Юридична академія україни імені ярослава мудрого




Сторінка14/15
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15
8.3. Публічний виступ мета, види, жанри
та мовні засоби

Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб органі-

180
зації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник виховання. Публічні виступи, лекції, доповіді, дискусії, бесіди залучають мільйони людей до активного громадського життя, допомагають їм проявляти творчу ініціативу, служать засобом пропаганди політичних і спеціальних наукових знань, виховують людей у дусі високої культури та свідомості, стійких морально-етичних принципів. Живе слово, особистий приклад являють собою велику силу. Поведінка оратора, його мова, жести, вираз обличчя вважаються взірцем для слухачів. Мистецтво слова – це перевірений спосіб впливу на маси, тому саме мистецтву слова приділяли стільки уваги кращі оратори. Кожен промовець – неповторна індивідуальність, хоча бути оратором невластиво людині від народження, оскільки виробляється протягом життя в результаті величезної й тривалої роботи над собою, зокрема над своєю мовою. Індивідуальний стиль мовлення – поняття складне й багатогранне. Насамперед на стиль людини значно впливає її світогляд він визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, й образні засоби. В індивідуальному стилі проявляється й характер людини. Такі риси, як темп викладу, небагатослівність або, навпаки, ускладненість формулювань, образність, або сухувата логічність зумовлені переважно характером людини. Проте постійна, цілеспрямована й свідома праця людини над собою може помітно змінити співвідношення між характером і стилем. Наявність індивідуального стилю викладу в людини – не обов’язкова її риса. Індивідуальний стиль усного чи писемного викладу з’являється лише в того, кому постійно доводиться мати справу з писемним чи усним публічним мовленням. У такої людини поступово виробляється своя манера викладу, яка в процесі наполегливої праці над собою може перетворитися в індивідуальний стиль. Якщо ж людині не доводиться систематично послугува- тися публічним мовленням, власний індивідуальний стильне виробляється. Слухати такого доповідача, як правило, нецікаво. Отже,
успіх публічного виступу значною мірою залежить від наявності чи відсутності у промовця індивідуального стилю мовлення. Та навіть добре вироблений індивідуальний стильне звільняє мовця від ретельної підготовки до кожного виступу.
Будь-який виступ передбачає конкретну мету – це інформація, переконання, створення конкретного настрою у слухачів та вплив на слухачів з метою спонукання їх до певних дій, вчинків. Публічний виступ – особливий тип мовлення. Залежно відмети та змісту промови, її призначення, способу виголошення та обставин спілкування, виділяють такі види публічного мовлення академічне красномовство судове соціально- побутове сценічне конфесійне. Кожен вид публічного мовлення реалізується в конкретному жанрі
доповідь – публічне повідомлення на задану тему доповіді бувають ділові, звітні, політичні, наукові тощо
промова – публічний виступ з якої-небудь нагоди промови бувають мітингові, ділові, агітаційні, ювілейні, полемічні, судові обвинувальна (прокурорська, захисна (адвокатська, самозахисна промова підсудного, потерпілого та його представника, промова цивільного позивача, тощо
лекція – форма пропаганди наукових знань про вже розв’язані наукові проблеми види лекцій циклова, науково- популярна, науково-методична, лекція-екскурсія, лекція-бесіда, лекція-інформація, лекція-репортаж та ін.;
бесіда – це спілкування в діалогічній формі
дискусія – це обговорення будь-якого спірного питання. До кожного виступу висуваються певні вимоги, а саме доступність викладу високий рівень науковості й достовірності логічність яскравість емоційність. Жанри публічних виступів.
Доповідь – одна з найпоширеніших у нас форм публічних виступів. Політична доповідь, як правило, виголошується провідним діячем, атому є програмною. Такі промови, насичені багатим фактичним матеріалом, зігріті полум’ям душі, добре аргументовані, правдивій цілеспрямовані, містили в собі заряд величезної мобілі- зуючої сили і не раз піднімали народна великі звершення.
У політичній доповіді наявні елементи, властиві як агітації, такі пропаганді, оскільки доповідь ставить нову проблему, яку ще треба вирішити, вона має характер гострої злободенності, властивої агітаційному виступу. У той же час політична доповідь немислима без певної науково-теоретичної бази, а це зближує її з пропагандистськими виступами. Таким чином, політична доповідь є однією з форм керівництва громадський чи політичний діяч, виступаючи з політичною доповіддю, повідомляє про рішення уряду чи організації, про поточні завдання, нові ідеї – і цим самим спрямовує діяльність мас. Звітна доповідь – це промова, в якій офіційна особа повідомляє уповноваженому зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує і оцінює її результати. У такій промові говориться також про завдання на майбутнє, які стоять перед колективом. Звітна доповідь не лише обговорюється, ай схвалюється зборами до окремих її частин можуть бути внесені корективи за доповіддю обов’язково ухвалюється рішення – програма майбутніх дій. Звітна доповідь за схемою побудови нагадує письмовий звіт. Цей публічний виступ особливо важливий і відповідальний, оскільки доповідач повинен правдиво, об’єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко сформулювати мету, характері завдання доповіді до кожного положення дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати вступну та заключну частини доповіді варто написати повністю й перечитати кілька разів решту матеріалу викласти у вигляді розгорнутих пунктів. Слід постійно мати на увазі, що доповідь депутата Ради, керівника підприємства, голови господарства майже завжди має характер звіту перед слухачами, і в цьому проявляється справжній демократизм сучасної системи управління.
Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями на відміну від інших документів така доповідь призначена для усного читання. У такій доповіді ставляться і розв’язуються найгостріші в певній галузі життя проблеми й часто визначається практична мета. Вона
містить певні рекомендації, підказує шляхи вирішення досить чітко сформульованих завдань. Особливість ділової доповіді втому, що вона сама може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями.
Промова – це агітаційний виступ на мітингах або масових зборах, він присвячується одній великій темі, яка хвилює слухачів. Мітингова промова має гострополітичний характері присвячується завжди злободенній, суспільно значимій і хви- люючій темі. На мітингу виступає, як правило, не один, а кілька ораторів, і кожен із них виголошує коротку промову. Така промова повинна бути гарячою, закличною, визначатися яскравою емоційністю і високим пафосом. Тематика такої промови, як правило, не нова для слухачів, тому треба виявити нові аспекти цієї теми. Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, чи підготовленою й попередньо написаною, вона може містити більше чи менше рис розмовного стилю. Крім мітингових, до цього виду зараховують промови судові, дипломатичні, виборчі тощо. Найважливіші особливості промови вона повинна виголошуватися чітко, дикція має бути особливо виразна голосу мітингових промовців посилюється й підвищується тут діє просторовий фактор – більш або менш значна відстань між промовцем і слухачами. Оратор непросто говорить, він посилає фразу слухачеві, орієнтуючись на найвіддаленішого. Цей викликає форсування голосу (особливо у недосвідчених промовців враження від такого виступу зростає, якщо в ньому наявний ритм (це досягається використанням пауз протягом усього виголошення промови паузи особливо помітні (це паузи логічні, психологічні, фізіологічні, тривалість їх більша, ніж при виголошенні доповідей темп промови тим повільніший, чим більша аудито-

184
рія слухачів. Вибір мовної манери залежить не лише від ситуації мовлення, ай від характеру та емоційного змісту промови. Агітаційна промова має основне завдання – роз’яснити щось, зорієнтувати в чомусь вона звернена насамперед до емоцій, почуттів і уяви слухачів. Досвідчений промовець завжди пам’ятає про необхідність психологічного впливу на своїх слухачів, атому й користується яскравими образними засобами. Успіх промови залежить від того, наскільки правильно та повно виступаючий врахував особливості своєї аудиторії. Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті ювілею установи чи окремої особи. Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, оскільки виступає своєрідним підсумком періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови передусім короткі, урочисті, пафосні, проте водночас і сердечні, дружні у них обов’язково є схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. У таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення – невимушена, безпосередня. Лекція є однією з форм пропаганди. Найважливішою її ознакою є науково-теоретична база, що зближує лекцію з іншими формами пропагандистських виступів. Лекція – це форма пропаганди наукових знань. Уній, як правило, йдеться про вже розв’язані наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом, формою викладу лекції надзвичайно різноманітні (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої. Усі види лекцій об’єднує те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем. Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій переконливо, дохідливо, цікаво треба пояснити актуальність теми лекції, чому в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна зацікавити слухачів, підготувати їх до спільної праці, згуртувати аудиторію.
Знайшовши потрібні для вступу слова і зацікавивши аудиторію, дуже важливо утримати протягом усієї лекції викликаний інтересі довіру. В основній частині лекції необхідно чітко викласти головне питання, послідовно й логічно розкрити його, увиразнити причинно-наслідкові зв’язки. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини. Основна частина лекції може мати не більше семи вузлових питань або смислових частин. Коли їх більше, слухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не слід забувати проте, що перенасиченість лекції фактами, цифрами, датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом утруднює сприймання, не дає можливості слухачам стежити за основною думкою, заходом її розгортання.
Дискусія – це обговорення будь-якого спірного наукового питання. Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати думки однозначно й точними словами терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід попередньо витлумачити. Висуваючи якусь тезу, обов’язково стежать затим, щоб уній не було поєднано більше двох питань, кожне з яких потребує доказів. Найважливіше в науковій дискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу. Оратор має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб вирішення проблеми. При цьому слід дібрати такі аргументи, які свідчили б на користь запропонованого рішення. Добре, якщо оратор уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх. Саме тут доречними є експромти, імпровізації, безпосередність і невимушеність у манері виголошення.
Огляд (міжнародний огляд) – це публічний виступу якому висвітлюються події за певний, порівняно невеликий,
час. Такий виступ має інформаційно-коментаторський характер. Окремі події, факти, державні та політичні діячі та інше згадуються мимохідь важливим є створення загальної картини того, що є предметом огляду.
Бесіда – це типово агітаційний виступ проводиться вона зазвичай з невеликою кількістю учасників і охоплює порівняно незначне коло питань. Агітатор просто, стисло й дохідливо викладає основні положення своєї теми, відповідає на питання, які виникають у слухачів під час бесіди, намагається викликати їх самих на розмову. У кожного доповідача є свої засоби впливу на аудиторію, і тому треба дати змогу кожному з них обирати ті засоби, які йому найближчі один справляє найбільше враження своїм натхненням, інший – своїм сарказмом, третій – умінням наводити численні приклади тощо. Доповідач повинен говорити так, щоб його розуміли, він має виходити з того, що добревідоме слухачам. Для того, щоб навчитися говорити так, щоб тебе було цікаво слухати, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, словниковий запас, удосконалювати освіту. Успіхів у ділових стосунках із людьми можна досягти лише за умови постійної праці над собою. Адже вміння говорити завжди розвивається одночасно з розширенням наукового, політичного чи професійного кругозору. Спеціаліст, який вміє правильно та добре говорити, тактовно й терпляче вислухати співрозмовника, завжди посміхається і має задоволення від спілкування – це сучасна, ділова, цікава для оточення людина.
Культура мови – це володіння нормами літературної мови, уміння користуватися її виразовими засобами в різних умовах спілкування відповідно домети і змісту мовлення. Це ступінь нашого оволодіння не лише найнеобхіднішими нормами, ай усіма багатствами літературної мови. Адже говорити правильно – це ще не все існують такі норми, які пов’язані з поняттями “краще-гірше”, точніше, доречніше, доцільніше, а непросто “правильно-неправильно”. Найзагальніші вимоги, що ставляться до усного мов-

187
лення культурної людини ясність (недвозначність) у формулюванні думки логічність, смислова точність, звідси й небагатослівність мовлення відповідність між змістом мовлення і мовними засобами відповідність міжмовними засобами та обставинами мовлення
 співмірність мовних засобів і стилю викладу (одно- стильність вживаних одиниць мовлення укладання природних, узвичаєних словосполучень вдалий порядок слів різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному запасі слів людини самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлення ефективність мовлення красномовство (з урахуванням доречності й доцільності використання того чи іншого слова милозвучність, виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення з другого. Ці вимоги повинні базуватися на бездоганному знанні норма знання нормі чуття мови – одне й те саме.
Чуття мови – це здатність мовця відчувати належність того чи іншого слова до певного стилю, відчувати доречність чи недоречність вживання певного слова в тій чи іншій ситуації. Воно виробляється в людини поступово та зростає з її досвідом. Проте неоднакова мовна практика (вік, професія, освіта, належність до певної соціальної чи територіальної категорії людей тощо) дає дуже неоднакові результати. Хоча мовне чуття і відбиває з більшою чи меншою точністю й повнотою реально наявний умові поділ її настилі, воно все ж недостатнє мало інтуїтивно відчувати правильність або неправильність у мовленні, треба точно знати правила вживання мовних засобів і користуватися ними свідомо, з повним знанням справи. Загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, ай ерудицією і світоглядом
людини, культурою мислення, ступенем оволодіння технікою мовлення, психологічною і комунікативною культурою. Порівняно з писемним мовленням усне є мовною творчістю, імпровізацією, у ньому значно більша емоційна й експресивна безпосередність, більше варіантів норми, ніжу писемному мовленні. У межах усного мовлення розрізняють зазвичай розмов- но-літературний і розмовно-фамільярний (зі значною домішкою різних позанормативних елементів) типи.
Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення (зокрема, у монологах усне ділове мовлення наближається домовлення писемного. Доповідач повинен дотримуватися цілої низки вимог, пов’язаних з його поведінкою природність, позбавлена штучності й афектації доброзичливість, теплота уставленні до слухачів повага до них, не треба ображати їх переходом на розмовний жаргон зосередженість, серйозність оратора, який не демонструє слухачам того, що тема йому набридла, що він уже втратив до неї інтерес це глибока внутрішня переконаність. Переконливість – одна з найважливіших якостей виступу. Вона має вирішальний вплив на слухачів, бо формує їх світогляд, посилює громадську активність, визначає спрямування їхніх думок і дій. Переконливими вважаються виступи насамперед зрозумілі, такі, що не викликають сумнівів, бо узгоджуються з явищами дійсності, виступи, які породжують відчуття впевненості в правильності почутого й емоційне задоволення від цього. Для досягнення переконливості й доказовості виступу необхідно, щоб він був несуперечливим, послідовним й аргументованим. Певною мірою цьому сприяє вміле використання дедуктивного та індуктивного методів побудови викладу (залежно від рівня знань аудиторії, від її психологічної атмосфери, а також від ступеня складності й новизни матеріалу. Щоб бути несуперечливим і послідовним, доповідач повинен на початку чітко, лаконічно й у ненав’язливій формі визначити основні поняття, якими він буде користуватися. Це вкрай необхідно для того, щоб аудиторія зрозуміла його, довідалася про перебіг його думок, належність до певної наукової
школи, про той погляд, з якого буде розглядатися питання. При доборі аргументів доповідач мусить звернути увагу на їх якість (найменша неточність доповідача викликає недовіру аудиторії до нього, а, отже, й ускладнює його завдання. Не менш важливі і кількість аргументів (якщо їх мало – доповідач не переконає слухачів, і свіжість та яскравість фактів, що наводяться (вони мають впливати не лишена розум, ай на почуття слухачів. Для того, щоб факти стали аргументами, їх необхідно витлумачити. Інакше, навіть тоді, коли лектор володіє значним і цікавим фактичним матеріалом, лекція не досягає своєї мети, бо вона не переконує, а ілюструє. Найважливіший чинник, який забезпечує доказовість, а в результаті й переконливість це аналіз. Переконливість виступу залежить також від уміння користуватися різними прийомами доведення – порівняннями, аналогіями, посиланнями на думку авторитетів у цій галузі тощо. Не менш важливі тут і проблеми етики щоб бути переконливим, доповідач має говорити про головне (не розпилюватися на дрібниці не дозволяти слухачам відходити від теми (у своїх репліках і запитаннях бути надзвичайно уважним до того, як слухачі реагують на сказане, не залишати без відповіді чи поза своєю увагою реплік з місця, питань уникати тиску на слухачів своїми знаннями, ерудицією, авторитетом загалом не слід давити на слухачів, а тактовно вести їх обраним шляхом аргументації (для цього доповідач має говорити, а не читати з аркуша він змусить тоді аудиторію мислили разом з ним, бо формуватиме думки в неї на очах. І переконувати, і впливати промовець зможе лише тоді, якщо він майстерно володіє словом. Правильна літературна мова далеко не завжди виразна й переконлива, і не будь-яка лекція чи доповідь, виголошена правильною літературною мовою, здатна перетворити знання, набуті слухачами, на їх особисті переконання. Адже не лише інтелектуальний, ай емоційний розвиток людини – одне із завдань гармонійного розвитку особистості. Оратор, який забуває про емоційність своїх слухачів, тим самим позбавляє власну промову випробуваного засобу впливу на них. Так, замінюючи монологічну
форму викладу діалогічною, будуючи виклад як запитання і відповіді, лектор уникає інтонаційної монотонності, має можливість увести додаткові нюанси в зміст сказаного, не так швидко втомлює слухачів. Згадуючи образи відомих художніх творів, наводячи крилаті слова, прислів’я, цитати видатних діячів і класиків літератури, лектор робить виклад привабливішим. Зауважимо, значна кількість відомостей, укладена в цікаву форму, легко й непомітно сприймається слухачами. При цьому слід завжди пам’я- тати, що головною залишається ідея, яку оратор має донести до свідомості слухачів насамперед логічними засобами. Переконливість – це складне й багатогранне явище досягається вона дотриманням низки логічних, психологічних, етичних і лінгвістичних вимог з урахуванням особливостей аудиторії
(промовиць мусить відшукувати кожного разу найвідповідніші пропорції логічного й емоційного залежно від характеру аудиторії, тобто складу слухачів, їх віку, освіти, інтересів, кількості присутніх та ін.). Не менш високі вимоги висуваються й до мови доповідача, а саме
1. Точність формулювань – точність мовлення (це сувора відповідність між словом і тим поняттям, яке цим словом позначається щоб досягти такої відповідності, треба добре знати предмет, так само добре знати значення слова, постійно й суворо стежити за відповідністю між словом і тим, що воно повинне позначати.
2. Стислість, небагатослівність (стислим вважається мовлення, в якому немає слів, невикликаних безпосередньою потребою висловлення однак потреби бувають різні часом виникає необхідність пояснити щось детально, тоді багатослівність виправдана й передбачена.
3. Доречність (мова не може бути доброю чи поганою сама по собі, вона оцінюється залежно від свого конкретного призначення при цьому враховується як мета мовлення, такі умови спілкування час, місце, склад слухачів, тема тощо.
4. Зрозумілість (мовлення, яке не породжує труднощів у розумінні змісту, вважається злочинним ця риса відносна змінюється слухач – змінюється й поняття приступності.
5. Виразність (це риса мови емоційної, де слова, крім

191
понятійної інформації, несуть на собі, як додаток, ще й чуттєву інформацію, виражають не лише логічні поняття, ай почуття та переживання мовця вона досягається точністю словесного позначення предметів чи явищ, яка може викликати образність правильністю вимови, вдалим поділом на фрази, інтонаційним багатством мовлення, чіткою дикцією, наявністю психологічних пауз, мотивованістю смислових наголосів.
6. Своєрідність, оригінальність (особистість людини проявляється й утому, як вона говорить чим своєрідніша, оригінальніша особистість, тим яскравіший і складніший її внутрішній світ своєрідність умові виявляється в умінні користуватися образними висловами, порівняннями, добирати епітети, евфемічні засоби, іншомовлення та ін.).
7. Краса мови (почуття краси, почуття естетичного задоволення викликає лише мова досконала, бездоганна красивим може й повинне бути мовлення будь-якого типу краса тут створюється і лексикою, і синтаксисом, і ритмом, і характером зв’язків між словами в реченні, а головне – повною відповідністю між змістом, словесним втіленням думки і ситуацією мовлення. Виявляється, що порушення мовних норм, вади вимови, змішування російських та українських слів і зворотів, неправильний наголос – усе це одразу ж і дуже помітно впливає на авторитет промовця, різко погіршує сприйняття змісту. Водночас точна, виразна, бездоганна літературна мова лектора – не лише найкращий спосіб донести певні ідеї до слухача, ай значний виховний чинник, який сприяє підвищенню загальної культури аудиторії. Тому суспільству далеко небайдуже, як розмовляє й виступає з трибуни кожен з його членів. Річне лише втому, щоб позбутися втрат змістових, а ще й утому, щоб використати величезну й постійно діючу силу слова для вдосконалення громадянина суспільства. Поряд з вербальними засобами мовлення застосовуються невербальні елементи передачі інформації інтонація, паузи, вимова оратора, темп мовлення, жести. У поняття інтонація входять такі компоненти, як сила й висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр голосу. Інтонація виконує в мові функцію не лише смислороз-

192
різнювальну, ай художньо-естетичну (у текст за допомогою інтонації вносяться різноманітні смислові, зокрема емоційні, відтінки, виявляючи той душевний стану якому перебуваємо- вець), її завдання – різними засобами відтворювати почуття, настрої й наміри людей. Разом з мімікою й жестикуляцією, а також засобами милозвучності вона до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголошенні. Вимоги до інтонації при виступі правдивість, природність (промовець, який володіє секретами інтонування, легко переходить від однієї тональності до іншої, тонко відтворюючи цими переходами свій душевний стані уникаючи при цьому надуманості і перебільшення постійне поєднання правильно дібраних засобів інтонування з наголошенням використання при
інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосів словесного (у разі сумнівів – перевірити його правильність за словниками, логічного (виділення слова, важливого в смисловому плані, виразного (емфатичного, який підкреслює емоційне значення слова. Роль паузи досить значна. На початку промови пауза потрібна й для промовця, щоб зібратися з думками, і для аудиторії, щоб налаштуватися на слухання, звикнути до промовця усередині промови, у процесі її виголошення – для відмежування частин викладу думки усередині речення – для організації слухачів, зосередження їхньої уваги. У кількості пауз є помітна різниця між мовленням підготовленим (текст промови написаний) і непідготовленим
(промова-імпровізація). При імпровізації між окремими закінченими реченнями або їх частинами може й не бути ніякої паузи, і, навпаки, вона може з’являтися там, де граматично, а часом і логічно, здається невмотивованою. Усе це зумовлюється непідготовленістю усного мовлення, яке виникає в процесі самого народження думки. Хоча імпровізація завжди добре сприймається слухачами, бо вони відчувають її безпосередність, природність, проте саме тому імпровізація вимагає не лише великого досвіду, впевненості у своїх силах, знанні і майстерності, ай неабиякого такту, почуття міри як певної норми поведінки. Вимова оратора відрізняється від звичайної більшою ста-

193
ранністю, насамперед у вимовлянні груп приголосних, суворішою нормативністю, що проявляється, зокрема, в уникненні місцевих особливостей вимови, а також у подоланні особистих її вад . Специфічна ситуація – наявність досить невизначеної за своїм складом аудиторії – потребує і спеціальних засобів вимови, яка мусить одночасно бути дохідливою, добре сприйматися на слух, не заважати засвоєнню змісту, переконувати слухачів. Завжди слід пам’ятати, що, крім завдання сказати, оратору треба ще й переслідувати мету бути почутим. Уміння користуватися своїми голосовими даними – запорука успіху. Правильне, красиве звучання голосу підкреслює чіткість побудови виступу, ясність викладу, яскравість слова, сприяє повнішому засвоєнню сказаного. Коли про людину кажуть, що в неї добре поставлений голос, то це означає, що вона точно встановила, при якому напруженні її голос звучить найкраще. Основним тоном оратора є тон, який під час виступу втомлює його якнайменше підвищувати його – означає так чи
інашке зірвати голос. Тому завжди краще докласти зусиль для того, щоб організувати аудиторію (домогтися тиші, а вже далі говорити своїм звичним тоном, не збиваючись із нього. Для промовця дуже важливо вміти, залишаючись у межах певного вимовного тону, непомітно й природно переходити з одного голосового регістру на інший, змінювати темпі силу вимови відповідно до логічного та емоційного змісту тієї чи іншої частини виступу. Темп мовлення (тобто швидкість вимовляння слів ідо- вжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна сказати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, пристрасне мовлення обов’язково добре, і навпаки. Погано, коли мова оратора надто млява, повільна але не краща і мова, схожа на кулеметну чергу, позбавлена пауз, тобто не членована ні логічно, ні психологічно. Проте при всій необхідності говорити темпераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, водночас дуже важливо зберігати міру, бути тактовним, щоб не перетворитися на актора,
який вважає своїм завданням веселити й розважати публіку. Наводячи якийсь діалог, підкреслюючи наявність двох співбесідників, зазвичай радять не змінювати надто голосу, його висоти й сили, як це робить актор, бо завдання актора й лектора неоднакові. Особливу увагу слухачів привертають жести оратора. Так, оратор, єдиним жестом якого є перегортання сторінок, здатний лише нагнати на слухачів велику нудьгу однак і зловживати жестами не варто. Жести – лише доповнення домовлення, хоч деякі дослідники й твердять, що 40% інформації в ораторському мистецтві дають міміка й жести. То виразні, енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслюють, посилюють або, навпаки, пом’як- шують сказане. Жестом і мімікою треба вміти користуватися для посилення смислової виразності, пам’ятаючи при цьому, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів у кожної людини досить обмежений і що мова міміки та жестів не може і неповинна заміняти (або навіть лише дублювати) мову слів. У досвідченого оратора різкі рухи загалом відсутні, але навіть рука, яка тримає папір, може бути дуже виразною – підкреслювати або посилювати потрібну думку, критичне слово. Багато може сказати іноді найскупіший жест (наприклад, стиснутий кулака також міміка, вираз обличчя. Важлива й манера триматися на трибуні. Доповідач не може залишатися на трибуні годину й увесь час тримати руки по швах він повинен рухатися й жестикулювати. Рухи його значною мірою залежать і від зовнішніх обставин певним чином тримається людина за кафедрою, інакше – за столом, зовсім по-іншому – на відкритому місці (на сцені. За кафедрою, особливо за столом, рухи будуть стриманіші, скутіші. Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь читається, чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв’язаний текстом. Такі жести, як правило, породжуються в момент формування чи виголошення думки і підтверджують цілковиту відповідність між змістом і формою. Досвідчений оратор знає, що при стриманій і цілком спо-

195
кійній манері поведінки (зокрема, при читанні тексту) окремі рухи під час підкреслення особливо важливої думки можуть справити дуже сильне враження, якщо вони породжені цією думкою. Вади жестикуляції зайві рухи заважають слухачам, не дають їм змоги зосередитися, налаштовують їх на неділовий лад одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм бідні, примітивні, вульгарні жести розцінюються як невихованість оратора незграбні рухи, недоладна міміка смішать слухачів (які жести випадкові або неприродні рухи, розраховані на зовнішній ефектне прикрашають промовця. Доповідач повинен триматися якомога простіше й природніше. Немає нічого гіршого, ніж коли слухач помічає неправду в звучанні мови доповідача, надуманість і перебільшеність інтонацій, фальш у жестах і поведінці. Голос, тон, викладуся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про глибину думки й почуття промовця. Тому навряд чи слід, як дехто радить, готувати жести й міміку заздалегідь, перед дзеркалом. Адже і жести, і міміка визначаються не лише виголошу- ваною думкою, ай тією ситуацією, в якій ця думка висловлюється, настроєм оратора, контактом його з аудиторією. А навряд чи можна все це наперед знати і відповідним чином підготувати. Міміка й жести – це наочне, але водночас й інтуїтивне вираження думки ось чому значно важливіше проникнути в тему, пройнятися її ідеями – усе цей буде підставою для майбутніх жестів. Досконалість же в усьому приходить з часом. Суцільна письменність, висока грамотність, багатство і багатогранність пам’яток духовної спадщини, досягнення науково-технічного прогресу не зменшили потреби в живому мовному спілкуванні, а навпаки, зробили мистецтво красномовства важливим засобом формування професійної й духовної зрілості людини. Оволодіння виражальними засобами звукового й художнього мовлення забезпечить його виразність, адже говорити виразно значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно- експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують належно оцінити почуте.
Виразність мовлення формується впродовж усього життя і мовленням середовища (сім’ї, друзів, колег, і мовленням авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос – для себе і для слухача виробляє не тільки чуття мови, ай чуття образу, емоції – душі тексту. За допомогою мови люди передають свої почуття і переживання, захоплення і здивування, радість, горе тощо, які служать не лише комунікативними, ай засобами самовираження. Щоб бути успішним оратором, треба любити і те, що викладаєш, і тих, кому викладаєш. Професійні знання, контакт з аудиторією, володіння мовою, почуття міри, необхідності й можливості забезпечать оволодіння ораторським мистецтвом. Щоправда, позитивного результату не буде, якщо не зважати на психологічні особливості аудиторії її віка значить, специфіку сприйняття, мислення, уявлення, її досвід, тобто якість базових знань, її емоційну поступливість тощо. Виразного читання необхідно навчати всіх, а не лише тих, хто виявляє до цього вроджені здібності, бо в сучасному суспільстві неповинно бути фахівця, котрий недостатньо володіє культурою усного слова, основу якої закладає виразне читання. Оратор мусить постійно поглиблювати мовну майстерність, удосконалювати знання у різних формах побутового та професійно-виробничого мовлення з урахуванням різноманітності категорій слухача (аудиторії) і конкретних суспільних умов спілкування, підвищувати фаховий рівень.
Підготовка до публічного виступу. Успіх публічного виступу залежить насамперед від промовця, його майстерності, уміння правильно побудувати свою промову. Оратор повинен передусім з’ясувати для себе тему конференції, засідання за круглим столом, зустрічі тощо склад аудиторії теми виступів інших ораторів час, місце, дату свого виступу, його тривалість. У виступі дуже важливо висвітлити актуальність теми, відповісти на основні питання, переконати слухачів у правильності та доцільності власної думки, слушності пропозицій, вплинути на аудиторію для стимулювання інтересу, розважити,
подати нову й цікаву інформацію. До виступу людина ретельно готується, тобто уважно читає й обдумує прочитане, виписує, що її зацікавило, добирає потрібний матеріал із газет, конспектує статті тощо. Розширювати коло наукових знань, збагачувати свій життєвий досвід спостереженнями й роздумами – цей означає готувати себе до виступів. Кожен із нас повинен знати здатність своєї пам’яті, оскільки вона визначає загальний рівень людини та її здатності до роботи. Так, слухова пам’ять вимагає виголошення найважливіших матеріалів уголос зорова – уважного читання, підкреслень у текстів, поміток на берегах моторна пам’ять вимагає виписування того, що треба запам’ятати, тощо. Підготовка до виступу має такі стадії обдумування теми, опрацювання й письмове оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту критичний розбір уже готового виступу. Не можна розраховувати на успіх лекції, якщо лектор не вміє логічно організувати матеріал, пов’язати основні ідеї свого виступу, наведені факти та цифри в єдине ціле, повно й глибоко висвітлити тему і, нарешті, якщо він не в змозі враховувати основні особливості своєї майбутньої аудиторії, щоб одразу ж на- лаготити з нею контакт. Адже контакт забезпечується не в той момент, коли лектор з’явився перед слухачами й побачив їх, а тоді, коли він почав обдумувати свій виступ, уявляючи свою майбутню аудиторію, шукаючи засоби впливу на неї і визнаючи її можливу реакцію. Саме на цьому етапі лекторові особливо важливо знати інтереси своєї аудиторії, критерії оцінок, рівень вимогливості її, ступінь обізнаності в конкретному питанні. Досвідчений оратор зазвичай починає підготовку з конкретизації теми виступу, встановлення кола питань, які він має висвітлити. Дуже важливо – особливо коли тема має спеціальний характер – правильно визначити склад майбутньої аудиторії. Зазвичай для всіх видів публічних виступів однаково
актуальними залишаються такі джерела підготовки.
1. Довідкові томи праць, з яких можна встановити, крім усього іншого, в якому творі, коли і за яких умов була висловлена певна думка, де можна знайти оцінку політичного діяча та ін.
2. Енциклопедичні та галузеві термінологічні словники, які дають змогу перевірити точність вживання терміна, поновити в пам’яті якість події, факти, положення.
3. Тлумачні словники, словники наголосів, словники крилатих слів (вони розкривають змісті походження окремих слів і цілих висловів.
4. Атласи (дають змогу вільно орієнтуватися у просторі.
5. Газети, часописи, спеціальні науково-популярні праці тощо (наприклад, багато корисного можна запозичити в деяких авторів науково-популярних творів – прийоми дохідливого викладу, добір ілюстративного матеріалу, характер порівнянь та ін.). У сучасному діловодстві інформація накопичується і систематизується в базі даних персонального комп’ютера; тоді потрібний матеріал легше знайти, його можна використати в різних ситуаціях. Існує два найважливіших принципи в роботі над книжкою уважне обдумування прочитаного та спостереження за системою доказів автора і способом викладу матеріалу. Крім того, політичну, наукову, а часто й пропагандистську книжку в разі потреби конспектують.
Конспект – це короткий виклад твору він містить найсуттєвіші факти, положення й висновки книги. Конспектування – трудомістка, але вдячна праця, завдяки якій набувається вміння точно сформулювати думку, висловити її, обрати лаконічну форму, обдумати весь прочитаний матеріал. Зміст книжки після такого обдумування й чіткого викладу значно міцніше запам’ятовується. Дуже важливо виробити в собі навички до так званого партитурного читання, тобто такого ознайомлення з книгою, яке дозволяє за дві-три години одержати правильне уявлення про неї, довідатися, що там найцікавіше, який фактичний матеріалу ній можна знайти. Конспектувати слід не одразу (під час першого читан-

199
ня). Доцільніше спочатку одержати загальне уявлення про твір в цілому, а лише після цього, під час повторного його читання, почати конспектування. Існує два види конспектів текстуальний конспект (найважливіші положення виписуються у вигляді точно документованих цитаті вільний конспект (стислий виклад праці у формі цитат включаються лише корінні, принципові положення, висновки, формування. Техніка конспектування головні ідеї і положення книжки виділити (підкресленням, розміром літер та ін.); цитати супроводжувати позначенням сторінки на полях робити короткі підзаголовки, що розкривають зміст розділу. Дуже корисно розшукати рецензію на книжку й використати її. У такому разі зростає об’єктивність знань при зіставленні різних точок зору на одну проблему є можливість уникнути повторення перед аудиторією неточностей і хибних положень книги, якщо з’явиться потреба на неї посилатися. Лектори, яким часто доводиться виступати, ведуть постійні записи, куди вносять цікаві цифри, факти, гострий епітет, прислів’я, приказку. Адже поняття ілюстрація в доповіді, лекції це не лише цифра або факт, цей образ художнього твору, ситуації з кінофільму тощо. Усе це може послужити добрим матеріалом для пожвавлення й уточнення виступу. План майбутнього виступу складається в процесі опрацювання різних допоміжних матеріалів вивчення рішень керівних органів й уряду, книг, брошур, збирання газетних вирізок та ін. У такий спосіб поступово вимальовуються контури майбутніх розділів. Після цього нагромаджуються цифри, факти тощо. Коли підготовчу роботу закінчено, треба розпочати обдумування порядку розміщення окремих частин доповіді, остаточне визначення їх кількості, послідовності й обсягу. Врешті- решт в уяві доповідача постає план майбутнього виступу. Пишеться розгорнутий план так аркуш паперу ділиться на дві частини. Ліворуч записуємо назву розділу плану, праворуч, на більшій частині сторінки, викладаємо основні формулювання. Дозволити собі виступати за розгорнутим планом може
лише людина, яка звикла вільно триматися перед незнайомою аудиторією, досконало знає матеріал, а головне – добре володіє усним публічним мовленням, має багатий запас слів і вміє уріз- номанітнювати виклад. Тези доповіді є таким же робочим інструментом доповідача, необхідним йому під час виступу, які план. Основне призначення тез – відновити в пам’яті зміст доповіді. Добре складені тези – це підготовлена продумана доповідь, економно сформульована, але повна. Укладання тез є великою, копіткою роботою, проте автор має можливість у будь-який час поновити в пам’яті доповідь і виголосити її. Якщо доповідач під час виступу користується тезами, то на берегах проти кожного положення треба ставити короткий заголовок. Коли заголовки зроблено правильно, доповідач зможе легко відновити в пам’яті зміст кожної тези. Повний текст виступу пишуть тоді, коли він потрібен не для одного виступу (наприклад, наукова лекція. Досвідчені лектори знають, що в таких випадках краще одразу витратити певну кількість часу на розгорнутий виклад, ніж потім знову повертатися до виправлення й доповнення в тезах і в плані (а вони обов’язково будуть. Текст виступу пишеться повністю й тоді, коли він будується на великому й складному матеріалі, висвітлює низку серйозних теоретичних проблем. Робота над текстом допомагає відшліфувати формулювання, опанувати матеріал. Вимагають написання повного тексту й офіційні доповіді, зокрема звітного характеру (проте мати готовий текст доповіді не означає обов’язково читати її перед аудиторією. Композиція виступу Кожен виступ, незалежно від свого жанру, повинен підпорядковуватися логічним законам, які відображають об’єктивні закони існування навколишнього світу. У зв’язку з цим логічність викладу є необхідною умовою точного повідомлення про будь-який об’єкт. Як для ділового документа, такі для офіційного виступу в основі викладу мусить бути не хронологічна, алогічна послідовність, яка відповідала б внутрішній структурі, логіці того, про
що говориться. Тому вибір матеріалу для виступу, його розташування повинні підпорядковуватися ідеї виступу, внутрішній логіці викладу матеріалу, а непросто зовнішнім причинам. В основі викладу кожного розділу має бути доказове, несуперечливе положення. Доказ – це логічна дія, у процесі якої істинність певної думки обґрунтовується за допомогою інших думок, вірогідність яких доведена практикою. Найбільш правдивий і незаперечний доказ – це сукупність фактів, які об-
ґрунтовують тезу, особливо якщо ці факти нові, свіжі, невідомі слухачам, але за умови, що вони достатньо вірогідні і не потребують додаткового обґрунтування. Якщо доповідач користується термінами, то він має бути переконаний утому, що його слухачі знають найважливіші з них і правильно розуміють їх значення (окремі терміни слід було б тактовно, непомітно пояснити. Дефініції, якими користується автор, повинні будуватися правильно у них варто вказувати найважливіші ознаки предметів, а недругорядні чи випадкові (суть визначення полягає втому, щоб вказати, чим цей предмет є, які в нього якості наявні, а невтому, щоб сказати, чим він не є і яких ознак він немає. Метод викладу матеріалу може бути дедуктивним або індуктивним (дедуктивний – від загального до часткового, індуктивний від часткового до загального. Перевага дедуктивного методу втому, що вже на початку можна ознайомити слухачів із головною ідеєю, основною думкою автора. У такий спосіб будуються виступив обговоренні складного питання, коли промовець одразу ж формулює основну тезу, а потім коротко аргументує її. Якщо тема виступу складна, багатопланова, обсяг матеріалу великий, простіше викладати його від часткового доза- гального, поступово підводячи слухачів до засвоєння головної думки. Контакт між слухачами та доповідачем значно залежить від того, яке враження справить промовець у час його появи, як він звернеться до аудиторії, як почне свій виступ. Слухачі завжди добре відчувають, чи промовець виступає з внутрішнім задоволенням, чи лише з обов’язку; вони досить швидко орієнту-

202
ються й утому, чи володіє промовець матеріалом, чи боїться і теми, й аудиторії. Тон, манери, одяг, жести, міміка, інтонація – усе промовляє до слухачів і все або посилює вплив від сказаного, або, навпаки, послаблює його. Існує кілька способів виголошення промови написаний текст під час виступу повністю читають підготовлений заздалегідь текст читають напам’ять або переказують користуються нотатками чи тезами нічого не записують, виступають без будь-яких записів комбінують виступ. Отже, перед виходом на трибуну слід зібратися з думками, зосередитися, підготувати себе внутрішньо й починати виступ активно, доброзичливим тоном, одразу ж показавши своє бажання повідомити щось нове аудиторії. Якщо промовцеві вдасться закріпити такий початок цікавою і змістовною подальшою розповіддю, викликати до себе повагу слухачів за знання, щирість, принциповість і переконаність, то можна вважати, що контакт встановлено. Публічний виступ складається із вступу, основної частини та висновків. Під час проголошення вступної частини промови, на яку, як правило, відводиться близько 10 % усього обсягу виступу, повинен установитися контакт оратора з аудиторією. В основній частині, на яку відводиться зазвичай 80-85% усього змісту й часу промови, має реалізуватися, підтвердитися все заявлене у вступі. В ній викладаються погляд автора на проблему, думки відомих учених і практиків, наводяться докази, приклади, порівняння. Має бути сувора логічна послідовність частин, їх доказовість. Такий виклад досягається різними способами впорядкування думок побудова основної частини від простого до складного перелік усіх пунктів, характеристика прикладів застосування хронологічна побудова матеріалу. Відомі також і різні форми подання матеріалу основної частини опис, розповідь, доказ певного твердження, комбінування названих форм. Усе буде залежати від задуму оратора, складу слухачів, теми виступу.
Під час викладу основної частини слід керуватися такими правилами намагатися стисло викладати думку
 обов’язково говорити до кінця те, про що почали говорити не називати фактів, якщо для їх аргументації не маєте конкретних доказів, краще промовчати не вести приватної бесіди з одним слухачем, не адресувати йому конкретних повідомлень наводити приклади, вдаватися до порівнянь, якщо більша частина аудиторії – нефахівці Щоб полегшити слухачам сприймання тексту, виділяйте найважливіші думки виступу, використовуйте паузу перед та після таких думок. До того ж пауза необхідна, щоб виділити окрему думку (після речення) чи наголосити на взаємозв’язку думок (після абзацу відчути реакцію аудиторії установити візуальний контакт з аудиторією скористатися записами уникнути швидкого викладу теми. Крім пауз, існують й інші способи
1) зміна гучності голосу (тихіше – голосніше
2) зміна темпу мовлення (швидко – звичайно – повільно
3) розтягування слів, словосполучень чи прискорене їх промовляння
4) повтор важливих місць
5) риторичні запитання перед важливими думками
6) супровідне зображення сказаного мімікою. Висновки, на які відводиться приблизно 5 % від загального часуй обсягу матеріалу виступу, містять у собі підсумки, звертання до слухачів і стосуються суті всього сказаного. Висновки передбачають узагальнення основного у виступі (сказаного в основній частині підсумування чи надання рекомендацій щодо подальших дій. Про наближення кінця промови можна сказати такими словами і нарешті, і на завершення, підсумовуючи сказане та ін.
Це значною мірою загострить увагу слухачів, вони, може, захочуть послухати узагальнення й підсумки промови. Від закінчення виступу залежить те, що саме слухачі запам’ятають, наскільки їм потрібний викладений матеріал. Не рекомендується закінчувати виступ словами Оце і все, що я хотів вам сказати. Прикінцева частина промови має надзвичайно велике значення, тому останнє речення слід як треба продумати, попередньо записати , обміркувати його зміст, щоб виразно, переконливо сформулювати думку. Останнє речення виступу можна завчити. Таким чином, бездоганною вважається та промова чи лекція, яка вже закінчується, а присутні в залі чи аудиторії ще слухали й слухали б промовця. Проте буває так, що й досвідчений лектор, який користується записами, іноді не може вкластися у відведений йому час. Щоб розрахувати час, доцільно позначити біля окремих частин промови орієнтовну кількість хвилина в разі недотримання цього, деякі частини тексту скорочувати. Успіх публічного виступу залежить не тільки від його змісту, ай від того, яким стилем викладу користуватися. Стиль – це спосіб вибору мовних засобів для вираження своїх думок і впорядкування їх у єдине ціле. Якщо у приватному спілкуванні ми інколи вживаємо розмовну лексику, то в публічному виступі необхідно говорити нормативною літературною мовою, яка є обов’язковою для всіх видів і жанрів усного мовлення. Ясність змісту, його дохідливість, логічність залежить від правильного вибору форми слова, побудови речень тощо. Слід пам’ятати, що стиль усного виступу набагато простіший, ніж стиль писемного ділового мовлення. Зміст промови має бути зрозумілим і доступним. Цього можна досягти, з одного боку, поділивши увесь матеріал на частини – абзаци, які з’єднуються логічними переходами, аз другого – мову і стиль виступу необхідно пристосувати до різних обставині слухачів. Для постійного збагачення свого словникового запасу треба багато читати, виписувати ті слова, які ви активно не вживаєте, хоча й добре знаєте їх значення. Час від часу необхідно пере-

205
глядати раніше виписані слова, намагатися запам’ятати, а потім їх уживати. Можна також записувати влучні звороти, крилаті вислови, щоб пригадати й використати надалі в текстах лекцій чи доповідей. До мовного оформлення публічного виступу висуваються такі вимоги слід уникати алогізмів, двозначності, неясності, надмірного вживання слів або формальних конструкцій, їх необґрунтованих частих повторів не зловживати великими цитатами варто помірно й доречно використовувати зо- бражувальні (метафори, метонімії, алегорії, порівняння та ін.) і виразові засоби (антитези, інверсії, повторення, анафори, риторичні запитання, звертання тощо не вдаватися до надмірного вживання професійних термінів, уникати професійних жаргонізмів, діалектизмів і просторічних елементів речення мають бути короткими, місткими та максимально зрозумілими уникати вживання мовних штампів, канцеляризмів (уданий час, похід за знаннями, пакет законів, пакет пропозицій, рекламний блок та ін.); не слід зловживати словами типу значить, отже, звичайно, виходить, власне кажучи, так би мовити, очевидно, певним чином, на певному (відповідному) рівні, буквально, фактично, такий, якийсь, там, так, десь, от, ось та ін. Це, як правило, вислови усного мовлення, які називаються пустими словами. Часте їх вживання створює враження або некомпетентності мовця, або його нерішучості, або низької мовленнєвої культури. Юридична консультація



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал