Закон про мови в Україні. І в семи чи восьми з поданих до розгляду проектах такого Закону міститься положення про надання російській мові статусу другої державної або офіційної, що, зрештою, одне й те саме. Це суперечить чинній



Скачати 118.49 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації08.01.2017
Розмір118.49 Kb.
ТипЗакон

Державна мова і мови національних меншин
Верховна Рада, як нам стало відомо, планує найближчим часом відповідно до статті 92 пункту 4 Конституції України розглянути нарешті Закон про мови в Україні. І в семи чи восьми з поданих до розгляду проектах такого
Закону міститься положення про надання російській мові статусу другої державної або офіційної, що, зрештою, одне й те саме. Це суперечить чинній
Конституції України і Рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня
1999 року щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України, а це рішення “є обов’язковим до виконання на всій території України,
остаточним і не може бути оскарженим”, як і положення самої Конституції.
Відповідно до статті 10 Конституції України, в Україні є одна державна
мова — українська, всі інші мови, в тому числі й російська, — це мови національних меншин. Але цим мовам так само, як і українській, державній,
Конституція гарантує “вільний розвиток, використання і захист”. І ніхто не посягає на ці їхні права.
У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року дано роз’яснення, що ж таке державна мова: “Під державною (офіційною) мовою
розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового
спілкування у публічних сферах суспільного життя”. З цього визначення випливають два висновки: по-перше, означення “державна” й “офіційна” стосовно мови — з юридичного погляду (принаймні в правовому полі України) поняття тотожні; по-друге, вживання державної мови у публічних сферах суспільного життя обов’язкове. Як у країні не може бути водночас два президенти, скажімо Ющенко і Янукович, так і не потрібні дві державні мови.
Важливе для розуміння статусу державної мови в суспільстві є й положення в рішенні Конституційного Суду України також про те, що
“поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом поняття
“конституційний лад”. Іншою його складовою є, зокрема, поняття
державних символів”. Таким чином, Державна Мова відповідно до цього тлумачення Конституційного Суду, прирівнюється до Державного Прапора
України, Державного Герба України та Державного Гімну України, які статтею
20 Конституції України визначені як державні символи. Ігнорування державної мови так само неприпустимо, як і ігнорування державного прапора, герба і гімну. Офіційно використовувати замість державної мови якусь іншу — це все одно, що замість тризуба чи синьо-жовтого прапора в державних установах використовувати, скажімо, двоголового орла або триколірний прапор.
У рішенні Конституційного Суду так само чітко окреслене коло посадових і службових осіб, які зобов’язані користуватися державною мовою, та сфери обов’язкового використання її: “Українська мова як державна є
обов’язковим засобом спілкування на всій території України при
здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого

самоврядування (мова актів, роботи, документації тощо), а також в інших
сферах суспільного життя”.
Мови національних меншин, в тому числі й російська, як зазначено в наступному абзаці рішення, можуть використовуватися “поряд з державною
при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади,
органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого
самоврядування”. По-перше, це положення стосується не органів державної влади взагалі, а лише місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; по-друге, в цьому абзаці нема слова “обов’язковий”, а вжито
“можуть”, тобто лише допускається таке використання, а не ставиться за обов’язок; по-третє, зазначено, що це робиться “поряд з державною мовою”, державна мова ні в якому разі і ні за яких обставин не може ігноруватися й відсуватися на другий план.
Використовуючи мови національних меншин, слід враховувати й застереження Європейської Хартії регіональних мов і мов національних меншин, ратифікованій Верховною Радою України, де в преамбулі сказано:
“Захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні
проводитися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх”. У
Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту, говориться: “Разом з тим особи, які належать до національних меншин,
зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через
володіння державною мовою”. Отже, в осіб, які належать до національних меншин, є не лише право на власну мову, а й обов’язок оволодівати державною мовою. І це зрозуміло: не суспільство повинно пристосовуватися до окремих осіб (хоч і має захищати їхні інтереси), а окремі особи, навіть якщо вони становлять помітну групу в державі, повинні пристосовуватися до більшості, до суспільства. Такі норми співжиття в демократичному суспільстві.
Державна мова обслуговує все суспільство, мови національних меншин задовольняють потреби індивідів та окремих груп населення.
У цьому плані важливий пункт 2 статті 5 Рамкової конвенції про захист національних меншин, де сказано: “Без шкоди для заходів, що вживаються
згідно з їхньою загальною політикою інтеграції, сторони утримуються від
політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних
меншин, супроти їхньої волі і захищають цих осіб від будь-яких дій,
спрямованих на таку асиміляцію”. З цього положення випливає, що, по- перше, держава може й повинна сприяти інтеграції національних меншин у широке суспільство зокрема й через навчання їх державної мови; по-друге, вона не зобов’язана перешкоджати асиміляції осіб, що належать до національних меншин, якщо це їхня воля.
Державна мова як спільна на всій території держави сприяє згуртуванню населення й перетворює його на колектив, суспільство, народ. Єдина для всього суспільства державна мова дає змогу сконцентрувати його інтелектуальний потенціал і таким чином, у процесі історичного розвитку, врешті-решт
переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу, як це було у
Франції, Італії, інших тепер високорозвинених країнах. Державна мова єднає, а не роз’єднує, підсилює сукупний інтелект суспільства, а не послаблює його.
Функція державної мови полягає також у тому, щоб реально забезпечити рівні права всім членам суспільства, утому числі й особам, що належать до національних меншин. У пункті 2 статті 21 Загальної декларації прав людини записано: “Кожен має право на рівний доступ до державної служби у своїй
країні”. Але без досконалого знання державної мови цей “рівний доступ” не може бути реалізований не лише в ца рині державної служби, а й у здобутті вищої освіти за вибором. У вищих навчальних закладах ніяка держава не в змозі забезпечити багатомовного навчання, — скажімо, водночас і українською для українців, і російською для росіян, і угорською для угорців, і румунською для румунів. А те, що деякі високі посадовці хочуть створювати у вищих навчальних закладах групи з виключно російською мовою навчання, годилося б хіба що для резервацій, яких у нас нема й не може бути — особи, що належать до національних меншин, зокрема й спеціалісти з вищою освітою мають право працювати будь-де в Україні, отже, й повинні не гірше від усіх інших володіти
державною мовою, яка є єдиною обов’язковою мовою спілкування в усій країні — від Закарпаття до Луганська, як у Росії — російська, у Франції — французька, у Польщі — польська.
Тим часом українська мова як державна ще не посіла належного їй місця в нашій Українській державі, ще, як знаємо, дехто ігнорує її, а дехто, щоб зробити її взагалі непотрібною, намагається державною мовою зробити російську мову. А чому не румунську, не угорську, не польську?
Щоб зрозуміти причини такого ставлення до української мови в уже незалежній Українській державі і, отже, виправити цей стан, треба насамперед чітко з’ясувати попередній статус України в Радянському Союзі. Це була суверенна, рівноправна республіка в складі добровільного Союзу, як це твердила радянська пропаганда і як дехто вважає ще й тепер, чи це все-таки була колонія Росії?
За всіма реальними ознаками Україна в складі Російської імперії, а потім
СРСР була колонією. Щоб не бути необ’єктивним, скористаюся визначеннями понять “колонія” і “суверенітет”, яке дає найавторитетніше радянське видання
— “Большая Советская Энциклопедия: “Колонії при капіталізмі — країни й території, які перебувають під владою іноземної держави (метрополії), позбавлені політичної й економічної самостійності…” І протилежне:
Суверенітет — незалежність держави, що полягає в її праві за власним розсудом вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи”.
Україна у складі як Російської імперії, так і СРСР не мала ні політичної, ні економічної, ні кадрової, ні будь-якої іншої незалежності і ніяк не могла за власним розсудом вирішувати свої внутрішні й зовнішні справи. Державні керівники всіх рівнів, як відомо, призначалися й контролювалися Москвою, і часто присилали їх саме з метрополії; економічні, освітні, культурні, конфесійні
та інші питання суспільного життя України до найменших дрібниць визначалися й регламентувалися метрополією; армія, інші силові структури повністю формувалися Москвою й підпорядковувалися їй. Тільки колоніальна
(окупаційна) влада могла організувати в Україні жахливий голодомор 1932—
1933 років, винищувати національну інтелігенцію, плюндрувати історичні пам’ятки, силоміць насаджувати чужу мову й культуру.
“Україна і Грузія завжди були російськими колоніями…” — без сорому заявляє тепер один із сучасних російських владних політиків — якийсь
В.Якеменко.
Становище України до проголошення незалежності можна зіставляти із становищем таких колишніх класичних колоній, як французький Алжир чи голландська Індонезія, — і не лише в політичному й економічному відношеннях, а й, зокрема, у ставленні колонізаторів до мови тубільного населення.
В одному із сучасних російських досліджень читаємо: “В Алжирі, який протягом 130 років був у колоніальній залежності від Франції, французи зробили все можливе, щоб викоренити арабську мову… Арабська мова в офіційних школах була не тільки на становищі іноземної, яку вивчали за французькими підручниками, а й найбільш ігнорованим предметом навчальної програми”.
Понад 300 років Індонезія перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічнити своє колоніальне панування, докладала всіх зусиль, щоб накинути індонезійському суспільству голландську мову. Викладання в школах велося тільки голландською мовою. "Голландська стала мовою, якою я думав",
― писав перший президент незалежної Індонезії Сукарно. До речі, в незалежній Індонезії голландську мову офіційно вживати заборонено.
Аналогічним було й становище України впродовж останніх 350 років.
Один з міністрів освіти Російської імперії граф Д.Толстой відверто заявляв про політику царського уряду: “Справжньою метою народної освіти для неросійських національностей має бути асиміляція цих народів у російському народі”.
За радянського часу політика асиміляції проводилася ще більш наполегливо й масштабно. На словах був нібито розквіт мов поневолених народів, насправді ж проводилося планомірне витіснення їх. Помітною віхою в насадженні російської мови в Україні стала постанова Ради народних комісарів
СРСР і ЦК ВКП(б) 1938 року "Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", яку негайно було продубльовано в
Україні.
Але особливо навального характеру цей процес набуває в післявоєнний час. Один за одним з'являються накази, розпорядження, метою яких було насильне зросійщення неросійських народів. Наприклад, заступник міністра освіти УРСР Ю.І.Бутенко, виконуючи вказівку з Москви, у листі від 12 січня
1979 року вимагав від ректорів вищих навчальних закладів України: "Ежегодно
устанавливать перечень специальных дисциплин, которые целесообразно преподавать на русском языке" [6].
У постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року "Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР
"Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" російська мова в Україні ставилася в особливе, привілейоване становище:
"Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов'язком кожної молодої людини”… “Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання; передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови; при вивченні російської мови і літератури дозволити поділ усіх класів і груп з кількістю учнів більш як 25 чоловік на дві підгрупи”.
Українська мова в освітній справі, як і взагалі в суспільному житті, відсувалася на задній план, робилася меншовартісною і врешті-решт зайвою.
Вивчення української мови в Україні стало необов’язковим. Відповідно скорочувалася й кількість українськомовних шкіл, видань, радіопередач.
Натомість російськомовні книги, журнали, газети, радіопередачі не тільки в дедалі більшій кількості продукувалися в Україні, а й лавиною йшли з метрополії. Кожна сім’я повинна була передплачувати московську “Правду” або “Известия”, слухати московське радіо. Це загальновідомі факти.
І навпаки, український інтелігент чи навіть простий робітник або селянин в Україні, якщо він природно цікавився історією свого народу й розмовляв українською літературною мовою, то ставав підозрілою особою і набував небезпечного статусу “українського буржуазного націоналіста”. “Я знал, что
Стус националист, потому что он всегда говорит по-украински”, — заявляв один із свідків на судовому процесі над відомим українським поетом. З тої самої причини й Віктора Андрійовича Ющенка під час недавньої виборчої кампанії певні антиукраїнські сили обзивали “націоналістом”: “Лучше бандит, чем националист”.
Крім того, московський окупаційний режим утверджував свої колоніальні позиції в Україні тим, що планомірно заселяв її колоністами. Абсолютна
більшість росіян й осіб інших національностей в Україні — іммігранти
(колоністи) повоєнного часу, яких сюди направляли то нібито для надання
“братньої допомоги” у відбудові зруйнованої війною економіки, то нібито для забезпечення кваліфікованими кадрами нововідкритих навчальних і наукових закладів, то нібито для зміцнення досвідченими працівниками органів управління і особливо репресивних органів тощо, а насправді — для колонізації
України. Рідко які представники росіян та інших національних меншин вважали за потрібне вчити мову тубільного населення й користуватися нею — це, власне, їм і ні до чого було: їх повністю забезпечувала російська мова — мова метрополії. І не вони мали пристосовуватися до корінного населення
колонізованого ними краю, а тубільці — до колонізаторів. Це практикувалося й за царської Росії з тою самою метою — для “обрусения края”. Таку саму політику на українських землях свого часу проводили й польські, угорські, румунські, австрійські, інші колонізатори.
Якась частина росіян в Україні, шовіністично налаштована, як ще й за царської Росії, і досі не визнає існування окремого українського народу, а отже, й української мови. Чи не найвідвертіше таку позицію висловив був у грудні
1997 року головний редактор газети “Крымская правда” Михаїл Бахарев: “Нет никакого украинского языка. Его не существует, это искусственно придуманный язык, язык черни. А то, что сегодня считают украинским языком,
— это язык искусственно придуманный Шевченко и другими авантюристами.
Нет такого языка. Так запомните, нет такой нации — украинцы, как и нет никакого будущего у обреченного украинского государства”. І Бахарев далеко не самотній.
Більшість росіян хоч і не заперечує існування українців як окремого етносу, проте й досі не може позбутися амбіцій панівної нації і мріє якщо не про відродження Російської імперії в будь-якому вигляді, то про збереження тих нерівноправних міжнаціональних стосунків, які існували за радянського часу, коли вони, як правило, будучи краще забезпечені і обіймаючи важливіші посади, зверхньо ставилися до українців, диктували всюди в Україні свою волю. Тому вони й не докладають жодних зусиль, щоб, як це записано в
Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту,
“інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”.
До цих груп росіян примикає частина зденаціоналізованих українців та представників національних меншин, які (чи батьки яких) свого часу ціною зречення своєї національності й рідної мови досягли певних посад і, ревно проводячи колоніальну політику своїх роботодавців, мали з цього певний зиск і привілеї. За інерцією мислення вони й надалі вважають, що нічого не змінилося, й виконують закладену в них колоніально-тоталітарним режимом програму.
Справді, названі категорії росіян й українські манкурти наразі мають певні підстави для таких міркувань. Адже незалежна українська держава функціонує поки що як уламок Російської імперії, у якому й досі збережено всі порядки й погляди, властиві цій імперії. Зрештою, і влада перебуває переважно ще в руках колишніх колонізаторів та їхніх поплічників. Бо про що свідчить хоч би такий факт? Днями читаю в газеті: суд незалежної України не може зняти тавро “бандитів” з повішених енкаведистами українських патріотів — учасників збройної боротьби ОУН—УПА в 40-х роках минулого століття, тому що вони, бачите, боролися проти російсько-радянської окупаційної влади зі зброєю в руках. Отже, ті, хто ціною життя відстоював незалежність України, — й досі бандити, а ті, хто розправлявся з ними, — захисники вітчизни? Тільки чиєї і якої?

Єдиний аргумент для цих груп населення в Україні — це безоглядна й послідовна реалізація основної мети, проголошеної ще 16 липня 1990 року
Верховною Радою Української РСР у “Декларації про державний суверенітет
України”: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно- етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”. Для цього повинна бути передусім чітка визначеність державних чинників щодо культурних і мовних пріоритетів. Загравання з нащадками російських колонізаторів за допомогою заходів на кшталт “захисту прав громадян на використання російської мови” тільки задавнять колоніальні збочення в нашому суспільстві, відсунувши подолання їх на дальший час.
Народ виборює незалежність насамперед для того, щоб захистити свою
ідентичність, свою духовні надбання — мову, культуру, звичаї, яким загрожує знищення. Шануючи особисті права людей, слід водночас мати на увазі, що
єдина державна мова обслуговує все суспільство, консолідує його, мови ж національних меншин задовольняють потреби окремих індивідів.
Значна частина українців і досі заморочена радянськими міфами про російський слов’янський месіанізм, про культуртрегерство росіян, про незмірну вищість російської культури, про виняткову роль російської мови (таке самовихваляння властиве всім колонізаторам). Ця частина українців, щоб додати собі самоповаги, воліє користуватися російсько-українським суржиком.
Це ще й психологічний релікт того часу, коли українську мову презирливо обзивали “калхозним язиком” і українцям за суржиком треба було приховувати своє безпашпортне сільське походження.
Звідси й одна з причин теперішньої мовної та національної байдужості серед певної частини українців. “А какая разница?” — звичайно кажуть ці люди, виправдовуючись. І особливо небезпечно, коли такими настроями пройнята молодь, зокрема студентство. Тим часом години на вивчення української мови, історії, культури у вищих навчальних закладах зараз зведені до мінімуму. А варто було б, щоб усі студенти вивчали ще й найновішу українську літературу.
Переконати людей у хибності їхніх уподобань досить важко. Вони самі мають дійти до розуміння переваг рідної мови в особистому й суспільному житті. Але в цьому їм повинна допомогти українськомовна преса та художня, наукова й науково-популярна література в достатній кількості і за доступними цінами, україномовні телебачення й радіомовлення, докладне ознайомлення з
історією, культурою, традиціями свого народу, повага державних службовців усіх рангів до державної мови, суворе дотримання військовими положення
Закону “Про Збройні Сили України” про те, що “у Збройних Силах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова”.
Російська мова, як мова лише однієї з національних меншин, має бути рішуче відсунута на задній план у суспільному житті України. Але поки що держава в цьому напрямку нічого не робить.

А слід би брати приклад з інших країн, що були в такій самій ситуації.
“Характерною рисою чеського національного відродження, — читаємо в одному із досліджень, — є також і те, що воно почалося передусім з боротьби за національну мову, за вживання її в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя”. Були, звичайно, й такі політики, які вважали, що “широке використання чеської мови як мови літератури й науки привело б тільки до культурної ізоляції чеського народу”. Але цього не сталося і не могло статися.
Тому Чехія зараз найрозвиненіша з-поміж слов’янських країн.
В Алжирі, де арабська мова до визволення майже не вивчалася, а
інтенсивно запроваджувалася французька, тепер єдиною мовою навчання в початковій і середній школі визначено арабську мову. “Важливим заходом, — читаємо в одному з досліджень, — було введення обов’язкового вивчення арабської мови в усіх вищих навчальних закладах… При цьому диплом одержує тільки той студент, який успішно склав іспит з арабської мови в певному обсязі… Випускники вищих навчальних закладів, призвані на дійсну службу в алжирську армію або прийняті на державну службу, далі вивчають арабську мову в установленому порядку”. Фронт національного визволення
Алжиру поставив своїм завданням “повне витіснення французької мови з усіх сфер комунікації і перетворення арабської мови на єдиний засіб офіційного спілкування й навчання”.
Такий підхід до мовного питання цілком відповідає міжнародним правовим нормам. “Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”, — говориться в статті 1
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого
Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року. Більше того, як випливає зі статті 5 Декларації про право на розвиток, прийнятої Генеральною Асамблеєю
ООН 4 грудня 1986 року, “держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком … колоніалізму,
іноземного панування й окупації, іноземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності і територіальній цілісності..."
Це цілком і повністю стосується
Що ж маємо в Україні? Для прикладу візьмемо лише пресу. Станом на 1 січня 2004 року в Україні було зареєстровано 12 тис. друкованих засобів масової інформації, з них виключно українською мовою 3864, тобто 32,2%, англійською, угорською, румунською, кримськотатарською, польською, німецькою, болгарською, китайською разом не більше 60, тобто 0,5%, решта, тобто понад дві третини, російською, іноді з незначними домішками інших мов
— це тільки за зареєстрованими назвами. Що ж до фактичних тиражів, то на
100 українців припадає 7 примірників газет рідною мовою, на 100 росіян — 54.
А співвідношення між українськомовними й російськомовними журналами ще разючіше. Це видно, як кажуть, неозброєним оком.

І навчальних місць у школах з російською мовою навчання в Україні є набагато більше, ніж це потрібно для задоволення національних потреб росіян.
Станом на 5 вересня 2003 року в Україні в школах з російською мовою навчання навчалося 23, 9 % учнів (майже четверта частина всіх школярів), тим часом як росіян в Україні за переписом 2001 року є лише 17,3 %, трохи більше ніж шоста частина населення. Таким чином, усі діти з російських родин можуть навчатися рідною мовою. І, навпаки, такі можливості є не в усіх дітей українців.
Це явні релікти колоніальних порядків. Тим часом, як уже говорилося, є спроби законодавчо закріпити колоніальне становище українців в Україні, надавши російській мові ще й статус державної чи офіційної, що, зрештою, все одно.
Ініціатори подібних законопроектів при цьому посилаються на права людини: мовляв, більшість населення України розмовляє російською мовою.
По-перше, це наслідок колоніального панування Росії в Україні; по-друге, ще питання, чи вся та мова, яку вважають російською в Україні, справді російська, а не звичайнісінький суржик, тобто мішанина; по-третє, міжнародне право
(наприклад, Хартія регіональних мов або мов меншин) захищає право національних меншин користуватися своєю рідною мовою, а не право перевертнів цуратися рідної мови, рідної культури.
Рідна мова будь-якого народу — це мова, витворена його попередніми поколіннями й передана у спадок. Для українців, хто б де і якою мовою не спілкувався, рідною мовою була, є і буде українська мова. І тільки її вживання може бути гарантоване їм.
Часто посилаються й на те, що в Канаді, Швейцарії, Бельгії є не одна державна мова. Справді, у Канаді дві державні мови — англійська й французька, але кожна має свою обмежену історичну територію вживання: французька мова обслуговує провінцію Квебек, англійська — решту країни. І саме через мовні — не економічні — проблеми Квебек весь час прагне виділитися з Канади. Швейцарія — федеративна держава, складається з 22 кантонів, і знову ж в одних із них офіційною мовою є німецька, в інших — французька, ще в інших — італійська та ретороманська. Але жодна з них не є загальнодержавною, тому що Швейцарія як держава сформувалася з різних етносів, які мають свої окремі території. Так само Бельгія — це федерація, створена 1830 року із різних етносів як буферна зона між сильною тоді
Голландією і Францією. Територіально країна поділена на три регіони — фламандський, валлонський і брюссельський, а за мовною ознакою на три спільноти — фламандську, франкомовну й німецькомовну. І спільноти, і регіони мають свої уряди, парламенти й адміністрацію. У Бельгії, таким чином,
є шість урядів — фламандський, валлонський, франкомовний, німецькомовний, брюссельський і федеральний. І немає миру між носіями окремих мов. Проте ці етноси мають свої окремі, чітко визначені території. Російська меншина, як і

інші меншини в Україні, крім кримськотатарської, не мають своїх територій. Це
іммігранти, колоністи.
Коли в Малайзії представники національної меншини почали вимагати другої державної мови, то парламент прийняв поправку до Конституції про те, що “питання про державну мову належить до розряду особливо важливих і з цієї причини забороняється обговорювати статус державної малайської мови на будь-якому рівні”. І в Україні спекуляція на мовній проблемі повинна бути законодавчо припинена раз і назавжди. А кому не подобається Україна, той нехай, як ще в 20-х роках минулого століття радив А.В.Луначарський, їде собі, куди йому любо.
“Тільки мова робить націю нацією, без мови вона була б нічим”, — був переконаний один з відомих діячів словацького національного відродження
Людовіт Штур. Без рідної, успадкованої від попередніх поколінь мови українська нація зникне так само, як колись зникло багато інших народів, що втратили свою мову. А в світобудові все, починаючи від атома й кінчаючи нескінченними світами, має своє призначення, відіграє певну роль. Так і кожна нація — це не збіговисько людей, а об’єднана територією, однаковими загальними інтересами і мовою спільнота, яка має своє певне призначення в світобудові. А членам цієї спільноти належить берегти її й розвивати. Це наше вище покликання. Народ, який не дбає про свою мову, зникає з лиця землі як народ.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал