися лише Польща, Фінляндія і країни Балтії (Естонія, Латвія й Литва). В інших регіонах після тривалих і часто драматичних визвольних змагань утвердилася диктатура більшовицької партії. Створена цією партією Радянська Росія розгорнула активну діяльність щодо об'єднання навколо себе семи псевдодержав, в тому числі Української СРР. Попри формально незалежний статус владні структури національних республік фактично становили регіональні відгалуження єдиної системи влади. Конгломерат восьми держав в одній країні протримався недовго. Наприкінці 1922 р. вони об'єдналися в єдину державу з безнаціональною назвою — Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). У неофіційному спілкуванні її сусіди зберегли стару назву — Росія.

Як і Російська імперія, СРСР був також утворений фактично насильницьким шляхом. Із самого початку під фундамент цього об'єднання було закладено міну уповільненої дії, оскільки в ході утворення СРСР національні інтереси підпорядковувались класовим, політичним. Це пояснювалося тим, що лідери більшовицької партії, сповідуючи комуністичну ідеологію, ставили над національними інтересами ідеї соціальної справедливості, класової солідарності, світової революції.

На відміну від інших імперій новітньої доби історії, які занепадали у процесі поступового перетворення їхніх колишніх метрополій на "нормальні" нації та національні держави, царська, а згодом і радянська імперії розвалилися до виникнення повноцінної російської нації і російської національної держави. Одним із найголовніших чинників розпаду Російської імперії у 1917 р. і СРСР у 1991 р. став конфлікт між імперською державою і російською нацією, що народжувалася. Іншим важливим чинником був надекспансіонізм Російської імперії і Радянського Союзу. Обидві імперії встановили гегемонію над народами й територіями, що мали в багатьох випадках значно тривалішу історію політичного й культурного розвитку і відмовлялися визнати за Росією та СРСР вищий ступінь цивілізованості, сучасніші форми економіки й управління, тобто якості, без яких імперія без примусу не може здійснювати владу. Для підтримання гегемонії за браком таких якостей доводилося невиправдано часто вдаватися до насилля.

Утворення Співдружності Незалежних Держав. Після того, як на початку 1990-х років переговори щодо підготовки нового Союзного договору на тлі глибокої системної кризи СРСР зайшли у глухий кут, об'єктивний процес виходу республік зі складу Радянського Союзу та утворення на їхній основі незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р. у резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусі, Росії та України підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіка Білорусь, Російська Федерація й Україна як держави — засновниці СРСР, які підписали Союзний договір у 1922 р., констатували, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Угода була відкритою для всіх держав — членів колишнього СРСР, а також для інших держав, що поділяють її цілі і принципи.


  1. грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11 суверенних країн — колишніх республік СРСР, на якій було прийнято протокол до Угоди про створення СНД, за яким до складу цього об'єднання увійшли Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан й Україна. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД — Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалася рівноправність учасників нового утворення, прагнення до співпраці в економічній сфері, гарантії виконання зобов'язань колишнього СРСР. У декларації зазначалось, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Деякий час статус спостерігача у СНД мала Грузія, але 9 грудня 1993 р. й вона приєдналась до СНД. Щодо трьох балтійських республік (Литви, Латвії й Естонії), то після відновлення незалежності їх влада вбачала майбутнє своїх держав у поверненні до сім'ї європейських народів.

  2. січня 1993 р. на засіданні глав держав СНД у Мінську було прийнято Статут СНД, згідно з яким вищим органом Співдружності стала Рада глав держав, що збирається на засідання два рази на рік для обговорення й вирішення принципових питань діяльності держав-членів у сфері їхніх загальних інтересів. Рада глав урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів. Рішення Рад глав держав і глав урядів ухвалюються консенсусом.

Постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності є Виконавчий комітет СНД на чолі з виконавчим секретарем, що призначається Радою глав держав. Згідно з квітневими (1999 р.) рішеннями

Ради глав держав СНД кожна держава-учасниця самостійно вирішує питання про участь у будь-якому з органів СНД, а обов'язковими для неї визнаються лише ті рішення, учасницею яких вона є.

Ініціатори створення СНД не мали чітко визначеної концепції цього об'єднання. Самі учасники до Співдружності поставилися по-різному: Росія вбачала в ній перехідний етап на шляху до реінтеграції, решта країн розглядали СНД як засіб досягнення національної незалежності та зміцнення державності. СНД певною мірою забезпечила мирні умови для цивілізованого "розлучення" республік колишнього СРСР. Згодом, насамперед зусиллями російської дипломатії, було активізовано інтеграційний процес. СНД мала перебрати на себе основні координуючі функції економічного та господарського характеру. Почалося активне напрацювання відповідних документів та актів, що мали регламентувати її діяльність. Загалом було прийнято понад тисячу багатосторонніх документів, однак реальні практичні наслідки мають менше третини підписаних документів, інші — фактично залишаються допоки недієздатними.

1.2. Європейські країни СНД

1.2.1. Україна

Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал і національний склад. Україна, розташована у центральній частині Європи, займає площу 603,7 тис. кв. км і межує з Білоруссю (на півночі), Росією (на сході), Румунією, Молдовою, Угорщиною (на південному заході), Словаччиною і Польщею (на заході). На півдні омивається Азовським і Чорним морями.

На Україну припадає майже третина світових запасів чорнозему й чверть придатної для оранки землі в Європі. Україна займає першу позицію у світі за розораністю землі — 75 % сільськогосподарських земель та 56 % усіх земель. Водночас 20 % української ріллі — це деградовані та малопродуктивні землі. Найбільша річка — Дніпро — ділить Україну на Правобережну (Волинсько-Подільська височина, Східні Карпати, Полісся) і Лівобережну (Наддніпрянська низовина, Донецька височина). На півдні України розташована Чорноморська низовина. 14 % території України займають ліси, 21 % — територія, уражена ізотопами цезію (після аварії на Чорнобильській АЕС, 1986 р.у

Надра України багаті на такі природні ресурси, як кам'яне вугілля, залізна і марганцева руди, уран, графіт, кам'яна сіль, будівельна сировина. Водночас економіка потерпає від нестачі газу, нафти, лісу. Наявні привабливі рекреаційні зони (Карпати, Крим).

З понад 45 млн осіб, що мешкають в Україні, найбільшою є частка українців (77,8 %), а найчисленнішими національними меншинами — російська

(17,3 %), білоруська (0,6 %), молдовська й кримсько-татарська (по 0,5 %). Переважна більшість віруючих в Україні — християни (православні, греко-калики, католики, протестанти, старообрядці).

Державотворчі традиції. Упродовж тисячоліть українська нація формувалася на території сучасної України. Історики знаходять її коріння у ті пільській культурі, що розвивалася у Середньому Придніпров'ї у IV—III ті до н. е., у спадщині скіфів, пам'ятках черняхівської культури. Попри те, і внутрішній простір України є неоднорідним, і різні регіони мають різне зі чення для нації загалом, консолідуючим центром України була і залишаєті Наддніпрянщина. В різні часи політичний центр країни міг зміщуватись інші регіони (Галичина — XIII ст., Лівобережжя — XVIII ст. тощо), проте в торичній пам'яті українців завжди присутня ідея про Київ як центр тяжів нації.

Першими з-поміж відомих історикам державних утворень на теритс України стали утворення неслов'янських народів. УІ тис. до н. е. — IV ст. н у причорноморських і приазовських степах почергово панували іраномо племінні об'єднання кімерійців, скіфів і сарматів, що були етнічними роди ми середньоазіатських саків та масагетів. Початок формування окреї* слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено ро; ленням антів і склавинів, що виокремилися близько середини І тис. н. е. з ве дів (такою була перша назва слов'ян в історичних джерелах). Анти, яких вид ний український історик М. Грушевський вважав предками українського на ду, заселили територію від Дунаю до витоків Дону й Азовського моря, а їх д жавність, що мала форму ранньої військової демократії, проіснувала близ трьох століть (кінець IV — початок VII ст.) і загинула під натиском аварів.

Від VII ст. у літературі дедалі частіше щодо людності, яка мешкала на п вому березі Дніпра, стала вживатися назва слов'яни. Невдовзі сформувал 14 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі ниніш України, європейської Росії й Білорусі. Поступово склалися й великі спіль ти. Зокрема, в історичних джерелах є згадки про три центри — Куявію (Кі ська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнані більшості вчених — Ростово-Суздальська земля).

Початок формування однієї з наймогутніших європейських держав д Середньовіччя — Київської Русі — тісно пов'язаний з перетворенням Києві основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо ні наприкінці VIII — на початку IX ст., за князів Діра й Аскольда — спадкоємців легендарного засновника Києва князя Кия, відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями.

Влада наступних київських князів — Олега, Ігоря, Ольги і Святослав поширилася на всі землі східних слов'ян, хоч сепаратистські тенденції і союзів племен і племінних княжінь постійно загрожували єдності країни. Лише за князювання Володимира Святославича {978—1015} і його сина Я лава {1019—1054} Київська держава подолала місцевий сепаратизм і стала відносно

єдиною ранньофеодальною монархією. Володимир фактично завершив формування території держави і запровадив християнство як державну релігію. За Ярослава, прозваного в народі Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, стала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. У період його правління збільшилася й територія Київської Русі, що обіймала вже простір від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги й Дону на сході.

Після смерті Ярослава між його нащадками розпочалися чвари, наслідком чого стало поступове ослаблення влади Великого київського князя та феодальна роздробленість держави. На середину XII ст. Русь розпалася на півтора десятка окремих земель-князівств, а Київ після монголо-татарського погрому 1240 р. остаточно втратив роль центру тяжіння руських земель. Продовжувачем традицій державотворення в руських землях після занепаду Київської держави на деякий час (до середини XIV ст.) стало Галицько-Волинське князівство (з 1253 р. — королівство), яке об'єднав волинський князь Роман Мстиславич.

Із середини XIV ст. у зв'язку з поступовим політичним занепадом Золотої Орди руські землі стали об'єктом суперництва сусідніх держав — Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського, що виділилося зі складу Владимиро-Суздальського князівства ще у XII ст. Скориставшись насильницькою смертю галицько-волинського князя Юрія II Болеслава у 1340 р., королівська Польща, під приводом "захисту католицької віри", захопила Галичину й частину Волині, перетворивши їх на свої провінції. Литовський князь Ольгерд захопив решту Волині, Чернігово-Сіверщину та Подніпров'я, витиснувши звідти татаро-монголів. При цьому в ново-приєднаних до Литви руських землях, особливо на перших порах, зберігалася місцева князівська державність з досить високим рівнем автономії. Московське князівство під час тривалої війни з Литвою захопило й включило до свого складу частину Чернігівщини і Смоленщину.

Союз Литви з Польщею й утворення польсько-литовської держави Річ Посполита, що завершилося підписанням у 1569 р. Люблінської унії, докорінно змінили становище руських земель, які мала у своєму складі Литва на території сучасної України. З переходом цих земель на правах звичайних провінцій лід управління Польщі литовсько-руська форма державності українського народу припинила своє існування.

З початком польської доби в історії України ініціативу збереження й розвинуту традицій української державності підхопило місцеве козацтво, що утворило в районі дніпровських порогів оригінальну форму державного устрою з яскравими рисами своєрідного республіканського ладу. У середині XVII ст. запорізьке козацтво стало основним ініціатором і рушійною силою антипольської визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького {1648—1657}, що призвела до створення на визволених територіях по обидва боки Дніпра Української козацько-гетьманської держави.

Саме того часу поруч з назвою "Русь" в ужиток входить назва "Україна" (перша відома згадка датується 1187 р.). Українська козацька держава від самого початку визвольної війни поставила своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Однак з різних причин ідею соборності України не вдалося реалізувати, а Б. Хмельницький намагався добитися козацької автономії в межах Речі Посполитої. Невдалі спроби самотужки визволити з-під польської влади українські етнічні території змусили уряд Української козацької держави шукати союзника проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. На перших порах Україна одержала під протекторатом Москви досить значну автономію, аж до права підтримувати дипломатичні відносини з різними країнами, за винятком ворожих Московській державі. Однак ще за життя Б. Хмельницького почався наступ царського уряду на її права. При наступниках Б. Хмельницького автономія України щодалі обмежувалася. Як наслідок — Українська козацька держава послабилася і стала предметом дипломатичного, міждержавного торгу між Московською державою і Річчю Посполитою, > ході якого інтереси українського народу ігнорувалися.

За гетьманування Івана Мазепи {1687—1708} Україна повернула собі низку раніше втрачених прав, однак невдалий перебіг спільної зі шведським королем Карлом XII військової кампанії І. Мазепи проти російських військ Петра ] став приводом для остаточного обмеження української автономії. У 1764 р гетьманство в Україні було остаточно ліквідоване, а у 1775 р. уряд Катерини І знищив і Запорозьку Січ, що була своєрідним "маяком" національної державності українського народу. На початок 80-х років XVIII ст. всі залишки української автономії в Російській імперії були остаточно ліквідовані.

У кінці XVIII — на початку XX ст. українські землі перебували на права? провінцій у складі двох імперій — Російської й Австро-Угорської (до Австро-Угорщини у результаті поділів Польщі у кінці XVIII ст. відійшли Галичина Буковина).

Крах Російської імперії, що настав слідом за падінням монархії у 1917 р. зумовив проголошення Української Народної Республіки — спочатку у федеративному зв'язку з Росією (7 (20) листопада 1917 р.), а потім як незалежно держави (9 (22) січня 1918 р.). Перша світова війна прискорила також розпа; Австро-Угорської імперії, на українських землях якої 1 листопада 1918 р. бул< проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки, що проісну вала вісім місяців.

У 1917—1921 рр. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої бороть би, військових дій шести різних армій. Урядам УНР доби Центральної Ради Української держави і УНР доби Директорії не вдалося відстояти українськ; державність. Усе-таки існування української державності сприяло тому, що національна свідомість, притаманна раніше лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви

українського суспільства. У зв'язку з цим події 1917— 1921 рр. стали революцією не лише соціально-економічного характеру, а й національного.

З огляду на це більшовики, що утвердили після запеклої боротьби свою владу в Україні у 1920 р., змушені були надавати їй українського забарвлення, враховуючи прагнення більшості населення до власного державного розвитку. Оманливими обіцянками збудувати рівноправний союз народів на просторах колишньої Російської імперії вони домоглися підписання у 1922 р. Українською СРР, разом з Білоруською СРР, Закавказькою та Російською федераціями угоди про Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Від самого початку створення Радянський Союз дедалі більше перетворювався на централізовану державу імперського типу, в якій усіляко обмежувалися права й свободи суб'єктів федерації — радянських республік, переслідувалися прояви національної свідомості. Найтрагічнішими в історії України цього періоду стали 1930-ті роки. Тогочасне комуністичне керівництво СРСР вдалося до спроби шляхом створення штучного голоду винищити соціальний грунт української національної самосвідомості і подолати опір українського селянства політиці колективізації. Спроба вдалася, причому на жахливий злочин тоталітарного більшовицького режиму не прореагувала жодна з держав світу. Голодомор 1932—1933 рр. знищив щонайменше 3,5 млн українців, які проживали у сільській місцевості.

Підрив на століття біологічного потенціалу нації супроводжувався також забороною незалежної від Росії Української автокефальної православної церкви, фізичною ліквідацією національної інтелігенції і навіть значної частини компартійної номенклатури радянської України.

Під час Другої світової війни до складу Української РСР були включені анексовані у різний спосіб сталінським режимом Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що у 1920—1930 рр. входили до складу, відповідно, Польщі, Румунії й Чехословаччини. У такий досить незвичний спосіб було реалізовано ідею соборності українських земель.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал