Закономірності і механізми виховного процесу. Самовиховання як фактор розвитку особистості



Сторінка3/3
Дата конвертації28.12.2016
Розмір0.5 Mb.
ТипЗакон
1   2   3

Принципи виховання

Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу. Вони відображають специфіку процесу виховання і на відміну від загальних принципів педагогічного процесу — це загальні положення, якими керуються педагоги при розв'язанні виховних завдань. Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

Принципи виховання у вищій школі – це основоположні ідеї, які втілюють у собі взаємозалежність його (виховання) мети, завдань, закономірностей і потреб суспільства щодо рівня сформованості необхідних якостей молоді України.

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль викладача з самостійністю, творчістю, ініціативою і самодіяльністю студентів. Принцип орієнтує на подолання бар'єру між викладачем (куратором) і вихованцями через виваженість його рішень, підходів до розв'язання назрілих у молодіжному колективі проблем, взаємодію у необхідні життєві моменти; належне сприйняття й оцінку ініціативних проявів студентів. Принцип базується на виявленні пропозицій студентів і включення їхніх побажань у заплановані виховні заходи. Він передбачає відпрацювання педагогом такого стилю відносин, який не придушує, а збуджує і розвиває самостійність та ініціативу вихованців.

Різноманітна діяльність студентів – основа виховання. Діяльність – трудова, пізнавальна, художньо-творча — розвиває соціальну активність, ініціативу.

3. Повага до особистості, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між педагогом і студентами.

У давнину наші предки, керуючись цим принципом, проявляли свою небайдужість до набуття молодою людиною життєвого досвіду, враховували у взаємодії з нею її погляди та переконання, сприяли покращенню долі, піклувались про правильну поведінку у соціумі та рівень життя. У їхній виховній практиці повага і вимогливість до особистості були першочерговими мотивами.

Відома формула А. Макаренка “Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї” виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колективом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчинки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).

Вимоги педагога (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку студентського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спільного з приниженням гідності студентів. Антипедагогічними у взаєминах викладача зі студентами є адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблажливість, потурання примхам.

4. Опора на позитивне в людині. У вищій школі одним із найвагоміших принципів виховання є принцип опори на позитивне в людині та її вчинках. Він базується на вірі у правильне, добре в характері і діях студента. Принцип опори на позитивне в людині орієнтує на повагу до неї, уважне ставлення до всіх її життєвих проявів, необхідну підтримку. Дотримання принципу сприяє розвитку взаємодовіри, взаємодії, взаємовпливу. Наслідком його реалізації є позитивна реакція вихованців на стосунки з педагогом та підтримка його ініціатив, пропозицій, рішень.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати студенту за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості вихованців, їхній фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.

6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного студента світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості. У вихованні треба спиратися на набутий життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Принцип інтегративності виховання вимагає дотримання у виховному процесі єдності педагогічних вимог ВНЗ, сім'ї та громадськості. Цей принцип спрямовує на взаєморозуміння, взаємопідтримку, взаємодопомогу у стосунках між педагогами ВНЗ, сім'ями та громадськими організаціями, громадою в цілому для підкріплення процесу становлення й утвердження позитивних якостей особистості, підвищення спільними зусиллями якості виховного впливу на студентів. З цим принципом тісно переплітається принцип безперервності виховання. Він полягає у цілісності та наступності виховного процесу, органічному поєднанні навчального та виховного факторів, формуванні всесторонньо розвиненої особистості.

За результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. На вихованця впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контрольованих. Різнонапрямлені впливи знижують ефективність виховного процесу.

8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Принцип народності полягає у використанні з виховною метою ідей єдності загальнолюдського і національного. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Принцип природовідповідності виховання базується не тільки на фізичних, психічних, психологічних, анатомічних, вікових особливостях студента, а й на етнічних, регіональних, статевих, оскільки нехтування їхнім значенням у процесі виховного впливу призводить до різнорідних наслідків для цілісного розвитку. Керуючись цим принципом педагог може впливати на особистість студента з огляду на його життєвий досвід, рівень орієнтації у суспільному житті, уміння застосовувати наявну тільки у нього інформацію щодо розвитку різностороннього наукового знання окремого регіону, області, краю тощо.

11. Принцип культуровідповідності виховання передбачає органічний зв'язок із культурним надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12. Принцип гуманізації означає створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями. Він проявляється у світогляді, пройнятому любов'ю до людей, повагою людської гідності, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, довіру до неї; у застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них, підтримці їхніх ідей, допомозі в організації творчої, навчальної, науково-пошукової, громадської роботи, створенні умов для формування кращих якостей і здібностей молоді тощо. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доброзичливої, милосердної. Гуманізація виховання передбачає наповнення виховного процесу благородними ідеями, спрямованими на розвиток у молодих людей природних здібностей, щирості, людяності, доброзичливості, милосердя, уможливлення здійснення ними щонайглибшого самопізнання та самореалізації.

13. Принцип демократизації виховання орієнтує на усунення авторитарності у вихованні; налагодження партнерських відносин між викладачем і студентами, самими студентами, студентами і керівництвом вищого навчального закладу; сприйняття кожної особистості як вищої соціальної цінності; формування усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її відповідальністю за власні дії; розвиток індивідуальних здібностей та забезпечення можливості двостороннього волевиявлення, рівноправності, іноді самодіяльності.

14. Принцип зв'язку виховання з життям передбачає врахування у виховному процесі особливостей суспільно-політичного, економічного, традиційного укладу життя в країні.

Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спрямовують його на формування людини як цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні результати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між собою.

Виховання має специфічні особливості.

По-перше, виховання — процес цілеспрямований, тобто він орієнтує на досягнення визначеної мети. Мета — це передбачення ідеальних результатів діяльності, але з урахуванням реальних можливостей і потреб суспільства у визначеному типі особистості. Таким чином, мета забезпечує перспективний творчий характер процесу виховання.

По-друге, виховання — процес багатофакторного впливу на особистість, тобто на становлення й розвиток особистості впливають різні фактори: сім'я, друзі, засоби масової інформації, громадсько-політичне життя, релігія, церква тощо.

По-третє, виховання передбачає концентричність організації виховного процесу на індивідуум.

По-четверте, процесові виховання властива певна віддаленість результатів, їх стрибкоподібність. Це пояснюється тим, що результати виховної діяльності, виховні зусилля можуть виявлятися не одразу, а з часом, протягом тривалого періоду взагалі може здаватися, що всі зусилля марні, дитина не бажає прислухатися до порад, прагнути до розвитку своїх талантів і здібностей. Але через певний проміжок часу, навіть після закінчення ВНЗ, педагог з радістю побачить позитивний результат — зрілу особистість зі сформованою системою цінностей.

По-п'яте, виховання — це процес довготривалий і безперервний, який супроводжує людину впродовж усього її життя. Виховання — це дорога без кінця. Гельвецій говорив, що все його життя було лише довгим виховним процесом. Відомо, що виховання продовжується й тоді, коли ніхто і ніщо спеціально не організовують цей процес, відсутність виховання — це також виховання. Але в дорослої зрілої людини з часом процес виховання переростає в самовиховання, прагнення до самореалізації, саморозвитку, самовдосконалення.

Важливим фактором розвитку і формування особистості є самовиховання.

Самовиховання – свідома, цілеспрямована та самостійна діяльність особистості, що виникає в результаті її взаємодії з середовищем і впливає на її розвиток та вдосконалення.

Активізація самовиховання прискорює процеси переходу зовнішніх вимог до особистості у внутрішні регулятори її поведінки та діяльності. Специфічною особливістю цього фактора є те, що самовиховання – це свідома діяльність людини, спрямована на вдосконалення самої себе, на вироблення у себе позитивних якостей, звичок і подолання негативних. У зв’язку з цим самовиховання виступає як найкраща форма виявлення індивідуальних особливостей людини, шлях розвитку її індивідуальності.

Самовиховання поєднане з вихованням. Воно не тільки залежить від нього, не тільки є його продуктом, але й само впливає на цей процес. Успіхи виховання значною мірою залежать від організації самовиховання. Тому справедливо було б сказати: тільки те виховання добре, яке переходить у самовиховання.

Самовиховання має величезні потенційні можливості у розвитку та формуванні особистості, оскільки є проявом її внутрішньої активності. Підтвердженням цьому є життя видатних людей. Самовиховання допомагає повніше розкрити і реалізувати резерви людського організму, які досить важко зразу пізнати. Все це дає підстави розглядати самовиховання як важливий фактор розвитку і формування особистості.

Специфічні особливості самовиховання як фактора розвитку полягають у тому, що воно у найбільшій мірі відображає індивідуальні особливості людини, її нахили та потреби. Опертя на самовиховання дозволяє особистості виявити власні домінуючі задатки, які у майбутньому можуть визначити весь її життєвий шлях, забезпечити ефективний розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей.

Організаційні форми виховання склалися завдяки системі засобів, що використовуються і будуються в певній логіці методів виховної роботи зі студентами. У педагогіці вищої школи це масові, групові та індивідуальні форми виховної роботи.

Масові форми організації виховання у вищій школі бувають простими і комплексними. Прості – це ті, в яких зміст розкривається за допомогою одного засобу, методу (виступ, лекція, зустрічі з видатними людьми, розповідь та ін.). Комплексні масові форми характеризуються складністю структури, різноманітністю використанних засобів та методів (літературний вечір, учнівські вечорниці, олімпіади, КВК, виставки студентських робіт тощо).

Групова форма організації виховання у вищій школі одержала назву колективної. Колектив – це група людей, об'єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю. У колективі формується внутрішньоколективна атмосфера, яка забезпечує взаєморозуміння, захищеність, взаємодопомогу, взаємовідповідальність, доброзичливість, здорову критику і самокритику, змагання.

Найбільш стабільною ланкою у структурі студентського колективу є колектив групи, в межах якого протікає основна діяльність студентів – учіння. Саме в груповому колективі між студентами утворюється густа сітка міжособистісних зв'язків і взаємин. У зв'язку з цим він виконує роль своєрідного фундаменту, на базі якого формуються різні студентські колективи.

Груповими формами виховання є щотижневі виховні години у студентських групах, робота з пресою, телебаченням, екскурсії на виставки, до музеїв, відвідування кіно, пікніки тощо.

Індивідуальна виховна робота має бути систематичною. Вона здійснюється через безпосередній вплив педагога на особистість студента або через колектив. Протягом багатьох десятиліть вважалося, що особистість повинна безумовно підкорятися колективу, а це спричиняло втрату індивідуальності. Кожна людина прагне самоствердитися в колективі, посісти в ньому найзручніше місце. Проте процес включення її в систему колективних взаємин складний і індивідуальний.

Студенти відрізняються один від одного і тому викликають неоднакову реакцію з боку товаришів і порізному входять до системи колективних відносин. Суттєво залежить входження особистості в колектив від її індивідуального соціального досвіду, який може відповідати, а й може не відповідати судженням, цінностям і традиціям поведінки, які склалися в колективі. Там, де ця відповідність має місце, включення особистості в систему відносин колективу значно полегшується, а коли у вихованця досвід інший, йому важче встановити взаємини з ровесниками.

Методика індивідуального виховного впливу залежить від індивідуальних особливостей студентів, а тому потребує вивчення їх викладачами і насамперед кураторами академічних груп.

У практиці діяльності вищих навчальних закладів поширена позааудиторна й позавузівська виховна робота. До позааудиторної належить робота в різних гуртках та об'єднаннях за інтересами, зокрема й спортивних. До позаакадемічних (позауніверситетських) форм належить робота студентів у палацах студентів, школах мистецтв, студіях, бібліотеках, спортивних та інших клубах за інтересами, що функціонують у межах міст, районів.

Осмислення минулого свідчить, що у вихованні не можна допускати крайнощів: культивувати лише колективізм чи, навпаки, лише розвиток індивідуальності на шкоду колективістичним якостям особистості. Дозрілій уяві про виховання найбільшою мірою відповідає гармонія особистого і колективного.



Шляхи виховної роботи у вищому навчальному закладі.

І. Ілюстративний напрямок

Вплив особистості вихователя на молоду душу є тією виховною силою, яку не можна замінити ні підручником, ні моральними сентенціями, ні системою покарань і заохочень (К. Д. Ушинський).

Студенти повинні наочно бачити втілення соціальних норм у поведінці всіх людей, з якими вони зустрічаються у стінах вищої школи. Вищий навчальний заклад – храм науки, який повинен бути і храмом культури (деканат, кафедри, аудиторії, читальна зала, їдальня тощо). Виховання – це вплив розвиненого характеру на характер, який формується. Роль викладача – бути зразком виконання обов’язків і дисципліни; бути носієм педагогічних цінностей і культури; підтримування ділових і міжособистісних взаємин, гуманного ставлення і до студентів, і до оточуючих людей. Викладачі повинні бути носіями духовних цінностей, високоморальні й професійні.

ІІ. Декларативний напрямок

Декларативний напрямок – це вербалізація норм, роз’яснення сутності правила, аргументація його користі, пояснення правила, доказовість його необхідності.

Зміст педагогічної роботи:


  • розкривати соціальну значущість соціальних норм поведінки шляхом етичних консультацій (порад із етичних питань);

  • виявляти особистісний смисл соціальної норми;

  • з’ясувати своє особистісне ставлення до соціальної норми;

  • аналізувати будь-яке порушення норми;

  • відслідковувати міру оволодіння студентами культурними нормами спілкування з викладачами та між собою.

Аргументація, роз’яснення – це альтернатива примусу чи наказу. Вона становить сутність гуманних міжособистісних взаємин викладачів і студентів. Проте цінності, життєві смисли не можуть передаватися тим же шляхом, що й знання. Є єдиний шлях – через приклад власних переживань (механізм зараження почуттями). Імідж викладача як емоційний його образ здійснює значний вплив на взаємини зі студентами, на ефективність сумісної праці (Д. Б. Ельконін, Г. С. Костюк, В. А. Семиченко, П. Р. Чамата та ін.) До методів морального (емоційного) впливу викладача на студентів належать:

Моральний приклад – вміння викладача застосувати моральні норми і правила поведінки у взаєминах зі студентами і колегами, ділитися власним досвідом.

Іміджування – уміле моральне звеличування добропорядних вчинків студентів, моральний захист тих, хто діє чесно й принципово.

ІІІ. Діяльнісно-практичний напрямок

Мої вчинки – моє єдине надбання, якщо вони гідні (Будда).



Мірою морально-духовного розвитку особистості є вчинок – це конкретне втілення знання норми і правила в життя, у практику конкретних міжособистісних взаємин. Завдання викладачів вищої школи: 1) санкціонувати, стверджувати культуру поведінки через вправляння, конкретні вчинки студентів; 2) схвалювати, визнавати законним наявність етикету й необхідність його втілення в життя як прояв сучасної культурної людини. Від викладача вимагається чітке визначення етичних понять, вказівка на моральні хиби, чітка корекційна тактика. Психологічна сила слова може викликати в студента спалах емоцій (наприклад, сором), а за ним і позитивну зміну. Студент (особливо педагогічних навчальних закладів) повинен відчувати потребу поводити себе як потрібно, усвідомлювати суспільну й суб’єктивну необхідність культурної моральної поведінки, вміти прогнозувати можливі оцінки оточуючими людьми їх вчинків, виробляти в собі моральні звички, які відповідають вимогам етикету. Виховний арсенал сучасного педагога полягає в залученні студентів до таких вчинків (І. Д. Бех):

Вчинок-служіння – безкорисливе служіння, піклування про інших людей, коли людина активно протистоїть тим, хто поводиться негідно й цим допомагає іншим стати кращими. Допомога іншим стає справою честі, коли людина звертається до вольових зусиль. Це можливо за таких умов: 1) вміння протистояти чиннику «моє – чуже», «не моя справа», «моя хата скраю»; 2) розпізнавати власні й чужі почуття – співчувати; 3) емоційно збагачувати свій внутрішній світ (важливу роль до того ж відіграє мистецтво: співпереживання героям, прояв почуттів під час прослуховування музики тощо).

Вчинок-відданість. Він пов’язаний із наявністю вищих почуттів як детермінантів моральних дій. Виявляється в бажанні творити добро іншому задля співчуття до нього. Цей вчинок – відгук серця. Це міжособистісна взаємодія в контексті дружніх стосунків між ними.

Вчинок-вірність – виявлення надійності за різних обставин у контексті турботливого ставлення до іншої людини.

Вчинок збереження честі і гідності – пов’язаний з самоцінністю. Спиратися треба на національні, родинні традиції, на професійну честь.

Вчинок-шанування – це вищий ступінь духовного ставлення людини до людини.

Вчинок-вдячність – емоційно зближує людей.

Вчинок-скромність – це внутрішня позиція, яка визначає міру в потребах, у домаганні, у самоставленні.

Вчинок-милосердя – добре, співчутливе ставлення до кого-небудь; вияв жалості, помилування.

Вчинок-шляхетність – прояв благородства як показник особистісної зрілості.

Вимоги щодо виховання вчинку:

  • вчинки повинні набути стійкого характеру, стати звичними формами виявлення себе щодо людини;

  • вони повинні виявлятися в студентському колективі, у групі;

  • повторюючись, вчинки стають другою натурою людини, сутністю, самодетермінованими проявами «Я».

  • Чи є вчинки, які руйнують сприятливі міжособистісні стосунки? Так, це вчинки типу глузування, дорікання, несправедливого звинувачення тощо. Вищий навчальний заклад – завершальний етап не тільки інтелектуального, а й соціального інтегрування молодої людини в систему соціальних відносин. Саме тому перед ним поставлені такі практичні завдання виховання студентів:

  • активізувати національно-патріотичне виховання;

  • залучати студентів до збереження і примноження традицій українського народу;

  • здійснювати військово-патріотичне виховання;

  • популяризувати духовні й моральні цінності, притаманні українському народу;

  • активізувати діяльність студентських наукових і громадських організацій, військово-патріотичних об’єднань, клубів за інтересами, трудових об’єднань, таборів праці і відпочинку;

  • практикувати культурно-дозвільні заходи, щоб посилити культурно-просвітницький виховний вплив;

  • формувати психологічну готовність до праці (спрямованість на професійну діяльність; науково-методична готовність; практична готовність (уміння і навички); психофізіологічна готовність – сформованість професійно значущих якостей; фізична готовність – відповідність вимогам професії).

Важливо пам’ятати, що виховне значення має кожен навчальний предмет і кожен викладач є носієм виховного впливу на студента через зміст навчального матеріалу, через організацію навчально-професійної діяльності студента, через практику педагогічної взаємодії.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал