Юриспруденція та іі склад



Сторінка1/10
Дата конвертації09.12.2016
Розмір1.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

  1. Юриспруденція та іі склад.

Юриспруденція – система знань про державу і право. Враховуючи нерозривний звязок між державою та правом в юриспруденції виділяють дві основні підсистеми знань: правознавство і державознавство.

Існують різні класифікації юридичних наук і тому їх можна розділити на такі групи:

1)теоретичні юридичні науки (тдп, юр.деонтологія, філософія права, соціілогія права, порівняльне правознавство.

2) історико-юридичні науки (зарубіжна та вітчизняна історія держави і права). Вивчає процес становлення й розвитку держави і права

3) галузеві науки (наука конституційного права, наука адмін, цив, крим. Права)

4) міжгалузеві науки (юридична деліктологія, наука житлового права, наука банківського права, наука екологічного права тощо).

5) організаційні науки. Вивчають організацію та діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, судових і правоохоронних органів

6) прикладні науки (криміналістика, кримінологія, судова медицина. Вивчають правові явища не тільки за допомогою юридичних, а й спец. Не юридичних методів

7) міжнародно-правові науки (наука міжнародного публічного права, наука міжнародного приватного права)

2. Предмет теоріі держави і права.

Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, функціонування та вдосконалення держави і права.

Предмет ТДП включає:


  1. сутність і соціальне призначення державних і правових явищ;

  2. закономірності та випадковості виникнення, функціонування розвитку держави і права;

  3. систему понять і категорій (право, функції, форми; норми права, правовідносини, реалізація права, правопорядок)

  4. правові принципи, аксіоми, презумпції, фіксії, що були вироблені та використовуються юридичною теорією та практикою;

  5. теоретичні моделі правотворчої

  6. прогнози та практиччні рекомендації щодо вдосконалення та розвитку держави і права.

Предмет ТДП складають явища, без яких неможливо грамотно вивчати закони, складати договори, тлумачити їхній зміст.

3. Функціі теоріі держави і права.

Функції ТДП — це напрямки науково-пізнавального і навчального призначення, що характеризують її сутність, зміст, соціальне призначення, завдання і мету в системі юридичних наук.

Ідеологічна функція полягає у напрямах світоглядного призначення науки, у діалектико-матеаріалістичному тлумаченні державно-правових явищ.

Методологічна функція є напрямом дослідження і вивчення державно-правових явищ і базується на тому загальному положенні, що метод - це теорія, яка звернена до практики дослідження.

Інтерпретаційна функція є напрямок пізнання державно-правової дійсності шляхом з'ясування їх змісту для себе і роз'яснення для інших.

Евристична - напрямок відкриття нових закономірностей, що виникають в процесі розвитку предмета дослідження, наприклад, держави та права.

Прогностична - визначає тенденції розвитку явищ, які вивчаються згідно з об'єктивними законами їхнього розвитку.

Онтологічна (констатуюча) функція - це напрямок пізнання державно-правових явищ, їх окремих інститутів, установ такими як вони є.

Системоутворююча функція - напрям, що підкреслює важливість ролі і значення теорії держави і права в системі юридичних наук, характеризує побудову теорії держави і прав як певної системи знань.

Інформаційна функція - напрям пізнання, що інформує суб'єктів інформаційних відносин про явища державно-правової дійсності в певній країні і у світі.

Комунікативна функція - напрям дослідження і вивчення, що вирішує питання передачі нових знань із сфери загальнотеоретичних наук юридичним і навпаки та ін.

4. Поняття і зміст методологіі юридичної науки.

Методологія тдп – система підходів, методів і принципів наукового вивчення державно-правових явищ.

Головний єлемент методології – метод

Умовно методи тдп можна розділити на 4 групи: загальні, загальнонаукові, міждисциплинарні, спеціальні.

Загальні методи пізнання властиві кожній людині як розумній істоті і використовуються не лише в науці, а й у повсякденному житті: спостереження, порівняння, рахування, опис.

Загальнонаукові використовуються в усіх науках : діалектичний( розгляд державно-наукових явищ) поділяється на : 1) основні закони діалектики 2)категорії діалектики 3)прийомви пізнання(аналіз і синтез, абстракція і сходження

Міждисциплінарні методи(культурологічний метод, соціологічний метод, статистичний метод, конкретно-історичний і спеціальні методи(формально-юридичний, порівняльно-правовий)

5. Теорія держави і права як наука та навчальна дисципліна.

Концепція сучасної вищої юридичної освіти — підготовка висококваліфікованих, високоосвічених спеціалістів, які мають належний рівень правової і загальної культури.


В юридичних вузах навчальний курс теорії держави і права є першим кроком у вивченні всіх юридичних дисциплін. Саме теорія держави і права забезпечує загальнотеоретичну підготовку студентів, без якої неможливе опанування спеціальними і галузевими юридичними дисциплінами. Вона насичена узагальненнями, абстрактними науковими положеннями, поняттями і категоріями.
Від того, наскільки буде засвоєний матеріал цього курсу, залежатиме рівень підготовленості студентів до сприйняття ними галузевих та спеціальних юридичних дисциплін, їх професіоналізму в майбутньому.
Вивчення цього курсу покликане всебічно сприяти формуванню у студентів професійної правосвідомості, правової культури і правової активності, усвідомленої політичної і громадянської позиції, оволодінню базовими теоретичними знаннями та навичками практичної поведінки у правовому середовищі, розвитку творчого теоретичного правового мислення, опануванню актів чинного законодавства, що необхідно при вирішенні практичних завдань у юридичній сфері.

6. Теоріі походження права.

За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість.


Представники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від мож­ливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями.
Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії.
Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впокоренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін.
Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов'язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний характер політичного, правового, соціального, духовного життя людини.

7. Соціальне регулювання в первісному суспільстві.

СОЦІАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ - розподіл ресурсів у соціальній сфері, здійснюване агентами різного типу: державою, неурядовими неприбутковими організаціями, приватногосподарських суб'єктами. Є одним з найважливіших механізмів функціонування сучасної соціально орієнтованої ринкової економіки в індустріально розвинених країнах.

Розрізняють два види соц.регулювання – індивідуальне і нормативне – вироблення повіедінки за допомогою загальних правил

Соціальне регулюваання в перв.суспільстві виконувало дві функції: 1) звільняло людину від постійного страху перед навколишнім світом і спрямовувало її діяльність на створення умов для життя; 2) упорядковувало суспільні відносини через установлення відповідних правил в різних життєвих ситуаціях, організовувало їх у певний суспільний порядок Спочатку соц.норми виникли у вигляді міфів, ритуалів, обрядів, пізніше – звичаї.



8. Шляхи становлення права.

Становлення права – тривалий соціальний процес норм права, що починається з соціальних відносин.

Шляхи становлення:


  1. матеріальний – вплив природних, культурних, релігійних, економічних, політичних факторів на формування права

  2. ідейний – генезис і розвиток прва у формі правосвідомості, правових ідей, концепцій, теорій, доктрин.

  3. Інституційний – діяльність державних і громадських органів, що офіційно наделні повноваженнями санкціонувати або встановлювати норми права, тобто обєктивувати їх у визначен форми права

  4. Формальний – результат діяльність органів з надання юридичної сили правилам поведінки

9. Основні сучасні концепціі права.

Сучасна юридична наука знає багато різноманітних концепцій права. Такими, зокрема, є природно-правова, позитивістська, реалістична, психологічна та ін. Суттєвою загальною рисою, що характеризує різноманітні сучасні концепції права, є заперечення ними зв'язку між державою і правом.

Теорія природного права виникла в XVII—XVIII ст., у період бурхливого процесу становлення буржуазних суспільств країн Західної Європи. Незважаючи на велику різноманітність учень школи природного права, можна виділити деякі загальні риси та основні положення цієї школи. На думку представників школи природного права, право виникло з природи людини, з розуму і існує незалежно від держави. Якщо ж закон у будь-чому суперечить природному праву, він перестає бути законом і стає виразом сваволі.

Позитивізм як концепція права набув свого подальшого; розвитку в теорії нормативізму.

Соціологічна концепція права. Засновником цієї концепції, або теорії "вільного права", був Є. Ерліх. На його думку, право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Тому джерело його слід шукати в поведінці людей, які реалізують право. Як і представники школи природного права, Ерліх вважав, що законодавець тільки виявляє і закріплює право, вже знайдене суддями і юристами-практиками.

. Теорія інтегративної юриспруденції подається у вченні Д. Холла. Суть її полягає у спробі поєднати окремі елементи теорії природного права, позитивізму, соціологічної школи права, створивши тим самим нову школу, що відповідала б духові часу.


10. Поняття та основні властивості права.

Право — це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави. Держава неможе існувати без права. Кожне суспільство потребує регулювання відносин між людьми, охорони і захисту таких відносин.

Властивості.

1)Взаємодія об'єктивного права і держави у вирішенні спільних проблем та поступовому розвитку суспільства

Для зв'язку права з державою характерним є те, що вони утворюють систему, яка виконує роль керуючого блоку стосовно суспільства, залишаючись відносно автономними його підсистемами.

2)Визначеність історичного розвитку права і держави та однакова обумовленість їх соціального змісту (призначення) конкретно-історичними умовами соціальної дійсності

Передусім виникає питання: чи завжди право і держава існували в житті суспільства? На це питання можна дати однозначну відповідь: право, як і держава, виникає на певному етапі розвитку людського суспільства.

3) Встановлення або визнання норм права державою

Об'єктивне право як система норм виходить від держави, а конкретно — від відповідних її органів. Такими є передусім законодавчі органи, які приймають акти вищої юридичної сили — закони. Нормативно-правові приписи встановлюються багатьма іншими державними органами, діяльність яких носить підзаконний виконавчий характер.

4) Відображення у праві волі народу країни

5. Гуманістична орієнтованість права та реальне підвищення рівня його гуманізації в умовах правової держави

6. Можливість забезпечення реалізації правових настанов (приписів) не лише засобами переконання, заохочувально-виховного та організаційного характеру, тобто добровільно, але, в разі потреби, й засобами державного примусу


Норми права, як й інші види соціальних норм, виконуються передусім під впливом, по-перше, усвідомленн5гнеобхідності приписуваної поведінки, що формується переконанням в різних його формах, і, по-друге, заходами організаційного характеру.

7. Наділення права властивістю зворотного впливу на державу


Це означає, що право здійснює конститутивний (конструктивний) вплив на державу, на її системи і підсистеми, органи та інститути. Зокрема, держава, застосовуючи примус, може діяти лише в рамках, визначених правом.
11. Принципи права.

Принципа права – це основні ідеї, початкові положення або формулювання, провідні засади процесу, розвитку і функціонування права.

Розрізняють загальносоціальні і спеціально-юридичні принципи права.

До загальносоціальних принципів права належать:



  1. принципи пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими цінностями.

  2. Принцип гуманізму (самоцінність людини, її життя, честі

  3. Принцип демократизму, виявляє волю народу

Спеціально-юридичні поділяють на загальноправові, галузеві, міжгалузеві, принципи інститтуів

Загальноправові принципи:



  1. принцип свободи. (дозволене все, що не заборено законом)

  2. принцип справедливості (поведінка кожного оцінюється відповідно до його позитивних чи негативних заслуг: герою – нагорода, злочинцю – покарання

  3. принцип рівності – юридичну рівність кожного перед законом і перед судом незалежно від етнічної належності, кольору шкіри, мови статі, політичних переконань

  4. принцип взаємозвязку прав і обовзяків

  5. принцип верховенства права, він є головним принципом правотворчої діяльності

  6. принцип законності виражається у верховенстві закону.

Галузеві принципи: принцип рівності сторін у договорі

Міжгалузеві принципи: принцип рівності сторін у суді

Принцип інститутів: принцип виборчого права

12. функціі права

Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язаня конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин.

Функції права можна класифікувати за різними підставами

За сферою правового впливу розрізняють такі функції:

економічна — регулювання економічних відносин;

політична — регулювання політичних відносин;

ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визанння або заборони певних ідеологій;

екологічна — регулювання відносин природокористування;

культурна-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.
За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:

нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;

інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;

комунікативна — сприяння організації правовідносин між їх учасниками;

орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;

виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;

захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.
За характером впливу:

статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;

динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;

установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;

інтегративна — системоутворюючий вплив на суспільні відносини;

охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;

запобіжна — запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.
За сферою на яку поширюються функції права:

загальноправова;

міжгалузева;

галузева;

правовий інститут;

норма права.



16. Соціальне регулювання: поняття та види.

Соціальне регулювання -- це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів вплив суспільства на поведінку суб'єктів з метою упорядкування відносин та забезпечення соціального компромісу.

Соціальне регулювання характеризується наступними ознаками:

-- Воно здійснюється в межах суспільства.

-- Регулює поведінку соціальних суб'єктів.

-- Має загальний характер.

-- Поширюється на всіх суб'єктів.

-- Здійснюється за допомогою спеціальних засобів.

-- Гарантується суспільством.

-- Забезпечує функціонування суспільства як певним чином організованої системи.

Соціальне регулювання характеризується як найбільш раціональне поєднання двох його різновидів: нормативного регулювання та індивідуального регулювання. .[5; с. 29]

17. Поняття і види норм: природні, технічні, соціальні.

Всі види норм (норма — це певне правило) можна умовно поділити на дві групи:

- соціальні;.

- технічні.

Технічні норми регулюють діяльність людини, пов'язану з використанням природних ресурсів (норми витрати палива, електроенергії, води та ін.) і знарядь праці. Соціальні норми регулюють відносини людей один з одним.

Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто привила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

18. Способи правового регулювання.

Дозволи — важливий елемент правового регулювання, які забезпечують соціальну свободу та активність людини. Вони набувають юридичного характеру з моменту їх закріплення в уповноважуючих нормах у вигляді суб'єктивних прав та реалізуються у формі використання, що визначає добровільний характер, їх залежність від бажання суб'єкта, якому належить суб'єктивне право.


Заборони встановлюють певну міру поведінки суб'єктів, покладаючи на осіб обов'язок утримуватись від вчинення певних дій, що протирічать нормам права. Вони — важливий засіб забезпечення організованості суспільних відносин, створення перешкод для небажаної, суспільно небезпечної чи шкідливої поведінки. Заборони мають обов'язковий характер, забезпечуються засобами юридичної відповідальності та знаходять закріплення у забороняючих нормах, реалізуються у формі дотримання правових норм.
Зобов'язання — це нормативне закріплення юридичного обов'язку вчиняти певні дії в інтересах суб'єктів права. Даний вид юридичного обов'язку має активний характер, передбачає певну поведінку, є гарантією використання суб'єктивних прав і реалізується у формі виконання правових норм.

19. Предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права.

Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини?»). Він несе основне навантаження в динаміці, «роботі» права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи.

Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння, зобов'язування, заборони.


Загальними є два методи правового регулювання

імперативний (владно-авторитарний, директивний) — суворо обов'язковий, побудований, на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Він припускає заборони, обов 'язки, покарання.

диспозитивний — автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їхній неспівпідлеглості між собою (метод «горизонталі»). Він припускає дозволяння.

20. Типи правового регулювання.

Тип правового регулювання — це спосіб поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.


Загальнодозвільний тип правового регулювання передбачає дію принципу: «дозволено все, окрім прямо забороненого законом» та має місце у процесі регулювання цивільних, трудових, житлових, сімейних та інших відносин. Даний тип правового регулювання сприяє розвитку ініціативності, самостійності у прийнятті рішень.
Спеціально-дозвільний тип правового регулювання встановлює використання заборон, у рамках яких норма права передбачає конкретні дозволи, що відображається у вигляді принципу: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». Цей тип правового регулювання називають дозвільним, а тому він застосовується найчастіше у адміністративному праві та потребує чіткого впорядкування суспільних відносин, послідовної реалізації принципів законності.

21. Поняття та ознаки норми права.

Но́рма пра́ва (правова́ норма) — формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, закріплене в праві і забезпечене державою. інститутами і субінститутами (підінститутами).

Ознаки:

Регулювання поведінки. Норми права регулюють поведінку людей (як правило, у відносинах з іншими людьми), діяльність організацій, являють собою правила поведінки.



Загальний характер. Неконкретність адресата, неперсоніфікований характер (на відміну від правозастосовчих актів). Вони регулюють типові відносини і розраховані на багатократне застосування.

Загальнообов'язковість. Норми права обов'язкові для всіх, кому вони адресовані.

Зв'язок з державою. Правові норми встановлюються або санкціонуються державою, при необхідності забезпечуються державним примусом.

Формальна визначеність. Норми права, як правило, фіксуються в правових актах держави і чітко закріплюють права, обов'язки і заборони

Системність. Норми права взаємозв'язані і не протирічать одна одній

22. Структура норми права.

Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.


Структура норми:

Класична, ідеальна структура норми права складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза — елемент, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна або необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обставини охоплюються поняттям юридичні факти. Призначення гіпотези — визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Диспозиція — містить само правило поведінки і вказує на те, якою може бути і якою повинна бути ця поведінка, якої повинні дотримуватися учасники правовідносин, встановлює суб'єктивні права і обов'язки адресатів.

Санкція — вказує на правові наслідки недотримання встановлених вимог які, як правило, несприятливі для правопорушника.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал