Зміст вступ



Сторінка1/40
Дата конвертації04.12.2016
Розмір7.4 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40
ЗМІСТ




Вступ…………………………………………………………………..11

Розділ 1. КРАЇНИ ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ……….........21

1. 1 . Формування пострадянського простору………………….......21

1.2.Європейські країни СНД…………………………………….......27



  1. Україна…………………………………………………………27

  2. Російська Федерація ………………………………………….34

  3. Республіка Білорусь…………………………………………..40

  4. Республіка Молдова…………………………………………..45

1.3. Країни Балтії.........................................................................51

  1. Литовська Республіка………………………………………...51

  2. Латвія…………………………………………………………..55

  3. Естонія…………………………………………………………57

Запитання і завдання для самоконтролю………………………….59

1.4.Країни Південного Кавказу…………………………………….59

1.4.1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал,

національний склад населення і конфесійна

ситуація в регіоні……………………………………………………59


  1. Історичне минуле народів Закавказького регіону…………………….….…..61

1.4.3.Національно-державне відродження країн Закавказзя.......................................64

  1. Політико-правові системи держав Закавказзя…………………………………66

  2. Особливості сучасного економічного розвитку

держав Закавказзя………………………………………………………………………68

  1. Геополітичне середовище та зовнішня політика Азербайджану, Вірменії і Грузії……………………………………………………………………………………..71

  2. Національні та міжетнічні проблеми країн

Південного Кавказу……………………………………………………………………...75

Запитання і завдання для самоконтролю…………………………………….….79


1.5. Пострадянські країни Центральної Азії …………………………………………79

1.5.1.Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал

та етнічний склад населення центральноазіатських республік ………………………79


  1. Історична спадщина народів центральноазіатського регіону ………………83

  2. Політико-правові системи та політичні процеси

в державах центральноазіатського регіону…………………………………………..87

  1. Економічний розвиток держав Центральної Азії……………………………..91

  2. Геополітичне середовище та зовнішня політика

держав Центральної Азії………………………………………………………………97

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………105


Розділ 2. ЄВРОПА І ПІВНІЧНА АМЕРИКА………………………………………...106


  1. Загальна країнознавча характеристика…………………………………………106

  2. Англосаксонські країни Європи і Північної Америки…………………………112




  1. Велика Британії………………………………………………………………….113

  2. Сполучені Штати Америки……………………………………………………..118

  3. Канада…………………………………………………………………………….121

  4. Ірландія………………………………………………………………………….125

Запитання і завдання для самоконтролю………..……………………………128
2.3.Німецькомовні федерації………………………………………………………128

  1. Федеративна Республіка Німеччина………………………………………….128

  2. Австрійська Республіка ………………………………………………………..133

  3. Швейцарська Конфедерація……………………………………………………136

Запитання і завдання для самоконтролю…………………………………….138
2.4.Романомовні держави Західної Європи……………………………………….139

  1. Франція ………………………………………………………………………….139

  2. Італія …………………………………………………………………………….143

  3. Іспанія…………………………………………………………………………….147

2.4.4. Португалія………………………………………………………………………..152

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………….157


2.5Малі європейські країни………………………………………………………….157

  1. Нідерланди……………………………………………………………………….158

  2. Бельгія……………………………………………………………………………161

  3. Люксембург………………………………………………………………………164

  4. Мальта……………………………………………………………………………166

  5. Монако …………………………………………………………………………..168

  6. Ліхтенштейн……………………………………………………………………..169

  7. Ватикан…………………………………………………………………………...171

  8. Андорра…………………………………………………………………………..175

  9. Сан-Марино……………………………………………………………………...176

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………….179
2.6.Країни Північної Європи………………………………………………………..180

  1. Данія……………………………………………………………………………...180

  2. Швеція……………………………………………………………………………182

  3. Норвегія……………………………………………………………………….….187

  4. Ісландія…………………………………………………………………….……..191

  5. Фінляндія…………………………………………………………………………195

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………198
2.7.Балканські країни………………………………………………………………...199

2.7.1.Історія становлення державних утворень колишньої

Югославії……………………………………………………………………………….199


  1. Греція……………………………………………………………………………..201

  2. Болгарія…………………………………………………………………………..204

2.7.4. Румунія……………………………………………………………………..…. 206

  1. Албанія………………………………………………… ………………………..210

  2. Республіка Сербія………………………………………………………………..213

  3. Чорногорія……………………………………………………………………….215

  4. Хорватія…………………………………………………………………………..217

  5. Словенія………………………………………………………………………….220




  1. Боснія і Герцеговина…………………………………………………………...223

  2. Македонія………………………………………………………………………225

  3. Косово…………………………………………………………………………227

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………...230
2.8.Країни Центрально-Східної Європи…………………………………………….230

  1. Польща…………………………………………………………………………...230

  2. Чехія………………………………………………………………………………239

Словаччина............................................................................................................243



  1. Угорщина…………………………………………………………………….....245

Запитання і завдання для самоконтролю…………………………………….250
Розділ 3. КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ, АВСТРАЛІЇ Й ОКЕАНІЇ………………………...251

  1. Загальна характеристика……………………………………………………….251

  2. Китайська Народна Республіка………………………………………………..252

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………..262
3.3.Країни Східної Азії………………………………………………………….…......263

  1. Японія……………………………………………………………………………...263

  2. Корея……………………………………………………………………………….273

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………….281

  1. Країни Індокитаю…………………………………………………………………..281

  2. Острівні країни Південно-Східної Азії……………………………………………288




  1. Індонезія…………………………………………………………………………...288

  2. Філіппіни…………………………………………………………………………..292

  3. Малайзія та Сінгапур……………………………………………………………..294

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………..296
3.6.Країни Південної Азії……………………………………………………………...296

  1. Загальна характеристика……………………………………………………….…296

  2. Індія………………………………………………………………………………...299

  3. Пакистан…………………………………………………………………………...304

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………...306
3.7. Іран і Туреччина…………………………………………………………………307

  1. Загальна характеристика………………………………………………………….307

  2. Особливості розвитку Туреччини………………………………………………...311

  3. Розвиток Ірану в новітній час……………………………………………………..315

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………....319
3.8.Країни Машрику й Ізраїль…………………………………………………………320

  1. Загальна характеристика країн регіону…………………………………………..320

  2. Особливості розвитку регіону в новітню добу…………………………………..325

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………..….335
3.9.Країни Великого Магрибу………………………………………………………...335

  1. Загальна характеристика країн регіону…………………………………………..335

  2. Лівія ………………………………………………………………………………..338

  1. Словаччина………………………………………………………………………243

  2. Угорщина………………………………………………………………………...245

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………250
Розділ 3. КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ, АВСТРАЛІЇ Й ОКЕАНІЇ…………………………251


  1. Загальна характеристика………………………………………………………..251

  2. Китайська Народна Республіка………………………………………………...252

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………262
3.3.Країни Східної Азії………………………………………………………………..263

  1. Японія……………………………………………………………………….……...263

  2. Корея…………………………………………………………………………….…273

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………....281


  1. Країни Індокитаю…………………………………………………………………...281

  2. Острівні країни Південно-Східної Азії…………………………………………….288




  1. Індонезія…………………………………………………………………………...288

  2. Філіппіни…………………………………………………………………………..292

  3. Малайзія та Сінгапур……………………………………………………………..294

Запитання і завдання для самоконтролю…………………………………..……296
3.6.Країни Південної Азії……………………………………………………………..296

  1. Загальна характеристика……………………………………………………….…296

  2. Індія…………………………………………………………………………….…..299

  3. Пакистан……………………………………………………………………...…....304

Запитання і завдання для самоконтролю…………………………………….…..306
3.7.Іран і Туреччина…………………………………………………………………...307

  1. Загальна характеристика……………………………………………………..…...307

  2. Особливості розвитку Туреччини……………………………………………......311

  3. Розвиток Ірану в новітній час………………………………………………..…...315

Запитання і завдання для самоконтролю………………………………………....319
3.8. Країни Машрику й Ізраїль……………………………………………………...320

  1. Загальна характеристика країн регіону……………………………………..…...320

  2. Особливості розвитку регіону в новітню добу……………………………….....325

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………….....335
3.9. Країни Великого Магрибу………………………………………………….….335

  1. Загальна характеристика країн регіону………………………………….….…...335

  2. Лівія …………………………………………………………………….…………338

  1. Аргентина ………………………………………………………………………408

  2. Уругвай………………………………………………………………………….412

  3. Парагвай………………………………………………………………………...414

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………...417
4.5. Андські країни…………………………………………………………………..418

  1. Венесуела………………………………………………………………………..418

  2. Колумбія………………………………………………………………………...422

  3. Чилі……………………………………………………………………………...425

  4. Перу……………………………………………………………………………..429

  5. Болівія…………………………………………………………………………...432

  6. Еквадор………………………………………………………………………….435

Запитання і завдання для самоконтролю……………………………………...437
Рекомендована література……………………………………………………………..438

ВСТУП


Становлення й розвиток України як незалежної держави супроводжується нарощуванням її зусиль щодо інтеграції у європейське і світове співтовариство, активізацією й розширенням сфери її зовнішньої політики. Такі процеси, у свою чергу, об'єктивно сприяють розвитку дипломатичної служби як "стрижня" всієї сфери зовнішніх відносин нашої держави, а отже, й розвитку та вдосконаленню системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для роботи в означеній сфері.

Державна служба у сфері зовнішніх відносин є певною мірою особливим видом професійної діяльності, пов'язаним передусім з репрезентацією і відстоюванням дипломатичним працівником інтересів своєї держави в іншій країні чи міжнародній організації. Вона передбачає, нерідко навіть незалежно від конкретної посади такого працівника, поєднання в його діяльності інформаційно-аналітичних, комунікативних і репрезентативних функцій. Від здатності до такого поєднання, компетентності, загальної ерудованості й рівня культури дипломата залежить як ефективність виконання ним конкретних службових обов'язків, так і його вплив на формування у відповідному закордонному середовищі іміджу своєї країни.

Однією з неодмінних умов професійного виконання дипломатом своєї місії є його належна країнознавча підготовка, що полягає передусім у знанні історії, географії, економіки, особливостей і традицій політичного, етнокультурного й духовно-релігійного розвитку як країни перебування, так і сусідніх країн регіону. Без цих знань не може бути достатньо ефективною ні інформаційно-аналітична, ні комунікативна діяльність дипломатичного працівника.
Саме тому традиції країно-, регіонознавчої підготовки дипломатичних прі цівників мають у більшості країн світу давні історичні корені. У Радянсько™ Союзі, до якого свого часу входила й Українська РСР, у створеному в 1944 ] Московському державному інституті (згодом університеті) міжнародних ві, носин регіонознавча підготовка студентів із самого початку займала й нині зі ймає вагоме місце у навчально-науковому процесі. При цьому вона спираєтьс на науковий і науково-методологічний потенціал цілої низки регіонознавчн науково-дослідних інститутів і центрів, що діють у Москві, Петербурзі та іі ших містах Російської Федерації.

Цілком логічно, що й в Україні, після проголошення державної незалел ності на початку 90-х років минулого століття, почали робитися певні кров на шляху до відродження втрачених ще на початку радянської доби науковк регіонознавчих шкіл та звернення уваги на регіонознавчу підготовку студеї тів для роботи у сфері зовнішніх відносин держави. Одним із таких кроків ст ло внесення до державного переліку спеціальностей вищої освіти спеціально ті "Країнознавство" у напрямі освітньо-професійної підготовки "Міжнарод: відносини", а у 2009 р. — й окремого напряму в галузі знань "Міжнародні ві, носини".

Роль навчально-методичного центру з країнознавчої підготовки фахівці міжнародників в Україні з початку 90-х років стала виконувати кафедра п рівняльної політології і регіонознавства Інституту міжнародних віднось Київського національного університету імені Тараса Шевченка (у 2003 р. пер йменована на кафедру країнознавства), яка продовжувала й розвивала традиг країнознавчих шкіл факультету міжнародних відносин столичного універс: тету, закладені ще в радянські часи. З поступовим започаткуванням у насту ні роки освітньо-професійної підготовки фахівців за спеціальністю "Країн знавство" в ряді інших вищих навчальних закладів науково-педагогічний к лектив кафедри став виконувати певною мірою координуючі функції в систеї споріднених кафедр, взявши безпосередню участь у розробці галузевих ста дартів вищої освіти з означеної спеціальності, базових навчальних планів 1 засобів навчально-методичного забезпечення.

Базову країнознавчу підготовку студентів як майбутніх фахівців у сфе зовнішніх відносин держави у вищих навчальних закладах забезпечує норм тивна навчальна дисципліна "Країнознавство". Вона належить до циклу дн циплін фундаментальної підготовки бакалавра в освітньо-професійних пр грамах з напрямів "Міжнародні відносини", "Міжнародне право", "Міжнаро ні економічні відносини", "Міжнародна інформація", "Міжнародний бізнес Предметом цієї дисципліни є загальні знання з географії, історії, політичної економічного, культурного розвитку, геополітичного середовища, духовно-р лігійних процесів, етнології країн і регіонів світу з погляду їх реального та е тенційного впливу на зовнішню політику держав і міжнародні відносини.

освітньо-професійній програмі з напряму "Країнознавство" всі перелічені "вище аспекти е предметом окрежих "навчальних дисциплін професійної підготовки, зокрема таких: "Фізична географія країн світу", "Політична географія країн світу", "Економічна географія країн світу", "Політична історія світу", "Економічна історія світу", "Країнознавче районування світу", "Політичний розвиток та політичні системи країн світу", "Економічний розвиток країн світу", "Фінансові системи країн світу", "Порівняльне конституційне право", "Правничі системи сучасності", "Етнологія", "Культурологія", "Цивілізації світу", "Релігії світу", "Регіональні системи міжнародних відносин", "Інтеграційні процеси і міждержавні об'єднання в сучасному світі", "Геополітичні та геоекономічні інтереси у світовій політиці", "Гуманітарний чинник у світовій політиці", "Туристичний бізнес у світовій політиці" та ін.

Що ж таке країнознавство як навчальна дисципліна, освітня спеціальність і напрям наукових досліджень?

Говорячи про предмет країнознавства, слід передусім мати на увазі, що він стосується сфери інтересів різних природничих, гуманітарних і соціально-економічних наук — географії, політології, історії, економіки, культурології, релігієзнавства, етнології, мовознавства тощо. Відповідно виділяють й різні напрями країнознавства — географічний, історичний, економічний, політологічний, культурологічний, етнологічний, культурно-лінгвістичний та ін.

Немає нічого дивного, що представники означених наук і в Україні, і в країнах зарубіжжя мають іноді різні погляди на зміст країнознавства. Однак попри всі відмінності у його трактуванні думки вчених зводяться здебільшого до того, що країнознавство — це навчальна дисципліна, освітня спеціальність або напрям наукових досліджень, які займаються комплексним вивченням країн та регіонів, систематизують і узагальнюють різнорідні дані про їхнє географічне розташування, природу, населення, господарство, історію, політичну систему, право, культуру, етнічний склад, духовний розвиток, геополітичне середовище, зовнішню політику, місце в системі міжнародних відносин. При цьому представники не лише гуманітарних, але нерідко й природничих країнознавчих шкіл схиляються до виокремлення у країнознавстві, поряд з природничим, також гуманітарного аспекту. Так, учені-географи Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, дотримуючись поглядів на країнознавство як на комплексну науку про певні країни чи райони, акцентують увагу на необхідності максимальної гуманітаризації синтезованого країнознавчого дослідження, оскільки роль країнознавства в суспільстві визначається, на їхню думку, насамперед його просвітницьким і світоглядним значенням . Один з фундаторів країнознавчої школи цього університету М. Баранський вважав, зокрема, що найважливішою місією країнознавства є участь у створенні географічної карти світу і виробленні "візитних карток" країн та регіонів. Тим самим, на думку вченого, країнознавство вводить географію загальновизнаним елементом у скарбницю національної культури.

Аналогічні підходи до розуміння країнознавства як освітньої спеціальност й напряму наукових досліджень притаманні й українським вченим-геогра фам. Зокрема, авторитетний київський географ, один з фундаторів країно знавчої школи географічного факультету Київського національного універси тету імені Тараса Шевченка П. Шищенко вважає, що просторовим об'єктої географічного країнознавства є територія (край), акваторія з островами, яв мають ознаки етно-ландшафтно-господарської цілісності і в межах яких пре стежуються взаємозалежності між природними умовами, природними ресуі сами та етносом, способами господарювання, ментальністю і духовними ції ностями. Інші представники цієї школи, автори навчального посібника "Кра нознавство: основи теорії" (К. : Либідь, 2009) Б. Яценко і В. Бабарицька оС ґрунтовують важливість цивілізаційного підходу у країнознавстві і виділяют серед проблем країнознавчого аналізу, крім власне географічних аспектів, ті кож питання соціальної сфери, культуросфери, еконосфери та політефери крі їни. Вони визначають країнознавство як сукупність міжгалузевих наукови досліджень, що займаються комплексним вивченням країн і регіонів, системі тизуючи й узагальнюючи дані про їхню природу і територію, геопросторо; особливості, склад населення та його культуру, господарство, суспільно-пол тичну організацію, зовнішні відносини. Ще один добре знаний українськи географ, завідувач кафедри країнознавства і туризму Національного авіації ного університету Г. Балабанов слушно зауважує, що предметне поле країн знавства і регіонознавства сьогодні успішно розробляють не лише географи, й політологи, історики, економісти, лінгвісти, етнологи, культурологи та і: Воно, вважає вчений, перетворилося на широку сферу міждисциплінарних н укових досліджень, при цьому очевидною є "міграція" географічних ідей і с мих географів у суміжні галузі знань та види діяльності.

У контексті розуміння країнознавства як комплексної, міждисциплінарн синтезованої науки з'ясовується й суспільне значення його іншої важлив функції — інформаційної. Ця функція полягає у збиранні, збереженні й н данні можливості використання даних про географію, історію, політичні розвиток, економіку, культуру, геополітичне середовище, тенденції й проби ми розвитку країн і регіонів світу, системоутворювальні фактори (політичі правові, соціальні, економічні) країн тощо. Завдяки такій функції країнозна ство, як вважають деякі учені, може відігравати суттєву роль у сфері зовні] ніх політичних та економічних зв'язків, сприяючи підвищенню їх компетев ності й ефективності шляхом формування географічної культури влади, пі приємців і дипломатів.

Слід зазначити, що витоки поглядів на країнознавство як комплексне ^ слідження країн і регіонів сягають ще епохи Відродження. Саме в той час, п; водячи певні підсумки великих географічних відкриттів, 28-річний ніде ландський дослідник Б. Варен (Вареніус) у відомій праці "Загальна географи що побачила світ у 1650 р. в Амстердамі, запропонував поділяти географію загальну (систематичну) і регіональну, що вивчає земні (кордони, конфігурації, величину властивості та ін.),

небесні (клімат, астрономічні характеристики) й людські (населення, його життєдіяльність, прибутки, науки, звичаї, мову, політичну організацію, населені пункти та ін.) характеристики країн. Регіональну географію в третій частині книги, де аналізувалися "людські якості", Б. Вареніус назвав порівняльною, тобто такою, що розглядає властивості регіону, порівнюючи його з іншими. Виходячи з цього, вчений запропонував методи країнознавчого дослідження, що не втратили актуальності й сьогодні: порівняльно-описовий метод, метод історико-географічного аналізу та дуалістичну концепцію універсального й специфічного.

Про наукове значення праці Б. Вареніуса промовисто говорить вже той факт, що редактором її другого і третього видань (посмертних) у 1672 і 1681 рр. був сам І. Ньютон.

У XVII—XVIII ст. у німецьких університетах сформувалася так звана школа описового державознавства, за правилами якої всі студенти — майбутні урядовці мали завчати напам'ять численні дані про країни й міста, територію, населення, господарство, державний лад, армію, фінанси та ін. У першій половині XIX ст. суттєвий внесок у розвиток цієї школи зробили праці відомого географа А. Гумбольдта, якого вважають автором порівняльного методу в географії, одним із фундаторів наукового країнознавства.

З часом з німецької школи описового державознавства стали виокремлюватися статистика й державне право, а з середини XIX ст. праці берлінського академіка К. Ріттера (19-томне "Землезнавство", присвячене Азії й Африці) та професора Лейпцизького університету Ф. Ратцеля ("Антропогеографія", "Політична географія") започаткували наукову школу антропогеографії. Погляди німецьких науковців щодо визначального впливу природних факторів на життя й розселення людей, культуру й суспільно-політичні відносини справили суттєвий вплив на формування ще однієї наукової школи — геополітики.

В означений час паралельно розвивалася й французька "школа географії людини", що мала яскраво виражену країнознавчу спрямованість. її засновник П.В. де ла Бланш, видавець журналу "Аппаїез сіє £ео£гарпіе", відомий великою майстерністю опису країн і районів, головну увагу звертав на сферу, де людина була найтісніше пов'язана з природою. У зв'язку з таким підходом промислові райони й великі міста дослідник, як правило, не вивчав. Учень і послідовник П.В. де ла Бланша Ж. Брюн сформулював основні принципи "географії людини": принцип людської діяльності (у процесі якої змінюються географічні фактори) та принцип взаємопов'язаності (формування географічного об'єкта у процесі взаємодії в ньому різних елементів; взаємодія регіону чи країни з іншими регіонами й країнами та світовим господарством).

Подальший розвиток "школи географії людини" пов'язаний з діяльністю міжнародного колективу вчених і громадських діячів під керівництвом відомого організатора науки і автора багатотомних серій "Нова всесвітня географія" та "Земля і люди", колишнього паризького комунара Е. Реклю. У працях, перекладених на різні мови, вчений, підкреслюючи роль історії у країнознавстві,

запропонував формулу методологічного значення: "Історія є географія в часі, географія — історія у просторі".

До основоположників школи Е. Реклю, серед інших, входив і старший брат всесвітньо відомого імунолога Л. Мечникова — І. Мечников, завідувач кафедри порівняльної географії й статистики Невшательської академії (Швейцарія), гарібальдієць. У книзі "Цивілізація і великі історичні ріки", що була посмертно видана у 1889 р., він виклав "географічну теорію прогресу й соціального розвитку". Аналізуючи витоки світових цивілізацій, вчений сформулював висновки, що розвивали погляди представників "школи географії людини". Він прописав, що всі чотири найдавніші великі культури зародилися й розвивалися на берегах великих рік. Хуанхе і Янцзи зрошують місцевість, де виникла і виросла китайська цивілізація; індійська, чи ведійська, культура не виходила за межі басейну Інду і Гангу; ассиро-вавилонська цивілізація зародилася на берегах Тигру і Євфрату — двох життєвих артерій Месопотамської долини; нарешті, Давній Єгипет був, як це стверджував ще Геродот, "даром': чи "творінням" Нілу.

Серед представників російської країнознавчої школи XIX — початку XX ст., яка активно розвивалася з огляду на інтенсивне територіальне роз ширення Російської імперії, слід назвати К. Арсеньєва, П. Семенова-Тянь Шаньського, М. Пржевальського, М. Міклухо-Маклая, П. Козлова. Система тизуючи результати своїх численних експедиційних досліджень, означені вче ні запропонували, крім іншого, комплексні характеристики азійської Росії прилеглих до неї територій.

У новітній час названі ідеї основоположників географічного країнознав ства розвинулися у концепціях комплексного, "універсального" країнознав ства, що об'єднує знання про природу, людину й форми суспільно-політичне організації у країнах, мікро- та макрорегіонах. Одним із прикладів таких шд ходів сучасних вітчизняних і зарубіжних географів до розуміння змісту кра: нознавства як напряму наукових досліджень і освітньої діяльності може бут серія наукових праць та підручник "Країнознавство", підготовлені відоми: українським географом, віце-президентом Академії наук вищої освіти У кра ни, професором П. Масляком, друге видання якого побачило світ у 2008 р. Ві значаючи країнознавство як науку і навчальну дисципліну, яка комплекси вивчає країни й регіони, систематизує й узагальнює дані про їх природу, ні селення, внутрішні просторові відмінності, автор підручника вважає, що пре, метом цієї науки є країни й регіони світу як єдині системи, що складаються різнорідних, але взаємопов'язаних елементів, які діють як єдине ціле на світ вій політичній арені. На відміну від інших наук і навчальних дисциплін, я: цікавляться лише певними аспектами діяльності країн, країнознавство, на дуі ку вченого, інтегрує в собі універсальні знання про країни, відображуючи цілі ну картину буття основних одиниць соціально-політичної організації світу.

Коротко окреслені висновки вчених-географів щодо країнознавства як комплексної, синтезованої науки про країни й регіони, що передбачає вивчення

як природничої, так і соціально-гуманітарної сфер розвитку, безперечно пов'язані і з методологією країнознавчої підготовки фахівців для професійної роботи у сфері міжнародних відносин. Однак вони стосуються лише частини, хоч і дуже важливої, тих завдань, які використовуються з метою країнознавчої підготовки фахівця-міжнародника. Комплексне володіння знаннями географії країни, групи країн чи регіону так само, як їх історії, політичного, економічного, культурного розвитку тощо, не є для міжнародника самоціллю. Воно необхідне йому для глибшого розуміння суті геополітичного середовища у відповідному регіоні світу, геополітичної детермінації, геополітичних інтересів і геополітичних впливів на зовнішню політику тих чи інших країн. У свою чергу, такі знання формують розуміння особливостей і традицій політичної поведінки кожної окремої країни, об'єктивних потреб та об'єктивних можливостей розвитку міжнародних відносин, дають змогу певною мірою "моделювати" розвиток міжнародного життя, а це особливо важливо, оскільки основною сферою застосування міжнародників-країнознавців є передусім експертна, радницька діяльність в апараті Міністерства закордонних справ, закордонних представництвах держави, зовнішньоекономічних, торговельних та інших державних і комерційних організаціях, що мають зв'язки із зарубіжними партнерами.

Отже, об'єктом країнознавчого аналізу для міжнародника, як і для географа, історика, економіста, культуролога чи етнолога-країнознавця, є певний просторовий діапазон суспільно-політичних утворень — виділені за різними принципами і критеріями макрорегіони світу, групи держав, окремі держави, регіони. Однак предмет "міжнародного" країнознавства, як уже зазначалось, суттєво відрізняється від географічного, історичного, культурологічного та інших напрямів країнознавства. Ним є передусім комплекс чинників — географічних, історичних, економічних, геополітичних, культурних, духовно-релігійних, етнопсихологічних та інших, що впливають на зовнішню політику країн і міжнародні відносини в регіональному чи глобальному вимірах.

При цьому особливо слід наголосити на слові "комплекс", оскільки саме комплексний аналіз створює можливості для реалізації прогностичної функції країнознавства — стрижневої для міжнародника-експерта з відповідної країни чи групи країн.

Відповідно мають помітну специфіку й методи дослідження. Для міжна-родника-країнознавця важливе значення серед них має хорологічний (просторовий) метод, що дає змогу об'єднувати всю сукупність інформації про окрему країну чи регіон.

Цей метод є одним з головних і в географічному країнознавстві. Достатньо згадати, що одним із родоначальників його застосування був відомий німецький географ А. Гетнер, котрий у 1927 р. опублікував працю "Географія, її історія, суть і методи" (у російському перекладі праця опублікована у 1929 р.). За філософську основу запропонованого наукового методу вчений взяв ріттерівську

(неокантіанську) концепцію опису "заповненого земною речовиною простору".

У сучасному географічному країнознавстві цей принцип значно збагачено за рахунок відмови від абсолютизації кантівського трактування простору як просто "вмістища речей". Новітній підхід до хорології в географічній науці чи не найточніше сформулював у середині 80-х років минулого століття відомий московський вчений В. Преображенський, визначивши ядром хорологічногс методу географічного дослідження "уяву про взаємозв'язок у просторі".

Саме в зазначеному контексті хорологічний підхід набув свого розвитку і сучасному географічному країнознавстві у принципі регіоналізму, який означає, що в межах певних природних географічних кордонів з'являється специфічна єдність взаємодії природи, людини та її діяльності. За такого підходу; країна, регіон — це не хаотичне нагромадження географічних об'єктів, а територіальне утворення взаємопов'язаних компонентів і процесів, що характеризуються відносною цілісністю, хоч і не закритістю; це певна просторова організованість. Регіоналізм націлює дослідника на вивчення територіальних взаємодій з урахуванням нашарувань і синтезу певної сукупності культур на конкретній території і виявлення неповторних особливостей країн та регіоні] Разом з тим, як справедливо зауважують Б. Яценко та деякі інші учені - геогрфи, у сучасних умовах виникає необхідність доповнити "конкретність" країнознавчого дослідження "глобальністю", тобто обов'язковим зіставленням регіональних, національних та інших процесів у країні зі станом світосистеми цілому, оскільки нерідко процеси й закономірності світового рівня розвиті стають певною мірою визначальними щодо систем нижчих ієрархічних рівні

Зрозуміло, що для країнознавця-міжнародника хорологічний метод м значно ширший внутрішній зміст і спектр застосування, ніж для дослідник географа, оскільки в політологічному дослідженні аналізуються не лише г€ графічні, а й економічні, політичні, культурно-цивілізаційні, духовно-ре. гійні, етнічно-національні та інші ознаки певної країни чи регіону з погляду впливу на зовнішню політику країни та міжнародні відносини в регіональному і глобальному вимірах.

Хорологічний метод, що ґрунтується на об'єднанні всієї інформації п країну чи регіон, обов'язково передбачає застосування методу синтезу як способу такого об'єднання. Проте останнім часом у країнознавчому дослідженні розвивається принцип редукціоналізму як основний метод аналізу складних об'єктів, який певною мірою навіть замінює хорологічний метод. Завдяки застосуванню такого методу дослідник-аналітик, котрий прагне до широкі огляду і концептуального синтезу всіх ознак об'єкта дослідження, все біль витісняє дослідника-філософа, який розчленяє і синтезує заради глибини а лізу.

Метод редукції особливо важливий для політолога-міжнародника, експерта з країни чи регіону, головне завдання якого — з'ясовувати зміст геополітичного

середовища і виявляти та прогнозувати впливи на зовнішню політику країн і міжнародні відносини.

У зв'язку із зазначеним для міжнародника-країнознавця важливим є також застосування генетичного методу-аналізу, що дає змогу з'ясувати витоки та особливості формування явищ і процесів.

У свою чергу застосування названих вище методів тісно пов'язане з методом комплексності — одного із наріжних принципів у країнознавчому дослідженні. Комплексність означає всебічне вивчення конкретної країни чи регіону. Як уже зазначалося, одна з особливостей підходу до країнознавчого дослідження полягає у прагненні охопити всі сторони, всі зв'язки й опосередкування об'єкта дослідження.

Метод комплексності є одним із головних методів і в географічному країнознавстві. Причому саме його застосування і пошук взаємодій та взаємозв'язків спричинили появу насамперед серед географів-країно(крає)знавців так званого суспільного крила, що виступає вже на межі власне географії як природничої науки і суспільствознавства (вже згадувана тенденція до гуманітаризації географічного країнознавства).

Країнознавство як освітня спеціальність і напрям наукових досліджень у галузі міжнародних відносин має суттєву відмінність від географічного, у тому числі "суспільного", країнознавства. Це передусім пов'язано з тим, що метод комплексності для країнознавця-міжнародника неминуче передбачає застосування прогностичного методу, який також є одним із наріжних у політологічному дослідженні. Як уже зазначалось, основним предметом дослідження для міжнародника є не характеристика країни чи регіону, не комплекс і взаємозв'язок її якостей та ознак, а реальний і потенційний їх вплив на зовнішню політику і всю сукупність міжнародних відносин. Одна з найважливіших якостей міжнародника-політолога, експерта з відповідної країни чи регіону полягає у здатності до передбачення зовнішньополітичної поведінки країни та розвитку міжнародних відносин. І саме об'єктивна потреба в таких функціях не в останню чергу викликала до життя країнознавство як напрям наукових досліджень, освітню спеціальність і навчальну дисципліну.

Пропоноване друге, перероблене й доповнене видання підручника підготовлене науково-педагогічним колективом кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до програми однойменної дисципліни, затвердженої вченою радою інституту та схваленої Науково-методичною комісією з міжнародних відносин Науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України для напрямів освітньо-професійної підготовки "Міжнародні відносини", "Міжнародне право", "Міжнародні економічні відносини", "Міжнародна інформація", "Країнознавство", "Міжнародний бізнес".

Інформацію про країни світу згруповано в підручнику за чотирма розділами: країни пострадянського простору, країни Європи і Північної Америки, країни Азії, Африки та Океанії, країни Латинської Америки. У свою чергу в

межах кожного розділу інформацію про кожну з країн означених макрорегіонів подано із застосуванням сучасних типологічних схем країн світу: за фо мою державного устрою, державного правління і політичного режиму, за ступенем розвитку людського суспільства, за способом ведення господарства, рівнем соціально-економічного розвитку та ін.

Підручник складено з урахуванням систем знань і вмінь фахівців з міжнародних відносин, міжнародного права, міжнародних економічних відноси міжнародної інформації, країнознавства, міжнародного бізнесу, визначені освітньо-кваліфікаційними характеристиками цих напрямів освітньо-професійної підготовки. Розрахований на студентів вищих навчальних закладів України, які здійснюють підготовку фахівців за напрямами і спеціальностями "Міжнародні відносини", "Міжнародне право", "Міжнародні економічні відносини", "Міжнародна інформація", "Країнознавство", "Міжнародний бізнес".

Розділ 1



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал