Загальні вказівки



Сторінка2/4
Дата конвертації25.12.2016
Розмір1 Mb.
1   2   3   4
Тема 7. ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ
Філософський зміст проблеми буття. Поняття онтології. Категорія буття. Основні виміри буття.

Людський вимір буття. Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість», «унікальність» людського життя, сенс життя людини.

Природний вимір буття. Поняття природи. Проблема життя. Природні умови існування людини. Визначення «першої» та «другої» природи.

Культурний вимір буття. Поняття культури, її «надприродні» духовні аспекти. Предметність і процесуальність культури. Суспільні детермінанти культурного процесу.

Соціальний вимір буття. Поняття суспільства та суспільного буття. Сутність понять «діяльність», «свідомість», «розуміння», «спілкування», історизм суспільного буття.

Матеріально-практичний вимір буття. Види діяльності.

Проблема практики у філософії. Структура практики. Співвідношення свободи і необхідності у практичній діяльності. Проблема вибору.

Проблема субстанції у філософи*. Розуміння світу як сукупної реальності. Поняття матерії та духу. Рух, простір та час як спосіб і форми існування матерії.


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Студенти повинні при вивченні теми основну увагу зосередити на усвідомленні категорії «буття». Варто пам'ятати, що проблема буття належить до таких званих «вічних питань» філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя. Знання про світ - складова частина вчення про людину. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішувалися вже філософами стародавнього світу.

Студенти повинні з'ясувати, яким чином проблема буття трансформувалася у різних філософських вченнях від античності до сучасності.

Потрібно звернути увагу, що буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у себе й світ людського духу, всі духовні процеси та феномени у котрі за своєю суттю є ідеальними.

Буття має певну структуру. Студенти самостійно визначають характерні риси, закономірності таких вимірів буття як природне буття, людське, матеріально-практичне, соціальне, культурне. Здійснюють аналіз компонентів вищезазначених Форм буття.

Необхідно особливу увагу звернути на визначення сутності категорії «матерія», «рух», «простір», «час». Співставити та проаналізувати категорії «матерія» і «дух» на підставі знань з історії філософії.

Як висновок, студентам варто запам'ятати, що онтологія -окрема галузь філософського знання про сутність буття світу, вона має конкретно-історичний зміст, її глибина зумовлюється суспільно-практичними потребами людства.


ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Яким чином у сучасній філософії визначають категорію


«буття»?

2. Як розумів буття Парменід?



  1. Хто з античних філософів заперечував парменідове тлумачення категорії «буття»? Аргументуйте відповідь,

  2. Яким чином філософська проблематика Нового часу пов'язана з проблемою буття?




  1. Яка роль проблеми буття у філософії XX ст?

  2. Як вирішувалась проблема субстанції в історії філософії?

  3. Визначте зміст категорії «матерія».

  4. Що є способом і формами існування матерії?


ТЕМА8. ДУХОВНИЙ ВИМІР БУТТЯ ЛЮДИНИ
Сутність духовної діяльності. Категорії духу, душі, свідомості. Головні концепції походження свідомості. Визначення самосвідомості, її форм і структури.

Природа та функції несвідомого. Деякі форми впливу на несвідоме (аутотренінг, медитація, молитва, гіпноз). Архетипи колективного несвідомого.

Духовні характеристики життя суспільства. Форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська.

Визначення волі як сутнісної властивості людини. Співвідношення понять «воля» і «розум», «воля» і «свобода волі», «воля і свавілля».

Проблема вибору, свободи і відповідальності. Ціннісні домінанти буття людини. Роль цінностей у житті особи і суспільства.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

При опрацюванні літератури та вивченні теми студенти повинні усвідомити, що духовне буття - це надзвичайно широке поняття, що включає у себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людини і людства.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями - соціальними суб'єктами - індивідами, народами, етносами. Варто пам'ятати, що «духовне буття» як категорія у філософії усвідомлюється як духовне життя окремої людини, так і духовне життя певного соціального суб'єкта. Духовний світ людини неможливий поза духовним життям суспільства. Духовне життя функціонує як індивідуально-суспільне, у діалектичній єдності.



Студенти повинні самостійно з'ясувати сутність категорії «свідомість», визначити її форми, структуру, основні концепції щодо походження. Потрібно пам'ятати, що духовне життя людини не слід зводити до свідомості. Студентам потрібно проаналізувати, співставити категорії «свідомість», «психіка», «душа», «духовність», «дух». Особливу увагу слід приділити визначенню природи і функцій несвідомого у духовному житті людини.

Особливе місце в усвідомленні духовного буття суспільства посідає суспільна свідомість. Потрібно проаналізувати її сутність, механізми дії та структуру.

Духовне життя суспільства потрібно аналізувати у співвідношенні з духовним життям людини. Саме тому необхідно визначити роль ціннісних орієнтирів, що детермінують людське буття.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1. Визначте сутність категорії «свідомість».

  2. Які існують концепції походження свідомості?




  1. Визначте взаємозв'язок між категоріями «свідомість» та «душа», «свідоме» та «несвідоме»

  2. Що таке суспільна свідомість? Які є її основні форми? Аргументуйте відповідь.

  3. Що таке духовне життя суспільства? Які його основні компоненти?

6. Яка роль цінностей у духовному житті людини?

7. Яку роль відіграє воля у житті людини? Аргументуйте
відповідь.

ТЕМА 9. ЗМІСТ ФІЛОСОФСЬКОГО ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК

Два способи осягнення буття: діалектика і метафізика.

Діалектика - вчення про універсальні зв'язки, рух і розвиток буття та пізнання.

Альтернативи діалектики: схоластика, софістика, еклектика, метафізика, «негативна» діалектика, догматизм, релятивізм.

Принципи, категорії та закони діалектики. Діалектика кількісних і якісних змін. Якість і властивість. Якість і кількість. Міра, Перехід у нову якість. Стрибки. Суперечність буття і пізнання. Діалектика протилежностей. Єдність і боротьба протилежностей. Основні типи суперечностей. Діалектичне заперечення. «Заперечення-заперечення».

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Студенти повинні запам'ятати, що у процесі розвитку філософської думки людства склалися два основних типи розуміння світу: діалектичний і догматичний (метафізичний).

Самостійно студенти визначають сутність діалектики та її альтернативи.

Особливу увагу потрібно приділити визначенню поняття «розвиток», усвідомленню принципів, категорій і законів діалектики.

Студенти самостійно аналізують зміст законів діалектики. Визначають приклади, що їх характеризують.



ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1. Які Ви знаєте способи осягнення світу?

  2. Хто започаткував діалектичне та метафізичне мислення?

  3. Які існують історичні типи діалектики?

  4. Проаналізуйте сутність діалектичного вчення В.Г.Ф.Гегеля.

  5. Визначте принципи і категорії діалектики.

  6. Визначте взаємозв'язок між законами діалектики

ТЕМА 10.ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Поняття гносеології. Основні питання теорії пізнання. Форми пізнавальної діяльності.

Характеристика наукового пізнання та його особливості. Рівні та методи наукового пізнання. Роль науки у розвитку техніки.

Сутність логіко-дискурсивного та інтуїтивного пізнання. Форми чуттєвого та раціонального пізнання. Роль віри у процесі пізнання.

Проблема істини. Концепції істини.
МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

При опрацюванні літератури та вивченні теми студенти повинні пам'ятати, що питання про те, як людина пізнає світ, що таке знання - найдавніші з філософських проблем. Людина не могла б існувати у світі, не навчившись орієнтуватися у ньому. Орієнтація у навколишньому середовищі може бути успішною, якщо люди вироблять у собі здатність адекватно відтворювати цю дійсність. Гносеологія (теорія пізнання) досліджує умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. Предмет теорм пізнання - знання в цілому, яке служить людству в його суспільно-практичній діяльності.

Студенти повинні самостійно з'ясувати форми і рівні пізнавального процесу, визначити сутність наукового пізнання та його особливості.

Важливим завданням є визначення завдань методології, аналіз методів наукового пізнання.

Необхідною умовою вивчення теми є усвідомлення студентами єдності чуттєвого і раціонального, логіки та Інтуїції у пізнавальному процесі.

Студенти повинні самостійно проаналізувати проблему істини у гносеології, визначити основні концепції істини та їх зміст.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1. Що є предметом теорії пізнання?

  2. Які форми і рівні пізнавального процесу Ви знаєте?

  3. Проаналізуйте основні аспекти поняття «наука».

  4. Які є основні закономірності розвитку науки?

  5. У чому полягає специфіка пізнання соціальних явищ?

  6. Яке існує співвідношення між пізнанням та практикою?

  7. Визначте характерні риси категорії «істина», її критерії.

  8. Яким чином співвідносяться поняття «знання» та «віра»?

Розділ ІІІ. Основи соціальної філософії.

ТЕМА 11. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА
Визначення особи. Характеристика особи як самостійної і самодостатньої, унікальної та неповторної істоти.

Поняття суспільства. Суспільні детермінанти буття людини. Проблема відчуження та шляхи його подолання.

Матеріально-виробнича структура суспільства. Способи матеріального виробництва, його типи.

Єдність суспільного виробництва. Технологічні, суспільні, людські виміри виробництва. Співвідношення технологічного і суспільно-економічного способів виробництва, їх типи. Сутність і природа НТР.

Соціально-політична структура суспільства. Стратифікація соціуму. Поняття суспільства як системи, що само розвивається.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Студентам варто усвідомити, що в сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи призвели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі, але, разом з тим, до більшої проблематичності цього процесу. Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний характер. Суспільство створює сприятливі та несприятливі умови розвитку особистості. Однак, від діяльності індивідів залежить становище суспільства.

У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість». Студенти самостійно з'ясовують сутність цих понять, здійснюють їх аналіз.

Вивчення теми передбачає усвідомлення сутності поняття «суспільство». Варто запам'ятати, що суспільство є надскладною системою, яка формується у міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Суспільство можна визначити як сукупність усіх форм і способів взаємодії та об'єднання людей. У розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два виміри - індивідуальний і соціальний.

Студенти самостійно мають з'ясувати діалектичний зв'язок цих вимірів, простежити проблему відчуження та шляхи його подолання, визначити суспільні детермінанти людського буття.

Суспільне життя відбувається у трьох вимірах, основних сферах: матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Студенти повинні з'ясувати зміст цих сфер людської життєдіяльності, визначити основні компоненти, співставити їх, простежити факти взаємовпливу.

Тема12: Філософська концепція людини.


  1. Сутність людини.

  2. Проблема соціалізації

Приступаючи до розгляду даного питання, слід, насамперед, відзначити, що в попередні роки воно розкривалось в аспекті ролі видатних особистостей в історії. Зараз же це питання розкривається в контексті всієї проблематики людини. Найважливішими серед понять, які використовуються для висвітлення даного питання, є індивід, індивідуальність, особистість.

Поняття індивід вживається, по-перше, для позначення всякого окремо взятого представника людського, роду, а по-друге, - одиничного представника якогось соціального цілого (історично визначеного суспільства або соціальної групи). Індивід екземплярний, тобто не просто „один", а завжди „один із". В усякий момент, коли людина вже може усвідомити себе, вона існує в якості продукту суспільних відносин. Суспільство не просто оточує індивіда, але й живе „усередині нього". У той же час характеристика індивіда як продукту суспільних відносин не означає, ніби вихідні умов індивідуального існування раз і назавжди визначають наступну поведінку людей. Поняття індивідуальності й особистості саме й фіксують незводимість людини до її соціально-групового стану, відносну незалежність її поведінки від первинних чинників, здатність бути відповідальною за свій персональний образ, мати в очах суспільства цінність і значимість.

Смислова близькість цих понять не дає права розглядати їх як однозначні. У індивідуальності ми відзначаємо самобутність людини, в особистості ж - її самостійність.

Слід підкреслити, що індивідуальність не тільки є носієм різноманітних здібностей, але ще й являє собою певну їх цілісність. Гармонічне різноманіття здібностей, на думку І.В.Гете і філософів-романтиків (Ф.Шлегеля, Ф.Шлейєрмахера), які розглядали переважно проблеми художньої творчості, досягається шляхом реалізації якогось головного визнання - обдарованості або „генія", що відрізняє даного конкретного індивіда. Щоб індивідуальна цілісність утворилася, потрібні різноманітні індивідуальні зусилля. Але вони не будують індивідуальність: вона сама будується, виростає з зерна обдарованості в грунті, що „розпушений" роботою.

Поняття «особистість» («регзопа») в античності спочатку означало маску, потім - самого актора і його роль (персонаж). Згодом дане поняття істотно змінило свій зміст. Особистість - це людина, яка соціальну ро вільно, але охоче нести всю повноту пов'язаної з цією роллю відповідальності.

Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки цікавлять її тією мірою, якою вони одержують органічне предметне втілення. Особистісне буття - це безупинне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється йти на ризик вибору, намагається ухилитися від об'єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу їхніх внутрішніх мотивів.

Перше філософське узагальнене зображення структури історичного типу особистості, яка визначає свою поведінку, прислуховуючись до свого «внутрішнім голосу», а не бездумно дотримуючись вказівок ззовні, дав І. Кант.

«Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном самому собі» -ключові поняття кантівського етичного словника. Але найважливіша висунута І. Кантом категорія, що проливає світло на проблему особистості - автономія. Вона має двоякий зміст, означаючи, з одного боку, просто незалежність стосовно чогось, а з іншого боку - самозаконність. Це поняття ль сприймає всерйоз, вирішуючи
вільно, але охоче нести всю повноту пов'язаної з цією роллю відповідальності.

Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки цікавлять її тією мірою, якою вони одержують органічне предметне втілення. Особистісне буття - це безупинне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється йти на ризик вибору, намагається ухилитися від об'єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу їхніх внутрішніх мотивів.

Перше філософське узагальнене зображення структури історичного типу особистості, яка визначає свою поведінку, прислуховуючись до свого «внутрішнім голосу», а не бездумно дотримуючись вказівок ззовні, дав І. Кант.

«Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном самому собі» -ключові поняття кантівського етичного словника. Але найважливіша висунута І. Кантом категорія, що проливає світло на проблему особистості - автономія. Вона має двоякий зміст, означаючи, з одного боку, просто незалежність стосовно чогось, а з іншого боку - самозаконність. Це поняття передбачає введення максими в принцип, коли визначене правило поведінки (за Кантом «максиму вчинку») людина задає собі сама раз і назавжди. При цьому на роль принципів можуть претендувати далеко не всі правила поведінки, а лише ті з них, що піддаються нормативному узагальненню. Існує лише один тип визначених норм, дійсних для всіх часів -найпростіші вимоги моральності («не бреши», «не кради», «не чини насильства» та ін.). їх людина і повинна, насамперед, ввести у свій власний безумовний імператив поведінки. Потрібно мати на увазі, що моральність - не просто засіб суспільного регулювання індивідуальної поведінки, але й засіб духовно-персонального виживання самого індивіда. Там, де немає вільно обраних моральних обов'язків, починається загальна деградація людини, особливо інтенсивна за умов, коли людина стає здобиччю злочинного оточення або злочинного режиму.

Життєздатність тварини інстинктивно мимовільна. У людини ж вона тримається на волі до життя й вимагає постійного зусилля. Найпростішою й вихідною формою цього зусилля є вільне підпорядкування загальнолюдським моральним заборонам. Зрілою ж і розвинутою формою - робота по визначенню смислу життя, створенню й підтримці певного цілісного уявлення про бажане, належне й цінне, яке вірогідне для даної особистості й одушевляє, оживотворяє її у якості значущого


„надзавдання". Пошуки смислу життя можна визначити як процес постійного розширення досвіду морально - практичної орієнтації особистості.

Жоден із народів, жодна із соціальних груп не можуть вважатися явно «громадянськи недосконалими». У сучасному світі немає суспільних груп, члени яких були б індивідами, нездатними стати індивідуальностями й особистостями.

Спираючись на формаційне членування світової історії, К.Маркс виділив три основних типи соціальності: 1) відносини особистої залежності; 2) відносини речової залежності при особистій незалежності; 3) відносини вільних індив ідуал ьностей.

Відносини особистої залежності характерні для всіх докапіталістичних суспільств. Спільним для них є включеність індивіда в жорстко регламентовану локальну систему суспільного життя (рід, община, стан, каста, цех та ін.). Розходження ж їх у тому, що в докласовому суспільстві відсутня експлуатація і тут особиста залежність виявляється як безпосередня залежність людини від первісного колективу.

Становлення особистості історично відбувається на основі розвитку й ускладнення трудової діяльності, поділу праці, формування приватної власності. З розвитком капіталістичного товарного виробництва ламаються відсталі соціальні структури. Ставові й інші перегородки руйнуються. Одночасно відбувається своєрідна атомізація суспільства, його поділ на множинність індивідів-приватних осіб, уже не пов'язаних відносинами. Мінова вартість, гроші виступають головною формою соціальних зв'язків і визначають принципово новий тип соціальності -речову залежність і особисту незалежність. Перед індивідом відкривається можливість присвоєння накопичених людством багатств матеріальної та духовної культури і розвитку. Але реалізація цієї можливості обертається виникненням приватної власності, що протиставляє людей одне одному, різними формами відчуженості, коли створений людиною продукт відокремлюється від неї і панує над нею як сліпа стихійна сила.

Капіталізм формує матеріальні й духовні передумови для використання всього багатства культури, створеного впродовж всієї історії людства, в інтересах розвитку самої людини. На основі суспільної власності (з урахуванням


різноманіття її форм) складається новий, колективістський тип особистості, що покликаний не придушувати особистість, а бути основою її вільного всебічного розвитку, не нівелювати людей, а сприяти прояву багатства індивідуальностей, не ставити особистість у залежне становище від колективу, а поєднувати інтереси особистості і колективу.

Наукова плідність ідеї К. Маркса про 3 історичні типи соціальності одержала підтвердження в концепції американського соціолога Д. Рісмена про послідовні історичні щаблі становлення «соціального характеру» від традиційно орієнтованого в архаїчному суспільстві до внутрішньо, а потім зовнішньо орієнтованого і, нарешті, до автономної особистості, що відхиляє конформізм в ім'я незалежності своїх суджень, слідування своєму покликанню й усвідомлення своєї персональної відповідальності перед суспільством, в аналогічних концепціях, що містяться в роботах Е. Ч. Рейча й інших суспільствознавців Заходу.

Величезне практичне значення для оцінки всіх вчинків людей має філософське вирішення проблеми свободи і необхідності. Обминути цю проблему не можуть ні мораль, ні право, тому що без визнання свободи особи не може йти мова про її моральність і юридичну відповідальність за свої вчинки.

Вирішення її в історії філософії залежало від того, до якого з напрямків тяжіли ті або інші філософи. Для представників ессенціалізму, які вважали первинним, вихідним сутність (есенцію), свобода була лише еманацією, конкретним вираженням необхідності з випадковими відхиленнями від неї. Представники ж екзистенціалізму, які вважали вихідним існування (екзистенцію), розглядали свободу в якості первинної реальності людського життя, третируючи необхідність як абстрактне поняття.

Марксистська концепція свободи ґрунтується на діалектичному розумінні природи соціального детермінізму. Люди не вільні у виборі об'єктивних умов своєї діяльності, які багато в чому визначають коло їхніх інтересів, їхні прагнення, сподівання. Але при цьому люди, безсумнівно, мають значну свободу у визначенні мети своєї діяльності, оскільки в кожний конкретний історичний момент існує не одна, а кілька можливостей. Крім того, вони більш-менш вільні у виборі засобів для досягнення мети. Свобода, отже, не абсолютна і втілюється в життя як здійснення можливості шляхом вибору, певної мети і плану дій. Вона постає як процес
«пізнання необхідності», тобто її розуміння і врахування в діяльності.

Свобода вибору займає таке ж центральне місце в суспільному розвитку, яке займає природний добір у біологічній еволюції; вона теж виконує роль основного рушійного чинника в поступальному розвитку суспільства і природи. Але в механізмі дії названих чинників є важлива різниця: у процесі природного добору біологічний індивід є об'єктом дії законів еволюції, свобода ж вибору припускає, що соціальний індивід, особистість виступає суб'єктом суспільного прогресу, який сприймає досягнення матеріальної і духовної культури людства. У ході природного добору біологічні переваги індивідів передаються лише їхнім безпосереднім нащадкам. Завдяки ж свободі вибору досягнення окремих індивідів у різноманітних сферах діяльності (накопичення знань, винаходи, практичний досвід, моральні і духовні цінності) потенщйно можуть сприйматися всіма людьми, що мають до них доступ.

В міру зростання свободи особи й полегшення для неї доступу до культурних досягнень людства відбувається прискорення суспільного розвитку. Сама ж міра свободи залежить, у кінцевому рахунку, від рівня розвитку продуктивних сил, від стану науки і техніки, від соціальних відносин і політичного ладу даного суспільства. Особистість - суб'єкт свободи, її носій. Проте свобода не може бути дана людям ззовні. Вони можуть здобути і відстояти її тільки особисто, в боротьбі та праці, реалізуючи себе як особистості.
1 .Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики

Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. Але реальний хід історії не лише підносить, а й принижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і та.ін. Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб, дії яких викликають захоплення і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо, з одного боку, історичні умови змінились, і діяти так, як діяли історичні особи, неможливо та й немає сенсу. З іншого боку, як відомо, люди радше вчаться на власних помилках; помилки людей історично минулого мало корисні.

Кожне покоління, яке виходить на арену історії, починає діяти з упевненістю у своїй неповторності та оригінальності, а не з усвідомлення себе ланочкою в історичному русі поколінь. Коли ж, нарешті, воно усвідомлює саме таку свою якість, воно помічає, що вже здійснило масу помилок і змушене поступатися місцем новому поколінню. Тому Г.Гегель писав: "Правителям, державним діячам та народам поважно радять видобувати повчання з досвіду історії. Але досвід та історія учать, що народи та уряди нічого не навчились з історії і не діяли згідно з повчанням, яке могли

з неї здобути'.

Якщо "історія учить нас лише того, що вона нас нічого не вчить", то чи являє вона собою щось більше, ніж нагромадження фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а. не перехрещення випадкових актів?

Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як виховання та навчання дітей, передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?


Чи має історичний процес власну якісну особливість?




історія це частина загального природно-кослпчного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково Иідродгмсепня) ;

історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється «ід природно-косиічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія): історія це сфера виявлення людських якостей або мо.-нслиностей людської природи (частково філософія Відроджгеннм. Нового часу та некласична філософія)
Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також — свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням — елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдеш шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Елтедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково— імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гегеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення до досягнення такої мети.

• Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М.Ж.Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" (І.Г.Гердер, деякі течії філософії XX ст. наприклад, технократичні).

•у Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт, И. Макіавеллі, Ж.Боде', б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж.Кювьє, некласична філософія О.Шпенглера та ін.).



В античній філософії панував погляд на хід історії як колообіг — нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік". При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення "досконале недосконале ", "вище нижче " {Емпедокл). Історія починається у невизначений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін — такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б.Спінози вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А.Шопенгауера та С.К'єркегора.

В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).

Відродження нібито зберігає розуміння руху історії "за колом", але при тому на перший план виходить циклізм (за кожним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).

У XVIII ст. французький просвітник Ж-Ж Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О.Шпенглер; притаманний він і теоріям технофобії—"жаху перед технікою".


Можна зробити висновок про те, що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.

2. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу. Людина та історія.

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як виконавця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії.

Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної думки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божественному промислу або так званим "субстанційним" чинникам історичного процесу, як-от — розвитку світового розуму, абсолютної ідеї, волі й т. ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не людина, а перелічені основи історичних звершень.

Попри всю заплутаність проблеми суб'єкта та рушійних сил історії можна констатувати деякі принципові моменти в її можливому висвітленні.

Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. Наприклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяльності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.

Найпершою умовою людської діяльності постає природа Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.-Л.Монтеск 'є (1689—1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат, визначає хід історії. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л.ІМечииков звертав увагу на те, що в історії поступово виходять на перший план спочатку річкові, потім — морські, а потім океанічні цивілізації.



Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії, як національний характер, менталітет народу і т. ін. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних цивілізаційних типів, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та людей почуття.

Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими;


радше треба вести мову про необхідність широкого та активнішого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманітність гальмує, консервує (і вбиває).

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж-Бруно, Ф.Бекон, І.Франко). Деякі сучасні філософи (К.Ясперс, Ж.Еллюль, Ж.-П.Кантен) схильні висувати на перший план прогрес розуму та раціональності у справі якісних зрушень у формах людської діяльності. Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. За всіх інших умов саме волевиявлення досить часто відіграє вирішальну роль в історичних подіях. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб'єктом історії? Якщо ми погоджуємося із твердженням про вирішальну роль людської діяльності в історичному процесі, то, здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що історія постає результатом дій багатьох людей; окрема людина інколи губиться і майже зникає у виру історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або те, що їх викликає) постають історичними суб'єктами?

Обидва зауваження слушні. Якщо в історії діють маси людей, якщо їх прагнення, волі, дії схрещуються, то хід історії може набувати характеру результуючого вектора різноманітних сил, що може не збігатися з жодною з них. Друге зауваження можна виправдати тим, що люди, діючи свідомо, не завжди спроможні передбачити всі можливі наслідки своїх дій. До того ж у їх дії вплітаються несвідомі потяги та мотивації. У наслідку складається враження, що люди бажають свого, але історія здійснює своє. І можна зробити висновок, що суб'єктом історії є певне історичне провидіння, яке через людей, їх пристрасті, потяги, бажання здійснює свої наміри. Зазначені міркування навряд чи можна відкинути.

Але, враховуючи попередній виклад, можна стверджувати, що за більш виваженого підходу історичний процес постає, як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій. При тому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії:

тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) начала у здійсненні



історичного процесу;

тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового



самовиявлення; •тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та

збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні. *На основі викладеного можна зробити висновок, що суб 'єктом історії завжди

була і є людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї
сукупності складників історичного процесу: вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; вона продукує знання, культурні цінності, смисли; вона нагромаджує та використовує інформацію; вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію.

В останньому випадку філософія історії вживає термін "колективний суб 'єкт історії": ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій — на людину як особу чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особи (хоч особи немає без людської спільності). Звичайно, останній момент не варто перебільшувати, бо особа завжди є особою саме настільки, наскільки вона як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин постає їх діяльним виразом. Але й не тільки, бо особа водночас є виразом і особистих можливостей та якостей людини.

Унаслідок такого характеру особи як суб'єкта історії однобічний підхід до неї у будь-якому варіанті буде невиправданим спрощенням. Так, не можна розчиняти особу в соціальних зв'язках (подібна позиція називається вульгарним соціологізмом), але так само не можна розглядати історію лише як демонстрацію, виявлення певних властивостей людини (це називається натуралізмом, психологічною або біологічною редукцією}.

Розуміння суб'єкта історії як особи, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії: про співвідношення людини та історії, особи та історії, історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самоусвідомлення.



Отже, історичне пізнання можна розглядати як об'єктивне тільки в дуже специфічному значенні: за мірою його щирості, самокритичності та виявлення справжніх, реальних на цей час можливостей особи (як у людському, так і в соціальному вимірі).

Оскільки особа постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистих виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв'язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого — виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія чогось вимагає, завжди з'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з'явитися, але з якими здібностями, характером,



волею? між свободою та необхідністю

між теорією та практикою між сущим і належним між бажанням та реальністю між індивідуальним та загальним


Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести, передусім, сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності.

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти •умови, • чинники та • фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів.



*Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір. Грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином коригують їх дію.

Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою - темою взаємовідношень людини та історії. І ця тема виглядає досить суперечливою:



людини немає поза суспільством та суспільною історією, Т але історія також: неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за людину та її долю. Але так само інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує те, що в їх зв'язках вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичено людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена. Ютже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона

людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний

простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це

значить, що вона не виявляє всіх Ті можливостей, а тому постає у своїй

конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу

повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина,

бо вони: а) надають простір для різноманітних людських реалізацій великій

кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми

структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам


різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих

потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські

життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє

основне завдання в служінні історії та суспільству. Накопичуючи та зберігаючи

здобутки культурної діяльності різних поколінь, історія демонструє окремій

людині величезний діапазон людських проявів, тобто демонструє, що може

людина та в яких виявленнях вона постає дійсною. Все це не викликає сумніву,

але в історичних дослідженнях законно фігурує питання: чи можемо ми

використовувати термін "історія" так, ніби йдеться про якусь реальну особу,

тобто чи справді історія щось робить? Якщо проаналізувати питання про

дійовість історії, то суто логічно можна обгрунтувати дві можливі відповіді на

зазначене питання. З одного боку, є підстави для того, щоб подати історію в

якості особливої дійової особи, адже відомо, що певна спільність живих осіб (чи

то в тваринному світі, чи то в суспільстві) утворює деякий особливий організм, де

починають діяти такі закони, які не проявляють себе на окремих індивідах цієї

спільності. Наприклад, виникає потреба в узгодженні масових дій або в

механізмах взаємних стосунків.

Не потрібно докладних доведень задля того, щоби зрозуміти:



те, що ми називаємо історією, не є сукупністю зафіксованих реальних подій, адже, по-перше, досить часто історичні події фіксувались та описувались "заднім числом", тобто через певний інтервал часу, а, по-друге, фіксація реальних подій в усіх їх складових - справа майже ніколи не можлива. Виходить, що, з одного боку, є підстави вважати історію самостійною дійовою особою, а, з іншого боку, такою особою постає тільки і тільки людина. Як вирішити цю суперечність? Напевне, її можна вирішити із урахуванням того, як розглядалася нами проблема суб'єкту історії. Насправді, в історії діє особа, навіть - людська особистість, а вона, як ми вже знаємо, не тотожна ні людині, ні суспільним умовам життя та діяльності. Особистість - це те, що утворюється в певних соціальних умовах в людському індивіді, проте утворюється шляхом внутрішнього самостворення, внутрішнього вольового, енергетичного зусилля. Особистість при цьому постає як одиниця, своєрідний атолі суспільно-історичної структури (або конструкції): це є дія певного змістовного та смислового спрямування. В цій дії водночас демонструються екзистенціально-антропологічні можливості людини (тобто те, що закладене у людську природу) та можливості природи, космосу, буття. Це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже самовиявленні та самозасвідчені технології соціальної; діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони і проявів, і функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.
Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія - це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І.Г.Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок: історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.

3. Суспільство як система: основні елементи суспільного життя та їх взаємозв'язок. Духовне життя суспільства.

Розгляд історії як процесу передбачає виділення у ньому як мінливих (динамічних), так і сталих (статичних) елементів. Адже без фіксації в історії сталих моментів ми навряд чи змогли б зафіксувати її рух. Окрім того, важливо також знати, що перебуває в історичному русі. Реальна історія людства — це рух у часі, який здійснює певна суспільна одиниця або структура. В історії виникали та зникали різні форми організації суспільного життя. Але сьогодні ми можемо сказати: розвинене суспільство має певну, більш-менш усталену, структуру. У її основі лежить необхідність забезпечення основних життєвих потреб та виявлень людини (що ще раз засвідчує: не людина існує для суспільства, а форми суспільної організації — для людини). Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів. Суспільство як цілісна система






сфера духовного життя

3 2




сфера ідеології

ь і-

г -з

Суспільство

сфера соціальних відносин

г * ^ ^

як цілісна

сфера політичного життя




система

сфера побуту та сімейних відносин

- 'Х




економічна діяльність







матеріально-виробнича діяльність




Названа сукупність елементів суспільного життя:

  • забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних);

  • утворює цілість суспільного "організма ";

  • створює умови для історичного процесування суспільства;

  • дає змогу з'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії

Які із зазначених елементів суспільного життя можна було б вважати основними, базовими для суспільного життя? У відповідь на це питання слід підкреслити: оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в системі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як
другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему загалом. Тому слід говорити про те, що всі названі елементи повинні бути в оптимальних відносинах, що кожен із них повинен виконувати свою функцію у межах системи, не підміняючи, не применшуючи і не гальмуючи всі інші. Якщо ж у будь-якому з цих елементів суспільної системи починають відбуватися руйнівні, кризові процеси, то це неодмінно позначиться на якості та функціонуванні всіх інших. Інколи стверджують, що без успіхів економіки або без розумної політики не може бути нормального суспільного життя. Це слушно, але так само не може його бути без стабільної сім'ї, без нормального функціонування культури, без законності та моралі.

Водночас відзначимо, що за певних умов на перший план у гармонізації суспільства можуть виходити проблеми певних окремих сфер життя (скажімо, економіки, державної політики та ін.). Але при їх вирішенні не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного життя, інакше в суспільстві виникнуть небажані деформації.

Наприклад, коли сьогодні чуємо судження про те, що розв'язання проблеми економіки автоматично розв'яже питання політичного життя, розвитку науки та культури, то можемо погодитися з тим лише частково. Справді, вихід з економічної кризи необхідний хоча б тому, що вона блокує нормальний розвиток процесів в деяких інших сферах суспільства, наприклад розвиток освіти, погіршує моральний стан суспільства та ін. Досить очевидним є те, що без законодавчої бази, без політичної волі не може бути нормального економічного життя. Своєю чергою, без зусиль, спрямованих на розвиток культури й освіти, марно сподіватися на їх процвітання за умов економічного благополуччя. Попри все те можна стверджувати, що економіка становить загальну умову, вихідний грунт суспільного розвитку, культура й освіта — його інтелектуальний чинник, а політика та законодавство - активно-дійовий. Економіці потрібні простір, обрії руху; культурі та освіті увага; політиці та законодавству здоровий глузд, чіткі і ясні програми. Того вимагає системний характер суспільного життя.

Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою виявляється духовне життя суспільства. Воно не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню. По сьогоднішній день залишається під великим знаком запитання проблема стимулювання духовних процесів суспільства; як, наприклад, можна сприяти збільшенню кількості геніальних творців та творів? Яку систему освіти і виховання можна вважати оптимальною щодо збагачення духовного потенціалу суспільства?

Не викликає сумніву те, що жорстока регламентація інтелектуальної діяльності приводить до її збіднення і виродження, проте і вседозволеність, нічим не обмежена сваволя в цій сфері не йде ЇЙ на користь. Не можна робити відкриття "за планом", тим більше - геніальні, але навряд чи можна вважати виправданою політику пасивного очікування стихійних "проривів" в духовному житті, особливо, наприклад, у науковому пізнанні.

В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність => думок, => норм, => ідей та'=> принципів, які, як звичайно, пов'язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше - естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого. В тгсоиште™ •шхпггі пп^і^иошті


була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур, Створення планетарної цивілізації - складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізацій ну кризу сучасності. В соціологи і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна цнвілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII століття); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації.

Термін "цивілізація" досить багатогранний і не має однозначного і чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям "культура" (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям "цивілізація" розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття "цивілізація" вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?



На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття "цивілізація" фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя - це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.

Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністью стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утвєолжується иінність свободи, поиниип вихідної рівності людей, незалежно від


соціального походження, автономія індивіда Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.

Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природними і соціальними обставинами. Саме на цьому грунтується культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарними цінностями).

Еволюція західних суспільств XIX-XX століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв'язків в суспільстві, зокрема духовне виробництво перетворилось на складну індустрію свідомості. Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку - та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом чого є розвиток економічною і політичного лібералізму - визнання принципу соціапьної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова (всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої незалежності від економічного базису.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал