Зміст вступ



Сторінка14/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40

Загальна характеристика. Ця держава в Центральній Європі, розташована на схід від Франції і на північ від Італії. Межує із Францією (573 км), Німеччиною (334 км), Австрією (164 км), Ліхтенштейном (41 км) та Італією (740 км).

Швейцарія — федеративна парламентська республіка, що складається з 26 кантонів. Швейцарія не має виходу до моря. Населення становить 7,785 млн осіб і поділяється на чотири основні етнічні групи: німецьку — 65 %, французьку — 18, італійську — 10 і ретороманську — 1 %. Решту 6 % становлять іммігранти з Іспанії, Туреччини та інших країн. Офіційними мовами є німецька, французька, італійська й ретороманська. За віросповіданням 41,8 % мешканців країни католики, 35,3 — протестанти, 4,3 % (в основному іммігранти) — ісламісти.

Швейцарія високоурбанізована країна. Міське населення становить 68 % мешканців країни. Найбільші міста — Цюрих (840 тис. мешканців), Женева (393 тис), Базель (359 тис).

Швейцарія — одна з найбагатших у світі високорозвинених країн, міжнародний фінансово-банківський центр (тут розташовано 650 банків, бірж цінних паперів, деякі з них — найбільші в Європі). Основними галузями промисловості є гідро- і атомна енергетика, металообробна, машинобудування, верстатобудування, виготовлення турбін, корабельних двигунів, текстильного обладнання, інструментів для вимірювань (у тому числі годинників), ліків та барвників, продуктів харчування. Основною галуззю сільського господарства є інтенсивне молочне тваринництво. Хоч в аграрному спектрі зайнято лише 5 % населення, він на 55—60 % забезпечує потреби країни. Важливою статтею доходу є іноземний туризм (країну щороку відвідують 6—7 млн туристів). Швейцарія однією з перших країн Західної Європи вже в XIX ст. створила розгалужену мережу залізниць, яка нині сягає 5 тис. км і сполучає, практично, всі великі населені пункти. У XX ст. до них додалася мережа шосейних шляхів з твердим покриттям, протяжність яких сьогодні становить 61,5 тис. км.

У цілому Швейцарія має процвітаючу і стабільну сучасну ринкову економіку із ВВП 314,8 млрд дол. за ПКС (2009 р.) і в середньому близько 43 000 дол. на одну особу, що є на 20 % вище, ніж в інших великих індустріальних країнах Європи. Економіка Швейцарії має експортний характер. Країна вивозить машини, хімікати, метали, годинники, продукцію сільського господарства. У грошовому вираженні країна виробляє половину годинників у світі. Проте головною статтею експорту є капітал. Водночас бідна на природні ресурси держава змушена імпортувати машини, хімікалії, транспорт, метали, продукцію сільського господарства, текстиль.

Історичний розвиток. Географічне розташування (на перевалах через Альпи) наклало відбиток на її історію. У 58 р. до н. е. територія країни, заселена іде з III ст. до н. е. кельтськими племенами ретів і вельветів, була завойована римлянами і отримала назву Гельвеції. Після розпаду Західної Римської імперії країна увійшла до складу Франкської держави (536 р.). У 843 р. вона була - з ділена між Швабією й Бургундією. 1 серпня 1291 р. три швейцарські кантони — Урі, Унтервальден і Швіц

— з метою відстоювання торгових інтересів у : протьбі з австрійськими Габсбургами уклали військовий союз про дружбу і з взаємодопомогу

та створили самостійне формування в рамках Священної Рим-гької імперії. Ця дата вважається офіційним моментом заснування Швейцар-:ької Конфедерації. Протягом XIII—XIV ст. до союзу приєдналася низка інших кантонів.

Після тривалої боротьби із Священною Римською імперією Швейцарія у 1499 р. отримала від неї фактичну незалежність, що була визнана згодом Вест-гальською системою міжнародних договорів. Після періоду наполеонівських нійн і французької окупації Віденський конгрес 1815 р. поновив національну незалежність Швейцарії і проголосив її вічний нейтралітет.

У ЗО—40-х роках XIX ст. Швейцарія пережила громадянську війну між прихильниками і противниками централізації, що закінчилася у 1847 р. пере-::згою федералістів. У 1848 р. було прийнято Конституцію, за якою Швейцарія із нестійкого союзу кантонів перетворилася на єдину федеративну держану. Протягом всієї наступної історії країна жодного разу не брала участі у війнах. На її території розміщені штаб-квартири низки міжнародних організацій. У 2002 р. на всешвейцарському референдумі було ухвалено рішення про з ступ країни до ООН.

Державно-політичний устрій. Політична система Швейцарії належить до : еобливого типу — консенсусної, або директоріальної, моделі демократичної політичної системи. Основна її суть полягає у поділі влади між якомога більшою кількістю людей, що досягається шляхом надання меншинам права вето : питань, які стосуються їхніх інтересів. Країна є парламентською федеративною республікою. Двопалатний парламент (Федеральні збори) складається з національної ради та ради кантонів. До національної ради входить 200 депутатів, які обираються на чотири роки загальним голосуванням на основі пропорційного представництва. До ради кантонів входить 46 депутатів: по два від кантонів і по одному від напівкантонів, причому частину з них обирають міс-зезіпарламент, гящу— призначають кантональні уряди на три-чотири роки.

Федеральні збори, крім законодавчої діяльності, виконують багато інших пункцій. Зокрема, вони обирають уряд, федеральний суд, канцлера та голов-н зкомандувача армії, визначають бюджет, ратифікують міжнародні договори, мають право оголошувати війну та укладати мир, схвалюють конституції кан--:нів і стежать за дотриманням ними федеральних зобов'язань, можуть вирі-ппувати питання з усунення можливих "загроз федерації", контролюють феде-: зльну адміністрацію та збройні сили, мають право помилування, розгляда-•: ть щорічні звіти уряду про його діяльність.

Вищу виконавчу владу здійснює уряд Швейцарії, що має назву "федеральна рада". До його складу входить сім осіб із числа депутатів парламенту від коаліційних партій, що мають більшість у національній раді. Уряд обирається раз на чотири роки після виборів до нижньої палати парламенту. На чолі уряду перебуває президент (глава держави), якому допомагає віце-президент. Вони щорічно обираються федеральними зборами із числа членів уряду. Одна й та сама особа не може бути обрана президентом чи віце-президентом два рази поспіль. Президент головує у федеральній раді й виступає від імені федерації у відносинах з іншими державами. Для ефективного здійснення поточної роботи парламент обирає на шестирічний термін федерального канцлера і федеральну канцелярію (урядовий штаб).

Повноваження уряду достатньо широкі й стосуються практично всіх питань внутрішньої та зовнішньої політики. Він має право законодавчої ініціативи, розглядає законопроекти федерального і кантонального значення, подає свої висновки, може самостійно видавати різні нормативні акти, а у разі здійснення надзвичайних повноважень — приймати загальнообов'язкові постанови. Засідання уряду проходять щотижня, рішення приймаються одноголосно.

. Система різних форм місцевого врядування та самоврядування у рамках директоріальної політичної системи тісно пов'язана з федеративним устроєм Швейцарії. Більші кантони адміністративно поділяються на округи й громади, менші — тільки на громади. У кожному кантоні діє своя конституція, працюють парламент та уряд. Кантони мають свої зобов'язання перед федерацією, а також право самостійно вирішувати питання місцевого характеру (це стосується насамперед сфер освіти, культури, доброчинності, охорони здоров'я, благоустрою тощо).

До політичної системи країни входить понад 20 політичних партій. На виборах до Національної ради 21 жовтня 2007 р. найбільшу кількість місць у парламенті отримали Швейцарська народна партія (62), Соціал-демократична партія (43), Радикальна вільна демократична партія (31), Християнсько-демократична народна партія (31), партія "зелених" (20).



Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Назвіть спільні риси німецькомовних федерацій.

  2. Які запобіжні механізми створено в політичній системі ФРН для неможливості встановлення диктаторського режиму?

  3. Охарактеризуйте специфіку конкордативної демократії в Австрійській Республіці.

  4. Проаналізуйте особливості функціонування консенсусної (директоріальної) моделі політичної системи у Швейцарській Конфедерації.

2.4. Романомовні держави Західної Європи

Держави, населення яких розмовляє романськими мовами, розташовані на південному заході Європи. До них належать Французька й Італійська Республіки, Республіка Португалія та Королівство Іспанія.



2.4.1. Франція

Загальна характеристика. Особливе місце серед романомовних держав займає Французька Республіка. Саме в цій країні після революції 1789— 1799 рр. вперше в Європі виник представницький республіканський устрій сучасного типу. Крім того, вона є однією з небагатьох західноєвропейських держав, яка у своєму державному устрої послідовно реалізує принцип унітаризму. Нарешті, Франція четвертою серед держав світу створила власну ядерну зброю. Вона є постійним членом Ради Безпеки ООН, а отже, державою зі світовим впливом.

Французька Республіка — одна з найбільших держав Європи. На північному сході й сході межує з Бельгією, Люксембургом, Німеччиною, Швейцарією та Італією, на південному заході — з Іспанією й Андоррою, на південному сході — з однією з найменших держав світу — Князівством Монако. Франції належить середземноморський острів Корсика, невеликі острови в Біскайській затоці, а також декілька заморських департаментів і заморських територій. Територія Франції — 551, 6 тис. кв. км. Країна поділена на 22 регіони й 96 департаментів, включаючи "територіальну спільноту" Корсика, чотири заморських регіони-департаменти (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон), три заморські території (Нова Каледонія, Французькі південноантарктичні території, Уолліс і Футуна) та три спеціальні територіальні одиниці (Майотта, Сен-П'єр і Мікелон, Французька Полінезія).

Населення Франції становить 65,4 млн мешканців (січень 2010 р). Серед них 94 % французів, решта — вихідці з Північної Африки і Туреччини. За віросповіданням 51 % населення — католики, 30 — не належать до жодної з конфесій, 2 — протестанти, 5—10 % — мусульмани. Міське населення становить 74 % . Найбільшими містами є столиця держави Париж (10 млн мешканців), Ліон (1,3 млн мешканців), Марсель (1,2 млн мешканців). Державна мова — французька.

Франція — високорозвинена постіндустріальна країна. За обсягом ВВП у 2,1 трлн дол. за ПКС, що становить 33 700 дол. на одну особу (2009 р.), займає сьоме місце у світі, а за номінальним обсягом ВВП — п'яте.

Основні галузі промисловості: атомна та гідроенергетика, машинобудівна, авіакосмічна, автомобілебудівна (четверте місце у світі), радіоелектронна, інформаційні технології, суднобудівна, електротехнічна, металургійна, харчова, фармацевтична, косметична. Сільське господарство за обсягом виробництва посідає третє місце серед країн Заходу. Країна виробляє зерно (понад 50 млн т), тваринне масло, яловичину, сири, цукор, вина. Важливе місце в економіці відводиться туризму. Францію щороку відвідують понад 80 млн туристів. За цим показником країна займає перше місце у світі. Франція — шостий за значенням експортер світу. Основними статтями експорту є легкові автомобілі, літаки, зброя, швейні і текстильні вироби, сталь, судна, електротехнічні вироби, алюміній, зерно, цукор, вина, косметика. Країна імпортує нафту і нафтопродукти, газ, кам'яне вугілля, кольорові метали, целюлозу, бавовну, каву. Головними торговими партнерами країни є держави ЄС (60 %), Японія та США.

Історичний розвиток. Історія Франції багата на події, які вплинули на загальноєвропейський розвиток. У VII ст. до н. е. (під час так званої Великої грецької колонізації) на середземноморському узбережжі сучасної Франції греки заснували чимало колоній. Пізніше на їх місці виникли такі міста, як Марсель і Ніцца. У V ст. до н. е. практично всю територію Франції заселили кельтські племена галлів (звідси походить її стародавня назва Галлія). До середини І ст. н. е. вона була завойована Римом, а з кінця V ст. увійшла до складу Франкської держави. Наприкінці VIII ст. король франків Карл Великий створив величезну імперію, до якої, окрім території сучасної Франції, входили землі Північної Італії, Північної Іспанії, Західних Балкан, Австрії, Швейцарії, Німеччини й Бенілюксу. У 800 р. Карл був коронований у Римі як імператор. Однак менш ніж через півстоліття, у 840 р., після смерті Людовика І Благочестивого, наступника Карла Великого, імперію було розділено між синами короля. Нова держава, що утворилася у західній частині імперії, отримала назву Франції.

Наприкінці X ст. з приходом до влади Гуго Капета та його наступників почалося зміцнення держави. До кінця XIII ст. під владу французів потрапили Нормандія, Анжу, Прованс і Лангедок. У 1302 р. було вперше скликано французький парламент — Генеральні штати (станово-представницький орган), почала складатися станова монархія. Столітня війна 1337—1453 рр. загальмувала розвиток Франції, але водночас прискорила подолання феодальної роздробленості і розвиток абсолютної монархії, що супроводжувався активною колоніальною експансією.

Феодально-абсолютистська система була ліквідована під час Великої французької революції з проголошенням у 1792 р. Першої республіки та встановленням якобінської диктатури (1793—1794 рр.). У результаті термідоріанського перевороту у Франції було встановлено режим Директорії (1795—1799). на зміну якому прийшла воєнна диктатура Наполеона Бонапарта спочатку у формі Консульства, а потім Першої імперії (1804—1814, 1815).

Після поразки Франції у наполеонівських війнах вона, за рішеннями Віденського конгресу 1814—1815 рр., була повернута в дореволюційні кордони. У країні було відновлено монархію. Після Липневої революції 1830 р. до влади прийшла

фінансова аристократія. У результаті Лютневої революції 1848 р. у країні було встановлено буржуазно-демократичну республіку (Друга республіка). У 1852 р. Франція перетворилася на Другу імперію під управлінням Напо-пеона III. Імперія проіснувала до 1870 р. і в результаті франко-прусської війни 1870—1871 рр. та нової революції (Паризька комуна) була замінена на Третю республіку (1875—1940).

Перемога у Першій світовій війні, вигідний для країни Версальський мирний договір 1919 р. та сприятливі рішення Вашингтонської конференції 1921—1922 рр. зміцнили міжнародні позиції Франції. Проте вже незабаром політика "умиротворення", мюнхенська змова 1938 р. і провал англо-франко-радянських переговорів 1939 р. привели до розв'язання Другої світової війни та зробили Францію беззахисною перед агресією нацистської Німеччини. Після звільнення у кінці 1944 р. від нацистської окупації та закінчення світової війни Франція стала державою — засновницею ООН і постійним членом Ради Безпеки ООН. Конституція 1946 р. проголосила створення Четвертої республіки (1946—1958). Конституція 1958 р. закріпила основи П'ятої республіки, яка існує донині.



Політична система. За формою політичного устрою Франція президентсько-парламентська республіка. З 1958 р. у країні запроваджено мажоритарну виборчу систему з голосуванням у два тури за одномандатними округами, що передбачає солідарне волевиявлення різних політичних сил. Президент держави обирається загальним голосуванням на п'ятирічний термін.

Особливе місце в політичній системі займає Конституційна рада — орган, що наглядає за дотриманням Конституції, зокрема за конституційністю законів та регулярністю і характером виборів. До її складу входить дев'ять осіб, яких призначають на дев'ять років (три члени ради призначаються президентом, три — головою сенату і три — головою національних зборів). Перед промульгацією президентом закони надходять на розгляд Конституційної ради, яка дає свій висновок щодо їх відповідності Конституції. У випадку якоїсь суперечності закон скасовується.

Президент займає центральне місце в політичній системі держави. Він виконує важливі функції із забезпечення діяльності публічної влади, очолює збройні сили, стежить за дотриманням конституційного порядку, виступає гарантом національної незалежності та територіальної цілісності, є главою виконавчої влади. Президент призначає прем'єр-міністра країни (ним може бути лише представник парламентської більшості), а за його поданням —

міністрів, головує в Раді міністрів, підписує обговорені урядом акти. Водночас, як і за парламентської політичної системи, президент не може відкликати прем'єр-міністра: той залишає свою посаду або втративши довіру парламенту, або добровільно подавши у відставку. У законодавчій сфері президент має право вимагати від парламенту нового обговорення закону, передавати той чи інший закон на референдум, самостійно видавати ордонанси і декрети. Після консультацій з прем'єр-міністром та головами палат парламенту він може розпустити національні збори і призначити нові вибори.

На президентських виборах 22 квітня і 6 травня 2007 р. переміг Ніколи Саркозі (1955), набравши 53,06 % голосів виборців.

Парламент Французької Республіки складається з двох палат (асамблей): нижньої — Національних зборів (577 депутатів) і верхньої — Сенату (з 2010 р. — 346 депутатів). Депутати Національних зборів обираються на п'ять років, Сенату — на шість років зборами виборців у межах департаментів, при цьому половина складу Сенату переобирається кожних три роки. Характерно, що 12 сенаторів парламенту представляють громадян Франції, які мешкають за межами Європи.

Специфіка політичної системи Франції полягає в тому, що Конституція суттєво обмежує основну функцію парламенту, пов'язану із прийняттям законів. У ній точно визначено коло питань, з яких парламент має право приймати закони. Питання ж, які туди не ввійшли, віднесені до прерогатив законодавчої діяльності уряду. У разі виникнення законодавчої дискусії в парламенті остаточним вважається рішення Національних зборів. Парламент має право здійснювати контроль за урядовою діяльністю і висловлювати недовіру уряду.

У червні 2007 р. під час двотурових виборів до Національних зборів право-консервативний Союз за народний рух отримав 313 мандатів, Соціалістична партія — 186. Тим самим праві й центристські політичні сили сформували парламентську більшість і взяли на себе відповідальність за подальше ефективне функціонування президентсько-парламентської політичної системи.

Французький уряд — Рада міністрів — згідно з Конституцією визначає і проводить "політику нації". Главою уряду призначається лідер парламентської більшості. До складу уряду входять міністри, які очолюють міністерства, і державні секретарі, що керують підрозділами відповідних міністерств. Прем'єр-міністр відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, здійснює нормотворчу діяльність і призначає на деякі військові та цивільні посади. Він має право законодавчої ініціативи, може вимагати скликання парламенту, в будь-який час виступати на Національних зборах, а також вимагати передачі уряду певних законодавчих повноважень. Отримавши такий дозвіл, Рада міністрів може приймати ордонанси — акти, що мають силу закону на конкретний вказаний термін. З травня 2007 р. прем'єр-міністром Франції є Франсуа Фійон (1954). Уряд відповідальний перед Національними зборами. У разі прийняття резолюції осуду абсолютною більшістю нижньої палати парламенту Рада міністрів зобов'язана подати у відставку.

Отже, політична система П'ятої республіки покликана забезпечувати стабільність держави через виконавчі повноваження президента і водночас гарантувати парламентський контроль над виконавчою владою шляхом чіткого визначення та регламентування повноважень різних гілок державної влади, розробки механізмів взаємних стримувань і противаг, політичної культури компромісів.



2.4.2. Італія

Загальна характеристика. Італійська Республіка розташована на півдні { з попи в басейні Середземного моря. Вона займає Апеннінський півострів, ве--укі острови Сардинію і Сицилію, а також дрібні острови. Населення Італії

тіяовить 60,42 млн осіб (2010), близько 93,5 % з яких становлять італійці. До нлціональних меншин належать ретороманомовні фріули (520 тис.) й ладіни

15 тис.) та німецькомовні південні тирольці (300 тис). До цієї ж групи мен-—ин належать і групи італійців з певними етнокультурними особливостями — сицилійців і сардинців (останніх іноді вважають окремим етносом). Окрім т:іго, на території Італії мешкають албанці (80 тис), французи (70 тис), хорва-та словенці (50 тис), євреї (50 тис), греки (ЗО тис), каталонці (10 тис). За релігійною ознакою переважну більшість населення Італії (97 %) ста-н:влять римо-католики. Крім них у країні мешкають протестанти (близько

ЗО тис, переважно в П'ємонті), греко-католики (у тому числі християни-ал-5анці), православні, юдеї та ін. Офіційна мова — італійська. Столиця — Рим 13,7 млн жителів), інші великі міста — Мілан (3,4 млн), Неаполь (3,1 млн), Ту-рин (2,2 млн).

Італія — високорозвинена індустріально-аграрна країна, яка за обсягом промислового виробництва входить у десятку найрозвиненіших країн світу. Провідне місце у структурі італійської економіки займає обробна промисловість, її основні галузі — машинобудівна, текстильна і швейна, залізо- і сталеливарна, хімічна, харчова, моторобудівна. Важливе місце відводиться сфері послуг, особливо пов'язаних із туризмом. Щороку країну відвідує понад 40 млн туристів. За цим показником вона знаходиться на п'ятому місці у світі після Франції, Іспанії, СІЛА і Китаю. Розвинутий залізничний, автомобільний, морський, повітряний транспорт. Головні морські порти: Генуя, Трієст, Зенеція, Неаполь. Повітряний транспорт — важливий засіб пересування все-: єдині країни, особливо у зв'язку з наявністю численних островів. Тому поряд з великими міжнародними аеропортами в Римі, Мілані та Неаполі діє багато невеликих аеропортів, які спеціалізуються на внутрішніх авіаперевезеннях.



Історія Італії. Назву "Італія" вперше використали греки для позначення південного краю Апеннінського півострова, де вони оселилися у VIII—VII ст. до н. е. На цих теренах проживали різні племена. Серед них за рівнем розвитку культури виділялися етруски, які мешкали в районі між річками Арно і Тибр пей район одержав назву Етрурія). Територія Італії становила ядро імперії Гтародавнього Риму, звідси антична цивілізація Середземномор'я проникла цо Західної Європи. Після падіння Західної Римської імперії в V ст. н. е. Апеннінський півострів неодноразово зазнавав нападів ззовні, і його політичну єдність було втрачено. Італія перетворилася на географічне поняття, на мозаїку невеликих держав, князівств і королівств, що ворогували між собою, і об'єкт домагань іноземних держав, які швидко змінювали одна одну.

Втім, традиція провідної ролі Риму не зникала. Вона втілилася в особі пап Римських, які вважали себе наступниками римських імператорів. Папи правили центральною Італією й намагалися поширити свій вплив на всю Європу. Через суперництво між папами й німецькими імператорами, що правили Священною Римською імперією та розглядали Італію як своє володіння, Апеннін-ський півострів перетворився на арену битв. Але завдяки зростанню здобутого торгівлею й нерідко просто грабіжництвом багатства міст Північної Італії, яке почалося в XI ст., там поступово сформувався новий світ ідей, наук і мистецтв, який започаткував європейське Відродження.

У XVI ст. піднесення економіки приатлантичної Європи підірвало добробут середньовічної Італії, і протягом двох століть італійські держави зазнавали спаду економіки та ставали жертвами іноземних вторгнень. Протягом 1559— 1700 рр. більшу частину Апеннінського півострова контролювали іспанці, потім контроль перейшов до Австрії. У 1796—1797 рр. Італію окупували французькі війська Наполеона, створивши на півночі залежну від Франції Цизальпійську Республіку. 18 березня 1805 р. Наполеон проголосив себе королем Італії, поширивши у 1810 р. контроль Франції над усією країною.

Рішеннями Віденського конгресу (1814—1815 рр.) італійські держави частково були повернуті колишнім правителям, частково опинилися під австрійським і французьким контролем. На тлі такої ситуації розгорнувся політичний рух, який увійшов в історію як "Рісорджименто" — боротьба за возз'єднання країни. Його лідерами були карбонарії та "молоді італійці" на чолі з Дж. Мадзіні й Дж. Гарібальді, які в лютому 1849 р. проголосили в Римі республіку, що була незабаром повалена французькою армією. Зате війна між П'ємонтом і Австрією закінчилася у 1859 р. визволенням Ломбардії, а похід Гарібальді до Сицилії у 1860 р. відкрив шлях до створення єдиної й незалежної держави. 17 березня 1861 р. король П'ємонту Віктор Еммануїл II був проголошений королем об'єднаної Італії. Згодом до її складу увійшла й Венеція, а у 1870 р., скориставшись франко-прусською війною, італійські війська захопили Рим і проголосили його столицею нової держави.

У Першу світову війну Італія вступила на боці Антанти, повернувши собі Трієст і Південний Тіроль. 31 жовтня 1922 р., скориставшись повоєнною розрухою, до влади в країні прийшли фашисти на чолі з диктатором Беніто Муссоліні, який, офіційно займаючи посаду прем'єр-міністра при королі Вікторі Еммануїлі III, проголосив себе дуче (вождем). З початком Другої світової війни Італія окупувала Албанію і вступила у війну на боці держав "осі", але до 1943 р. всі її колонії були окуповані військами антигітлерівської коаліції, а 25 липня 1943 р. було повалено режим Б. Муссоліні. Спроба нацистської Німеччини виправити становище на власну користь, окупувавши північні і центральні регіони країни та повернувши до влади колишнього диктатора, призвела до переростання окремих вогнищ руху Опору у загальне збройне повстання в Північній Італії, під час якого партизанські з'єднання спільно з британсько-американськими військами визволили від німців територію країни.

2 червня 1946 р. в Італії пройшли одночасно референдум щодо державного ту й вибори до Установчих зборів, повноваження яких обмежувалися при-- "тям конституції та ратифікацією мирних договорів з державами анткгіт--тпвської коаліції. У ході референдуму 54 % італійців висловилися за респу--.} у, У результаті монархію було ліквідовано, 22 грудня 194" р. Установчі ::л схвалили текст нової конституції країни, що проголосила Італію демо-

- ; ятичною республікою, заснованою на праці, а італійський народ — єдиним ~:сієм суверенітету. Конституція передбачала поділ влади, позбавлення вій-:-:-:ових можливості втручатися в політичне життя, проголосила відокрем---еня церкви від держави, визнаючи водночас її важливу роль у суспільному житті.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал