Зміст вступ



Сторінка15/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   40

Державно-політичний устрій. За формою державного правління Італія — парламентська республіка. Парламент складається з двох палат — палати де-

- патів (630 місць) і сенату (315 місць). При цьому в Конституції підкреслю--: гься абсолютна рівність палат при здійсненні повноважень як у законодавчій галузі, так і в процесі реалізації парламентського контролю над урядом. Обпій: палати парламенту обираються на п'ять років за пропорційною системою з : триманням правила, що коаліція-переможець отримує в кожному регіоні 55 о місць до сенату й 54 % мандатів у палаті депутатів.

Кожна з палат обирає зі своїх членів постійні й тимчасові комісії, які розпаляють законопроекти, причому на відміну від парламентських комісій ін-—пх країн, італійські наділені правом не тільки розглядати, а й приймати за-

- гнопроекти. Виняток становлять законопроекти з конституційних, бюджетних, виборчих та деяких інших питань. У компетенцію обох палат входить

голошення стану війни й наділення уряду необхідними повноваженнями. Палати ратифікують міжнародні договори, можуть проводити розслідування з питань, що становлять громадський інтерес. Важливою прерогативою італійського парламенту є контроль за діяльністю уряду у формі ухвалення йому во-т.му довіри протягом 10 днів після утворення. Поточна урядова діяльність контролюється за допомогою інтерпеляцій, резолюцій, що виражають став-пення депутатів до того чи іншого питання, та розслідувань з боку слідчих комісій.

Виконавча влада розподілена між президентом, урядом і допоміжними урядовими органами. Президент республіки є главою держави, визначає день загальних виборів у парламент, наділений повноваженнями розпускати палати, призначати та звільняти вищих посадових осіб держави, є верховним головнокомандувачем, приймає дипломатичних представників іноземних держав, бере участь у формуванні уряду, призначає його голову, за поданням якого — інших членів уряду. Президент має важливі законодавчі права: видавати декрети, що мають чинність закону, та ветувати парламентські закони. Президентське вето може бути подолане тільки повторним ухваленням закону абсолютною більшістю голосів обох палат. Період президентських повноважень становить сім років, причому без обмеження кількості термінів. Кандидату в президенти необхідно під час перших трьох турів голосування набрати 2/3 голосів. Якщо це нікому не вдається, проводиться ще один тур, в якому беруть участь два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. Президентом стає той, хто зможе зібрати 50 % голосів

плюс один голос від загальної кількості. З травня 2006 р. президентом Італійської Республіки є Джорджо Наполітано (1924).

До складу італійського уряду — ради міністрів — входять голова, міністри, які очолюють окремі відомства, та міністри без портфеля, які займаються питаннями, пов'язаними з певним напрямом урядової діяльності. Перебування в уряді не вимагає відмови від депутатських повноважень (втім, як і перебування в парламенті зовсім не є обов'язковою умовою при призначенні на посаду міністра). Рада міністрів Італії, практично, здійснює керівництво державою. Особливо широкі повноваження уряду щодо керування державним апаратом: всі адміністративні установи й відомства країни перебувають під його контролем. Користуючись правом законодавчої ініціативи, рада вносить свої законопроекти на обговорення парламенту і при підтримці парламентської більшості домагається їхнього прийняття.

Італія — унітарна держава. В адміністративно-територіальному плані країна поділяється на 15 областей і 5 автономних регіонів — Валле д'Аоста, Трен-тіно-Альто-Адідже й Фріулі-Венеція-Джулія на півночі, а також Сицилія й Сардинія на півдні. З 1993 р. в Італії було введене пряме обрання міських голів населенням. Це порушило систему прямого партійного контролю місцевих органів управління і дало змогу мерам великих міст, зокрема Неаполя, Риму й Венеції, відігравати важливу роль у політиці країни. Керівники міст створили ряд організацій, які представляють їхні інтереси.

До початку 1990-х років партійна система Італії вирізнялася усталеністю і стабільністю, незважаючи на часту зміну урядових кабінетів. Ядром усіх без винятку урядів залишалася найбільша в країні Християнсько-демократична партія (ХДП), створена у 1943 р. й тісно пов'язана з політичною елітою Італії та католицькою церквою. Кінець стабільності припав на початок 1990-х років, пов'язаних із потрясіннями, що супроводжувались гострими фінансовими скандалами, корупцією, до яких виявилися причетними найвизначніші державні діячі та основні партії країни. Більшість колишніх політичних організацій розпалися або повністю змінили свій імідж. Сформувалися два основних політичних блоки, що протистоять один одному при владі — правий "Вперед, Італіє!" на чолі з Сильвіо Берлусконі й лівий "Оливкове дерево" Романо Проді за участю екс-комуністів. При цьому праві правили країною в 1994—1995 і 2001—2006 рр. та з 2008 р., ліві — в 1996—2001 та 2006—2008 рр. Окрім того, у країні діють партії, які не належать до жодного з блоків: Нова італійська соціалістична партія, Соціальна альтернатива, Союз регіону Валле д'Аоста й т. ін. Після дострокових парламентських виборів, які відбулися 14 квітня 2008 р., у травні італійський уряд втретє очолив найбагатший італієць, медіа-магнат С. Берлусконі.



Соціально-економічний розвиток. З погляду соціально-економічного розвитку в межах Італії чітко виділяються два регіони — відносно заможна промислова

Північ і бідний сільськогосподарський Південь (Медзоджорно). Північ значною мірою нагадує Центральну Європу своїм кліматом, природними іесурсами та структурою господарства. Південь же більше схожий на типовий : €-редземноморський регіон: тут переважають великі земельні володіння площею в десятки і сотні гектарів з примітивною технікою обробки землі та вико-::істанням дешевої робочої сили. У результаті значних інвестицій в інфра-труктуру та великих субсидій, одержаних від ЄС, економіка Півдня за остан-десятиліття зазнала великих змін, проте в цілому регіон продовжує сильно відставати від Півночі за доходами населення.



2.4.3. Іспанія

Загальна характеристика. Королівство Іспанія займає 5/6 Піренейського изострова. Крім того, йому належать Балеарські та Пітіузькі острови в Серед-: ємному морі, Канарські острови в Атлантичному океані та володіння Сеута і Мелілья в Північній Африці. Піренейські гори ізолюють Іспанію від інших єв-:опейських країн, крім Португалії, що займає західну частину півострова. ?"раїна має сухопутні кордони з Португалією на заході, з Францією і малень-:-: :ю державою Андорра по гребеню Піренейських гір на північному сході, а також із британською залежною територією Гібралтаром на півдні.

За кількістю населення (46 млн осіб, 2009 р.) Іспанія займає шосте місце : тоед країн Європи. За віросповіданням населення вона є переважно католиць-- ію країною (98 %). Близько 1,5 % громадян (понад 500 тис.) мусульмани, :-егата — представники інших конфесій, зокрема протестантизму та юдаїзму. Частка міського населення в Іспанії сягає 70 %. 42 міста країни мають понад 1)0 тис. мешканців. Найбільші міста: столиця держави Мадрид (5,1 млн ігіпканців), головний порт країни Барселона (2 млн), Валенсія (900 тис), Се-;ілья (800 тис), Сарагоса (650 тис), Більбао (400 тис), Малага (300 тис). Офіційною мовою є іспанська (кастильська). В автономних провінціях офіційний тятус мають також регіональні мови: галісійська в Галісії, баскська у Країні Басків і Наваррі, каталонська в Каталонії й на Балеарських островах, вален-ійська у Валенсії, канарська на Канарах та арагонська в Арагоні. Наявні фо-н-гичні та інші мовні особливості в інших автономних співтовариствах, зокрема в Андалусії та Екстремадурі, не виходять за рамки діалектичних і не ; із'язані з питаннями національної самоідентифікації. Всі регіональні мови, а зинятком баскської, належать до романської групи, споріднені між собою, :і-:ільки формувалися на основі народної латини.

Іспанія займає п'яте місце в Європі за обсягом промислового виробництва. Е ЗП країни за ПКС становить 1360 трлндол., що зумовлює 29 600 дол. на одну •::>бу (2009 р.). Іспанія експортує автомобілі, продукцію хімії, чавун і сталь, машини та обладнання, текстиль, цитрусові, оливки й оливкову олію, вина. Імпортує хімічну сировину, машини й обладнання, нафту, кукурудзу та соєві боби. Основними торговими партнерами є країни ЄС, СІЛА, Мексика, Саудівська Аравія.

За роки членства в ЄС у країні здійснено модернізацію промисловості. Нині Іспанія має розвинене машинобудування (суднобудування, електроніка, верстатобудування, виробництво автомобілів, тракторів, сільськогосподарських машин, мотоциклів, промислового обладнання, побутової техніки тощо), чорну і кольорову металургію (свинець, цинк, мідь, алюміній), нафтохімію та виробництво будівельних матеріалів, текстильну й харчову промисловість (країна посідає третє місце у світі за виробництвом вин). Останніми роками швидкими темпами розвивається електронна промисловість, водночас скорочується виробництво в гірничодобувній і металургійній галузях.

Сільськогосподарські площі займають 70 % території країни. Іспанія посі дає перше місце в Європі за площею зрошуваних земель (2,5 млн га). Вирощу ються тут пшениця (20 % посівних площ), ячмінь, овес, кукурудза, рис, бобо ві, картопля, цукрові буряки, бавовна, тютюн, цукрова тростина, овочі (60 °/с ріллі). Великі площі зайняті виноградниками (друге місце в Європі). Країт посідає перше місце у світі за збором оливок і мигдалю, а також за виробни цтвом оливкової олії вищої якості, друге — за збором цитрусових. У країні до бре розвинене тваринництво (велика рогата худоба, вівці, кози, свині, коні мули, віслюки, спеціальне поголів'я биків для кориди). Іспанія входить у пер шу десятку країн світу за виловом та переробкою риби і морських продуктів займає перше місце в Європі за чисельністю флоту рибальських суден. Важли вою статтею доходів країни є туризм. Щороку Іспанію відвідують понад 57 млі туристів, за цим показником країна займає друге місце у світі після Франції.

Історичне минуле. Історія Іспанії сягає III—II тис. до н. е., коли на її тери торії проживали землеробсько-скотарські племена, що будували мегалітичн будівлі з величезних кам'яних брил. До тих часів належить найдавніше міськ поселення Альмерія з кам'яними укріпленнями та ровами, постійно заповнє ними водою.

На початку І тис. до н. е. фінікійські мореплавці заклали на територі Іспанії свій торговельний центр Гадир (сучасний Кадіс), греки у VII—VI сі до н. е. заснували тут свої торговельні поселення — емпорії. У III ст. до н. « більша частина Іспанії до річки Гібер (Ебро) була захоплена Карфагеном, а п: сля Другої Пунічної війни (218—201 рр. до н. е.) ці терени відійшли до Рим} У цей час на території Іспанії починає утверджуватися християнство, що пре никло сюди через Північну Африку.

Із занепадом Римської імперії розпочалося пересування варварських геї манських племен, які утворили на території Іспанії свої королівства: вандал — на півночі, алани — на півдні, свеви — на території сучасної Португалі вестготи в Аквітанії. Поступово останнім вдалося об'єднати Піренеї, але на п< чатку VIII ст. Іспанія зазнала арабського завоювання і стала провінцією АраІ ського халіфату Омейядів. У 756 р. останній нащадок роду Омейядів Абдур-оахман І проголосив себе незалежним еміром Кордови і заснував Кордовський емірат (з 929 р. — халіфат), який після 1031 р. розпався на незалежні князівства.

Мусульманам фактично ніколи не вдавалося встановити свою владу над Північною Іспанією (Астурією та Ов'єдо), де більшість населення була вестгот-ського походження. У 718—924 рр. тут існувало незалежне Астурійське королівство зі столицею в Леоні. У 778 р., після походу Карла Великого до Іспанії оспіваного в "Пісні про Роланда"), від Кордовського емірату було відторгнено територію північніше р. Ебро і утворено Іспанську марку, яка з 944 р. отримала назву Кастилія (від латинського іегга савіеііит — "країна замків"). Спочатку вона була залежною від астуро-леонських королів, але у 944 р. правителю Бурґоса Фернандо Гонсалесу вдалося об'єднати всі області Кастилії під своєю зладою, а його нащадку Фернандо І — об'єднати у 1047 р. з Кастилією й Леон-:ько-Астурійське королівство. Поступово в Леоні та Кастилії сформувалися тднакові господарські структури й інститути, посилилася королівська влада, виник інститут станово-представницької монархії (перші кортеси скликано у 1217 р.).

Об'єднання Леона та Кастилії супроводжувалося вирішальними успіхами Реконкісти (звільнення від мусульман): завоюванням Естремадури, більшої частини нинішньої Андалусії разом із Кордовою та Севільєю, а також Мурсії 1266 р.). Шлюб королеви Ізабели Кастильської {1474—1505} з Фернандо Арагонським {1479—1516} став початком утворення єдиної іспанської монархії (1479 р.), основою якої стала Кастилія з її квітучими містами та розгалуженою зовнішньою торгівлею й мореплаванням. У 1481—1492 рр. було завойовано Гранадський емірат, а впроваджена 1478 р. іспанська інквізиція на чолі з Т. Торквемадою жорстоко розправлялася з єретиками та євреями (всі євреї, що не побажали хреститися, були вигнані з країни). За успішні дії на благо католицизму папа нагородив Фернандо та Ізабелу титулом Католицькі королі.

Розв'язавши внутрішні проблеми, об'єднана Іспанія перейшла до активної зовнішньої політики: у середині XVI ст. вона захопила ряд стратегічно важливих пунктів північноафриканського узбережжя (Мерс-аль-Кебір, Мелілья га ін.), Неаполітанське королівство й Міланське герцогство і стала претендувати на досягнення гегемонії в Європі та головну роль у процесі Контрреформа-пії. Проте ці прагнення наштовхнулися на опір Франції, Нідерландів і Англії. Розгром іспанської військової флотилії ("Непереможної армади"), відрядженої у 1588 р. королем Філіппом II проти Англії, остаточно підірвав іспанську морську могутність і призвів до переходу ініціативи на морях до Нідерландів й Англії.

Останній представник династії Габсбургів Карл II помер у 1700 р., не зали-глнвши спадкоємця. Відтоді Іспанія остаточно втратила вплив на європейську політику і перетворилася на об'єкт боротьби між іншими європейськими державами. Взявши у 1792 р. участь у першій коаліційній війні проти революційної Франції, Іспанія зазнала військових поразок і була змушена укласти з неї мир, а з тих пір опинилася у сфері французьких впливів.

Окупація Іспанії наполеонівською Францією у 1808 р. спричинила народи війну (герілью), що сприяла вигнанню з країни у 1814 р. наполеонівськи військ. Під час

народної війни Центральна хунта (повстанський уряд) прог< лосила у 1812 р. у Кадісі Конституцію, якою впроваджувалися демократичі права та свободи і обмежувалася влада короля. Проте у квітні 1823 р. Франці Бурбонів за ухвалою Веронського конгресу здійснила інтервенцію проти реві люційної Іспанії, і король Фердинанд VII відновив абсолютистський режим.

Невдачами завершилися й спроби революційних перетворень в Іспанії 1854—1857 та 1868—1873 рр. Лише у 1876 р. монархістська конституц: впровадила систему політичних гарантій і представництва середньої та велі кої буржуазії.

Під час Першої світової війни Іспанія дотримувалася нейтралітету, хо1 симпатії аристократичних кіл були виразно пронімецькими. Парламентська економічна кризи після завершення війни, незадоволення правих кіл політ кою консерваторів та невдоволення генералітету й знаті тенденціями до дем кратизації суспільно-політичного життя зумовили встановлення в Іспанії 13 14 вересня 1923 р. авторитарного режиму генерал-капітана Мігеля Прімо , Рівера. Проте після муніципальних виборів 14 квітня 1931 р. монархію в ] панії було повалено й країну оголошено республікою. Однак чвари між прав ми республіканцями й соціалістами допомогли ультраправим силам і генер літету організувати в липні 1936 р. черговий пронунсіаменто (військові путч), спрямований проти уряду Народного фронту. У громадянській вій 1936—1939 рр. на всій території країни було встановлено військово-поліце ську диктатуру генералісимуса Франсіско Франко-Багамонде {1936—1975}.

Після Другої світової війни франкістська Іспанія перебувала у стані диш матичної та економічної ізоляції. Однак за сприяння США Ф. Франко у 1950 домігся визнання його уряду Генеральною Асамблеєю ООН, а у 1955 р. — щ йняття до ООН. Смерть Ф. Франко 20 листопада 1975 р. прискорила проце лібералізації. У червні 1976 р. кортеси дозволили вільну діяльність усіх по тичних партій, а в липні того ж року прем'єр-міністром країни став голова ] форматорів Адольфо Суарес Гонсалес. Проте ліберальна політика нове прем'єр-міністра спричинила 23 лютого 1981 р. "путч жандармів", у при шенні якого значну роль відіграла позиція короля Хуана Карлоса, котрий допустив скочування Іспанії назад до диктатури.

Політико-правова система. За формою правління Іспанія є парламе ською монархією. Король — уособлення символу держави, верховний голов командувач збройними силами, арбітр і примирювач у діяльності державі органів. Він здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносив оголошує війну та укладає мир, призначає й приймає послів, підписує та оЄ родує закони, скликає й розпускає генеральні кортеси, призначає вибори й ферендуми, пропонує кандидата на голову уряду і в разі необхідності при чає або звільняє його з посади, призначає членів уряду за поданням голови .-ряду, головує на засіданнях ради міністрів, видає

погоджені в раді міністрів некрети, призначає на цивільні й військові посади. Монарх отримує з державного бюджету визначену суму на утримання своєї родини

та двору й вільно розпоряджається нею, користується недоторканністю і не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Згідно з Конституцією 1978 р. законодавча влада належить двопалатному парламенту — генеральним кортесам, що складаються з конгресу депутатів 350 членів, 102 з яких обираються на рівні 50 електоральних провінцій та міст Сеути і Мелільї, решта — на основі пропорційного представництва за партійними списками на чотирирічний термін) і сенату (259 місць, 208 з яких обираються за мажоритарною системою населенням, а 51 призначаються законодавчими зборами провінцій також на чотири роки). Генеральні кортеси здій-:нюють законодавчу владу держави, приймають державний бюджет, контро-тюють діяльність держави тощо.

В Іспанії офіційно зареєстровано понад 500 політичних партій і громад-ьких організацій, але в парламенті представлені 10 політичних сил, найбільші з яких дві — лівоцентристська Іспанська соціалістична робітнича партія ІСРП) і правоцентристська Народна партія (НП). Проте вони рідко набирають на виборах кількість голосів, достатню для створення однопартійного уряду, й т:му, як правило, укладають коаліції з двома поміркованими регіональними національними об'єднаннями — Федерацією каталонських націоналістів "Єдність і Союз" (ЄіС), створеною на основі Каталонської демократичної єдності та демократичного союзу Каталонії, і Баскською національною партією (БНП). \ гтанні вибори до палати депутатів відбулися 9 березня 2008 р. До урядової таліції, сформованої ІСРП за підсумками виборів, входять обидві малі регіо-; нльні політичні сили — ЄіС і БНП.

Функції виконавчої влади, зокрема керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, керування цивільними й військовими справами та захистом іттіжави, здійснюються урядом, що складається з голови (з 4 серпня 2004 р. — генеральний секретар ІСРП Хосе Луїс Родрігес Сапатеро, 1960), його за--упників, міністрів та глав відомств.

В адміністративному плані Іспанія поділяється на 17 автономних областей, об'єднують 50 провінцій. Крім них автономний статус мають два анклав-еттгх регіони — Сеута і Мелілья. Конституція 1978 р. закріпила за окремими т .тастями право на автономію в рамках єдиної держави. Провінція є місцевим -зоренням, що користується правами юридичної особи. Керівництво й авто-£ мне керування провінцією здійснюють збори представників. В острівних во-: аіннях кожен острів також має самоврядування у формі кабільдосу, або ; нтлі. Провінції мають право встановлювати місцеві податки та збори.

2.4.4. Португалія

Загальна характеристика. Португальська Республіка — держава, що розташована на крайньому заході континентальної Європи. Це вузька смуга суші (близько 200 км зі сходу на захід і приблизно 600 км з півночі на південь) на Піренейському півострові, яка межує лише з Іспанією. До її складу входять також Азорські острови та архіпелаг Мадейра в Атлантичному океані, які мають статус автономних регіонів.

Населення Португалії становить 11,3 млн осіб (2010 р.). Воно виключно однорідне в етнічному складі: 99 % становлять португальці (у процесі свого формування вони увібрали в себе етнічні елементи давніх іберійців, римлян і вестготів), крім того, у країні мешкає близько 100 тис. осіб африканського походження — біженців з колишніх португальських колоній. Країна монорелігій-на: 97 % її населення сповідують католицизм. Тут також мешкають невеликі групи протестантів (1 %) і православних (мігранти з країн ЦСЄ, у тому числі з України). Після повалення монархії у 1910 р. церкву було відокремлено від держави, однак вплив Римо-католицької церкви на всі сфери життєдіяльності залишається значним. Офіційна мова — португальська. Міське населення становить 61 %. Столиця і найбільше місто країни — Лісабон (2 млн жителів). Іншими великими містами є Порту, Амадора, Коїмбра, Брага, Сетубал, Евора, Фаро.

В епоху колоніальних завоювань у XV—XVI ст. Португалія була найза-можнішою країною світу. Але оскільки багатство не витрачалося на розвиток промисловості й налагодження торговельних зв'язків, то вже до XIX—XX ст. Португалія стала однією з найбідніших європейських держав. Після революції 1974 р. національна економіка була переорієнтована від африканського ринку (здебільшого колишніх колоніальних володінь) на європейський. Зі вступом до ЄС у 1986 р. економічне становище в країні дещо покращилося. Нині ВВП країни за ПКС становить 232 млрд дол., тобто 24 000 дол. на одну особу.

Сільське господарство Португалії, за статистичними показниками, відстає від аналогічних секторів країн ЄС. Країна є провідним експортером вин і томатної пасти. Доходи, отримані від продажу цих продуктів на світових ринках, відшкодовують вартість імпортованого м'яса і пшениці. Понад третину теренів Португалії (36 %) вкривають ліси цінних порід — пробкові, евкаліптові й соснові. Уряд заохочує розвиток лісового господарства в тих районах країни, де внаслідок бідності ґрунтів рослинництво не можливе або малоприбуткове. Довга берегова смуга Португалії і багатство рибних ресурсів у прибережних водах сприяють розвитку рибальства півночі країни. В районі Лісабон-Сетубаль діють підприємства нафтопереробної, хімічної, сталеливарної, автомобілебудівної, електронної, целюлозно-па-герової, харчової промисловості, а також з виробництва будматеріалів. На пів-нзчі переважає легка промисловість: Порто виробляє текстиль, взуття, меблі, ;пно (Португалія є батьківщиною портвейну), Авейру — целюлозно-паперові нпроби і вироби з дерева, Брага — одяг, електроніку, споживчі товари. Третя гтюмислова область розташована за 140 км на південь від Лісабона в місті-пор-іу Синіше, де зосереджені теплові електростанції.

Для португальської економіки характерна порівняно висока частка державного сектору, що є наслідком соціалістичних реформ у другій половині ^"0-х років. Державі належать підприємства гірничовидобувної і важкої індустрії, приватному капіталу — підприємства легкої промисловості, філії ТНК — підприємства з високим рівнем нових технологій: електроніка, автомобіле-: узування, фармацевтична промисловість. Португалія експортує одяг і продо-з гльство, машини, продукцію хімічної і целюлозно-паперової промисловості, пкіряні вироби. Водночас країна змушена імпортувати машини і транспорт, нафтопродукти, продукцію хімічної промисловості, текстиль, продовольство.

Історія Португалії. Хоча Португалія, на відміну від Іспанії, не відігравала гначної ролі в європейських справах, її історія теж є досить давня. Ще на повитку II тис. до н. е. серед місцевих племен зародилася оригінальна культура з зноподібних келихів, що поширилася згодом на весь Піренейський півост-:із. а потім — на всю Західну і Центральну Європу до Польщі, Закарпаття, Угорщини, Італії та Британських островів. На початку І тис. до н. е. Піренеї • _тькома хвилями перетнули індоєвропейці, в основному кельти, і змішалися і місцевими племенами. На півдні фінікійці й греки стали торгувати з народа-сп Андалусії й Португалії. їх витіснили карфагеняни, які закрили Гібралтар-ь:-:у протоку для своїх суперників. У центральній частині Португалії переважали лузітанські племена кельтського походження, що займалися скотар-гтзом. УII ст. до н. е. римляни відтіснили частину лузітан до півдня й заснувати міста Пакс-Юлія (нині Бежа), Олісіппо (нині Лісабон) і Ебора (Евора), Бра-■ юа (Брага). У долині річки Дору ними було засновано поселення Портус 7_нле, від якого походить назва країни.

У 468 р. вестготи повалили владу римлян, але і їхня держава у 711 р. впала -ід ударами арабів. Проте й арабам не вдалося захопити весь Піренейський півострів: християнське населення Астурії,

захищене гірськими хребтами, зберегло державну незалежність. У IX ст. астурійські володіння охопили південну Галісію й прикордонну область Портукале (Португалія), розташовану між ріками Міньо й Дору. Перший король Кастилії Фернандо І у 1064 р. відвоював Коїмбру в мусульман і зробив її окремим князівством. Його син Аль-фонсо VI віддав Португалію, включаючи Коїмбру й прикордонні землі, у посаг за своєю донькою Тересою, одруженою з графом Енріке Бургундським. З цього часу починається історія власне португальської держави.

Кастильський король, а пізніше — самопроголошений іспанський імператор Альфонсо VII був змушений у 1143 р. визнати Португалію незалежним королівством у складі своєї імперії. У 1147 р. правитель Португалії Афонсу Енрі-кіш (син Енріке Бургундського) захопив Сантарен, а потім, за допомогою хрестоносців з Англії, Фландрії й Німеччини, взяв Лісабон. У 1179 р. його королівський титул визнав Папа, а португальське королівство було взяте під заступництво Св. Престолу. Як засновник монархії, а фактично й країни, Афонсу І Завойовник (Енрікіш) вважається національним героєм Португалії.

Укладення мирного договору з Кастилією у 1411 р. дало змогу португальцям зайнятися створенням власної заморської імперії. Принц Енріке (Генріх Мореплавець) активно підтримував експедиції, що вирушали на пошук нових земель. У 1418 р. португальські мореплавці відкрили острів Мадейру, а в 1427 р. — Азорські острови. Афонсу V організував декілька експедицій у Марокко, захопивши в 1471 р. Танжер, а в 1482 р. на Золотому Березі було збудовано форт Міна, і того ж року португалець Дієго Кан досяг гирла річки Конго. У 1488 р. Бартоломеу Діаш обігнув мис Доброї Надії й виявив, що існує морський шлях до Індії. Це підтвердила експедиція Баско да Гами 1497— 1498 рр., якому вдалося досягнути узбережжя Індостану. За Мануела І {1495— 1521} португальці побудували цитаделі в Марокко, закріпилися на островах Атлантичного океану, створили торгові факторії на узбережжі Західної Африки, відкрили узбережжя Бразилії, захопили стратегічно важливі позиції у Східній Африці, відкрили Мадагаскар і придбали форпости в Індії. Португальцям вдалося підірвати морську торгівлю арабів в Індійському океані й установити контроль над морськими шляхами в Ост-Індію. Імперія монополізувала вигідну торгівлю прянощами й усього за кілька років перетворилася у провідну європейську морську державу.

Але поступово португальці були витіснені з міжнародної торгівлі голландськими, а згодом — англійськими купцями. Скориставшись занепадом імперії, іспанський король Філіпп II, мати якого була португальською принцесою, у 1581 р. силоміць захопив португальський престол на правах особистої унії. Хоч португальські державні інститути було збережено, іспанське панування мало негативні економічні та політичні наслідки. У 1640 р. населення країни повстало, іспанці були вигнані майже без кровопролиття, а королем став Жуан IV {1640—1656} з місцевої родини Браганса. Вдові Жуана IV Луїзі вдалося зміцнити союз із Англією, одруживши доньку Катерину Браганську з англійським королем Карлом II. У 1668 р. англійські дипломати домоглися визнання незалежності Португалії з іспанського боку.

У 1807 р., оскільки Португалія відмовилася приєднатися до оголошеног: Наполеоном ембарго проти Британії, Франція напала на Португалію. Королівська родина і двір втекли до Бразилії, залишивши замість себе регентськ раду. У 1808 р. у країні спалахнуло антифранцузьке повстання, підтримань англійською армією, під тиском якого французи у 1811 р. мусили залишите терени країни. Повернення короля Жуана VI до країни завершилося у 1822 ;

встановленням конституційної монархії і скликанням установчих кортесів. У жовтні 1910 р. після тривалої боротьби між роялістами та лібералами шляхом народного повстання у країні було повалено монархію й установлено парламентську республіку, очолювану президентом.

З початком Першої світової війни Португалія прагнула залишитися нейтральною, але після того, як у лютому 1916 р. у португальських портах були реквізовані німецькі кораблі, Німеччина оголосила їй війну. Війна призвела до посилення політичної нестабільності всередині країни: за 16 років у ній змінилися 45 урядів, було здійснено кілька державних переворотів. Внаслідок заколоту 1926 р. у країні було встановлено військову диктатуру. У 1932 р. прем'єр-міністром країни став відомий економіст, професор Коїмбрського університету Антоніу ді Олівера Салазар (1889—1970), який завершив формування військово-поліцейського диктаторського режиму і корпоративної держави на італійський взірець. Проте у зовнішній політиці Португалія продовжувала орієнтуватися на Велику Британію і залишилася нейтральною у Другій світовій війні. Це дало їй змогу у післявоєнний період стати державою — засновни-дею НАТО та увійти до ООН.

Далі головною проблемою стало збереження заморських володінь. З 1961 р. Португалія була змушена вести війни проти національно-визвольних рухів у своїх африканських колоніях, що виснажило її економіку та призвело до підвищення невдоволення широких верств населення політикою правлячої верхівки. Тривалі війни віднімали майже 40 % державного бюджету, гальмували економічний розвиток. Одним із наслідків стала еміграція 1,6 млн португальців, які в пошуках роботи виїхали до різних країн світу. Під час "Революції гвоздик" повсталі війська під проводом Руху збройних сил (РЗС) 25 квітня 1974 р. повалили диктатуру й відновили діяльність політичних партій. 15 травня було сформовано тимчасовий уряд на чолі з А. Спінолою, до складу якого увійшли соціалісти й комуністи. Оскільки А. Спінола противився планам РЗС зруйнувати колоніальну імперію і здійснити радикальні реформи, у зересні його змінив на посаді генерал Франсішку да Кошту Гоміш. Португалія зизнала суверенітет Індії над її колишніми колоніями на півострові Індостан і надала незалежність африканським колоніям.

У березні 1975 р. після спроби організації державного перевороту групою правих офіцерів Вища революційна рада країни, у якій переважали прокомуністично налаштовані елементи, розпочала здійснення соціалістичних реформ. Але невдовзі загострилася конкуренція між соціалістами, комуністами й лівими екстремістами у профспілках, ЗМІ й органах місцевого самоврядування. Тому протягом 10 років країна залишалася нестабільною, в ній змінилося півтора десятка урядів. У квітні 1976 р. набула чинності нова Конститу-дія країни, що віддзеркалила завоювання "Революції гвоздик" і характеризувалася лівою марксистською риторикою.

Але поступово ліво- і правоцентристські уряди Португалії на чолі з Маріу Соаришем, Франсишку Са Карнейру, Франсишку Пінту Балсемау, Анібалом



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал