Зміст вступ



Сторінка19/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40

2.6.5. Фінляндія

Загальна характеристика. Фінляндська Республіка межує з Росією 1269 км), Швецією на північному заході (586 км) й Норвегією на півночі "15 км). На півдні й заході береги Фінляндії омивають води Балтійського ::ря та його заток — Фінської й Ботнічної, довжина узбережжя становить І 90 км. Площа країни — 339 тис. кв. км, причому близько 1/4 теренів розціловані за Полярним колом. Населення налічує 5,374 млн осіб (2010 р.), з ■ :-:нх абсолютну більшість становлять фіни — 93,4 % , а

5,7 % громадян є швед-з:-;ого походження (в основному на Аландських островах й у прибережних ра-нгнах Похьянма й Усима). Шведське населення користується

широкою куль--урною автономією, його мова оголошена державною нарівні з фінською. В гігємих північних і північно-західних місцевостях живуть найдавніші жите--_ країни — саамі, яких нараховується близько 5 тис. осіб. Середня щільність і ігелення країни невисока і становить лише 14 осіб на 1 кв. км. Більшість населення Фінляндії (79,9 %) належить до Євангельсько-лютеранської церкви, 1,1 % — православні. Частка міського населення становить 62,5 % , столиця — Хельсінкі (584 тис. жителів). Інші великі міста: Еспоо (245 тис. мешканців), Тампере (212 тис), Вантаа (198 тис), Турку (176 тис), Оулу (139 тис мешканців).

Фінляндія — індустріально-аграрна країна з високим рівнем розвитку. Для її економіки характерний високий рівень централізації й концентрації капіталу і виробництва. Визначальний вплив у ній належить двом десяткам родин великих власників, у яких перебуває більше 70 % приватного акціонерного капіталу. Вони ж займають ключові позиції у двох найбільших комерційних банках — Об'єднаному банку Фінляндії й Національному банку, в яких зосереджено 85 % банківського капіталу. Одночасно значною в економіці є частка держави, особливо в гірничорудній, металургійній та хімічній промисловості, нафтообробці, машинобудуванні. Державі належить 34 % земель і 24 % лісів.

У структурі економіки переважає сфера послуг (у ній зайнято 60 % активного населення). Промисловість представлена добре оснащеними паперово-целюлозною, хіміко-технологічною галузями, харчовою, легкою і будівельною індустрією. Найбільшими промисловими об'єднаннями є змішані концерни з переважанням державного капіталу: "Несте" (нафтопереробка і нафтохімія), "Енсо-Гут-дайт" (лісопереробка і машинобудування), "Кумира" (хімія), "Валет" (машинобудування). У державній власності частково перебувають також концерни "Вяртсиля" (суднобудування), "Нокіа" (електротехніка й електроніка, найбільший у світі виробник мобільних телефонів), "Раума-Репола" (суднобудування й інші галузі машинобудування), "Тампелла" (виробництво устаткування для паперової промисловості).

Фінляндія — одна з найпівнічніших країн, які мають розвинене сільське господарство, тісно пов'язане з лісовим. У сільському господарстві може використовуватися 2,7 млн га земель, що становить лише 8,1 % території країни,

переважна більшість із них — під ріллею. Більш ніж у половини селянських господарств площа оброблюваних земель становить менше 5 га, тому велике

значення для селян мають доходи від експлуатації лісу (у середньому 35 га на господарство) й приробітки на стороні. Лише у 5 % господарств застосовується наймана праця, більшість з них — високомеханізовані. Основним напря мом є молочне тваринництво (75 %), що доповнюється інтенсивним рослинни цтвом (пшениця, ячмінь, овес, картопля, овочі). У північних районах розвине не оленярство та морське рибальство. Основними продуктами експорту є па пір, целюлоза, продукція машинобудування — судна, машини й устаткуванні для

деревообробної і целюлозно-паперової промисловості тощо. Але країн, змушена імпортувати промислову й продовольчу сировину, енергоносії.

Історія Фінляндії. Найдавніші сліди людини на території Фінляндії нале жать до післяльодовикового періоду (мезолітична культура Аскола на узбе режжі, VIII тис. до н. е.). А в середині І тис. сформувалися райони первісного

:•: з гелення фінських племен: єми (хяме) у центрі і суми (суомі) у південно-за-

Іднш частині Фінляндії. Протягом IX—XIII ст. відбулося поступове завоювання фінських теренів Швецією, що було закріплено Орєховським мирним договором між Швед-

-:-:;ім королівством та Новгородом 1323 р. Фінляндія користувалася широкою автономією у внутрішніх справах, отримала власний орган станового пред-

-ізництва(діет), а в 1581 р. шведський король і великий герцог фінляндський

- твердив чинний донині національно-державний прапор — біле полотнище із тгнім прямим хрестом. Наприкінці Північної війни 1700—1721 рр. країна



; .та окупована російськими військами. За Ніштадтським мирним договором, ІИзеція втратила на користь Росії Карелію і місто Виборг, у 1743 р. до Росії з вийшла й південно-східна частина Фінляндії. А внаслідок російсько-швед--:- У: війни 1808—1809 рр., за Фрідрихсгамським мирним договором, уся Фін-■ .-:;'-.т увійшла до складу Російської імперії, Своголошена великим князівством 29 березня 1809 р., вона користувалася :кою автономією до початку XX ст.5 перетворившись на найдемократичні-тержавне утворення у складі імперії Романових. У 1863 р. за правління т-:-:сандраII було скликано фінський сейм, фінська мова стала державною згояд зі шведською, а фінські жінки першими в Європі у 1906 р. отримали гтазо голосу на виборах. Після Жовтневого перевороту 1917 р. у Росії фін-:;: зейм 15 листопада перебрав на себе всю повноту влади й 6 грудня прого-: ::з Фінляндію незалежною державою, з чим мусила погодитися Радянська

- :«::я. Інспірована російськими більшовиками громадянська війна 28 січня — І: квітня 1918 р. завершилась перемогою (за підтримки Німеччини) правих -2_т. на чолі яких став колишній генерал царської армії Густав Маннергейм.

- ::тня 1919 р, Фінляндія була проголошена республікою. На відміну від створених у той же період балтійських держав, Фінляндська дубліка ціною неймовірних жертв (загинув кожен сьомий фін) витримала юдесію СРСР у ході "Зимової війни" 1939—1940 рр., проте, за умовами мирно--- -зговору від 12 березня 1940 р., змушена була поступитися Карельським тнтетлийком і районом Петсамо. Під час Другої світової війни, приєднавшись :: тержав "осі", фінські війська вийшли на попередню лінію кордону. Проте

- :с попередити радянську окупацію, країна змушена була капітулювати у ве-л?:ні 1944 р., інтернувавши німецькі дивізії, дислоковані на її території. Мирні договір із Фінляндією, укладений державами антигітлерівської коаліції в Парижі 10 лютого 1947 р., передбачав значні репарації на користь СРСР, які в жзтльтаті зіставили близько півмільярда доларів (за сучасним курсом).

Після Другої світової війни Фінляндія змушена була послідовно дотриму-ягтнея одностороннього нейтралітету. Ця політика у дипломатичному лекси-

-. - гримала назву "лінія Паасіківі — Кекконена" (від прізвищ двох президентів у 1946—1956 та 1956—1981 рр.). Прагнення до підтримання добрих

:н: син з грізним східним сусідом виразилося у Договорі про дружбу, співро-

- - лдтво та взаємну допомогу, укладеному із СРСР б квітня 1948 р., що не-

Розділ 2

одноразово (у 1955, 1970 та 1983 рр.) пролонговувався. Поступово СРСР став великим і надійним ринком та джерелом сировини для фінської промисловості, що перетворило країну на "ринкове капіталістичне доповнення планової радянської економіки". Розпад СРСР під час президентства Мауно Койвісто {1981—1994} завдав значного удару по фінській економіці та спровокував високий рівень безробіття, з яким досі не можуть впоратися фінські уряди (у 2007 р. — 6,6 %). Лише спеціальні заходи для оздоровлення економіки, запроваджені у квітні 1992 р., сприяли поступовому виходу з кризи.

Державно-політичний устрій. За формою правління Фінляндія — парламентська республіка. Главою держави є президент, що обирається загальнонародно на шість років з можливим переобранням на другий термін. З 1 березня 2000 р. президентом

Фінляндії стала Тар'я Каарина Халонен (1943), переобрана на другий термін у січні 2006 р.

Законодавча влада належить однопалатному парламенту — едускунті, який складається з 200 депутатів, що обираються за пропорційною системою на чотири роки. На парламентських виборах 16 березня 2003 р. після восьмирічної перерви до

влади повернулася партія "Фінляндський центр". Вона ж отримала більшість голосів на виборах 18 березня 2007 р. З 22 червня 2010 р. лівоцентристський уряд країни очолює голова партії "Фінляндський центр" Марі Ківініємі (1968), яка змінила на цій посаді попереднього лідера центристів Матті Ванханена {2003—2010}. До урядової коаліції входять також Соціал-демократична та Шведська народна партії. Остання представляє інтереси шведської меншини.

В адміністративному плані Фінляндія поділяється на шість провінцій, що поділяються на повіти. Аландські острови (площа — 5,5 тис. кв. км, населення — 24,6 тис. осіб, шведи) користуються широкою автономією у внутрішніх питаннях, мають свій парламент (30 депутатів), свій прапор і представлені одним депутатом у парламенті країни.

Запитання і завдання для самоконтролю


  1. Розкрийте специфіку шведської моделі суспільства загального добробуту.

  2. Порівняйте специфіку економічного розвитку Данії й Норвегії у післявоєнний період.

  3. У чому полягають особливості міжнародно-політичного становища Ісландії?

  4. Охарактеризуйте етапи становлення Фінляндської державності після розпаду імперії Романових. Що з її досвіду, на вашу думку, можна було б запозичити для українського державотворення?

  5. З'ясуйте міжнародно-політичне становище Фінляндії у післявоєнний період та особливості економічного розвитку цієї країни в умовах постбіполяр-ного світу.


2.7. Балканські країни

2.7.1. Історія становлення державних утворень колишньої Югославії

Балкани були заселені людьми із стародавніх часів. Першими відомими нам жителями цієї території були іллірійці, за ними на ці землі прийшли кельти (близько IV ст. до н. е.). У III ст. до н. е. розпочалося римське завоювання с-егіону, а після поділу Римської імперії у 395 р. Балкани стали частиною Схід-н :ї Римської (Візантійської) імперії. У середині VI ст., у розпал Великого пере-: нлення народів, слов'янські племена подолали Дунай і з часом заселили біль-—/ частину Балканського півострова. У VIII ст. південні слов'яни прийняли християнство (більшість із них сповідують православ'я), тоді ж виникли їхні ннрші князівства, що на початку XI ст. частково були завойовані Візантією. Але Хорватію й Далмацію захопили угорці, а Словенію — Габсбурги, тому на -сігх землях утвердився католицизм. Відмінності в релігії та державному /строї, тисячолітній окремішній розвиток призвів до того, що з родинних пле-

гЄН утворилися різні етноси, хоча й спілкуються вони, практично, однією мо-з :ю (серби, хорвати, чорногорці та боснійці) або ж дуже близькою (словенці).

Наприкінці XII ст. Візантія втратила владу над землями південних слов'ян, ттді ж укріпилася Сербська держава, що із змінним успіхом вела війни з бол-- ярами й угорцями. Однак у XIV ст. у них з'явився спільний ворог — турки-ісмани. У 1389 р. відбулася найтрагічніша подія в сербській історії — битва на г! тсовому полі, де війська султана Мурада І розбили об'єднані сили сербів, бос-нійців та албанців (тоді ще православних). Лише у 1830—1833 рр., коли Німанська імперія ослабла, під тиском європейських держав і насамперед Ропі, Сербське князівство отримало внутрішню автономію. Повну ж незалежність воно здобуло лише в 1878 р. Сусіднє невеличке князівство Чорногорія наприкінці XV ст. номінально було включене до складу Османської імперії, але турки так і не змогли потрапити в його гірські райони. У 1878 р. Чорногорія, також за допомогою Росії, отримала незалежність.

Після проголошення у 1867 р. двоєдиної Австро-Угорської монархії Хорва-т:я й Боснія та Герцеговина (з 1878 р.) стали частиною Угорського королівства, • Словенія — Австрії, куди входили до моменту краху імперії в 1918 р. внаслі--: к поразки у Першій світовій війні. Македонія до початку XX ст. залишалася у складі Османської імперії, і лише після закінчення Балканських воєн 1912— 1913 рр. була розділена між Грецією, Болгарією й Сербією. 1 грудня 1918 р. тнреможці у Першій світовій війні об'єднали землі південних слов'ян в єдину тнржаву, однак найбільш розвинуті Словенія й Хорватія — католицькі країни

європейським способом життя — об'єднання з православними Сербією й Чор-

ногорією сприймали як покарання за поразку у війні. Серби ж дотримувалися іншої думки, вважаючи, що Сербія, не побоявшись у 1914 р. грізного ворога, звільнила південних слов'ян від іноземного гніту, а тому саме їй належить право будувати нову державу. Напруженим залишалося становище в Косові та Метохії, які входили до складу Сербії й де албанців-мусульман тоді нарахову¬валося не менше ніж сербів. Для останніх Косово і Метохія — колиска держав¬ності й нації, її творчий та релігійний Ренесанс, який створив унікальні старо¬давні монастирі й церкви XIV ст., химерне поєднання Сходу й Заходу.

6 січня 1929 р. король сербів, хорватів і словенців Олександр І Карагеоргі-йович проголосив власну диктатуру і вперше назвав об'єднання держав Ко¬ролівством Югославією. Після нападу гітлерівських військ на Югославію в 1941 р. вона, незважаючи на героїчний, але безуспішний опір, була окупована німцями, італійцями й військами монархічної Болгарії. З частини території Хорватії була створена фашистська Незалежна Хорватська держава, до якої ввійшли Боснія та Герцеговина, а найрозвиненіша Словенія була включена безпосередньо до Райху. Основною силою руху Опору та боротьби за відновлен¬ня єдності країни була Національно-визвольна армія Югославії, очолювана лі¬дером комуністів Йосипом Броз-Тіто (1892—1980). 29 листопада 1945 р. була проголошена Федеративна Народна Республіка Югославія (з 1963 р. — Соціа¬лістична Федеративна Республіка Югославія, СФРЮ). Й. Броз-Тіто врахував недоліки "соціалізму" радянського зразка, й економічний розвиток країни пі¬шов іншим шляхом: з більшою свободою підприємств та організацією сіль¬ськогосподарських кооперативів. І все-таки давні й нові міжнаціональні су¬перечності не зникли, а продовжували накопичуватися. Конституція 1974 р. надала суб'єктам СФРЮ широкі права й можливість системи самоуправління.

У результаті політичної кризи 1990—1991 рр. СФРЮ розпалась на (спочат¬ку) чотири держави: Союзну Республіку Югославію (СРЮ), Республіку Хорва¬тію, Республіку Словенію й Республіку Македонію. Незабаром Боснія і Герце¬говина (БіГ) також вирішили залишити федерацію, після чого розпочалася жорстока війна, що тривала в 1992—1995 рр. У ній зійшлися боснійські му¬сульмани, католики-хорвати і православні серби, тому БІГ збереглася як єди¬на держава лише під міжнародним тиском завдяки Дейтонським угодам віл 14 грудня 1995 р. Проте це, нині єдине в Європі, конфедеративне утворення складається з двох суб'єктів — хорватсько-мусульманської Федерації Боснії: Герцеговини та Республіки Сербської.

Тим часом загострилася Косовська криза, оскільки 90 % населення крак — албанці, більшість з яких — мусульмани, хоч немало й католиків. Край з& правління Й. Броз-Тіто користувався широкою автономією, але в 1989 р. вона була скасована, що і викликало кровопролиття. У 1998 р. тут активізувалися сепаратистські сили, що отримували допомогу з території Албанії. Здійснені ■ березні-травні 1999 р. бомбардування СРЮ в рамках гуманітарної інтервенції НАТО у зв'язку з масовим знищенням режимом президента С. Мілошевича (1941—2006) албанського населення Косова та подальша миротворча операція Республіка Чорногорія відділилася від Республіки Сербії, перетворившись, таким чином, на передостанню неза¬лежну державу Європи. Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. на Балканському півострові з'явилися Греція, Сербія, Болгарія, Румунія, Алба¬нія. А з початку 1990-х років внаслідок розпаду СФРЮ виникли незалежні Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія й Косово.

2.7.2. Греція

Загальна характеристика. Грецька Республіка — держава в Південно-Східній Європі, що розташована на півдні Балканського півострова, межує з Албанією, Болгарією, Туреччиною й Сербією. Грецію омивають Егейське, Іо-нічне, Критське та Лідійське моря, тому берегова лінія простягається майже на 4000 км. Площа території країни становить 131,957 тис. кв. км; складаєть¬ся з материкової Греції (Аттика, Пелопоннес, Центральна Греція, Фессалія, Епір, Македонія, Фракія) й островів Егейського та Іонічного морів. П'яту час¬тину території країни займають острови, їх близько 20 тисяч, але таких, де мешкають люди, нараховується менше 200. Невелика група Іонічних островів утворює ланцюг, що відмежовує Грецію із заходу, острови ж Егейського моря, навпаки, численні. Деякі з них об'єднані в архіпелаги, як, наприклад, групи островів на північному сході Егейського моря — Споради, Кіклади і Додека-нес; інші розташовані ізольовано, наприклад Крит.

Чисельність населення Греції — 11,3 млн осіб (2010 р.), з яких 1,4 млн мешкає на островах. Етнічні групи: греки — 93 %, турки — 1 %, албанці, ві-рмени, валахи та інші — 6 % . Найбільші міста: столиця Афіни (748 тис), Са-лоніки (378 тис), Пірей (170 тис), Лариса (113 тис). Майже 98 % населення дотримуються греко-православного віросповідання, іслам сповідує 1,3 % . Очо-лювана синодом єпископів Грецька православна церква є автокефальною, але з канонічного боку продовжує залежати від вселенського патріархату в Кон-стантинополі. Єпархії Кріту, Додеканесу й чернеча республіка на півострові Афон мають подвійне підпорядкування Вселенському патріарху і синоду в Афінах. Офіційною мовою в Греції є новогрецька, розвинена з класичної грець-кої мови.

У 2009 р. ВВП країни, за ПКС, становив 344,404 млрд дол., тобто ЗО 800 дол. на одну особу.

Історія Греції. Це країна з великим історичним минулим, багатовіковим досвідом і традиціями боротьби за свободу проти іноземних загарбників. Окре¬мі поселення в Греції з'явилися близько 4500—3000 рр. до н. е. і кількість їх збільшилася у 3000—2600 рр. до н. е. (особливо у Фессалії). На початку II тис.

до н. е. зароджується найдавніша з відомих в Егейському світі Кріто-мікен-ська цивілізація. Від неї залишилися пам'ятники архітектури, фресковий жи¬вопис і писемність, але її творці — пеласги — пізніше були частково витіснені протогрецькими племенами, з яких найсильнішими вважались ахейці й іоній¬ці. У XII ст. до н. е. з півночі прийшли дорійці, зайнявши Середню і Південну Грецію. Подальша епоха (XI—VIII ст. до н. е.) умовно називається "гомерів¬ським періодом", оскільки її події описуються в епічних поемах "Іліада" й "Одіссея".

Період VIII—VI ст. до н. е. характеризувався бурхливим економічним і культурним розвитком Стародавньої Греції. Військові укріплення перетвори¬лися на торгово-ремісничі центри, виникли нові державні утворення — міста-держави (поліси). Між ними розпочалася безперервна боротьба за політичну й економічну перевагу, укладалися і розпадалися політичні союзи. Політичним центром області Аттика стали Афіни, що довгий час ворогували зі Спартою, розташованою в південній частині Пелопоннесу. Завдяки розвитку мореплав¬ства багаті міста-держави засновували колонії на берегах Чорного і Середзем¬ного морів. Численні колонії стали центрами поширення давньогрецької циві-лізації на місцеві народи. У цю епоху склалися загальногрецька єдність і мова "койне". Усвідомивши себе єдиним цілим, народ став називатися еллінами. Ця назва поширилася від Центральної Греції на все грекомовне населення. Греками ж називалось одне з еллінських племен, що жило на півночі країни. Римляни так називали й колоністів-еллінів Південної Італії.

У середині IV ст. до н. е. на півночі Греції підноситься Македонія. її цар Філіпп II, отримавши перемогу при Херонеї у 338 р. до н. е., підкорив Елладу. Син Філіпа II Александр, продовживши завоювання батька, створив першу світову імперію, що охопила Грецію, Македонію, Месопотамію, Персію, Ві¬рменію, Єгипет, Парфію, Мідію, частину Центральної Азії, Афганістану, тоб¬то весь Близький Схід до ріки Інд. Пов'язані з походами Александра такі яви¬ща, як змішування населення підкорених країн, формування там мозаїчних еліт, поширення й універсалізація грецької мови та культури, створення єди¬ної грошової одиниці на основі афінської монети і формування велетенського економічного простору, привели до колосальних змін у житті Стародавнього світу. Тому подальшу епоху вчені умовно називають еллінізмом, протягом якого місцеві східні культури були включені в орбіту грецької цивілізації. Проте у II—І ст. до н. е. грецькі й елліністичні держави Східного Серед¬земномор'я були загарбані Римом, а з IV ст. Греція стала основною частиною Східної Римської імперії — Візантії.

У 1453 р. її столиця Константинополь була завойована турками-османами. що ринули в Європу. До кінця XV ст. майже всі грецькі області, що ще про¬довжували опір, були підкорені турками. За їхнього володарювання багате греків емігрувало, утворивши колонії в інших країнах. На початку березня 1821 р. загін добровольців під керівництвом генерала російської армії Олек¬сандра Іпсиланті перейшов турецький кордон на Дунаї. Цей похід закінчився невдачею, але послужив поштовхом до національно-визвольної боротьби про¬ти Османської імперії. День початку повстання — 25 березня — святкується зараз у Греції як День незалежності. У 1822 р. країна проголосила незалеж¬ність. Після кривавої боротьби, за Адріанопольським договором, укладеним після перемоги Росії над Османською імперією у війні 1828—1829 рр., було закріплено автономний статус Греції, і лише 3 лютого 1830 р. рішенням Лон¬донської конференції країна була визнана незалежною великими європей-ськими державами. У 1834 р. Афіни були проголошені столицею, однак об'єднання грецьких земель продовжувалося до 1947 р.

У Другій світовій війні, незважаючи на допомогу союзників, Греція зазна¬ла поразки й була окупована Німеччиною навесні-влітку 1941 р. Рух Опору згодом розпався на роялістську і комуністичну фракції, а жорстока громадян¬ська війна, що продовжувалася до 1949 р., перетворила країну на суцільний хаос. Тривала політична нестабільність привела до змови військових ("чорних полковників") у 1967 р. Король Костянтин II утік із країни. З падінням дикта¬тури на референдумі 8 грудня 1974 р. 69 % населення Греції проголосувало проти відновлення монархії, і країна законодавчо стала республікою. Вибори привели до влади праву Нову демократичну партію, засновану лише в жовтні того ж року. У 1981 р. Греція вступила в ЄС, на наступних виборах переміг Всегрецький соціалістичний рух (ПАСОК) Андреаса Папандреу (48,06 % голо¬сів, заснований 3 вересня 1974 р.), і країна отримала перший соціалістичний уряд, що пообіцяв ліквідувати на території країни військові бази США і вийти з НАТО, до якої Греція приєдналася ще в 1951 р. Але ці обіцянки виконані не були: відсоток безробітних залишався високим, а реформи в галузі освіти і со¬ціального забезпечення — нікчемними. У 1994 р. Греція наклала торгове ем¬барго на новоутворену Республіку Македонію і, пред'явивши їй претензії за використання в назві історичної грецької області, стала заперечувати факт іс¬нування слов'янської македонської меншини в самій Греції.

Державний устрій. За Конституцією від 11 червня 1975 р., Греція є парла¬ментською республікою. Президент обирається парламентом на 5 років, його виконавчі та законодавчі повноваження обмежені поправками 1986 р. у пи¬таннях стосовно усунення з посади членів уряду, припинення діяльності пар¬ламенту, оголошення дострокових виборів парламентаріїв, проведення рефе¬рендуму тощо. 8 лютого 2005 р. грецький парламент обрав на посаду президен¬та Каролоса Папульяса (1929).

Законодавча влада належить однопалатному парламенту, що складається з 300 депутатів, які обираються терміном на чотири роки загальним голосуван¬ням. На парламентських виборах 4 жовтня 2009 р. 43,9 % голосів набрав ліво-центристський ПАСОК, очолюваний сином Андреаса Папандреу Георгіосом, який 6 жовтня 2009 р. приніс присягу як новий прем'єр-міністр країни. Вона була прийнята главою грецької православної церкви архієпископом Ієроні-мом II у присутності президента Греції Каролоса Папульяса. Того ж дня був оприлюднений склад нового уряду, в якому Георгіос Папандреу залишив за собою посаду міністра закордонних справ і губернатора Святої гори Афон. 7 вересня 2010 р. він залишив посаду міністра закордонних справ Греції, його наступником став однопартієць Дімітріос Друцас. Виконавча влада здійсню¬ється президентом і урядом, який очолює прем'єр-міністр. Уряд Греції одно¬партійний, складається з представників консервативної партії "Нова демокра¬тія" на чолі з прем'єр-міністром Георгіосом Папандреу (з 6 жовтня 2009 р.).

В адміністративному плані територія Греції поділяється на 13 єпархій і 51 префектуру (ном), які у свою чергу діляться на 254 дими-райони. У кожної єпархії є своя столиця, наприклад Афіни — це і столиця Греції, і єпархії Атти¬ка. Крім того, з урахуванням історичних, географічних, економічних обста¬вин та етнічного складу населення територія Греції поділяється на 10 істори-ко-географічних областей: Фракія, Македонія, Епір, Фессалія, Центральна Греція, острів Евбея, Пелопоннес, Іонічні острови, Егейські острови, ост¬рів Крит. Особливою адміністративною одиницею є район Святої гори Афон (Айон-Орос), розташований на півострові Халкідики поблизу Фесалонік. Він на правах автономії увійшов до Грецького королівства у 1912 р. і з 1926 р. має статус теократичної республіки, якою керує так званий синаксис (збори) з чо¬тирьох осіб.

2.7.3. Болгарія

Загальна характеристика. Республіка Болгарія — південнослов'янська держава в Південно-Східній Європі. Територія — 110,9 тис. кв. км, поділена на 28 областей. Населення — 7,2 млн осіб (64,9 мешканця на кв. км) (2009 р.). болгари становлять 83,9 %, турки — 9,4, роми — 4,7 %. Державна мова — болгарська, віросповідання — православне християнство (82,6 %) та іслам (12,2 %). Міське населення становить 67 %; столиця — Софія (1,2 млн осіб), найбільші міста — Пловдив і Варна.

У 2009 р. ВВП країни, заПКС, становив 89,002 млрд дол., тобто 11 760 дол. на одну особу. Зростання ВВП сягнуло 5,5 % , рівень безробіття — 9,6 % . Роз¬винуті гірничодобувна, металургійна, машинобудівна (іригаційне обладнан¬ня), хімічна, харчова промисловість. У сільському господарстві вирощуються зернові, соняшник, овочі, виноград, у тваринництві переважає м'ясо-молочний напрям (велика рогата худоба, вівці, свині, птиця). Важлива галузь економіки — міжнародний туризм і курортне господарство (курорти Золоті Піски, Албе-на та ін.).

Основним видом транспорту є залізничний (6,5 тис. км, з них 63 % елек¬трифіковано). Налічується 37,3 тис. км автошляхів з твердим покриттям. Роз¬винуті повітряний (81 міжнародна і 8 внутрішніх авіаліній) і морський (порти Варна і Бургас) флоти. Експортуються машини (електро- і мотокари), продук¬ція харчової промисловості (тютюнові й консервні вироби, ефірна олія, вино) і сільського господарства (свіжі овочі, фрукти, виноград). Імпортуються тран¬спортні засоби, чорні метали, нафта, вугілля, целюлоза.

Історія Болгарії. На території Болгарії здавна проживали фракійські на¬роди. УІ ст. вона була завойована Римом, а в 395 р. увійшла до складу Східної Римської (Візантійської) імперії. У другій половині І тис. н. е. тут осіли слов'янські племена. У 681 р. склалося Перше Болгарське царство (до його знищення військами Візантійської імперії в 1018 р.), потім — Друге Болгар¬ське царство (1186—1396), завойоване турками-османами. У складі Осман-ської імперії вона перебувала до російсько-турецької війни 1877—1878 рр., після чого до 1908 р. була у васальній залежності від Стамбула, а потім стала незалежним царством.

Під час Першої світової війни Болгарія виступила на боці Німеччини, зазнала поразки і, за Нейїським мирним договором 1919 р., втратила значні території та вихід до Егейського моря. Навесні 1941 р. країна стала союзницею нацистської Німеччини, на її територію вступили гітлерівські війська. У 1944 р. радянські війська визволили територію Болгарії, монархічний режим був скинутий, і 15 вересня 1946 р. відбулося проголошення Народної Республі¬ки Болгарії, яка взяла курс на побудову комунізму. Наприкінці 1980-х років у країні відбулися антикомуністичні виступи, які привели до демонтажу адмі-ністративно-командної системи радянського зразка й поступового переходу Болгарії на шлях ринкових перетворень та інтеграції у євроатлантичні струк¬тури.

Державно-політичний устрій. Болгарія — унітарна держава з місцевим са-моуправлінням. В адміністративно-територіальному плані поділена на 28 об¬ластей. Утворення автономних територій законом не передбачено. Чинна Конституція Болгарії була прийнята Великими народними зборами 12 липня 1991 р. Це четверта Конституція в історії країни. Попередні, починаючи з Тир-новської, були прийняті відповідно в 1879, 1947 та 1971 рр.

Болгарія є президентсько-парламентською республікою, глава держави — -резидент (з 22 січня 2002 р. — Георгій Пирванов (1957)), віце-президент Ан-тел Марін. Законодавча влада — однопалатні Народні збори, що складаються з 240 місць. Вищим органом виконавчої влади в Болгарії є уряд — Рада міні¬стрів. Голова Ради міністрів, згідно з Конституцією, здійснює керівництво за-сальною політикою уряду, координує її і несе за неї відповідальність. Посада слави уряду заміщується рішенням Народних зборів за поданням президента тержави після консультацій з парламентськими групами. Інших членів уряду призначають Народні збори за поданням голови Ради міністрів. Уряд після : зого призначення складає присягу перед Народними зборами і несе колектив¬ну політичну відповідальність перед ними. Прем'єр-міністр Болгарії — Бойко Зорисов (з 27 липня 2009 р.).

У країні функціонує майже 80 партій, найбільш впливові з них — коаліція "За Болгарію" на чолі з Болгарською соціалістичною партією — правонаступ¬ників Болгарської комуністичної партії (на виборах 25 червня 2005 р. отри¬мала 83 мандати); Національний рух "Симеон II" (створений у квітні 2001 р., 53 мандати); Рух за права і свободи (заснований 4 січня 1990 р. турецькою мен-

Розділ

шиною, 33 мандати); християнсько-демократичний Союз демократичних си. (СДС, заснований 7 грудня 1989 р., 20 мандатів), націоналістична коаліцій "Атака" (17 мандатів); партія "Демократи за сильну Болгарію" (утворена вна слідок розколу СДС у лютому 2004 р., 17 мандатів) і Болгарський народниі союз (заснований у липні 1997 р., 13 мандатів).



На парламентських виборах у 2009 р. соціалісти і ліберали Національноп руху "Симеон II" зазнали серйозної поразки. Більшість місць завоювала нов партія ГЕРБ, яку очолив прем'єр-міністр Болгарії Бойко Борисов. ГЕРБ ви ступає за європейський вибір для Болгарії та її подальшу участь у євроатлан тичному співробітництві.

2.7.4. Румунія

Загальна характеристика. Румунія — держава, розташована в Південне Східній Європі, на узбережжі Чорного моря. На півночі і сході межує з Ресщ блікою Молдова (450 км) й Україною (531 км), на північному заході — з Угор щиною (443 км), на південному заході із Сербією (476 км), на півдні — з БОЛГЕ рією (608 км). Загальна протяжність кордону — 2508 км. На південному схо; омивається Чорним морем (протяжність берегової лінії — 225 км). Територі становить 237,5 тис. кв. км, населення — 21,5 млн осіб (2009).

Румунія — багатонаціональна держава, 89,5 % її населення складається румунів, які за мовою близькі до романських народів, а за матеріальною кулі турою (тип і побудова жител, їх облаштування, національний костюм тоще

— до народів Балкан. Угорці становлять 6,6 % населення, сповідують в осне вному католицизм, їхні відносини з румунами були напруженими ще з часі імперії Габсбургів. У країні проживають також німці (нащадки колоністів серби, болгари, євреї, вірмени, греки, українці, роми. Офіційна мова — румуі ська, православ'я сповідує 87 % населення, католицизм — 5,6, протестантиз

— 6,8, до інших конфесій належать 0,6 %. Найбільшим містом є столиця -Бухарест (2037 тис); інші великі міста — Ясси (354,8 тис), Галац (342,4 тис. Тимішоара (340 тис), Констанца (337 тис), Клуж-Напока (332,2 тис).

У 2008 р. ВВП країни, за ПКС, становив 182 млрд дол., тобто 8170 дол. в одну особу. Традиційно аграрна країна, Румунія після Другої світової війн почала розвивати промисловість (в основному машинобудівну та хімічну). З видобутком нафти і природного газу Румунія посідає одне з провідних місць Європі. Головними галузями обробної промисловості країни є: машинобуд^ вання (виробництво нафтобурового обладнання, товарних вагонів, тракторі] електромоторів, станків); хімічна і нафтохімічна (синтетичний каучук, вирі би з гуми, мінеральні добрива, переважно азотні, тощо); чорна металургія, д ревообробна, легка промисловість (виробництво тканин, швейних і трикотая них виробів, взуття), харчова (овочеві та м'ясні консерви, вина). Провідно галуззю сільського господарства є рослинництво. Переважає зернове господа] ство, головні культури: кукурудза, пшениця, ячмінь. Вирощують соняшник, цукровий буряк, льон-довгунець. Розвинуте виноградарство (переважно винні сорти), садівництво, овочівництво. У тваринництві переважає вівчарство та розведення великої рогатої худоби.

Історичний шлях. Румунія має цікаву й повчальну історію. Із Північного 7-Оичорномор'я і Центральної Європи в II тис. до н. е. на територію сучасної : іунії прийшли індоєвропейські скотарські племена. У І ст. до н. е. — III ст. Е. е. гето-дакійські племена вели боротьбу з Римом, але після правління Буре-:. :ти {70—44 рр. до. н. е.} землі даків починають поступово потрапляти у сфе-: геополітичного впливу Риму. Поступово Дакія (таку назву отримала ця те-: зторія) опинилася в залежності від Римської імперії й була завойована за ім¬ператора Траяна в 115 р. Хоч період римського панування був відносно корот¬ким і тривав до 271 р., значення його у створенні майбутньої румунської нації зелике. Наприкінці VIII—X ст. колишні Дакія і Мезія ввійшли до складу Пер-спого Болгарського царства, тому пращури румунів прийняли православне християнство, слов'янську писемність, а їхня мова збагатилася давньоболгар-:ькими словами. Лише на початку XIX ст. світські книги почали друкувати латинським шрифтом.

У XIV ст. на території сучасної Румунії виникли два феодальні князівства Молдова і Волощина, що були завойовані Османською імперією в XV ст. У XVI ст. сформувалося Трансильванське князівство, яке вийшло з-під влади гірського королівства і визнало сюзеренітет турецького султана. Порівняно .ншими балканськими територіями, що були захоплені османами, Молдова, 5-нлахія і Трансильванія зберігали більшу автономію. У 1699, 1718 і 1739 рр. :. з ні частини сучасної Румунії були поділені між Австрійською та Османською гперіями, а в 1812 р. Бессарабія (частина Молдови) ввійшла до Російської ім-сгрії. Сучасну румунську державність започатковано у 1861 р., коли на правах сгзної автономії в межах Османської імперії було проголошено державне утво¬рення, що дістало назву Румунія. Офіційно країна називається так із 1862 р. - по завершенні правового оформлення об'єднання Волощини й Молдови. У :тті російсько-турецької війни 1877—1878 рр. була проголошена незалеж¬ні :ть Румунського князівства, а в 1881 р. країна набула статусу королівства.

За участь у Першій світовій війні на боці Антанти Румунія отримала Тран¬сільванію. Крім того, на початку квітня 1918р. було проголошено возз'єднання ;е:сарабії з Румунією, а в листопаді того ж року Румунія включила до свого - іду Буковину з Чернівцями. Зазначені події істотно збільшили в країні від-:огок нерумунського населення, територія Румунії збільшилася більше ніж .двічі (з 131,3 тис. до 295 тис. км2), а населення — утричі (з 6,7 млн до 18 млн ссіб). На приєднаних територіях здійснювалася політика "уніфікації" — по-ширення загальнорумунського політичного та адміністративного устрою. Зі голиженням наприкінці 1930-х років СРСР і Німеччини шанси Румунії на те, сноб зберегти і нафту, і Бессарабію та населену українцями Північну Буковину :савали примарними. Країна зважилася на союз із Німеччиною, проте, за та¬ємним протоколом до радянсько-німецького пакту 1939 р., Берлін визнав пра¬ва СРСР на Бессарабію й у червні наступного року Румунія втратила не лише її, а й Північну Буковину. Тоді ж за рішенням другого Віденського арбітражу Угорщині було передано Північну Трансильванію, а за Крайовським догово¬ром до Болгарії відійшла Південна Добруджа.

Зрештою в Румунії була встановлена військово-фашистська диктатура ге¬нерала Й. Антонеску, країна приєдналася до "осі" й 22 червня 1941 р. разом із нацистською Німеччиною вступила у війну проти СРСР. Але в серпні 1944 р. внаслідок наступу Червоної Армії фашистська диктатура в Румунії була пова¬лена, й країна оголосила війну гітлерівській Німеччині. Хоча в Румунії збере¬глася монархія в особі короля Міхая І, справжніми господарями стали радян¬ські війська, що забезпечили прихід до влади компартії. ЗО грудня 1946 р. під тиском комуністів король Міхай І зрікся престолу і виїхав за кордон, а Паризь¬ким мирним договором 1947 р. були встановлені сучасні кордони країни. В ній була експропрійована на користь держави майже вся приватна власність, на-ціоналізована економіка, почалися індустріалізація та колективізація, що супроводжувалися політичним терором, унаслідок якого загинуло понад 700 тис. осіб. У 1965 р. компартію очолив Н. Чаушеску, який сконцентрувався на вдосконаленні тоталітарної держави й зміцненні своєї особистої влади. Дер¬жава дістала нову назву — Соціалістична Республіка Румунія (СРР). З 1974 р. в ній було введено президентське правління.

На відміну від інших соціалістичних країн, румунське керівництво прово¬дило незалежну зовнішню політику: хоч країна і входила до ОВД (Організація. Варшавського Договору"), у р. вона домоглася виведеная, з країни, радян¬ських військ, а через 10 років відмовилася від участі в чехословацьких подіях. Коли у 1984 р. СРСР та його сателіти бойкотували Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі (СІЛА), у відповідь на бойкот капіталістичними країнами Олімпіа¬ди в Москві у 1980 р., Румунія відмовилася наслідувати приклад Кремля. Така політика дістала схвалення Заходу, де Румунію вважали "слабкою ланкою" Е соціалістичному таборі, і надавали їй великі кредити. Але наприкінці 1970-х ро¬ків становище економіки в країні стало погіршуватись, а з початком перебудо ви в СРСР взагалі стало катастрофічним. Шовіністична великорумунська по літика партійної верхівки загострювала міжнаціональні відносини в країні, особливо румунсько-угорські взаємини в Трансильванії, населеній здебіль¬шого угорцями. У грудні 1989 р. у місті Тимішоара розпочалися масові демон¬страції протесту, проти демонстрантів було застосовано зброю, вбито пона: 100 осіб. У відповідь на це повстала вся країна. Н. Чаушеску та його дружиш спробували втекти з країни, але їх затримали і за рішенням суду негайно роз стріляли.

Післяреволюційний розвиток Румунії не відрізнявся стабільністю, лів: сили, що прийшли до влади, проводили ринкові реформи непослідовно, рівені життя громадян продовжував знижуватися. Цим скористалися опозиційн: (націонал-ліберальна та селянська) партії, які в 1991 р. організували масов:

зядові демонстрації і виступи, жорстоко придушені владою. Поглиблен-т>:гномічної кризи спричинило падіння авторитету лівого блоку, в 1996 р. згборах у місцеві органи влади та парламент перемогу здобула правоцен-:ька Демократична конвенція. її лідер Е. Константинеску змінив екс-іста І. Ілієску на посаді президента. Нова влада радикалізувала прове-економічних реформ. У березні 2004 р. Румунія увійшла до НАТО, а з пня 2007 р. — разом із Болгарією стала членом Євросоюзу. 2>ржавний устрій. Чинна Конституція країни від 8 грудня 1991 р. встано-ларламентсько-президентську республіку. Органом законодавчої влади є сатний парламент. Нижня палата — палата депутатів (332 місця), верх-- сенат (137 місць). 314 членів палати депутатів обираються за пропорцій-глстемою з 5-відсотковим прохідним порогом для політичних партій і ті- : зим — для блоків, решта місць зарезервовані для представників на¬ших меншин. Сенатори також обираються на чотири роки за пропо¬лю системою. На виборах 28 листопада 2004 р. основне представництво в сенті отримали: Блок Партії соціальної демократії й Гуманістської пар-36,8 %; Блок Націонал-ліберальної й Демократичної партій — 31,5; Пар-Зелика Румунія" — 13; Демократичний союз угорців Румунії — 6,2 %. Главою держави є президент, який, до того ж, визнаний таким, що забез--: виконання Конституції й функціонування державної влади. Його обира-ЇХОМ загальних прямих виборів терміном на чотири роки з правом пе-'' :-::-:л. Президент функціонально поєднаний зі сферою виконавчої влади: : - глонує кандидатуру на посаду глави уряду, здійснює за пропозицією .сталнього зміни в уряді, може брати участь в урядових засіданнях, де обгово¬рюються питання "національного значення". Серед інших повноважень пре¬зидента слід підкреслити його право розпустити парламент після консульта¬цій з головами палат і лідерами парламентських груп. Таке право він може реалізувати за умов, якщо парламент протягом 60 днів двічі не зміг висловити довіру уряду. Президент може після "консультацій з парламентом" винести на референдум питання, що мають "національне значення". Він є головою Верхо¬вної ради оборони, укладає міжнародні договори і здійснює деякі інші владні повноваження. 6 грудня 2009 р. у Румунії відбувся другий тур президентських виборів, на яких з мінімальною перевагою переміг представник коаліції "Спра¬ведливість і правда" Траян Бесеску, отримавши 50,33 % голосів виборців. Прем'єр-міністр Румунії — Еміль Бок. Голова Сенату — Мірча Джоане. Голова Палати депутатів — Роберта Анастасе.

За формою державного устрою Румунія є унітарною державою. В адміні-стративно-територіальному плані поділяється на 41 повіт (жудець). Самостій¬ну адміністративно-територіальну одиницю — муніципалітет становить місто Бухарест. Повіти поділяються на міські і сільські громади, їхнє населення ■ ляхом прямих загальних виборів обирає ради, а також міських та сільських - слів. Повітові ради формуються непрямими виборами: виборщиками тут є об¬рані члени міських та сільських рад даного повіту; термін повноважень рад усіх рівнів — чотири роки. У кожній області та столиці діють представники уряду — префекти, що здійснюють певні контрольні функції щодо обраних ор¬ганів місцевого самоврядування.

2.7.5. Албанія

Загальна характеристика. Республіка Албанія — держава, розташована в південно-західній частині Балканського півострова на узбережжі Адріатично-го й Іонічного морів (берегова лінія має протяжність 362 км); межує на півден¬ному сході і півдні з Грецією (282 км), на сході з Македонією (151 км), на пів¬ночі із Сербією (114 км) і Чорногорією (173 км). Албанія має стратегічне роз¬ташування вздовж протоки Отранто, що з'єднує Адріатичне море з Іонічним і Середземним морями та відділяє країну від Італії. Територія країни становить 28,7 тис. кв. км. Населення країни — 3,2 млн осіб (2009 р.), його основна час¬тина складається з албанців (95 %). На півдні проживає невелика кількість греків (3 %). У країні мешкають також валахи, цигани, серби, болгари. За межами країни проживають близько 1,5 млн албанців, значна їх частина про¬живає в сербському автономному краї Косово, де вони становлять абсолютну більшість. Серед албанців до наших днів збереглися яскраво виражені племін¬ні відмінності, що завжди були серйозною перешкодою для об'єднання країни. У північних областях живуть геги, на півдні — тоски, які говорять на різних діалектах. У період турецького панування значна частина албанців, які рані¬ше сповідували християнство, була навернута в іслам. На початку XXI ст. іс¬лам у країні сповідувало близько 70 % населення, православ'я — 20 % , като¬лицизм — 10 % (частка віруючих насправді значно менша внаслідок секуля¬ризації в комуністичний період). Столиця — місто Тірана (560 тис. жителів); інші великі міста: Вльора, Корча, Саранда, Ельбасан, Шкодер, Шенгіні, Дур-рес. Офіційна мова — албанська (тоскський діалект), широко використовуєть¬ся грецька.

У 2009 р. ВВП країни, за ПКС, становив 21,864 млрд дол., тобто 7018 дол. на одну особу. Албанія залишається однією з найбідніших європейських дер¬жав. Сільське господарство, яке забезпечує 55 % ВНП, орієнтоване на вироб¬ництво зерна, бавовни, тютюну, цукру, фруктів та овочів. У ньому задіяна по¬ловина робочої сили. За часи комуністичного режиму (1944—1991 рр.) були спроби розвивати гірничодобувну, металургійну, машинобудівну та хімічну галузі промисловості, проте нині вона забезпечує лише 15 % ВВП. Основними галузями промисловості є гірничодобувна, харчова, легка, деревообробна, на¬фтова, хімічна, металургійна, гідроенергетика. Решту ВВП забезпечують бу¬дівництво (10 %), торгівля, туризм, сфера обслуговування (19 %), транспорт і зв'язок (13 %). Країна експортує асфальт, нафтопродукти, метали і металеві руди, електроенергію, нафту, овочі, фрукти, тютюн. В Албанію ввозяться ма-

шини, верстати, вироби із заліза і сталі, текстиль, хімікати, фармацевтичні вироби.

Історичний розвиток. Албанці (арнаути) вважають себе найдавнішим на¬родом на Балканах і стверджують, що саме вони є автохтонним населенням півострова. Століття чужого ярма зробили албанців войовничими, мстивими, підозрілими і дуже прив'язаними до свого роду. Вони стверджують свою на¬лежність до нащадків іллірійців і переконані, що більшість земель Балкан-ського півострова належить саме їм. Відповідно, прибульці внаслідок певних причин позбавили албанців цих територій. Після розподілу Римської імперії у 395 р. Іллірія перейшла під владу Візантійської імперії, а Далмація — до скла¬ду Західної Римської імперії. Протягом наступного тисячоліття у країну не¬одноразово вторгались іноземні загарбники, окремі її райони потрапляли під зладу Болгарії, Сербії, Генуї. Албанія зазнала навали готів і гуннів, сло¬в'янських племен. Після падіння Візантії частина території сучасної Албанії перебувала під владою венеціанців, Епірського царства, Неаполітанського і Сербського королівства. У середині XIV ст. вся територія Албанії була завойо¬вана сербським королем Стефаном Душаном.

Однак у 1381 р. на територію Албанії вдерлися турки-османи, й країна перетворилася на поле зіткнення їхніх інтересів із венеціанцями. У боротьбі із завойовниками відзначився національний герой Скандербег. Наприкінці 1571 р. турки повністю витіснили венеціанців з території Албанії, лише гір-:ька північ зберегла певну автономію. Саме в цей період в Албанії поступово поширюється іслам. Після повалення султана Абдул-Гаміда II в липні 1908 р. з'явилися албанські школи, виникли газети й політичні клуби, особливо на півдні країни. Отже, за декілька століть правління в Албанії туркам так і не здалося зламати владу місцевих вождів і родової верхівки. Тут не збиралися податки, а чоловіків не примушували відбувати військову повинність, турки задовольнялися тим, що вербували з албанців найманців, більшість із яких згодом зробили блискучу кар'єру.

По завершенні першої Балканської війни 28 листопада 1912 р. у Вльорі була проголошена незалежність Албанії. Австро-Угорщина, Велика Британія, Німеччина, Італія, Росія і Франція визнали спочатку автономію, а згодом і не¬залежність країни від Туреччини. Фактично, над Албанією був встановлений протекторат цих шести держав, які штучно визначили кордони нової держави.

Якщо не брати до уваги берегової лінії, то варто визнати, що всі кордони .Албанії були проведені штучно. В основному вони були визначені на кон¬ференції послів великих держав у Лондоні (1912—1913 рр.). Під час Першої :БІТОВОЇ війни Албанія була окупована військами Антанти, але 21—31 січня 1920 р. Національний конгрес знову проголосив незалежність країни і зробив Тірану столицею держави, а протягом наступних двох років окупанти були ви¬гнані з території країни.

Напередодні Другої світової війни Італія ввела в Албанію 50-тисячний кор¬пус і до 10 квітня 1939 р. анексувала її територію. Країною правив намісник італійського короля віце-король Франческо Якомоні ді Сан-Савіно, якому під¬порядковувалась албанська національна адміністрація. Албанців навіть поча¬ли призивати до італійських Збройних сил. А 12 серпня 1941 р. указом італій¬ського короля Віктора Еммануїла III на окупованих албанських територіях створювалося Велике герцогство Албанія, що включало території Косова і Метохії. Проте з 1943 р. у країні розгорнувся масовий партизанський рух і роз-почалося формування регулярної Національно-визвольної армії (НВА). Ви¬звольна боротьба переросла в народно-демократичну революцію. 17 листопада 1944 р. НВА звільнила Тірану, а 29 листопада завершила визволення країни. У 1946 р. була проголошена Народна Республіка Албанія (у грудні 1976р. вона була перейменована на Народну Соціалістичну Республіку Албанію).

Комуністичне господарювання призвело до повного розвалу господарства і розорення населення Албанії, що й раніше була найвідсталішою країною в Єв¬ропі (єдина з усіх європейських країн не мала залізниці, будівництво першої стальної магістралі почалося лише в 1947 р.). Після смерті комуністичного лі¬дера Енвера Ходжі у 1985 р. загальна хвиля демократизації у країнах ЦСЄ принесла зміни і в Албанію. В березні 1991 р. відбулися перші парламентські вибори на багатопартійній основі, а в 1992 р. у країні був обраний перший не-комуністичний керівник. Перехідний період виявився важким, корумпова¬ний уряд не зміг знайти вихід із жорсткого безробіття, руйнування інфра-структури, бандитизму та практики фізичного усунення опонентів. В лютому-березні 1997 р. зазнали краху фінансові компанії, яким довірила свої гроші значна частина населення, і це викликало хвилю протесту, країна опинилася у стані хаосу та беззаконня. У квітні 1997 р. в Албанію вступили миротворчі Збройні сили ООН, і ситуація в країні поступово стабілізувалася.

Відносини із сусідніми державами (Македонією, Грецією, Сербією, Чорно¬горією) в останні роки вкрай напружені через невирішеність етнічних питань. Албанський уряд виступає на підтримку прав етнічних албанців, які прожива¬ють поза межами країни, окрім того країна є жвавим транзитним пунктом на шляху транспортування до Західної Європи опіатів, гашишу та коноплі з Пів-денно-Східної Азії через Балкани.

Державно-політичний устрій. З початком демократичних перетворень 29 квітня 1991 р. була схвалена тимчасова конституція країни — Закон про основні конституційні положення, в 1993 р. доповнений Хартією основних прав і свобод людини. 21 жовтня 1998 р. парламентом прийнята нова Консти¬туція Республіки Албанія, схвалена на референдумі 22 листопада 1998 р. Згід¬но з нею Албанія є демократичною парламентською республікою, законодавча влада в якій належить однопалатному парламенту — Народним зборам, що складаються зі 140 депутатів. З них 100 парламентарів обираються на чотири роки за мажоритарною системою в одномандатних округах (у два тури), 40 — за партійними списками з 4-відсотковим бар'єром. Албанія — унітарна держа¬ва, поділяється на 12 округів.

Виконавча влада перебуває в руках президента (глави держави) і прем'єр-міністра. Президентом Албанії з 24 липня 2007 р. є Бамір Міртеза Топі, який змінив на цій посаді Альфреда Моісіу, прем'єр-міністром з 10 вересня 2005 р. — Салі Беріша (президент Албанії в 1992—1997 рр.). Найвпливовішими полі¬тичними партіями є Албанська соціалістична партія, Демократична партія Албанії, Албанська республіканська партія, Республіканська партія, Соціал-демократична партія Албанії.

У 1990—1991 рр. Албанія зробила спробу нормалізувати відносини з вели¬кими країнами, а також із сусідами на Балканському півострові. Країна стала членом ряду міжнародних організацій — ОБСЄ (червень 1991 р.), МВФ, МБРР і ЕБРР (1991 р.), Ісламського банку розвитку й організації "Ісламська конфе¬ренція" (грудень 1992 р.), Ради Європи (липень 1995 р.). Були відновлені ди¬пломатичні відносини з СРСР (ЗО липня 1990 р.), США (14 березня 1991 р.) і Британією (22 травня 1991 р.). У травні 1992 р. підписана угода про співро¬бітництво з ЄС терміном на 10 років, а у грудні 1992 р. Албанія однією з пер¬ших постсоціалістичних країн звернулася до НАТО з проханням про вступ до нього.

У цей же період налагодилися відносини з Югославією (у складі Сербії й Чорногорії), незважаючи на глибоку стурбованість долею албанців, що прожи-зають у Косові та Метохії. Однак після подій у краї в 1998 р. сотні тисяч біжен¬ців ринули в Албанію, що викликало загострення албансько-югославських взаємин. У квітні 1993 р. поновлено добросусідські відносини з Македонією. .Албанцям, що проживають у цій країні, рекомендувалося співпрацювати з її урядом. Однак час від часу уряд С. Беріші здійснював тиск на македонський уряд, щоб змусити його розширити права албанської меншини. Непростими залишалися відносини з Грецією, лише після того, як у 1996 р. були гаранто¬вані права грецькій меншині в Південній Албанії, вони нормалізувалися.

2.7.6. Республіка Сербія

Загальна характеристика. Країна розташована в Південно-Східній Європі з центральній частині Балканського півострова, на півдні межує з Албанією та Македонією, на півночі — з Угорщиною, на сході — з Болгарією та Румунією, на заході — з Хорватією та Боснією і Герцеговиною, на південному заході — з Чорногорією. Незважаючи на те, що країна не має виходу до моря, розташу-зання на річці Дунай забезпечує їй зручний вихід в Європу та Чорне море. Те¬риторія — 88,361 кв. км. У Сербії виділяють три області: власне Сербія та авто¬номні краї — Воєводина (2 млн) і Косово та Метохія (1,95 млн).

Населення країни становить 7,4 млн осіб (2009 р.). За національним скла¬дом переважають серби (82,9 %). Незначну частину жителів становлять пред¬ставники етнічних меншин, найпомітніші серед яких албанці, угорці (3,9 %), хорвати, роми (1,4 %), словаки, болгари, румуни. Найрізноманітнішою части¬ною Сербії за етнічним складом прийнято вважати Воєводину, на території якої проживають невеликі громади українців. Сербське населення сповідує в основному православ'я (85 %), частина національних меншини — католицизм (обох обрядів, 5,5) та іслам (3,2 %). Столиця — Белград.

Сербія — індустріально-аграрна країна. У 2008 р. ВВП країни за ПКС ста¬новив 48,816 млрд дол., тобто 7000 дол. на одну особу. В обробній промисло¬вості провідне місце займають машинобудування та металообробка. Розвинені кольорова і чорна металургія, хімічна, фармацевтична, деревообробна, легка та харчова промисловості. Основна галузь сільського господарства — рослин¬ництво. Вирощують зернові (особливо кукурудзу, пшеницю), цукрову трости¬ну, соняшник, тютюн, картоплю, овочі. Сербія є найбільшим постачальником чорносливу. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, птахів. Сербія експортує сировину та напівфабрикати, споживчі та продовольчі товари, ма¬шини і промислове обладнання. Запровадження ООН ряду економічних санк¬цій у 1992 р., руйнування югославської інфраструктури й індустрії в результа¬ті війни в Косово привели економіку країни до рівня половини того обсягу, який вона мала у 1990 р. Після видачі колишнього президента Югославії Сло-бодана Мілошевича в жовтні 2000 р., правляча коаліція "Демократична опо¬зиція" Сербії запровадила стабілізуючі заходи і почала жорстку програму рин¬кових реформ.

Історичне минуле та державний устрій. У VIII—IX ст. існувало два сере ських державних утворення — Рашка і Дукля, що частково перебувала в за¬лежності від Візантії. У IX ст. серби прийняли християнство східного зразки (православ'я), що принесло і свій особливий алфавіт — кирилицю, якою сербі: користуються до цих пір (останнім часом поряд із латиницею). Велика сер" ська державність була утворена в XII ст. при великому жупані Рашки Стесрі нові Немані {1151—1196}, який став засновником першої сербської династії : 1217 р. — королівської). Розквіт Сербії припадає на правління Стефана Души на {1331—1355}, що розгромив війська угорського короля Карла І Роберті який напав на Сербію, й на півдні завоював частину візантійських земель, .-. вже після його смерті Сербія почала розпадатися на самостійні князівств.! 15 червня 1389 р. на Косовому полі сербське військо разом зі своїми союзники ми боснійцями та угорцями на чолі з князем Лазарем було розгромлене армі-: к турок-османів.

Лише в результаті повстань 1804—1813 і 1815 рр. Сербія отримала статуй автономного князівства, за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. — ПОЕ— незалежність, а 6 березня 1882 р. знову стала королівством. З 1 грудня 1918 : країна є фундатором Королівства сербів, хорватів і словенців, перейменован:-го 1929 р. на Югославію, проголошену після визволення з німецької окупапи 1941—1944 рр. СФРЮ. у 1992—2003 рр. Сербія входила до так званої Мале: Югославії (Союзної Республіки Югославії, СРЮ), потім була членом конфеде¬ративного союзу Сербії й Чорногорії. 5 червня 2006 р. проголошена незалеян

■: ю державою, а 8 листопада того ж року на референдумі було схвалено нову конституцію країни.

Глава держави — президент, який обирається на 5-річний термін на загаль¬них прямих виборах. Нинішній президент країни — Борис Тадіч. Однопалат¬ний парламент — Скупщина — складається з 250 місць. Депутати обираються на 4-річний термін. Вищий орган виконавчої влади — рада міністрів на чолі з прем'єром, який обирається із запропонованих президентом кандидатур. Прем'єр-міністр Сербії — Мірко Цвєткович. Голова Скупщини (парламенту) Главіца Джукич-Деянович. За адміністративно-територіальним устроєм Сер¬бія — унітарна республіка. В її складі виділяється два автономних краї: Воєво-гпна і Косово.

2.7.7. Чорногорія

Загальна характеристика. Республіка Чорногорія розташована на Ад-:.етичному узбережжі Балканського півострова. її територія становить

? тис. кв. км. Омивається Адріатичним морем і межує на південному сході : Хорватією, на північному сході з Боснією і Герцеговиною, на сході з Сербією ; на південному сході з Албанією, ділячи з нею Скадарське озеро. Рельєф — пе-: еважно гірський. Назва походить від топоніма Чорна гора. Країна, ймовірно, здержала її від густих чорних лісів, які в середні віки оточували гору Ловчен

- я інші альпійські області "старої Чорногорії". Найвища точка Чорногорії — ::ра Дурмитор (2522 м). Каньйон річки Тара найглибший в Європі і другий за ггпбиною у світі після Колорадо. Каньйон визнаний природною спадщиною і знаходиться під захистом ЮНЕСКО.

Національний склад 672-тисячного населення (2009 р.) дуже строкатий: грногорці становлять 43,16 %, серби — 31,99, боснійці — 7,77, албанці — г.ОЗ, мусульмани іншого етнічного походження — 3,97, хорвати — 1,1 %. Столицею де-юре (за конституцією) є місто Цетіньє (засноване у 1482 р., 13,7 тис. жителів), фактичною столицею (місцем розташування уряду і парла¬менту) є Подгоріца (заснована 1330 р., 139,7 тис. жителів). Інші великі міста

— Нікшіч, Плєвля, Бієло-Полє, Герцег-Нові, Беране.

Співвідношення між двома головними етнічними групами Чорногорії по¬ступово змінюється на користь чорногорців. І справа тут не в демографічній ситуації, а в тому, що до них повертається національне самоусвідомлення та ідентифікація. В останні роки все більше популяризується чорногорська мова, хоча більшість філологів вважає її лише діалектом сербської. Більшість чорно¬горців (74 %) є православними християнами, але належать (приблизно майже г рівних пропорціях) або до Чорногорської православної церкви (поки що не зизнаної іншими православними церквами), або до Сербської православної деркви. Майже 18 % сповідує іслам, близько 3,5 % — католицизм.

У 2008 р. ВВП країни, за ПКС, становив 6,955 млрд дол., тобто 11 110 дол. на одну особу. Значну роль в економіці країни відіграє туризм. Дуже популяр¬ними є міжнародні курорти в містах Герцег-Нові, Будва, Бечічі, Петрова, а та¬кож історичні й природні пам'ятки — місто Котор на березі Которської затоки, колишня столиця Цетіньє, Скадарське озеро, гора Ловче, каньйон річки Тара, гірськолижний курорт Жабляк (1465 м над рівнем моря, найвище розташова¬не місто на Балканах).

Як національну валюту Чорногорія використовує євро, однак не належачи до єврозони, вона не має права здійснювати його емісію і змушена задовольня¬тися грошовими засобами, які надходять з-за кордону (зокрема, від іноземних туристів).

На сучасному етапі певні економічні проблеми створює масове скуповуван¬ня власності в країні російським і словенським капіталом. Водночас незадово¬лення держав-сусідів викликає висока криміналізація чорногорської економі¬ки. Так, предметом обговорення у ЗМІ неодноразово ставало активне залучен¬ня чорногорців до транснаціональної злочинності, зокрема контрабанди цига¬рок, наркотичних речовин і, навіть, торгівлі людьми за умов потурання, ато й участі тих державних органів, які мали б боротися з цими огидними явищами.

Історичний шлях. У VI ст. на землі сучасної Чорногорії прийшли слов'ян¬ські племена і змішалися з місцевим населенням. У 1042 р. після перемоги над візантійцями утворилася перша слов'янська держава — Дукля, яку 1077 р. визнав Папа римський Григорій VII, надавши її першому правителю князю Міхайлу з династії Воїславовичів титул гех Біосіеа (король Дуклі). Згодом дер¬жаву стали називати Зета. 1185 р. її було приєднано до Сербії, але пізніше. 1326 р., Зета відновила незалежність. Щоб уникнути турецького поневолення після поразки Сербії у війні з турками на Косовому полі у 1389 р., чорногор¬ські правителі визнали протекторат Венеціанської Республіки. У 1496 р. йог: все-таки змінив османський протекторат, проте фактично турки контролюва¬ли лише південно-східні терени колишньої Зети і країна в цілому їм ніколи не належала. У 1516—1852 рр. Чорногорією правили єпископи (владики) місті Цетіньє (Цетінє) з династії Негошів з правом переходу влади від дядька до пле¬мінника.

З 1796 р. Чорногорія стала фактично незалежною державою. У 1852 р. вла¬дика Данило II проголосив себе князем Данилом І, перетворивши церковне во¬лодіння на світське князівство. За Сан-Стефанським мирним договором віл З березня 1878 р., Чорногорія значно збільшила свою територію за рахунок ко¬лишніх турецьких володінь. За Берлінським договором від 13 липня 1878 р.. Чорногорію було визнано 2 7-ю суверенною державою світу й частково булл підтверджені її нові територіальні надбання. Тому у 1910 р. наступник Дани¬ла І — Школа І (1841—1921) проголосив себе королем. Чорногорія брала активну участь у Балканських війнах 1912 і 1913 рр. Під час Першої світово: війни вона була окупована австро-угорськими, з 1918 р. — сербськими вій¬ськами.

Після зречення Ніколи І 3 жовтня 1918 р. парламент Чорногорії 26 листо¬пада проголосував за приєднання країни до новоствореного Королівства сер¬бів, хорватів і словенців (під владою королів Сербії). Проте у 1919—1924 рр. відбувалося повстання проти сербської влади.

Після німецько-італійської окупації Югославії 12 червня 1941 р. Чорного¬рія була оголошена королівством під італійським протекторатом (1941— 1943 рр.). У 1943—1944 рр. перебувала під німецькою окупацією. У 1944— 1945 рр. — під контролем югославських партизанів. З 1946 р. Чорногорія ста¬ла найменшою з шести республік Народної (згодом — Соціалістичної) Феде¬ративної Республіки Югославії. У березні 1992 р. на організованому режимом С. Мілошевича референдумі, який бойкотували мусульманська та албанська меншини, мешканці Чорногорії проголосували за те, щоб республіка залиши¬лася у складі тоді вже Союзної Республіки Югославії.

Проте на вимогу Чорногорії у 2003 р. СРЮ була перейменована на Держав¬не об'єднання Сербії і Чорногорії. Далі на терені Чорногорії було введено як офіційний платіжний засіб євро та встановлено митний кордон із Сербією. На референдумі 21 травня 2006 р. більшість (55,5 %) громадян висловилися за відновлення державної незалежності. Нарешті, 3 червня 2006 р. Скупщина (парламент) Чорногорії проголосила незалежність республіки. Того ж місяця вона була прийнята до ООН і ОБОЄ.

Державний устрій. Конституцію Чорногорії прийнято 20 жовтня 2007 р. Згідно з нею, влада поділяється на законодавчу, виконавчу, судову. Глава дер¬жави — президент, який формально не входить у систему поділу влади. Пре¬зидент обирається на п'ятирічний термін загальним прямим таємним голосу¬ванням. З травня 2003 р. президентом Чорногорії став Филип Вуянович.

Законодавча влада здійснюється однопалатним парламентом — Скупщи¬ною, до складу якої входить 81 депутат. Вони обираються прямим таємним го¬лосуванням на чотирирічний термін. Останні парламентські вибори у країні пройшли 10 вересня 2006 р. Виконавчу владу здійснює уряд (влада) на чолі з прем'єр-міністром. Склад уряду затверджується Скупщиною за пропозицією президента. З 29 лютого 2008 р. прем'єр-міністром Чорногорії є Міло Джука-нович, який вже перебував на цій посаді у 1991—1998 та 2003—2006 рр., а у 1998—2002 рр. був президентом Чорногорії. Судова влада здійснюється кон¬ституційним і верховним судами, а також судами нижчого рівня. В адміні¬стративному плані країна поділяється на 21 муніципалітет.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал