Закон для кожного. Ненька Україна " трунок і трутизна " у поезіях табірного п'ятнадцятиріччя



Скачати 315.2 Kb.
Дата конвертації17.01.2017
Розмір315.2 Kb.
ТипЗакон
План

I.    Вступ.
II.     Основна частина
1.    Життєва дорога В. Стуса - тяжкий шлях на Голгофу.
2.    Україна - яскрава зірка творчості поета.
3.    Зображення трагічної долі рідного краю в тоталітарному
суспільстві.
4.    Україна - мати - носій абсолютної правди, вищий
моральний закон для кожного.
5.    Ненька - Україна - " трунок і трутизна " у поезіях
табірного п'ятнадцятиріччя.
6.    Кровний зв'язок із рідною землею - страдницьке
покликання поета - громадянина.
III.    Висновки.
IV.    Список використаної літератури.

І. ВСТУП

Українська поезія, тісно пов'язана з багатостраждальним життям нашого народу, визначалася ним і визначала його, була вершиною духовності. У найяскравіших своїх виявах вона випереджала час, вступала в суперечності з „неправдою світовою", за що платила долями й життями кращих своїх синів. Від Тараса Шевченка до Василя Стуса.


В. Стус був поетом - шістдесятником, одним із новаторів, що будили національну самосвідомість народу, безкомпромісно висвітлювали соціальні суперечності, несли з собою свіжі теми й мотиви і цим рішуче ламали офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, виводили українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва. Але з другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися зміни: розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх інакомислячих, начеплення на них ярликів „націоналістів". До числа таких потрапив Василь Семенович Стус. Він особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, зробити те, чого не пощастило валуєвим - знищити саму українську мову.
Тема: „Образ України в поезії В.Стуса" - дуже болюча й актуальна. Питання національної духовності, гідності порушувалося в усі часи: віл років князювання Ярослава Мудрого, від заснування Запорізької Січі й до наших днів.
Вірним сином і генієм України був Григорій Сковорода, за любов до неї переслідувалися Іван Франко, Тарас Шевченко, Іван Карпенко-Карий: за глибокий патріотизм заплатили життям багато письменників-шістдесятників. серед них і Василь Стус.
Переважна більшість творів поета була присвячена Україні, рідному трудовому народу, а він любив їх безмірною любов'ю і писав:

„До тебе, Україно, наша бездольная мати,


Струна моя перша озветься".

Кожен вірш В. Стуса на цю тему - це крик серця, що б'ється пораненим птахом у грудях поета. Його зранене серце омивається кров'ю, бо не в силі змиритися з несправедливістю. І уста не мовчать: вони говорять мовою віршів. Не злякали митця, борця, вірного сина України ні заслання, ні гулагівські табори. Він ніс свій важкий хрест на Голгофу знаючи, що ціна патріотизму -смерть, але смерть в ім'я народу, в ім'я своєї України.


То хіба може бути щось актуальніше в наш час, ніж любов до України, вірне служіння їй. Ми не повинні бути відреченцями своєї землі, бо вона - наша мати, берегиня роду і народу.
Цією темою цікавилися видатні літературознавці, її досліджували критики, академіки, письменники.
 Насамперед - це глибоке дослідження члена - кореспондента Академії Наук М. Г. Жулинського. У його книзі "Із забуття в безсмертя" вміщені цікаві матеріали про митців українського слова і, зокрема, про Василя Стуса.
Ряд глибоких і захоплюючих праць про поета написала відомий літературознавець Михайлина Коцюбинська.
Вивченням теми „Стус і Україна" займалися М. Ільницький („Палімпсести Василя Стуса") та Я.Мельничук („В мені народжується Бог").
Заслуговує на увагу стаття Івана Драча „В. Стус - поет трагічної долі" та Ю. Шереха „Трунок і трутизна".
Патріотичному вибору поета присвячена стаття Ю Бедрика „Василь Стус: проблеми сприймання". Це ж саме питання дослідила у праці „Проблема автентичного буття" Е. Соловей.
Кожна із цих праць доводить, що Василь Стус - це дійсно людина, яка була не тільки патріотом України, а й вчителем, наставником для наших поколінь. Саме нам, у час незалежності, дані всі можливості для духовного збагачення. Нам нічого шукати в заморських країнах, коли маємо таку прекрасну землю, коли є всі можливості для розумового й фізичного розвитку, коли повинні зберегти й захистити рідне слово. І нехай життя і творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стуса та інших письменників стануть для нас дороговказом і допоможуть знайти правильну відповідь на питання: „Хто ми? Чиїх батьків діти?" Хай допоможуть:

Вистояти.    Вистояти.


Ні - стояти. Тільки тут.

Болем за Україну, рідний народ, майбутнє свого краю наповнена поезія митця. Тому основне завдання роботи - дослідження творчості та життя В. Стуса - поета-громадянина, патріота Вітчизни.


Україна - провідна зірка у його творчості, а тому поет показав її державою волі у героїчному минулому, рабинею - у час тоталітарного режиму, жертвою якого був і сам. Але, разом з тим, він вірив у вільне і світле майбутнє України, до якого треба ще пройти тернистий шлях. Тому Україна - держава волі, історична гординя, „країна напівсонця, напівтьми", „царство німоти" - така вона постає у творах поета, і саме такою досліджена у роботі.
У свій час В. Стус сказав: „Не забувай, що Бог дав тобі більше, ніж ти береш і крокуєш ти під небом, а не під стелею камери. То ж крокуй до свого призначення з радістю і безоглядно". Ці слова є дороговказом у житті для всіх нас, для мене особисто. Вони допоможуть нам бути справжніми патріотами України, самоутвердитись, зробити правильний вибір.


І. ОБРАЗ УКРАЇНИ В ПОЕЗІЇ В. СТУСА

1.Життєва дорога В.Стуса - тяжкий шлях на Голгофу

Епоха не цінує геніїв за життя - вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його - безсмертний, схиляється в пошані й каятті.


Багато їх, геніїв - патріотів землі української, що відстоювали свою державу у XX столітті, захищали й підносили духовну культуру народу, та визначна роль у цьому належить Василеві Семеновичу Стусу.
Син селян із Вінниччини, 1938 року народження, рано звідав тяжку селянську працю, солоний піт, смак хліба насущного. Босоногому школяреві цікаво було навчатися, а згодом навчання стало основою його дитячих літ, через що у п'ятнадцятирічному віці був зарахований студентом педінституту. Мріяв вчити дітей, прищеплювати їм любов до України. В армії змужнів, а, повернувшись, навчається в аспірантурі, пише поезії, хоч не наважувався себе назвати ще поетом: „Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них - як на мене - путящі... Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі".
В.Стус разом із іншими молодими письменниками, Д.Павличком, В.Симоненком, Ліною Костенко, І.Драчем, С.Гуцалом, М.Вінграновським, будив національну свідомість народу, ламав казенний шаблон соціалістичного реалізму, виводив українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва.
Та з другої половини 60-их років розпочався мертвотний період застою, переслідування всіх, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами, їм чіпляли ярлики „націоналістів", заарештовували, кидали до в'язниць та гулагівських таборів.
Після перегляду фільму С.Параджанова „Тіні забутих предків" Василь Стус звернувся до глядачів із пропозицією висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ вставанням. Після цього він був відрахований із аспірантури „за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу".
Звідси й почалася „дорога болю". В.Стуса ніде не приймали на роботу, його твори перестали друкувати. Але він продовжував писати, вів активну громадянську діяльність, виступав на захист прав людини. Поет знав, який тернистий шлях йому судився та не прагнув „сховатися від долі":

Що тебе клясти, моя недоле? 


Не кляну. Не кляв. Не проклену. 
Хай життя - одне стернисте поле,
Але перейти - не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
Хай на ліктях, поповзом - дарма.
Душу хай обшмульгаю об камінь -
Все одно милішої нема
За оцю утрачену й ледачу,
За байдужу, осоружну землю цю...

7 вересня 1972 року судова комісія в кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: „Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років і засланням на 3 роки" за те, що „систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі".


Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання - в Магаданській області.
Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: „Зимові дерева " (1970) та „Свіча в свічаді" (1977). За кордоном його вірші схвалювали й друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він - державний злочинець.
Повернувшись, Василь Стус продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Але лише вісім місяців йому довелося побути на волі. Потім знову арешт, звинувачення у належності до Української Гельсінкської групи і ще більш жорстокий і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п'ять років - заслання:

Сховатися од долі - не судилось. 


Ударив грім - і зразу шкереберть 
Пішло життя. І ось ти - все, що снилось, 
Як смертне існування й життєсмерть. 
Тож іспитуй, як золото, на пробу 
Коханих, рідних, друзів і дітей: 
А чи підуть крізь сто твоїх смертей
Тобі услід?

Із сорока семи років життя В. Стус двадцять три роки провів у неволі, але не зломився, виступав проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був додатково покараний. Внаслідок брехливого доносу наглядача поет оголосив голодівку. Йдучи до карцера, він сказав: „Я оголошую голо дівку до кінця". І дотримав свого слова: помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року.


У нестерпно важких умовах заслання поет написав вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я", який став програмним у його житті. У вірші наче сконцентровано „життєве кредо поета". Тут окреслено трагічний, страдницький шлях вірного сина України. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:

Як добре те, що смерті не боюсь я 


і не питаю, чи тяжкий мій хрест, 
що перед вами, судді, не клонюся 
в передчутті недовідомих верств...

Герой не боїться смерті й страждань, хоч знає, що вони йому судилися. Біблійний образ тяжкого хреста підтверджує справедливість справи, за яку він боровся, через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп'яли на Голгофу. Ліричний герой стійко приймає присуд, бо „перед вами, судді, не клонюся". Моральну силу вистояти, не клонитись, дає переконаність у тому, що правда - за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:

...жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України. Поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу:

Народе мій, до тебе я ще верну,
І в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Повернувся поет на Україну 19 листопада 1989 року завдяки клопотанню його сина Дмитра Стуса. Українська земля прийняла вимучене тюрмами і таборами тіло свого сина - Василя Стуса. Поряд у могили на Байковому кладовищі лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим трагічно запізнілим поверненням на батьківщину пригасити на якусь мить журбу рідних та друзів, а нашу громадянську совість розбудити і відкрити весь жах наших ганебних компромісів та неминучість гіркого каяття.



2. Україна - провідна зірка творчості поета

„Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра". „Ідея великих звершень породжує національну єдність". У цих словах Ортега-і-Гасета глибокий націєтворчий зміст: повноцінне буття народу залежить від його здатності усвідомити себе і накреслити проект власного існування. Інакше в національному організмі починаються процеси занепаду.


Для України це давно стало реальністю. І вітчизняна література, як оголений нерв, уже не століття болісно реагує на трагічну діяльність.
Така ситуація сформувала й патріотичний феномен творчості В. Стуса. «Рідна чужина» — так стисло можна охарактеризувати сприймання України поетом-громадянином. Він бачив, як нищаться найкращі духовні надбання нашого народу. Втраченим виявився сам позитивний зміст поняття «Україна». Причому ця втрата у свідомості Стуса набирає надчасового характеру. В історичному минулому він майже не бачить відмінностей порівняно з сучасним йому станок українського суспільства.
Він не крився з тим, що носив у собі, не боявся і перед українством постати таким, яким українському поетові "не личило" поставати, - і в цьому теж мужність. В його патріотизмі не лише і не так традиційні тони - бадьорі, закличні, грізні, войовничі, як сумнілрозпачливі, стражденні та стоїчні.
Його мова до українства сповнена тяжких осудів, але їх сприйме лише душа співвідповідальна. На жаль, ті, кому адресуються пекучі докори, здебільшого глухі і не схильні до почування вини.
В поезіях табірного п'ятнадцятиріччя біль розлуки з Україною поступово стає болем очужіння. Але що таке очужіння? Не поет відсторонюється від України, а Україна немовби чужіє до нього і до самої себе, втрачає себе саму. Таке особливо гостро бачиться йому при короткочасному поверненні додому, в антракті між двома арештами:"... І стала невпізнанна уся моя батьківщина кохана, що знаною здавалася здаля... І світ нехитрий, в якому люди не живуть, а сплять, „проблискує густою чорнотою, що стала мов закляття над тобою":

Яка нестерпна рідна чужина,


Цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне -
Йому за трумну пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
Тамуючи скупу сльозу образи:
Радійте, лицеміри й богомази,
Що рідний край мій - царство німоти.

Відчуження переходить у заперечення: "нема мені вітчизни". В ній разитьмене від запаху трутизни". Таких убивчих слів у Стуса багато, але не можна брати їх поза контекстом. Адже це - лише один із актів у шаленій драмі почуття, драмі любові до України і страждання за неї.


Пливка складність, пекуча суперечність образу України, розтроюдженість почування її у Василя Стуса є складовою частиною всього трагічного самопочуття. Мабуть, не просто частиною, а осереддям. З ним пов'язане і особливо напружене, невідступне звучання мотиву самоти - одного з вічних мотивів світової поезії.
У світовій поезії немало пекучих болів і оскаржень, породжених душевними муками й фізичними стражданнями поета. Але сказати про себе: "Біда так тяжко пише мною, так тяжко пише мною біль.." - це вже інша якість вираження терпінь. І яким же мав бути той біль, що народжував уже не просто слова, а саму свою звукову матерію: "і вже болить душа, на дуб здубіла", "горлом, скривілим од крику", "бо в горлі застуда, у грудях пітьма, і світ обступає стокрик — Колима"...
Не просто анатомія болю - аж до агонії душі, коли вона, до крові оббита в лабіринтах страждань, безнадійно б'ється об глухі мури світової байдужості. І не просто картина світу через призму страждань, хоч і це є: "тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань...". Та тут і інше: власне страждання поєднане із стражданнями Вітчизни; узагальнений образ мук людства; страждання за всіх: "... та кожного кривда мене обпіка"...
...Мало не загальновизнаною стала думка, популярна і серед літературознавців, і серед не обізнаного із Стусовою поезією загалу: мовляв, якби не стражденна доля його, якби не тюрма і каторга, Стус не став би тим, ким є: "Тоді б Україна не мала Поета" - ця фраза кочує з однієї газетної статті в іншу. В ній хочуть висловити любов до поета або возвеличити його, але в ній - несвідомий цинізм. Мовляв, брежнєвські кати скалічили Стусові життя, зате вчинили нам великого поета...
Підстав для страждального життя йому б вистачало. Адже терпів не тільки за себе, а за Україну, мучився недосконалістю людини, і станом людства, і вічними трагічними загадками буття...
3. Зображення трагічної долі рідного краю в тоталітарному суспільстві

Не одному Стусові прийшлося ділити долю ізгоя. Письменникам 60-их довелося глянути смерті у вічі, відбувати заслання, вступати в політичну боротьбу, бо душа не мовчала, „яріла", добивалася правди. Цій темі присвячений цикл віршів „Трени Чернишевського". У ньому наче паралельно звучать голоси двох митців - самого Стуса та М. Чернишевського, яких єднали й трагічна доля, й погляди на жорстоку й несправедливу рідну землю, й біль за народ, який допустив до страшної наруги над собою.


Обидва митці ставляться до своїх народів з найвищою мірою вимогливості, вважаючи,   що   в   страшних   беззаконнях   -   і   років   російського   самодержава,   й сталінського деспотизму - винен і сам народ:

Народе мій, коли тобі проститься 


Крик передсмертний і тяжка сльоза 
Розстріляних, замучених, забитих 
По соловках, сибірах, Магаданах.

У циклі показані народні страждання, звинувачуються ті, хто винен у них. Поет порушує проблему сумління. „Держава напівсонця, напівтьми", допустивши злочини насильства над невинними людьми, сама не знаходить собі спокою, „крутиться у гадину", нею „не спокутний трусить гріх і докори сумління дух потворять". Тут же йдеться й про ідею моральної покари:

Тота сльоза тебе іспопелить. 
І лютий зойк завруниться стожало 
Ланами й луками. І ти збагнеш 
Обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерті, доля –
Всепам'ятна, всечула, всевидюща -
Нічого не забуде, не простить.

Автор доводить, що його край не може захистити дітей своїх, і він „стоїть на вічній мерзлоті", бо „ж ти, мій краю, в цятках крові". Це страшно, це недопустимо, коли за свій патріотизм приходиться ось так розплачуватися, бути вигнанцем рідної землі:

О білий світе сторчоголовий –
Опріч опричин - куди подітись?

Через внутрішні роздуми, звертання, через картини північної скупої природи й спогади про Україну розкривається трагедія рідного краю, а разом підносяться ті, хто виступив за правду, за любов, не корився кривді, вірив у перемогу:

Бач - розквітається зариво, 
Хай і на смерть, а вперед.

Поет вірить, що прийде час розплати, бо не може Україна бути віковічною рабинею, а чесні й мужні діти її - ізгоями. У надії на порятунок він звертається до Бога:

Боже, розплати шаленої, 
Боже, шаленої мсти, 
Лютості всенаученої 
Нам на всечас відпусти.

Щоб посилити думку про праведність шляху патріотів, поет вдається до біблійних образів:

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір 
В новій Вітчизні - по громадді спроб. 
Отож не ремствуйте, що вам на лоб 
Поклав Господь свій світлий перст нищівний.

Хто знає, можливо, дійсно, сам Господь сотворив таку долю для України, щоб у цей час ми вміли цінувати незалежність, щоб були істинними українцями, справжніми патріотами землі своєї.


Як бачимо шлях до вітчизни в ліричного героя творів В. Стуса не простий. Уже в ранніх творах він намагається відмежуватися від „оспалої України", залишаючи за собою право на духовно елітарний національний вибір, протиставляє своє вразливе сумління пристосовницькій суспільній позиції.
Особистість в умовах чужого їй світу, організованого за принципами абсурду, — провідна тема поезії „Присмеркові сутінки опали".
Символічний, глибинно-текстовий план поезії проступає уже в перших рядках твору, відбиваючи світобачення автора.
Образ сутінок символізує в контексті світової літератури зло. У рамках твору форма цього зла — соціальний занепад, пов'язаний з образом сонної землі, сном, який охопив усіх членів суспільства. При цьому духовний світ людини вловлюється в тенета тотальної суспільної ситуації: „присмеркові сутінки... душу оплели", „куди не йду, куди не прагну — смерк сосновий мерзне угорі". Сосна — рослинна реалія північного пейзажу — асоціюється у творах В. Стуса з неволею. Саме неволя і смерть образом „соснового смерку" тяжіють в тоталітарному суспільстві над людською свідомістю й духовністю.
Людська духовність, вільна за своєю природою, виявляється підвладною, керованою з боку соціуму. Це абсурдно, і тому середовище, в якому перебуває ліричний герой поезії В. Стуса. змодельовано як театр абсурду, де відбувається дійство, - „гра".
Основний акцент цього дійства переноситься на світлотінь і звук                  („сутінки", „смерк", „літають головешки", „зуби клацають", „ідіотський сміх"). Персонажі дійства зображені з допомогою гротескних зіставлень страх-сміх, радість-божевілля. Божевільний сміх — ось їх засіб спілкування.
Особистість в умовах такого суспільного середовища приречена на самотність, адже в тоталітарному суспільстві є небагато людей, яких не лякає ув'язнення, перспектива „вибути із гри". З рядків —

Самоти згорьовані хорали 


геть мені дорогу замели –

постає образ людини, „закинутої в світ", чужої. Форма її буття — самотність — невідривна від криз і безвиході. Самота зіставляється з сумним церковним співом(„хорали" - релігійний багатоголосий спів) і завією, яка заважає йти вперед. Зазначені образні паралелі лягають в основу метафоричної конструкції, яка розкриває самоту як форму „буття-у-світі" неординарної особи.


В абсурдному суспільстві мисляча людська істота може хіба що „реготати на кутні", тобто страждати. До чого спонукає це болюче переживання ліричного героя поезії? В усякому разі не до нарікання на долю (це виражається за допомогою риторичного запитання, де поет звертається до долі, та повтору односкладних речень із заперечною часткою не):

,, Що тебе клясти, моя недоле? 


Не клену. Не кляв. Не проклену.

У цих словах — цілісність натури ліричного героя, його уміння узгоджувати своє минуле, теперішнє і майбутнє власними переконаннями. Життєвий вибір він убачає в стоїчному прийнятті труднощів, адже долею судилося йому „життя — одне стернисте поле",


Автор підкреслює, що ліричний герой чітко уявляє собі перспективу особистості в тоталітарному суспільстві, проте вона не зупиняє його. Яка моральна сила стоїть за цим? Його Батьківщина, нехай навіть „утрачена, ледача, байдужа, осоружна", - це не просто територіальна, соціальна категорія, а насамперед категорія духовна, яка дає сенс усьому буттю.
Ліричний герой згаданої поезії втрачає абсурдну свободу, здобуваючи нато¬мість причетність до вічних істин, ідеалів, один з
яких — вітчизна. На противагу „гордій безплідності "існування героїв абсурду, його життя запліднене. Саме в цьому він вбачає джерело оптимізму. Наприкінці поезії в похмурій царині абсурдного буття з'являється кольористична деталь — „барвиться сльоза»" Колірність у сприйнятті страждання — бачення його іншого боку, радості. Ця радість — від усвідомлення високого, патріотичного мотиву страждання, його осмисленості, яка незрозуміла духові абсурду.
Отже, головна думка поезії виражається таким судженням: сенс буття особистості в антагоністичному їй світі треба шукати серед вищих морально-етичних категорій, одна з яких — вітчизна.
Поет не може не визнати, що поняття Батьківщини становлять і такі люди, як він. Говорячи словами Б. І. Антонича, митець хоче й має відвагу йти осібно й бути собою:

Рідний край мій — царство німоти. 


Та сам я єсм! І є грудний мій біль. 
(„Яка нестерпна рідна чужина").

Це означає, що Василь Стус підносить власне мисляче „Я" до .рівня громадських ідеалів. Поет вибудовує з себе вітчизну власної мрії:

Бо ти — це ти, це ти і ти, 
бо ти і є Вітчизна. 
(„Вельможний сон мене опав").

Нікчемне „царство півсерць, півнадій" — окреслює В. Стус займенником „вона" з малої літери, а духовну вершину — Україну — з великої:

До Неї ти від неї йдеш,
страсна до Неї путь
(„На схід, на схід, на схід, на схід").

Висловом „страсна до Неї путь" автор підкреслює трагічну долю тих, хто прагне оновленої України.


На жаль, Василь Стус не побачив оновленої, незалежної України, але його життя - яскрава зірка, що осяяла шлях народу до незалежності.

4. Україна - мати-носій абсолютної правди, вищий моральний закон для кожного українця

Справжня любов до України для Василя Стуса полягала не тільки в тому, щоб захоплюватися красою рідного краю, оспівувати її, а в тому, щоб бачити також темні сторони в житті народу, навіть його гріхи.


У вірші „За літописом Самовидця" поет змальовує жахливі часи усобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких у ясир, піднімали руку навіть на матір.
Уже з перших рядків окреслюється страшна картина братовбивчої боротьби, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце і сам Бог:

Украдене сонце зигзить схарапудженим оком, 


Мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. 
За хмарою хмари. За димом пожарів - високо 
Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

Сонце - символ життя, світла, радощів - і те украдене, воно перелякане тим, що діють люди, „зигзить схарапудженим оком". Жах від побаченого на землі передається чисто стусівським порівнянням: мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. До образу коня поет звертається в момент найвищого емоційного напруження, втілюючи в ньому, як і в пісні чи в думі, добрі начала - вірності, незрадливості, а то й підносить його до категорії моральності. У вірші - ніж під серцем коня, першого й найвірнішого друга людини, найперш воїна - козака. Не випадково ж відразу за ним - крізь хмари й дим пожарищ - на зруйновану землю, на пустку дивиться „усмерть сполотніле божа". Василь Стус вживає слово божа, посилюючи його епітетом сполотнілим від страху. Адже те, що він бачить на землі, настільки жахливе, що вразило й самого Бога.


Скажені - оскаженілі від жадоби влади та багатства, від ненависті - сини України, чинять страшний гріх, закликаючи собі на допомогу - в боротьбі проти братів - чужоземців: „той з ордами ходить, а той накликає Москву ".
Мати - найсвятіше слово, та скажені сини зневажили все, що є найдорожчого, святого - і от „мати не встане, розкинула руки в рову". Адже вони вчинили непрощенний, страшний злочин. За допомогою дієслів: „найшли, налетіли, зом'яли, спалили, побрали з собою весь тонкоголосий ясир" поет передає той вир страшних подій. Мати - жінка й мати - Україна проклинають зрадливих синів. Але й крізь страшні прокльони проривається гірка материнська любов - як
пролісок з-під холодної криги: „Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові". Так передає поет безодню материнського горя, в якому ненависть до синів зливається з любов'ю, молитва - з прокльоном.
Мати пророчить зрадливим синам тяжкі кари. Та головне, що мучить:

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі. 


Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

І образ сонця, й коня, й враженого Бога, й материнські прокльони, випалена земля, загачені трупом людським річки, й рідні люди, продані в неволю, - все це волає до тебе, кричить: Схаменіться. Отямтеся!


Вдаючись до далекого історичного минулого України, В.Стус через роки звертається до сучасників, навчає відкинути ворожнечу, брататися, знайти спільну мову - на добро, на радість України. Тому й доцільно у вірші виведено образ дуба, як символ національної міцності та життєздатності, яка помітно ослабилася в тих тяжких соціальних умовах.
Нехтування долею Вітчизни споконвіку вважається злочином. Через це образ України - матері у вірші виступає носієм абсолютної правди, вищим моральним законом для всіх героїв. Опираючись на події XVII століття, В.Стус, під впливом літопису козацького літописця Самовидця, звертається до нас, сьогоднішніх поколінь, не повторити помилок, не допустити знову з України зробити Руїну.
Історичне минуле України змальоване поетом у поезії „Сто років, як сконала Січ". Тут автор відтворив політичні репресії проти передової частини українського народу. Поезія розповідає про події другої половини XVIII - більшої частини XIX століть, коли Російська імперія додушила останній осередок волелюбності - Запорізьку Січ. У той час кращі представники українського народу, що були носіями національних традицій, зазнавали утисків і переслідувань. Тому досить трагічно звучать слова: 

Сто років мучених надій, 


Із сподівань, і вір, і крові 
Синів, що за любов тавровані, 
Сто серць, як сто палахкотінь.

Але в даній поезії є й другий смисловий план: це зображення процесу національного відродження. Автор показує духовне розкріпачення українців, їх вихід на інший рівень, який характеризується високою національною світосвідомістю та патріотизмом:

Та виростають з личаків, 
І шаровар, курної хати 
Раби, зростають до синів 
Своєї України - матері.

Невідворотність процесу національного відродження передає В.Стус через образ української землі, „крутої і непокірної", що „випросталася для волі", „гнівом виросла":

Ти вже не згинеш, ти двожильна, 
Земля, рабована віками, 
І не скарать тебе душителям 
Сибірами і соловками.

У вірші поет підкреслює особливу заслугу Тараса Шевченка у пробудженні української нації. Творчість Кобзаря є пророцтвом великих змін, які несуть Україні свободу. Тому, аналізуючи поезію „Сто років, як сконала Січ", ми можемо зробити висновок: утвердження державної незалежності України цілком залежить від дій, прагнень і поведінки самих українців. З болем у серці ми читаємо тепер про Руїну, Сибір, Соловки, але на цьому формувалася наша історія, на цьому падали й піднімалися з колін наші предки, щоб наблизити 1991 рік, коли Україна дійсно стала незалежною державою.



5.Ненька   -  Україна   -   „трунок   і   трутизна"   у   поезіях   табірного п'ятнадцятиріччя

Думками і серцем В. Стус завжди з Україною: в краї „невільнім" - він тілом, а душа, помисли - на рідній землі.


Поет сприймає Батьківщину не тільки як певне ідеологічне, політичне поняття, а як річ глибоко внутрішню. Відчувши трагічність власного існування, він через призму своєї долі бачить в Україні стражденну посестру — і співчуває їй:

За стодалями — Вітчизна, 


Перестрашене пташа. 
То мій трунок і трутизна. 
Нею витліла душа -Надсадилася.

Драматичне становище ліричного героя В. Стуса — у його відстоюванні індивідуальної внутрішньої свободи з одного боку, й потрапляння в залежність від своїх болючих почуттів до вітчизни, з іншого. „Україна — це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі". Хоч це звучить і парадоксально, проте свобода Стусового


ліричного суб'єкта є несвободою відповідальності за долю рідного краю. Використовуючи біблійну сюжетну модель, за якою Бог-Отець офірує Бога-Сина, поет зображує Україну і її сина-спокутника:

Ти краю мій, мене впізнаєш? 


Признаєш сина у мені, 
Котрого любиш і караєш, 
І спопеляєш у вогні?

Таким болем сповнений вірш „Коли я роки перебуду".


Часто В. Стус убачає в Україні беззахисну жінку — на відміну від чоловіка-патріота, що кидає виклик вікам національного рабства:

Стоїть твій син — опроти ста століть, 


Де й нам опроти ста століть стояти 
І навіжену матір виглядати, 
Що з білих божевіль до нас біжить.

Саме така сповідь сина-патріота наповнює поезію „А ти - відтята, стята, нежива".


Між Батьківщиною та її сином встановлюється міцний енергетичний зв'язок взаємне духовне „донорство". Ліричний герой Стусових поезій, відвертаючись від потворного суспільного обличчя рідної землі, шукає в ній берегиню, джерело „ прямостояння" в життєвих випробуваннях, допомогу в його „виростанні" до вічних цінностей.
Стусів шлях у вічність лежить через виконання патріотичного обов'язку. Це відбиває його поетика: серце України — Київ із „заґратованого" стає „галактичним", Софійський собор постає вже не в «земному» бузковому вінку („Софія відмерехтіла бузковим гроном"), а набирає рис небесних, доленосних („благословенна свінула Софія"). Сама Україна підноситься вгору, перетворюється на провідну зірку — нажиття, смерть і безсмертя:

І зайнялась мені зоря і обняла півнеба 


Громовим гуком Кобзаря і сурмами погреба.

Отже, Стусові „страсті по вітчизні" розгортають шлях від внутрішньої відрази, яке викликає сучасне йому суспільство, до віднайдення духовної гармонії у служінні патріотичним ідеалам, життєвому спокутуванні суспільних прорахунків свого народу, а відтак духовний порив у те, що лежить за межами людського існування. У промінні „зорі вістунки життєвого шляху, хреста і долі" ліричний герой його поезій у нелегких обставинах життя плекає своє духовне осердя — Україну.


Саме Україною поет жив, марив і снив на чужині. Ця любов була головним смислом його життя. „Цілісність і всеохопність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом - Україна. Відірваність від рідної землі та „розлука, що ствердла на бурштин, тільки посилила його синівський зв'язок з нею. Часом вона вбачається йому як „байдужа", „осоружна" навіть як "рідна чужина", та все одно це найбільша його святиня, його духовний порятунок", писала Михайлина Коцюбинська.
Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеликий вірш „На колимськім морозі калина..." є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими (руда кров - постійний епітет у народних піснях та думах). І відразу спалах уяви і різкий контраст:

Неосяжна осонцена днина, 


І собором дзвінким Україна 
Написалась на мурах тюрми.

Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі


дзвінкого собору. Епітет же дзвінкий яскраво малює свято на рідній землі з дзвонами і сонцем, і радощами. Та знову сумний контраст, картина колимських снігів:

Безгоміння, безлюддя довкола, 


Тільки сонце, і простір, і сніг...

Це ота якимись вітрами занесена калина, що нагадує поету рідну Україну.


Є в доробку В. Стуса вражаючий спогад - пейзаж - поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається „У цьому полі, синьому, як льон..." Але що це за синє поле? Це не льон цвіте. Це просто образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором.
І ось ввижається поетові на цьому полі синьому, як льон, де він був сам -один, „сто тіней, сто чорних тіней" (символ небезпеки, загрози). Вони довжаться, ростуть, устріч рушають. У душу ліричного героя страх закрадається і сумнів, і думка „вдатися до втечі, стежину власну, ніби дріт згорнуть?" Та це лише хвилинне вагання. Нехай „у цьому полі, синьому, як льон", „супроти тебе - сто тебе супроти" - нехай заборона, боротьба, прокльони, але треба:

...Вистояти. Вистояти. 


Ні - стояти. Тільки тут. 
У цьому полі, що наче льон. 
І власної неволі спізнати тут, 
На рідній чужині.

Як вражаюче сказано „рідна чужина", а ми знаємо, що серце поета й на засланні жило і боліло Україною, а тому кожна поезія митця - це гімн рідному краю.


Образ землі - матінки являвся В. Стусові в снах. Поет просить: „О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні." Згадуються „сині ниви", „чорне вороння лісів", „світання тіні пелехаті." Хочеться хоч на мить повернутися на Україну, припасти до землі устами, та назад немає вороття. Часто у снах Василь Стус бачить Київ і про це розповідає в поезії „ За мною Київ тягнеться у снах". Йому так хочеться пройтися вулицями міста, полюбуватися його красою, та здоровий глузд перемагає:

Не зрадьте, нерви:


Попереду - твій рай, твій крах, твій прах .
Прослалася дорога - вся в снігах,
І простори - горбаті і безкраї -
Подвигнуть розпач. О коханий краю,
Ти наче посаг мій - у головах.

Поетові пригадується мати, але „рука її кістлява, наче гілка у намерзі". Мати, немов Україна, у панцирі неправди, ганьби. Вона жде дітей своїх, щоб захистили її, та дітям судилася інша доля: помирати на чужині за рідний край.


Мабуть, у моменти, коли ув'язненим приходили звістки на Колиму з України, й народжувалися такі вірші, як „ На Колимі запахло чебрецем":

На Колимі запахло чебрецем, 


І руто-м'ятою, і кропивою. 
Кохана сестро, дякую! З любов'ю 
Впаду про тебе спогади лицем.

У цьому ж ряді знаходиться і вірш «Цей біль — як алкоголь агоній...». Він  написаний  у  період  заслання.   У  ньому також  звучить  велика туга  за Батьківщиною:

Цей біль — як алкоголь агоній,
Як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони 
І переписуйте печаль.

Цей біль і ця печаль не дають поетові спокійно жити, думати, творити. І ось Стус починає розуміти, що те, чим він страждав, що було таким близьким — і гнів, і біль — усе це далеке, земне. Поет давно забув, як це «жити», що є світ, що існуєш ти сам:

Давно забуто, що є — жити. 
І що є світ, і що є ти.  
У власну душу увійти 
Дано лише несамовитим.

Стус сумує за тим, що не може побачити своїх рідних, які чекають, друзів, які не забули про нього. Ці спогади ранять душу, вона ниє, болить, і біль цей не залишає його ні вдень, ні вночі.


Не забувати про власну душу, боротись за своє існування, не давати себе зганьбити — ось що потрібно людині, щоб вистояти, не зламатись у тяжку годину. Боротись треба до останнього, аж поки помреш:

І ти ще довго сатаній,


Ще довго сатаній, допоки 
Помреш, відчувши власні кроки 
На білій голові своїй.

Роки заслання для В. Стуса були тяжким душевним та фізичним тягарем, та ніякі обіцянки, пропаганди, погрози не зломили силу вблі поета. У вірші „Ярій, душе!" він заявляє:

Ярій, душе! Ярій, а не ридай. 
У білій стужі серце України.

А сама Україна була у серці поета, за неї він ніс свій хрест на Голгофу, за неї заплатив життям, бо його не уявляв без Батьківщини:


Нема мені коханої землі, Десь під грудьми пече гірка калина Сміється божевільна Україна, У смертнім леті на чужім крилі.
У вірші „Докучило, Нема мені Вітчизни" автор називає Україну божевільною, бо живе вона чужими законами, а жменька справжніх синів не в силі розірвати пута рабства, зробити її незалежною державою. Немов реквієм звучать слова поета:

Прощай, Україно, моя Україно, 


Чужа Україно, навіки прощай...

Стус і Україна - нероздільні. Відірваність від рідної землі та розлука тільки посилила відчуття синівського зв'язку з рідною землею. Вона - найбільша його святиня, його духовний порятунок. Там, на засланні, від поета вимагали зректися своїх політичних переконань, палкого протесту проти пригнічення рідного народу,


проти руйнування його культури, радили надрукувати в газеті покаянного листа. За це обіцяли звільнити з в'язниці, дозволити повернутися в Україну. Але Василь Стус не став на дорогу зради, а продовжував іти „дорогою болю". У вірші „Весь обшир мій -чотири на чотири" поет заявляє, що „дальше смерті - рідна Україна". Мати й Україна зливаються в одному образі, вони чекають свого сина, та йому „вже шляхів не напитати" і „в ніч безсонну не зайти". Автор впевнений, що мати - Україна завжди чекатиме свого сина:

Та жди мене. Чекай мене. Чекай, 


Нехай і марне, але жди, блаженна. 
І Господові помолись за мене. 
А вмру - то й з того світу виглядай.

„Стус - поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса - поетів і письменників у всьому світі, моїх колег -учених. Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху" - писав Сахаров.


Та хіба можна було розтопити сердечний лід у людей черствих душею? Вони не хотіли і не могли збагнути В.Стуса, його патріотизму, відданості й вірності Україні. На далекій чужині серце поета зігрівала любов до Батьківщини, а ще жило непереможне бажання зустрітися із рідними, бо родина й Україна часто були злиті в одному цілому -в поезії митця. Мабуть, найсильніше, до болю зримо, розкрито це почуття у вірші „Наснилося, з розлуки наверзлося":

Наснилося, з розлуки наверзлося, 


З морозу вклякло, з туги - аж лящить. 
Над Прип'яттю світання зайнялося –
І син біжить, як горлом кров біжить.

Ці рядки справляють сильне враження, повно, відчутно передають любов до близьких, до землі рідної. А яку силу має порівняння „син біжить, як горлом кров біжить". Воно, безперечно, створює щемливе, аж до болю відчутне враження любові до сина, туги, печалі, такого зрозумілого бажання побачити, відчути рідну людину -сина, синочка. Літературознавець В.Яременко сказав про порівняння В.Стуса: „Коли б він більше нічого не написав, окрім цих рядків, кожен тямущий сказав би, що вони належать справжньому таланту і поетові".


Але спробуймо пояснити сутність цього порівняння: „син біжить, як горлом кров біжить". Це зробити неможливо. Нічого спільного не має біг дитини із тим, як біжить, тече горлом кров. Порівняння вражаюче сильне, точне. Можна сказати, що створити його не міг поет, сидячи в теплій кімнаті. У нього надзвичайно відчутна сила трагізму, розлуки з рідною людиною, краєм.
Далі В.Стус творить пейзаж світання над Прип'яттю, і в барвах чується відгомін трагічного буття північних таборів, найпершими ознаками якого є холод, снігове безмежжя, відірваність від усього близького та рідного.
Контрастом до світання над Прип'яттю, полуди неба, зорі виступає найвідчутніша прикмета півночі - постійні холоди, сніги, морози. І останній, заключний образ знову переносить нас від сонячного світання над річкою до морозних табірних реалій:

Підтале     чорновиддя     зелен-криги 


Займається світанком на щоці.

Отак розпорядилася лиха доля і роз'єднала вірного сина з матінкою -Україною, із сім'єю, пошматувала душу, та не вирвала із серця поета любові, відданості й віри. Ця любов, мов хмаринка, гріла його у глибоких снігах, на холодних вітрах, серед тріскучих морозів, а слово Україна було для нього магічним: він жив нею, тужив по ній, писав про неї. Образ України є ведучим і в поезії ..Верстаю шлях - по вимерзлій пустелі". В.Стусу хочеться „хоч назирці, упівока" побачити рідну


землю, бо нею він живе:

То пропікає душу Україна –


Та, за котрою погляд марне рву. 
Та є вона - за міражів товщею, 
Там, крізь синь - кригу світиться вона 
Моєю тугою, моєю маячнею...

Хіба ж можна сказати про таку любов ще сильніше, ніж В.Стус? Він не хотів ні матеріальних благ, ні слави, а просто мріяв повернутися у свій край:

То ж дай мені - дійти і не зотліти, 
Дійти - і не зотліти - дай мені! 
Дозволь мені, мій вечоровий світе, 
Упасти зерням в рідній борозні.

Добірним зерном в нашу літературу „впали" вірші поета, які ще раз засвідчують його любов і відданість Україні, вчать нас бути патріотами своєї землі. 


6.   Кровний   зв'язок   із   рідною   землею   -   страдницьке покликання поета-громадянина

У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер. Він був фізично знищений, але твори поета продовжують жити, виходячи у світ після смерті митця. Так у 1982 році побачила світ збірка „Палімпсести", що мала таку символічну назву і асоціювалася з пергаментом, де зішкрябаний первинний текст не зникав, а вгадувався за новим, свіжим текстом. Тут мовилося про історичну пам'ять українства -незнищенну, хоча неодноразово зітерту несприятливими умовами, про конкретну людську долю. Життя - безсмертне у своєму духовному наповненні. Проникливість В.Стуса підтверджується дійсністю. Зараз нація повертає собі, здавалось би, вже назавжди втрачену душу, самоусвідомлення власного єства - свого найталановитішого митця слова В.Стуса, для якого Україна виступає не як географічне поняття чи взагалі зовнішній об'єкт, а існує в ньому самому як психологічна даність, щоразу об'являючись у душі чи то кетягом червоної калини, чи пером літописця Нестора, чи космічною музикою струмка.


Ці конкретні реалії, ці топонімічні назви, ці пейзажні ескізи не є вказівками на певні історичні події чи рідні місця, ні, всі вони створюють образ України, цілісний, нероздільний, в якому і її історія, і її простори, і її доля. Цей збірний образ наскрізний у поезії Стуса. Він посилюється тим, що постає найчастіше від безпосереднього спостереження, виступає не як тема, а як спогад, як видіння, як сповідь на тлі іншої реальності, окресленої з нещадною точністю і скупістю.
Ліричний герой поета перебуває переважно у двох станах, двох часових вимірах: спогаду й чекання, минулому й майбутньому. Це відчуття засвідчено у вірші „Замерехтіло межи двох світів": 
                                                                  
Світ наді мною й підо мною, 
А я під світом і над ним.

У поезії В.Стус відривається уявою від поділеного на квадрати світу і поринає у космос, який окреслюється поняттям „Україна". Україна - це космос його душі, його „дорога долі, дорога болю".


У віршах Стуса не знайдеш: приймати чи не приймати цієї дороги, цього хреста, коли вибір долі упав саме на тебе, тільки іноді докір, що люди „малі для власного розп'яття".
Поезія Василя Стуса дихає шевченківською традицією - часом бачимо майже пряме опертя на образи „Кобзаря", які стали вже невід'ємною часткою психології українця. У багатьох поезіях Стуса виступає образ Долі, так як і у творах Шевченка. Дорога обох поетів була пов'язана з думками про вічність, добро і зло, славу і перемогу, бо без них не існує ні поезії, ні поета. А Україна? Це найпрекрасніший образ у творах обох авторів. Шевченко писав: „Я так, я так її люблю, мою Україну - небогу", і, ніби підтвердження, звучать Стусові слова: „То пропікає душу Україна - та, за котрою погляд марне рву".
Василь Стус, як поет, невіддільний від свого покоління - покоління Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця. Те ж гостре відчуття людського болю і кривд народу, та ж потреба поразки й справедливості. А як пронизливо і боляче, як особистісно озвався у нього мотив „безневинної провини", такий характерний для всього покоління поетів -шістдесятників:

Дивлюсь на тебе - і не пізнаю:


Це ти, скажи, це ти, мій любий сину?
Ти, перед ким я чую безпровинну
Свою провину - ту, котру таю
І від самого себе?

Та особистий біль не може відвернути від „страсної дороги", бо поет мусить спокутувати „безпровинну свою провину" за весь народ, за всю епоху.


Поет назвав свою збірку „Палімпсести" - словом, що означає напис на рукописі (пергаменті), з якою стерто попередній текст. В українській поезії цей термін виступає у значенні поетичного образу.
Василь Стус прагне очистити історію, поезію, власну душу від нашарувань неправди, фальшу, нещирості й відновити текст первісний - істину. Він здійснював цю роботу тоді, коли на той фальшивий образ було накладено надто багато фарби. Поет заплатив за цю роботу життям, але час показав, що вона була немарною. Для Стуса зробити вибір - означає здобути свободу:

Довіку не буде із мене раба, 


Душа поневажить полони.

У постовій свідомості утверджується думка про вищу доцільність страждань, бо гіркі переживання і різні перепади настроїв, мрій, спогадів викрешували іскри поезії, у яких злилися воєдино поет і Україна:

Благословляю твою сваволю, 
дорого долі, дорого болю. 
На всерозхресті люті і жаху, 
Не всепрозрінні смертного скрику 
Дай, Україно, гордого шляху, 
Дай, Україно, гордого лику.

У збірці „Палімпсести" песимістична тональність посилюється. „Німує край", він - „царство німоти", йому за трумну пітьма кам'яна - так влучно характеризує поетогочасні реалії українського життя. З гіркотою і сумом, що йде від самого серця, він проголошує:

... Нема мені вітчизни,
Нема мені вітчизни - ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні,
Разить мене — од запаху трутизни!
Нема мені коханої землі,
Десь під грудьми наче гірка калина,
Сміється божевільна Україна

У смертнім леті на чужім крилі. Скільки болю в цих рядках! Поету соромно за своїх сучасників, за ту задушливу атмосферу обману, фальші, зневажання людських свобод, у якій вони живуть. Він стверджує, що у нього нема вітчизни і разом із тим спростовує цю думку: душа болить за рідний край, кохану землю, де навіть калина — цей одвічний символ України — стала гіркою.


Василь Стус часто згадує рідну домівку. Ці спогади дають поетові віру, надію і силу („Вітчизно, Матере, Жоно! Недоле це, коли б не ти, мене б косою підкосила..."), вони стимулюють до життя навіть у найстрашніші хвилини вагань, відчаю, внутрішньої боротьби („Бо вже не я — лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу. То пропікає душу Україна — та, за котрою погляд марно рву"); Батьківщина то „зрадлива, зраджена", то „дивен", то „рідний і нищівний", то „далекий край", який ще „обрадіє із печалі". Почуття поета нагадують коливання маятника: від відчаю — до сподівання повернутись в Україну; від оголеного болю — до надії на кращу долю як власну, так і Батьківщини. Бо митець не мислить себе поза кровними зв'язками зі своєю землею:

Я єсмь, Вітчизно, як і ти,    


Єси на всевіки і віки.

Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився за це страдницьке своє покликання. Він заявляв: „Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так". [9; с.91]


Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю. Але життя Стуса - подвиг в ім'я України, в ім'я простого трудового народу.
Таку долю - трагічну і величну - поет обрав сам. Хоч вона й могла бути зовсім іншою. 
Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів XX століття. Зараз його поезія міцно ввійшла в літературне життя України, а в життя діаспори навіть значно раніше. З великим запізненням, аж 1990 року в Україні з'явилася книжка його поезій „Дорога болю", згодом -„Під тягарем хреста" (1991), „Вікна в поза простір" (1992). 
Але передусім вражає ця людина відвагою і самозреченістю, з якою вступила в бій із темними силами більшовицької реакції за високі ідеали Добра, Справедливості, Гуманізму, за національну гідність і самостійність українського народу.
Василь Стус - глибоко національний поет. Він зумів відчути і відобразити світ свого народу, нації в складних історичних перепадах минулого й сучасності, спостерігати ті зміни, які відбулися з часів Шевченка. Не випадково нині говорять про українську літературу від Шевченка до Стуса. Своїм творчим доробком митець піднявся до вершин світової поезії. Сьогодні його порівнюють із такими видатними письменниками, як Рільке, Антонич, Булгаков, Пастернак. Він відомий як обдарований перекладач творів визначних майстрів художнього слова, близьких йому за образною суттю та спрямованістю й глибиною думки. Це - И.В. Гете, Р.М. Рільке, Г. Лорка, М.Цветаєва, білорус М.Богданович та інші близькі В.Стусові внутрішнім світом та поетичним ладом митці.
Повернувся на Україну поет. Перепоховане його тіло, тепер воно покоїться на українській землі. Названо В.Стуса найвизначнішим національним поетом. А у березні 1991 року постановою Ради Міністрів України Василю Семеновичу Стусові присуджена посмертно Державна премія ім. Т.Г. Шевченка за збірку поезій „Дорога болю".
Поет писав: „Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані не долюбив! І не жив. І не жаль". Не дожив Василь Стус до тієї прекрасної пори, коли Україна стала незалежною державою. Та живою є і буде його поезія, бо вона - живий нерв України'. її вивчають, нею захоплюються, вона вчить і виховує, робить українців патріотами свого краю.
У вересні 2005 року вся наша громадськість відзначила 20-ту річницю смерті В.Стуса. Сумна дата, та що поробиш, мертві повертаються із забуття в безсмертя, бо так прорік сам поет:

Народе мій, до тебе я ще верну, 


І в смерті обернуся до життя.

III. ВИСНОВОК

Патріотом рідної землі називають людину, яка любить свій край, береже традиції народу, дбає про духовний розвиток нації, шанує мову.


Василь Стус у щоденнику писав: „Як може розвиватися національне дерево , коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія - без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Русі, ні Костомарова, Марковича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних, - таких, як Винниченко, Хвильовий, Підмогильний?".
Дійсно, що ми можемо знати про минуле, коли ретельно й уважно не вивчимо його, як ми можемо говорити про самого письменника, якщо не знаємо його життєвого шляху, творчості. Це все треба старанно вивчити, збирати зернинку до зернинки, щоб знати про щось в цілому.
Саме так я працювала над темою „Образ України в поезії Стуса". Це була клопітка, але й цікава робота.
Життя і творчий доробок Василя Стуса зацікавили мене. Особливо тоді, коли на факультативних заняттях ми підготували й провели усний журнал „Василь Стус. Доля. Життя. Поезія" та літературний вечір „Народе мій, до тебе я ще верну".
Прочитавши й опрацювавши літературні джерела В. Стуса, я зрозуміла, що життя й Україна - невіддільні, вони є одним цілим, зливаються в слові „патріот" від народження поета і до смерті.
Аналізуючи поезії автора, не могла не розповісти про його важкий життєвий шлях на Голгофу, тому й зупинилася частково на питанні формування свідомості поета-борця, його політичних та національних поглядах. Важливим у долі літератури є те, що ім'я В.Стуса. як й інших письменників, довго замовчувалося, а його твори лежали ненадрукованими десь під сукном на столах у чиновників другої половини XX століття.
В основному в роботі переважно аналізувалися твори поета періоду заслання, бо в них найбільше оспівувалася Україна, нескорений дух самого автора.
За допомогою поезії В.Стус зумів передати любов до рідного краю, тривогу за долю близьких, віру в щасливе майбутнє. Але слово поета було наповнене гнівом до зрадників народу, які «продали Україну», зробили її рабинею. Це і є підтвердженням того, що Василь Стус - поет глибоко національний за своєю духовною сутністю, за способом мислення, за характером мови. Його слово - це буря думок, почуттів, асоціацій, що викликає у читача переживання, мислення. 
Поезії з творчого доробку поета, це цілющі духовні краплини у великому літературному морі, але вони є для мене провідною зіркою у житті. Ці вірші не тільки розповідають про історію народу нашого, але й допомагають розібратися у складностях і суперечностях життя, зробити правильний вибір. Можливо, деякі написані ним поезії зможуть осмислити тільки розумніші за нас нащадки. А поки що, як і передбачав Василь Стус, він повертається до нас „своїм стражденним і незлим обличчям" зі своєю поетичною спадщиною, ім'я якій - Справжність.
Я впевнена, що саме сьогодні вивчення творчості поета є актуальним, бо, прилучившись до творчого духу генія, можна примножити свої сили в боротьбі за національний поступ, бо того вимагає саме життя.
Василя Стуса немає серед нас. Але він живе своїми безсмертними творами, стійкістю, вірою в нові часи, які зараз наступили на Україні, які наближав своїм життям - подвигом.

Свята любов до України

Поет, творець, слуга народу 
Умів любити і любив, 
Не зрадив України зроду 
Мужнів із нею. з нею жив.

Тяжка тобі судилась доля: 


Арешти, нагляди і грати, 
Та не здолала зла недоля –
Борців за правду не здолати.

Писав про неньку -Україну,


Народжувались вірші з муки,
Про рідний край свій і калину, 
Про біль кохання і розлуки.

Про милу сивочолу неньку 


І сині очі у дружини,
І, як жаринка, ще маленьку, 
Але святу любов до сина.

І ці жаринки розгорілись 


В святій любові до Вкраїни, 
З якою жив, яку любив він, 
В ім'я якої і загинув.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал