З дисципліни Актуальні проблеми



Сторінка6/26
Дата конвертації01.01.2017
Розмір6.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Кваліфікація невдалої спроби вчинити злочин з матеріальним складом, якщо фактично заподіяна шкода є ознакою складу іншого закінченого злочину. Названа ситуація має місце, наприклад, коли внаслідок пострілу з метою вбивства фактично заподіяні лише тілесні ушкодження.


У такому випадку скоєне кваліфікується як замах на вчинення більш тяжкого злочину.

Якщо діяння, скоєні особою при готуванні до одного злочину чи замаху на нього, містять у собі одночасно ознаки іншого (другого) закінченого злочину, все вчинене слід кваліфікувати за сукупністю як незакінчений злочин за ч.1 ст. 14 або за ч.2 (3) ст. 15 КК та відповідною статтею Особливої частини КК як закінчений злочин. Тут закінчений склад одного злочину одночасно є готуванням до іншого злочину чи замахом на нього. Так, наприклад, згідно п.26 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 3 „Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами”, якщо викрадення вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв або радіоактивних матеріалів та їх незаконне носіння, зберігання, передача чи збут здійснені для вчинення іншого злочину, такі дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 262 і ч. 1 ст. 263 або ст. 265 КК, а також як готування чи замах до вчинення іншого злочину14.

Кваліфікація злочину, об'єктивна сторона якого включає два чи більше не альтернативних діяння. Якщо фактично виконана лише одна з дій, які входять в об'єктивну сторону відповідного злочину (наприклад, при зґвалтуванні), то скоєне кваліфікується як замах на цей злочин, а не як готування до нього. Оскільки вчинена дія, яка входить в об'єктивну сторону злочину має місце "безпосереднє вчинення злочину" - конструктивна ознака замаху, названа у ч.1 ст.15 КК України.



Кваліфікація дій співучасників у випадку коли виконавець вчинив лише замах на злочин. Інші співучасники (підмовник, організатор, пособник) також несуть відповідальність за замах на злочин, хоча б кожний з них і виконав усі дії, що вважав необхідними для досягнення спільного результату.

Коли замах на злочин невеликої тяжкості позбавлений суспільної небезпеки, відповідальність за нього не виникає відповідно до ч. 2 ст. 11 КК. Якщо не є злочином закінчене діяння, що формально і містить ознаки будь-якого злочину, воно в силу малозначності не має суспільної небезпеки, не тягне кримінальної відповідальності.

Не є злочином і замах, який не містить суспільної небезпеки (наприклад, замах на знищення чи пошкодження майна, яке не має цінності, при усвідомленні винним цього).

Як випливає із ст. 16 КК, при кваліфікації замаху на злочин необхідно посилатися на ч.2 (3) ст. 15 і статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин на який суб’єкт вчинив замах.

Наприклад, закінчений замах на вбивство кваліфікується за ч.2 ст. 15 і ч.1 ст. 115 КК. Або коли крадіжка вчинена у великих розмірах, але матеріалами справи встановлено, що умисел винного був спрямований на викрадення в особливо великих і не був здійснений з не залежних від винного обставин, вчинений злочин слід кваліфікувати як закінчений замах на таємне викрадення в особливо великих, тобто за ч.2 ст. 15 і ч. 5 ст. 185 КК.

Якщо особа вчиняє замах на злочин шляхом бездіяльності то при кваліфікації необхідно посилатися на ч.1 ст. 15 КК і статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин, на який особа вчиняє замах. Це пов’язано з тим, що ч.2 і ч.3 ст.15 КК передбачає лише замах у вигляді дії і тому неможлива кваліфікація з посиланням на ці частини при злочинній бездіяльності. Наприклад, адміністратор комп’ютерної системи банку П. не протидіє зовнішньому проникнення в цю систему з Інтернету. Це він робить для того, щоб спільник С. проникнув в систему та викрав комп’ютерну інформацію. Але іншій оператор системи банку, виявивши факт проникнення виключає живлення головного комп’ютера, що не дозволило винним отримати інформацію. Тобто дії С. слід кваліфікувати як закінчений замах на викрадення комп’ютерної інформації – ч.3 ст.15 та ч.2 ст.362 КК, а бездіяльність П. – ч.1 ст.15 та ч.2 ст.362 КК.


5. Кваліфікація готування до злочину та замаху на злочин при альтернативному та неконкретизованому умислі

Питання кваліфікації готування до злочину та замаху на злочин при альтернативному та неконкретизованому умислі в науці та судово-слідчій практиці не отримали однозначного вирішення.

Так в теорії кримінального права, навіть, існує думка, що готування до злочину та замах на злочин при альтернативному та неконкретизованому умислі взагалі неможливі або можливі тільки при альтернативному умислі15.

Ми вважаємо, що дана позиція не відповідає реальній судово-слідчій практиці і спрощення, таким чином, процесу кваліфікації та доказування є неприпустимим. Тому розглянемо окремо питання кваліфікації готування до злочину та замаху на злочин при альтернативному та неконкретизованому умислі.

Різновидом конкретизованого умислу є умисел альтернативний, котрий має місце у випадках, коли суб'єкт допускає однакову можливість заподіяння в результаті свого діяння двох або більш визначених суспільно небезпечних наслідків. Умислом суб'єкта в таких ситуаціях може охоплюватися і те, що своїми діями він заподіює шкоду тому чи іншому об'єкту злочину. Наприклад, життю або здоров’ю особи.

Злочини, вчинені з альтернативним умислом, кваліфікуються в залежності від наслідків, що настали.

Хоча в теорії кримінального права пропонується відповідальність за замах із альтернативним умислом визначати відповідно до умислу на найбільш тяжкий злочин16, але реально, в судово-слідчій практиці, відповідальність настає за фактично спричинену шкоду.

Це правило застосовується і при кваліфікації готування до злочину та замаху на злочин при альтернативному умислі.

Тобто особа відповідає за фактично вчинений замах (готування) на один з альтернативних злочинів.

Наприклад, особа вчиняє проникнення в квартиру, для викрадення приватного майна. При цьому вона усвідомлює, що може бути два варіанти: викрадення відбудеться таємним або відкрито, якщо в квартирі хтось є. Тому вона готова вчинити як крадіжку, так і грабіж (розбій). В квартирі нікого не було, але спрацювала сигналізація і особу затримали працівники ДСО під час спроби залишити житло. Дії особи слід кваліфікувати як закінчений замах на крадіжку шляхом проникнення в житло (ч.2 ст.15, ч.3 ст. 185 КК).

 Неконкретизований (невизначений) умисел полягає в тому, що в суб'єкта є загальне уявлення про властивості діяння та його наслідки, що хоча й охоплювалися в загальній формі передбаченням винного, однак розмір (тяжкість) заподіяної шкоди не був конкретизований. Так, при нанесенні тілесних ушкоджень під час бійки, винний усвідомлює, що заподіює шкоду здоров'ю, але не знає, якою за ступенем тяжкості буде ця шкода, тобто він допускає настання, як легких, так і середньої тяжкості, так і тяжких тілесних ушкоджень.

У цих випадках відповідальність повинна визначатися фактично заподіяними наслідками.

Якщо ж, незважаючи на намагання заподіяти шкоду, вона не настала, скоєне слід розглядати як готування чи замах на спричинення найменш тяжкого наслідку. В цьому випадку немає підстав притягувати особу до кримінальної відповідальності за готування чи замах на спричинення більш тяжких наслідків, оскільки відповідальність за закінчений злочин при невизначеному умислі настає за фактично спричинену шкоду17.

Тобто готування чи замах на злочин при неконкретизованому умислі слід кваліфікувати як готування чи замах на спричинення найменш тяжкого наслідку.
6. Поняття добровільної відмови від вчинення злочину і її ознаки.

Ознаками добровільної відмови від злочину є:  остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; відмова від злочину з волі самої особи; наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру продовжити його в майбутньому.

Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання, невдала спроба вчинення злочину, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для вчинення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця і, зокрема, не настали суспільно небезпечні наслідки в злочинах з матеріальним складом. Наприклад, немає добровільної відмови від доведення злочину до кінця при відмові винного від спроби повторного пострілу в потерпілого у зв’язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство. Тут уже перший постріл становить закінчений замах на вбивство, тому добровільна відмова повністю виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована лише при призначенні покарання. Так згідно п.4 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя та  здоров’я особи”, якщо відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінчено з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа бажала вчинити18.

Друга ознака добровільної відмови — це недоведення злочину до кінця з власної волі особи. З цих же причин не доводиться до кінця злочин і при вчиненні готування до нього. При добровільній відмові від злочину особа свідомо, з власної волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.

Нарешті, останньою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що відсутні причини (обставини), які вона не в змозі подолати для закінчення початого нею злочину, і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити. Наприклад, винний з метою зґвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, і, усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця і ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву і відмовився від зґвалтування.

Згідно судово-слідчої практики, для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася від цього й з власної волі припинила злочинні дії. В таких випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину. Разом з тим не може визнаватися добровільною відмова від зґвалтування, котра викликана неможливістю дальшого продовження злочинних дій з причин, не залежних від волі винного (наприклад, коли цьому перешкодили інші особи або насильник не зміг подолати опору чи не міг закінчити злочин з фізіологічних причин тощо).

Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення, — це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання (наприклад, особа намагався вбити іншу та не змогла, тому що потерпілий втік).

Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця визначається суб’єктивним критерієм, тобто уявленням про це самої особи. Тому не має значення, чи існувала в дійсності така можливість.

Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різні: усвідомлення аморальності діяння, розкаяття, бажання виправитись, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність скоєння злочину тощо. Мотиви не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину і в цьому розумінні рівнозначні.

Добровільна відмова від злочину можлива тільки в незакінченому злочині, лише до моменту закінчення злочину, бо тільки в цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку спричинення шкоди об’єкту, який охороняється кримінальним законом. Добровільна відмова не має місця на стадії закінченого злочину, бо є всі елементи та ознаки складу злочину і відмовитись від завершеного посягання вже неможливо, воно незворотне.

Таким чином, поняття закінченого злочину й добровільної відмови від злочину є взаємовиключними. Так, добровільна відмова від розповсюдження комп'ютерного вірусу може мати місце лише до самого факту його розповсюдження. Тому повідомлення інших осіб про можливість зараження вірусом комп’ютерної системи при відкритті певних файлів незалежно від мотивів не звільняє особу від кримінальної відповідальності за цей злочин.

На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива в усіх випадках, причому в формі простої бездіяльності. Утримання від подальших дій по створенню умов для вчинення злочину припиняє небезпеку для об’єкта, який охороняється кримінальним законом, і виключає можливість вчинення злочину. При цьому можуть бути вчинені дії по ліквідації створених умов для скоєння злочину. Вони не обов’язкові й не мають значення для встановлення добровільної відмови (наприклад, особа знищує придбану зброю чи пристосований засіб або знаряддя злочину).

На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при готуванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від подальших дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину.

На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є деякий проміжок часу, в перебігу якого особа зберігає панування над розвитком причинного зв’язку, може втрутитись і запобігти настанню суспільно небезпечного наслідку. Наприклад, особа підклала вибухівку в автомобіль для вбивства, а потім повернулася до транспортного засобу та знешкодила вибуховий пристрій. Добровільна відмова в цих випадках можлива лише шляхом активних дій.

Якщо вказаного проміжку часу між діянням і наслідком немає чи розвиток причинного зв’язку вже закінчився, добровільна відмова на стадії закінченого замаху неможлива; тут може мати місце лише відмова від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин. Наприклад, суб’єкт, бажаючи вбити, зробив постріл у потерпілого, але промахнувся. Тут від замаху на вбивство вже відмовитись не можна; можлива лише відмова від замаху повторно позбавити життя потерпілого.

Підставами виключення кримінальної відповідальності при добровільній відмові від злочину вважають або відсутність, або малозначність в цих випадках суспільної небезпеки, винності тощо. Згідно зі ст. 17 добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для виключення кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, бо шляхом добровільної відмови особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися в фактичне спричинення шкоди об’єкту, запобігає закінченню злочину.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до злочину чи дії, спрямовані безпосередньо на вчинення злочину (ч.2 ст.17 КК). У зв’язку з цим дана норма має велике значення в попередженні закінчення злочинів, бо сприяє відмові від продовження і завершення розпочатого особою злочину. Положення вказаної норми про добровільну відмову можуть бути використані й іншими особами для попередження злочинів.

Якщо в діянні (діях чи бездіяльності, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, чи в готуванні до злочину), вчиненому особою до добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину, настає кримінальна відповідальність за це посягання, а за добровільно припинений злочин відповідальність виключається. Наприклад, особа, яка незаконно виготовила вибуховий пристрій для вбивства і добровільно відмовилася від вбивства, але не здала пристрій представникам влади, не підлягає відповідальності за готування до вбивства, але буде відповідати за ч.1 ст. 263 КК за незаконне виготовлення вибухового пристрою.

Так згідно п.4 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя та  здоров’я особи” особа, яка добровільно відмовилась від убивства потерпілого або заподіяння шкоди його здоров'ю, підлягає кримінальній відповідальності лише за умови, що фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину19.


7. Кваліфікація позитивної посткримінальної поведінки (дійове каяття). Відмінність від добровільної відмови від вчинення злочину.

Добровільна відмова від злочину відрізняється від дійового каяття в здійсненні злочину. Під дійовим каяттям слід розуміти такі дії особи, які свідчать про щире засудження нею вчиненого злочину і про прагнення мінімізувати розмір завданої шкоди.  Об’єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка особи, яка вчинила злочин, а суб’єктивною ознакою — засудження нею своїх дій (тому ці дії і мають таку назву).

Дійове каяття може виявитися в діях, а саме: відверненні шкідливих наслідків вчиненого злочину; відшкодуванні завданого збитку або усуненні заподіяної шкоди; активному сприянні розкриттю злочину; з’явленні зі зізнанням; інших подібних діях, що пом’якшують наслідки здійсненого злочину і відповідальність за нього.

Так, Пленум Верховного Суду України в п.5 постанови „Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003р. №7 вказав, що вирішуючи питання про наявність такої пом’якшуючої обставини, як з’явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи були подані до органів розслідування, інших державних органів заява або зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у будь-якій формі) добровільними і чи не пов’язано це з тим, що особа була затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою участь у вчиненні злочину.

Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, не встановлено, хто його вчинив, добровільні заява або повідомлення особи про вчинене нею мають розглядатись як з’явлення із зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який не було відомо органам досудового слідства та суду20.

За сукупності вчинених злочинів з’явлення із зізнанням має враховуватись як обставина, що пом’якшує покарання при призначенні останнього за злочин, у зв’язку з яким вчинене це діяння.

Добровільна відмова можлива лише при незакінченому злочині. Дійове каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині. Добровільна відмова може виявлятись і у бездіяльності, в простому утриманні від подальшого здійснення злочину, а дійове каяття завжди припускає лише активну поведінку. Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Дійове каяття може бути як в умисних, у тому числі скоєних з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.  При добровільній відмові виключається кримінальна відповідальність у зв’язку з відсутністю в діянні особи складу злочину. При дійовому каятті склад злочину має місце, і воно, як правило, розглядається як обставина, що лише пом’якшує відповідальність.

Навіть якщо особа в деяких випадках при дійовому каятті і звільняється від кримінальної відповідальності, то не у зв’язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, вказаних у законі (ч.4 ст.ст.212, 289, 309 КК та ін.).



Так вироком Кіровського районного суду м. Донецька від 10 жовтня 2002 р. А. засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на один рік обмеження волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2002 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком А. визнано винним у тому, що 12 грудня 2001 р. він незаконно придбав у не встановленої органами слідства особи наркотичний засіб - ацетильований опій вагою 3,87 грама із вмістом 0,24 грама сухого залишку, після чого незаконно без мети збуту зберігав його в кишені свого одягу. У касаційній скарзі засуджений просив скасувати вирок у зв'язку з неправильним застосуванням до нього кримінального закону і на підставі ч. 4 ст. 309 КК звільнити від покарання. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скаргу частково задовольнила з таких підстав. Перевіркою матеріалів справи встановлено, що після вчинення злочину і до постановлення вироку, а саме з 18 березня по 29 травня 2002 р., А. за направленням нарколога, до якого з'явився добровільно, проходив стаціонарне лікування. Те, що А. лікувався від наркоманії, підтверджено також долученою до скарги копією виписки з медичної картки про перебування його з 13 серпня 2002 р. на стаціонарному лікуванні та наявними у справі виписками з історії хвороби. За таких обставин він підпадав під дію ч. 4 ст. 309 КК. Проте суд, неповно дослідивши зібрані у справі докази і не перевіривши зазначених обставин, передчасно дійшов висновку, що А. пройшов курс лікування недобровільно. Суд не з'ясував, який порядок звернення до лікувальної установи є добровільним, не допитав із цього питання нарколога, не витребував для огляду медичну картку засудженого. Оскільки суд порушив вимоги п. 1 ч. 2 ст. 368 КПК, а апеляційна інстанція цієї помилки не виправила, вирок і ухвалу скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд. При цьому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України зазначила, що необхідно ретельно перевірити доводи А. щодо добровільного лікування від наркоманії і залежно від з'ясованих обставин постановити законне й обґрунтоване рішення21.

Хоча трапляються ситуації, коли суди, навпаки, не перевіривши всіх обставин по справі, передчасно роблять висновок, що підсудна особа здійснила дійове каяття.



Так Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянувши в судовому засіданні 6 травня 2004 року у м. Києві кримінальну справу за касаційним поданням заступника прокурора Автономної Республіки Крим на постанову місцевого суду м. Ялти від 12 лютого 2003 року щодо Ш. Встановила зазначеною постановою Ш. на підставі ч. 4 ст. 309 КК України звільнений від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК України.

Ш. був притягнутий до кримінальної відповідальності за те, що 13 грудня 2002 р., близько 12 година вул. Свердлова у м. Ялті незаконно придбав у невстановленої слідством особи без мети збуту наркотичний засіб - канабіс, вагою 7, 41 грама, який зберігав при собі. В апеляційному порядку постанова не оскаржувалась.Підставою звільнення Ш. від кримінальної відповідальності і закриття справи стало заявлене ним клопотання та надана довідка Ялтинського психоневрологічного диспансеру про те, що він добровільно пройшов курс лікування у диспансері з приводу зловживання канабісом з 19 грудня 2002 р. по 10 січня 2003 р.У касаційному поданні прокурор просить скасувати постанову у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону, а справу направити на новий судовий розгляд.Подання мотивує тим, що за висновком судово-наркологічної експертизи Ш. не потребував лікування від наркоманії, але пройшов його, переслідуючи на меті в такий спосіб звільнитися від кримінальної відповідальності.Заслухавши доповідь судді, виступ прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів, вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню частково.Згідно зі ст. 281 КПК України, суд, розглядаючи справу і, маючи нові дані щодо залежності Ш. від наркоманії, котрі суперечать даним досудового слідства, мав направити справу на додаткове розслідування;проте цього не зробив.Доводи касаційного подання, що Ш. не страждав наркоманією, ґрунтуються на суперечливих доказах, які є у справі, одним з яких не можна віддати перевагу для вирішення питання, страждає Ш. наркоманією, чи ні, і, відповідно, - потребував лікування, чи ні.Зокрема, у судовому засіданні Ш. пояснив, що наркотичну речовину, з якою був затриманий, він придбав для особистого вживання. Добровільно звернувся у лікувальну установу і пройшов курс лікування від наркоманії.Водночас згідно акта № 436 психоневрологічного диспансеру м. Ялти від 19 грудня 2002 р. Ш. наркоманією не страждає і лікування не потребує, а згідно наданої суду довідки Ш. того ж дня - 19 грудня 2002 року розпочав лікування від наркоманії, яке закінчив 10 січня 2003 року.Обидва документи підписані завідуючим наркологічним диспансером м. Ялти Б.За таких обставин органами досудового слідства належить з'ясувати чи дійсно Ш. проходив лікування від наркоманії, чи відповідало це лікування загальним умовам медичного втручання, передбаченим ст. 42 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 року, тобто чи не завдало воно шкоди здоров'ю пацієнта, враховуючи висновок, що Ш. такого лікування не потребував.За необхідності у справі слід призначити судово-медико-наркологічну експертизу.На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів ухвалила:Касаційне подання заступника прокурора Автономної Республіки Крим задовольнити частково.

Постанову Ялтинського міського суду від 12 лютого 2003 року щодо Шитова М.М. скасувати, а справу направити на додаткове розслідування.

Тому дослідження всіх обставин по справі, неупереджене ставлення органів досудового слідства та суду до осіб, що здійснили дійове каяття призведе до дійсно правової оцінки поведінки вказаних осіб.


Висновок

Стадії вчинення злочину – це етапи розвитку злочину. Етапи розвитку злочинного діяння, що передують закінченому злочину, звичайно називають попередньою злочинною діяльністю.

Кримінальне законодавство (ст. 13) вирізняє три стадії злочину: готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

Злочин слід вважати закінченим, якщо діяння має всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини кримінального законодавства, на здійснення якого був спрямований умисел винного (ч. 1 ст. 13).

Готування до злочину – це підшукування чи пристосування засобів або знарядь, підшукування співучасників чи змова для вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі цієї особи.

Кримінально-правове значення попередньої злочинної діяльності:


  • вона має специфічну підставу кримінальної відповідальності;

  • характеризується особливостями у кваліфікації деяких її різновидів;

  • її беруть до уваги при призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності та покарання.

Встановлення відповідальності за незакінчений злочин дає змогу припиняти злочинну діяльність на більш ранніх стадіях, стадії готування до злочину чи діянь, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, і таким чином попереджувати завдання шкоди суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом.

ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ №3.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал