З дисципліни Актуальні проблеми



Сторінка13/26
Дата конвертації01.01.2017
Розмір6.09 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26

Види повторності:

1) повторність злочинів, не пов’язана із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин (фактична повторність).

Фактичну повторність можна визначити як таку форму множинності, яка полягає у вчиненні кількома окремими діяннями в різний час (або у різних ситуаціях) кількох тотожних, однорідних або різних злочинів, за жоден з яких — на момент вчинення останнього діяння (яке може містити кілька злочинів: випадки ідеальної сукупності) — особа не була засуджена139.

Її зміст розкривається через аналіз її видів, певний характер злочинів, які створюють її. Це такі види: повторність тотожних злочинів і повторність однорідних злочинів. Саме в ч. 1 ст. 32 КК говориться про повторність тотожних злочинів, тобто передбачених тією ж статтею або частиною статті КК, а в ч. 3 ст. 32 КК – про повторність однорідних злочинів, передбачених у різних статтях Особливої частини КК.



Кваліфікація повторності тотожних злочинів. Така повторність наявна, якщо злочини, що утворюють її, містять ознаки того ж складу злочину (наприклад, вчинені послідовно дві крадіжки чи два заволодіння транспортними засобами). Обидва злочини, що утворюють таку повторність, охоплює одна стаття КК, в якій встановлена відповідальність за повторне вчинення цього злочину.

В судово-слідчій практиці трапляються випадки неправильного визначення повторності злочинів.



Так вироком Красногвардійського районного суду АР Крим від 20 лютого 2003 року Л. засуджена за ч.1 ст. 366 КК України на 3 роки обмеження волі з позбавленням права займати посади, пов'язані з випискою рецептів на придбання транквілізаторів, строком на 1 рік, за ч.2 ст. 307, ст. 69 КК України на 3 роки позбавлення волі без конфіскації майна, за ч.2 ст. 308, ст. 69 на 3 роки позбавлення волі без конфіскації майна з позбавленням права займати посади, пов'язані з випискою рецептів на придбання транквілізаторів, строком на 1 рік, у відповідності до ст. 70 КК України за сукупністю злочинів на 5 років позбавлення волі без конфіскації майна з позбавленням права займати посади, пов'язані з випискою рецептів на придбання транквілізаторів, строком на 2 роки; на підставі ст. 75 КК України звільнена від відбування основного і додаткового покарання з іспитовим строком на 2 роки, згідно ст. 76 КК України зобов'язана 1 раз у три місяці з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи.

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

За вироком засуджена Л. визнана винною у тому, що вона, працюючи в період з червня по грудень 2002 року дільничним лікарем-терапевтом 3-го міського поліклінічного об'єднання м. Сімферополя і будучи службовою особою, з корисливих мотивів з метою заволодіння психотропними речовинами та їх подальшого збуту, умисно, зловживаючи службовим становищем, вносила в офіційні документи - рецептурні бланки завідомо неправдиві відомості і придбавала зазначені медичні препарати.

Так, 18 жовтня 2002 року вона, внісши в рецептурний бланк серії ГЕ №447242 на ім'я Т. завідомо неправдиві відомості на придбання медичного препарату "Сібазон №20", придбала того ж дня в аптеці №221 м. Сімферополя упаковку на 20 таблеток цього препарату з метою його збуту.

14 листопада 2002 року, внісши в рецептурний бланк серії ГЕ №507301 на ім'я Б. завідомо неправдиві відомості на придбання медичного препарату "Феназепам №50", придбала того ж дня в аптеці №221 м. Сімферополя упаковку на 50 таблеток цього препарату з метою його збуту.

20 листопада 2002 року, внісши в рецептурний бланк серії ГЕ №507320 на ім'я С. завідомо неправдиві відомості на придбання медичного препарату "Реланіум", придбала того ж дня в аптеці №221 м. Сімферополя упаковку на 20 таблеток медичного препарату "Реланіум-тархомін. Діазепам" з метою його збуту.

Крім того, за період з червня по листопад 2002 року Л. за невстановлених обставин придбала в м. Сімферополі 2 упаковки медичного препарату "Мазепам Юмг. Оксазепам" по 50 таблеток у кожній з метою їх збуту.

Незаконно придбані вказані медичні препарати, які містять у собі психотропні речовини, Л. в період з червня по 1 грудня 2002 року незаконно перевозила в смт. Красногвардійське АР Крим і там повторно збувала їх в місцях масового перебування громадян - на речовому ринку "Компакт".

У касаційному поданні прокурор стверджує, що вирок Красногвардійського районного суду АР Крим від 20 лютого 2003 року щодо засудженої Л. підлягає скасуванню у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону з направленням справи на нове розслідування.

У поданні, зокрема, з посиланням на постанову № 4 Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року "Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів" зазначається, що кваліфікація дій Л. за ч.1 ст. 366 КК України є неправильною, оскільки у відповідності до п. 18 названої постанови Пленуму видача лікарем повторно рецепта на право придбання психотропних речовин усупереч правилам, встановленими МОЗ, із корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах тягне відповідальність за ч.2 ст. 319 КК України, а повторне використання підроблених документів, які дають право на отримання психотропних речовин, кваліфікується ще й за ч.2 ст. 318 КК України.

У вказаному поданні також зазначається, що при кваліфікації дій засудженої за ч.2 ст. 308 КК України органами досудового слідства і судом помилково пропущена кваліфікуюча ознака "повторності" вчинення злочину.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала доводи касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касатора, колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Слідчими органами і судом при кваліфікації дій Л. не оговорено питання, чому саме щодо останньої застосована ч.1 ст. 366 КК України, а не ч.2 ст. 319 і ч.2 ст. 318 КК України з відповідними кваліфікуючими ознаками.

Тому, згідно Ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 січня 2004 року, усунення вказаних недоліків по справі згідно з чинним законодавством можливе при новому провадженні зі стадії досудового слідства. У зв'язку з цим вирок по справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на нове розслідування.

Враховуючи такі поширені помилки, Пленум ВСУ був змушений присвятити окремі положення власних постанов питанням кваліфікації повторності тотожних злочинів.

Так згідно п. 15 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5 "Про судову практику у справах про хабарництво", повторністю охоплюються як перший, так і наступні злочини, тому кваліфікувати перший із них додатково ще й за ч. 1 ст. 368 чи 369 КК не потрібно. Це не стосується тих випадків, коли одні злочини були закінченими, а інші — ні, і випадків, коли особа одні злочини вчинила як виконавець, а інші — як організатор, підбурювач або пособник, оскільки незакінчені злочини і злочини, які особа вчинила не як виконавець, повинні одержувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст. 15 чи ст. 27 КК.

Одночасне одержання службовою особою хабара від декількох осіб належить кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли він дається за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а службова особа усвідомлює, що одержує його від декількох осіб.

Така кваліфікація відбувається лише у випадках, коли злочини, належні до повторності, всі є закінченими чи всі є замахами на злочин або готуванням до нього. В інших випадках при повторності тотожних злочинів настають такі правила її кваліфікації. Ці правила зводяться до того, що в разі, якщо один зі злочинів є закінчений, а інший – замах (або навпаки), вчинене потребує кваліфікації кожного злочину окремо, за відповідною частиною застосовуваної однієї і тієї ж статті КК. Так, згідно п.17 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя та  здоров’я особи” окремо кваліфікуються діяння й у випадках, коли спочатку було вчинено закінчене умисне вбивство, а потім - готування до такого ж злочину чи замах на нього.

Повторність тотожних злочинів, якщо вона прямо не передбачена в статті Особливої частини КК (наприклад, особа вчинила послідовно два умисних тяжких тілесних ушкодження), розглядається в п. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання.

У зв’язку з цим, на нашу думку, є неточним формулювання кваліфікації передбаченої в п.17 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя та  здоров’я особи”, а саме, „якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК”. Тобто формула кваліфікації повторного вбивства повинна складатися лише із сукупності кримінально-правових норм. Така формула кваліфікації викликає обґрунтовані сумніви. Вона не може, на нашу думку, бути застосована при вчиненні першого вбивства передбаченого ч.1 ст. 115 КК і наступного (повторного) вбивства передбаченого ст. 115 КК, тому що, це б суперечило вищезазначеним правилам кваліфікації повторності злочинів.

В інших ситуаціях вона може бути застосована, про що далі згадується в п.17 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя та  здоров’я особи”.

У спеціальній літературі можна зустріти підхід, який полягає в побудові ланцюгів статей та/або частин статті Особливої частини КК та рекомендації застосування відповідної статті та/або частини статті Особливої частини КК залежно від їх місця у згаданому ланцюгу.

Зокрема, А. Ришелюк вважає, що у разі, коли повторність передбачена КК як кваліфікуюча ознака відповідного злочину, вчинення двох чи більше таких злочинів, передбачених однією статтею, кваліфікується за тією частиною статті, якою передбачено цю ознаку. Якщо ж один чи кілька з вчинених винним повторних злочинів підпадають під норми КК, які є особливо кваліфікованими складами (наприклад, ч. ч. 3, 4, 5 ст. 185 КК, ч. ч. 3, 4, 5 ст. 186 КК), вчинене кваліфікується за тією частиною відповідної статті, яка передбачає найбільш тяжке покарання. Окрема кваліфікація за ознакою повторності у цих випадках не потрібна, проте у відповідних процесуальних документах (обвинувальному висновку, вироку тощо) обов'язково має бути вказана і така ознака вчинених злочинів, як повторність140.

Таку позицію А. Стрижевська вважає надто спрощеною. Дослідниця рахує, що повторність злочинів — це така форма їх множинності, яка характеризується вчиненням однією і тією особою в різний час двох або більше злочинів, передбачених: а) тією самою статтею чи частиною (частинами) статті; б) різними статтями у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК, — незалежно від того була особа засуджена за попередній злочин чи ні. Невиправданість універсалізму при виробленні правил кваліфікації вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК, підтверджується ще й тим, що у статтях Особливої частини КК, як правило, не передбачена повторність як кваліфікуюча ознака при вчиненні кількох необережних злочинів, а також кількох злочинів, один із яких є необережним. Беручи це до уваги, А Стрижевська робить висновок, що повторність як кваліфікуюча ознака з позиції кримінального закону має місце лише в умисних злочинах. Однак не виключається, на її погляд, врахування вчиненого повторно необережного злочину як обставини, що обтяжує покарання (пункт 1 ч. 1 ст. 67 КК), при скоєнні особою кількох тотожних необережних злочинів, наприклад двох вбивств через необережність (ст. 119 КК)141.

При кваліфікації повторності тотожних злочинів є один виняток, який стосується правової оцінки різних зґвалтувань. Так судово-слідча практика свідчить, що зґвалтування потерпілої особи без обтяжуючих ознак цього злочину, а потім повторне зґвалтування за наявністю ознак, передбачених ч.3 чи ч.4 ст.152 КК повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч.1 ст.152 КК та відповідно ч.3 чи ч.4 цієї статті. В таких ситуаціях кваліфікація дій винного за другою частиною цієї статті не потрібна. Проте, вказана ознака має бути зазначена в постанові про притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальному висновку та у вироку, тому що вона може бути визнана, згідно п.1 ч.1 ст.67 КК, обставиною, що обтяжує покарання.



Правила кваліфікації при вчиненні тотожних повторних злочинів:

  1. злочини кваліфікуються за кваліфікуючою ознакою повторність відповідної статті Особливої частини КК (ч. 2 ст. 186 КК);

  2. якщо один зі злочинів був закінченим, а інший — ні, кваліфікація здійснюється окремо за відповідною частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 185 КК), а наступний злочин кваліфікується за ч.1 ст. 14 (готування) або ч.1, 2,3 ст. 15 (замах) і кваліфікуючою ознакою повторність цієї статті Особливої частини КК (ч. 2 ст. 185 КК);

  3. якщо особа перший злочин вчинила як виконавець, а інший — як організатор, підбурювач або пособник (при цьому була попередня змова між співучасниками), кваліфікація здійснюється окремо за відповідною частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 185 КК), а наступний злочин кваліфікується за ч. 3, 4, 5 ст. 27 і кваліфікуючою ознакою повторність цієї статті Особливої частини КК (ч. 2 ст. 185 КК);

  4. якщо ж один чи кілька з вчинених винним повторних злочинів підпадають під норми КК, які є особливо кваліфікованими складами (наприклад, ч. ч. 3, 4 ст. 190 КК), вчинене кваліфікується за тією частиною відповідної статті, яка передбачає найбільш тяжке покарання. Окрема кваліфікація за ознакою повторності у цих випадках не потрібна, проте у відповідних процесуальних документах (обвинувальному висновку, вироку тощо) обов'язково має бути вказана і така ознака вчинених злочинів, як повторність;

  5. при зґвалтуванні потерпілої особи без обтяжуючих ознак цього злочину (ч. 1 ст. 152 КК), а потім повторне зґвалтування за наявністю ознак, передбачених ч.3 чи ч.4 ст. 152 КК дії особи повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 152 КК та відповідно ч.3 чи ч.4 цієї статті.

Кваліфікація повторності однорідних злочинів, тобто злочинів, які мають тотожні чи подібні безпосередні об’єкти та вчинені з однією формою вини, не викликає якихось ускладнень. При цьому до таких злочинів відносяться, хоча, на перший погляд, неоднорідні злочини, але які мають однакові безпосередні об’єкти (в незалежності від того, чи це основний, чи додатковий). Так, згідно п.17 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя та  здоров’я особи” під раніше вчиненим умисним вбивством (для визначення повторності) розуміються й убивства, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК 2001 р. чи відповідні статті КК 1960 р.). Тобто всі перераховані спеціальні види вбивства мають різні родові та основні безпосередні об’єкти, але їх обов’язковий додатковий безпосередній об’єкт (життя) співпадає з основним безпосереднім об’єктом вбивства (ст. 115 КК).

Тому кожний злочин, що утворює таку повторність, має отримати самостійну кваліфікацію за відповідною статтею КК, причому наступний злочин кваліфікується за ознакою повторності. Так, якщо особа вчинила послідовно розбій і крадіжку, вчинене підпадає під ознаки ч. 1 ст. 187 і ч. 2 ст. 185 КК (за ознакою повторності). Хоча розбій після крадіжки не буде вважатися повторним, згідно ч. 2 ст. 187 КК.

Не можна у повній мірі погодитися з положеннями, викладеними у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 4 „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів”.

Так Пленум вважає, що незаконне заволодіння наркотичними засобами, психотропними речовинами, їх аналогами та наступне їх зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту чи без такої мети, а також їх незаконний збут утворюють сукупність злочинів, передбачених ст. 308 і ст. 307 чи ст. 309 КК, проте не утворюють ознаки повторності, передбаченої ч. 2 ст. 307 або ч. 2 ст. 309 КК. Сукупність має місце й тоді, коли з викрадених наркотиковмісних рослин виготовляється наркотичний засіб нового виду (з коноплі — гашиш, анаша, настойка та екстракт, марихуана; з макової соломи — екстракційний або ацетильований опій тощо). Повторності в цьому разі також немає.

В даному випадку ми маємо однорідні злочини, повторність яких визначена ч. 2 ст. 307 (вчинення злочину особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 308–310, 312, 314, 315, 317 КК) або ч. 2 ст. 309 КК вчинення злочину особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 317 КК). Тому не можна посилатися на, перший погляд, аналогічну кваліфікацію за п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 3 „Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами”: „Оскільки незаконне заволодіння вогнепальною зброєю (крім гладкоствольної мисливської), бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями є самостійним складом злочину, подальші їх носіння, зберігання, ремонт, передача чи збут утворюють реальну сукупність злочинів, передбачених ст. 262 та ч. 1 ст. 263 КК”. Це пов’язано з тим, що у ст. 263 КК відсутня взагалі така ознака як повторність, на відміну від ст. ст. 307, 309 КК.

Те, що одиничні злочини, які утворюють повторність, вчиняються фактично одночасно не є зовсім точним. Особа спочатку викрадає наркотичний засіб, потім зберігає, збуває або, як зазначалося, викрадає, а потім з викрадених наркотиковмісних рослин виготовляє наркотичний засіб нового виду, тобто ці дії віддалені один від одного певним проміжком часу.

Тому вважаємо більш правильнішим говорити про повторність злочинів у такій ситуації.

Правила кваліфікації при вчиненні однорідних повторних злочинів: перший злочин кваліфікується окремо за відповідною частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 185 КК), а наступний злочин кваліфікується за кваліфікуючою ознакою повторність відповідної іншої статті Особливої частини КК (ч. 2 ст. 186 КК) у випадках передбачених нормами Особливої частини КК.

2) повторність злочинів, пов’язана із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин.

Цей вид повторності в теорії кримінального права іноді ототожнюють із рецидивом. Це пов’язано з тим, що особа є засудженою за злочин і знову вчиняє злочин. Та законодавець не відмовився від рецидиву, тому потрібно розмежувати цей вид повторності та рецидив. Відмінність полягає в об’єктивних і суб’єктивних ознаках.

При повторності особа вчиняє однорідні чи тотожні злочини, а для рецидиву така умова не є обов’язковою. При повторності особа може вчиняти як умисні (ч. 2 ст. 185) так і необережні (ч. 2 ст. 286 та ч. 2 ст. 286) злочини, а при рецидиві, як відомо, мають бути наявні тільки умисні злочини.

Виникає питання, а як бути з рецидивом, визначеним як кваліфікуюча ознака (ч. 3 ст. 296, ч. 2 ст. 201 та ін.) певних злочинів. На нашу думку, в ситуаціях, коли законодавець прямо вказує в диспозиції норми на “вчинення діяння особою раніше судимою” – слід говорити про рецидив, у всіх інших випадках, при наявності підстав, буде лише різновид загального рецидиву.

Зрозуміло, що ця проблема потребує законодавчого рішення та можливий такий варіант: залишення двох видів множини сукупності та повторності злочинів.

На практиці не завжди суди встановлюють правильно зазначений вид повторності.



Так за вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 жовтня 2002 року І. засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік 6 місяців позбавлення волі умовно на підставі ст. 45 КК України 1960 року, з іспитовим строком 1 рік.

Його було визнано винним в тому, що він 22 липня 2001 року, близько 9-ої години 40 хвилин на вул. Колгоспній в м. Дніпропетровську незаконно придбав у невстановленої слідством особи наркотичний засіб - макову соломку (висушену), вагою 11,4 гр., без мети збуту, яку зберігав при собі до моменту його затримання цього ж дня, близько 10-ої години.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні прокурор зазначає про те, що суд при розгляді справи не взяв до уваги факт засудження І. вироком від 23 листопада 2001 року за аналогічний злочин, а тому неправильно застосував кримінальний закон, оскільки дії І. необхідно було б кваліфікувати за ч. 2 ст. 309 КК України за ознакою повторності.

Крім того, суб'єкт внесення подання посилається на м'якість призначеного засудженому покарання.

З урахуванням таких приведених доводів порушує питання про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора про можливість часткового задоволення касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає його таким, що підлягає задоволенню частково.

Як вбачається з копії вироку Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2001 року, І. було засуджено за незаконне придбання і зберігання наркотичного засобу, умовно.

Тому згідно Ухвали колегії суддів Судової палати Верховного Суду України у кримінальних справах від 6 листопада 2003 року, оскільки І. раніше був засуджений за аналогічний злочин, оспорюваний вирок в частині кваліфікації злочинних дій засудженого та призначеного йому покарання не може бути визнаний законним та обґрунтованим, а отже його слід скасувати з направленням справи на нове розслідування, а не на новий судовий розгляд, як помилково вказано в поданні прокурора.

Правила кваліфікації повторності злочинів, пов’язаних із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин аналогічні правилам кваліфікації тотожних та однорідних повторних злочинів.

При цьому важливо встановити чи не було погашено або знято судимість за перший злочин, бо якщо це буде встановлено, то відсутня взагалі повторність, а діяння кваліфікується за відповідною частиною статті Особливої частини як одиничний злочин.


3. Кваліфікація сукупності злочинів.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями чи різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33).

Криміналісти 19 століття сукупність злочинів називали збігом злочинів, що, на їх думку, більш повно і точно розкривало сутність цього юридичного явища142.



Ознаки сукупності злочинів:

1) учинення особою двох або більшої кількості злочинів, причому кожен із них має характер окремого одиничного злочину. Такий одиничний злочин, може бути простим, триваючим, продовжуваним або таким, що кваліфікується за наслідками, але він завжди містить в собі ознаки одного складу злочину;

2) кожен зі злочинів, які утворюють сукупність, передбачений самостійною статтею КК, тобто кваліфікується за однією, окремою статтею кримінального закону чи за різними частинами однієї й тієї ж статті КК. Сукупність не утворюється лише за вчинення двох або більшої кількості тотожних злочинів, якщо йдеться про повторність. Так, якщо винний при вчиненні хуліганства завдав ножем потерпілому тяжке тілесне ушкодження, то має місце сукупність злочинів і вчинене слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 296 і за ч. 1 ст. 121 КК.

Таким чином, можна зробити категоричний висновок: кожен із злочинів, які входять у сукупність, підлягає самостійній кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті КК. Саме ця вимога сформульована в ч. 2 ст. 33 КК.

Здебільшого різні злочини передбачаються окремими статтями Особливої частини КК. Проте в ряді випадків (хоча і нечасто) відповідальність за різні злочини передбачена різними частинами однієї і тієї ж статті КК. Наприклад, у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 „Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності” зазначено, що кожною частиною ст. 204 КК передбачено самостійний склад злочину, тому за наявності підстав дії винної особи мають кваліфікуватися за сукупністю цих злочинів.

3) за жодний злочин, який належить до сукупності, особа не була ще засуджена. Це означає, що всі злочини особа вчинила до винесення вироку хоча б за один із них. Якщо ж новий умисний злочин вчинений особою після винесення вироку за умисний злочин, говорять про рецидив або повторність злочинів. Це означає, що всі злочини вчинені до винесення вироку хоча б за один з них. Якщо ж новий злочин вчинено особою після винесення вироку, має місце повторність чи рецидив, про що йтиметься далі.

У більшості випадків всі злочини, які вчинені особою або учасниками організованої групи, розглядаються судом одночасно в одній справі. Але можливі й інші ситуації, коли справа про один із злочинів розглядається одним судом, а про інший — в іншому суді. Так, наприклад, обвинувачення в одному злочині може розглядатися у військовому суді, якщо один з учасників групи військовий, а по відношенню до інших - справа слухається в суді загальної юстиції. Можливі ситуації, коли про вчинений раніше злочин стає відомо вже після засудження підсудного за інший злочин. Можна уявити собі й інші подібні випадки. У всіх цих випадках важливе одне — всі злочини вчинені до його засудження тобто до винесення вироку хоча б за один з них. Тобто перед нами та ж сукупність злочинів, але ускладнена процесуальними обставинами, що позбавляють можливості одночасного розгляду всієї сукупності злочинів.

В теорії кримінального права існує думка, що головною ознакою сукупності злочинів є наявність в множині саме різнорідних злочинів143.

Така думка, на наш погляд, є неприйнятною, у зв’язку з тим, що вона не відповідає чинному законодавству (ст. 33 КК).

Види сукупності злочинів: сукупність ідеальна та сукупність реальна.

Ідеальна сукупність наявна, якщо одним діянням особи вчинено два чи більшу кількість злочинів. Так, прикладом ідеальної сукупності може бути умисне вбивство особи через підпал будинку, де перебував потерпілий, тощо. У цьому випадку своєю однією дією особа вчиняє два злочини, передбачені різними статтями КК. Іншим прикладом можуть бути положення зазначені у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 „Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності”, що якщо кошти чи майно, неправомірно одержані суб’єктом господарської діяльності як субсидії, субвенції, дотації, кредити, і у особи виникає умисел на їх привласнення, то такі дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 222 та 190 КК.

Реальна сукупність наявна, якщо винний різними самостійними діями вчиняє два чи більшу кількість злочинів. Отже, за реальної сукупності є дві чи більше дії, кожна з яких є самостійним злочином (наприклад, крадіжка та хуліганство).

Ідеальна сукупність відрізняється від конкуренції норм:

за ідеальної сукупності вчиняється не один, а два чи більша кількість злочинів, кожен із яких підпадає під ознаки окремої статті КК. При конкуренції норм вчиняється один злочин, охоплюваний ознаками різних статей КК і при цьому підлягає застосуванню лише одна норма, що найбільш повно відображає специфіку, особливості вчиненого.

За ідеальної сукупності у кваліфікації обов’язково фігурують дві або більше статей КК, залежно від того, скільки злочинів містить діяння винного.

Реальна сукупність відрізняється від повторності злочинів.

Вирішуючи це питання, передусім, слід встановити, що зближує повторність і сукупність злочинів. І при сукупності і при повторності вчиняються два або більше злочини, кожен з яких утворює самостійний одиничний злочин. Такі злочини, що утворюють ці поняття, вчиняються послідовно, з певним проміжком між ними у часі. Далі, всі злочини, що входять до фактичної повторності або утворюють реальну сукупність, вчинені до засудження хоча б за один з них. Але, що ж відрізняє ці два поняття? У пошуках цієї відмінності слід йти шляхом порівняння видів фактичної повторності з реальною сукупністю.

При повторності тотожних злочинів, що є закінченими або всі складають готування чи замах на злочин, все вчинене охоплюється однією і тією ж статтею Особливої частини КК, а при реальній сукупності кожне з злочинних діянь підпадає під ознаки самостійної статті Особливої частини КК. Наприклад, дві або більше закінчені крадіжки кваліфікуються за ч. 2 ст. 185 КК, повторне одержання хабара службовою особою — за ч. 2 ст. 368 КК. Інакше обстоїть справа з повторністю тотожних злочинів, коли делікти, що входять до неї, підпадають під різні частини однієї і тієї ж статті КК, або, утворюючі повторність злочини, розрізняються лише тим, що один з них є закінченим, а другий — замахом на злочин (або навпаки). У цих випадках вчинене, як вказувалося вище, потрібно кваліфікувати за правилами сукупності злочинів. Така повторність тотожних злочинів виступає як вид реальної сукупності. Те ж слід сказати і про повторність однорідних злочинів, що припускають, кваліфікацію кожного діяння за самостійною статтею КК. Так, вчинення крадіжки, а потім шахрайства, потребує застосування кожної з статей, які передбачають відповідальність за ці злочини, причому з урахуванням, що другий злочин є повторним. Але така ситуація свідчить, що перед нами реальна сукупність злочинів. І дійсно, зазначені види повторності у той же час є видами реальної сукупності. У таких випадках відбувається своєрідне з'єднання повторності і сукупності злочинів (це так звана „повторність-сукупність”).

Відмежування сукупності злочинів від одиничних злочинів.

Питання це має значення не тільки для точного визначення сукупності злочинів, але й для правильної кваліфікації вчиненого особою (або групою осіб) діяння. Уявимо собі достатньо типовий випадок, коли група осіб, будучи в нетверезому стані, вчинила хуліганські дії, пов'язані з опором представникові влади. Як кваліфікувати такі дії? Якщо визнати тут сукупність злочинів, то ми повинні кваліфікувати вчинене за ч. 3 ст. 296 (хуліганство) і за ч. 2 ст. 342 (опір працівникові правоохоронного органу). Якщо ж визнати в цій ситуації єдиний складений злочин, то все вчинене охоплюється ч. 3 ст. 296. Нагадаємо, що складеним злочином ми називаємо такий злочин, що складається з двох або більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано (окремо), являє собою самостійний злочин, але які внаслідок їх органічної єдності, утворюють одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статті КК. Так складеним злочином вважають розбій, що складається ніби-то з двох самостійних дій — насильства над особою і заволодіння майном. Через органічну єдність цих діянь вони розглядаються законом як єдиний злочин, що кваліфікується за однією статтею КК, в цьому випадку за ст. 187. Складеним злочином є і перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством (ч. 2 ст. 365), втеча з місця позбавлення волі, пов'язана із застосуванням насильства (ч. 2 ст. 393), і багато інших. Якби законодавець не об'єднав ці злочини в один єдиний злочин, ми змушені були б кваліфікувати вчинене за сукупністю злочинів, наприклад, як перевищення влади і насильство над особою. Звідси випливає важливий висновок: складений злочин являє собою враховану законодавцем, тобто прямо передбачену законом як одиничний злочин реальну або ідеальну сукупність. Законодавець враховує органічну єдність діянь, які входять до складених злочинів і утворюють склад одиничного злочину, тобто передбачає в законі сукупність злочинів як одиничний злочин.



У судовій практиці трапляються іноді помилки при кваліфікації складених злочинів та відмежуванні їх від сукупності злочинів.

Так вироком судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 25 жовтня 2001 р. П. засуджено: за ч. 2 ст. 343 КК - до обмеження волі на строк три роки, за ч. 2 ст. 345 КК - на три роки позбавлення волі, за ст. 348 КК - на дев'ять років позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК йому остаточно визначено покарання у вигляді десяти років позбавлення волі. П. визнано винним у тому, що він 14 грудня 2000 р. о 17-й годині спочатку у квартирі А., а потім у дворі будинку втручався в діяльність працівників правоохоронних органів, застосував щодо них насильство із заподіянням тілесних ушкоджень, погрожував їм убивством і посягав на їхнє життя за таких обставин. У зазначений час працівники Армянського міського відділу МВС України в Автономній Республіці Крим - помічник оперуповноваженого К. та оперуповноважені Ш. і В., а також дільничні інспектори Б. В. і Б.Д. - відповідно до своїх службових обов'язків прибули у помешкання А. для того, щоб виконати ухвалу в цивільній справі Красноперекопського районного суду від 9 серпня 2000 р. Про примусовий привід А. до експертної установи для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи. Побачивши працівників міліції, А., до якого судом були застосовані примусові заходи медичного характеру, став перешкоджати їм виконувати службові обов'язки, ображав їх і погрожував убивством. Потім, схопивши Ш. за руку, він затягнув його до квартири, де намагався взяти сокиру. На допомогу Ш. прийшов Б.В., і вони разом утримували А. Незважаючи на це, останній зумів ліктем розбити дверне скло і його осколком завдати Ш. удар у живіт, внаслідок чого було пошкоджено одяг потерпілого, а потім намагався вдарити тим же уламком Б. В. у шию, але останній ухилився від удару. У цей момент до вітальні квартири вбіг П., який також став перешкоджати працівникам міліції виконувати свої службові обов'язки. Зокрема, тримаючи в руках сокиру й ніж і погрожуючи убивством, він замахнувся ними, щоб ударити Ш. і Б.В., але Б.Д. та В. не дозволили йому це зробити. В. вибив із рук П. сокиру, а Б.Д., утримуючи його, не давав йому можливості посягати на життя будь-кого із присутніх у квартирі працівників міліції. П. все ж таки спромігся вдарити В. лезом ножа у ліву руку між першим і другим пальцями, спричинивши цим потерпілому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. Він також намагався вдарити лезом ножа у живіт Б.Д., але останній, захищаючись, устиг підставити під удар ліву ногу, внаслідок чого отримав колото-різану рану коліна, яку віднесено до тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Оцінивши ситуацію як небезпечну для життя і здоров'я працівників міліції, Ш. зажадав від них, щоб вони залишили квартиру, що й було зроблено. Коли працівники міліції йшли по сходах із будинку, А. з металевим прутом, а П. із сокирою в руках стали їх переслідувати, висловлюючи на їхню адресу погрози вбивством. На вулиці П. погнався за В., А. - за Б.В. Ці працівники міліції запропонували переслідувачам припинити протиправні дії і попередили, що в противному разі вони застосують щодо них табельну зброю. Оскільки А. і П. на попередження працівників міліції належним чином не відреагували, то останні з дотриманням вимог Закону "Про міліцію" застосували до нападників табельну зброю, внаслідок чого поранили їх. Після цього А., П. і Б.Д. було надано медичну допомогу. Розглянувши касаційну скаргу П. про безпідставність його засудження та касаційне подання прокурора, в якому порушено питання про зміну вироку й виключення з нього як зайвого обвинувачення за ч. 2 ст. 345 КК, перевіривши матеріали справи, колегія суддів визнала, що скарга підлягає частковому, а касаційне подання - повному задоволенню з таких підстав. Висновки суду про доведеність вини засудженого у вчиненні злочинних дій відповідають фактичним обставинам справи, підтверджуються дослідженими в судовому засіданні доказами і є обґрунтованими.

Оцінивши всі докази у справі в їх сукупності, суд дійшов правильного висновку про те, що П. втручався в діяльність працівників міліції з метою перешкодити виконанню ними службових обов'язків, але дав цим діям неправильну юридичну оцінку, кваліфікувавши їх за ч. 2 ст. 343 КК 2001 р. За зазначеним законом кримінальна відповідальність настає в разі, коли винний перешкоджав запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила. У справі встановлено, що П. втрутився у діяльність працівників міліції з метою перешкодити їм виконати ухвалу суду в цивільній справі про примусовий привід А. до експертної установи, тобто перешкоджав працівникам міліції виконувати службові обов'язки. За таких обставин у його діях немає передбачених ч. 2 ст. 343 КК кваліфікуючих ознак злочину, а тому їх слід кваліфікувати не за ч. 2, а за ч. 1 ст. 343 КК. Характер використаних П. предметів та дії, котрі він вчинив щодо працівників міліції, спрямованість завданих ним ударів лезом ножа, локалізація і тяжкість заподіяних потерпілим Б.Д. та В. тілесних ушкоджень у своїй сукупності свідчать про те, що він бажав позбавити названих осіб життя, але, як установлено судом, не досяг цього з не залежних від нього причин, оскільки потерпілі вжили належних заходів по захисту свого життя. З урахуванням цього кваліфікація дій засудженого за ст. 348 КК є правильною. Водночас кваліфікація дій П. за ч. 2 ст. 345 КК є зайвою, оскільки погроза вбивством і тілесні ушкодження були заподіяні Б.Д. та В. під час замаху на їх убивство і тому охоплюються складом злочину, передбаченого ст. 348 КК, як вірно зазначено в касаційному поданні прокурора. Призначене П. покарання відповідає вимогам закону. При його обранні суд урахував характер і ступінь суспільної небезпечності вчинених злочинів, дані про особу засудженого, а також обставини, що пом'якшують його відповідальність. Разом з тим у зв'язку з виключенням із вироку як зайвої кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 345 КК йому слід пом'якшити покарання, призначене за сукупністю злочинів144.

Віднесення діяння до складеного злочину або, навпаки до сукупності злочинів, залежить, таким чином, від конструкції складів злочинів у кримінальному законі. Якщо особа, наприклад, вчинить умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, то має місце єдиний складений злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК. Проте при заподіянні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості, що спричинило смерть потерпілого, кваліфікація настає вже за правилами ідеальної сукупності, за ст. 122 КК і за ст. 119 КК, через те, що КК такого єдиного складеного злочину не знає.

Як наслідок зауважимо, що в усіх випадках складеного злочину вчинене кваліфікується за однією статтею КК, при ідеальній або реальній сукупності застосовуються дві або більше статей КК — залежно від того, скільки злочинів входить до даної сукупності. Така кваліфікація обумовлена тим, що складений злочин розглядається самим законом як єдиний, один злочин. При сукупності ж злочинів у діях особи є два або більше злочинів, кожен з яких передбачений певною статтею КК.

Сказане, проте, не означає, що складений злочин не може утворити сукупності з іншими одиничними злочинами. Це випадки кваліфікації за сукупністю злочинів розбою, поєднаного з вбивством, або хуліганства, поєднаного з опором представникові влади і тяжким тілесним ушкодженням. Тут розбій і, відповідно, хуліганство — складові злочини, які утворюють сукупність з іншим одиничним злочином — вбивством або тяжким тілесним ушкодженням.



Практичне значення сукупності злочинів полягає в тому, що вона береться до уваги при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.

Правила кваліфікації злочинів при ідеальній та реальній сукупності злочинів:

  1. якщо особа вчиняє злочини передбачені різними статтями, кожен із злочинів, які входять у сукупність, підлягає самостійній кваліфікації за відповідною частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 115 і ч.1 ст. 190);

  2. якщо окремі частини статті передбачають самостійні склади злочинів і особа вчиняє ці діяння, кваліфікація здійснюється за різними частинами однієї статті Особливої частини КК (ч.1 ст. 358 КК і ч. 3 ст. 358 КК).


4. Кваліфікація рецидиву злочинів.

Рецидивом злочинів (від лат. re-caedere – знову впасти)145 визнається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34).

Основні ознаки рецидиву злочинів:

1) рецидив наявний, якщо особа вчинила два чи більше самостійних і тільки умисних злочинів;

2) за рецидиву кожен із вчинених злочинів утворює одиничний злочин (різні його види);

3) злочини, що створюють рецидив, обов’язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим;

4) судимість особи за попередній злочин. Факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив у законну силу із призначенням винному певного покарання. Протягом строку покарання, а в деяких випадках і протягом певного проміжку часу після відбування покарання, існує судимість як певний правовий стан.

Згідно п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 „Про практику призначення судами кримінального покарання” для вирішення питання про наявність рецидиву злочину не має значення, чи був закінчений умисний злочин, за який особа засуджується за останнім вироком або засуджувалася раніше, а також була вона виконавцем чи співучасником цих злочинів.

У літературі існують різні класифікації рецидиву. Так, виділяють рецидив менш тяжких і тяжких злочинів, рецидив умисних і необережних злочинів (що суперечить ст. 34 КК), рецидив однорідних і . різнорідних злочинів тощо. Найбільш прийнятною є класифікація рецидиву за характером злочинів, кількістю судимостей, ступенем суспільної небезпечності. Саме з урахуванням цих ознак далі розглянемо види рецидиву.

Залежно від характеру злочинів, що належать до рецидиву, він поділяється на такі два види: загальний і спеціальний рецидиви.

Загальний рецидив – це рецидив, до якого входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об’єктами. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження та протягом строку судимості вчиняє шахрайство, чи якщо особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину та розглядається за п. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання.

Спеціальним називається рецидив, до якого належать тотожні чи однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні чи подібні безпосередні об’єкти у випадках спеціально передбачених Особливою частиною КК.

Якщо такий рецидив не є кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 3 ст. 296 КК), то він визнається повторністю (ч. 2 ст. 368 КК). Це положення є дещо штучним, але тільки так можна провести межу між повторністю та рецидивом.



Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний.

Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вбивство, за яке теж засуджується, грабіж та ін.

Складний рецидив – це рецидив злочинів, за якого особа має три та більше судимості.

За ступенем суспільної небезпечності вирізняють пенітенціарний рецидив, рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.

Пенітенціарний рецидив наявний, якщо особа, що була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі. Пенітенціарний рецидив відомий чинному законодавству. Великого значення надається пенітенціарному рецидиву при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення. Так, якщо для умовно-дострокового звільнення потрібно відбуття не менше половини строку покарання, призначеного вироком, то при пенітенціарному рецидиві — не менше двох третин цього строку. У пункті 2 ч. 3 ст. 81 КК передбачено, що умовно-дострокове звільнення може бути застосоване після відбуття не менше двох третин призначеного строку покарання до особи, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі. У таких ситуаціях особи, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, можуть бути умовно достроково звільнені на підставі п. 2 ч. 3 ст. 107 після фактичного відбуття не менше половини строку призначеного покарання, хоча за загальним правилом вони підлягають звільненню після фактичного відбуття не менше однієї третини цього строку. Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 81 особи, які були звільнені умовно-достроково і знову вчинили умисний злочин протягом невідбутої частини покарання підлягають умовно-достроковому звільненню після фактичного відбуття не менше трьох чвертей строку покарання. Неповнолітні в таких випадках повинні відбути не менше двох третин призначеного їм строку позбавлення волі (п. 3 ч. 3 ст. 107).

Такий вид рецидиву іноді законодавцем підмінюється терміном повторність (ч.2 ст. 393 КК).



Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів – це рецидив, за якого особа, маючи судимість за один із таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин.

Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів. Наприклад, особа, яка була раніше засуджена за контрабанду, і знову, до погашення судимості, засуджена за нову контрабанду, відповідає за ч. 2 ст. 201 КК. Рецидив особливо тяжких злочинів при сукупності вироків дає можливість призначити остаточне покарання в межах до 25 років позбавлення волі.

В теорії кримінального права переважно склалася думка, що закон часто прирівнює між собою повторність та рецидив злочинів. Такий висновок науковці роблять на підставі: ч.4 ст. 32 КК, де зазначено, що повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято; та п. 3 постанови Пленуму ВСУ від 29 червня 1984 року №5 «Про практику застосування судами України законодавства про повторні злочини», де зазначається: «Для визнання злочину повторним немає значення, чи було особу раніше засуджено за вчинення злочину»146. Тому цілком очевидним є той факт, що практично нівелюється різниця між цими видами множини та втрачається логіка виділення окремо рецидиву у множині злочинів.

Кваліфікація рецидиву злочинів. Рецидив злочину у випадках, передбачених законом, впливає на кваліфікацію злочину. Це перш за все стосується спеціального рецидиву. У багатьох статтях Особливої частини КК попередня судимість прямо вказана як кваліфікуюча ознака. Тому, коли ця ознака встановлена в справі, вона повинна отримати своє вираження у кваліфікації злочину. Так, хуліганство, вчинене особою, яка вже має судимість за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296 КК.

Правила кваліфікації при рецидиві тотожних злочинів:


  1. злочин кваліфікується за кваліфікуючою ознакою (“вчинення діяння особою раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею”) відповідної статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 296 КК);

  2. якщо злочин був незакінченим кваліфікація здійснюється за ч. 1 ст. 14 (готування) або ч. 1, 2, 3 ст. 15 (замах) і кваліфікуючою ознакою рецидив цієї статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 296 КК);

  3. якщо особа вчинила злочин — як організатор, підбурювач або пособник, кваліфікація здійснюється за ч. 3, 4, 5 ст. 27 і кваліфікуючою ознакою рецидив цієї статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 296 КК).

Практичне значення рецидиву злочинів полягає в тому, що він береться до уваги при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

Правила кваліфікації при рецидиві однорідних чи різнорідних злочинів: кожний злочин кваліфікується окремо за відповідними частинами статей Особливої частини КК (ч. 1 ст. 121 і ч. 1 ст. 122 КК).

Такий рецидив, не передбачений у статтях Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака, тому відповідно до п. 1 ст. 67 КК визнається обставиною, яка обтяжує покарання.


5. Кваліфікація триваючих, продовжуваних та складених злочинів, їх відмінність від множинності злочинів.

Про одиничний злочин ми говоримо, коли діяння передбачено КК як окремий самостійний склад злочину. Він конструюється у кримінальному законодавстві, на підставі соціальних властивостей окремого діяння, єдності його об’єктивних і суб’єктивних ознак. З цієї точки зору, одиничний злочин – це вбивство, крадіжка, контрабанда тощо. Поєднання типових ознак цих злочинів дає законодавцю підставу визнати їх одиничними злочинами, що охоплюються відповідними нормами закону.



Одиничні злочини поділяються на прості й ускладнені одиничні злочини.

Прості одиничні злочини, як правило, мають місце в тих ситуаціях, коли одній дії (бездіяльності) відповідає один наслідок, передбачений у законі про кримінальну відповідальність. Наприклад, таким злочином є вбивство: одне діяння – протиправне позбавлення життя іншої особи й один наслідок – смерть особи. Простий одиничний злочин може складатися з однієї дії, наслідки якої лежать за межами відповідного складу (так звані злочини з формальним складом), як, наприклад, контрабанда, погроза вбивством тощо.

На перший погляд, одиничний злочин дуже просто відмежувати від сукупності злочинів, але в судово-слідчій практиці іноді трапляються помилки при визнанні винності військової службової особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 426 КК, якщо крім вчинення злочину така особа ще й не припинила злочинних дiй iнших спiвучасникiв його вчинення.



Так, вироком військового суду Ужгородського гарнізону молодшого сержанта Л. засуджено за ч. 1 ст. 222 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 263 КК 2001 р.) та п. „а” ст. 254-33 КК 1960 р. (ч. 1 ст. 426 КК 2001 р.) за те, що вiн за пропозицiєю рядового С. придбав для нього за винагороду боєприпаси. Квалiфiкуючи дiї Л. за п. „а” ст. 254-3 КК 1960 р., суд першої iнстанцiї виходив iз того, що вiн як вiйськова посадова особа (начальник за вiйськовим званням) не припинив злочинних дiй пiдлеглих та не вчинив дiй, якi повинен був вчинити за своїм службовим становищем, тобто не вилучив у винних осiб патрони i не доповiв про це командуванню.

Разом з тим суд гарнізону хоч i встановив, що Л. сам брав активну участь у злочинних дiях i не був зобов’язаний контролювати дiї спiвучасникiв злочину, однак не дав цим даним належної правової оцінки.

Перевіряючи зазначену справу, військовий суд Захiдного регiону дiйшов правильного висновку про помилковість квалiфiкацiї дiй Л. за п. „а” ст. 254-3 КК 1960 р.147

До простих одиничних злочинів належать і злочини з альтернативними діями (наприклад, зґвалтування, яке може вчинятися із застосуванням фізичного насильства чи погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи).

Отож, простий одиничний злочин характеризується наявністю однієї дії (бездіяльності) й одного наслідку чи однієї дії та декількох наслідків або, нарешті, наявністю альтернативних дій.

Будь-який одиничний злочин кваліфікується за однією статтею або частиною статті КК. Так, та ж крадіжка кваліфікується за ч. 1 ст. 185 КК, умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 КК, хуліганство – за ч. 1 ст. 296 КК.



Ускладнені одиничні злочини характеризуються більш складною структурою, в них більш складні об’єктивні та суб’єктивні сторони вчиненого. Є такі види ускладнених одиничних злочинів: триваючі, продовжувані, складені злочини, а також злочини, що кваліфікуються за настанням додаткових тяжких наслідків (в теорії кримінального права їх називають злочинами, кваліфікованими за наслідками).

Триваючий злочин можна визначити як одиничний злочин, який, розпочавшись дією чи бездіяльністю особи, далі вчиняється безперервно протягом більш-менш тривалого часу.

У КК передбачена кримінальна відповідальність за окремі триваючі злочини. Це ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК), недбале зберігання вогнепальної зброї чи бойових припасів (ст. 264 КК), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК) тощо.

Винний у триваючому злочині ніби перебуває в певному злочинному стані, бо цей злочин характеризується неперервним здійсненням складу закінченого злочину. Триваючий злочин, будучи вчиненим один раз, триває весь час. Він не переривається новими злочинними актами, він ніби “тягнеться” за першим злочинним діянням. У Кримінальному кодексі України, як правило, триваючий злочин позначається вказівкою в диспозиції норми на певну діяльність: „зберігання”, „ухилення” тощо. Наприклад, особа злісно ухиляється від сплати податків: від моменту ухилення (бездіяльності) злочин вчинено, і він триває протягом певного часу. Або, скажімо, особа вступила до банди: як тільки відбувся такий вступ (дія), цей злочин учинено й відтак він увесь час триває. Те ж можна сказати й про інші триваючі злочини, зокрема про незаконне зберігання вогнепальної зброї. Як тільки винний придбав пістолет, вчинено злочин, і він триває певний час на стадії закінченого злочину.

Отже, можна зробити висновок, що початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії чи бездіяльності. Наприклад, незаконне позбавлення людини волі починається зі вчинення дій, що позбавляють потерпілого свободи пересування; початок ухилення особи від сплати аліментів на утримання дитини (бездіяльність) – невиконанням винним рішення суду, що зобов’язує сплачувати аліменти. Із цього моменту й починає тривати злочин, тому він і називається триваючим.

В усіх зазначених випадках триваючий злочин закінчується з моменту явки з повинною особи у правоохоронні органи, затримання особи за цей злочин, вилучення забороненого предмета (наприклад, зброї), збуту (чи іншої форми позбавлення) такого предмета, діяльного каяття та іншого закінчення злочинного процесу. Тільки після цього починає спливати строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також можливе застосування амністії.

Триваючий злочин – це одиничний злочин, і тому він кваліфікується за однією частиною статті чи статтею КК. Наприклад, створення з метою використання шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку кваліфікується за ч. 1 ст. 361-1 КК. Момент закінчення злочину в даному випадку може залежати і від моменту створення до часу використання отримання шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж.

Тривалість перебування особи в стані неперервного вчинення злочину, тобто тривалість власне злочину, на його кваліфікацію не впливає, проте береться до уваги судом при призначенні покарання.

Продовжуваний злочин. Таким визнається злочин, який складається з декількох тотожних злочинних діянь, спрямованих на досягнення єдиної мети, що складають єдиний злочин. У ч. 2 ст. 32 КК продовжуваний злочин визначається як діяння, що складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром. Цим поняттям широко користується судова практика у справах про крадіжки, привласнення та розтрати, давання–одержання хабара, статеві злочини та в інших ситуаціях.

Продовжуваному злочину властиві такі ознаки:

1) він складається з двох або більшої кількості самостійних, тобто віддалених одне від одного в часі, тотожних злочинних діянь;

2) усі ці діяння об’єднані єдиним наміром і прагненням досягти спільної, кінцевої мети;

3) діяння розглядаються не як множинність злочинів, а як одиничний злочин;

4) продовжуваний злочин кваліфікується за однією, окремою статтею (частиною статті) КК.

Судово-слідча практика правильно визначає правила кваліфікації продовжуваного злочину. Так, якщо винний викрадав складові частини, деталі чи вузли, комплект яких дозволяє виготовити придатну до використання вогнепальну зброю, дії особи слід розцінювати як закінчений злочин і кваліфікувати за ст. 262 КК (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 3 „Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами”).

У п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 „Про судову практику у справах про хабарництво” чітко визначений критерій відмежування продовжуваного злочину і сукупності злочинів. Так не об’єднане єдиним умислом одержання декількох хабарів, кожен з яких не перевищує в 200 (500) разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян, не може кваліфікуватись як одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі, навіть якщо загальна їх сума перевищує останній. У зв’язку з цим послідовне одержання одного хабара у великому, а другого — в особливо великому розмірі належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за частинами 2 і 3 ст. 368 КК. Тобто маємо сукупність злочинів.

Коли ж умисел службової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих такс або у формі поборів, данини тощо), її дії треба розцінювати як один злочин і залежно від фактично одержаного кваліфікувати за відповідною частиною статті 368 КК. В цьому випадку є продовжуваний злочин.

На практиці, іноді трапляються помилки щодо відмежування продовжуваного злочину від повторності.

Так вироком Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2002 р. О. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачено ч. 1 ст. 185 та ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК, із застосуванням ст. 70 цього Кодексу засуджено на два роки позбавлення волі. Із застосуванням статей 75, 104 КК її від відбування покарання звільнено з випробуванням з іспитовим строком один рік.

О. визнано винною в тому, що вона 16 жовтня 2002 р. з 10-ї до 11-ї години в кабінеті завідуючої дитячим відділенням лікарні викрала із сумочки В. майно — 14 грн. і пластикову картку на ім’я останньої (на рахунку було 336 грн.). Того ж дня приблизно о 12-й годині О. в банку отримала 300 грн. за карткою потерпілої. Наступного дня о 10-й годині засуджена намагалась у тому ж відділенні банку за тією ж карткою отримати ще 36 грн., але свій злочинний намір не довела до кінця, оскільки була затримана працівниками банку.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку щодо засудженої з виключенням з нього кваліфікації дій О. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК, посилаючись на те, що дії засудженої, кваліфіковані за двома різними епізодами, були тотожними, охоплювались єдиним умислом, тому кваліфікація замаху на викрадення 36 грн. за ознакою повторності зайва, оскільки вчинений злочин є продовжуваним.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання задовольнила з таких підстав. Як убачається з матеріалів справи, засуджена вчинила крадіжку чужого майна, а суд помилково розцінив її наступні дії, пов’язані із розпорядженням цим майном, як замах на повторне викрадення чужого майна і додатково кваліфікував її дії за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК. З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Одеської області задовольнила, виключивши з вироку Біляївського районного суду Одеської області від 20 грудня 2002 р. щодо О. кваліфікацію дій засудженої за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК і призначивши покарання за ч. 1 ст. 185 цього Кодексу у виді одного року позбавлення волі, а із застосуванням статей 75, 104 КК О. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік148.

Тобто особа вчинила продовжуваний злочин, а суд помилково кваліфікував такі дії, як замах на повторне викрадення майна.



Початком продовжуваного злочину слід вважати вчинення першого із декількох тотожних діянь. Тотожними є однакові за ознаками складу злочину діяння. Закінченням продовжуваного злочину є момент вчинення останнього із задуманих злочинних діянь, тобто досягнення тієї спільної, єдиної мети, якої прагнув досягти винний.

Продовжувані злочини відрізняються від триваючих злочинів. Якщо триваючий злочин – це неперервне здійснення особою складу певного злочину, то продовжуваний злочин припускає наявність двох або більшої кількості самостійних злочинних діянь, відділених одне від одного певним проміжком у часі. Триваючий злочин – це неперервний злочин, а продовжуваний – ніби “перерваний” злочин. Окрім того, триваючий злочин характеризується вчиненням однієї дії чи бездіяльності. Продовжуваний злочин складається з декількох (двох або більше) тотожних злочинних діянь. Закінчення продовжуваного злочину пов’язано з моментом вчинення останнього із задуманих злочинних діянь, а триваючий злочин закінчується з моменту явки з повинною особи у правоохоронні органи, затримання особи за цей злочин, вилучення забороненого предмета (наприклад, зброї), збуту (чи іншої форми позбавлення) такого предмета, діяльного каяття та іншого закінчення злочинного процесу.

Складений злочин – це злочин, який складається з двох або більшої кількості злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх відокремлено (ізольовано), є єдиним самостійним злочином, але внаслідок їх органічної єдності утворюють один одиничний злочин, який охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК. У КК такі злочини передбачено в багатьох статтях. Наприклад, катування (ст. 127 КК), яке складається з насильства над особою (умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій) і примушування давати показання (з метою отримати від затриманого або іншої особи інформацію, свідчення або визнання). Можна визначити такі ознаки складеного злочину:

1) він складається з двох або більшої кількості злочинних діянь;

2) кожне з цих злочинних діянь, якщо розглядати його ізольовано, утворює окремий злочин, містить ознаки самостійного складу злочину;

3) окремі злочини внаслідок органічної єдності, типовості їхніх зв’язків, поширеності розглядаються законодавцем як єдиний одиничний злочин;

4) одиничний злочин охоплюється ознаками однієї статті (частини статті) КК, тобто передбачений у диспозиції кримінально-правової норми як єдиний складений злочин.

М. Панов, досліджуючи загальні закономірності впливу способу вчинення злочину на суворість покарання, справедливо відзначав, що в тих випадках, коли спосіб виступає в структурі складеного злочину у виді діяння, що підпадає під ознаки самостійного злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК, суспільна небезпека складеного злочину визначається “сукупною небезпекою” злочинів, що охоплюються його змістом. Чим небезпечніше, інтенсивніше спосіб (тим більше, якщо він лежить в основі побудови кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складів або спеціальної норми КК) і чим суворіше покарання встановлено за нього відповідною статтею КК, тим більш суворим повинно бути покарання за складений злочин. Зазначена посилка дозволила виробити загальне правило побудови санкцій складених злочинів з урахуванням інтенсивності й ступеня караності діянь, які є способами вчинення названих злочинів: “…максимальна межа покарання за складений злочин не може бути меншою, ніж максимальна межа кожного з покарань, передбачених законом за діяння, яке утворює простий (основний) склад, і діяння, що виступає як спосіб учинення злочину”149.

Можна погодитися з думкою Г. Анісімова, що використання зазначеного правила законодавцем при конструюванні санкцій дозволило б уникнути протиріч щодо правил кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що співвідносяться між собою як загальна і спеціальна. Відомо, що правозастосовча практика найчастіше вдається до створення “штучної” сукупності злочинів, обумовленої недосконалістю санкцій, у яких не враховані небезпека й караність діяння, яке виконує функції способу вчинення злочину150.

Аналіз санкцій складених злочинів, обов’язковою ознакою яких виступає зловживання довірою, зумовлене службовим становищем особи, дозволяє зробити висновок про те, що вони далеко не завжди відповідають виробленому в науці правилу їхньої побудови. Наприклад, такі складені злочини, що являють собою спеціальні види перевищення влади, як передбачені ч.2 ст.160 (перешкоджання насильством або погрозою вільному здійсненню права брати або не брати участі в референдумі), ч.2 і 3 ст.161 (порушення рівноправності громадян …), ч.2 ст.162 (порушення недоторканності житла), ч.2 ст.189 (вимагання), ч.3 ст.206 (протидія законній господарській діяльності), ст.371 (завідомо незаконні затримання…), ч.1 ст.372 (притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності), ст.373 (примушування давати показання), ст.374 (порушення права на захист), ст.375 (постановлення суддею завідомо неправосудного вироку…), не одержали відповідної соціально зумовленої юридичної оцінки, вираженої у співвідносній суворості покарання, закріпленого в санкції. У такому випадку, щоб винний не уник відповідальності за більш небезпечний злочин (перевищення влади - ст.365), імовірно, варто вдаватися до “штучної” сукупності й застосовувати не тільки вказані статті, а й ст.365 КК. Для усунення зазначеного недоліку суворість покарання, закріпленого в санкціях перелічених норм, вбачається необхідним підвищити, як мінімум, до меж мінімального і максимального розмірів основного й додаткового покарання, передбачених у відповідній частині ст.365 КК151.

У чинному КК передбачена низка складів злочинів, які в літературі називають “злочини, що кваліфікуються за наслідками”, або “злочини, що характеризуються наявністю додаткових тяжких наслідків”. Зазначеною термінологією, що в принципі ідентична, намагаються показати специфіку таких злочинів. До них належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); умисне знищення або пошкодження чужого майна громадян, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК); угон або захоплення повітряного судна, що спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 278 КК), тощо.

При аналізі конструкції складів цих злочинів очевидними стають їхні два наслідки: основний (проміжний) і додатковий (похідний). Ці наслідки настають хронологічно (послідовно) один за одним у результаті вчиненого особою діяння. Причому основний (проміжний) наслідок тягне за собою додатковий (похідний) наслідок, тому що містить реальну можливість настання цього похідного наслідку. Діяння безпосередньої “участі” в настанні додаткового наслідку не бере. Воно породжує проміжний наслідок, а той своєю чергою викликає наслідок похідний.

Наявність проміжного наслідку в цих злочинах відрізняє їх від будь-якого іншого діяння, що спричиняє настання наслідків. Так, ч. 2 ст. 361-1 КК передбачає відповідальність за створення з метою використання, розповсюдження або збуту, а також розповсюдження або збут шкідливих програмних чи технічних засобів, призначених для несанкціонованого втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку, якщо вони заподіяли значну шкоду.

Цей злочин не може бути віднесено до злочину, кваліфікованого за наслідками, тому що в передбаченому делікті немає проміжного наслідку. Значна шкода у такому разі є результатом власне дій, а не проміжного наслідку.

Отож, якщо немає проміжного наслідку – немає і злочину, кваліфікованого за наслідками.

Існують також інші особливості цих злочинів – наявність двох безпосередніх об’єктів, опосередкований характер причинового зв’язку, зазвичай, подвійна змішана форма вини – що мають важливе значення для їх характеристики, але випливають із головної, суттєвої їх ознаки, якою є наявність проміжного та похідного наслідків.



Значення одиничних злочинів.

1. Поняття й характеристика окремих видів одиничних злочинів дає нам можливість усвідомити, з яких структурних елементів складається власне множинність злочинів. Остання містить різноманітні комбінації одиничних злочинів – простих одиничних злочинів, триваючих, продовжуваних, складених і злочинів, кваліфікованих за наслідками.

2. Поняття та види одиничних злочинів мають велике значення для кваліфікації злочинів і призначенні покарання.

3. Характеристика деяких видів одиничних злочинів необхідна для відмежування їх від близьких до них видів множинності.



Правила кваліфікації одиничного злочину: злочин підлягає кваліфікації за відповідною частиною статті або статтею Особливої частини КК.


Висновок

Незважаючи на те, що поняття «повторність злочинів», «сукупність злочинів» та «рецидив злочинів» вже давно використовуються у науці кримінального права та отримали належну увагу з боку науковців, їх закріплення у чинному Кримінальному кодексі України (далі – КК) не є досконалим. Внутрішня неузгодженість між нормами які визначають такі поняття, породжує багато запитань, на які не знайдено однозначних відповідей ні наукою кримінального права, ні провозастосовною практикою. До таких питань належить насамперед кримінально-правова оцінка вчинення особою декількох посягань, кожне з яких містить ознаки самостійних злочинів.

Окрім цього, у чинному кримінальному законодавстві України правила кваліфікації злочинів взагалі, і кваліфікації сукупності злочинів, зокрема, не передбачені. Однозначно, що такі правила існують, вони вироблені кримінально-правовою наукою і апробовані практикою. Проте, пропозиція про доцільність закріплення в КК самостійного розділу, в якому такі правила були б зафіксовані, яка висловлювалась неодноразово в юридичній літературі, так і залишилась не сприйнятою законодавцем.

Підсумовуючи викладене, визначимо основні поняття лекції.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більшої кількості злочинів, передбачених тією ж статтею або частиною статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 32). Учинення двох або більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями КК, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох чи більшої кількості злочинів, передбачених різними статтями чи різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33). За сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК.

Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34).

Практичне значення множини злочинів полягає в тому, що види множини беруться до уваги при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, у вирішенні питання можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.




ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ №6.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   26


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал