Задоволеність життям в контексті міської повсякденності Південної України: історичний аспект



Скачати 390.09 Kb.
Дата конвертації10.03.2017
Розмір390.09 Kb.
Вікторія Константінова
Задоволеність життям в контексті міської повсякденності Південної України: історичний аспект (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
Є зайвим обґрунтовувати, що задоволеність життям знаходила і знаходить вияв чи не в кожному аспекті повсякденності. Концепція ж повсякденності формулювалась і розвивалася великою мірою в рамках модернізаційного дискурсу, розгляду проблематики, пов’язаної з переходом від традиційного до модерного суспільства1. Ми розглядаємо вивчення історії повсякденності саме як аспект, важливу складову дослідження урбанізаційних процесів, яка, в комплексі з іншими, дає можливість побачити урбанізацію Півдня в її багатовимірності. Тож сприйняття нами ідеї доцільності звернення до буденного, до відпочинку, дозвілля тощо не рівноцінно відмові від вивчення, скажімо, соціально-економічних структур і процесів, до чого закликали деякі теоретики історії повсякденності2.

При цьому предметне поле історії повсякденності Півдня другої половини ХІХ – початку ХХ ст. є надзвичайно широким, включаючи все, що людина досліджуваного нами регіону робила “з ранку до ночі, з понеділка по неділю”, з початку і до кінця свого життя. Історія повсякденності має справу з усім ординарним, тривіальним. Повсякденність — це сфера і мікроісторії, і в той же час макроісторії, оскільки навіть в одиничних виявах повсякдененності віддзеркалюється сукупність існуючих суспільних відносин. Має рацію Д.Ю. Аверіна-Лугова пишучи, що “повсякденність настільки універсальна, що всі спроби її методологічно “пристосувати”, хронологічно, просторово або соціально атрибутувати мають місце бути: повсякденність — це міждисциплінарна Пангея, чиєму міфічному синкретизму під силу “вигодувати” легіони вузькоспеціальних і широкопрофільних досліджень, сам факт багаточисельності яких — маніфестація міці універсуму повсякденності”3.

Вельми важливо, що хоча окремі “грані” історії повсякденності Півдня, в тому числі і його міст, вивчаються вже досить давно (зокрема історія праці, побутові умови життя робітників тощо), повсякденність Півдня, як така, привертає увагу дослідників лише останнім часом. Причому серед науковців, які звертаються до історії регіону, починає ширитися погляд на повсякденність як на відображення масової свідомості людей та їх традиційних уявлень, на вираз особистісного сприйняття суспільних процесів. У такому ракурсі повсякденність нерозривно пов’язана й із розглянутою нами в попередньому підрозділі ментальністю, бо демонструє стійкі і тривалі форми міжособових зв’язків у суспільстві4.

Розлогість (а то й неосяжність) проблематики повсякденності зумовлює необхідність визначитися, на який її ракурс має бути звернена першочергова увага при вивченні урбанізаційних процесів на півдні України. Адже сьогоднішній стан історіографії поки що не дозволяє створити “глобальне” дослідження міської повсякденності регіону (найважливішим кроком у цьому шляху наразі є кандидатська дисертація Д.Ю. Аверіної-Лугової “Крим наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття: міська повсякденність”, яка цікава скоріше методологічними підходами, аніж рівнем опрацювання джерельних комплексів).

На нашу думку, в контексті урбаністичного дослідження пріоритетна увага має бути звернена на специфіку міської повсякденності у порівнянні з повсякденністю сільською. Для розуміння специфіки міської повсякденності, як такої, доцільно взяти до уваги розмірковування німецького феноменолога Бернхарда Вальденфельса. Згідно з ним, різні форми людської діяльності існують автономно і підпорядковуються правилам, що незіставні між собою. Повсякденність виступає простором для з’єднання роз’єднаного і зустрічі всього і вся, тим самим протистоячи фрагментації життя і будучи “місцем обміну та обміном думками”. І саме місто проявляє сутність повсякденності в такому розумінні; саме місто є “плавильним тиглем” для обособлених цінностей і стилів життя5. В історичному контексті заслуговує на увагу така теза Гаррі Харутюняна: “У модерності, впродовж епохи індустріалізації... місцями історії є міста, і саме в містах повсякденність пише свою власну історію”6.

Місто аж ніяк не виступає лише пасивним “фоном”, територією, на якій і завдяки якій відбувається з’єднання фрагментованого життя. Місто, як таке, до певної міри задає ті умови, що формують повсякденність. За формулюванням О.С. Сенявського, матеріальні параметри життя об’єктивно задають “матрицю” повсякденності: селянин прив’язаний до річних, щоденних циклів природи, тоді як робітник — до режиму роботи на фабриці; в кожну історичну епоху для кожної людини існують межі індивідуалізації повсякденного життя7.

У цьому ж контексті варто згадати специфічні риси міського образу життя, про які писав Луїс Вірт: переважання вторинних (анонімних) контактів; послаблення значення родини і сусідства; послаблення соціального контролю, зменшення ролі традицій у регулюванні поведінки особи; поверхневий, короткотривалий характер спілкування; загальна несталість життя, багатоманітність культурних стереотипів.

Разом із тим, маємо зробити чотири принципових застереження.

По-перше, кажучи про формування містом “матриці” повсякденності, такий вплив не треба абсолютизувати і розглядати однобоко. Тут варто згадати введену у вжиток німецькими дослідниками повсякденності категорію “привласнення світу”, згідно з якою кожна людина, потрапивши в певну життєву ситуацію, поводиться відповідно до свого світогляду, ставлення до дійсності, а не з позиції її жорсткого підпорядкування “нав’язаним” умовам і нормам; на вибір життєвих рішень і стратегій повсякденної поведінки впливають, зокрема, характер людини, її своєрідність і “впертість” (А. Людтке)8.

По-друге, потрібно брати до уваги неоднорідність самих міст: наведені вище риси міської повсякденності на Півдні були присутні (і то далеко не в “чистому вигляді”) значно більшою мірою у найбільш людних містах, передусім — в Одесі, тоді як у безповітових, малолюдних містах регіону, в яких зберігалася значна роль сільськогосподарських занять, повсякденність була набагато ближчою до повсякденності мешканців сільської місцевості.

По-третє, сама повсякденність, попри її певну стабільність, не залишалася незмінною в умовах модернізації, а тому варто звертати увагу і на тенденції в цих змінах. Мав рацію Анрі Лефевр, коли розглядав повсякденність як поєднання перервності та безперервності. З одного боку, вона утворюється подіями, які відбуваються одна за одною, і “довга тривалість” повсякденності виявляється в її архаїчних часових циклах. З іншого ж боку, у повсякденності завжди можливі криза, розрив та оновлення, що вимагає від людини здатності як до постійної адаптації, так і до контактів з різними “історичними тривалостями” (згадаймо “структури”, “кон’юнктури” і “факти” в трактуванні послідовників Фернана Броделя) і просторовими утвореннями9.

При цьому якщо в контексті двох вищенаведених застережень казати про тенденції, то “географічне поширення” територією Південної України новацій у сфері повсякденності певною мірою можна співвіднести з проникненням західноєвропейських впливів на Балкани у ХІХ ст., що досліджено Добринкою Парушевою: в першу чергу такі впливи позначилися на населенні міст, причому не всіх, а які мали порти або ж (і) через які проходили залізниці, чи (і) які були великими адміністративними центрами. Тільки якщо у випадку з Балканами під портовими містами мались на увазі ті, що розташовані вздовж головної водної артерії регіону — Дунаю, то на півдні України найбільше (і раніше) західних впливів зазнала повсякденність городян чорноморських і азовських портів. І тоді як для Балкан під великими адміністративними центрами мались на увазі столиці вже існуючих на той час або ж майбутніх держав, то для Південної України такими були адміністративні центри генерал-губернаторства, військового губернаторства, меншою мірою — губерній. Добринка Парушева пише, що вже згодом модернізація крок за кроком проникала в повсякденність інших, менших, міст, тоді як сільська місцевість тривалий час залишалася непроникною для західних впливів10. Останнє спостереження можна прикладати до південноукраїнського регіону із тим застереженням, що з цієї логіки певною мірою “випадають” ті офіційно визнані сільськими місцевості, які були людними промисловими селищами і де західні впливи великою мірою проникали завдяки західним же власникам та адміністраціям відповідних промислових підприємств (у цьому контексті доречно згадати вже описуване нами наполягання Дж. Юза на забороні утримання худоби його робітниками, беручи за взірець британських робітників). Звернемо увагу на ще одну суттєву відмінність поширення новацій у сфері повсякденності: тоді як щодо Балкан правомірно вести мову про абсолютно домінуючий прямий вплив Західної Європи, то стосовно Південної України коректніше говорити про поєднання прямого західного впливу із тим, що приходив “з Росії”, в першу чергу — імперської столиці. Хоча при цьому такий вплив на повсякденність південноукраїнських міст був меншим у порівнянні з іншими підросійськими українськими регіонами саме через те, що Південь мав прямі контакти із закордоном через чорноморські та азовські порти.

Нарешті, по-четверте, при методологічній доречності виявлення специфіки міської повсякденності варто мати на увазі, що “виведення середньостатистичного городянина” навіть для одного міста передбачає ігнорування стратифікації його населення, а тому реальна “карта міських повсякденностей” є набагато строкатішою і різноплановішою11. Причому тут потрібно враховувати і наявність специфіки повсякденності мешканців різних складових того самого міста. У цьому плані доволі типовим можна вважати формулювання, застосоване в “Матеріалах для географії та статистики Росії, зібраних офіцерами Генерального штабу” по Катеринославській губернії, згідно з яким мешканці слобід, що приписані до багатьох повітових міст, “хоча й іменуються міщанами, однак ні за заняттями, ні за образом життя не відрізняються від звичайних... селян... Будинки їхні майже не відрізняються від селянських, одяг та житло теж”12.

Що стосується двох останніх застережень, тут же варто звернути увагу на низку спостережень, які стосуються безпосередньо характеру повсякденного життя городян регіону.

На матеріалах Південної України в цілому підтверджуються спостереження, зроблені Альфредом Рібером стосовно всієї імперії: мало місце не тільки суттєво регіональне різноманіття селянства, але і різноманіття субкультур (а відповідно і повсякденностей) купецтва, міщанства, пролетарів. Причому і саме купецтво, вивченню якого і присвячене дослідження Рібера, не становило монолітну групу, тож лише невеличка частина цієї страти зазнала радикальних змін, тоді як інші багато в чому залишалися “патріархальними” і “традиційними”13.

Те, наскільки разючими могли бути відмінності повсякденності представників тієї самої соціальної страти, що мешкали в місті і на селі, підкреслював у вже згадуваних щоденникових записах І.Я. Акінфієв, порівнюючи відвіданих ним у Новомосковському повіті “типових представників міського і сільського обивателів”. Стосовно повсякденності садиби “представника міського життя” Акінфієв зазначив: “Згідно із суворо заведеним порядком усі в будинку ведуть життя за розписом: чотири рази, за дзвоником, збираються до столу; життя кожного члена родини полягає в тому, аби суворо стежити за дотриманням усіх правил етикету та церемоній, якими наповнений будинок. Порушення їх рівнозначно злочину, цього всякий боїться”. Причому подібне спостереження автор щоденникових записів поширює на значну частину городян: “Так або майже так... живуть і менш забезпечені і зовсім малозабезпечені міські представники. Все в них робиться по прийнятому, все умовне, штучне, тому що всі вони надто віддалились від природи”14. Зовсім по-іншому Акінфієв описує повсякденність того представника тієї ж страти, який вів сільський образ життя. Тут вже Іван Якович відчував себе “не як манерний гість у манерних хазяїв, а повністю так само невимушено, як тримає себе кожен вдома”. За столом не було ніякої прислуги, за винятком босоногої дівчинки, і гостинна хазяйка пильнувала, аби кожен був ситий. Акінфієв підкреслив, що провів у цій садибі два дні з великим задоволенням, “оскільки кожен відчував, що він мешкає в умовах, які створила тут природа, серед людей, які жили повністю інтересами цієї самої природи”15.

Між іншим, та сама природа, а точніше, природнокліматичні умови виступали важливим чинником, який зумовлював відмінності між повсякденністю міст Південної України з різними “економічними функціями”. Тоді як ритми життя промислових і військово-адміністративних міст упродовж року кардинально не змінювалися, повсякденність аграрних міст мала яскраво виражену сезонність. Чітку сезонну специфіку мало і життя морських портових торгових міст, перш за все — Азовського узбережжя, причому сезонні ритми тут визначалися початком і закінченням навігації. У повсякденності тих міст, у діяльності яких помітне місце займала курортна сфера, також чітко простежувалася сезонність, хоча тут вона визначалася вже не річним циклом сільськогосподарських робіт чи замерзанням морської акваторії.

При цьому не можна однозначно стверджувати, що всі мешканці промислових та адміністративно-військових міст сприймали час лінійно, тоді як городяни інших перелічених вище типів міст — циклічно. Адже, з одного боку, частина промислових підприємств була орієнтована на переробку сільськогосподарської продукції, що передбачало певну сезонність у їх роботі, а з іншого, — сезонність мало і відхідництво до промислових міст. До того ж, важливо згадати, що впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у регіоні мала місце чітка тенденція зниження чисельності “чисто” промислових, адміністративно-військових, аграрних, торгових міст і відповідно зростання відсотку міст змішаного типу “економічних функцій”, що зумовлювало і певний відхід від домінуючих раніше ритмів життя.

Одним із аспектів повсякденності, де специфіка міста виступала найбільш наочно, була мода. Саме вона, будучи, за визначенням словника Брокгауза та Ефрона, формою вияву культурного життя і зумовлена мінливою примхою дня16, значною мірою протистояла традиційності і функціональності, яка була визначальною ознакою матеріальної культури села.

У контексті урбаністичної розвідки, присвяченої другій половині ХІХ – початку ХХ ст., вельми важливим уявляється висновок, якого дійшла дослідниця феномена моди Л.П. Дихнич: саме на кінець ХІХ ст. визріли соціокультурні передумови, які забезпечили завершення процесу становлення моди: промислова революція як результат розвитку науки і техніки, впровадження у виробництво технічних інновацій, підвищення продуктивності праці; розвиток урбанізаційних процесів, масового виробництва, засобів зв’язку, транспорту, масової комунікації; зростання соціальної мобільності, масовізація соціально-економічного та культурного життя17.

Оскільки саме через моду найбільш помітно виявлялись ознаки західноєвропейського впливу на повсякденність мешканців і українських земель у цілому18, і їх південних складових, тенденції “географічного поширення” моди на Півдні відповідали вже описаним нами вище тенденціям у поширенні в цілому новацій у сфері повсякденності.

При тому, що мода знаходила вияв у багатьох сферах міської повсякденності, в суспільній свідомості в період, що нас цікавить, як і сьогодні, вона асоціювалася передусім з одягом, який у семіотичному контексті правомірно розглядати, зокрема, як такий, що кодує належність до певної соціальної страти, і в той же час маркує уявлення про красу, багатство тощо.

Вивчення тенденцій у розвитку моди в аспекті змін в одязі мешканців південноукраїнських міст дозволяє констатувати, що вони в багатьох рисах були подібними із тими, що визначила О.Л. Вільшанська, аналізуючи моду в повсякденному житті міського населення підросійської України в цілому19. Йдеться про демократизацію моди, зростання доступності модного одягу і зацікавленості в ньому все більшого кола обивателів у зв’язку зі зниженням вартості одягу як наслідку стрімкого розвитку текстильної, швейної, хімічної промисловості, торгівлі, запровадження швейних машин, розширення випуску періодики (як тієї, що комплектувалася викройками, так і тієї, що містила рекламу одягу). І на Півдні лише вельми незначна частина городян могла дозволити виписувати собі одяг із-за кордону, в той час як інші задовольнялися моделями, відтвореними за викрійками на місцях; переважна більшість городян шила одяг у приватних кравців і кравчинь (хоча щодо останньої тези важливо зробити принципове застереження, що таке узагальнення не поширюється на значну частину відхідників у міста, які у своєму одязі, як і в цілому в характері слідування (або, точніше, неслідування) моді були набагато ближчими до населення сіл, а не міст). І в південноукраїнських містах по-справжньому дорогий та елегантний одяг носили перш за все представниці дворянства, члени родин вищих страт чиновництва, промислової буржуазії та купецтва, артистична богема. Сам той факт, що за модою в одязі стежили більше жінки, а не чоловіки, великою мірою відбивав не тільки характер жіночої психології, але і місце жінки в “чоловічому світі” другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Разом із тим, зміни, яких зазнавало це місце в досліджуваний нами період (хоча ми не схильні так уже категорично говорити слідом за О.Л. Вільшанською про “докорінну зміну становища” жінки), обумовили певну еволюцію у частини городянок від слідування моді задля підтримки репутації, іміджу, демонстрації статків і суспільного становища свого чоловіка до купівлі модного одягу як способу самореалізації жінки, яка отримала можливість самій заробляти на життя і здобувати вищу освіту.

На відміну від жіночого, одяг певної частини чоловіків диктувався вже не модою, а державними приписами, що чітко маркувало саме чоловіче домінування в публічній сфері. У період, що нас цікавить, побачили світ узаконення щодо одягу представників міського самоврядування20, міської поліції21, жандармів22, чиновників портових управлінь23, студентів24, гімназистів та інших учнів25 тощо. Оскільки ж абсолютна більшість тих, хто мав носити цю форму, була сконцентрована у містах, то і сам цей одяг великою мірою можна вважати однією зі специфічних ознак саме міської повсякденності.

Разом із тим, не залишилася поза міським впливом і сільська місцевість, хоча при цьому сам характер такого впливу певною мірою лише підкреслював ту грань, що у свідомості селянства розділяла село і місто: “міський” одяг селяни одягали, як правило, під час свят або ж відвідуючи місто, тим самим немовби підкреслюючи неординарність і урочистість обох подій. Як зазначалось у “Матеріалах для географії та статистики Росії, зібраних офіцерами Генерального штабу” по Катеринославській губернії, по буднях “простонароддя” сільської місцевості одягалося доволі неохайно, в кафтани з грубого сірого сукна власного виробництва, але у святкові дні, особливо в населених пунктах поблизу портових міст, чоловіки одягалися “по образу городян”, в кафтани з напівтонкого сукна26.

Між іншим, наведена характеристика цікава й тим, що фіксує неоднорідність непромислових сільських поселень у плані повсякденності їхнього населення, звертає увагу на той чималий вплив, що мало місцерозташування населеного пункту відносно міст. У цьому ж контексті симптоматичним можна вважати спостереження, зроблене наприкінці ХІХ ст. Я.П. Новицьким стосовно специфіки одягу мешканців села Маркусово (Павло-Кічкас) що розташовувалось у 10 – 12 верстах від Олександрівська (а на сьогодні входить до складу міста Запоріжжя). Це ж спостереження чітко відбиває і специфіку такого важливого аспекту, як залежність повсякденності від вікової стратифікації населення. Як відзначив Новицький, “близькість міста, сусідство німців і навіть, якщо хочете, солдатська цивілізація” далися взнаки в одязі молоді цього села: у святкові дні серед молоді можна було зустріти “франта, чепуруху в міщанському наряді”, і тут же — хлопця, вдягненого в українську чумарку, і в той же час у вузькі німецькі штани та німецькі ж шлери, або ж хлопця в українських чоботях, але в німецькій бумазейній сорочці з рукавами іншого кольору чи в короткій німецькій куртці. Така ж строкатість спостерігалась і в святковому жіночому одязі молоді. Натомість “старики і старухи більш вціліли в цьому випадку”, зберігши традиційність костюмів27.

Із модою пов’язаний (у тому числі — і в плані можливості демонстрації статусу за посередництвом одягу) інший вияв міської повсякденності — дозвілля, обсяг, структура і зміст якого є важливим показником культурних орієнтирів населення. Дозвілля зазвичай асоціюється зі сферою приватності, з елементами свободи і непідконтрольності28, хоча при цьому великою мірою і залежить від тих умов, що для нього створює інфраструктура того чи іншого населеного пункту (зокрема, та, що розглянута нами в підрозділі, присвяченому ролі міст як культурних центрів). Тож специфіка дозвілля населення міст Півдня у порівнянні з дозвіллям мешканців сільської місцевості помітно корелюється зі специфікою мережі закладів культури, громадських об’єднань, але в той же час і ресторанів, кабаків, трактирів, пивниць, кав’ярень тощо, присутніх у відповідних населених пунктах.

Певною мірою це стосується і таких невід’ємних елементів каркаса міст півдня України, як сади, парки, променади, бульвари, які були традиційними місцями проведення дозвілля городянами, їхньої комунікації, де можна було прогулюватися, слухати оркестри, подивися запуск повітряних куль...

При цьому рівень користування різних страт міського населення об’єктами міської інфраструктури, пов’язаними із дозвіллям, суттєво різнився: попри певне згладжування станових відмінностей, останні відчутно давали себе знати і в цій сфері, так само як і відмінності в рівні освіти тощо.

Бали, прийоми, маскаради, відвідання клубів у цілому залишалися прерогативою привілейованих страт міського населення. Певною мірою зберігалася тенденція, відзначена ще В.Х. Кондаракі стосовно Сімферополя: “більш розвинуте суспільство розважається тут зібраннями, в клубах, театрах і прогулянками на бульварі... Решта ж громадян сторонні всякого роду задоволенням поза своїми дворами і якось віддають перевагу затворницькому життю”29.

Про те ж, що поширеність різних форм проведення дозвілля суттєво різнилась у різних містах регіону, деякі з яких відстали в цьому плані навіть від містечок, промовисто свідчать такі констатації, вміщені в публікаціях бериславських кореспондентів газети “Юг” 1903 р.: “Наша сусідка Каховка далеко випередила нас в усьому; там люди живуть якось веселіше, там є і клуб громадський; навіть маскарадні вечори кахівчани улаштовують... А у нас немає нічого, окрім одвічно понурих обивателів, провінційних злих кумушок, карт, горілки й горілки”; “плітки, карти і дурманна монополька — ... три кити нашого громадського життя”30.

Разом із тим, “міські” форми дозвілля поступово проникали в сільську місцевість, головним чином — за посередництвом самих городян. У низці випадків це робилося з прагнення “окультурити” село. Достатньо згадати мемуари Д.З. Ляха про влаштування в Іванівці “балів” учителем М.В. Ширяєвим — сином багатого купця, який “пішов на село працювати по своїй ідеї”. На ці “бали” запрошувалися гості з самої Іванівки та її околиць, переважно — інтелігенція, земці, “більш-менш свідомі селяни”. Сутність же “балів” полягала в танцях, виконанні та прослуховуванні українських і російських хорових пісень, а також маршів, вальсів, “модних танців”, що виконувались оркестриком сліпих музик31.

Утім, паралельно із цим міські впливи проникали у сільське повсякдення не лише через інтелігенцію, і сам характер цих впливів не завжди був “культурним”. При цьому простежується статево-вікова специфіка “відкритості” селян для таких впливів. У вже згаданому нами вище описі села Маркусово (Павло-Кічкас) Я.П. Новицький звертає увагу і на те, що близькість міста і солдатський вплив відбились як на мові, так і на піснях сільської молоді: “рідна пісня хоча остаточно не забута, але стоїть чи не на останньому плані”; хлопці співають переважно солдатські пісні, “нестерпні для слуху, непристойні”, тоді як дівчата “менш схильні міняти “свої” на “нові”, а тому міські романси в рідкому вжитку”, і жіночий пісенний репертуар суттєво багатше. Старики ж “зберегли свою чисту природну мову, свято почитають звичаї”32.

При цьому традиційним компонентом як міського, так і сільського дозвілля залишалося споживання спиртних напоїв (можна погодитись із Н.Б. Лебіною, яка говорить про семантичний контекст пияцтва, що було невід’ємною частиною культурно-антропологічного процесу33). Саме з пияцтвом асоціювалось у сучасників проведення “простолюдинами” вільного часу незалежно від того, йдеться про губернський центр чи малолюдне село. Й.Н. Векслер так згадував дозвілля робітників Херсона: “Купувалась горілка, і так званий “культурний відпочинок” був забезпечений. Пили горілки багато. Євреї пили мало спиртних напоїв, і тільки вдома у свята, а робітнича маса, особливо люмпен-пролетаріат, навіть на вулиці... Нерідко п’яні приходили у стан крайнього алкогольного збудження і починали між собою битися. Бились жорстоко, грубо, дико, до крові”34. Херсонський губернатор у 1891 р. зазначав: “музика, становлячи в губернії необхідну належність трактирів, сприяє трактирникам збагачуватись за рахунок робітничого стану, який нерідко залишає під звуки вуличного оркестру весь свій денний заробіток”35. Вельми промовисті частушки і слова сучасників про пияцтво — “найпоширеніший спосіб втечі” шахтарів Донбасу — наводить Гіроакі Куромія36. Про сільську ж місцевість Таврійської губернії єпископ Гермоген зазначав: “Самий головний порок — пияцтво. Шинок — це народний клуб, це — збірне розважальне місце, де російська людина шукає собі розваг і де він завжди знаходить належних приятелів і співбесідників. Особливо багато п’є молодь. П’є і в радості і в горі... Є села, хоча їх не багато, де пиячать і займаються розпустою і чоловіки і жінки... Нерозлучні супутники пияцтва — буйство, нахабство, бійка, лихослів’я і лайка, марнотратство, розпуста”37.

При цьому, якщо в місті така форма дозвілля з бійкою могла закінчитися, за спогадами того ж Векслера, втручанням поліції і запровадженням п’яних у “буцегарню” відсипатися38, у більшості сіл така можливість була суттєво обмежена з причини відсутності там як поліцейських, так і “буцегарень”.

Утім проблема пияцтва була далеко не настільки однозначною, як про це може скластися враження при вивченні самих мемуарів і фольклору.

Симптоматично, що в неврожайний 1891 р. споживання алкоголю різко скоротилося, що фіксується скороченням акцизного збору лише по самій Одесі на 185 тис. крб. Це ж зумовило зменшення у порівнянні з 1890 р. кількості злочинів, пов’язаних із “буйством та непокорою” більш ніж втричі, з 889 до 25639.

Неоднозначність проблеми пияцтва досить наочно відбилася в діяльності комітетів піклування про народну тверезість40.

Вельми показовими в плані сприйняття проблеми “народного пияцтва” і його співвідношення з відповідною формою дозвілля представниками привілейованих страт городян є розмірковування, зафіксовані в рукописі полемічної статті “Щоденник провінціала”, складеному херсонським повіреним із судових справ, гласним міської думи П.Я. Бєляковим. Прокопій Якович пише, що він не проти поширеної ідеї відволікти “мужиків” від пияцтва відкриттям читалень, бібліотек, виставок, народних театрів, розширенням народних шкіл. Але це треба робити тільки для молоді. “Не нав’язуйте все це сорокарічному мужику... Залиште для нього кабак! Кабак для нього розвага, місце відпочинку і обміну думками, біржа, клуб! Знаходите, що кабак незручний, брудний і шкідливий — покращте його обстановку... Ви кажете, що мужик тягнеться до кабака, де п’є і пиячить. Чудово! А Ви, навіть з університетською освітою? Чи Ви не тягнетесь до свого, так би мовити, шляхетного кабака, що йменується клубом, щоб у карти грати, а потім пити і пиячити?... Свого то пияцтва ми не помічаємо, а про мужицьке кричимо”. Бєляков зауважує: “Наше пияцтво не так помітне, воно дещо пристойне, хоча і не завжди, і прикрите різними установами. Воно тому й не так впадає в очі, що нас, шляхетних, куди менше ніж мужиків! Ну а пияцтво мужика відкрите, шумне, публічне і прямо в кабаку”41.

Із дозвіллям городян було тісно пов’язане відзначення в містах чисельних офіційних урочистостей (тут ми не ведемо мову про відзначення церковних свят, хресні ходи тощо, які були ознакою як міської, так і сільської повсякденності; при цьому духовенство, релігійні споруди відігравали неабияку роль і в урочистостях з нагоди світських подій). Самі офіційні урочистості, випадаючи з буденності, в той же час були складовою повсякденності, служачи не тільки засобом відпочинку, спілкування і розваг, але й виконуючи функцію соціалізації городян, сприяли формуванню та укріпленню соціальної спільноти42.

Важливими сторінками міського життя Південної України стали помпезні відзначення сторічних ювілеїв ряду міст регіону, створення яких офіційно пов’язувалось із “цивілізаторською місією” Катерини ІІ на недавній території “Дикого поля”. Серйозною була підготовка до відзначення сторіччя Херсона43, Катеринослава44, Миколаєва45. Особливо пишними були святкування в Одесі46. Щоправда, помпезно святкувалися круглі дати далеко не всіма містами регіону. Зокрема не було пишним відзначення сторіччя Луганська, що відраховувалося від заснування у 1795 р. Луганського казенного заводу. З цього приводу у “Київській старовині” з’явилася лише коротка замітка, причому в ній Луганськ помилково називався містом Харківської губернії47.

Самі урочистості з нагоди ювілеїв міст сприяли не тільки закріпленню “вірнопідданських почуттів”, але й посиленню місцевого патріотизму, інтересу городян до минулого своїх населених пунктів.

Те саме можна сказати і про масштабне відзначення п’ятдесятиріччя оборони Севастополя.

Сплеску “вірнопідданських почуттів” сприяли й урочистості з нагоди відвідання південноукраїнських міст членами імператорської родини48, відзначення коронацій, ювілеїв імператорів49, сторічного ювілею приєднання Криму до Російської імперії50...

Загальним місцем проведення більшості із зазначених заходів було поєднання урочистої і розважальної складових. Остання найчастіше полягала у святковій ілюмінації, феєрверках, влаштуванні “народних гулянь” тощо.

І ця складова “міського” життя проникала на село, хоча при цьому багато в чому залишалася для його мешканців неабиякою диковинкою. Одним із найяскравіших спогадів дитинства Д.З. Ляха були урочистості, що відбувались у його селі з нагоди коронації Миколи ІІ: “Во “дива” було! Муштри, гуляння, пияцтва, галасу, ілюмінацій...”51.

Низку особливостей мало відзначення в містах родинних свят та урочистих подій, що пов’язувалося, зокрема, як із традиційною міською специфікою, значно меншим представництвом у “міському просторі” великих родин, звичних для сільської місцевості, так і з перейняттям модерних рис святкової обрядовості.

При тому, що впродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. в містах спостерігалося поступове витіснення або ж трансформація деяких традиційних форм проведення дозвілля, цей процес був далеко не тотальним. У цьому контексті заслуговують на увагу зроблені на початку ХХ ст. описи народних ігор і парубоцьких громад міста Маяки52.

Що стосується такої складової повсякденності, як приватне життя, то воно значною мірою знаходилось у тісному взаємозв’язку із вже розглянутою нами гендерною специфікою, а також із специфікою “просунутості” того чи іншого населеного пункту шляхом модернізації, яка помітно впливала на характер інтимності і сексуальності, сім’ї та сімейних стосунків, народження і виховання дітей.

Сучасні дослідники все частіше розцінюють як одну із вельми важливих складових повсякденності девіантну поведінку. Одним із її проявів є злочинність, зростання якої в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. було спільною характеристикою і західноєвропейських країн53, і США, і Російської імперії та її південноукраїнської складової. Цілком природно, що одну з причин такого зростання вбачають саме в урбанізаційних процесах, зростанні концентрації населення в умовах індустріалізації54. При цьому, зокрема, стосовно країн Західної Європи ХІХ ст. доводиться, що криміногенний ефект міського життя був результатом не тільки “соціального тертя” в умовах скупченості населення, наявності в містах бідняцьких районів, але і того, що всі ці умови багато в чому забезпечували кращі можливості для уникнення викриття злочинів, чим нижні страти городян провокувалися до порушення закону та інших виявів антисоціальної поведінки. Потужним чинником зростання злочинності ХІХ ст. визнається міграція до міст: селяни, які потрапляли в нове соціальне оточення з незвичними для них правилами поведінки, легше втрачали “матриці” поведінки, закладені традиційною мораллю та інституціями, що діяли в їхньому селі. Тож мігранти легше сприймали і приклади девіантної поведінки. Крім того, зростання злочинності в містах провокувалося й іншими складовими модернізаційних процесів, які набагато далі просунулись у “міському просторі”, аніж на селі (у тому числі — і секуляризацію, зниженням ролі релігійних заборон і т.і.).

Вивчення південноукраїнських матеріалів дозволяє констатувати, що відзначені тенденції в цілому мали місце і в досліджуваному нами регіоні. Разом із тим, ми цілком свідомі того, що і динаміка, і структура злочинності в “міському просторі” Півдня залежали від складного комплексу чинників, який далеко не обмежується зазначеними вище. Зокрема, помітно давалися взнаки ті з них, які зумовлювалися знаходженням регіону в правовому полі Російської імперії (між іншим, чисельність злочинів корелюється як зі змінами російського законодавства, так і з коливаннями ступеня консервативності урядової політики за правління того чи іншого імператора55). Зіставлення статистичних даних щодо злочинності в губерніях56, Одеському градоначальстві57, Миколаївському градоначальстві58 із даними щодо зміни кількості мешканців дає підстави стверджувати, що в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. зростання чисельності злочинів у містах у цілому випереджало темпи збільшення їхнього населення, і в той же час злочинність у містах мала більше поширення, аніж у сільській місцевості регіону. Між іншим, заслуговує на увагу таке пояснення вищого рівня злочинності в містах, дане в “Матеріалах для географії та статистики Росії” по Катеринославській губернії: оскільки городяни одружуються не так рано, як селяни, вони “дещо ухиляються від правил моральності”; крім того, в місті “видається більше нагод для зближення людей між собою, і більші можливості приховувати такого роду злочини, ніж у “деревнях” і селах”59. В оцінці ж ситуації зі злочинністю на селі наведемо певною мірою ідеалізований, але при цьому промовистий переказ Василя Рубеля про те, що в 1875 – 1880 рр. “бросали весною серед степу хури з хлібом, сіряками, під непогоду. І нічого ніхто не брав”60.

Вивчення судових справ дозволяє говорити про наявність цілої низки видів злочинів, які мали міську специфіку, зумовлену специфікою самого міста як такого. Йдеться, зокрема, про злочини в банківській сфері (згадаймо, що саме міста виступали місцем розміщення відповідних установ). У курортних містах у розпал сезону неабиякого поширення набували крадіжки і шахрайство. Як писав у 1904 р. “Кримський кур’єр”, осінній сезон — час найбільшого напливу приїжджих до Ялти — був разом із тим й “улюбленим гастрольним часом для різних аферистів, пройдисвітів, кокоток, шулерів і загалом публіки, що звикла не сіяти і не жати, а годуватися за чужий рахунок”61. Іншу сезонність мала злочинність у Миколаєві: як зазначав у 1871 р. Миколаївський військовий губернатор, кількість крадіжок тут зростала восени, коли до міста поверталися бідняки та безпритульні, які влітку заробляли на життя на полях62. У деяких містах склалися цілі кримінальні райони, найвідомішим з яких була Молдованка в Одесі63.

У плані девіації поведінки в Південній Україні простежувалась і така специфічна риса, характерна для “міського простору” США, Західної Європи і Російської імперії в цілому, як більший, у порівнянні з сільською місцевістю, відсоток психічно хворих64 і самогубців65. Причому, як свідчить зіставлення статистичних даних по окремих містах і їх повітах, концентрація в містах психічно хворих не обумовлювалася виключно розташуванням там божевілень, в які доставлялися хворі із повітів66: йдеться саме про те, що міське життя провокувало виникнення психічних хвороб. Хоча і тут мається на увазі, передусім, життя великих міст, а не міських поселень, чий ритм життя був ближчим до сільської місцевості. Тож підтверджується теза А. Вебера про те, що “надмірна кількість” випадків божевілля і самогубств у містах слугує “немов би даниною, яке суспільство сплачує за прогрес”67 (читай — модернізацію).

Можна погодитись із тими, хто пише, що багатоманіття реальних практик людської повсякденності “підриває” одноманітність та ясність панорамного традиційного уявлення про міста. Зокрема, протиставляючи абстрактній, “спланованій, такій, що читається, просторовості” іншу, яка включає антропологічне та поетичне освоєння міста, Мішель де Серто вважає “господарем повсякденності” безіменного перехожого, який не намагається її інтерпретувати чи перекладати на наукову мову. А тому повсякденність створюється “нечитаністю і невидимістю”. По суті, саме місто можна розглядати як переплетення просторових (і не тільки) практик його мешканців, а тому було б надто самовпевнено вважати, що ці практики можна всеосяжно осмислити і прочитати. Адже вони — не рутинний повтор автоматично відпрацьованих дій, а постійне пристосування до умов, що задаються змінюваним містом й інституціями, які “задають правила гри” в ньому. Тож де Сарто називає такі практики, які протистоять монотонності несвободної повсякденності, “тактиками”, “мистецтвом слабких”68. Під цим ракурсом, між іншим, можна розглядати і проблеми міської злочинності, конфронтації городян з усталеними суспільними структурами, насильства.

Таким чином, ми схильні сприймати громади міст Півдня як динамічні системи, які задавали умови реального життя і моделі поведінки городянам, але в той же час і самі змінювалися в процесі їх індивідуальних і колективних практик. Тож ще є справою майбутнього створення повноцінного багатоаспектного дослідження щодо “міського простору” Південної України, в якому був би вивчений механізм трансформації потенційних умов в актуальні мотиви людської діяльності, що передбачає звернення як до макроісторії, що виявляє вплив суспільства на поведінку діючих осіб і груп, так і до мікроісторії, яка дозволяє дослідити спосіб включення індивідуальної діяльності в колективну, чим на рівні конкретної історичної практики фіксується індивідуальне в соціальному і соціального в індивідуальному69. При цьому вивчення “історії подробиць життя” не має затулити бачення тенденцій, що мали місце в розвитку “міського простору”.

Наведений вище розгляд повсякденності міст дає підстави стверджувати, що попри суттєві відмінності в її конкретних проявах у різних складових “міського простору” і різних страт городян, міська повсякденність фактично в кожному аспекті мала більшу чи меншу специфіку в порівнянні із сільською. При цьому південноукраїнські матеріали не підтверджують існування чіткого “водорозділу”, бар’єру між селом і містом як таким: і нижні страти городян, і значна кількість переважно невеликих міст регіону виступали носіями “квазіурбаністичної” або ж “квазіміської” повсякденності, в якій відбилися реалії неповної адаптації традиційної селянської культури до умов урбанізації. І хоча ця “неповність” мала місце і на кінець досліджуваного нами періоду, вона зазнала помітних трансформацій упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст., так само як зазнала модернізаційних змін і в цілому як міська, так і (щоправда, значно меншою мірою) сільська повсякденність регіону.



1 Parusheva Dobrinka. Orient Express or About European Influences on Everyday Life in the Nineteenth Century Balkans // New Europe College Yearbook. — № 9. — 2001-2002. — Р. 146.

2 Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія... — С. 139.

3 Аверіна-Лугова Д.Ю. Крим наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття: міська повсякденність: дис… — С. 23.

4 Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія... — С. 140.

5 Ванденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности // Социологос. — Вып. 1. Общество и сферы смысла / Сост. В.В. Винокуров, А.Ф. Филиппов. — М.: Прогресс, 1991. — С. 48-49; Трубина Е.Г. Современная урбанистика... — С. 282-283.

6 Harootunian Harry. History’s Disquiet: Modernity, Cultural Practice, and the Question of Everyday Life. — New York: Columbia University Press, 2000. — P. 19.

7 Сенявский А.С. Повседневность как методологическая проблема микро и макро-исторических исследований (на материалах российской истории ХХ века) [Електронний ресурс] / Сенявский А.С. Интернет-конференция “История в ХХІ веке: историко-антропологический подход в преподавании и изучении истории человечества”. База данных докладов. Режим доступу: http://www.auditorium.ru/file:///E;/%E3%EE%F0%EE%E6%E0%ED%E5/index.php.htm

8 Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія... — С. 140-141.

9 Lefebvre H. Everyday Life in the Modern World. — New Brunswick: Transaction Publishers, 1985. — XXIV,206 р.; Трубина Е.Г. Современная урбанистика... — С. 297.

10 Parusheva Dobrinka. Orient Express or About European Influences on Everyday Life in the Nineteenth Century Balkans... — Рр. 147-148.

11 Сенявский А.С. Повседневность как методологическая проблема...

12 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Екатеринославская губерния / Сост. В. Павлович. — СПб.: Типография Департамента Генерального Штаба, 1862. — С. 263.

13 Rieber Alfred J. Merchants and Enterpreneurs in Imperial Russia... — Рр. 346-347.

14 Акинфиев И.Я. В Новомосковском уезде. (Из дневника поездки по уезду в 1895 году)... — С. 81, 82.

15 Акинфиев И.Я. В Новомосковском уезде. (Из дневника поездки по уезду в 1895 году)... — С. 83-85.

16 Мода // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза, И.А. Эфрона. — СПб.: типо-литография И.А. Эфрона, 1896. — Т. ХІХа. — С. 579-580.

17 Дихнич Л.П. Феномен моди в соціокультурних процесах ХХ століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 17.00.01 “Теорія та історія культури” / Л.П. Дихнич. — К., 2002.

18 Вільшанська О.Л. Мода у повсякденному житті міського населення України кінця ХІХ – початку ХХ ст. / О.Л. Вільшанська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. — Вип. XIV. — К: Інститут історії НАН України, 2008. — С. 310.

19 Вільшанська О.Л. Мода у повсякденному житті міського населення України кінця ХІХ – початку ХХ ст. / О.Л. Вільшанська // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. — Вип. XIV. — К: Інститут історії НАН України, 2008. — С. 309-322.

20 ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — T. XLVІ. — Отд. І. — С. 131-132. (№ 49313); ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ХІІ. — С. 170-174. (№ 8708); ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ХV. — С. 244. (№ 11584).

21 ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — T. XLVІІІ. — Отд. ІІ. — С. 615. (№ 52944); ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ІV. — С. 194. (№ 2097).

22 ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ХХ. — Отд. І. — С. 1032. (№ 19223).

23 ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ХV. — С. 372. (№ 11773).

24 ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. V. — С. 192. (№ 2927); ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. VІ. — С. 189. (№ 3688).

25 ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — T. XLІІІ. — Отд. ІІІ. — С. 922. (№ 46544); ПСЗРИ. — Собр. ІІ. — T. LІ. — Отд. І. — С. 154. (№ 55613); ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ХІV. — С. 261. (№ 10624); ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ХІХ. — Отд. І. — С. 934. (№ 17482); ПСЗРИ. — Собр. ІІІ. — T. ХІХ. — Отд. І. — С. 1248. (№ 17909).

26 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Екатеринославская губерния / Сост. В. Павлович. — СПб.: Типография Департамента Генерального Штаба, 1862. — С. 264-265.

27 Новицкий Я.П. С берегов Днепра (Очерки Запорожья). Путевые записки и исследования // Новицький Я. Твори в 5-ти томах. Т. 1... — С. 141.

28 Лебина Н.Б. Повседневная жизнь советского города: нормы и аномалии. 1920-1930 годы / Лебина Наталья Борисовна. — СПб.: Журнал “Нева” – Издательско-торговый дом “Летний Сад”, 1999. — С. 229.

29 Кондараки В.Х. Универсальное описание Крыма. Часть первая... — С. 36.

30 Бериславщина: рік 1903... — С. 14, 16.

31 Лях Д.З. Спогади про життя моє // Джерела з історії Південної України. Том 9 // Мемуари та щоденники. Частина 2 / Упорядники: А. Бойко, В. Мільчев. — Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2006. — С. 105.

32 Новицкий Я.П. С берегов Днепра (Очерки Запорожья). Путевые записки и исследования // Новицький Я. Твори в 5-ти томах. Т. 1... — С. 141.

33 Лебина Н.Б. Повседневная жизнь советского города: нормы и аномалии. 1920-1930 годы / Лебина Наталья Борисовна. — СПб.: Журнал “Нева” – Издательско-торговый дом “Летний Сад”, 1999. — С. 21.

34 Векслер Н.Й. Херсон и его жители // Джерела з історії Південної України. Том 9 // Мемуари та щоденники. Частина 2 / Упорядники: А. Бойко, В. Мільчев. — Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2006. — С. 516.

35 ДАХО. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 53. — Арк. 19.

36 Куромія Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі... — С. 52.

37 Гермоген, епископ. Таврическая епархия... — С. 452-453.

38 Векслер Н.Й. Херсон и его жители // Джерела з історії Південної України. Том 9 // Мемуари та щоденники. Частина 2 / Упорядники: А. Бойко, В. Мільчев. — Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2006. — С. 516.

39 Бориневич А. Характеристика экономической жизни Одессы в 1891 г. // Новороссийский календарь на 1893 год... — С. 198.

40 Бериславщина: рік 1903... — С. 35.

41 ДАХО. — Ф. 250. — Оп. — Спр. 2. — 4 арк.

42 Куприянов А.И. Русский город в первой половине ХІХ века: общественный быт и культура горожан Западной Сибири (Серия “Первая монография” / Под ред. Г.А. Бордюгова). — М.: АИРО-ХХ, 1995. — С. 115.

43 РГИА. — Ф. 1287. — Оп. 38. — Спр. 1859. — 7 арк.

44 Владимиров М.М. Первое столетие г. Екатеринослава 1787 – 9 мая 1887 г.: Доклад Екатеринославской городской управы к торжественному заседанию думы 9 мая 1887 года (Материалы для исторического очерка). — Екатеринослав, 1887. — С. І-ІІ; Корольков К. Столетний юбилей Екатеринослава. 9-го мая 1787 г. – 1887 г. — Екатеринослав: Тип. Н.Я. Павловского. — 126 с.; Екатеринославский юбилейный листок. 1787 – 9 мая 1887. — Апрель-май. — Екатеринослав: Тип. Я.М. Чаусского, 1887. — 238 с.

45 ДАМО. — Ф. 222. — Оп. 2. — Спр. 17. — 5 арк.; ДАМО. — Ф. 216. — Оп. 1. — Спр. 790. — 199 арк.; ДАМО. — Ф. 218. — Оп. 1. — Спр. 124. — 2 арк.; МОКМ. — Д 22942/КП 29756. — 1 арк.; МОКМ. — Д 9364. — 1 арк.; ІР НБУ. — Ф. ХІІІ. — Спр. 4876. — 2 арк.

46 Прошлое и настоящее Одессы. Издание Одесской городской аудитории народных чтений ко дню столетнего юбилея г. Одессы (1794-1894) / сост. С.Ч. — Одесса: Тип. Л. Кирхнера, 1894. — 49 с.; Столетие Одессы. С портретами административных и общественных деятелей и с видами Одессы. — Одесса: Тип. Л. Нитче, 1894. — 113 с.; Оленин К. “Век”. Одесский исторический альбом. 1794-1894. — Одесса: Книгоизд. Г.Н. Каранта, 1894. — С. 119-122; Коханский В. Одесса за 100 лет (“Одесса и ее окрестности”). Исторический очерк и иллюстрированный путеводитель на 1894 г. — Одесса: Тип. П. Францова, 1894. — 135+384+192 с.; Одесса 1794-1894. Издание Городского Общественного Управления. — Одесса: Тип. А. Шульце, 1895. — 836 с.; Атлас Д. Старая Одесса, ее друзья и недруги... — С. 8-9.

47 Столетие г. Луганска // Киевская старина. — 1895. — Т. LI. — Октябрь-декабрь. — С. 106-107.

48 ДАМО. — Ф. 216. — Оп. 1. — Спр. 725. — 49 арк.; Письма о путешествии государя наследника цесаревича по России от Петербурга до Крыма... — С. 558, 560-561; Труды Одесского статистического комитета. Выпуск ІІІ-й. — Одесса: Тип. П. Францова, 1870. — С. 87; Пашутин А.Н. Исторический очерк г. Елисаветграда... — С. 48-50.

49 ДААРК. — Ф. 64. — Оп. 1. — Спр. 815. — 25 арк.; ДАМО. — Ф. 203. — Оп. 1. — Спр. 1. — 22 арк.; ДАМО. — Ф. 204. — Оп. 1. — Спр. 1. — 124 арк.; Пашутин А.Н. Исторический очерк г. Елисаветграда... — С. 136-142.

50 ДААРК. — Ф. 522. — Оп. 1. — Спр. 384. — 22+1 арк.; Гермоген, епископ. Таврическая епархия... — С. 92-94, 501-510.

51 Лях Д.З. Спогади про життя моє // Джерела з історії Південної України. Том 9 // Мемуари та щоденники. Частина 2 / Упорядники: А. Бойко, В. Мільчев. — Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2006. — С. 105.

52 П.П. Некоторые детские игры в Маяках, Херсонской губ. (материалы к изучению игр) // Киевская старина. — 1902. — Т. LXХVІІI. — Июль-август. — С. 401-407; П.П. “Парубоцьки громады” в г. Маяках, Херсон. губ. // Киевская старина. — 1901. — Т. LXХІV. — Июль-август. — С. 19-20.

53 McHale Vincent E., Johnson Eric A. Urbanization, Industrialization, and Crime in Imperial Germany: Part I // Social Science History. — Vol. 1. — No. 1. — Autumn, 1976. — Pp. 45-78.

54 Christiansen Karl O. Industrialization and Urbanization in Relation to Crime and Juvenile Delinquency. — International Review of Criminal Policy. — № XVI. — October, 1960. — Рр. 3-8; Hagedorn R.B., Miller J.P., Labovitz S. — Industrialization, Urbanization and Deviant Behavior: Examination of Some Basic Issues. — Pacific Sociological Review. — Vol. 14. — № 2. — Apr., 1971. — Рр. 177-195; Storch Robert D. Review: The Study of Urban Crime. Reviewed work: Rogues, Rebels, and Reformers. A Political History of Urban Crime and Conflict by Ted Robert Gurr // Social History. — Vol. 4. — No. 1. — Jan., 1979. — Pp. 117-122; Lodhi Abdul Qaiyum, Tilly Charles. Urbanization, Crime, and Collective Violence in 19th-Century France // The American Journal of Sociology. — Vol. 79. — No. 2. — Sep., 1973. — Pp. 296-318; Clinard Marshall B. The Process of Urbanization and Criminal Behavior [Електронний ресурс] // The American Journal of Sociology. — Vol. 48. — No. 2. — Sep., 1942. — Pp. 202-213. Режим доступу до журн.: http://www.jstor.org/stable/2769616.

55 Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи... — Т. ІІ. — С. 84-87, 93-97.

56 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния. Часть вторая / Сост. А. Шмидт... — С. 624-635; Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Екатеринославская губерния... — С. 256-258; О числе и роде преступлений в 1863 году // Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год ... — С. 155; Сведения по уголовной статистике Екатеринославской губернии // Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1867 год. Часть II.. — С. 295-297; Сведения о пожарах и других бедствиях, о числе совершенных преступлений и о числе насильственных и случайных смертей в 1870 г. // Новороссийский календарь на 1873 г. / Под ред. В. Михневича. — Одесса: Тип. П. Францова, 1872. — С. 169-171; Обзор Екатеринославской губернии за 1879 год... — С. 45, ведомость 5; Обзор Херсонской губернии за 1880 год... — С. 18, ведомость 5; Обзор Херсонской губернии за 1882 год... — С. 34-37, ведомость 5; Обзор Херсонской губернии за 1885 год... — С. 37-41; Обзор Херсонской губернии за 1887 год... — С. 34-38, ведомость 5; Обзор Херсонской губернии за 1890 год... — С. 44-47, ведомость 5; Обзор Херсонской губернии за 1893 год... — С. 51-53; Обзор Херсонской губернии за 1904 год... — С. 79-80.

57 Материалы для статистики Одессы. Статистическое обозрение Одессы за 1890 г... — С. 97-98, 188-196; Адрес-календарь Одесского градоначальства на 1902 год... — С. 72.

58 Обзор Николаевского военного губернаторства за 1890 год... — С. 7; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1894 год... — С. 18-19, 34-35; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1895 год... — С. 24, 33; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1897 год... — С. 24-25, 27, 39; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1898 год... — С. 23-24, 27, 49; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1899 год... — С. 26-27, 30, 55; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1900 год... — С. 23-24, 26, 47; Обзор Николаевского градоначальства за 1902 год... — С. 26-27, 63-69; Обзор Николаевского градоначальства за 1903 год... — С. 29-30, 64-75.

59 Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Екатеринославская губерния... — С. 258.

60 Мемуари та щоденники. Частина 1 / Упорядники: А. Бойко, С. Плохій. Передмови: С. Плохій, А. Бойко, В. Чоп, В. Мільчев // Джерела з історії Південної України. Том 5. Книга 1. — Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2005. — С. 132.

61 Цит. за: Мальгин А.В. Русская Ривьера... — С. 267-268.

62 ЦДІАК України. — Ф. 356. — Оп. 1. — Спр. 95. — Арк. 5-5 зв.

63 Sylvester Roshanna P. City of Thieves: Moldavanka, Criminality, and Respectability in Prerevolutionary Odessa // Journal of Urban History. — Vol. 27. — № 2. — January, 2001. — Рр. 131-157.

64 Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. ХІІІ. Екатеринославская губерния / Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. — СПб.: Тип. Э.Л. Пороховщиковой, 1904. — С. 131; Первая всеобщая перепись населения Российской империи. 1897 г. ХLІ. Таврическая губерния / Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. — СПб.: Паровая скоропечатня П.О. Яблонского, 1904. — С. 169; Первая всеобщая перепись населения Российской империи. 1897 г. ХLVІІ. Херсонская губерния / Издание Центрального статистического комитета Министерства внутренних дел. — СПб.: б.и., 1904. — С. 182.

65 ДААРК. — Ф. 26. — Оп. 2. — Спр. 1674. — Арк. 1; Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния. Часть вторая / Сост. А. Шмидт... — С. 624-626; Обзор Екатеринославской губернии за 1879 год... — С. 45, ведомость 5; Генрихсен К. Смертность города Одессы за 17 лет. 1874-1891 г. С приложением VIII таблиц. — Одесса: “Славянская” тип. Н. Хрисогелос, 1896. — С. 48-50; Обзор Николаевского градоначальства за 1902 год... — С. 33; Обзор Николаевского градоначальства за 1903 год... — С. 35; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1895 год... — С. 27; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1898 год... — С. 27; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1899 год... — С. 30; Обзор Николаевского военного губернаторства за 1900 год... — C. 26; Обзор Херсонской губернии за 1879 год... — Ведомость 7; Обзор Херсонской губернии за 1880 год... — Ведомость 7; Обзор Херсонской губернии за 1882 год... — Ведомость 7; Обзор Херсонской губернии за 1887 год... — Ведомость 7; Обзор Херсонской губернии за 1890 год... — Ведомость 7.

66 Див., зокрема: ДАОО. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 244. — 63 арк.

67 Вебер А. Рост городов в 19-м столетии... — С. 435.

68 De Certeau M. The Practice of Everyday Life. — Berkeley: University of California press, 1984. — Pp. 34-37; Трубина Е.Г. Современная урбанистика... — С. 301-302.

69 Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического знания... — С. 254.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал