З дисципліни Актуальні проблеми



Сторінка4/26
Дата конвертації01.01.2017
Розмір6.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

6. Склад злочину і кваліфікація злочинів.

З поняттям “кваліфікація злочину” щільно пов’язане поняття “склад злочину”. При здійсненні кваліфікації не тільки встановлюються фактичні дані про подію злочину, а й відшукується логічний зв’язок між подією злочину та конкретним складом злочину. Коли буде встановлено, що ознаки вчиненого діяння повністю відповідають ознакам складу конкретного злочину, передбаченого КК, то скоєне вважається злочином і тоді вирішується питання про притягнення особи, яка його вчинила, до кримінальної відповідальності. Однак, злочин, як реальний факт, містить у собі низку ознак, які не впливають (не враховуються) при кваліфікації. Тому в процесі кваліфікації злочинів необхідно відібрати лише ті юридично значущі об’єктивні й суб’єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння.

Отже, сутність кваліфікації злочину в тому, щоб послідовно встановити точну відповідність усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом. Іншими словами, встановлення складу злочину як юридичної (нормативної) підстави кримінальної відповідальності є головним завданням будь-якої кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості підстави кваліфікації.

З положень ч. 1 ст. 2 КК випливають три послідовних і взаємопов’язаних висновки: 1) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння; 2) це суспільно небезпечне діяння має містити склад злочину; 3) даний склад злочину повинен передбачатися у цьому Кодексі. Законодавець, так би мовити, розрізняє фактичну та юридичну підстави кримінальної відповідальності, про які ми говорили вище.

Чинний КК, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину, питання про який докладно розроблені в теорії (доктрині) кримінального права. Зазначимо, що у теорії кримінального права склад злочину – це сукупність установлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин [39]. Це, так би мовити, законодавча модель (конструкція) злочину, поєднання юридичних фактів, науково-теоретична абстракція, завдяки якій досягаються не тільки навчальні цілі кримінально-правової науки, але й вирішується багато питань про застосування кримінального закону, здійснення правильної кваліфікації злочину тощо. Термін “склад злочину” (“corpus delicti”) було введено Проспером Фарінацієм ще в 1581 р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення [40]. Потім поступово ця назва поширилася не тільки на кримінальні сліди, але й на об’єктивний прояв злочинної поведінки, а відтак і на внутрішню, суб’єктивну сторону злочину. Отож, термін “склад злочину” в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння. Це ж розуміння складу злочину простежується в роботах російських правознавців XIX століття й радянських учених аж до середини XX століття. Цілком очевидно, що у своєму первісному значенні термін “склад злочину” означав лише істотні (необхідні) ознаки, без яких неможливий жоден злочин. Оскільки, з погляду формальної логіки, сукупність усіх ознак явища і є власне явище, то склад злочину рівнозначний злочину, і саме в цьому значенні він був підставою кримінальної відповідальності та кваліфікації.

Чинний КК України, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину, питання про який докладно розроблені в доктрині кримінального права. У кожному складі злочину заведено вирізняти його елементи та ознаки. Склад злочину утворює обов’язкова (універсальна) кількість властивих йому елементів. Такими елементами є: 1) об’єкт; 2) об’єктивна сторона; 3) суб’єкт; 4) суб’єктивна сторона [41]. Відсутність хоча б одного із цих елементів свідчить про відсутність у діянні особи складу злочину, що, у свою чергу, виключає кримінальну відповідальність такої особи.

Складу злочину властива низка важливих функцій: а) фундаментальна; б) процесуальна; в) розмежувальна; г) гарантійна [42].

Не зважаючи на сутність викладених вище положень, зазначимо, що у національному кримінальному праві хоча і є загальновизнаним існування складу злочину та його чотирьох елементів, проте існують певні суперечності щодо переліку конкретних ознак, які їх утворюють, їх дефініцій, функцій і видів складу злочину тощо. Наприклад, одні вчені визнають, що потерпілий є ознакою об’єкта складу злочину [43], інші це заперечують [44]. Теж саме стосується й емоційного стану, оскільки в одних джерелах він є ознакою суб’єктивної сторони складу злочину [45], а в інших про нього взагалі не згадують [46] тощо. Усе це свідчить про те, що проблема складу злочину в кримінальному праві України та його впливу на кваліфікацію злочинів не є вирішеною до кінця, а отже потребує подальшої розробки, вивчення та конкретизації.

Таким чином, при кваліфікації дотримуються послідовного аналізу елементів і ознак складу злочину (спочатку аналізуються об’єктивні ознаки складу, потім – суб’єктивні). Встановлення одних ознак дозволяє виявити iншi (наприклад, об’єкт посягання можна визначити через злочинні наслідки). При співпаданні всіх обов’язкових ознак об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони, робиться висновок, що скоєне має бути кваліфіковане за обраною кримінально-правовою нормою.

Однак зв’язок кваліфікації та складу злочину полягає не тільки в з’ясуванні елементів та ознак останнього. Аналіз складу злочину також передбачає визначення його кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих чи привілейованих ознак, встановлення моменту закінчення злочину (робиться це завдяки такому елементу складу злочину як об’єктивна сторона), зосередження уваги на умовах (підставах) звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених в Особливій частині КК, розмежування подібних (суміжних) складів злочинів, відмежування складу злочину від адміністративних і дисциплінарних правопорушень тощо. Все це впливає на завершеність, повноту та обґрунтованість кваліфікації злочинів.


7. Юридичне закріплення результатів кваліфікації злочинів.

Юридичне закріплення результатів кваліфікації злочинів включає в себе чотири основні компоненти:

1) виклад фактичних обставин справи;

2) складання формули кваліфікації;

3) юридичне формулювання обвинувачення;

4) обґрунтування кваліфікації [47].

Розглянемо ці компоненти далі докладніше, з’ясувавши наукове та практичне навантаження кожного з них.



Виклад фактичних обставин справи – це формулювання фактичного складу діяння, тобто конкретний опис поведінки особи й інших юридичних фактів, які встановлено (процесуально доведено), які мають кримінально-правове значення та в системному поєднанні утворюють фактичний склад злочину. При цьому конкретний опис не має зводитися до натуралістичного відтворення окремих деталей (наприклад, це стосується справ про вбивства з особливою жорстокістю або злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи). Водночас воно не повинно містити абстрактних юридичних формулювань, безпосередньо вжитих у кримінальному законі, це буде не виклад фактичного складу злочину, а юридичне формулювання звинувачення.

Складання формули кваліфікації – це здійснення вказівки на статті Особливої, а за певних умов – і Загальної частини КК, якими передбачене вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень.

Формула кваліфікаціїце сукупність буквених (літерних) і цифрових позначень, які вказують на кримінально-правові норми (статті, їх частини та пункти), що підлягають застосуванню. Вона дає відповідь на запитання: чи має діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений?

Значення формули кваліфікації полягає в тому, що за її допомогою можна здійснити стисле й точне посилання на закон про кримінальну відповідальність і скоротити обсяг процесуальних документів.

Щоб формула кваліфікації була правильною, вона має включати:

1) обов’язкове посилання на статтю (частину, пункт частини статті) Особливої частини КК, що містить юридичний склад злочину, який відповідає встановленим фактичним обставинам. Наприклад: встановлено, що дії К. підпадають під ознаки складу злочину, передбаченого ст. 113 КК; визнати М. винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК; дії Н. слід кваліфікувати за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК;

2) обов’язкове посилання на конкретні частини відповідних статей Загальної частини КК – якщо має місце:



а) готування до злочину. В цьому випадку при кваліфікації потрібно посилатися на ч. 1 ст. 14 та на відповідну статтю (частину, пункт частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Наприклад, визнати Б. винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 14 та ч. 3 ст. 190 КК;

б) замах на злочин. За таких умов, залежно від виду замаху (закінчений чи незакінчений), при кваліфікації потрібно посилатися на ч. 2 або ч. 3 ст. 15 та на відповідну статтю (частину, пункт частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Наприклад, дії Д. слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 15 і ст. 115 КК; діяння І. підпадає під ознаки складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15 і ч. 5 ст. 186 КК;

Якщо особа вчиняє замах на злочин через бездіяльність, то при кваліфікації необхідно посилатися на ч. 1 ст. 15 КК і статтю Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин, на який особа вчиняє замах. Це пов’язано з тим, що частини 2 і 3 ст. 15 передбачають замах як дію, а тому кваліфікація з посиланням на ці частини при злочинній бездіяльності неможлива.



в) співучасть у злочині (і це не “співучасть особливого роду”, яка прямо передбачена статею Особливої частини КК). У цьому разі, залежно від виду співучасника, при кваліфікації потрібно посилатися на частину 3, 4 або 5 ст. 27 КК та на відповідну статтю (частину, пункт частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Наприклад, визнати П. винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 27 і ч. 2 ст. 249 КК; дії Р. слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 14 і ч. 2 ст. 188 КК; доведено, що С. Було вчинено злочин, передбачений ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і ч. 2 ст. 262 КК;

3) обов’язкове окреме посилання на статті (частини, пункти частин статей) Особливої частини КК, якщо в межах кваліфікації злочинів встановлена відповідність фактичних обставин кільком різним юридичним складам злочинів і принаймні два з них інкримінуються особі (це має місце при такій формі множини злочинів, як їх сукупність). Наприклад: підтверджено, що дії У. підпадають під ознаки складу злочинів, передбачених п. 6 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 187 КК; дії Ф. необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 152 і ч. 3 ст. 152 КК;

4) поєднання другого та третього випадків. Наприклад, визнати Ц. винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 187 КК; дії Ч. необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 185 і ч. 3 ст. 185 КК;

5) правильне розташування розділових знаків і наведення у такій формі, яка б усувала непорозуміння чи двозначність.

На підставі викладених положень щодо формули кваліфікації злочинів можна дійти таких важливих висновків:

1. Із Загальної частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються тільки такі норми: ч. 1 ст. 14 (готування до злочину); ч. 2 ст. 15 (закінчений замах); ч. 3 ст. 15 (незакінчений замах); ч. 3 ст. 27 (організатор); ч. 4 ст. 27 (підбурювач); ч. 5 ст. 27 (пособник). Навпаки, ч. 2 ст. 14, ч. 1 ст. 15 КК, ч. 1, 6 і 7 ст. 27 КК не можуть бути застосовані при кваліфікації злочинів.

Про те, що саме наведені вище норми мають бути застосовані у формулі кваліфікації злочинів, говорять положення, які викладені у ст. 16 і ч. 2 ст. 29 КК.

Так, ст. 16 КК “Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин” встановлює, що кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. На жаль, законодавець чітко не вказує, які саме частини цих статей мають бути застосовані при кваліфікації злочинів, однак це робить судово-слідча практика. Наприклад, абз. 2 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” зазначає про таке: “Якщо ж відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінчено з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа бажала вчинити”.

Якщо ж особа вчиняє замах на злочин через бездіяльність, то при кваліфікації необхідно посилатися на ч. 1 ст. 15 КК і статтю Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин, на який особа вчиняє замах. Це пов’язано з тим, що частини 2 і 3 ст. 15 передбачають замах як дію, а тому кваліфікація з посиланням на ці частини при злочинній бездіяльності неможлива.

У свою чергу ч. 2 ст. 29 КК “Кримінальна відповідальність співучасників” чітко визначає, що організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Однак, дії виконавця (співвиконавця) ніколи не кваліфікуються за будь-якою з частин ст. 27 КК. Це твердження випливає з положень ч. 1 ст. 29 КК, де встановлено, що виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним злочин.

2. Із Особливої частини КК у формулі кваліфікації злочинів застосовуються тільки статті (частини статей, пункти частин статей), що містять заборонювальні норми (наприклад, ст. 257, ч. 2 ст. 110, п. 5 ч. 2 ст. 115 КК). Навпаки, не застосовуються у формулі кваліфікації злочинів роз’яснювальні та заохочувальні норми.



Юридичне формулювання обвинувачення – це, за суттю, юридична “розшифровка” і конкретизація формули кваліфікації. Іншими словами, це словесне посилання на ті кримінально-правові норми, які відображені у формулі кваліфікації; юридичні формулювання, що містяться у нормах кримінального закону, який встановлює відповідальність за вчинене посягання. У процесуальних документах, в яких закріплюється результат кваліфікації злочинів, відображається сутність обвинувачення, пред’явленого особі, тобто вказується, у скоєнні якого злочину (яких злочинів) обвинувачується особа. Юридичне формулювання обвинувачення описується словами та за допомогою формули кваліфікації. Наприклад: “На підставі наведеного Д. обвинувачується у закінченому замаху на викрадення чужого майна шляхом крадіжки, вчиненому повторно, з проникненням у приміщення, тобто у злочині, передбаченому ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК України”.

Обґрунтування кваліфікації – це діяльність відповідних органів держави щодо підтвердження прийнятого рішення про кваліфікацію злочину за певною нормою (нормами) КК (воно полягає в наведенні доказової бази, формулюванні логічних і несуперечливих висновків тощо).
8. Механізм, правила, етапи та стадії кваліфікації злочинів.

Важливими моментами при характеристиці кваліфікації злочинів є розгляд положень про її механізм, правила, етапи та стадії.



Механізм кваліфікації злочинів являє собою комплексну систему, котра дає уявлення про основні складові частини, функціональний устрій і порядок процесу кваліфікації злочинів. Слід зазначити, що кваліфікація злочину – це певна пізнавально-оціночна діяльність, розумовий процес при якому використовуються певні прийоми та враховуються особливості окремих кримінально-правових ситуацій (наприклад, конкуренції кримінально-правових норм, множинності злочинів тощо). За суттю кваліфікація злочинів є як константним, так і динамічним явищем. Константність кваліфікації виявляється у тому, що вона втілюється у формулу кваліфікації злочинів, котра є сталою і непорушною (якщо не буде змінена у передбачених законом випадках). Динамічність кваліфікації полягає в тому, що вона проходить відповідні етапи, здійснюється на певних стадіях, а тому може змінюватися, набувати чи позбавлятися певних цифр і букв у формулі кваліфікації.

У процесі кваліфікації спочатку відбувається діяльність правозастосовчого органу з встановлення фактичних обставин. Така діяльність здійснюється з дотриманням вимог КПК та з використанням досягнень криміналістики, а через це власного кримінально-правового змісту не має. Але саме завдяки їй отримується важливий результат: встановлюються фактичні обставини (юридичні факти), які правозастосовчий орган вважає доведеними та які, на його думку, мають значення для кваліфікації.

Встановлення фактичних обставин, що мають значення для кваліфікації (фактичний склад злочину) тягне за собою їх співставлення з юридичним складом злочину. При цьому задіюється правосвідомість і правова культура особи, яка репрезентує правозастосовчий орган, відбувається тлумачення кримінального закону, здійснюються логічні операції, використовуються знання з юридичної психології, кримінології тощо. Все це загалом має вплинути на висновок щодо відповідності фактичних обставин скоєного діяння юридичному складу злочину. І насамкінець, цей висновок слід належним чином закріпити у відповідних процесуальних документах, використавши для цього необхідні правила та форми.

Зрозуміло, що така схема відбиває лише загальний механізм кваліфікації злочинів, який може мати свою специфіку залежно від виду та характеру злочину, суб’єкта, котрий його скоїв, особливостей етапів і стадій кваліфікації тощо [48].

Кримінально-правовою теорією та судово-слідчою практикою вироблені спеціальні правила кваліфікації злочинів. Головні з них такі:

1. Всі фактичні ознаки вчиненого повинні відповідати юридичним ознакам складу злочину.

2. Ознаки вчиненого злочину повинні бути відмежовані, відокремлені від суміжних складів злочинів.

3. До вчиненого злочину завжди повинна бути застосована та кримінально-правова норма, яка найбільш повно містить його ознаки.

4. За наявністю у вчиненому діянні ознак загальної та спеціальної норм застосованою повинна бути спеціальна норма.

5. Кваліфікований склад злочину має пріоритет (перевагу) перед основним складом, а особливо кваліфікований – перед кваліфікованим і поглинає його.

6. Діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об’єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному об’єктові, кваліфікується як один злочин; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому об’єктові заподіюється факультативно, кваліфікується за сукупністю злочинів.

7. Спосіб вчинення злочину не утворює сукупності злочинів, якщо він є обов’язковою, необхідною і невід’ємною ознакою певного діяння.

8. Кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає склад готування до цього злочину.

9. Умисел завжди поглинає необережність, а будь-яка вища ступінь вини поглинає нижчу.

10. При конкуренції самостійної, окремої, норми і норми про співучасть у більш тяжкому злочині застосовується норма про співучасть тощо [49].

Додержання цих правил є гарантією правильної, точної та неупередженої кваліфікації злочинів.

Розглядаючи механізм і правила кваліфікації злочинів, особливої уваги заслуговують міжнародний та іноземний чинники, які обов’язково мають бути враховані у процесі кваліфікації. Сутність цих чинників випливає з положень Конституції України (ст. 9), деяких норм кримінального та некримінального законодавства, а також міжнародних конвенцій (договорів, протоколів тощо), згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України. Роль цих чинників значно підвищилася в сучасних умовах, коли Україна стала активним учасником міжнародних ініціатив, визначивши свій стратегічний шлях на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Низка положень чинного КК прямо чи опосередковано вказує на те, що застосування національного кримінального законодавства потребує звернення до іноземних кримінально-правових норм (статті статті 7-10, ст. 209 тощо). Зокрема, мають бути переосмислені положення ст. 9 КК “Правові наслідки засудження особи за межами України”. Оскільки жодний суд якої-небудь держави не зобов’язаний надсилати до України матеріали про кожний випадок розгляду ним конкретної кримінальної справи, то національному законодавцю слід ретельно поміркувати яким чином створити такий правовий механізм, який би дозволяв максимально швидко й об’єктивно одержувати необхідну кримінальну інформацію про обвинуваченого (підсудного). Важливо це тому, що рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються в Україні при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. І якщо особа, котра була засуджена, наприклад, судом Польщі за вчинення простої крадіжки (судимість не знята і не погашена в установленому порядку), а потім знов вчиняє такий злочин, проте вже на території Україні, то наш суд має кваліфікувати дії винного як крадіжку, вчинену повторно, тобто за ч. 2 ст. 185 КК. Усе це орієнтує на докладне вивчення іноземних кримінально-правових стандартів і судово-слідчої практики за кордоном.

Ще один момент. Предметом легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК), є кошти та інше майно, одержані внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також права на такі кошти або майно. У п. 1 примітки до ст. 209 КК вказано про таке: суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, відповідно до цієї статті є діяння, за яке КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років (за винятком діянь, передбачених статтями 207 і 212 КК України) або яке визнається злочином за кримінальним законом іншої держави і за таке ж саме діяння передбачена відповідальність КК України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи. Такі положення національного КК спрямовують юристів (слідчих, прокурорів, суддів тощо) на опанування нормами іноземного законодавства (наприклад, нормами щодо протидії відмиванню грошей), оскільки не знаючи їх не можна здійснити правильну та точну кваліфікацію злочинів.

Далі розглянемо стадії та етапи кваліфікації злочинів, оскільки їх з’ясування дозволяє зрозуміти як кваліфікація розвивається у часі, яка її динаміка та з якими процесуальними діями вона пов’язана.



Стадії – це певні ступені (фази) у розвитку кваліфікації злочинів. Усі стадії кваліфікації злочинів є рівноцінними, серед них нема стадій головних і другорядних, первинних і вторинних тощо. Кваліфікація має пройти всі стадії, оскільки відсутність хоча б однієї з них свідчить, що процес кваліфікації не відбувся взагалі чи був не завершеним. Стадії включають у себе етапи.

Етапи – це окремі моменти, частини, складові процесу кваліфікації злочинів. Етапи кваліфікації мають виділятися в межах окремих її стадій. Тому етапи є частинами стадій, межами, що виділяють одну стадію від іншої. Між окремими стадіями та етапами кваліфікації злочинів існує діалектичний зв’язок.

В юридичній літературі існують різні позиції та думки з приводу кількості, видів, назв, ролей і змісту стадій та етапів кваліфікації злочинів. Позиція одних вчених полягає в тому, що етапами процесу кваліфікації злочинів мають бути визнані стадії кримінального процесу. Так, академік В. Кудрявцев пропонує основними етапами кваліфікації розглядати рішення про кримінально-правову оцінку скоєного, ухвалені в процесі: а) порушення кримінальної справи за тією чи іншою статтею КК; б) притягнення особи як обвинуваченого; в) складання обвинувального висновку; г) віддання до суду; ґ) винесення обвинувального вироку; д) зміни вироку у порядку касації або нагляду [50]. Практично однаковий погляд щодо цього питання має С. Тарарухін, котрий вважає, що у теоретичному плані прийнято виділяти шість етапів (стадій) кваліфікації, починаючи від порушення кримінальної справи і закінчуючи вироком, який вступив у законну силу [51].



Якщо виходити з того, що кваліфікація злочинів здійснюється на ycix стадіях кримінального процесу і при цьому змінюються суб’єкти кваліфікації та їхні повноваження щодо кваліфікації, то етапними для кваліфікації є такі процесуальні дії:

1) порушення кримінальної справи. Кваліфікація здійснюється органом, який порушив справу, та відображається у постанові про порушення кримінальної справи. Кримінальну справу не можна порушити взагалі, обов’язково має бути вказана стаття кримінального закону, за ознаками якої порушена справа (ст. 98 КПК). Кваліфікація на цій стадії є первісною, вона може й повинна бути уточнена по мірі з’ясування нових фактичних обставин справи;

2) пред’явлення обвинувачення. На цій стадії кваліфікація здійснюється органом дізнання чи досудового слідства, відображається у постанові про притягнення особи як обвинуваченого. Прокурор та начальник слідчого відділу вправі давати слідчому обов’язкові вказівки щодо кваліфікації злочину (ст. 114, 114-1 КПК). До моменту пред’явлення обвинувачення мають бути зібрані достатні дані, що дають підставу для такої дії. Кваліфікація стає більш стійкою, оскільки ґрунтується на встановлених обставинах справи. Для того, щоб змінити кваліфікацію, здійснену на цій стадії, слід знов пред’явити обвинувачення;

3) складання обвинувального висновку. Ця стадія завершує кваліфікацію, яка здійснюється органами дізнання та досудового слідства, є підсумком їх роботи. В обвинувальному висновку обов’язково вказується стаття кримінального закону, що передбачає конкретний злочин (ст. 223 КПК);

4) перевірка прокурором справи з обвинувальним висновком. При цьому, зокрема, підлягає перевірці, чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого за статтями кримінального закону (п. 6 ст. 228 КПК). За наслідками перевірки справи прокурор вправі змінити кваліфікацію (ст. 231 КПК);

5) віддання до суду. На цьому етапі серед інших питань з’ясовується, чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого за статтями кримінального закону. Якщо на думку суду кваліфікацію необхідно змінити, то справа зі свого попереднього розгляду може бути повернута на додаткове розслідування (ст. 246 КПК). Кваліфікація у стадії віддання до суду є первісним етапом судової кримінально-правової оцінки скоєного;

6) судовий розгляд справи. На цій стадії відбувається не тільки перевірка правильності кваліфікації, яка дана органами дізнання та досудового слідства, а й проводиться самостійна оцінка скоєного судом, або у випадках, передбачених законом, суддею одноособово. Суд (суддя) не зв’язаний кваліфікацією, що давалася раніше органами попереднього розслідування. У разі необхідності доповнити чи змінити пред’явлене обвинувачення або порушити кримінальну справу по новому обвинуваченню чи щодо нових осіб суд додержується правил, установлених в статтях 276, 277, 278 КПК (ст. 275 КПК). У процесі судового розгляду суд (суддя) може також направити справу для додаткового розслідування, зокрема з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства (ст. 281 КПК);

7) винесення вироку. У вироці суду знаходить своє відображення остаточна кваліфікація посягання. При постановленні вироку суд (суддя) повинен вирішити, чи містить діяння склад злочину i якою саме статтею кримінального закону він передбачений (п. 2 ст. 324 КПК), а у мотивувальній частині вироку – обґрунтувати свій висновок щодо кваліфікації (ст. 334 КПК);

8) апеляційний розгляд. У ході апеляційного розгляду відбувається перевірка рішення суду першої інстанції, у тому числі й у частині кваліфікації скоєного. При скасуванні або зміні вироку (постанови) в ухвалі апеляційного суду повинно бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необгрунтованість вироку (постанови). Одна з підстав для зміни або скасування вироку – неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК), за суттю включає й неправильну кваліфікацію злочину. Апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції і постановляє свій вирок у випадках необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення, за умови, що засудженому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні такого злочину чи у вчиненні злочину в такому обсязі і від цього обвинувачення він захищався в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не вправі вирішувати наперед питання про застосування судом першої інстанції того або іншого кримінального закону;

9) касаційний розгляд. Касаційна інстанція, так само, як i апеляційна, перевіряє законність i обґрунтованість рішень, прийнятих по справі, у тому числі, й щодо кваліфікації скоєного. Повноваження суду касаційної інстанції щодо кваліфікації, й зміни у цілому такі самі, як i суду апеляційної інстанції.

На відміну від В. Кудрявцева та С. Тарарухіна, І. Малахов висловив критичні зауваження з приводу такого поділу етапів кваліфікації злочинів, оскільки вважає, що зазначений вище підхід означає ділення кваліфікації нібито за розрядами та сортами [52].



Інший погляд на етапи кваліфікації злочинів сформулювали А. Наумов та А. Новіченко, котрі виокремлюють три таких етапи: 1) встановлення фактичних обставин справи, що полягає в аналізі об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують вчинене діяння та суб’єкта злочину; 2) встановлення кримінально-правової норми, яка передбачає суспільно небезпечне діяння, що кваліфікується; 3) встановлення тотожності ознак суспільно небезпечного діяння, що кваліфікується, з ознаками певного складу злочину, передбаченими знайденою кримінально-правовою нормою [53]. Однак такий підхід не обґрунтовує зміст першого етапу як частини процесу кваліфікації злочинів, а також не дозволяє чітко уявити різницю між другим і третім етапами.

Ще одна позиція щодо стадій та етапів кваліфікації злочинів відображена у працях Є. Сухарєва, А. Горбузи та Б. Курінова. Відповідно до неї, на першому етапі кваліфікації (рівень загального) встановлюються загальні ознаки злочину і тим самим дається відповідь на питання, чи є діяння злочином. На другому етапі (рівень особливого) встановлюються родові ознаки посягання, тобто визначається, яким розділом Особливої частини кримінального закону охоплюється вчинене. Третій етап (рівень одиничного) визначає конкретну кримінально-правову норму, що передбачає відповідальність за скоєне посягання [54]. Абсолютно бездоганною таку позицію згаданих авторів визнати не можна, оскільки вона вже на першому етапі дозволяє визначити злочинність (незлочинність) діяння, а лише згодом встановити правову норму, яка підлягає застосуванню.

Більш прогресивний погляд на стадії та етапи кваліфікації злочинів має професор В. Навроцький, який пропонує виділяти три стадії та дванадцять етапів у процесі кримінально-правової кваліфікації (при цьому кваліфікація злочинів не ототожнюється з процесом застосування кримінального закону, тобто стадії кримінального процесу та кваліфікації злочинів розмежовуються) [55]. На думку цього вченого, кваліфікація злочинів складається з таких стадій і відповідних ним етапів:

Стадія № 1. Вибір кримінально-правової норми (норм), що передбачає вчинене діяння. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом чи іншим правопорушенням, висуваються версії щодо того, яка з кримінально-правових норм може ставитися у вину в даному випадку, а також констатується, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм (проводиться розмежування злочинів).

Ця стадія включає чотири етапи:

1) етап впорядкування зібраних фактичних даних;

2) етап висунення версій кваліфікації;

3) етап розмежування діянь;

4) етап виявлення правової норми (норм), що підлягає застосуванню.



Стадія № 2. Встановлення відповідності між юридично значущими фактичними ознаками діяння і ознаками, передбаченими законом. Для цього з yciєї інформації про злочин виділяють ту, яка по-перше, зібрана законним процесуальним шляхом, бо лише така інформація має доказове значення, а, по-друге, що характеризує ознаки юридично значущі, з якими закон пов’язує наявність певного злочину. З обраної норми виділяють ознаки, які відносяться до вчиненого посягання, а при наявності в диспозиції статті кількох альтернативних ознак вибирають ті з них, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації. Наприклад, при кваліфікації злочину за ст. 191 КК “Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”, визначають: а) ознаки, котрі характеризують спрямованість посягання проти чужого майна; б) cпoci6 викрадення – привласнення, розтрата чи зловживання службовим становищем; в) особу, яка вчинила злочин тощо. Одночасно відбувається співставлення – констатація відповідності (тотожності) фактичних ознак посягання i ознак злочину, вказаних у кримінальному законі. При цьому використовується конструкція складу злочину (з’ясовується, який склад має злочин – формальний, матеріальний або усічений). Саме склад злочину виступає безпосередньою юридичною підставою кваліфікації злочину та є своєрідним інструментом, за допомогою якого встановлюється відповідність між ознаками діяння i кримінально-правової норми. Будучи юридичною конструкцією та правовим поняттям, склад злочину служить для упорядкування співставлення факту i права.

При цьому склад злочину: 1) дозволяє визначити коло ознак, що слід співставляти; 2) дає можливість з’ясувати послідовність співставлення окремих ознак; 3) сприяє абстрагуванню від тих ознак, що не мають значення для кваліфікації; 4) у випадку відсутності співпадіння хоча б однієї ознаки дозволяє зробити висновок про відсутність даного складу злочину й перейти до встановлення наявності іншого складу злочину; 5) у разі відсутності співпадання з ознаками жодної з чинних норм Особливої частини КК є підставою для висновку, що дане діяння не є кримінально-караним; 6) при констатації наявності ycix ознак складу злочину є підставою для переходу до вирішення інших кримінально-правових питань, зокрема призначення покарання, звільнення від покарання тощо.

Ця стадія містить шість етапів:

1) етап доведення наявності ознак складу злочину;

2) етап визначення стадії вчинення злочину;

3) етап оцінки діяння, що виконане спільно кількома особами (суб’єктами);

4) етап оцінки діяння, що передбачене кількома нормами;

5) етап оцінки суспільної небезпеки діяння;

6) етап визначення наявності обставин, що усувають злочинність діяння.

Стадія № 3. Юридичне закріплення висновку стосовно того, що вміненню підлягає конкретна норма (норми) – юридичне закріплення результатів кваліфікації. Кримінально-правова оцінка (кваліфікація злочину) може привести до таких результатів (висновків): 1) має місце злочин; 2) має місце діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні особи, що вчинила злочин, чи за інших обставин, що виключають злочинність вчиненого; 3) наявна добровільна відмова від вчинення злочину; 4) має місце діяння, котре в силу малозначності не становить суспільної небезпеки; 5) у скоєному відсутні ознаки будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом.

Рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду про кваліфікацію скоєного у якості злочину й відповідно про необхідність застосування тієї чи іншої статті Особливої частини КК знаходить своє закріплення у відповідних процесуальних документах – постановах, протоколах, обвинувальному висновку, вироку, ухвалах суду тощо. Кваліфікація, що знайшла своє закріплення у процесуальних документах, стає обов’язковою, тягне певні правові наслідки для учасників процесу. Наприклад, застосувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту можна лише тоді, коли скоєне кваліфіковане за статтею закону, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (ст. 155 КПК).

Ця стадія передбачає два етапи:

1) етап формулювання результатів кваліфікації;

2) етап мотивування кваліфікації.

Наведені вище наукові позиції та думки щодо стадій та етапів кваліфікації злочинів свідчать про те, що вони повною мірою не реалізовані, до кінця не розроблені, а тому є потреба в подальшому уточненні та вдосконаленні певних теоретичних положень кримінального права.


9. Значення роз’яснень Пленуму Верховного Суду України для кваліфікації злочинів.

Окремого розгляду при висвітленні питань кваліфікації злочинів потребують постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – постанови ПВСУ), ставлення до яких не завжди є відповідним. З часу вступу в силу нового КК України з’явилося чимало Законів України, якими внесені зміни та доповнення до чинного кримінального законодавства. В зв’язку з цим, набуває актуальності питання правозастосовного тлумачення закону про кримінальну відповідальність. Як відомо, прийнято лише 19 (станом на 1 січня 2005 р.) нових постанов ПВСУ. І це, безумовно, лише перші кроки в сфері судового тлумачення кримінального законодавства.

Постанови ПВСУ є роз’ясненнями, де дається тлумачення кримінально-правових норм та які орієнтують судову практику на правильне застосування чинного законодавства. Це сприяє усуненню прогалин і недоліків у кримінальному законодавстві. При цьому в постановах ПВСУ йдеться про легітимні повноваження, якими законодавець наділив судові органи правом видавати певні роз’яснення стосовно положень, що не відображені або нечітко закріплені в кримінально-правових нормах. Набуваючи форму постанов, роз’яснення ПВСУ носять загальний характер і не підміняють закони.

Проблеми, які виникають під час застосування норм кримінального законодавства, зазвичай, відповідними постановами ПВСУ повністю вирішити не можна. Однак, як свідчить судово-слідча практика, іноді, саме постанови ПВСУ є тією “істиною в останній інстанції” до яких звертаються дізнавачі, слідчі, прокурори та судді. Не дивлячись на це, в Україні панує романо-германська (континентальна) система права, згідно з якою головним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, а не доктрина чи судова практика та її прецеденти. Саме це дає привід деяким вченим стверджувати, що постанови ПВСУ не є повноправним джерелом кримінального законодавства, проте це не є догмою, оскільки інші вчені неодноразово пропонували переглянути цю позицію на законодавчому рівні.

Тим, хто цікавиться проблемами реформування сучасного законодавства, мабуть, відомо, що коли в проекті КК України підготовленому за завданням Комісії (тепер Комітету) Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю були зазначені постанови Пленуму Верховного Суду України як джерела кримінального законодавства, то це викликало значну кількість заперечень [56].

До прийняття Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” від 21 червня 2001 р. постанови ПВСУ, згідно ст. 40 та п. 2 ч. 1 ст. 45 Закону України “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 року, мали статус керівних роз’яснень і обов’язкову силу для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, а сьогодні вони мають лише рекомендаційний характер. Хоча, як свідчить аналіз судово-слідчої практики, часто ці постанови беруться за основу при кваліфікації злочинів. Так, М. Марітчак, здійснюючи анкетування суддів, слідчих та працівників прокуратури на предмет визначення ієрархічної значимості факторів, що впливають на стабільність правозастосовної практики, а тим самим і на правильну кримінально-правову кваліфікацію, встановив, що на перше місце одностайно поставлені саме постанови Пленуму Верховного Суду України, потім – консультація безпосереднього начальника; поради колег по роботі; коментарі до законодавчих актів, насамперед до КК України; позиція прокурора [57].

Тому Пленум ВСУ повинен досить відповідально підходити до тлумачення кримінально-правових норм. При цьому в своїх постановах він повинен роз’яснювати саме спірні питання кваліфікації злочинів. На жаль, в окремих нових постановах ПВСУ, викладаються загальновідомі або прямо передбачені в КК положення. Так п. 2, абз. 1, 2 п. 3, п. 4 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону” просто дублюють положення викладені в ст. 36 КК. Це також стосується п. 2, п. 4 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику у справах про злочини проти життя та  здоров’я особи”, які дублюють статті 65-69, 15, 17, 31 КК.

Наявність таких положень значно знижує практичну значимість постанов ПВСУ, поряд з відсутністю роз’яснення саме спірних питань кваліфікації. Так, в згаданих постановах, відсутня будь-яка вказівка про кваліфікацію вбивства особи при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) і одночасно вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК). Пленум обмежується лише повторенням ч. 4 ст. 36 КК в п. 3 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону”: “особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту”.

Враховуючи відсутність чіткого вирішення зазначеної проблеми, окремі науковці, навіть, пропонують кваліфікувати такі дії за ст. 118 КК (за більш привілейованим складом злочину), що не відповідає новим положенням, викладеним у КК. Тому в постановах ПВСУ слід було вказати, що “при конкуренції злочинів, передбачених ст. 116 КК та ст. 118 КК, особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності”. На наш погляд, такі спірні положення повинні однозначно і чітко тлумачитися в постановах ПВСУ.

Враховуючи той факт, що постанови ПВСУ є прихованим судовим прецедентом, відповідальність Пленуму за їх прийняття повинна бути не меншою ніж до вступу в дію Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” від 21 червня 2001 року. Відомо, що проекти постанов ПВСУ надсилаються до окремих міністерств та вузів юридичного профілю для отримання відгуків і формування єдиного бачення тієї чи іншої проблеми. Проте, зазвичай, не всі, навіть обґрунтовані, пропозиції враховуються. Тому вважаємо доцільним опублікування у “Віснику Верховного Суду України” найбільш важливих пропозицій, які не були враховані в прийнятій постанові. Це дозволить юридичній громадськості та правозастосовчим органам краще зрозуміти логіку та виваженість окремих положень постанов, а також посилить відповідальність Пленуму за власні рішення.

Значним досягненням у цій сфері є передбачення на сайті Верховного Суду України проектів постанов Пленуму ВСУ, з якими можна ознайомитися та на які можна відіслати відгуки та власні пропозиції щодо їх вдосконалення.

Розглянуті окремі недоліки в чинних постановах ПВСУ, очевидно, не є вичерпними, тому вважаємо доцільним проведення Пленумом ретельного наукового аналіз цих постанов та внесення відповідних змін та доповнень до них.



Висновок

Підсумовуючи положення цієї теми, зазначимо, що проблема кваліфікації злочинів не втрачає своєї актуальності та складності на сучасному етапі розвитку кримінального права, оскільки й досі існують численні випадки неточної, неправильної, невідповідної кваліфікації з боку органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Навіть якщо кваліфікація здається на перший погляд бездоганною, то окремі прорахунки та хиби в ній можуть виявитися в процесі розгляду справ за апеляцією чи касаційного провадження. Більше того, вдосконалюється Кримінальний кодекс України, одні його норми скасовуються, інші закріплюються у нових нормах. Через це виникає потреба у відмежуванні (диференціації) норм кримінального законодавства, здійсненні належної кримінально-правової оцінки певних суспільно небезпечних діянь, створенні більш дієвих механізмів і методик кваліфікації злочинів. Усе це буде сприяти надійній та всебічній охороні й забезпеченні прав і свобод людини та громадянина в Україні.




ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ № 2.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал