Зміст вступ



Сторінка17/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   40

2.5.4. Мальта

Загальна характеристика. Республіка Мальта — держава, розташована в центральній частині Середземного моря на відстані 93 км на південь від Сици-лії та на 350 км північніше Лівії. Окрім власне острова Мальта, до архіпелагу належать острови Ґоцо, Коміно та ін. Територія країни становить 316 кв. км, населення налічує 413 тис. осіб (липень 2010 р.), 96 % з яких — мальтійці (нащадки карфагенян та арабів, із значними елементами італійського та інших гередземноморських народів). У містах мешкає 90 % громадян, столиця — Заллетта (9,2 тис. жителів). У державі дві офіційні мови — мальтійська й англійська. Мальтійська мова належить до семітської гілки афро-азійської мовної родини. Деякі дослідники вважають її романізованим діалектом арабської ?:ови. Використовується пристосована латинська абетка. Офіційною релігією з державі є католицизм (98 %), решта населення — англікани (2 %); діє забо-гона на розлучення й аборти.

У 2010 р. мальтійський ВВП заПКС становив 9,9 млрд дол., або 23 600 дол. на одну особу. Основні галузі господарства: транзитно-транспортні операції й іноземний туризм, промисловість (судноремонт і суднобудування, переробка гільськогосподарської сировини тощо), субтропічне садівництво й виноградар-:тво, квітникарство, рибальство, банківська справа (Мальта — великий оф-гдорний центр), туризм (1,1 млн приїжджих щороку). Колишня британська зійськово-морська база нині пристосована для комерційного використання. Залізниць немає, транспортна мережа включає 1700 км автошляхів. Основні експортні товари: одяг, текстиль, продукція машинобудування та сільського господарства; 60 % експорту припадає на продукцію підприємства електронної промисловості "СГС-Томсон".

Історичний шлях. Мальтійський архіпелаг був заселений приблизно у V тис. до н. е., коли на ньому виникла неолітична культура з величезними хра-мами-мегалітами. Найдавніший зі збережених храмів — Джґантія на острові Коміно був побудований орієнтовно близько 3800 р. до н. е. і занесений до книги рекордів Гіннеса як найстаріша рукотворна споруда на Землі. У VIII ст. до н. е. острови колонізували фінікійці, які протрималися тут два століття. У 208 р. до н. е. Мальта увійшла до складу Римської імперії. У 870 р. Мальту за-зоювали араби, а у1091 р. арабів змінили норманські завойовники із Сицилії на чолі з графом Роджером І, і наступні 400 років Мальта перебувала під їхнім контролем.

У 1530 р. імператор Священної Римської імперії Карл V {1519—1556} пере-гав Мальтійський архіпелаг лицарям Ордену Св. Іоанна Єрусалимського (гос-дітальєрам). Вони перетворили острови на неприступну фортецю, що неодноразово витримувала облоги з боку турків-османів. У 1798 р. острів захопили зійська Наполеона Бонапарта, а через два роки він був окупований британцями, що перетворили Мальту на свою колонію й військово-морську базу. Лише у 1921 р. острів отримав самоврядування, було введено в дію конституцію, .кликано парламент — національні збори та створено уряд, що керував внутрішніми справами. Внаслідок розташування на острові військово-морської оази Мальта була важливою ціллю німецьких бомбардувань під час Другої світової війни. За проявлений героїзм у 1942 р. король Георг VI нагородив жителів острова британським Георгіївським хрестом, зображення якого донині прикрашає лівий верхній кут мальтійського прапора.

Поступово на Мальті посилювався рух за звільнення від британського панування. 21 вересня 1964 р. країна отримала незалежність і була прийнята до ООН. У 1974 р. була введена в дію республіканська конституція (чинна з поправками 1987 р.), а в 1979 р. ліквідована остання англійська військово-морська база. У 1987 р. у конституцію був внесений пункт про заборону приєднання країни до військових союзів, що не завадило Мальті разом із центральноєвропейськими державами й Кіпром вступити у 2004 р. до ЄС.

Глава держави — президент (з 4 квітня 2009 р. — Джордж Абела), глава уряду — прем'єр-міністр (з 23 березня 2004 р. — лідер Націоналістичної партії Лоуренс Гонзі). Законодавчий орган — Палата представників. У країні склалася двопартійна система, коли при владі по черзі перебувають Націоналістична та Лейбористська партії. З часу отримання незалежності Мальта входить до Співдружності Націй, а в період холодної війни брала також активну участь в Русі неприєднання.

2.5.5. Монако

Загальна характеристика. Князівство Монако — одна з найменших держав світу (територія становить 1,95 кв. км), розташована в Західній Європі, напіванклав на південному середземноморському узбережжі Франції, недалеко від її кордону з Італією. Населення становить лише 30,5 тис. осіб (липень 2010 р.), з них автохтонне населення монегаски — 16 % ; французи — 47; італійці — 16 % та ін. Столиця — Монако. Основні мови: французька (офіційна), англійська, італійська. Панівною релігією є католицизм (90 %). Найважливіші галузі господарства — туризм та будівництво. Державного податкового прибутку немає, а податки на підприємницьку діяльність невеликі, що перетворило країну на фінансовий притулок як для фізичних осіб, що оселяються в Монако, так і для іноземних компаній, які займаються бізнесом та відкривають офіси. Держава зберегла монополію в низці секторів, серед яких — виробництво тютюнових виробів, телефонна мережа й пошта.

Історія Монако. У X—І ст. до н. е. на території сучасного Монако була фінікійська, а згодом грецька колонії. У 1215 р. генуезькі гібелліни побудували тут фортецю, а в 1297 р. її захопили гвельфи на чолі з Франсуа Гримальді. У 1419 р. Монако стало самостійним князівством під протекторатом Генуї й на чолі з родом Гримальді, що донині править країною. У 1524—1641 рр. Монако перебувало під іспанським, потім — французьким протекторатами, у 1793— 1814 рр. — у складі Франції. У 1918 р. між Францією та князівством було укладено договір, за яким Франція представляє інтереси Монако за кордоном. Крім того, князівство взяло на себе зобов'язання здійснювати свої суверенні права в повній відповідності з політичними, військовими, морськими й економічними інтересами Франції. Відповідно до цього договору, у випадку, якщо трон опиниться вільним через відсутність спадкоємця, Монако стане автономною державою під протекторатом Франції.

■ївзопа і Північна Америка

Державний устрій. Монако — унітарна держава, адміністративного поділу немає (є чотири квартали: Фонвіль, Ля-Кондамін, Монако-Віль, Монте-Кар-:з). За формою правління держава — конституційно спадкова монархія (кня-пзство). Діє Конституція, дарована монархом 17 грудня 1962 р. За нею, князь € главою держави, що має широкі права: зокрема, в будь-який момент може : впустити парламент, призначити чи відкликати членів уряду, має право л-:ладати й ратифікувати міжнародні договори, видавати ордонанси (укази) гподо виконання договорів і законів. З 6 квітня 2005 р. на престолі князівства перебуває князь Альбер II з роду Гримальді — найстарішої династії Європи (у 1997 р. святкувався її 700-літній ювілей). При главі держави є дорадчі органи: :ада корони, що консультує князя з питань міжнародних договорів, розпуску парламенту, амністії, помилування, та державна рада, яка дає висновки щодо проектів ордонансів і законів.

Законодавчі повноваження здійснюють глава держави й однопалатний парламент — Національна рада, що складається із 24 депутатів, які обирають-:я на п'ять років за змішаною системою: 16 — за мажоритарною й 8 — за про-плрційною. У виборах беруть участь лише громадяни Монако — монегаски. Повноваження парламенту обмежені: він не має права контролювати діяльність уряду, а також виступати із законодавчими ініціативами. Право виступати із законодавчими ініціативами зберігає за собою князь, але він не має права призупинити дію конституції. Усі закони схвалюються Національною : адою, що може бути розпущена главою держави за згоди самої ради, але при негайному призначенні нових виборів. Виконавча влада належить урядовій : яді на чолі з державним міністром (за традицією цю посаду обіймає громадянин Франції). Рада складається із семи членів і збирається не рідше двох разів на рік. На її засіданнях за участю князя обговорюються міжнародні угоди та ннші державні справи. З 3 березня 2005 р. державним міністром є Мішель Роже.



2.5.6. Ліхтенштейн

Загальна характеристика. Князівство Ліхтенштейн — держава, розташована на правому березі Рейну між Швейцарією та Австрією. її територія становить 160 кв. км, населення — 35,8 тис. осіб (2009 р.), з яких ліхтенштейн-н:в (рети та алеманни) — 86 %, італійців, турків та представників інших на-піональностей — 14 %. Офіційною мовою є алеманнський діалект німецької мови. Релігія — католицизм, який сповідує 76,2 % населення, протестантизм — 7 %. Столиця — місто Вадуц. Є також містечка Руггель, Нендельн, Шан, Мальбун, Бальцерс та ін.

В основі економіки лежать організація офшорних компаній, туризм та випуск поштових марок. Ліхтенштейн — процвітаюча країна з високоіндустрі-нльною економікою вільного підприємництва, з важливим сектором фінансових послуг та високим рівнем життя населення. Низький рівень податків на бізнес (максимальна ставка податку — 18 %) та прості реєстраційні правила сприяли тому, що близько 73 700 холдингових чи так званих компаній — поштових скриньок номінально відкрили тут офіси, забезпечивши тим самим 30 % державних прибутків.

Ліхтенштейн є учасником митного союзу зі Швейцарією та використовує швейцарський франк як національну валюту. Країна імпортує понад 90 % необхідної їй електроенергії. З 2004 р. входить до Європейського економічного простору — зони вільної торгівлі, яка слугує містком між ЄАВТ та ЄС.

Історичний шлях. Ліхтенштейн як держава існує з 1719 р., коли за імператора Священної Римської імперії Карла VI {1711—1740} відбулося об'єднання феодальних володінь Вадуцу, відомого з 1342 р., і Шелленбергу під управлінням родини Ліхтенштейн. З того часу кордони держави залишаються незмінними, хоча в 1806—1814 рр. вона входила до складу Рейнського союзу, а у 1815—1866 рр. — до Німецького союзу. У 1876—1918 рр. країна політично була тісно пов'язана з Австро-Угорщиною, тому економічне спустошення, викликане Першою світовою війною та її наслідками, змусило Ліхтенштейн укласти митний і валютний союз зі Швейцарією. Після Другої світової війни, в якій Ліхтенштейн також зберігав нейтралітет, низькі податки стимулювали грандіозне економічне зростання. У 1971 р. Ліхтенштейн запровадив обмеження для іноземців, які проживають на території країни (їхня кількість не повинна була перевищувати третини населення країни). Князь Франц Ио-сиф II (1909—1989), який правив з 1938 р., передав управління державою своєму спадкоємцю — принцу Гансу Адаму II (1945) у 1984 р., хоч останній офіційно посів престол після смерті батька 13 листопада 1989 р. Ця практика була продовжена у 2004 р., коли обов'язки регента став виконувати син Ганса Ада-ма Алоїз (1968). У 1990 р. Ліхтенштейн вступив до ООН, а у 1991 р. — до Європейської асоціації вільної торгівлі. У 2004 р. у країні було запроваджено нову Конституцію, яка змінила аналогічний документ 1921 р. і розширила деякі князівські повноваження (право накладення вето на ухвалені ландтагом закони, право розпуску уряду чи звільнення окремих міністрів тощо).

Державно-політичний устрій. Ліхтенштейн — унітарна держава, в адміністративно-територіальному плані вона поділяється на дві історичні області — Оберланд та Унтерланд, що складаються з 11 громад. За формою правління це — спадкова конституційна монархія на чолі з князем, який відкриває і закриває роботу парламенту й має право розпустити його з власної ініціативи. Жодне з рішень парламенту не може набути сили закону без згоди глави держави. Водночас князь за надзвичайних обставин може видавати укази, що мають силу закону, без узгодження з парламентом та прем'єр-міністром. Законодавчі повноваження належать главі держави (князю) і парламенту — ландтагу, до складу якого входить 25 депутатів, що обираються прямим голосуванням за пропорційною системою (15 депутатів від Оберланду і 10 від Унтерланду) на чотири роки. Головою парламенту є лідер партії, що отримала більшість голо-

.з на виборах у ландтаг, а його заступником — лідер партії з другою за величиною кількістю голосів. Виконавчою владою наділено уряд, який обирається тандтагом і затверджується главою держави. Він складається з глави уряду

члена партії, що перемогла на виборах у ландтаг), його заступника і трьох .•рядових радників. Усі вони виконують функції міністрів. Функції конституційного контролю виконує вищий державний трибунал, який розглядає питання конституційності законів та законності указів уряду. За результатами парламентських виборів 8 лютого 2009 р., ліберальна партія Вітчизняний ;оюз у черговий раз посіла провідні позиції у ландтазі, а її лідер Клаус Чучер 25 березня 2009 р. очолив уряд, що складається з представників самого Вітчизняного союзу і правої Прогресивної громадянської партії. До опозиційних сил належать екологічний Вільний список і ліва Християнська соціальна партія.

У зовнішній політиці Ліхтенштейн тісно пов'язаний зі Швейцарією, яка представляє інтереси країни за кордоном. Питання оборони також знаходять-:я в компетенції Швейцарії, оскільки Ліхтенштейн не має власної армії після 1 розпуску в 1868 р. й оголошення постійного нейтралітету. Внаслідок того, гдо головним джерелом доходів князівства є доходи від зареєстрованих на його території холдингових компаній, законність походження активів яких іноді зикликає сумніви, Ліхтенштейн лише нещодавно із рядом застережень визнав юрисдикцію Міжнародного суду ООН. Отже, надто малий, щоб здійснювати власну зовнішню і валютно-фінансову політику, Ліхтенштейн передав ці рункції Швейцарії. Водночас князівство зберігає за собою решту аспектів державного суверенітету.

2.5.7. Ватикан

Загальна характеристика. Держава-місто Ватикан (Святий Престол) — найменша у світі за площею (0,44 кв. км) і за населенням незалежна держава, анклав у західній частині Рима, столиці Італії, адміністративний центр Римо-католицької церкви, резиденція її глави — Папи Римського (так звана територія Святого Престолу), специфічне державоподібне утворення, єдиним сенсом існування якого є забезпечення відповідного статусу та безперешкодної діяльності Папи у його відносинах із главами держав світу. Назва походить від Ва-тиканського пагорба у Римі й Ватиканських полів північніше від нього, на яких збудовано найбільший християнський храм світу собор Св. Петра (1500— 1626, архітектори Д. Браманте, Б. Мікеланджело, Д. Берніні) й комплекс палаців, капел та музеїв. Суверенітет Ватикану поширюється також на 13 споруд, розташованих у Римі, та замок Св. Ангела (Кастель-Гандольфо, літня резиденція Папи) за межами міста.

Бюджетно-планове господарство держави-міста фінансово підтримується пожертвами католиків усього світу (відомими як "гріш Св. Петра"), прибутками від продажу поштових марок, друкованих видань, сувенірів для туристів і прочан, платою за відвідування музеїв. Ватикан володіє акціями близьке 200 великих банків, компаній, нерухомістю в Італії (8,2 % оброблюваних зе мель), Німеччині, країнах Латинської Америки. Фінансові активи Ватикану оцінюються у 13 млрд дол. Матеріальне забезпечення та потік відвідувачів де Ватикану здійснюються через Італію. Разом з нею Ватикан входить до зоні євро, причому монети з профілем Папи користуються популярністю серед ну мізматів усього світу. Італія відповідає за оборону держави-міста, безпосеред ню ж охорону Ватикану за середньовічною традицією здійснює наймана швей царська гвардія з 96 осіб.

Підданство Святого Престолу надається лише працівникам установ католицької церкви, тому його мають близько 500 осіб. Разом з іноземцями, які проживають на території мікродержави, її населення становить 821 особу (липень 2007 р.), в основному це італійці та швейцарці. Офіційні мови — латинська й італійська.

Історія Ватикану. За легендою, першим Папою був учень Христа Св. апостол Петро, що прибув до Рима та очолив християнську громаду міста (хоча сам титул з'явився лише через 400 років). Поступово римським єпископам підкорилися всі єпархії Апеннін, а після падіння Західної Римської імперії в 476 р. була зроблена спроба об'єднати в одних руках світську і духовну владу. Сучасний Ватикан історично став спадкоємцем Папської області, що існувала в 756—1870 рр. (у середині VIII ст. франки подарували Папі Стефану II Римську область і прилеглі землі). Коли у 1870 р. Рим і Папська область були окуповані італійськими військами, Папська держава була включена до складу нового Італійського Королівства, що означало кінець більш-менш масштабної світської влади понтифіків (пап). Папа Пій IX {1846—1878} відмовився прийняти від італійського уряду Закон про гарантії діяльності Церкви й оголосив себе "в'язнем Ватикану". Суперечки були врегульовані лише в 1929 р., коли італійський уряд Беніто Муссоліні й Папа Римський Пій XI {1922—1939} уклали три Латеранські угоди, за якими Італія визнала суверенність Ватиканської держави. Однією з них був конкордат (угода про статус і діяльність католицької церкви в католицькій країні), оновлений у 1984 р. Угодами визначалися кордони Ватикану, право на самостійну зовнішню політику, а католицизму в Італії було надано особливого статусу головної державної релігії.

За формою правління Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, якому належить вся повнота духовної та світської влади у Римо-католицькій церкві й державі-місті. Рішення Папи (понтифіка) є вирішальними в питаннях управління церквою, оскільки, за церковними канонами, публічно висловлені ним думки з питань віри й моралі є обов'язковими для дотримання всіма віруючими-католиками. Одночасно Папа користується всією повнотою законодавчої, виконавчої та судової влади у державі-місті. Папа представляє Ватикан на міжнародній арені, до його компетенції входять укладення, ратифікація та денонсація міжнародних договорів і конкордатів, прийом та призначення дипломатичних представників. Папу довічно обирає таємним голосуванням (більшістю в 2/3 голосів плюс 1 голос) Священна колегія (конклав) — збори кардиналів, молодших 80 років. 19 квітня 2005 р. 265-м Папою на ім'я Бенедикт XVI став кардинал німецького походження Йозеф Рат-пингер (1927). Він має репутацію консерватора у питаннях віри і моралі.

Законодавчо-правовий статус. Керівництво церквою здійснюється через Папську курію, якій Папа делегує повноваження керувати релігійною, політичною й господарчою діяльністю Св. Престолу. Курія складається з дев'яти конгрегацій, одинадцяти папських комісій, численних секретаріатів, бюро і трибуналів. Найважливіша серед них конгрегація віри — спадкоємиця середньовічної інквізиції. Вищими консультативними органами при Папі є вселенський собор Римо-католицької церкви, Синод єпископів і колегія кардиналів. Вселенський собор — зібрання єпископів, яке у виняткових випадках скликається Папою для вирішення найважливіших церковних справ. Синод єпископів, до якого входять представники національних єпископатів і міжнародних католицьких організацій, скликається регулярно раз на три роки і дає рекомендації щодо вирішення питань поточного життя церкви. Частина членів Синоду призначається Папою, інша — обирається національними єпископськими конференціями. Рішення приймаються 2/3 голосів і набувають чинності після їх затвердження Папою. Постійно діючим дорадчим органом є Священна колегія — зібрання кардиналів. їхнє число непостійне (але не більше 170), третина з них входить до складу Римської курії, решта посідає керівні посади в Римо-католицькій церкві в інших країнах. Рішення колегії кардиналів набувають чинності після затвердження Папою. Якщо ж вони були ухвалені у період вакантності Святого Престолу, то набувають чинності відразу, але мають бути підтверджені новообраним понтифіком.

За Апостольськими конституціями Ее§ітіпі Ессіезіае ІІпіиегзае (1967 р., доповнена 2000 р.) й Разіог Вопиз (1988 р.), в державі-місті фактично закріплено систему поділу влади. Законодавча влада делегується Папою постійно діючій однопалатній Папській раді, що складається з кардинала-президента та інших кардиналів, яких папа призначає терміном на п'ять років. Інтереси світських осіб представляє дорадчий орган — консульта, який складається з 30 мирян, 24 з яких постійно мешкають у Римі, а шість є іноземцями з почесним членством. Виконавча влада належить державному секретаріату Святого Престолу, очолюваному державним секретарем у сані кардинала. Державний секретаріат координує діяльність куріальних органів і відповідає за втілення в життя рішень Папи. Як правило, державний секретар отримує від Папи світські повноваження суверенітету й, фактично, виконує обов'язки прем'єр-міністра. У складі державного секретаріату діють, серед іншого, секції із загальних питань (відповідає за внутрішні справи) та зі зв'язків з державами (відповідає за зовнішні справи), які очолюються секретарями в сані єпископа. За поточне функціонування держави-міста відповідає цивільний губернатор, підпорядкований Папській раді.

Ватикан має всю можливу сукупність державних інституцій: власну б ківську установу — Фінансовий інститут, монетний двір "Цекка", поштої зв'язок, залізницю зі станцією та двоколійною залізничною гілкою довжик 275 м, що пов'язує його з мережею італійських залізниць, телецентр, ра^ станцію, видавництво, щоденну газету "Обсерваторе Романо", журнал "л вильта католика", інші друковані видання, Папську академію наук (створі у 1603 р.), мережу середніх і вищих навчальних закладів, зокрема Папсьі григоріанський університет "Григоріанум" (заснований у 1553 р.), Універ тет Папи Урбана (1627), Папський латеранський університет (1824), Папсьї університет св. Фоми Аквінського "Ангелікум" (1909) та Папський салезі ський університет (1940), готель "Притулок Святої Марії", астрономічну серваторію, Інтернет-домен, бібліотеку, секретний архів, в'язницю тощо.

Ватикан традиційно відіграє важливу роль у світовій політиці й дипло тії, зумовлену духовним впливом глави Римо-католицької церкви на свою ству, чисельність якої сягає 1,086 млрд осіб. Святий Престол має дипломат ні відносини зі 176 країнами (2008 р.) та є членом 15 міжнародних організаг в тому числі ВООЗ, СОТ, ЮНЕСКО, ОБСЄ і ФАО. Особливі відносини Ватні підтримує з ЄС, Мальтійським орденом, Росією й Палестинською автономії Святий Престол — найстаріший (з 1942 р.) дипломатичний союзник РеспуС ки Китай (Тайваню) й нині є єдиним суверенним суб'єктом міжнародного п ва в Європі, який її формально визнає. Дипломатичні зв'язки з іноземна державами підтримуються через нунціїв (дипломатів в архієпископське сані), прирівнюваних за рангом до послів. Ватикан — єдина у світі міжнаро, визнана суверенна держава, яка не приєдналася до ООН, а бере участь лип роботі її спеціальних установ. Має місію постійних спостерігачів при ООВ СОТ (у Нью-Йорку). Суверенітет Ватикану в міжнародному праві не є са: стійним, а випливає із суверенітету Святого Престолу.

Ватикан — всесвітньовідома культурна скарбниця, де зосереджені ска] культури і мистецтва: барокова площа св. Петра (XVII ст., архітектор Д. Б ніні); палацовий комплекс Д. Бельведер за проектом архітектора Брама: (XVI ст.) і Зала Реджа (великий зал прийомів, XVI ст., архітектор Сангалі капели Сикстинська (XV ст., фрески Б. Мікеланджело), Миколая V (XV є Паоліна (XVI ст.); апартаменти Борджа зі Станцами (кімнатами) Рафае двори Сан-Дамазо з Лоджіями Рафаеля; сади з літньою резиденцією Шя (XVI ст.); численні музеї (зокрема, Пінакотека, музей Піо-Клементіно, му К'ярамонті, Григоріанські музеї з багатими колекціями єгипетського етруського мистецтва). В музеях палаців Ватикану зібрані безцінні скарби твори Праксителя, М. Караваджо, В. Тиціана, Б. Мікеланджело, Рафаеля. тиканська бібліотека налічує близько 65 тис. рукописів, 400 тис. виданих мів, 100 тис. географічних карт і гравюр, понад 100 тис. документів з автог фами провідних історичних діячів.

:іа і Північна Америка

2.5.8. Андорра

Загальна характеристика. Князівство Андорра — держава, розташована у ~_л пенно-Західній Європі, у Східних Піренеях, що межує з Францією та Іспа-Ш£Ю. Територія країни становить 468 кв. км, населення — 84 тис. осіб (гру-.-ЕІ 2009 р.), з яких іспанців — 43 %, андорців — 33, португальців — 11, нцузів — 7, представники інших національностей становлять б % , Офіцій¬ні хова — каталонська; крім того, широко застосовуються французька й іс-^і^:ька. Андорра є монорелігійною країною: католицизм сповідує 99 % насе-- ня. Столиця — місто Андорра-ла-Велья.

Традиційне заняття жителів — сільське господарство. Прибутки від туриз-«7 — головної невеликої, але стабільної галузі економіки Андорри, становлять

— пблизно 80 % ВВП. Країну щорічно відвідують приблизно 9 млн осіб, яких

— тзаблює режим безподаткової торгівлі, літні й зимові курорти. Ця стабіль-СІ:ТЬ останнім часом похитнулася, оскільки економіки сусідніх Франції й Іс-

•.; :-гали відкритими, ще забезпечило доступність товарів та зниження та-: ;:в. Банківський сектор, який має статус "податкової гавані", здійснює ва-::й внесок в економіку. Виробництво сільськогосподарської продукції об¬ожене через нестачу посівних площ, тому більшість продовольчих товарів :ртується. У промисловості переважає виробництво цигарок, сигар та ме-пз. Андорра — член Митного союзу ЄС, тому на неї поширюються правила ЄС І ппутність тарифів) стосовно торгівлі промисловими товарами, а щодо сіль-_-;-::>господарської продукції — не поширюються.

Історичне минуле й державно-політичний устрій. Історія Андорри недо-татньо висвітлена в документах. За однією з версій, спочатку на цій території г:пли баски, і назва країни має баскське походження. У І ст. ці землі увійшли до складу Римської імперії, а в VII ст. були захоплені маврами. Перша згадка про Андорру як самоврядну територію виявлена у 805 р., але датою заснуван¬ня держави вважається 819 р., коли громади чабанів отримали незалежність. У IX ст. король франків подарував ці землі єпископу Ургельському, пізніше вони стали володінням французьких графів де Фуа та іспанських єпископів Ургельських. У 1278 р. між ними була укладена угода про спільний сюзерені¬тет Франції та Іспанії над Андоррою ("акт-пареаж"). Далі права графів де Фуа перейшли до королів, а потім — до президентів Франції. Лише Договір про до-бросусідство і співробітництво між Королівством Іспанія, Французькою Рес-публікою і Князівством Андорра, укладений у 1993 р., закріпив новий само¬стійний статус останнього. Відповідно до укладених із Францією та Іспанією поговорів, глави дипломатичних місій цих двох країн представляють інтереси Андорри в інших країнах, на міжнародній арені, здійснюють контроль за за¬конодавством і судочинством у країні, забезпечують зв'язок й освіту. 27 липня 1993 р. Андорра стала членом ООН.

Андорра — унітарна держава, за адміністративно-територіальним устроєм вона поділяється на сім громад. За формою правління — це парламентська мо¬нархія, колишні співправителі країни — президент Франції та єпископ Ур¬альський — зберегли статус конституційних глав держави з повноваженнями щодо підготовки міжнародних договорів, забезпечення внутрішньої безпеки та оборони країни. Вони здійснюють ці функції через своїх представників. За¬конодавчим органом є однопалатний парламент — Генеральна рада Рівнин Ан¬дорри — один із найстаріших в Європі (створений у 1419 р.). Генеральна рада складається з 28 депутатів, які обираються на чотири роки: 14 — від загально¬національного округу, решта — від кожної з громад. Генеральна рада наділена широкими повноваженнями: контролює діяльність уряду й інших органів влади, затверджує бюджет держави, обирає голову парламенту (Генерального синдика) та його заступника. Глава уряду представляє більшість у парламенті, обирається ним і йому підзвітний. Перші політичні партії у країні почали з'являтися лише у 1975—1976 рр.: Ліберальна партія Андорри, Соціал-демо-кратична партія, Андоррська партія демократичного центру.

2.5.9. Сан-Марино

Загальна характеристика. Розташована на Апеннінському півострові у східних передгір'ях Тоскано-Еміліанських Апеннін й оточена з усіх сторін те¬риторією Італії (областями Марко і Романья), Республіка Сан-Марино — одна з найдавніших держав світу. Територія держави має форму неправильного чо¬тирикутника і займає площу 60,5 кв. км, загальна протяжність кордонів ста¬новить 39 км. Держава не має виходу до моря, знаходиться за 19 км від Адріа-тичного моря і на відстані 22 км від курортного італійського міста Риміні, з яким з'єднана сучасною автострадою вищої категорії та електрифікованою за¬лізницею. Населення налічує 31,7 тис. осіб (березень 2010 р.), з яких сан-маринці становлять 80 %; італійці — 18, інші — 2 %. Багато сан-маринців живуть в Італії й Франції, а також у Північній Америці. Офіційні мови — іта¬лійська (місцевий тосканський говір) та латина; релігія — католицизм (93 %). Столиця держави — місто Сан-Марино (4,4 тис), розташоване на південно-за¬хідному схилі гори Монте Титано трохи нижче її вершини. Ділові операції здійснюються в місті Борго-Маджоре (5,2 тис), найбільше місто — Серравалле (7,9 тис).

Майже всі жителі цієї карликової держави — шлюбні та кровні родичі, які належать до кількох великих патріархальних родин. За традицією два рази на рік глави цих родин зустрічаються, щоб у неформальній обстановці обговори¬ти сімейні проблеми. Сан-маринці вважають подібні зустрічі — аренґо — більш авторитетними, ніж наради сан-маринського парламенту — Великої генераль¬ної ради. Зрозуміло, що при такій родинності важко бути неупередженим піл

час судових справ, тому відповідно до закону і в ім'я справедливості, поліцей-: •■•;:мп та суддями в цій країні можуть працювати лише іноземці.

До кінця 1950-х років економіка країни була слаборозвинена, переважали _-ьеькогосподарський сектор та обслуговування туристів. Головним занят-- ЇМ жителів були землеробство, скотарство, виноробство й садівництво. У про¬мисловості найважливішу роль відігравали різка каменю й видобування сір-л Працювали дрібні фабрики з виробництва посуду, мила, парфумів та суве¬нірів. Хліб, тютюн, сіль і мануфактурні вироби ввозилися з Італії, куди Сан-Марино, у свою чергу, поставляла вовну, худобу, вино, шовк, фрукти, сир і оудівельний камінь.

З 1960-х років почала інтенсивно розвиватися промисловість, що випускає одяг, електроніку, кераміку, керамічну плитку, меблі, лакофарбові матеріа¬ли, цемент, тканини, папір, шкіру, хутра, кондитерські вироби, вина й ліке¬ри. За рахунок гідроресурсів виробляється 59 % електроенергії, 41 % припа¬дає на теплову енергію, значну частину електроенергії доводиться імпортува-::: з Італії. Лише 17 % території обробляється в сільськогосподарських цілях. Сан-Марино славиться своїм вином. Основні продукти тваринництва: сири, м'ясо, шкіра. Розводять шовковичних хробаків і бджіл. Більше половини ВВП Сан-Марино дає туризм (у 2005 р. країну відвідали понад 3 млн туристів).

Експортується будівельний камінь, вапно, вовняні тканини, каштани, пшениця, вино, шкіра, кераміка, лаки, черепиця, меблі й цемент. Імпорту¬ються різноманітні споживчі товари й продукти харчування.

Розвинена також банківська справа. Сан-Марино включена в зону євро і не має власної грошової одиниці та паперових грошей, хоча випускає монети для нумізматів і поштові колекційні марки, продаж яких становить важливу стат¬тю прибутків. Інші джерела прибутків — надходження від державних моно¬полій, прибутки від податків та щорічні внески від Італії, які вона сплачує Сан-Марино відповідно до угоди між цими державами про митний та пошто¬вий союз.

У країні немає аеропортів, підвісна залізниця зв'язує столицю з Борго-Ма-джоре. Між Сан-Марино й Італією підтримується автобусне, автомобільне, за¬лізничне сполучення, влітку між Сан-Марино й Риміні курсують гелікоптери.

Історичний шлях. Офіційною датою заснування Сан-Марино, ім'я якому дав легендарний засновник першої християнської громади на горі Монте-Ти-тано Марино, вважається 3 вересня 301 р. У "Судовій грамоті Феретрано" (885 р.) вперше згадано назву "Республіка Сан-Марино", в якій ніхто, включа¬ючи церкву, не мав права розпоряджатися жителями гори й пред'являти їм свої претензії. Головним органом республіки був аренґо, а виконавчі функції належали двом консулам (майбутнім капітанам-регентам), їхній список ве¬деться з 1244 р. Зростання кількості населення змусило жителів розширити територію поселення, вони придбали у сусідніх монастирів та графів два замки — Пеннаросса й Казоле (1200 р.). Республіці століттями доводилося боротися із сусідніми єпископами, що прагнули обкласти сан-маринців податками і під-

Розділ

корити їх своїй судовій владі. Крім того, Сан-Марино довелося витримати чис ленні конфлікти з папським престолом. Коли 1631 р. припинився рід вол ода рів Сан-Марино герцогів Урбіно, володіння цієї родини перейшли до папства Того ж року між нею й папством було укладено договір, за яким Сан-Марин приймала заступництво папи Урбана VIII {1623—1644}, а той визнавав її незв лежність і звільняв від сплати мита при ввезені товарів до Папської області.



Під час свого італійського походу (1796—1797) свободолюбністю маленьке го народу захопився Наполеон Бонапарт, який вирішив "зберегти Сан Марин як приклад свободи". Крах Наполеона не позначився на статусі країни, незг лежність Сан-Марино була визнана і підтверджена учасниками Віденськог конгресу, що внесли її назву до Заключного акта в переліку суверенних євр( пейських держав. У період боротьби за національну єдність Італії у 1849 і Сан-Марино попри небезпеку окупації надала притулок Джузеппе Гарібальді двом тисячам його бійців. Тому після свого об'єднання у 1860 р. Італія відраз визнала незалежність Сан-Марино, уклавши 22 березня 1862 р. Договір пр дружбу й торгівлю. Його було поновлено в 1872 та 1897 рр. Під час Першої св тової війни маленький сан-маринський загін (15 солдатів) воював на боці Аі танти. У період фашизму в Італії в Сан-Марино було встановлено фашистсьв диктатуру (1926 р.), але незадовго до капітуляції Італії 29 вересня 1943 р. Са] Марино оголосила про нейтралітет і тому з 10 серпня по 21 вересня 1944 ] була окупована німецькими військами.

Після Другої світової війни до влади в країні прийшли ліві сили, основні ми партіями правлячої коаліції стали комуністична і соціалістична партії, ч: представники посіли пости капітанів-регентів. Лівий уряд здійснив ряд р форм: було націоналізовано деякі підприємства, освоєно четверту частину гі ських земель, проведено аграрну реформу. У жовтні 1984 р. Велика генерал на рада прийняла реформу оподатковування, що зобов'язала всіх громад* повідомляти суму своїх прибутків.

Політично-адміністративний устрій. Чинну конституцію Сан-Марино Статут — було схвалено Великою генеральною радою 8 жовтня 1600 р., ОДНІ з тих пір до неї вносилося багато поправок та доповнень. Статут становить ЗЕ дення середньовічних законів, які неодноразово переглядалися й нині офор лені у вигляді шести книг. У 1974 р. Статут був доповнений Декларацією пр громадян і фундаментальних принципів правової системи республіки. Вищі органом республіки здавна був аренґо — збори глав родин. Пізніше його зав нодавчі права були передані Великій генеральній раді. Однак аренґо зберіг повноваження щодо зміни законів і подання законопроектів.

Парламент республіки — Велика генеральна рада — складається з 60 чл нів, які обираються всенародним голосуванням на п'ять років за пропорці ною системою. Рада здійснює законодавчу, адміністративну й юридичну в^ ду, обирає капітанів-регентів, державний конгрес, Раду дванадцяти, урядов контролерів та контролерів регентства.

Функції глави держави виконують два капітани-регенти, які обираються Великою генеральною радою зі свого складу кожні шість місяців, приступа¬ють до виконання обов'язків з 1 квітня і з 1 жовтня, представляють державу та є главами виконавчої влади. За звичаєм, один із них повинен походити з міста, інший — із сільської місцевості. Посада вважається почесним обов'язком, за який вони не отримують платні. Наприкінці свого перебування на посаді капі¬тани-регенти зобов'язані представити звіт про свою діяльність, причому кож¬ний громадянин може привселюдно оскаржити несправедливе рішення. Для розслідування їхньої діяльності існує спеціальний судовий орган — "Консор¬ціум регентства". Капітани-регенти головують у Великій генеральній раді, Раді дванадцяти й державному конгресі. Вони працюють тільки колегіально й зобов'язані приймати всі рішення спільно, кожен з них має право накласти зето на рішення іншого. Капітан-регент може бути повторно обраний на цей пост лише через три роки. Виконавча влада здійснюється капітанами-регента-ми разом з державним конгресом (урядом), що складається з 10 членів і обира¬ється Великою генеральною радою терміном на п'ять років. Особливу роль відіграють державні секретарі з внутрішніх, зовнішніх та фінансових справ.

Сан-Марино є унітарною державою, що розділена на 9 адміністративних округів, у кожному з яких розташовані середньовічні замки — центри громад. Громадами керують муніципальні ради, які називаються "Управа замку", ке¬рівника управи називають "Капітаном замку". Республіка має спільний з Іта¬лією митний та поштовий союз. Відповідно до договору 1953 р., Італія зобо¬в'язалася виплачувати Сан-Марино щорічну грошову компенсацію за відмову зід випуску власних грошових знаків та організації митної служби, а також за зобов'язання не допускати будівництва на своїй території гральних закладів.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Проаналізуйте економічні здобутки Бельгії, Нідерландів та Люксем¬бургу. Які чинники визначають місце цих держав в економічному житті Євро-союзу?

2. У який спосіб Бельгії вдається успішно вирішувати проблему спільного проживання у країні кількох мовно-культурних спільнот?

3. Назвіть всесвітньовідомі твори архітектури та мистецтва, які зберіга¬ються у Державі-місті Ватикан.

4. Охарактеризуйте засоби, за допомогою яких Андоррі, Монако, Ліхтенш¬тейну та Сан-Марино вдається підтримувати конкурентоспроможність влас¬них економік.

2.6. Країни Північної Європи 2.6.1. Данія

Загальна характеристика. Королівство Данія — держава, розташована в північно-західній частині Європи на півострові Ютландія та 406 островах за¬гальною площею 42 394 кв. км.- Крім того, Данії належать Фарерські острови (1,4 тис. кв. км) й острів Гренландія (2,176 млн кв. км), що користуються внутрішньою автономією. Загальна довжина берегової лінії Данії (Ютландії й 406 островів) — 7,3 тис. км, що становить шосту частину екватора. Країна має сухопутний кордон лише з Німеччиною на півдні півострова Ютландія довжи¬ною 68 км, від Норвегії та Швеції її відокремлюють протоки Скагеррак і Катте-гат. Поблизу Ютландії розташовані великі й малі острови, лише 97 з яких за¬селені.

Населення Данії становить 5,6 млн осіб (жовтень 2010 р.). Германські пле¬мена — англи, сакси і дани — оселилися на території Данії в перші століття нової ери. Від них і походить населення сучасної Данії, що вирізняється від¬носною однорідністю. На сьогодні етнічний склад має таку структуру: данці — 98 %, ескімоси, фарерці, німці — разом близько 2 %. Частка міського на¬селення становить 85 %, але переважають міста з населенням менше 15 тис. осіб. Столиця Копенгаген з передмістями має понад 1,3 млн жителів і є істо¬ричним центром країни. Офіційна мова — данська, у південній частині Ют¬ландії розмовляють також німецькою мовою. У країні законом гарантується свобода віросповідання. Проте Євангелічна лютеранська церква є офіційною й користується підтримкою держави. Вона утримується за рахунок спеціально¬го податку, яким обкладаються всі лютерани країни, що становлять 95 % на¬селення. Інші релігійні меншини: мусульмани (2 %), католики, баптисти, юдеї.

Історичний розвиток. Найдавніші археологічні знахідки на території Данії датуються VIII тис. до н. е., коли населення складалося, очевидно, з невеликих кочових племен, що займалися полюванням та рибальством. У V—VI ст. з пів¬дня Скандинавського півострова (з території сучасної Швеції) на Данський ар¬хіпелаг і в Ютландію прийшло плем'я данів, від якого, мабуть, і походить на¬зва країни. За іншою версією, слово "Данія" перекладається як "лісова краї¬на", оскільки давньоскандинавською "даний" означає "ліс". На початку IX ст. вождь Годфред, який воював з армією Карла Великого, об'єднав Данію, пів¬день Швеції і Шлезвіг. Власне ж данська монархія веде відлік від Горма Старо¬го, який правив на початку X ст., і його сина Гаральда Синьозубого, який за¬кріпив батьківські завоювання і навернув своїх підданих до християнства у 960 р. У 994 р. данці тримали в облозі Лондон і згодом окупували схід Англії.

буряки. Як і в інших відносно малих, але промислово розвинених країнах, у Швеції збереження високої продуктивності праці й рівня життя дуже залежить від зовнішньої торгівлі. Понад половину всіх промислових товарів, що йдуть на експорт, становить продукція машинобудування (35 %). Основними експортними продуктами є також папір і картон (перше місце у світі), целюлоза і залізна руда (друге місце), деревина і пиломатеріали (четверте місце), продукція хімічної промисловості (включаючи фармацевтичні товари), машинне устаткування, телекомунікаційні системи, електротовари й автомобілі.

Історичне минуле. Швеція має давню історію. Найдавнішим свідченням присутності людини на теренах Швеції є відкрита біля Мальме в південній частині країни стоянка Сегебру, яку датують близько 8000 р. до н. е. У середині І тис. до н. е. Швеція, як і решта Скандинавії, потрапила під кельтський, а на межі нової ери — римський вплив. Після Великого переселення народів, у VII—XI ст. розпочалася епоха вікінгів, які здійснювали грабіжницькі походи французькими й німецькими річками, досягли Португалії та Іспанії й через Гібралтарську протоку вийшли до Середземного моря. Близько 1000 р. виникло окреме Шведське королівство на чолі з Улофом Шеткоунгом, але на початку XI ст. частина шведських теренів увійшла до данської держави Кнута Великого.

За правління Сверкера Старшого у 1130-ті роки Швеція знову стала єдиним королівством, проте влада постійно переходила до різних родин. Коли в 1275 р. до влади прийшов король Магнус Біргерссон, були затверджені церковні привілеї й остаточно сформувалася світська аристократія згідно зі статутом, ухваленим у 1290 р. на з'їзді в Альсне. Після смерті Магнуса у 1290 р. поновилася боротьба за владу, внаслідок якої королем став Магнус Ерікссон. У день його обрання 8 липня 1319 р. була проголошена грамота свобод, яку називають Великою хартією Швеції або першою конституцією. В ній король зобов'язувався не запроваджувати нових податків без згоди Державної ради, не призначати її членами чужоземців, правити згідно із законом. У 1350-ті роки опозиція режимові вилилася у відкрите повстання, й 1364 р. Магнус Ерікссон змушений був покинути країну. Після міжусобиці на престол було запрошено королеву Данії Марґрете разом із малолітнім сином Улофом. Після смерті сина 1387 р. вона залишилася єдиною володаркою країни, що було підтверджено Кальмар-ською унією 1397 р.

Але зміцнення центральної влади спровокувало повстання шведської шляхти 1521—1523 рр., яке очолив Густав Ваза, обраний дворянством королем країни. У Швеції утвердилася станова монархія, а в червні 1527 р. на риксдазі у Вестеросі було ухвалено угоду, що розпочала в країні Реформацію за лютеранським зразком. Остаточно її було закріплено на церковному соборі в Уппсалі у 1593 р. Реформація сприяла зміцненню королівської влади та централізації країни, шведські війська під проводом короля Густава II Адольфа {1611—1632} взяли активну участь у Тридцятилітній війні 1618—1648 рр. За Вестфальським миром 1648 р., Швеція отримала Передню Померанію, острів

Рюген, міста Штеттін і Вісмар, Бременське та Верденське герцогства, перетворившись на велику європейську державу. Данському пануванню на Балтиці настав край, а Балтійське море стали називати Шведським озером.

Проте у ході Північної війни 1700—1721 рр. після нищівного розгрому під Полтавою (28 червня 1709 р.) та смерті короля КарлаХІІ {1697—1718} Швеція :азнала поразки. Це сприяло поступовій зміні форми правління, посиленню : злі державної ради й риксдагу та формуванню конституційної монархії. У ;оді наполеонівських війн французькі війська захопили шведську Померанію, а у 1809 р. до Росії відійшла Фінляндія. У відповідь у країні спалахнуло офіцерське повстання, короля — винуватця зовнішньополітичних прорахунків Ґустава IV Адольфа було скинуто, скликано риксдаг, розроблено й ухвалено нзву Конституцію, яка розподілила владу між королем, державною радою та ::іксдагом.

Для обмеження влади державної бюрократії було запроваджено посаду ом--удсмена — уповноваженого з прав людини. Оскільки новий король Карл XIII не мав спадкоємців, риксдаг влітку 1810 р. обрав спадкоємцем престолу французького маршала Жана Батіста Бернадота, присвоївши йому нове ім'я — ХарлЮхан. Щоб надати справі законний характер, Карл XIII усиновив В.Б. Бернадота, який у 1810—1818 рр. фактично виконував функції регента. Попри французьке походження, Карл Юхан уклав союзні угоди з Росією, Ве-їдкою Британією та Пруссією; переміг Данію у війні 1814 р. і приєднав до Шведського королівства Норвегію, нав'язавши їй Мосську конвенцію. Під час Віденського конгресу 1814—1815 рр. завдяки підтримці Британії та Росії йому ндалося зберегти свій статус і 1818 р. після смерті Карла XIII стати королем Швеції й Норвегії.

У другій половині XIX — на початку XX ст. у Швеції було здійснено лібе-ільні реформи, зокрема дозволено свободу віровизнання (1860 р.), розширено :;сцеве самоврядування (1862 р.), знято обмеження на підприємницьку діяльність (1865 р.), Актом про риксдаг розширено парламентські повноваження 1866 р.), запроваджено дворічну загальну військову повинність (1901 р.), вве-іено загальне рівне виборче право (1911 р.). У 1918—1921 рр. за підтримки ряду й провідних промисловців було переглянуто конституцію, жінки отримали право голосу, а загальне рівне виборче право почало застосовуватися і на місцевому рівні.

У 1932—1976 рр. при владі в країні перебувала Соціал-демократична робітнича партія Швеції. Укладена за урядовим посередництвом 1938 р. Сальтше-бадська угода сприяла взаємному компромісу між Шведським об'єднанням і іботодавців і Центральним об'єднанням профспілок та гармонізації трудових ^нносин у країні. Це у свою чергу значно зменшило кількість конфліктів на :нку праці та сприяло швидкому економічному зростанню Швеції протягом і-оших десятиліть після Другої світової війни, в якій їй вдалося зберегти ней--іялітет. Швидке піднесення шведської торгівлі й промисловості дало змогу : діал-демократичному урядові помітно розширити громадський сектор, який охопив понад 50 % ВВП. Це спричинило втечу капіталу з країни й сприяло активізації правих сил, які, очевидно, стояли за вбивством прем'єра Улофа Пальме 28 лютого 1986 р.

Політико-правова система. Відповідно до чинної Конституції, що діє з 1 січня 1975 р., вся повнота влади належить народу, а монарх є символом державної єдності. Під час її обговорення було скасовано двопалатну систему законодавчого представництва, яка існувала в країні з 1866 р. Після смерті короля Ґустава VI Адольфа {1950—1973} шведський престол у 1973 р. успадкував Карл XVI Ґустав. Обрання шведа Даґа Гаммаршельда 1953 р. Генеральним секретарем ООН ще раз підкреслило високий міжнародний авторитет країни. Закінчення холодної війни змінило міжнародне становище держави, і у 1991 р., частково переглянувши концепцію власного нейтралітету, Швеція подала заяву на вступ до Євросоюзу. Таке рішення здобуло загальнонародну підтримку, і країна стала повноправним членом ЄС з 1 січня 1995 р. Проте на референдумі 1999 р. шведи відмовилися приєднатися до Європейського валютного союзу і зберегли власну грошову одиницю — шведську крону.

За формою правління Королівство Швеція — парламентська монархія. Конституція складається з трьох законів: "Про форму державного правління". "Про престолонаслідування" і "Про свободу преси". 15 листопада 1979 р. було ухвалено поправку до закону "Про престолонаслідування", відповідно до яко: члени королівської сім'ї чоловічої і жіночої статі мають рівні права на наслідування трону. Законодавча влада здійснюється однопалатним риксдагом із 349 депутатів, які обираються шляхом загального прямого і таємного голосування на чотирирічний термін за пропорційною системою. Виконавча влада належить уряду, який має право розпускати риксдаг і призначати позачергові вибори. Водночас уряд несе відповідальність перед риксдагом.

Після перемоги на парламентських виборах 5 жовтня 2006 р. прем'єр-міністром Швеції був обраний лідер Поміркованої коаліційної партії Швеції, який одночасно очолює блок правоцентристських і ліберальних партій "Альянс за Швецію", Йон Фредрик Райнфельдт (1965). Після парламентських виборів 19 вересня 2010 р. він зберіг посаду прем'єра, хоча очолюваний ним "Альянс за Швецію" і втратив більшість у риксдазі. При цьому Й.Ф. Райи-фельдт відмовився від коаліції з праворадикальною і расистською партіє к "Шведські демократи".

У Швеції сформувалася розвинена система місцевого самоврядування. Країна розділена на 21 лен, а ті у свою чергу — на 286 громад. Стокгольм поєднує функції лену і громади. На обох рівнях керівництво здійснюється радою, що обирається терміном на чотири роки, причому поточні справи ведуться виконавчим комітетом. Губернатори ленів призначаються центральнії?^ урядом на шестирічний термін, але їхня влада має умовний характер. Майи-:т 75 % бюджету ленів витрачається на охорону здоров'я. Муніципалітети приблизно половину коштів витрачають на освіту і соціальні потреби. Особливістю місцевого самоврядування у Швеції є те, що порівняно з іншими країнами

Європа і Північна Америка

шведські комуни мають більшу можливість надавати послуги населенню на свій розсуд. Окрім того, з 1976 р. активне і пасивне виборче право на виборах ло органів місцевого самоврядування отримали іммігранти, які три роки прожили у країні.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал