Юридична академія україни імені ярослава мудрого



Pdf просмотр
Сторінка4/15
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
надають зневажливої, іронічної, грубуватої чи фамільярної оцінки характеризованим явищам і предметам, наприклад варнякати, верзти, базікати, телепень,
дурило, пузо, пустобрех, задрипаний, вайло, одоробло тощо. Ця лексика використовується в розмовному (зниженому) мовленні
саме тому, що їй властива експресія (підсилена виразність. Сліду разі потреби вживати просторічні слова і вирази, оскільки вони перебувають на межі літературного і нелітературного мовлення. Просторіччя зустрічаються в художньому й публіцистичному стилях, де виконують певні стилістичні функції. В усіх інших стилях їх використання не припускається. Одним із компонентів просторічної лексики є вульга-
ризми, до яких належать грубі слова й вирази, лайки, прокльони, прізвиська насобачитися, випендрюватися, витріщити ба-
ньки, заткнути пельку, дурний паскуда (у переносному значенні. Така лексика, в основному, перебуває за межами літературного слововживання, її використання не допускається ні мовними, ні загальноетичними нормами і навіть карається законом як приниження людської гідності. Отже, будь-яка ситуація, у якій може опинитися юрист, не виправдовує вживання вульгаризмів, оскільки це, по-перше, погано характеризує його як мовця і людину, а по-друге, створює конфліктні ситуації. Намагаючись образити чи принизити іншу людину, завжди потрібно пам’ятати те, що водночас своєю мовною поведінкою ви принижуєте себе. До складу нелітературної лексики входять жаргонізми, які функціонують у розмовно-побутовому мовленні зниженого характеру. Якщо вони й зустрічаються в художніх творах, то лише з метою змалювання персонажів, що належать певному соціальному середовищу. Жаргонізми (від франц. Jargon – базікання це слова і звороти мовлення, характерні для людей, пов’язаних спільністю інтересів. За певною ознакою виділяються соціальні групи із властивим для них мовленням. У соціальній групі, які виділяються за віковою ознакою, функціонує мо-
лодіжний жаргон, наприклад галімий, гризло, гальмо, борзий,
в’їхати (зрозуміти), злиняти, сачконути, врубитися, дістава-
ти, качок, давити на масу, прикольний, абзац, шара, по бараба-
ну. У студентському мовленні поширені такі жаргонізми бом-
ба, шпора, тройбан, хвіст, хвостівка та ін. Використання такої лексики повинно обмежуватися суто спілкуванням з однолітками. Уживання жаргонізмів є негативним явищем, вони збіднюють мовлення і свідчать про низький рівень культури. Частина
слів потрапила до молодіжного жаргону із мовлення злодійського середовища, так званого злодійського арго брати на по-
нт, хаза, малина, голяк, манатки. Людина, яка використовує в мовленні жаргонні слова поза своїм звичним оточенням, завжди справлятиме неприємне враження. Деякі професіоналізми, тобто властиві людям певного фаху слова і звороти, що не фіксуються словниками втому значенні, в якому їх уживають. Вони теж належать до жаргонного мовлення. Професіоналізми походять із різних фахових сфер
бублик (оцінка нуль балів, розмочити (відкрити рахунок) – змови спортсменів драйв (особливе звучання, емоційна насиченість, сольник
(сольний альбом) – змови музикантів та ін. Таке слововживання не відповідає нормам літературної мови.
Діалект – це місцевий різновид загальнонародної мови. Норми літературної мови не припускають уживання місцевих варіантів слів тудою, сюдою, тута замість туди, сюди, тут;
роздява, обнаковенний, оп’ять замість роззява, звичайний, знову тощо. Вплив діалектного мовлення може виявлятися впору- шенні норм вимови деяких звуків, їх чергування (носю, ходю,
сидю замість ношу, ходжу, сиджу), наголошування (кáжу,
взя΄ла, підéмо замість нормативного кажý, взялá, пíдемо), утворення граматичних форм (ходе, робе, носе, дзвоне замість хо-
дить, робить, носить, дзвонить тощо, а також у вживанні місцевих слів (заталапати – забруднити). Якщо для наукового стилю вживання іншомовних слів (у межах розумного) є характерною ознакою, то в інших стилях потрібно зважати на їх доречність і надавати перевагу лексиці рідної мови. Зрозуміло, що іншомовні слова дещо ускладнюють сприйняття висловлюваної думки. Використовуючи іншомовні слова, слід точно знати їх семантику для того, щоб уникнути тавтологічних сполук запозиченого слова й українського відповідника. Одне зі слів у таких поєднаннях є зайвим меню блюд,
свій автопортрет, вільна вакансія, передовий авангард, прогрес
уперед, дублювати двічі, дебютувати уперше, демобілізувати з
армії, дивний парадокс, дитячий лікар-педіатр, перспектива на
майбутнє, реалізувати вжиття. У разі сумнівів значення не-
обхідно з’ясувати за Словником іншомовних слів, у нагоді також може стати знання іноземної мови. Чистота мовлення несумісна із таким явищем, як “сур-
жик” – суміш російських та українських слів, граматичних форм тощо. Щоб уникнути мовних недоладностей, слід розрізняти лексичні та граматичні засоби обох мов. Запозичення слів з російської мови теж засмічують мовлення. Наприклад втра-
тити свідомість – треба знепритомніти прийшло в голову –
спало на думку дурні звички – погані звички зрівнювати – по-
рівнювати; заложник – заручник виключення – виняток ста-
кан – склянка приналежність – належність відноситися –
ставитися та ін. Дуже неприємне враження справляє мовлення, у якому між словами, поки мовець думає, що сказати далі, тривало тягнуться звуки е-е-е…, и-и-и…, а-а-а… Якщо вчасно не звернути увагу, то це перетвориться на погану звичку, якої не так легко позбутися. Ці звуки, які слова-паразити, заважають сприймати висловлювану думку, відволікаючи увагу.

3.3. Норми літературної мови, їх різновиди
та характеристика

Поняття загальнонародної (загальнонаціональної) мови і літературної мови нетотожні, оскільки українська загальнона-
родна мова (мова української нації) охоплює і літературну мову, і діалектне мовлення (у широкому розумінні цього терміна, тобто діалекти територіальні, професійні, соціальні та ін.), а також фольклорні елементи.
Літературна мова – удосконалена, регламентована форма національної мови, що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова відрізняється від інших форм загальнонародної мови такими ознаками унормованістю уніфікованістю (стандартністю
 наддіалектністю;
поліфункціональністю (здатністю обслуговувати всі сфери життя стилістичною розрізненістю
 загальнообов’язковістю для всіх членів суспільства наявністю усної та писемної форм вираження. Літературна мова тісно пов’язана з поняттям мовної норми.
Мовна норма – сукупність загальновизнаних мовних засобів, що закріплюються в процесі комунікації, вважаються правильними та обов’язковими для всіх мовці. Мова як система формується з різних підсистем, зокрема, фонетичної, лексико-фразеологічної, морфологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожен названий рівень має відповідні норми, а саме орфоепічні (регулюють вимову звуків та звукосполучень
 акцентуаційні (визначають правильність наголошування морфологічні (регулюють вибір морфологічної форми слова та поєднання її з іншими словами синтаксичні (визначають варіанти побудови простих і складних речень лексичні (регулюють слововживання стилістичні (визначають вибір мовних засобів за певних умов спілкування орфографічні (забезпечують правильне написання слів пунктуаційні (регулюють уживання розділових знаків у написаному тексті. Названі типи мовних норм відбиваються у правилах, які фіксуються правописом, різними словниками (орфоепічними, орфографічними, акцентуаційними та ін.), довідниками, підручниками і посібниками з української мови.
3.3.1. Орфоепічні норми української мови

Українську мову вважають милозвучною, тобто приєм-

44
ною на слух. Це пов’язано передусім з її фонетичними властивостями, із специфікою вимови певних звуків. Орфоепія (від грец. orthos – правильний і epos – мова, мовлення) – сукупність правил літературної вимови, наголошування та інтонування. Українська літературна вимова сформувалася на основі говірок Середньої Наддніпрянщини, зокрема полтавсько- київського діалекту. Із впливом іншої місцевої говірки або мови, з якою українська перебуває в безпосередньому контакті через суміжність територій, зокрема, російською та польською, пов’язано порушення норм української літературної вимови. Під час вивчення будь-якої мови, навіть близькоспорідненої, необхідним є серйозний підхід доз ясування особливостей вимови і свідоме дотримання її норм в усному мовленні. Милозвучність досягається багатьма компонентами. Розглянемо найважливіші норми української літературної вимови. Найбільшу звучність, як відомо, мають голосні
В українській мові г о л ос ні звуки переважно вимовляються чітко й виразно, причому як під наголосом (що вважається для них сильною позицією, такі в ненаголошеному складі. Для них нехарактерна редукція, тобто скорочення звучання, що притаманно, наприклад, російській мові (порівняймо вимову слів голова, говорити (говорить) у російській та українській мовах. Загальні норми вимови конкретних голосних такі Звуки а, у, і завжди вимовляються виразно й чітко [давáти], [пов’ідóми е
ти], [сус’íда]. Ненаголошений о здебільшого не змінюється у вимові [допомагáти], прости. Той, хто вимовляє дадому, ка-
штовнасті, аднакласник, грубо порушує вимовну норму, за якою ці слова мають звучати так [додóму], [коштóвност’і], [од- ноклáсник]. Лише перед складом з наголошеним у ненаголошений [о] вимовляється з наближенням до у зо у
зýл’а], [ко у
жýх], [ло у
пýх], го у
лýбка]. Ненаголошені [е] та [и] у вимові наближуються і вимовляються то яке и, то як и е [пе и
дáл’], [абони е мéнт], за- ти е
хáйут’]. Приголосні звуки
характеризуються такими нормами вимови Дзвінкі приголосні перед глухим і в кінці слова вимовляються дзвінко (на відміну від російської мови [кнúжка],
[стéжка], [мотýзка], [дýб], [тáкóж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вóхко], [лéхко], [н’іхт’і], [к’іхт’і] (орф. вогко,
легко, нігті, кігті). Глухі приголосні перед дзвінкими всередині слова теж звучать дзвінко [бород’бá], [молод’бá], [прóз’ба] (орфографічно боротьба, молотьба, просьба). Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді чи е
тáч], [жóвте и
н’], [говóри е
ш]. Літерою щ позначають два звуки [шч], які слід чітко вимовляти [кýшч], [шчó], [шчóйно], [шчéдри ей [шчѝр’іс’т’],
[ц’іл’ушчи ей (орфографічно кущ, що, щойно, щедрий, щирість,
цілющий).
 М’які приголосні [д’] і [т’] ніколи не наближуються до свистячих звуків [посп’ішáйут’], [жи е
т’:а] (а не поспішаюць,
жицця). Звук [в] в українській мові ніколи не оглушується, тобто не переходить у ф. Після голосного перед наступним приголосним і в кінці слова вимовляється як [ў]: [п’ішóў],
[знайшóў], [п’іўторá], [шóўк], [поўторѝти], [ўб’íк], [зáўтра], [ў докумéнт’і]. Проривний звук [ґ] рекомендують писати і вимовляти в таких українських та запозичених словах ґанок, ґніт (у лампі, ґава, ґандж, ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґрунтовий,
ґедзь, ґрати (іменник, ґудзик і деяких інших. У словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти гортанний [г] (за вимовою самих греків геоде-
зія, голограма, гендерний, генеалогія, агроном, ангіна, антигу-
манність, гармонія, герой, гігант, гіпноз, гіпотеза, егоїст, гіг-
роскоп, гідрограф, геліофіт, графологія, логіка, логопед, лого-
тип і багато інших. Грецизми пізнаємо за такими словотворчими компонентами, як гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-,
геліо-, голограф, лог- та ін. У новіших запозиченнях з інших мов, крім грецької, г вживається на місці h, а ґ на місці g.
Милозвучність створюється також використанням фонетичних варіантів прийменників з, із, зі (з офісу, із записок, зі
свідчень, зі слів); у, в, уві (повідомила в четвер, записав у про-
токол, бачив уві сні); під, піді, підо (під лісом, піді (підо) мною). Найважливішим засобом милозвучності є чергування і/й та у/в: раз ураз, один в один, нога в ногу, зайшов увечері, зайшла
ввечері, суд іде, мова йде, мистецтво й дизайн, дизайні мисте-
цтво. Воно дає змогу уникати неприродного для української мови збігу кількох голосних чи приголосних. Таке чергування невластиве словам іншомовного походження й деяким книжним словам, наприклад універсальний, унікальний, учень, удар,
вправа, влада, уважний, установа.
Слід використовувати паралельні форми дієслів із -ся (-
сь): відмовляюся свідчити (перед приголосним, хотілось ого-
лосити (перед голосним. Орфоепічні норми української літературної мови є обов’язковими для тих, хто нею розмовляє. Дотримання цих норм, знання правил створення милозвучності є важливими складниками високої культури мови.

3.3.2. Акцентуаційні норми (наголошування)

Наголос забезпечує єдність звукового комплексу, яким є слово. Крім цього, він виконує форморозрізнювальну функцію наприклад, стéжки (Р.в. одн.) – стежкú (Н.в. мн.), заклúкати,
вúносити (докон. вид) – закликáти, винóсити (недок. виді смислорозрізнювальну (зокрема, брáти (дієслово) і братú іменник, недотóрканість (якого ніхто на торкався, не чіпав та
ін.) – недоторкáнність (який охороняється законом від посягань збоку кого-небудь), прóшу (запрошення) – прошý (прохання, зáпал (збудження, пориві запáл (вибуховий пристрій. Дотримання норм наголошення є одним із важливих показників культури усного мовлення. Порушення акцентуаційних норм української мови часто пов’язано із впливом інших близькоспоріднених мов та діалектів. Зважаючи на це, слід запам’ятовувати правильне наголошування найбільш уживаних слів, у яких трапляються акцен-

47
туаційні помилки а) у прикметниках новúй, старúй, котрúй, черговúй,
легкúй, текстовúй, тіснúй, тонкúй, фаховúй, валовúй,
черствúй, але бóсий, кóсий; б) в іменниках вúпадок, урóдженка, читáння,
вѝправдання, алкогóль, перéпустка, кóлесо, кóлія, рóзголос,
ненáвисть, отáман, прúятель, серéдина, суднó (корабель,
фенóмен, рукóпис, перéпис, завдáння; в) у числівниках одинáдцять, чотирнáдцять, сімде-
ся΄т, вісімдеся΄т; гу дієсловах ненáвидіти, кúдати, сéрдити,
тóвпитися, бадьорѝти, ; д) у прислівниках вúсоко, глúбоко, шúроко, далéко та ін. В українській мові є слова, в яких нормативними вважаються обидва наголоси поми’лка і пóмилка; висíти і вúсіти;
дóговір і договíр; жалó і жáло; байдýже і бáйдуже; зáвжди і
завждú; прóстий і простúй; я’сний і яснúй та деякі інші. Помилки можуть бути пов’язані з порушенням закономірностей наголошування певних граматичних форм. Так, наприклад, іменники чоловічого та жіночого роду, що у формі множини мають наголос на закінченні, а саме братѝ, книжкú,
синú, островú, у сполученні з числівниками два (дві, три, чо-
тири зберігають наголос однини (останнє стосується й іменників середнього роду дві жíнки, два брáти, два сни, три
óстрови. У тих випадках, коли наголошування слів викликає труднощі або невпевненість, необхідно звертатися до словників, пам’ятаючи, що наголос фіксується майже в усіх типах словників, де подається українська лексика.
3.3.3. Орфографічні норми

О р ф о графічні норми це сукупність правил, які впорядковують мовні засоби, забезпечуючи єдність передачі усного мовлення в писемній формі. Українська орфографія
ґрунтується на трьох принципах фонетичному, морфологічному, історичному. Відповідно до фонетичного принципу слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії. За цим принципом пишуться, зокрема, префікс с- перед глухими приголосними звуками кореня к, п, т, ф, х (скріпити, спалити, стиснути,
сфотографувати, сховати); прикметникові суфікси -зьк-, -цьк-,
-ськ- (ризький, кременчуцький, сиваський); позначаються групи приголосних, утворені внаслідок спрощення (виїзний, тижне-
вий, чесний, корисливий, серцевий, сонцезахисний) та ін. Морфологічний принцип вимагає, щоб морфеми (префікси, корені, суфікси, закінчення) в усіх споріднених словах передавалися однаково, незалежно від вимови. Відповідно до цього в українському письмі позначаються ненаголошені голосні
[е], [и], що перевіряються наголосом (кленовий – клен, возвели-
чити – велич), приголосній подвоєні звуки на межі морфем (об-
бивка, розсадник, безшовний, відпрацювати, беззастережний,
піднісся, перенісся) та ін. Історичний, або традиційний, принцип правопису виявляється втому, що написання слова пов’язане з усталеною традицією і не залежить ні від вимови, ні від морфологічної будови. Цей принцип, наприклад, застосовують, коли пишуть слова разом, окремо і через дефіс, зокрема у прислівниках, правопис яких слід запам’ятовувати або перевіряти за орфографічним словником влітку, увечері, щогодини, спідлоба, удень, на ходу,
до побачення, суспільно корисний, на відмінно, на добраніч, до
речі, на жаль, по суті, у стократ, з дня на день, де-не-де, по-
перше, по-друге.

3.3.4. Пунктуаційні норми

Пунктуаційні норми охоплюють систему правил використання розділових знаків у письмовому тексті. Основні принципи української пунктуації – логічний, або смисловий (роль пунктуації для розуміння писемного тексту, граматичний (синтаксична будова писемного тексту) та інтонаційний (роль пунктуації як мовлення. За граматичним принципом ставляться обов’язкові роз-
ділові знаки крапка в кінці речення, знаки між частинами складного речення або між однорідними членами речення та ін.
Смисловий та інтонаційний принципи розглядаються як допоміжні до граматичного. Ці принципи вимагають під час уживання знаків ураховувати смислові відношення між частинами речення та інтонацію. Усі розділові знаки поділяються на дві групи відділю- вальні й відокремлювальні. Відділю вал ь ні знаки: крапка,
знак питання, знак оклику кома, крапка з комою, двокрапка,
тире, три крапки – розмежовують речення, частини складного речення й однорідні члени речення. Відокремлювальні розділові знаки (завжди парній розглядаються як один знак коми, тире, дужки, лапки – використовуються для виділення відокремлених означень, вставних і вставлених слів, словосполучень і речень, звертань, прямої мови. Таким чином, розділові знаки дають змогу структурувати писемну мову, інтонаційно членувати текст на значущі частини, виділити важливі за смислом частини.
3.3.5. Морфологічні норми

Порушення морфологічних норм, на перший погляд, менш помітні, ніж лексико-фразеологічних, оскільки стосуються не всього слова, а якоїсь його частини (морфеми) – суфікса, закінчення тощо. Однак вони теж уважаються грубими помилками й однаковою мірою з іншими знижують рівень культури мовлення. Морфологічні норми це норми, що встановлюють правильне вживання та написання значущих частин слова закінчення, суфікса, кореня, префікса, словозміну (при відмінюванні іменника, числівника, прикметника, займенника тощо, визначення роду, числа та ступенювання прикметників. Щоб уникнути найбільш типових порушень морфологічних норм, слід ураховувати таке деякі спільні іменники української та російської мов мають відмінності вроді, наприклад нежить, шампунь, соба-
ка, біль, накип, Сибір, дріб, ярмарок, кір, степ, рукопис, сте-

50
пінь, ступінь, запис, підпис – іменники чоловічого роду (у російській мові вони мають жіночий рід. Слова бандероль, путь,
барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого роду, а табло,
євро, Сочі, Тбілісі – середнього роду. Неправильне визначення роду в цих випадках спричинює помилки в закінченнях цих іменників під час відмінювання, а також у тих словах, які з ними узгоджуються. Таким чином, необхідно вживати такі правильні форми немає нежитю (а не нежиті), не відчувати болю
(а не болі, з болем у серці (а не з біллю, гострий біль, мій со-
бака, далекий Сибір, математичний степінь, науковий ступінь,
математичний дріб, старовинний рукопис, але 25 барелі,довга
путь, висока тополя; вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять адвокат Нечитайло, суд-
дя Чорна, заслужений юрист України Лугова, завідувач канце-
лярії Ганна Степанівна, декан Оксана Василівна, секретар Ка-
терина Ющук (слова адвокатка, секретарка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні відмінності у граматичних формах числа певних іменників української та російської мов, наприклад іменники двері, меблі мають лише форму множини (форм “двер”, “ме- бель” немає) (порівняйте з російською мовою такі іменники, як чорнило, колосся, мають форму однини, тому у словосполученнях необхідно правильно вживати їх відмінкові закінчення, а також форми узгоджуваних з ними слів писати синім і зеленим чорнилом (а не синіми й зеленими чорнилами важке колосся (а неважкі колосся іменники І відміни з основою на шиплячий приголосний в орудному відмінку однини мають закінчення –ею: вда-
чею, вежею, площею, душею, їжею, притчею; особливої уваги потребують закінчення іменників чоловічого роду ІІ відміни у формі родового відмінка однини дип-
ломата, двигуна, Лондона, косинуса, кілометра, мікрона; але
гніву, обігу, ліцею, футболу, Байкалу тощо. Певна складність у вживанні закінчень -а(-я) чи -у (-ю) зумовлена тим, що вони за-
лежать відзначення слова. За найзагальнішим принципом, конкретні назви (людей, предметів, дерев, мір, населених пунктів, терміни та ін.) мають закінчення -а (-я): документа, атестата,
міліампера, синуса, грама, Ужгорода; а назви абстрактних, збірних понять і дій – закінчення -у (-ю): процесу, піску, вітру, техні-
куму, батальйону, Кавказу (порівняйте: акта (документі акту
(дія); листопада (місяць) і листопаду (процес вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку начальникові і начальнику, директорові і дирек-
тору,позивачеві і позивачу, при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад панові
Ткаченку, начальникові, але суду, університету, відділу тощо. Однак коли кілька іменників – назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати відповідальному
секретареві… Тарасенкові Кирилу Онуфрійовичу; у звертаннях до особи слід використовувати форму кличного відмінка, а не називного адвокате, позивачу, голово
суду, судде, виконавцю, пане Юрію, колего Андрію, Вікторе Оле-
ксійовичу, Оксано Іллівно, Ольго Василівно, добродію Коваль; чоловічі прізвища на -ко, -ук відмінюються Остапа
Нестеренка (але Галини Нестеренко), Остапові Нестеренку (але Галині Нестеренко), Сергія Онищука (але Оксани Онищук), Сергієві Онищуку (але Тетяні Онищук); під час утворення аналітичних форм ступенів порівняння прикметників слова більш, менш найбільш, найменш до- даємо до початкової (нульової) форми прикметників більш
простий, найбільш зрозумілий (помилкою є форми більш простіший, найбільш зрозуміліший, оскільки в них відбувається накладання форм дієприкметники мають повну форму намальований,
відзначений, принесений, заведений (на відміну від форм російської мови використання іменників, прикметників, підрядних речень замість активних дієприкметників завідувач відділу (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний
закон (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі),
наступний, такий – при переліку (а не слідуючий), який (що)

52
навчається або учень (а не учащийся), той, який мешкає або
мешканець (а не проживаючий), який (що)грає або гравець (замість граючий), панівний (а не пануючий) і багато інших слід знати специфіку відмінкових форм числівників в українській мові, зокрема те, що в назвах десятків відмінюється тільки друга частина п’ятдесяти, шістдесяти, сімдесятьом,
вісімдесятьома (а не “п’ятидесяти”, “семидесяти”); відповідно до цього, утворені від них іменники мають таку форму
п’ятдесятиліття, вісімдесятиріччя.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал