Юридична академія україни імені ярослава мудрого




Сторінка2/15
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
1.3. Своєрідність мови правознавчого спрямування

Перед сучасним фахівцем постає досить складне, але таке важливе й необхідне завдання навчитися миттєво сприймати будь-яку форму мовлення, схоплювати необхідну інформацію, опанувати секрети швидкого налагоджування ділових, партнерських, виробничих стосунків, уміти вести діалог, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компе-

15
тенції тощо. Мова є одним із основних важелів фахової діяльності юристів. Від знання мови, багатства словникового запасу, рівня культури мовлення і техніки мовлення значною мірою залежать професійна майстерність, визнання в колективі та суспільстві, успіх конкретного індивіда.
З-поміж наявних визначень мови, таких як загальнонародна (національна) мова, літературна мова, наукова мова, ділова мова тощо виділяємо й мову за правознавчим спрямуванням. У цілому мова правознавчого спрямування є однією із форм сучасної літературної мови, так би мовити, її соціальним варіантом, специфіку якої зумовлюють особливості спілкування та діяльність у правоохоронній і правозастосовній сферах. Як відомо, професійна діяльність правника спрямована передусім на врегулювання ділових стосунків у державно- правовій і виробничо-професійній сферах життя завдяки організації, стимулу, контролю, примусу, відповідальності тощо. Правознавство як галузь науки має специфічну лексику, досить широку і розгалужену термінологію. Вироблено чимало понять і категорій. Отже, однією з головних ознак мови право- знавчого спрямування є наявність юридичної термінології, фахової лексики, специфічних мовних конструкцій, усталених зворотів, своєрідної побудови речень тощо. Мова правознавчого спрямування забезпечує різні потреби в спілкуванні, зокрема, у сферах конституційного права, кримінального процесу, криміналістики, адміністративно- господарської діяльності, трудових відносини. Через це характеризується власною лексико-семантичною системою.
Правознавча діяльність базується на наукових знаннях. Відповідно, мова правознавчого спрямування тісно пов’язана з функціональним стилем сучасної української літературної мови науковим. Мова правознавчого спрямування є, по-перше, багатофункціональною підсистемою літературної мови, по-друге, це сукупність усіх мовних засобів, які юрист використовує у професійній діяльності для виконання поставлених перед ним завдань. Мова правознавчого спрямування виконує як загальномовні, такі специфічні функції. Такими функціями є
номінативна (називання фахових реалій і понять пізнавальна (знаряддя й спосіб фахового пізнання, запам’ятовування, оволодіння фаховим досвідом
 аксіологічна (фахова та морально-етична оцінка
 культуроносна (збереження й передавання фахових знань і культури професійного спілкування естетична (мовностилістична довершеність текстів. При цьому необхідно враховувати, що мова стосовно права виконує дві взаємозалежні функції відтворювальну (тобто виражає зовні волю законодавця) і комунікативну (доводить цю волю до свідомості учасників суспільних відносин. Завдання комунікації полягає у впливі на волю й свідомість людей для того, щоб створити спонукальні мотиви правомірної поведінки, відповідно до вимог правових приписів, здійснюючи права й виконуючи юридичні обов’язки. Мова правознавчого спрямування базується на законах і нормах сучасної літературної мови. Однак у конкретній професійній мовленнєвій ситуації вона змістовно редукується, залежно від галузі знання і предмета спілкування стає монотематич- ною, збагачується професійною лексикою і фразеологією. Це відбувається лише тоді, коли суб’єкти комунікації переходять на професійний рівень свідомості. Мова правознавчого спрямування має ще й інші особливості. Характерною ознакою є діалогічність. Професійна діяльність потребує обміну думками, обговорення певних проблем чи окремих питань, ухвалення рішень, тому юристи вступають у безпосередній словесний контакті спілкування між ними відбувається як активна мовленнєва взаємодія. Комунікація мовця і слухача, використання невербальних засобів (жестів, міміки, зорієнтованість на висловлювання співрозмовника зумовлюють вибір мовних конструкцій, відповідне синтаксичне оформлення мовлення. Зазвичай уживаються речення різної модальності розповідні, питальні, спонукальні, окличні неповні синтаксичні структури, зокрема, контекстуальні та ситуативні незакінчені і перервані речення деякі види односкладних синтаксичних конструкцій, наприклад, інфінітивні речення тощо.
Мова правознавчого спрямування, які наукова чи ділова мова, характеризується такими комунікативними ознаками абстрагованість, логічність, точність, ясність, об’єктивність.
Крім того, вона повинна бути правильною, виразною, конкретною. Це досягається завдяки відповідності та дотримання норм сучасної літературної мови орфоепічних, орфографічних, лексичних, граматичних, стилістичних. Наступною особливістю мови є її підпорядкованість саме діяльності, пов’язаній із юриспруденцією. Це зумовлює вибір і дотримання закріплених за цією сферою норм мовленнєвої поведінки. Ступінь відповідності цього виду поведінки професійним ролям учасників спілкування характеризує професійність мови і є визначальним чинником у професійній діяльності наприклад, умові суддів під час судового процесу, виступ адвоката, захисна промова, допит обвинуваченого тощо. Умові правознавчого спрямування виразно простежується стійка тенденція до інтернаціоналізації, що пов’язано з міжнародним характером наукових знань. Інтернаціоналізація виявляється у формуванні термінології з урахуванням міжмовної узгодженості змісту та обсягу основних понять. Інтернаціональними вважають терміни, які вживаються не менше, ніжу трьох неспоріднених мовах і мають греко-латинську основу. Для розвитку міжнародної співпраці, взаємного порозуміння необхідно, щоб терміни в різних мовах мали однакове значення. Необхідність удосконалення законів суттєво підвищує вимоги до техніки підготовки проектів законів, інших нормативних актів, до правильного їх оформлення та складання. Нині питання точності слова, його відповідності позначуваним реаліям один із важливих напрямків впливу юридичної теорії на практику. Точність і зрозумілість юридичних формулювань, їх чітке мовне втілення, правильне й однакове вживання правової термінології багато в чому визначають ефективність законодавства, сприяють зміцненню законності. Мова є способом зовнішнього вираження правових приписів Право як форма суспільної свідомості не може існувати без мови. Однак мова як система мовних засобів сама по собі нічого правового не містить, тобто не становить ні змісту, ні
форми права. Мова – це лише той першоелемент права, будівельний матеріал, з якого складаються правові форми, словесна оболонка закону. Приступаючи до текстуального оформлення правових норм, законодавець використовує звичайні засоби вираження думки слова, граматичні форми й конструкції літературної мови. Проте всі вони підпорядковані не тільки загальноприйнятим лексико-граматичним правилам, ай вимогам законодавчої техніки, і саме тому утворюють відносно самостійний лінгвістичний комплекс – мову правознавства. Мова правознавчого спрямування – це оптимальний засіб закріплення в правовій нормі певної поведінки, спрямованої на регулювання суспільних відносин.
Право як засіб регулювання поведінки людей, владного впливу на їх волюта свідомість звертається насамперед доволі та розуму людини. Законодавчий текст, нормативні акти, юридичні документи пропонують суб’єктам права певну поведінку, формулюють вимоги та загальнообов’язкові приписи. Усе це визначає особливості мови правознавчого спрямування як основи офіційно-ділового стилю, різновиду літературної мови. Отже, особливістю мови правознавчого спрямування є офіцій-
ний характер, документальність зовнішнього мовного вираження думки юриста. Умові права виражається не індивідуальна воля, не суб’єктивні уявлення, а воля законодавчого органу, що представляє державно-організоване суспільство в цілому. Причому ця воля має державно-владний характері втілюється в певних, заздалегідь визначених формах, що мають офіційне значення. Наприклад, у правовому документі мовна форма є нормативною й формально закріпленою. Таким чином, вона не може бути самостійно змінена, викладена іншими словами. Порядок слів, речень таких частин тексту не міняється. Без особливої документальної форми право неможливо як сукупність (система) загальнообов’язкових для виконання правил (приписів. До стилю викладу матеріалу, думки висуваються такі вимоги логічна послідовність, стрункість викладу думки законодавця, її смислова завершеність, однаковість способів викладу однотипних формулювань, хоча змістовно, з погляду інфор-

19
мативності, вони можуть бути відмінними. Мові правознавчого спрямування властиві максимальна обмеженість фраз, термінів, відсутність зайвих слів, невиправданих повторень, багатослівність у поясненнях і детальному описі предметів тощо. Стислість у правотворчості – це максимальна економічність викладу думки правника при збереженні повноти її змісту. Не використовуються експресивні та образні засоби мови
Необхідно домагатися логічної стрункості, глибини й послідовності
викладу, смислової завершеності. Слід уникати зайвого, штучного, невиправдано яскравого й недостатньо точного. Стриманість, відмова від прийомів риторичного посилення або ослаблення експресивного впливу – характерна риса мови права. У ньому недоречні політичні гасла, пишномовні слова чи мітингові фрази. Особливості мови правознавчого спрямування зумовлюються лексичними засобами мови, покликаними виражати волю правознавця. Йдеться про нормативні граматичні речення, юридичні фразеологізми як основні мовні засоби. Нормативне речення виступає основною мовною одиницею тексту закону. Утворюється воно зі слів, сталих словосполучень і підпорядковано внутрішнім закономірностям організації тексту нормативно-правового документа. Існують такі вимоги до нормативного речення а) адекватність граматичної форми, тобто відповідна організація речення й використання його чітко визначеної граматичної форми б) відсутність перевантаження простих речень однорідними членами і використання замість цього простої цифрової нумерації – 1), 2), 3) або буквеної – а, б, в в) невикористання невластивих природі правових норм сполучників а, але, щоб, і тим більше таких маловживаних для офіційних текстів слів, як так, та й, не те, хоч та ін. Якщо правник вживає правові фразеологізми, то це повинні бути найбільш стійкі словосполучення (фразеологічні звороти, відтворені в нормативному правовому тексті як готові одиниці мови, наприклад якщо інше непередбачено, у поряд-

20
ку, встановленому, позовна заява, зловживання повноважен-
нями та ін. Фразеологічні сполучення виступають умовою адекватної мовної форми юридичних норм, точності закріплення нормативної волі, документально-юридичного стилю документа, відповідного обсягу правової інформації. Основна вимога до використання фразеологізмів випливає з регулятивної природи права – їх точне й недвозначне відтворення у правових нормах. Фразеологізм за своєю природою не допускає заміну слів, розширення або усікання його складу, а також порушення порядку (зв’язку) між словами. Що стосується вільних (рухливих) сполучень, то тут головною вимогою є збереження смислової стійкості мовної одиниці та вибір оптимальної для правового регулювання варіантності. Отже, мова правознавчого спрямування повинна бути точною, містити зрозуміле тлумачення юридичних понять, посилання на законодавчі документи та нормативні акти, уникати надмірності, пишності та емоційно-експресивної забарвленості. Якщо укладається текст документа, то він має бути гранично стислий, а для цього зазвичай використовуються прості речення, також у документі слід уникати повторень, порівнянь. Викладення норм при цьому однакове, відповідає вимогам лексики і правилам граматики.


Р о з діл. СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ СУЧАСНОЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

2.1. Функціональні стилі української мови

Українська мова нині є однією з найрозвинутіших мов світу. Вона забезпечує комунікативні потреби широких верств населення. Умові співіснують усі функціональні стилі, тобто будь-яку думку інформативного, повчального, переконливого чи закличного характеру можна передати засобами нашої мови.
Функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовних засобів, зумовлених змістом,
метою та обставинами спілкування. Це означає, що для передачі певної інформації, висловлення думки добираються відповідні лексичні засоби, використовуються потрібні для цього висловлювання граматичні форми, за встановленими правилами будуються речення. Традиційно розрізняють усні та писемні стилі мовлення. Дописемних стилів належать науковий, офіційно- діловий, публіцистичний, епістолярний, конфесійний, художній, до усних – ораторський та розмовний. У кожному функціональному стилі виділяють різновиди, тобто підстилі. Таку науковому стилі виокремлюють такі підсти- лі власне науковий, науково-популярний і науково-навчальний; в офіційно-діловому – законодавчий, дипломатичний, юридичний, адміністративно-канцелярський; у публіцистичному – художньо- публіцистичний, стиль засобів масової інформації тощо. Також будь-який стиль реалізується в мовних жанрах – конкретних видах текстів. Під жанрами розуміють види вживаних у певній сфері людського життя текстів, що характеризуються структурними та мовними особливостями. Вони мають специфічні риси, що дає змогу розрізняти жанри функціонального стилю. Кожен зі стилів має конкретну сферу поширення і вживання (певне коло мовців, своє функціональне призначення інформування, повідомлення, переконання, вплив, регулювання стосунків та ін.), характерну систему мовних засобів (лексичних, граматичних, стилістичних тощо.

2.2. Науковий стиль

Н а у к о вий стиль вважається одним із функціональних різновидів літературної мови, що обслуговує різні сфери і потреби науки.
Основна функція наукового стилю – пізнавально-інфор- маційна.
Сфера використання наукова діяльність, юриспруденція, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.
Основне призначення полягає у повідомленні про ре-

22
зультати дослідження, доведенні теорій, обґрунтуванні гіпотез, класифікації, роз’ясненні явищ, систематизації знань у різних сферах людської діяльності, класифікації та систематизації знань, активізації інтелекту читача для їх осмислення. Жанри реалізації наукового стилю різні монографія, підручник, навчальний посібник, рецензія, стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція, доповідь на наукову тему, виступ на науковій конференції, наукова дискусія, наукове повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези тощо. Основні ознаки наукового стилю
 понятійність і предметність
 об’єктивний і змістовний аналіз логічна послідовність і доказовість викладу узагальненість понять і явищ однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень точність і лаконічність висловлювань аргументація висловлених положень і переконливість тверджень висновки. Головнім о в ні засоби наукового стилю широке вживання наукових термінів (делікт, експер-
тиза, юридична сила, юридична відповідальність, юриспруден-
ція, вердикт, кодекс, кримінологія, легітимність, дактилоско-
пія, дистанція, колізія, легальність, порядок звернення, платіжне доручення, громадський порядок, нотаріус та ін.); багато іменників (виконавець, проведення, прова-
дження, прогнозування, замовник, роботодавець, суддя) та відносних прикметників (юридичний, правовий, кримінальний, слід-
чий, цивільний, дисциплінарний, судовий); не вживаються особові форм дієслів, натомість використовуються інфінітивні форми дієслів, дієприкметники пасивного стану, безособові предикативні форми на -но, -то (перевірити, зараховувати, продовжува-
ти, накладати, приходити, треба розглянути запропонований
документ; розглянуто, проаналізовано, досліджено); використання абстрактної лексики, здебільшого ін-

23
шомовного походження (санкція, дебати, екстрадиція, арбіт-
раж, презумпція, консенсус та ін.); уживання наукової фразеології (стійких термінологічних словосполучень (дочірнє підприємство, цивільна право-
здатність, немайнові правовідносини, загальна превенція, ви-
знати недієздатним та ін.); багато цитат, посилань на першоджерела відсутність всього того, що вказувало б на особу автора, емоційно-експресивної лексики, багатозначних слів, індивідуальних неологізмів наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок чітка композиційна структура тексту (послідовний поділ на розділи, параграфи, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації переважають різнотипні складні речення, ускладнені дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, нанизуванням іменних форм речення з прямим порядком слів, вставними словами та словосполученнями (безперечно, до речі,
безумовно, мабуть, наприклад, коротко кажучи, власне, по-
перше, по-друге, на думку юристів та ін.); монологічний характер текстів Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки й освіти поділяється на підстилі:
власне науковий, для якого характерним є уживання вузькоспеціальної термінології, розгорнених синтаксичних конструкцій, виклад чітко окреслений логічно-послідовний, абсолютно неемоційний. Цей підстиль реалізується в академічних наукових журналах, призначених для фахівців, у спеціальних наукових розвідках, монографіях
науково-популярний, що застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів
науково-навчальний, покликаний донести до тих, хто
навчається, інформацію про певні наукові досягнення. Для нього характерним є певною мірою обмежене вживання термінів, їх пояснення, дещо простіший виклад із залученням допоміжних засобів (схем, рисунків, діаграм, таблиць, котрі сприяють унаочненню сказаного, запам’ятовування через візуальне сприйняття. Такий підстиль характерний для підручників та посібників, особливо для шкільних, де необхідно, залежно від вікових особливостей учнів, надати потрібну інформацію з різних галузей знань
науково-публіцистичний передбачає виклад наукової інформації із залученням емоційних засобів. Це може бути повідомлення чи стаття, присвячена певній історичній події або видатній постаті, де поруч із термінами можуть уживатися лексеми високого стилю (урочисті, поетичні, де складні синтаксичні конструкції суворої регламентації співіснують з образними висловами, де автор не лише викладає погляд на проблему, ай висловлює власну думку, оцінює сказане.

2.3. Офіційно-діловий стиль

О ф і цій н оділо вий стиль це стиль, що задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Використовується цей стиль в юридичних документах та ділових паперах (укази, закони, ухвали, постанови, рішення, протоколи, заяви, доручення, характеристика.
Основна комунікативною функція офіційно-ділового стилю – настановчо-інформативна.
Сфера використання офіційно-ділові стосунки, спілкування в державно-політичному, громадському і економічному житті, законодавство, адміністративно-господарська діяльність.
Основне призначення полягає врегулюванні ділових стосунків мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговуванні громадських потреб людей у типових
ситуаціях. Ознаки офіційно- ділового стилю
 об’єктивність змісту повна інформація в стислій формі чіткість, обґрунтованість, точність формулювань, лаконічність, послідовність викладу фактів; нейтральний тон викладу неприпустимість двозначності тлумачень змісту документальність (кожен папір повинен мати характер документа висока стандартизованість вислову, що виявляється у складанні текстів, їх оформленні гранично точний виклад, сталість, сувора регламентація тексту.
М о в ні засоби офіційно- ділового стилю використання суспільно-політичної та адміністратив- но-канцелярської термінології (відрядження, вищеназваний,
сторони, звіт, кредит, розпорядження, резолюція, заява, ниж-
чепідписаний, нижченаведений, чинити, доповідна записка,
фракція, влада, голосування, вибори, політика, адвокат, алібі,
апеляція, амністія, підсудний, позов, показання, нотаріус,
юстиція); номенклатурні найменування (ГК – господарський
кодекс, КК – Кримінальний кодекс, АС – автоматизована сис-
тема, КМУ – Кабінет Міністрів України та ін.); специфічна фразеологія (порушити питання, подати
пропозицію, належить сповістити, висунути обвинувачення, вчи-
нили злочин, гарантувати безпеку, до неухильного виконання); складні речення, безособові і наказові форми дієслів
(взято, ухвалено, підписано, укладено, видати, наказую, звіль-
нити); віддієслівні іменники (поділ, розподіл, підра-
хування, використання, дотримання, уніфікація); назви осіб за їх функцією (позивач, відповідач, замов-
ник. виконавець); використання готових словесних формул, мовних і
текстових стандартів, штампів, кліше, стереотипів (вищезазна-
чений, супровідний, у зв’язку з тим, що, згідно з тим, що, відпо-
відно до, вжити заходів, при цьому направляємо, необхідний
для, на підставі, через те, що, з огляду нате, що, залежно
від того, що, відповідно до зазначеного, з метою перевірки, на
виконання… та ін.); часте вживання словосполучень із дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії (має місце, виробнича рада розглядає, рішення надсилаєть-
ся, з оригіналом згідно, складено й засвідчено удвох примірни-
ках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою,
надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію, посили-
ти вимоги, затвердити до виконання, штатний розпис, гарні
стосунки, обмежувати права); найхарактерніші речення – прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо вживання також складних речень із сурядним і підрядним зв’язком; ускладнення речення численними однотипними конструкціями нанизування однорідних членів речення (підметів,
присудків, додатків, виражених інфінітивними групами, та ін.);
 не допускається синонімія термінів;
 відсутні образні вирази, емоційно-забарвлені слова і синтаксичні конструкції.
Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий (закони, укази, статути, постанови,
що використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою та приватними і службовими особами юридичний (акти, позовні заяви, протоколи, поста-
нови, запити та ін.), який застосується в юриспруденції, обслуговує й регламентує правовідносини між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності між державою та приватними особами між приватними особами між підпри-

27
ємствами та організаціями усіх форм власності
 адміністративно-канцелярський (накази, договори,
контракти, характеристики, доручення, розписки, інструкції,
розпорядження, довідки, заяви, звіти, що використовується в професійно-виробничій сфері, правових відносинах та діловодстві, регламентує службові відносини між підприємствами та установами між структурними підрозділами одного підпорядкування між установою та приватною особою і навпаки приватні стосунки між окремими громадянами дипломатичний (міжнародні угоди – конвенції, повід-
омлення – комюніке, звернення, ноти, міжнародні протоколи,
який використовується у сфері міждержавних, офіційно-діло- вих відносин у галузі політики, економіки, культури.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал