Закони двомовності в XX ст Проблема двомовності в сучасному світі



Скачати 146.12 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір146.12 Kb.
ТипЗакон
План

Вступ………………………………………………………………………...2-3



  1. Історія виникнення масової і індивідуальної двомовності……………...4-5

  2. Закони двомовності в XX ст………………………………………………6-8

  3. Проблема двомовності в сучасному світі………………………………..9-13

Висновки……………………………………………………………………14

Список використаної літератури………………………………………….15



Вступ

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами.

Усе те, що пересічні мовознавці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою.

Природа, сутність, функції та будова мови не цінування мов державних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Звернімо увагу: відразу після Переяславської ради (1654 р.) царський уряд розпочав масовий наступ на українську духовність, маючи на меті знищення історичної окремішності українського етносу. Далі – більше. 1720 року цар Петро І видав указ про заборону книгодрукування українською мовою. 1775 року за наказом Катерини ІІ царські війська знищили Запорізьку Січ. Тоді ж було закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

1.Історія виникнення масової і індивідуальної двомовності.

Загальноприйняте визначення двомовності, або білінгвізму (від лат. bi «два» і lingva «мова»), дав американський лінгвіст У.Вайнрайх. Двомовністю він називає практику поперемінного використання двох мов, а тих, хто нею користується, визначає як двомовних осіб. Висловлювались погляди, що білінгвом можна вважати лише ту особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить від користування однією до користування іншою. Але ще французький лінгвіст А.Мейє відзначав, що при двомовності не можна досягнути однакового рівня знань двох мов. Більшість дослідників білінгвізму, в тім числі й український учений Ю.Жлуктенко, вважають, що у переважній більшості ситуацій дві мови, якими володіє білінгв, перебувають у неоднаковому становищі.

Слід чітко розрізняти індивідуальний і масовий білінгвізм.

Індивідуальним білінгвізмом називають володіння і використання двох мов окремими індивідами одномовної спільноти. Другою мовою такі особи можуть користуватися тільки при спілкуванні з представниками тієї спільноти, мову якої вони знають. Це в основному перекладачі.

Немає сумніву в тому, що володіння двома або кількома мовами збагачує людину додатковими знаннями інших культур і можливістю вільного спілкування з іноземцями. Кожна національна спільнота потребує білінгвів як посередників між своєю і чужою культурами. Але коли білінгвізм набуває тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності.

Масовий, або тотальний, білінгвізм — явище, принципово відмінне від індивідуальної двомовності. Його спричиняє, як правило, колоніальна залежність країни. У підневільних умовах залежна мовна спільнота змушена вивчити, крім рідної, ще одну мову і використовувати її для спілкування у визначених обставинах. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає небезпека зникнення рідної мови і перетворення двомовців на одномовців. Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як перехідний етап в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. Досліджено, що при такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга — підлеглою. Домінуюча мова витісняє підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто генетично-структурна близькість підкореної мови полегшує домінуючій мові процес поглинання.

2. Закони двомовності в XX ст.

Як вважає О. Майборода, радянська політична русифікація призвела до того, що російська мова стала мовою повсякденного вжитку для понад половини мешканців України, що було аргументом для постановки питання про надання їй статусу другої державної мови. Внаслідок цього українське законодавство з мовного питання стало предметом подвійного тлумачення. З одного боку, положення закону про мови, а також положення Конституції, що держава забезпечує всебічний розвиток української мови у всіх сферах суспільного життя в Україні, були правовим обґрунтуванням українізації насамперед державної служби та освіти. З іншого боку, гарантування цими ж правовими актами вільного розвитку і функціонування російської мови дало підстави домагатися збереження існуючих масштабів її поширення . Русифікація продовжувалася і в радянські часи, незважаючи на рішення ХІІ з'їзду РКП(б), який 1923 року, за вказівкою В. Леніна, постановив: «Розмови про переваги російської культури і висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами більш відсталих народів (української, азербайджанської, узбецької, киргизької та інших) є не чим іншим, як спробою закріпити панування великоруської національності». Сталінський терор страшною ціною мільйонів жертв поставив український народ на коліна. Тепер можна було запровадити «ненасильницьку» русифікацію: основна соціальна база опору режимові — українське селянство й інтеліґенція — були знищені. Після кривавих сталінських чисток його національну політику продовжив «ліберальними» методами борець з культом Сталіна Микита Хрущов. У добу Хрущова було розроблено масштабну програму прискорення русифікації неросійських народів Радянського Союзу. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію «добровільної» відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову «другою рідною» мовою. Це зробив Хрущов на 22-му партійному з'їзді. «Не можна не відзначити, — сказав він у доповіді, — зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціонального спілкування, залучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва.

У 1958р. в освітнє законодавство України було впроваджено Закон про вільний вибір батьками мови навчання дітей і про дозвіл відмовлятися від вивчення української мови.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» (1963 р.), головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» програма далі стверджувала, що насправді «рівноправ'я»не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні й неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів».

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а ряд наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Відтак і досі не виправдалися сподівання А. Луначарського: «Від самостійного культурного розвитку українського народу можна чекати дуже відрадних результатів, бо немає жодного сумніву, що це одна з найбільш обдарованих гілок слов'янського древа».

І. Дзюба констатує, що українська культура не тільки не знайшла належного їй провідного місця в Україні, але навіть не зрівнялася з російською, залишаючись далеко на другорядному місці як її доважок; переважна більшість робітничого класу, науково-технічної, інженерної та іншої інтелігенції, взагалі міського населення залишається поза сферою української культури, яку для них цілком замінила російська.

3. Проблема двомовності в сучасному світі

Найдавніша, найгостріша і дуже актуальна проблема двомовності в Україні не може не викликати суперечностей. І цілком зрозуміло, що серед вчених немає єдиного погляду на цю проблему. Існують три точки зору щодо цієї проблеми. Згідно з першою, є доцільним запровадження другої державної мови – російської (О. Лановенко, О. Кубеліус, П. Толочко, М. Шульга та інші). Інші вчені виступають проти запровадження російської мови як державної (І. Дзюба, В. Коваль , М. Жулинський , О. Чередниченко, О. Ткаченко , Л. Масенко). Третій погляд: мовної проблеми в Україні не існує – В. Пироженко.

Проаналізуємо детальніше ці думки. Вчені і політичні діячі, які вимагають запровадження другої державної мови, зазначають, що майже половина населення України, особливо у Східних регіонах і в Криму, розмовляють російською мовою. Вони наводять приклади інших демократичних країн, де запроваджено дві чи кілька державних мов. Так, П. Толочко вважає, що російська мова, як і російська культура в цілому, не можуть вважатися чужими для українців. З українською мовою і культурою їх пов'язує спільність джерел, етнічна спорідненість носіїв, а також співавторство росіян і українців у творенні двох культур . Йому заперечує М. Дністрянський . Надання статусу державної російській мові, з одного боку, може порушити цілісність і стабільність України, а з іншого – і Конституція України, і відповідний закон створюють досить широкі умови для нормального функціонування російської мови. На думку вченого, регіональна структура інформаційної сфери, порівняно з етнічною, свідчить не про дискримінацію російської мови, а навпаки – про тривалу інерцію політики русифікації радянського періоду. Він доходить висновку, що, зважаючи на означені чинники та історичні засади державності, недоцільно змінювати чинні конституційні положення щодо статусу мов.

М. Дністрянського підтримує І. Дзюба: «Хто насправді є в Україні двомовними: ті, хто обстоює українську мову, добре володіючи і російською, знаючи російську культуру, – чи ті, хто воює за «двомовність» задля права не знати українську мову і українську культуру, ігнорувати їх? Де є більший культурний потенціал? Де наша історична перспектива? І чи не спрямовані галасливі пропагандистські кампанії нібито на захист російської мови – насправді на захист безкультур'я, лінощів і малограмотності основної маси нашої бюрократії на всіх рівнях, не кажучи, звісно, про «геополітичний чинник»» .

Політологічний аналіз двомовності, поглядів її прихильників і супротивників дозволяє зробити висновок, що вимоги прихильників двомовності не є об'єктивними, оскільки нинішня мовна ситуація в Україні склалася не природним шляхом – впродовж століть формувалася система духовно-культурної залежності України від Росії. Проблема державного унормування співіснування мов різних етносів завжди постає в поліетнічних країнах. У мовному законодавстві багатьох держав існують три підходи до розв'язання цієї ситуації. Перший полягає в тому, що державною мовою обирається мова однієї національності, яка зробила основний вклад у формування країни і переважає кількісно інші етнічні групи (французька, англійська, іспанська та інші мови). Другий шлях мовного спілкування в умовах двомовності щодо визначення державної мови має місце в країнах, де важко визначити якусь одну корінну націю, наприклад, в Люксембургу, де функціонують дві офіційні мови – німецька і французька, у Швейцарії з її трьома офіційними мовами – німецькою, французькою та італійською. Є і третій варіант, коли законодавством закріплено статус двох офіційних мов – місцевої національності і мови колишньої метрополії. Це практикується переважно у постколоніальних країнах (гінді та англійська в Індії, ірландська та англійська в Ірландії). Формально у цих країнах головна роль відводиться національним мовам, насправді ж панівне становище залишається за мовами колишніх метрополій. «Особливість України полягає у тому, що вона належить до першої з трьох груп, які аналізуються, а насправді – більш до третьої, з фактичним домінуванням мови колишньої метрополії». Саме цим пояснюється одне з головних протистоянь щодо застосування російської мови як державної. Про державний статус російської мови в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а не формальної рівності з нею.

Більш категорично висловлюється проти двомовності Л. Масенко, яка вважає, що «функціонування в одній країні двох офіційно закріплених мов, порушуючи мовно-культурну єдність її мешканців, стає джерелом постійного конфлікту між двома різномовними частинами населення, перетворюється на дестабілізуючий фактор суспільного життя. Це стан нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави» .

Аналіз практики застосування мов свідчить, вважає В. Пироженко, що мовної проблеми як такої в Україні не існує. Практично все населення України, продовжує він, розуміє дві найпоширеніші в країні мови – українську і російську. Ситуація, що склалася на момент набуття Україною незалежності, в принципі могла б вважатися оптимальною: все населення знає так чи інакше дві мови, проте кожен розмовляє тією, якою йому зручно, повністю при цьому розуміючи свого іншомовного співрозмовника.

З такою думкою погодитися важко. Незалежно від того, чи були процеси асиміляції викликані практичними потребами, чи у своїй основі були добровільними, чи були вони результатом планової насильницької русифікації, їх вплив на самосвідомість і національне буття українського етносу був руйнівним. Адже впродовж століть російська мова в Україні виконувала не лише інформаційну і комунікативну, а й суто політичну та ідеологічну функції, виступаючи знаряддям панування російського етносу над українським. Не прораховані усі можливі наслідки надання російській мові статусу другої державної. Чи не призведе це до того, «що російська мова, будучи реально панівною, – запитує І. Дзюба, – невдовзі стане єдиною державною, а українська залишиться державною декларацією?» .

Мовне питання в Україні в останні роки з царини філологічної перейшло в площину політичну. У передвиборчих програмах на парламентських виборах 1994 року і президентських виборах 1999 року порушувалися питання, пов’язані з проблемами двомовності, але не вирішувалися, хоча ці програми підтримувалися на Сході і Півдні України. Поняття офіційного статусу російської мови не пояснювалося. Замовчувалося питання про те, що офіційність української і російської мов стане обов’язком для державних службовців. Політичні партії, які вписували у передвиборчі програми гасла двомовності, не мали перспективи їх реалізації. Л. Кучма 1994 року, здобувши перемогу над Л. Кравчуком за допомогою, зокрема, гасла «двомовності», швидко відмовився від наміру його реалізації .

В. Ющенко як кандидат у президенти України оприлюднив чергову серію проектів указів (2004 р.), якими гарантувалася можливість публічного використання російської мови. Головна відмінність підходів до двомовності двох кандидатів у президенти України – В. Ющенка і В. Януковича полягала у наступному: у проекті В. Ющенка записано, що мову обирає громадянин, а чиновник мусить мати достатню кваліфікацію, щоб дати громадянинові змогу реалізувати своє право. Тому чиновники в певних місцевостях мають бути дво- або й тримовними – звісно, у визначеному посадовими інструкціями обсягу, що враховує специфіку їх роботи з громадянами. Пропозиція В. Януковича передбачала можливість використання практично у всіх сферах однієї з двох офіційних мов. При цьому він не вказував, хто обиратиме мову, хто муситиме прийняти вибір, як і не згадує про механізми реалізації права вибору В. Янукович під час парламентських виборів 2006 року заявляв: «Ми – за надання російській мові статусу державної. Наше гасло: Дві мови – один народ». Він наголошував, що після парламентських виборів його партія ініціюватиме питання про надання російській мові статусу другої державної, а також заявляв про можливість проведення референдуму і наступного внесення змін до Конституції України. Однак раніше було прийнято Постанову уряду № 1546 від 02.10 2003 року « Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 - 2010 рр». В загальній її частині зазначається, що у державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль.

Як усім відомо, 10 серпня 2012 року набув чинності Закон України «Про засади державної мовної політики».

Україна фактично розділилася на дві частини - україномовну і російськомовну.

«Мовний закон увійде в історію як ганебна тріада - Валуївський циркуляр, Емський указ і Закон гамадрилів, підписаний президентом.» - про це написала Ліна Костенко у статті «Ніч державності» у газеті «День».



Висновки

Мова формує етнічну свідомість. Оригінальна структура і етнічна свідомість, пов'язана з нею, роблять будь-яке лінгвальне утворення окремою мовою, а етнічне утворення – окремим народом.

Одним з головних факторів мовної проблеми в Україні є те, що, попри русифікацію в царські та радянські часи, український етнос відстояв національну культуру і мову. Велике значення мало й те, що основну частину населення України становили селяни як природні носії етнічних рис. Українському етносу потрібен час для того, щоб подолати кризу, виробити механізм контролю за поширенням рідної мови, що стане основою для зміцнення державності.

Запровадження двомовності в сучасних умовах є передчасним, оскільки, по-перше, значна частина політичної еліти і лідери політичних партій не підтримують ідею двомовності, пам'ятаючи, що Росія була метрополією відносно України; по-друге, українська мова не увійшла у всі сфери життєдіяльності сучасного суспільства, а призначення мови – обслуговувати їх; по-третє, двомовність нині використовується в політичних спекуляціях під час перевиборчих кампаній для маніпулювання суспільною свідомістю у боротьбі за владу.

На мою думку, проблема двомовності в Україні вирішиться тоді, коли зміниться свідомість кожної людини. Від політика – можновладця до мене.

Кожні людині слід зрозуміти, що мова є щось більше ніж предмет спілкування. Вона зберігає в собі історію і мудрість попередніх поколінь і змушує замислитися над майбутнім.



Список використаної літератури

1.Вівчарик М. Українська мова: від заборон і переслідувань до державного визначення // Вівчарик М. Україна: від етносу до наці. – К.: Вища школа, 2004. – 238 с.

2. Дзюба І. Інтернаціоналізм і русифікація. – К.: Києво-Могилянська академія, 2005. – 330 с.

3. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Урядовий кур'єр. – 2000. – № 73. – С. 5.

4. Драгоманов М. Література українська, заборонена російським урядом // Тисяча років української соціально-політичної думки. – У 9-ти т. – Т. 5., Ч. 2. – К.: Дніпро, 2001. – 371 с.

5. Майборода О. Націотворення // Політична історія України. ХХ століття: У 6-ти т. – Т. 6. / Ред. О. Майборода, Ю. Шаповал, О. Горань. – К.: Генеза, 2003. – С. 563 - 626.





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал