З дисципліни Актуальні проблеми



Сторінка11/26
Дата конвертації01.01.2017
Розмір6.09 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Винна особа вчинила один злочин. Якщо ж винна особа вчинила два або більше (кілька) злочинів, то кваліфікація цих злочинів залежатиме від виду сукупності злочинів. Згідно п. 17 постанови ПВСУ „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” від 26 грудня 2003 р. № 15, злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень. Кваліфікація дій виконавців і співучасників цих злочинів ще й за ст. 365 цього Кодексу можлива лише за наявності реальної сукупності останніх.

  • Встановити, що за вчинене суспільно небезпечне діяння кримінальна відповідальність передбачена двома або більше кримінально-правовими нормами.

  • Встановити характер співвідношення таких наявних двох кримінально-правових норм, визначити яка з них є загальною, а яка - спеціальною (для цього необхідно використовувати загальні правила визначення співвідношення загального та особливого). Співвідношення загальної і спеціальної кримінально-правових норм є відносним, оскільки певна кримінально-правова норма може бути загальною відносно однієї і спеціальною відносно іншої норми. Зокрема норма п. "8" ч.2 ст. 115 є спеціальною (з обтяжуючими відповідальність обставинами) відносно загальної норми ч.1 ст. 115 КК, але вона є загальною нормою, що передбачає відповідальність за вбивство у зв'язку із службовою діяльністю потерпілого, відносно норм, передбачених статтями 112 і 348 КК, які відносно п. "8" ч.2 ст. 115 КК є спеціальними нормами. Норма, передбачена ст. 366 КК є спеціальною відносно загальної норми, передбаченої ст. 364 КК, але вона є загальною відносно норм, що передбачають відповідальність за інші види спеціальної службової підробки документів — статті 372 і 375 КК. Отже, положення про те, що при конкуренції загальної та спеціальної норм застосовується норма спеціальна, відноситься до числа загальновизнаних.

  • Кваліфікувати вчинене за спеціальною нормою. Цього правила не завжди дотримується судова практика.

    Так, вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 16 жовтня 2002 р. Х. засуджено: за ч. 1 ст. 190 КК — на три роки обмеження волі, за ч. 2 ст. 190 КК — на три роки позбавлення волі, а за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК — на три роки позбавлення волі. В апеляційному порядку справа не розглядалася.

    Х. визнано винним у тому, що він, виконуючи обов’язки адміністратора товариства з обмеженою відповідальністю, у період із 21 вересня 2000 р. по 7 квітня 2001 р. шляхом обману і зловживання довірою під час оформлення нарядів-замовлень на ремонт автомобілів та надання інших послуг громадянам станцією технічного обслуговування товариства заволодів чужим майном на суму 5 тис. 31 грн., вчинивши ці дії повторно і завдавши потерпілим значної шкоди.

    У касаційній скарзі захисник, не оспорюючи доведеності вини Х. у вчиненому, просив змінити вирок — застосувати щодо засудженого ч. 4 ст. 70 замість ст. 71 КК, а також пом’якшити йому покарання за ч. 2 ст. 190 КК, обравши таке, яке не пов’язане з реальним позбавленням волі. При цьому захисник посилався на те, що суд не врахував позитивних даних про особу засудженого і відсутності обтяжуючих відповідальність обставин, а тому обране йому за ч. 2 ст. 190 КК максимальне покарання є надмірно суворим.

    Заслухавши доповідача, думку прокурора про необхідність часткового задоволення скарги захисника та зміни вироку, обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України частково задовольнила касаційну скаргу з таких підстав.

    Як видно з матеріалів справи, висновок суду про доведеність вини Х. у заволодінні чужим майном шляхом шахрайства за викладених у вироку обставин, вчиненому повторно із завданням значної шкоди потерпілим, ґрунтується на зібраних доказах, яким дано належну оцінку. Суд зазначив у вироку розмір викраденого майна за кожним повторним епізодом злочинної діяльності, правильно кваліфікувавши дії Х. за ч. 2 ст. 190 КК. Водночас суд помилково кваліфікував дії засудженого ще й за ч. 1 цієї статті.

    Оскільки за фактичними обставинами справи всі дії Х., пов’язані із заволодінням чужим майном, охоплюються диспозицією ч. 2 ст. 190 КК і додаткової кваліфікації за ч. 1 зазначеної статті не потребують, то касаційний суд визнав за необхідне виключити з вироку цю кваліфікацію як зайву і відповідно — покарання, призначене засудженому за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК.

    З урахуванням наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок змінила, виключивши як зайву кваліфікацію дій засудженого за ч. 1 ст. 190 КК, а також покарання, призначене йому за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК, і визнала Х. засудженим за ч. 2 ст. 190 КК на три роки позбавлення волі91.

    Тобто, в наведеному прикладі районний суд не застосував вищезгадане правило, що при конкуренції загальної норми (ч.1 ст.190 КК) та спеціальної норми (ч.2 ст.190 КК) застосовується лише спеціальна норма.

    Крім того, це правило останнім часом знайшло закріплення у Кримінальних кодексах окремих зарубіжних держав.92

    На наш погляд, при вирішенні цього питання позитивним є практика законодавця Російської Федерації, який на нормативному рівні закріпив правила кваліфікації при конкуренції загальної і спеціальної норм. В ч.3 ст.17 КК РФ сказано: “Якщо злочин передбачено загальною і спеціальною нормами, сукупність злочинів відсутня і кримінальна відповідальність наступає за спеціальними нормами”93.

    Також у ст. 8 КК Іспанії зазначено, що „при конкуренції двох чи більше норм цього Кодексу, які не включені в ст.ст. 73-79, діяння кваліфікується з врахуванням наступних правил:


    1. Спеціальна норма має перевагу над загальною.

    2. Додаткова норма застосовується лише у випадках відсутності головної, якщо з’ясована ця додатковість.

    3. Більш широка або складна норма поглинає окремі порушення закону.

    4. При відсутності таких критеріїв більш сувора норма виключає застосування норми з меншою санкцією94.

    1. У випадках встановлення відсутності такої конкуренції, це може полягати у невиявленні в ознаках діяння ознак спеціальної норми, - провести кваліфікацію за загальною нормою.

    2. При встановленні реальної сукупності злочинів, передбачених потенційно конкуруючими нормами, встановити відсутність конкуренції та кваліфікувати діяння за сукупністю кримінально-правових норм.




    1. Кваліфікація при конкуренції частини і цілого.

    Конкуренція частини і цілого є не загальновизнаним видом конкуренції в кримінально-правовій літературі. Стосовно цього питання можна визначити 2 основні позиції.

    Перша з них полягає у запереченні необхідності виділення конкуренції частини та цілого.

    Так, В. Малков відзначив, що сумнів викликає розгляд як виду конкуренції норм, конкуренції частини та цілого. Обґрунтовує автор свою позицію тим, що наявний зв’язок між нормами в таких випадках не задовольняє вимог, які характерні для взаємозв’язку конкуруючих норм, зокрема, норми, які знаходяться в конкуренції, розраховані на урегулювання одного і того ж питання.95

    М. Коржанський зазначає, що взагалі конкуренція частини і цілого окремого ні теоретичного, ні практичного значення не має.96 На його думку, уважний аналіз конкуренції частини і цілого, легко переконує, що вона є іншою назвою конкуренції безпосередніх об’єктів кримінально-правової охорони. І, хоча, різні посягання на об’єкти, які конкурують між собою, мають деякі різні ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину, сутність явища від цього не змінюється.97 Разом з тим, саме таке визначення цього правового явища викликає певні зауваження в теорії кримінального права. Тому, можна погодитися з О. Маріним, що це пов’язано якраз із природою конкуренції, яка відбувається тільки між кримінально-правовими нормами і неможлива між об’єктами кримінально-правової охорони цих норм98. Кримінальний закон, який містить кримінально-правові норми, охороняє суспільні відносини різної складності, різного рівня їх організації і соціальної значимості.99 А суспільні відносини об’єктивно не здатні конкурувати між собою.

    В кримінально-правовій літературі можна зустріти спроби уникнути розгляду цього виду конкуренції, тобто, деякі автори, розглядаючи питання конкуренції кримінально-правових норм в цілому, не зверталися до конкуренції частини і цілого, не аналізували підставність або безпідставність її виділення, не констатували реальність існування (чи неіснування) цього виду конкуренції100.

    Інша позиція ґрунтується на тому, що такий вид конкуренції має право на існування і тому наведемо деякі визначення цього явища.

    Під конкуренцією частини і цілого, на думку В.Кудрявцева, розуміють випадки, коли є дві або декілька норм, одна з яких охоплює вчинене діяння в цілому, а інші норми - лише його окремі частини. При цьому вказані норми, як і у першому виді конкуренції (загальної та спеціальної), знаходяться у відношенні підпорядкування, але вже не за об’ємом, а за змістом.101 У висвітленні змісту цього виду конкуренції автор відзначив, що така відбувається за ознаками об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторони злочину або за декількома з них одночасно. Крім того, співвідношення частини і цілого автор пропонує враховувати у справах про готування до злочину та замах на нього і у справах про співучасть.102

    Конкуренція частини та цілого, за О. Маріним - це вид конкуренції кримінально-правових норм, при якому вчинений злочин підпадає під дію двох (або більше) кримінально-правових норм, одна з яких - ціле, охоплює вчинене в цілому та разом, а інша (інші) - норми - частини, визнають як самостійні злочини лише частини вчиненого суспільно небезпечного посягання103.

    Крім загальних рис конкуренції кримінально-правових норм, які без сумнівів властиві наведеним співвідношенням, спільною, загальною властивістю, яка об’єднує згадані співвідношення є те, що частини загальної норми можуть бути кваліфіковані самостійно і знаходяться по відношенню до норми про ціле у відношенні підпорядкування за змістом.

    Конкуренція частини і цілого виступає у кримінальному праві у таких основних формах:


    1. конкуренція норм про простий та складений склади злочинів (ч.1 ст. 121 та ч.4 ст. 187 КК);

    2. конкуренція норм про незакінчену злочинну діяльність та закінчений злочин (ст. 129 і ст. 115 КК);

    3. конкуренція норм про співучасть у злочині та “самостійний” злочин (ч.4 ст. 27, ч.2 ст. 384 і ст.. 386 КК).

    При цьому, звичайно, конкуренції частини і цілого притаманні всі загальні ознаки конкуренції кримінально-правових норм й відповідні специфічні ознаки. В таких випадках, за наявності однієї фактичної підстави кримінально-правової кваліфікації, наявні принаймні дві юридичні підстави такої кваліфікації, з яких обрати необхідно лише одну.

    Загальне правило для кваліфікації злочину при конкуренції частини і цілого, за єдиним твердженням науковців, які розділяють правомірність виділення цього виду конкуренції, полягає в тому, що завжди повинна застосовуватись та норма, яка охоплює з найбільшою повнотою всі фактичні ознаки вчиненого діяння. Вона має перевагу перед нормою, яка передбачає лише частину того, що вчинив злочинець.104

    Принципова підстава саме такого вирішення конкуренції кримінально-правових норм цього виду очевидна. Норми про частину і ціле знаходяться у підпорядкуванні за змістом, перевага при якому віддається поняттю (нормі), що з найбільшою повнотою охоплює явище (вчинене). Крім того, таке вирішення проблеми відповідає, на думку В. Навроцького, принципу повноти кримінально правової кваліфікації105.

    З цього можна зробити висновок про те, що конкуренція частини і цілого наявна лише у випадках, коли норма про ціле враховує як конститутивну або кваліфікуючу ознаку однозначно злочинний прояв поведінки особи. Іншими словами, в складі злочину, що закріплений в нормі про ціле, повинна міститися вказівка на врахованість вчинення при цьому саме іншого злочину. У випадках, коли в складі злочину позначається форма поведінки, що може діставати як злочинний, так і не злочинний вияв (приклад з обманом) і спосіб вчинення злочину отримав саме злочинний вияв, тобто “основний” злочин вчинений шляхом вчинення іншого, навіть менш тяжкого злочину, кваліфікувати все скоєне слід за сукупністю. Правила подолання конкуренції частини і цілого в таких випадках не застосовуються.

    Так, якщо приватна особа вчиняє шахрайські дії через підробку документів – її дії слід кваліфікувати за ст. 190 і ст. 358 КК. Не можна погодитися з точкою зору, висловленою в кримінально-правовій літературі, що підробка є способом шахрайства і скоєне слід кваліфікувати лише за ст. 190 КК. Це пов’язано з тим, що підробка не єдиний і не конструктивний елемент шахрайства і, зважаючи на це, вказані дії слід кваліфікувати за сукупністю.

    Так, згідно п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 „Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів „у разі, коли ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів або його приховання вчинено шляхом службового підроблення чи підроблення документів, дії винної особи додатково кваліфікуються за ст. 366 чи ст. 358 КК.”

    У випадках, коли норма про “основний” злочин не враховує як конститутивну або кваліфікуючу ознаку певний злочинний прояв поведінки особи, іншими словами, складом злочину не охоплюються певні дії, які виходять за межі визначеного складу кількісно чи якісно, говорити про конкуренцію кримінально-правових норм немає підстав, оскільки таке явище не наділене загальними ознаками конкуренції. Так, згідно п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» спосіб вчинення злочину (ухилення від сплати податків) якісно (за наслідками) відрізняється від «основного складу» (шахрайство з фінансовими ресурсами) і тому Пленум вказує в своїй постанові на відсутність, фактично, конкуренції частини та цілого.

    Тобто, вирішуючи ситуацію, коли спосіб вчинення злочину є більш тяжким злочином, ніж сам “основний” злочин, ми можемо говорити не про виняток з правил подолання конкуренції кримінально-правових норм, а про відсутність конкуренції й, відповідно, вирішувати проблему на підставі інших правил.

    Цей висновок не суперечить і принципу повноти кримінально-правової кваліфікації, згідно якому при кваліфікації повинно бути враховане все вчинене злочинцем.

    Так, вироком Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2003 р. Д. і К. визнано винними й засуджено за ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК за те, що вони у співучасті з Б. та М. 18 грудня 2002 р. приблизно о 21-й годині вчинили на вулиці хуліганські дії щодо М. М. та П. При цьому Д. і К. після того, як М. М. упав на землю, руками й ногами побили його, внаслідок чого останній одержав тілесні ушкодження середньої тяжкості. Діями всіх засуджених П. було заподіяно легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

    Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 19 червня 2003 р. вирок залишено без зміни.

    У касаційному поданні заступник прокурора Закарпатської області порушив питання про зміну судових рішень щодо К. і Д. - виключення з кваліфікації їхніх дій ч. 1 ст. 122 КК як зайвої, оскільки склад злочину "хуліганство" охоплює заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

    Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала у своїй ухвалі від 3 лютого 2004 року , що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.

    Відповідно до чинного кримінального закону такі насильницькі дії, як побої, мордування, умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень, а також умисне знищення чи пошкодження майна характеризують особливу зухвалість як одну з ознак хуліганства і тому додаткової кваліфікації не потребують. Якщо ж під час хуліганських дій вчинено злочини, які за своїми ознаками і ступенем тяжкості істотно відрізняються від хуліганства (у даному випадку - умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості), то ці злочини мають кваліфікуватися за сукупністю з хуліганством, оскільки вони не охоплюються жодною з частин ст. 296 КК.

    За таких обставин дії К. і Д. правильно кваліфіковані за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК. Тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання відмовила106.

    У вирішенні конкуренції частини і цілого велике значення відіграє об’єкт злочинного посягання - те коло суспільних відносин, якому заподіюється шкода або створюється загроза її заподіяння. У зв’язку з цим, розглядаючи питання співвідношення частини і цілого, не можна оминути проблему співвідношення об’єктів злочинів, склади яких закріплені у відповідних конкуруючих нормах.

    Однак, як справедливо відзначається в кримінально-правовій літературі, встановлення основного та додаткового об’єктів того чи іншого злочину в значній мірі визначає правильну кваліфікацію, однак повністю не знімає цю проблему. Необхідно з’ясувати роль додаткового безпосереднього об’єкта в самому механізмі спричинення йому шкоди при вчиненні злочину.107

    Дослідженнями таких механізмів встановлено, що в багатьох випадках (як і в окресленому вище) спричинення шкоди додатковому об’єкту є способом, складовою частиною спричинення шкоди основному, а іноді шкода основному об’єкту може бути спричинена тільки шляхом спричинення шкоди додатковому об’єкту108. Іншими словами, посягання на додаткові об’єкти в таких складах злочинів не утворюють самостійної дії.

    Потрібно згадати, що розбійний напад завжди охоплює заподіяння потерпілому будь-яких тілесних ушкоджень, тобто завжди охоплює заподіяння шкоди здоров'ю, оскільки без заподіяння шкоди здоров'ю (чи погрози заподіяти таку шкоду) немає розбою. У ч. 4 ст. 187 КК йдеться про заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Але заподіяння смерті потерпілому складом розбою не охоплюється. В таких випадках скоєне утворює сукупність злочинів. Обґрунтування такої кваліфікації є в законі. В диспозиції статті 187 КК вказується на насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або погрозу застосувати до неї таке насильство, а також на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Про заподіяння смерті потерпілому у статті 187 КК не йдеться.

    Отже, розбійний напад завжди поєднаний з посяганням на здоров'я потерпілого. Заподіяння смерті при розбійному нападі не є обов'язковою ознакою злочину.

    Не можна погодитися з тим, що розбійний напад охоплює також заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть з необережності, тобто злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК.

    В постанові Пленуму Верховного Суду України про кваліфікацію розбійного нападу, поєднаного із заподіянням смерті потерпілому, зазначено, що такі дії кваліфікуються, в усіх випадках за сукупністю злочинів.

    Отже, розбійний напад як діяння, що ніяк не пов'язане із заподіянням смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті потерпілому, а тому таке діяння завжди кваліфікують за сукупністю злочинів: ч. 4 ст. 187 і п. "6" ч.1 ст. 115 КК або за ч. 4 ст. 187 і ч. 2 ст. 121 КК, або за ч. 4 ст. 187 і ст. 119 КК.

    Властивість окремих злочинів спричиняти шкоду не тільки основному, але й додатковому об’єктам враховується законодавцем при визначенні видів та розмірів покарання за них в санкціях відповідних статей КК, оскільки законодавча оцінка суспільної небезпеки будь-якого злочину, як і оцінка тяжкості шкоди, яка спричиняється об’єкту, що охороняється кримінальним законом, знаходить своє відображення та правове закріплення в санкції норми. Як відомо, законодавець, конструюючи санкції таких норм, які передбачають відповідальність за вчинення подібних діянь, виходить з можливої сумарної шкоди, яка спричиняється охоронюваним суспільним відносинам посяганням на два (або більше) об’єкти.

    Розглянемо згаданий вид конкуренції на прикладі конкуренції ст. 258 КК з іншими нормами: конкуренція цілого (ст. 258 “Терористичний акт”) і частини (ст.147 “Захоплення заручників”, ст.194 “Умисне знищення або пошкодження майна”, ст.229 “Пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів”, ст.439 “Застосування зброї масового знищення”, ст. 441 “Екоцид”, ст.442 “Геноцид”). При такій конкуренції норм застосовується норма (ціле), яка найбільш повно охоплює всі фактичні ознаки скоєного. Розглянемо більш детально окремі аспекти співвідношення цих злочинів.

    Виникає питання, якщо особа захоплює іншу особу з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об'єднаннями громадян, юридичними особами, що це – захоплення заручників чи терористичний акт? Перш за все не можна погодитись з тим, що завжди родовим об’єктом захоплення заручників є воля особи. Звичайно, воля особи може виступати основним безпосереднім об’єктом. Головна ж спрямованість посягання при вказаних цілях саме на відносини в сфері громадської безпеки в самому широкому розумінні цього поняття. Тому в такій ситуації воля особи є лише додатковим безпосереднім об’єктом. Враховуючи більш підвищу небезпеку терористичного акту вважається, що даний злочин в даному контексті повністю охоплює захоплення заручників.

    Виникає проблема у відмежуванні терористичного акту від умисного знищення чи пошкодження майна, вчиненого шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або яке заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, чи інші тяжкі наслідки. Безумовно терористичний акт є більш небезпечним злочином. Знищення чи пошкодження майна є способом, однією з ознак терористичного акту. Але дивлячись на санкції стає незрозумілим як санкція за спосіб є більш суровою у порівнянні із розміром покарання за самий злочин. Це пояснюється, мабуть, тим, що в ч.2 ст.194 КК передбачена така кваліфікуюча обставина як “загибель людей”. Виходячи з цього, вважається за необхідне виділити окремо цю кваліфікуючу обставину, а розмір покарання за ч.2 привести у відповідність з ч.2 ст.258 КК109.

    Також необхідно відмежовувати терористичний акт від посягання на життя представника іноземної держави (ст.443 КК) і посягання на життя державного чи громадського діяча (ст.112 КК). При наявності дій передбачених вказаними кримінально-правовими нормами кваліфікація за ст.258 є зайвою. Взагалі такі дії раніше охоплювалися ст. 64 КК УРСР 1922 року110. В даному контексті виникає сумніви щодо окремого регламентування таких дій і поведінки, передбаченої ст.444 “Злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист”, яка повністю охоплюються ч. 1 ст.258, та іншими статтями кримінального законодавства.

    При цьому аналогічне положення повинно стосуватися і ст.349 “Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника”, але виходячи з більшої караності цього злочину, на відміну від терористичного акту, необхідно такі дії особи кваліфікувати лише за ст.349 КК.

    Напад на об'єкти, на яких виготовляються, зберігаються, використовуються або якими транспортуються радіоактивні, хімічні, біологічні чи вибухонебезпечні матеріали, речовини, предмети, з метою захоплення, пошкодження або знищення цих об'єктів, тобто фактично з метою порушення громадської безпеки потрібно кваліфікувати за ст.261 КК при відсутності кваліфікованих наслідків. Якщо ж вони призвели до заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків або до загибелі людини, то такий напад слід кваліфікувати лише за ч.2 ч.3 ст.258 КК.

    Отже, враховуючи наведене, можна запропонувати такі правила кваліфікації:


    1. Винна особа вчинила один злочин.

    2. Встановити, що за вчинене суспільно небезпечне діяння кримінальна відповідальність передбачена двома або більше кримінально-правовими нормами.

    3. Кримінально-правові норми, які є підставами кримінальної відповідальності особи, перебувають у підпорядкуванні за змістом, а саме: одна з них - ціле - охоплює все вчинене в цілому, при цьому провідну роль тут відіграє об’єкт кримінально-правової охорони. Тобто конкуренція частини і цілого наявна лише у випадках, коли норма про ціле враховує як конститутивну або кваліфікуючу ознаку однозначно злочинний прояв поведінки особи, або, іншими словами, в складі злочину, що закріплений в нормі про ціле, повинна міститися вказівка на врахованість вчинення при цьому саме іншого злочину.

    4. Застосовується ціле, тобто норма, яка охоплює все вчинене в цілому.

    5. У випадках, коли в складі злочину позначається форма поведінки, що може діставати як злочинний, так і не злочинний характер і спосіб вчинення злочину отримав саме злочинний вияв, тобто “основний” злочин вчинений шляхом вчинення іншого, навіть менш тяжкого злочину, кваліфікувати все скоєне слід за сукупністю. Говорити про конкуренцію кримінально-правових норм в цих випадках немає підстав, оскільки таке явище не наділене загальними ознаками конкуренції. Так само, вирішуючи ситуацію, коли спосіб вчинення злочину є більш тяжким злочином, ніж сам “основний” злочин, ми можемо говорити не про виняток з правил подолання конкуренції кримінально-правових норм, а про відсутність конкуренції й, відповідно, вирішувати проблему на підставі інших правил. Правила подолання конкуренції частини і цілого в таких випадках не застосовуються.




    1. Конкуренція кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину.

    Наступним видом конкуренції є конкуренція кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину. Ставлення до цього виду конкуренції в теорії кримінального права досить різне. Одні вчені не вважають доцільним виділяти цей вид конкуренції.

    Так, В. Кудрявцев розглядає співвідношення конкуруючих спеціальних норм при висвітленні питань конкуренції загальної та спеціальної норм, зазначаючи при цьому, що складніше вирішується питання про конкуренцію пунктів (частин), один з яких передбачає обтяжуючі, а інші - пом’якшуючі обставини. В тих випадках, коли обтяжуючі (кваліфікуючі) ознаки прямо визначені, а пом’якшуючі лише згадані в загальній формі, пункти з обтяжуючими ознаками слід вважати спеціальними нормами та їх застосовувати при конкуренції. Важче, пише він, обрати правильну кваліфікацію, коли пом’якшуючі та обтяжуючі ознаки сформульовані конкретно та визначено. В цьому випадку наявна конкуренція між двома спеціальними нормами, й для того, щоб обрати одну з них, необхідно керуватися якимись іншими правилами.111 По-суті, подані науковцем рекомендації, не суперечать загальновизнаним в теорії кримінального права підходам до вирішення цього питання.

    Інша позиція полягає в тому, що це є самостійним видом конкуренції, яка, в той же час має різні назви: конкуренції спеціальних норм чи конкуренція тотожних та однорідних складів злочинів з різним ступенем суспільної небезпеки чи кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину. Вважаємо, що це не є принциповим питанням, але, враховуючи положення навчальної програми вищого навчального закладу з „Теорії кваліфікації злочинів”, вважаємо доцільним зупинитися на останній назві цього виду конкуренції. Також, враховуючи, що питання „Конкуренція кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину” охоплюється темою „Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм” вважаємо не доцільним розглядати це питання окремо в самостійній темі112.

    Існування конкуренції спеціальних норм у кримінальному праві визнається практично всіма науковцями, які досліджували питання конкуренції кримінально-правових норм. Так, В. Малков зазначає, що для виділення таких видів конкуренції, як загальної та спеціальної норм, спеціальних норм, повної та неповної конкуренції, є підстави.113

    При визначенні співвідношення конкуруючих норм у даному виді конкуренції важливим є виділення чітких критеріїв, на підставі яких здійснюється віднесення тих чи інших ситуації до конкуренції саме цього виду. В літературі питання визначення поняття конкуренції спеціальних норм між собою не знайшло однозначного вирішення.

    Досить широко розглядає цей вид конкуренції й В. Малихін. Він відзначив, що конкуренція спеціальних норм має декілька різновидів: а) конкуренція між двома кваліфікованими складами з обтяжуючими ознаками різної тяжкості; б) конкуренція між складом з обтяжуючими обставинами та складом з пом’якшуючими обставинами.114 Не дивлячись на те, що у наведеному переліку не згадані всі можливі співвідношення спеціальних норм (не згадано про конкуренцію між спеціальними нормами, що містять привілейований та особливо привілейований склади злочинів), даний підхід можна визнати таким, що значно розширює межі розглядуваного поняття. Це обумовлено фактично однією причиною - відсутністю з’ясування характеру взаємозв’язку між конкуруючими спеціальними нормами, що не встановлює “кордонів” для віднесення тих чи інших ситуацій правозастосування до вказаного виду конкуренції.

    Так само розширено тлумачить конкуренцію спеціальних норм й Б. Курінов. Він зазначає, що ця ситуація виникає в тих випадках, коли вчинене діяння одночасно підпадає під ознаки двох чи більше спеціальних норм. В практиці, пише автор, зустрічаються: конкуренція спеціальних норм з пом’якшуючими та обтяжуючими обставинами; конкуренція норм з обтяжуючими обставинами; конкуренція норм з пом’якшуючими обставинами.115 Не дивлячись на фактично позитивні (констатація дійсно існуючих підвидів конкуренції кількох спеціальних норм між собою) результати дослідження Б. Курінова щодо виділення підвидів конкуренції спеціальних норм, зміст поняття залишається не з’ясованим, не вияснені видові ознаки явища, і як наслідок - об’єм поняття так і залишається невизначеним.

    Тому можна погодитися з визначенням запропонованим О. Маріним, що під конкуренцією кількох спеціальних норм між собою слід розумітивид конкуренції кримінально-правових норм, при якому вчинене одне діяння підпадає під ознаки двох (виділених з однієї загальної норми) спеціальних норм, які не знаходяться у підпорядкуванні ні за об’ємом, ні за змістом, але мають спільні ознаки, які можуть одночасно міститися у вчиненому116.

    Слід відзначити, що в спеціальній літературі виділяють в основному три види конкуренції кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину:

    1) кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів злочину (за умови відсутності між ними підпорядкування);

    2) привілейованого та кваліфікованого складів злочину (за цієї ж умови);

    3) привілейованого та особливо привілейованого складів злочину (за цієї ж умови).117

    У відповідності з такими видами пропонуються далі певні правила подолання конкуренції кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину.

    Разом з тим, видається, не можна погодитись з твердженням А. Гореліка про те, що відмінність між правилами кваліфікації при конкуренції загальної та спеціальної норми та при конкуренції декількох спеціальних норм між собою полягає в тому, що при першому виді значення має співвідношення диспозицій, а у другому виді критерієм для вибору норми виступає санкція.118

    Така конкуренція виникає між різними видами одного й того самого злочину, які відрізняються між собою деякими об'єктивними ознаками — додатковими діями (наприклад, вчинення певного злочину повторно), способом вчинення злочину (наприклад, шляхом обману чи зловживанням довірою — ст. 190 КК на відміну від таємного способу — ст. 185 КК) або більш тяжкими наслідками (ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 364 КК).

    Розглянемо окремо ці підвиди вказаної конкуренції:

    1) Конкуренція між кваліфікованим та особливо кваліфікованим складами злочину (за умови відсутності між ними підпорядкування).

    Тобто конкурують принаймні дві, виділені з однієї загальної, спеціальні норми про кваліфікований та особливо кваліфікований склади злочину, - пропонується таке правило її вирішення: більш тяжка кваліфікуюча ознака поглинає менш тяжку; при конкуренції декількох пунктів статті, які передбачають кваліфікуючі обставини, повинен застосовуватись той пункт, який передбачає найбільш небезпечні ознаки з числа наявних в даному конкретному випадку.119 Логіка такого висновку на думку деяких вчених проста: якщо злочин вчинено за наявності декількох кваліфікуючих обставин, то покарання не повинно бути нижче, ніж при будь-якій з них, в тому числі найбільш тяжкій, тому застосовується норма з найбільш суворою санкцією.120 Відзначається також, що цей висновок випливає з того, що законодавець кримінально-правовою нормою, яка містить особливо кваліфікуючі обставини, охопив і всі ті випадки вчинення аналогічних злочинів, коли одночасно в злочинному діянні були обидва види вказаних кваліфікуючих ознак - кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі.121

    Принципове вирішення даного питання зауважень не викликає. Дійсно, слід погодитись, що у випадку конкуренції кримінально-правових норм, одна з яких, виділившись з загальної, передбачає відповідальність за кваліфікований склад злочину, а інша - також виділена із норми загальної - за особливо кваліфікований, повинна застосовуватись остання - про особливо кваліфікований склад злочину.

    Такий підхід в цілому підтримує й судова практика. Така конкуренція вирішується кваліфікацією злочину за статтею, що передбачає кваліфікований склад злочину. Так згідно п.20 постанови ПВСУ „Про судову практику у справах про хабарництво” від 26 квітня 2002 р. № 5 дії особи, яка одержала один хабар за наявності ознак, передбачених і ч. 2, і ч. 3 ст. 368 КК, мають кваліфікуватися лише за ч. 3 даної статті. При цьому в мотивувальній частині вироку необхідно зазначати всі кваліфікуючі ознаки злочину.

    Ці загальні положення кваліфікації різних частин однієї й тієї ж статті стосуються і кваліфікації багатьох інших злочинів: одержання хабара — ст. 368 КК, хуліганства — ст. 296 КК, порушення правил безпеки руху — ст. 286 КК та інших.

    Виняток Пленум Верховного Суду України зробив лише для кваліфікації зґвалтування, передбаченого різними частинами ст. 152 КК.

    2) Конкуренція між привілейованим та кваліфікованим складами злочину.

    При даному підвиду конкуренції слід застосовувати норму, що передбачає привілейований склад злочину. Це правило, на думку В. Малкова, ґрунтується на тому, що всі сумніви при застосуванні кримінально-правових норм, зокрема про пріоритет однієї з конкуруючих норм, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого (підсудного, засудженого);122 або, як вважає В. Кудрявцев, таке рішення ґрунтується на системному тлумаченні закону.123

    І в даному випадку запропоноване теорією кримінального права правило вирішення конкуренції спеціальних норм між собою знайшло підтвердження (сприйняте) судовою практикою.124

    Так згідно п. 8 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи” умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК, або матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), або при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), кваліфікується тільки за цими статтями КК, навіть якщо воно й мало ознаки особливої жорстокості.

    Однак це правило можна використовувати лише за умови, що конкуруючі норми мають спільні ознаки складу злочину. Якщо таких спільних ознак немає, то такі норми не можуть утворювати конкуренції.



    3. Конкуренція між привілейованим та особливо привілейованим складами злочину, тобто норм з пом'якшуючими обставинами.

    До цього виду конкуренції належить і конкуренція різних кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за різні види одного й того ж злочину, один з яких передбачає пом'якшуючі відповідальність обставини, а інший — ще більш пом'якшуючі (зокрема, ст. 116 КК передбачає пом'якшуючі обставини навмисного вбивства, а ст. 118 КК — ще більш пом'якшуючі обставини). Тобто напрошується такий варіант вирішення цієї конкуренції – дії особи слід кваліфікувати за ст. 118 КК, враховуючи більш м’яку санкцію норми. І це, безумовно, відповідає правилам кваліфікації. Так, п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 року №4 “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань”, зазначав, що судам слід мати на увазі, що дії осіб, які вчинили вбивство або заподіяли тяжкі тілесні ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони, і одночасно перебували в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, належить кваліфікувати відповідно за статтями 97, 104 КК України, тобто за більш м’яким законом, а не за статтями 95, 103 КК України125, але при цьому слід згадати, що 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий КК, який у ч. 4 ст. 36 КК зовсім по-іншому вирішує це питання: особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту. Тобто, в такій ситуації особа не підлягає кримінальній відповідальності126.

    Взагалі таке співвідношення пом'якшуючих відповідальність обставин має вирішальне значення для кваліфікації злочинів. При конкуренції пом'якшуючих і ще більш пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу (пріоритет) мають більш пом'якшуючі відповідальність обставини.

    На підставі викладеного слід визначити такі загальні правила кваліфікації при конкуренції кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину:


    1. при конкуренції кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів злочину, - застосовуватись повинна норма про особливо кваліфікований склад злочину;

    2. при конкуренції привілейованого та особливо привілейованого складів злочину, - застосовуватись повинна норма про особливо привілейований склад злочину;

    3. при конкуренції кваліфікованого та привілейованого складів злочину, - застосовуватись повинна норма про привілейований склад злочину.


    Висновок

    Конкуренція кримінально-правових норм є наслідком розвитку законодавства, створення нових кримінально-правових норм, виділення конкретизованих норм з більш загальних, норм, які передбачають відповідальність за окремі випадки вчинення загальних видів злочинів.

    конкуренція кримінально-правових норм не є їх колізією, не є видом колізії, а колізія кримінально-правових норм не є видом їх конкуренції.

    На підставі викладеного ми вважаємо, що конкуренція кримінально-правових норм, має такі види: 1) конкуренція загальної і спеціальної норм; 2) конкуренція цілого і частини; 3) конкуренція кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознак складу злочину (або конкуренція спеціальних норм).




    ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

    ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ №5.


    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26


    База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
    звернутися до адміністрації

    войти | регистрация
        Головна сторінка


    загрузить материал