Юриспруденція та іі склад



Сторінка9/10
Дата конвертації09.12.2016
Розмір1.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

128. Держава в політичній системі суспільства.

Місце і роль держави у політичній системі суспільства

Держава - це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вонаволодіє монополією напримус щодо населення у межах певної території,має право на проведення від імені суспільствавнутрішньої та зовнішньоїполітики, виняткове право видавати закони та правила, які єобов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як центра, ядра політичної системи суспільствазумовлюється тим, що тільки вона:

виступає офіційним представником усього населення держави;

є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на

самовизначення;

зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і

кожного, хто знаходиться на її території;

бере на себе обов'язок задовольнити загально соціальні потреби;

встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки -

юридичні норми;

володіє суверенною владою, тобто владою верховною і самостійною,

формально незалежною від будь-якої організації або особи.



129. Громадянське суспільство: поняття та ознаки.

Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).


Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Ознаками громадянського суспільства є:

· приватна власність, вільна праця, підприємництво;

· існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян .на добровільній основі;

· багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;

· наявність незалежної системи засобів масової інформації;

· вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;

· переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.



130. Структура громадянського суспільства.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

Соціальна система — певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:

а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система — це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система — це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава;

б) політичні партії;

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система — це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система — це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:
1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління;
2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;


  1. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого — як найбільш повне вираження загального національного інтересу.

131. Принципи та механізм взаємодії громадянського суспільства та держави.

Що ж до нинішньої України, то формування в ній громадянського суспільства є завданням вельми тяжким і довготривалим. Протягом значного часу Україна перебуває у глибокому кризовому стані. Початкова орієнтація на політику "піскової терапії", лібералізацію цін, форсування ринкових відносин., заміна рубля купоном, пропаганда ї фактичне здійснення ідеї невтручання держави у господарську діяльність призвели до обвального падіння товарного виробництва і розкрадання державних ресурсів, вибухового зростання цін та емісії, розвалу грошово-фінансової системи, формування мафіозно-спекулятивної структури з бурхливими темпами особистого збагачення. Сучасне розуміння співвідношення правової держави та громадянського суспільства пов'язане з усвідомленням аксіології їхнього взаємозв'язку. Саме ціннісний підхід до розуміння взаємозв'язку і взаємодії права і держави, правової держави і громадянського суспільства можуть дати нам усвідомлення місця й ролі правової держави у громадянському суспільстві.


Отже, громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

132. Сучасні теорії демократичної держави.

ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ДЕМОКРАТІЇ


Пошуком кращого державного ладу займалися мислителі різ-них народів світу, які за два з половиною тисячоліття створили чимало теорій демократії.

Пролетарська (соціалістична) теорія демократії

Пролетарська (соціалістична) теорія грунтувалася на марксист-ському класовому підході. Вона виникла в XIX ст. як антитеза буржуазній (ліберальній) демократії, яка на перший план вису-вала громадянську свободу, тобто повну незалежність особисто-го життя індивіда від політичної влади, від держави, покликаної лише гарантувати, забезпечувати свободу особи.

Відповідно до пролетарської теорії (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) демократія і свобода передбачаються лише для «трудя-щих мас», насамперед для пролетаріату. У центр уваги поставле-на політична свобода, а про громадянську й не йдеться. Про-голошувалася диктатура одного класу — пролетаріату відносно іншого — буржуазії, союз робітничого класу і селянства, спря-мований проти скинутих експлуататорських класів. Увага акце-нтувалася на керівній ролі робітничого класу. Пролетарська теорія ігнорувала загальногромадянський консенсус і розвивала класо-ву конфронтацію.

Повне відкидання приватної власності, а відтак, усякої авто-номії особи, підміна народу робітничим класом у пролетарській теорії була розвинута в програмних документах КПРС. У них акцентувалася увага на головній ролі комуністичної партії як авангарду робітничого класу, який керує процесом переходу до повної демократії — комуністичного самоврядування. Відкидав-ся фундаментальний принцип поділу влади, без якого неможли-ве народовладдя. Був відкинутий принцип економічного, ідео-логічного і політичного плюралізму.«Марксистсько-ленінська» партія розглядалася як державна структура, а не як громадська організація. У дійсності рекламоване «соціалістичне народовлад-дя» допускало демократію лише у вузьких рамках, які визнача-лися вищим партійно-державним управлінням, котре зосереджує у своїх руках усю реальну владу.

Теорія «плюралістичної демократії»

Теорія «плюралістичної демократії» була найвпливовішою у 60-70 роках XX ст. (Р. Аллен, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Д. Рисмен), хоча термін «плюралізм» введено у політичний обіг у 1915 p. англійським соціалістом Г. Ласкі. Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Су-часне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» — прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духо-вних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму.




133. поняття та ознаки демократичної держави.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства — це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;,

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

134. Становлення та розвиток концепції правової держави.

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще у античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, у якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко зникне.

Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише з XI—XII ст.), однак поширення у Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а, відтак, і визнання певної зв'язаності ним верховної влади.

З XII—XIII ст. пов'язані витоки середньовічного конституціоналізму у формі парламентських органів, формується представницька влада та законодавчі збори. У подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю знаходить розвиток у працях багатьох тодішніх вчених, однак цьому суперечать абсолютистські тенденції у політичній науці (через формування абсолютних монархій у Європі на зламі XVI ст.), а також боротьба між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом і природою.

Ідеї середньовіччя, проте, стали фундаментом, на якому виросло систематичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку політичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади.

Епоха Реформації у Франції у XIV—XVI ст. привнесла ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відповідальністю його перед народом і парламентом. Обгрунтування призначення політичної влади для загального морального добра сприяло відродженню давньої ідеї належності політичної влади народові. З неї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованість держави служінню усій громаді та скеровуванню природним правом.

Стародавня договірна теорія була використана представниками політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій для обгрунтування обмеженості політичної влади та права на опір тиранії.

Революційний рух XVIII та XIX ст. античну ідею панування права доповнює концепцією прав і свобод людини, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму. В епоху Відродження обстоюються ідеї суверенної держави, суверенітету народу, поділу влади та її юридичного обмеження.

Розвиток політичної науки на початку XVIII ст. призвів до формування поняття правової держави, яке у працях німецьких та англійських філософів набуло цілісного вигляду. В основі цього вчення — визнання природних прав людини та ідея обмеження ними самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав людини, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто, однак, зазначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Німеччини або Англії. Вже наприкінці XIX ст. у більшості європейських країн дослідження питань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і у дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться тут нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави припадає на кінець 80-х і 90-ті pp. Треба зазначити, що в СРСР даний термін почав активно використовуватися після прийняття Конституції СРСР 1977 p., хоча при цьому йшлося про соціалістичну правову державу, головна ідея якої зводилася, насамперед до посилення ролі Конституції і закону та дотримання їх вимог у реальному житті. З розвитком демократичних процесів вказане привернуло увагу до гарантування прав і свобод громадян і, в першу чергу, права на участь у виборах, свободу слова, зборів тощо.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з, так званою, перебудовою у 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній і теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму. Утворення нових суверенних держав на терені колишнього СРСР призвело не тільки до активізації досліджень поняття, витоків, принципів правової держави, умов формування, а й до конституційно-правового визнання правової державності, закріплення її різноманітних аспектів, про що йтиметься нижче.


135. Поняття та ознаки правової держави.

Правова́ держа́ва – форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.


Специфічні ознаки правової держави:

верховенство і панування права в широкому розумінні і закону у вузькому розумінні (держава має керуватися законом);

принцип розподілу влад (реалізується принцип верховенства закону, носить інструментальний характер);

пріоритет прав і свобод особистості. Права існують не лише у особистості, але і у колективу, у суспільства, держави (на першому місці в не правовій державі);

соціальна захищеність;

соціальна справедливість;

чітке розмежування функцій держави і суспільства;

створення антимонополістичного механізму, який унеможливлює зосередження владних повноважень в певній ланці або інституті;

встановлення в законі і здійснення в житті суверенності державної влади;

формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і втіленням законодавчої волі в законах;

відповідність внутрішнього законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права;

взаємна відповідальність держави і особи;

наявність громадянського суспільства.

Громадяни мають права та обов'язки.


136. Правова держава та права людини.

Теорію правової держави насамперед пов'язують з іменем Емануіла Канта, котрий одним з перших висунув і обгрунтував ідею про те, що благо і призначення держави у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права.

В ході суспільного прогресу поняття правової держави набувало нових якостей та наповнювалось новим змістом, що відповідало конкретним умовам існування суспільства. Проте незмінною ознакою правової держави залишається приорітетна роль права, як мірило свободи, що грунтується на принципах рівності, гуманізму, справедливості та гідності людини. Правова держава - це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Основними ознаками правової держави є наступне:

- верховенство права у всіх сферах суспільного житгя;

- юридичне забезпечення прав людини;

- взаємна відповідальність особи і держави;

- розподіл влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами;

- притаманність усім громадянам високої правової культури.

Права людини та їх реальне юридичне забезпечення як основна змістовна характеристика правової держави, вимагає розкриття змісту згаданого поняття. Права людини - це явище, що також перебуває у постійному розвитку. За часом виникнення виділяють три «покоління прав людини».

Під першим поколінням прав людини розуміють традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані у процесі буржуазних революцій, а потім конкретизувалися в практиці та законодавстві демократичних держав. До них належать: право на життя, свободу, безпеку особи, право на свободу думки, совісті, право на рівність перед законом тощо.

Друге покоління прав людини (позитивні права) сформувалися в ході боротьби людей за поліпшення економічного становища, підвищення культурного рівня. До них належать: право на працю і вільний вибір роботи, соціальне забезпечення і відпочинок, захист материнства та дитинства та ін.

Третє покоління почало формуватися після завершення Другої світової війни. Це - право на розвиток, мир, здоров'я, безпечне довкілля, спільну спадщину людства та ін.

Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

137. становлення та розвиток концепції соціальної держави.

Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знаменний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її становлення.


Початок її розбудови (1880-1914 рр.) характеризується формальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокремлення у межах внутрішньої політики її самостійного компоненту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.
Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.
Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супроводжувався процесом формування соціального права й прийняття значної кількості міжнародно-правових документів, зокрема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відносини в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.
На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до нових умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення.

138. Поняття та ознаки соціальної держави.

Соціальна держава - це правова держава розвиненого громадяського суспільства, що , з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини.


Держава, зорієнтована на здійснення широкої та ефективної соціальної політики, яка має втілюватись у реальності прав людини й громадянина, в існування доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, у підтримку малозабезпечених прошарків населення тощо.
Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції громадянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною характеристикою правової держави; 3) проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) со­ціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

140. Цивілізаційний підхід у державознавстві.

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський, суспільний, державний) — поняття дуже широке і неоднозначне. Це і синонім культури, і рівень розвитку матеріальної і духовної культури. А оскільки культура, як відомо, має кілька сотень визначень, то в результаті з’являється можливість говорити про найрізноманітніші варіанти цивіліза-ційної типології.

Цивілізаційний підхід до типології держави бере за основу класифікації держав не матеріально-економічний критерій, а духовно-культурні й моральні фактори. Замість “суспільно-економічної формації” як критерію типології держави і права й інших критеріїв здійснюється спроба використання як такого критерію “цивілізації”.

Розглянемо основні погляди на цивілізацію. Цивілізація, на думку американського політолога С. Хантингтона, являє собою “певну культурну сутність”. Села, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади, зауважує автор, усі вони мають особливу культуру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Виходячи з цього, цивілізацію можна визначити як культурну спільність найвищого рангу, як найширший рівень культурної ідентичності людей.Цивілізацію необхідно визначити, виходячи із загальних рис індивідуального порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути тощо. Цивілізація, робить висновок С. Хантингтон, це найширший рівень спільності, з яким кожна людина себе співвідносить.

Аналогічну позицію щодо визначення цивілізації займав відомий англійський учений, історик А. Тойнбі. На його думку, цивілізація є не що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає “певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, звичаїв, словом, в царині культури”. Уся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій: єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.

Існують різні підстави для типології цивілізацій і їхньої державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації та ін. Історичний прогрес привів до складання понад двох десятків цивілізацій, які відрізняються не тільки системами цінностей, що затвердилися в них, культурою, але і характерним для них типом держав. Зокрема, ґрунтуючись на різних підходах до поняття “цивілізація”, можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм типів держави:

– східні, західні та змішані;

– давні, середньовічні та сучасні;

– аграрні, промислові та науково-технічні;

– доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;

– локальні, особливі та сучасні.

У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший — локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, “нецивілізованих” спільностей (давньоєгипетська, шумерська та ін.). Другий — особливі цивілізації (індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об’єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід.

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів.

Кожна окрема держава зазнає впливу як матеріально-виробничого, так і культурно-духовного, цивілізаційного чинників. Саме з цим пов’язані альтернативність і багатоваріантність їх розвитку. Це дозволяє зробити висновок про необхідність використання обох підходів: формаційного і цивілізаційного. Цивілізаційний підхід не слід протиставляти формаційному. В сучасній науці більшість вчених віддає перевагу формаційному підходу як базовому, основному. При цьому цивілізаційний підхід не протиставляється йому, а служить його доповненням, творчо його розвиває.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал