З дисципліни Актуальні проблеми



Сторінка3/26
Дата конвертації01.01.2017
Розмір6.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

3. Види та функції кваліфікації злочинів. Значення правильної кваліфікації злочинів.

Визначити види кваліфікації злочинів можливо на підставі різних висхідних критеріїв, що покладаються в основу її розмежування (диференціації, типізації). У теорії кваліфікації злочинів є різні підходи щодо кількості таких критеріїв, їхнього обсягу та змісту, переліку конкретних різновидів кваліфікації, що містить кожний з цих критеріїв. Нами пропонується розглянути найтиповіші види кваліфікації злочинів, про які найчастіше згадується в юридичній літературі.

Як правило, в теорії кримінального права найчастіше всього зазначають про кваліфікацію злочинів, залежно від того, хто здійснює кваліфікацію злочинів [22]. Оскільки кваліфікація злочинів є обміркованим і логічним процесом, в ході якого встановлюється відповідність між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, котрий передбачений КК, то її може здійснювати кожна людина. Однак, залежно від того, хто конкретно дає кваліфікацію злочинів, – службові особи уповноважених органів держави, або окремі громадяни, – значення її різне. Таким чином, залежно від того, хто здійснює кваліфікацію злочинів (залежно від конкретних суб’єктів, які здійснюють кримінально-правову оцінку скоєного), вона буває двох видів:

1) офіційна (легальна);

2) неофіційна (доктринальна).

Офіційна (легальна) кваліфікація (від лат. “legalis” – законний) – це кваліфікація злочину, яка здійснюється уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Така кваліфікація закріплюються в процесуальних документах (постановах, протоколах, обвинувальних висновках слідчого, обвинувальних вироках чи ухвалах суду) та породжує певні юридичні наслідки, що мають обов’язковий характер. Тільки вона має правове значення, оскільки є підставою для порушення кримінальної спрви, проведення попереднього розслідування, висування звинувачення, віддання до суду, винесення обвинувального вироку тощо.

Офіційна (легальна) кваліфікація проводиться на всіх стадіях руху кримінальної справи – від її порушення та до перегляду судових рішень в касаційному порядку чи в порядку виключного провадження. При цьому розрізняють попередню та остаточну кваліфікацію злочинів [23]. Попередня кваліфікація здійснюється органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду до постановлення вироку. Без неї неможливо перейти до остаточної кваліфікації, бо, якщо діяння попередньо не кваліфікувати як злочин, то це унеможливлює порушення кримінальної справи, вчинення яких-небудь процесуальних дій щодо особи, яка підозрюється чи обвинувачується у скоєнні злочину або віддається через це до суду. Остаточну ж кваліфікацію здійснює лише суд, який у своєму вироку визнає діяння злочинним і встановлює за його вчинення конкретне покарання. Саме тому у ч. 1 ст. 62 Конституції України встановлено, що “особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.



Неофіційна (доктринальна) кваліфікація (від лат. “doctrina” – вчення) – це відповідна правова оцінка, яка дається окремими громадянами, адвокатами, журналістами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов’язкового характеру, але може враховуватися суб’єктами офіційної кваліфікації, впливати на розвиток науки кримінального права та законодавчу діяльність, формувати правові погляди суспільства тощо.

Слід зауважити, що відповідно до ст. 221 КПК “Розв’язання клопотань, заявлених при ознайомленні з матеріалами справи” обвинувачений чи захисник можуть подавати клопотання про зміну кваліфікації злочину. Таке клопотання породжує для слідчого, прокурора чи суду обов’язок погодитися з запропонованою кваліфікацією чи навпаки, не задовольнити клопотання, навівши при цьому мотиви свого рішення. З цього випливає, що кваліфікація, яка запропонована обвинуваченим та (або) його захисником, не будучи обов’язковою, тим не менш породжує для відповідних офіційних органів обов’язок належним чином реагувати на неї. Уявляється, що уповноважені державою органи та їхні особи також мають реагувати на клопотання інших учасників процесу (потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача тощо), оскільки це сприятиме підвищенню авторитетності прийнятих від імені держави рішень і в майбутньому обмежить випадки оскарження громадянами дій державних органів і службових осіб.

У теорії кваліфікаці злочинів прийнято також існують й інші види кваліфікації злочинів. Так, Ф. Бурчак у своїй роботі пропонує поряд з офіційною та неофіційною кваліфікацією злочинів виділяти кваліфікацію злочинів залежно від елементів складу злочину, залежно від стадій вчинення умисного злочину (кваліфікацію попередньої злочинної діяльності), залежно від дій співучасників злочину, залежно від виду множини злочинів тощо [24].

Отже, залежно від елементів складу злочину кваліфікація поділяється на чотири види:

1) кваліфікація за об’єктом злочину;

2) кваліфікація за об’єктивною стороною злочину;

3) кваліфікація за суб’єктом злочину;

4) кваліфікація за суб’єктивною стороною злочину;

Залежно від стадій вчинення умисного злочину кваліфікація буває двох видів:

1) кваліфікація незакінченого злочину (кваліфікація попередньої злочинної діяльності), яка поділяється на два підвиди:

а) кваліфікація готування до злочину;

б) кваліфікація замаху на злочин;

2) кваліфікація закінченого злочину.

Залежно від дій співучасників злочину виокремлюють кваліфікацію чотирьох видів:

1) кваліфікація дій виконавця (співвиконавця);

2) кваліфікація дій організатора;

3) кваліфікація дій підбурювача;

4) кваліфікація дій пособника.

Залежно від виду множини (множинності) злочинів є три види кваліфікації злочинів:

– кваліфікація повторності злочинів;

– кваліфікація сукупності злочинів;


  • кваліфікація рецидиву злочинів.

Залежно від конкретної групи злочинів, яка передбачена відповідним розділом Особливої частини КК, кваліфікація має двадцять видів:

– кваліфікація злочинів проти основ національної безпеки України;

– кваліфікація злочинів проти життя та здоров’я особи;

– кваліфікація злочинів проти волі, честі та гідності особи;

– кваліфікація злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи;

– кваліфікація злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина;

– кваліфікація злочинів проти власності;

– кваліфікація злочинів у сфері господарської діяльності;

– кваліфікація злочинів проти довкілля;

– кваліфікація злочинів проти громадської безпеки;

– кваліфікація злочинів проти безпеки виробництва;

– кваліфікація злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту;

– кваліфікація злочинів проти громадського порядку та моральності;

– кваліфікація злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення;

– кваліфікація злочинів у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації;

– кваліфікація злочинів проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян;

– кваліфікація злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку;

– кваліфікація злочинів у сфері службової діяльності;

– кваліфікація злочинів проти правосуддя;

– кваліфікація злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів);

– кваліфікація злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Зазначені вище види кваліфікації злочинів можуть бути враховані у кримінальному судочинстві при визначенні переліку злочинів, розслідування яких проводиться, при встановленні підслідності чи підсудності кримінальних справ, при спрямуванні зусиль на відпрацювання слідчих версій по окремим напрямам тощо.

Важливим питанням у теорії кваліфікації злочинів є визначення функцій кваліфікації злочинів. Загалом під функцією розуміють головне призначення та спосіб поведінки об’єкта у певній системі, його роль, значення, форми впливу та інші предмети, процеси, явища [25]. Виходячи з цього, аналіз функцій кваліфікації злочинів дозволяє з’ясувати її головне призначення, мету, соціальну роль та значення. Разом з тим ми маємо пам’ятати, що кваліфікації злочинів властива поліфункціональність, оскільки вона є багатоаспектим явищем. Видається, що найбільш комплексний підхід в цьому аспекті розкритий у роботі В. Навроцького, котрий пропонує розрізняти функції кваліфікації злочинів (кримінально-правової кваліфікації) залежно від деяких висхідних критеріїв: 1) ступеня їхньої важливості; 2) їхнього походження; 3) сфери їхної дії; 4) їхнього змісту; 5) їхнього юридичного значення [26].

Таким чином, залежно від ступеня важливості є такі функції кваліфікації: а) основна – полягає у визначенні того, є вчинене діяння злочином чи ні, тобто ця функція допогає встановити, чи мають місце ознаки злочину у кваліфікованих діяннях; б) другорядні – полягають у визначенні того, який саме злочин вчинено – віднесення його до певного роду та виду злочинних посягань, встановлення ступеня тяжкості тощо;

Залежно від свого походження функції кваліфікації поділяються на: а) первісні – це визначення кримінально-правової норми (норм), яка визначає діяння злочином чи дає іншу оцінку; б) похідні – полягають у обґрунтуванні правильності вибору норми, якою передбачене вчинене діяння, а також у юридичному оформленні та закріпленні результатів кваліфікації;

Залежно від сфери своєї дії функції кваліфікації бувають двох видів: а) внутрішні – це ті, які пов’язані з вирішенням питань матеріального кримінального права; б) зовнішні – характеризуть призначення кваліфікації стосовно суміжних видів діяльності, інших галузей права;

Залежно від свого змісту виокремлюють такі функції кваліфікації: а) соціально-політична – полягає в оцінці діяння з точки зору суспільних і державних інтересів; б) логічна – полягає у побудові силогізму, де більшим посиланням буде норма закону, що регламентує відповідне діяння, меншим – фактичні ознаки вчиненого діяння, а висновком – результат кваліфікації, тобто констатація того, що скоєне підпадає під ознаки певної кримінально-правової норми, або не містить таких ознак; в) гносеологічна – передбачає накопичення та прирощення суспільно-корисної інформації; г) психологічна – полягає у тому, що конкретне завдання кваліфікації вирішується у ході процесу мислення;

Залежно від свого юридичного значення функції кваліфікації бувають чотирьох видів: а) правофіксуюча – полягає у тому, що кваліфікація констатує факт наявності чи, навпаки, відсутності відповідних правових відносин; б) правоконкретизуюча – полягає у тому, що кваліфікація забезпечує піднормативне індивідуальне регулювання суспільних відносин; в) правовстановлююча – полягає у тому, що кваліфікація є підставою для визначення обсягу прав і обов’язків учасників процесу; г) кримінологічна – полягає у тому, що кваліфікація є засобом попередження вчинення злочинів, умовою формування правомірної поведінки.



Значення правильної кваліфікації злочинів полягає в тому, що за допомогою її досягається істина у кожній кримінальній справі, реалізуються цілі та завдання кримінально-правової політики держави, забезпечується додержання законності, здійснюється відповідне правозастосування, виноситься обґрунтований судовий вирок та, в кінцевому рахунку, досягається справедливість кримінального покарання. Будучи одним з найважливіших компонентів практичної дільності органів досудового слідства та суду, кваліфікація злочинів впливає на правильне застосування кримінально-правових норм, дозволяє припиняти суспільно небезпечні діяння та застосовувати покарання щодо осіб, які їх вчинили, дає можливість розробляти та здійснювати систему виховних і попереджувальних заходів, спрямованих на запобігання та відвернення певних видів злочинів і злочинності в цілому. Завдяки правильній кваліфікації усувається потенційна небезпека незаконного обмеження конституційних свобод та інтересів людини та громадянина, порушення їхніх прав на справедливе судочинство, чим досягається віра в те, що особи, які посягають на інтереси суспільства та окремих громадян, будуть підлягати покаранню відповідно до закону.

Порівняно з Україною, яка є репрезентантом романо-германської правової сім’ї, проблема правильної кваліфікації не стоїть так гостро в державах з іншими правовими сім’ями. Наприклад, у державах англо-американської правової сім’ї при кваліфікації злочинів орієнтуються не тільки на писане (“статутне”) право, а й на судові прецеденти. При цьому сторона обвинувачення до постановлення вироку судом може збільшити чи, навпаки, зменшити обсяг обвинувачення (так званих “пунктів обвинувачення”), не виявляючи зайвої педантичності щодо його повноти та всебічності. Крім того, сформований декілька десятиліть тому інститут “угоди на випадок визнання винним своєї вини”, який існує у кримінальному процесі США, спрямований на спрощення процедури розгляду кримінальних справ та полегшення діяльності слідчих і суддів.

Сутність зазначеної угоди полягає у тому, щоб дійти збалансованого спільного рішення у кримінальній справі між стороною обвинувачення та самим обвинуваченим, при цьому останній погоджується (має право) визнати себе винним у вчиненні менш тяжкого злочину, ніж той, який ставиться йому у вину або зазначений в обвинувальному акті чи заяві про обвинувачення, а сторона обвинувачення (прокурор) не буде наполягати на пред’явленні попереднього обвинувачення та зобов’язується перекваліфікувати діяння на менш тяжке, тобто те, в якому зізнається обвинувачений. При укладанні угоди обвинувачений може діяти як самостійно, так і через свого захисника. Угода також передбачає, що у подальшому обвинувачений не буде подавати апеляційну скаргу на рішення суду [27].

Як правило, головною причиною укладання зазначених угод є невпевненість сторони обвинувачення в успішному для неї вирішенні справи у суді, недостатня кількість чи вагомість доказової бази, наявність помилок чи недоліків при проведенні попередніх слідчих або оперативно-розшукових дій тощо. Не дивлячись на це, статистичні дані свідчать, що у 90 % кримінальних справ обвинувачені визнають свою вину. Приблизно 50 % зізнань є результатом домовленості (угоди) між обвинуваченим і прокурором [28]. До порівняно недавнього часу такі угоди не підлягали широкому афішуванню, а їх укладення вважалося певним відхиленням від принципів правосуддя, “лазівкою” для всіляких зловживань працівників правоохоронних органів. Однак, у наш час це цілком визнана та відкрита процедура, про що свідчить рішення Верховного суду США у “справі Сантобелло” (1971 р.) та нормативне регулювання інституту угоди про визнання вини в Уніфікованих правилах кримінального процесу.

Таким чином, значення угод про визнання вини обвинуваченими полягає у тому, що вони є вагомим компонентом спрощеного (прискореного) кримінального судочинства, реалізуються у спеціальних процедурах і не передбачають скрупульозного (докладного) додержання процесуальних правил. Через це кримінально-процесуальне законодавство США встановлює нескладні вимоги щодо припустимості доказів, їх дослідження та перевірки, повноти та всебічності, забезпечення права на захист, оформлення ухвалених судом рішень тощо. У кінцевому рахунку це дозволяє не тільки розвантажити слідчий і суддівський корпус, а й заощадити бюджетні кошти, які асигнуються на його утримання.

Слід відзначити, що інститут угоди з обвинуваченим був реципійований окремими європейськими державами фактично повністю (Англія) або частково (Італія). Якщо порівняно недавно цей інститут вважався неприйнятним і дуже часто піддавався гострій критиці з боку європейських юристів, то в умовах сьогодення він все більше і більше знаходить підтримки у багатьох науковців і практиків у всьому світі.

На відміну від США в Україні застосовується інший підхід. Кваліфікація злочину вважається правильною, доки її не буде змінено чи скасовано в установленому порядку. Як відзначає Я.О. Мотовіловкер, правильна кваліфікація залежить від правильного встановлення не фактичних обставин справи, а від співпадання ознак правильно встановлених фактів і ознак, вказаних у тій чи іншій нормі [29]. Тому кваліфікація злочину буде правильною тільки тоді, коли вона здійснена на підставі повного, всебічного й обєктивного дослідження фактичних обставин справи та застосування кримінального закону відповідно до загальновизнаних принципів і правил кваліфікації. В іншому випадку кваліфікація не буде правильною та відповідною, що негативно впливатиме на вирішення кримінально-правових, процесуальних, кримінологічних, криміналістичних й інших питань.

У кримінально-правовому аспекті значення правильної кваліфікації є найбільш суттєвим й очевидним, оскільки вона: 1) є передумовою оцінки ступеня та характеру суспільної небезпеки вчиненого посягання; 2) визначає ступінь тяжкості вчиненого злочину; 3) вирішує питання про причетність до злочину; 4) встановлює, чи є підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності; 5) лежить в основі призначення справедливого покарання; 6) враховується при звільненні особи від кримінального покарання; 7) впливає на встановлення віку кримінальної відповідальності та застосування примусових заходів виховного характеру; 8) враховується при визначенні виду примусових заходів медичного характеру.

У кримінально-процесуальному аспекті значення правильної кваліфікації полягає в тому, що вона: 1) впливає на визначення заходів примусу, які можуть бути застосовані в процесі розслідування та судового розгляду; 2) є запорукою забезпечення прав і законних інтересів не тільки потерпілого; 3) дозволяє встановити форму попереднього розслідування; 4) визначає підслідність.

У кримінологічному аспекті значення правильної кваліфікації вбачається у тому, що вона є основою (підґрунтям) для кримінально-правової статистики та планування заходів протидії злочинності, а також здійснює інформативний, виховний та профілактичний вплив як на осіб, котрі вчинили злочини, так і на усіх громадян.



Криміналістичний аспект правильної кваліфікації передбачає, що методика розслідування злочинів і тактика проведення окремих слідчих дій напряму залежать від того, як кваліфіковано суспільно небезпечне діяння.

4. Структура кваліфікації злочинів.
Оскільки кваліфікація злочину відноситься до складних і багатогранних явищ, то вона має свою внутрішню побудову, структуру, складові елементи. Структуру кваліфікації злочинів утворюють ті ж елементи, які входять у структури будь-якої людської діяльності. Це її об’єкт, суб’єкт та зміст. Разом з тим у юридичній літературі висловлювалися інші погляди на структуру кваліфікації (наприклад, Є. Чвялєва, посилаючись на А. Івіна, вказує, що відповідно до теорії цінностей структура оціночного судження включає в себе чотири елементи – суб’єкт, предмет, підстави та характер оцінки) [30]. Не заперечуючи цей підхід авторів, зазначимо, що за суттю підстави кваліфікації є чимось зовнішнім щодо неї, а тому навряд чи можуть належати до структурних елементів оціночної діяльності. Крім того, характер оцінки, про які говорять ці автори, фактично є змістом кваліфікації.

Об’єкт кваліфікації – це діяння, що підлягає кримінально-правовій оцінці. При цьому кримінально-правова оцінка поширюється не тільки на злочинні посягання, а й на інші діяння, які схожі на злочини (наприклад, малозначні діяння, адміністративні чи дисциплінарні проступки тощо). Тільки тоді, коли процес кваліфікації завершений, можна стверджувати, що має місце саме злочин, тобто суспільно небезпечне посягання, передбачене певною заборонювальною нормою кримінального закону. Критерієм того, що діяння слід кваліфікувати як злочин є реальне заподіяння значної шкоди чи створення потенційної загрози (поставлення у небезпеку) заподіяння такої шкоди. Навпаки, коли діяння є очевидно правомірним, суспільно прийнятним чи є об’єктом інших галузей права, воно не може кваліфікуватися як злочин.

Суб’єкт кваліфікації – це ті органи, що здійснюють кримінально-правову оцінку діяння (у даному випадку йдеться про офіційну кваліфікацію, яка дається органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду). Перелік, повноваження, права та обов’язки органів і осіб, які здійснюють офіційну кваліфікацію, закріплюється кримінально-процесуальним законодавством та іншими нормативно-правовими актами. Поряд з цим неофіційну кваліфікацію можуть здійснювати адвокати, журналісти, науковці та, за великим рахунком, будь-які пересічні громадяни, однак вона не є обов’язковою.

Зміст кваліфікації – це те, що складає її сутність, з приводу чого розпочинається і заради чого здійснюється відповідна діяльність, тобто це оцінка скоєного з точки зору кримінального закону як злочину чи незлочинної поведінки. Зміст кваліфікації злочинів полягає в тому, що вона: 1) здійснюється уповноваженими на те органами держави – дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду – у процесі їхньої правозастосовчої діяльності; 2) проводиться у відповідній процесуальній формі, а її результати закріплюються в актах вказаних вище органів; 3) тягне за собою правові наслідки як для осіб, дії яких кваліфікуються, так і для самих державних органів; 4) спрямована на оцінку суспільно небезпечної поведінки особи, через що визначається кримінально-правова норма, яка передбачає відповідальність за скоєне діяння.
5. Підстави та передумови кваліфікації злочинів.

Для здійснення правильної кваліфікації злочинів необхідно додержуватися певних підстав та передумов. Підстава передбачає, що той, хто здійснює кваліфікацію, спирається на щось, виходить з чогось, знає щось як достатній привід для своєї діяльності. Передумовами кваліфікації є все те, що передує кваліфікації злочинів, це певна діяльність, яка власне призводить до виникнення її підстав. Тому підстави кваліфікації злочину слід відрізняти (відмежовувати) від її передумов.



Підстави кваліфікації злочинів – це обставини, які в часі мають існувати на момент початку процесу кваліфікації та прямо стосуються оцінки конкретного діяння. Це певні факти, які вже встановлені та зафіксовані, незмінювані положення, у той час як передумови кваліфікації – це тільки шлях до них.

Передумовами правильної кваліфікації злочинів є такі вимоги: а) глибоке вивчення та розуміння особою, яка застосовує кримінально-правові норми, засад кримінального права, кримінально-правової політики держави та судово-слідчої практики; б) правильне з’ясування та витлумачення змісту кримінального закону, визначення меж дії обраної кримінально-правової норми у часі, просторі та по колу oci6, а також встановлення всіх її ознак; в) збір і аналіз доказів у справі, повне та всебічне втановлення фактичних ознак вчиненого суспільно небезпечного діяння; г) застосування правил кваліфікації злочинів, вироблених теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак злочину, що встановлені законом, з ознаками вчиненого діяння.

У теорії кримінального права прийнято розрізняти дві підстави кваліфікації злочинів – фактичну та юридичну (нормативну). Ці підстави забезпечують правильну кваліфікацію лише у своїй сукупності. Відповідність між фактичними обставинами справи та юридичними висновками про кваліфікацію, як вважає П. Лупинська, залежить від того, наскільки повно та чітко визначені в законі ті факти, що повинні бути встановлені, та наскільки об’єктивно, повно та всебічно вони досліджені [31].



Фактична підстава кваліфікації злочину – обставини справи, які мали місце в реальній дійсності, стали відомими правоохоронним органам, отримали свого процесуального закріплення та, внаслідок цього, підлягають кримінально-правовій оцінці – де, коли, ким, в якій обстановці, з використанням яких знарядь (засобів), яким способом вчинено злочинне діяння, які шкідливі наслідки воно потягнуло, ким вчинено, в чому знайшло вираз суб’єктивне ставлення особи до скоєного тощо. На думку Б. Курінова, фактичною обставиною кваліфікації злочину слід визнавати конкретний життєвий випадок (суспільно небезпечне діяння) [32]. Ця теза підтверджується положеннями ч. 1 ст. 2 КК, де зазначається, що “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння”. Проте діяння саме по собі не можна вважати підставою кваліфікації. Для того, щоб діяння стало сферою уваги органів, котрі здійснюють кваліфікацію, потрібна наявність доказової інформації про скоєне, тобто відомостей, здобутих законним, процесуальним і обґрунтованим шляхом. Якщо інформація отримана з процесуальними порушеннями, вона не повинна враховуватися при кваліфікації злочину.

У ході розслідування та судового розгляду справи предметом дослідження є широка сукупність обставин, що характеризують вчинене посягання та особу винного. Однак, при кваліфікації враховуються лише ті з них, що відповідають ознакам певного складу злочину. Предмет доказування по кримінальній справі (ст.64 КПК) ширший, ніж коло ознак, достатніх для кваліфікації скоєного. Неприпустимо звужувати предмет доказування, оскільки це викличе помилки й у кваліфікації, особливо при наявності конкуренції норм. Неправильне або неповне встановлення фактичних обставин справи тягне за собою неправильну кваліфікацію. Посягання кваліфікують виходячи не з того, що фактично вчинено, а з тих доказів, які зібрані по справі. Тому так важливо додержуватися повноти, всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи, оскільки це служить усуненню розриву між скоєним i доведеним.

Разом з тим правильне і повне встановлення фактичних обставин справи зовсім не обов’язково тягне за собою правильну кваліфікацію. Правильність кваліфікації залежить від правильного встановлення не фактичних ознак, а від співпадіння ознак вірно встановлених фактів й ознак, вказаних у тій чи іншій кримінально-правовій нормі. Отже, правильне встановлення фактичних обставин справи є основою (базою) для кваліфікації злочину, а зовсім не критерієм правильності кваліфікації. Встановлення нових фактичних обставин справи або визнання недоведеними тих обставин, що раніше вважалися встановленими, є підставою для зміни кваліфікації (якщо такі обставини є ознаками складу злочину).

Таким чином, кваліфікація можлива лише після того, як встановлені фактичні обставини справи, що мають кримінально-правове значення. По мipi встановлення окремих ознак вчиненого діяння, до остаточного завершення цього процесу, здійснюється лише попередній вибір норми, висуваються версії кваліфікації скоєного. Сама ж кваліфікація можлива лише тоді, коли є норма закону, що передбачає скоєне діяння в якості злочину.



Юридична (нормативна) підстава кваліфікації злочину – юридичний склад злочину. Це означає, що шляхом створення юридичного складу злочину законодавець оголошує певну поведінку особи злочинною, так би мовити, “перетворює” певний тип суспільно небезпечної поведінки на злочин певного виду. Лише юридичний склад злочину дозволяє у процесі застосування кримінально-правових норм зробити висновок, який саме конкретний злочин вчинила особа [33].

Поряд з цим в літературі можна зустріти різні погляди на юридичну (нормативну) підставу кваліфікації злочину. Одні автори визнають в якості такої підстави склад злочину (наприклад, В. Малихін) [34], інші – норми кримінального закону (наприклад, В. Малков) [35], треті – склад злочину та норми кримінального закону разом (наприклад, Е. Борисов) [36]. На думку професора В. Навроцького, зауваження авторів, які вважають, що склад злочину не може визнаватися підставою кваліфікації злочинів є більш слушними, оскільки, по-перше, вчення про склад злочину з’явилося в кримінально-правовій науці порівняно недавно (близько двохсот років тому), а кваліфікація здійснювалася задовго до цього, та, по-друге, і зараз, щоб кваліфікувати діяння, потрібно мати про нього відповідну інформацію та кримінально-правову норму, що регламентує це діяння [37]. Через це згаданий вчений пропонує юридичною підставою кваліфікації злочинів вважати кримінально-правову норму, яка передбачає узагальнені, типові ознаки злочинного діяння.

Виходячи з позиції професора В. Навроцького, в літературі виділяють основні та додаткові юридичні підстави кваліфікації злочину. Основною юридичною підставою кваліфікації вважають кримінально-правову норму, котра здійснює регламентацію діяння, що піддається оцінці. Водночас тільки кримінально-правової норми недостатньо у випадку застосування бланкетних норм, при безпосередній відсилці до комплексу неправових норм, використанні оціночних понять, наявності прогалин у праві [38]. У такому разі звертаються до додаткових юридичних підстав кваліфікації злочину, якими можуть виступати: 1) інші кримінально-правові норми (коли на них прямо вказує відсильна диспозиція чи коли в іншій нормі витлумачено зміст понять, що використовуються в “основній” нормі); 2) нормативні акти інших галузей права (якщо мають місце бланкетні норми кримінального закону чи в разі субсидіарного застосування правових норм тоді, коли прямих відсилок в нормі Особливої частини КК немає, але їх використання випливає зі змісту відповідних норм); 3) норми суспільної моралі, звичаї, правові принципи, загальні уявлення про право (при з’ясуванні змісту оціночних понять, що використовуються в кримінально-правових нормах); 4) акти офіційного тлумачення Конституції України та кримінального закону (рішення Конституційного Суду України та постанови Пленуму Верховного Суду України); 5) прецеденти (якщо це відповідає вимогам забезпечення правильного та одностайного застосування кримінального закону).

Якщо кримінальний закон змінюється, то може виникнути підстави для перекваліфікації діяння. Юридичними підставами перекваліфікації при зміні кримінального закону може бути: 1) зміна в ознаках основного складу злочину; 2) зміни у кваліфікуючих чи пом’якшуючих ознаках складу; 3) зміни у санкції статті; 4) встановлення у КК спеціальної норми про відповідальність за певне діяння; 5) виключення з КК спеціальної норми та повернення до положення, при якому відповідальність за певне діяння передбачена загальною нормою. Зауважимо, що зміна кваліфікації при зміні кримінального закону не свідчить про те, що раніше була допущена помилка.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал