Ю. Ковбасенко



Скачати 287.51 Kb.

Сторінка1/3
Дата конвертації23.12.2016
Розмір287.51 Kb.
  1   2   3

1
Ю.Ковбасенко
УДК: 37.091.214:82.0
У статті розглянуто комплекс проблем, пов’язаних із формуванням літературного канону та куррикулуму літературної освіти в Україні з урахуванням світового досвіду та української соціокультурної ситуації.
Ключові слова: науковий мейнстрим, літературна класика, літературний канон, теорія канону («Canon Тheory»), куррикулум літературної освіти, каноноборці, каноношанувальники, «емансипаційні школи»: «gender studies», «фемінізм»,
«black studies», «queer (gay) studies», «cultural studies», «постколоніальна критика», легітимізація канону, критерії добору художніх творів до канону та куррикулуму.

ФОРМУВАННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО КАНОНУ ТА КУРРИКУЛУМУ
ЛІТЕРАТУРНОЇ ОСВІТИ: СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»
«В своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля»

Тарас Шевченко
Атаки на шкільний куррикулум, тобто навчальні програми, Державні стандарти, концепції, підручники та посібники [1], перетворилися в Україні на звичне явище.
Причому, це стосується усіх без винятку навчальних дисциплін: «і фізиків, і ліриків». Ця ситуація нагадує щорічне прийняття Верховною радою бюджету: ще не було випадку, коли б цей документ не критикували, проте не було й випадку, щоб Україна жила без бюджету…
У критиці куррикулуму стільки ж причин, скільки й приводів. З-поміж об’єктивних причин можна назвати певні резерви для вдосконалення в окремих куррикулумах, а також необхідність їхнього перманентного оновлення. Водночас не можна не помітити й суб’єктивних забаганок, зокрема зумовлених «комплексом Герострата», притаманним декому з представників науково-освітянських кіл.
Цей комплекс полягає в більш або менш прихованому за машкарою красивих фраз про необхідність удосконалення освіти прагненні «спалити храм», збудований конкурентами (себто будь-що розкритикувати, дискредитувати створений «чужаками» куррикулярний продукт: вже згадані концепції, стандарти, програми, підручники), аби на згарищі старого храму збудувати свій, тим самим «увічнивши своє ім’я», тобто за будь-яку ціну самим очолити куррикулярний процес…
Звісно, ситуація постійного діалогу, дискусії та критики в демократичному суспільстві є нормальною. Проте за однієї неодмінної умови – якщо ці діалог, дискусія та критика є насправді конструктивними та спричиненими не особистими амбіціями, партійними чи клановими інтересами, а щирим прагненням поліпшити якість освіти.
Якщо ж вести мову конкретно про «Зарубіжну/світову літературу», то тут увага політичних сил, освітянських кіл і суспільства до формування літературного канону та куррикулуму є чи не найпильнішою, а критика – чи не найгострішою, аж до неодноразових спроб знищити цю навчальну дисципліну як таку або, щонайменше, змінити її назву, а заразом і зміст. Значною мірою це зумовлено тим, що вивчення літератури є важливим чинником формування світогляду як окремої особистості, так і суспільства загалом, засобом відчутного впливу на електоральні вподобання громадян, а отже, врешті- решт, на політичну ситуацію в державі. Адже від того, що саме читатимуть школярі в процесі вивчення
«Світової літератури», значною мірою залежатиме те, досвід якої нації вони «привласнять», яку систему цінностей сформують для себе, і, «в сухому залишку», - за яку політичну силу віддадуть свої голоси, ставши виборцями. Насамперед це стосується «квоти» в куррикулумі російських письменників, що для постколоніальної України (колишньої окраїни колишньої Російської/радянської імперії) є надзвичайно гострою проблемою. Тож недивно, що з цього боку літературний канон і куррикулум світової літератури знаходяться «під обстрілом» постійно [2].
Ревізія канону та
куррикулуму:
необхідність чи
забаганка?

2
Повертаючись до питання необхідності перманентного оновлення куррикулуму, зауважу, що літературна творчість – це живий процес, тож постійно з’являються нові «сильні автори» (Г. Блум), невпинно збільшується кількість гарних літературних творів. Так, донедавна ніхто не знав, що англійка
Джоан Кетлін Роулінг створить низку книжок про Гаррі Поттера, а українець Василь Шкляр напише
«Залишенця (Чорного ворона)», за якого буде номінований на Державну премію України ім. Т. Г.
Шевченка (2011). То чи гідні ці та інші («ще й ненароджені») твори репрезентації в літературному каноні та куррикулумі – ось питання…
З усіх названих і неназваних причин постає ще одне неминуче питання: якими є конкретні
механізми та алгоритм формування, ревізії та оновлення канону й куррикулуму? Адже якщо їх
«законсервувати», то рано чи пізно вони безнадійно «відстануть від життя» та дискредитуються. Якщо ж піти шляхом оновлення, то, volens-nolens, а з кола обов’язкового вивчення таки доведеться виводити якісь твори, оскільки пізнавальні можливості учнів і студентів не безмежні. Але тут виникають чергові ризики: домінування не об’єктивних критеріїв, а особистих уподобань і смаків реформаторів канону та куррикулуму; витіснення перевірених часом шедеврів («класики») модними бестселерами-одноденками, а письменників-класиків – «зірками», «каліфами на годину» тощо. Отже, з одного боку, перманентне оновлення літературного канону та куррикулуму літературної освіти є неминучим, але, з другого боку, постає закономірне питання: яким конкретно чином їх оновлювати, аби «разом з брудною водою не вихлюпнути з купелі дитину»?
Останнім часом критика куррикулуму літературних навчальних дисциплін, зберігаючи свою звичну вже гостроту, нібито почала позбуватися доволі набридлої «смаківщини», набуваючи полиску насправді науково аргументованої дискусії. Цієї нової тональності їй надали спроби обґрунтувати необхідність негайної ревізії та радикального оновлення або й повної заміни (sic!) українського літературного канону та куррикулуму літературної освіти, які спираються на західну «теорію канону»
(«Canon Тheory»). Досить побіжного погляду на шпальти наших фахових видань, аби дійти висновку, що проблема канону та куррикулуму перетворилася в Україні на безсумнівний мейнстрим [3]. Так, вона стала предметом розгляду в статтях Т. Михед «Яким має бути канон дитячої літератури?», Б.
Шалагінова «До проблеми літературного мейнстриму ХХІ століття», у аналітичній розвідці Т. Дороніної та О. Данилевської «Гендерна експертиза: «Зарубіжна література» - література чоловіків?» та багатьох
інших матеріалах [4]. І в усіх цих і багатьох інших виступах експліковано чи імпліцитно наявне відлуння західної війни за канон та куррикулум. То гарно це чи погано?
Скажу обережно: амбівалентно. Адже, з одного боку, без урахування світових тенденцій у
«теорії канону» високоякісного українського куррикулуму створити неможливо, відтак не можна сподіватися на високу якість літературної освіти – це ключові ланки одного ланцюга. Проте, з другого боку, зарубіжний досвід формування літературного канону та «закордонні педагогічні технології (в т.ч.
– розробки куррикулуму. – Ю. К.), що їх успішно використовують у західному соціокультурному середовищі, не варто та й безперспективно переносити в діяльність вітчизняних педагогічних систем.
Національні моделі слід розбудовувати, керуючись національними потребами та особливостями» [5].
Тому мета цієї статті – пошуки оптимальних шляхів формування літературного канону та
куррикулуму літературної освіти в України з урахуванням світового та вітчизняного досвіду – видається актуальною.
Для досягнення зазначеної мети необхідно вирішити такі завдання:
• уточнити семантику дефініції «літературний канон» і визначити її співвідношення з поняттями
«літературна класика» та «куррикулум літературної освіти»;
• установити, де бере витоки «теорія канону» та в чому полягає її суть;
• визначити досягнення та прорахунки «теорії канону» та з’ясувати, які з її здобутків є актуальними для формування українського літературного канону та куррикулуму літературної освіти в Україні;
• проаналізувати світовий досвід формування, легітимізації та фіксації літературного канону, а також можливі шляхи здійснення цих процедур в Україні.

3
• визначити орієнтовні критерії добору літературних творів до шкільного і вишівського куррикулумів літературної освіти в Україні, спираючись на вітчизняний досвід розробки куррикулуму та враховуючи напрацювання зарубіжної «теорії канону».
Якось Рене Декарт зауважив: «Дайте точне визначення понять, і ви позбавите людство половини усіх непорозумінь». Спробуймо ж і ми з’ясувати, що таке «літературний канон» і чим він відрізняється від «куррикулуму літературної освіти», від традиційного поняття «літературна класика», а також інших суміжних дефініцій.
«Культурний канон — сукупність найважливіших творів певної культури, які вважаються основоположними, фундаментальними для цієї культури. Поняття культурного канону досить часто вживається стосовно літератури. Прикладом літературного канону може слугувати список літератури, обов’язковий для вивчення в школі» [6]. Як бачимо, тут поняття «літературний канон» і «куррикулум»
(«список літератури, обов’язковий для вивчення в школі») фактично ототожнені.
Схожою є позиція авторів проекту «Концепції літературної освіти в 11-річній загальноосвітній школі»: «Для кожного класу визначається літературний канон: 80% для обов’язкового вивчення в школах усіх типів і 20% – за вибором учителя» [7]. Подібна термінологічна дифузія наявна також у чинних програмах із української літератури, автори яких стверджують, що цей документ «за своїм змістовим наповненням є своєрідним шкільним каноном» [8].
Здавалося б, наведена точка зору має певні підстави, оскільки саме школа транслює більшості громадян країни певний «еталон» («канон») оцінки літературних явищ. Проте, з другого боку, споконвіку школа сама орієнтується на певну шкалу оцінки художніх творів, перелік персоналій і творів, уже визнаних суспільством як класичні, вершинні. Інакше кажучи, канон існував до появи навчальних закладів (до куррикулуму) і може існувати без них (без куррикулуму). Якщо ж припустити, що куррикулум і є літературним каноном, то виявиться, що школа як суспільна інституція сама визначає те, що має визнаватися усім суспільством, а не навпаки (що «хвіст крутить собакою, а не собака – хвостом»). Тому ототожнення понять «канон» і «куррикулум» видається невмотивованим: «Шкільні програми (куррикулум. – Ю. К.) скрізь і завжди відрізняються від канону» [М. Гронас].
У остаточному варіанті «Концепції літературної освіти…» заявлено вже коректніше, що в школі реалізується принцип «канонічності «золотого» фонду класичної літератури як основи літературної освіти… В історії української, російської та світової літератури є твори, перевірені часом і багатьма поколіннями, тому в процесі перебудови системи літературної освіти потрібно зберегти цей «золотий»
фонд класики… для вивчення учнями; в курсах української, російської та світової літератури варто особливу увагу приділити тим авторам, творчість яких увійшла до «золотого» фонду національної та світової класики» [9]. Залишаю поза дужками драглистість формулювання – як, наприклад, збагнути таке нагромадження «красивих» лексем: «канонічність «золотого» фонду класичної літератури»? Адже якщо згаданий фонд не є «золотим», то чи класичною в такім разі є ця література? І чи наявні в класичній літературі, окрім золотого, ще й «срібний» чи «залізний» фонди? І чи можуть усі ці фонди бути неканонічними?..
Зауважу лишень, що вживання замість дефініцій «класика» чи «канон» аморфно-паліативних визначень на кшталт «золотий фонд національної та світової класики» або «канонічність «золотого»
фонду класичної літератури» є непродуктивним, оскільки розмиває понятійний апарат і відволікає увагу дослідників від суті проблеми. І хоча в остаточному варіанті Концепції ця термінологічна дифузія начебто зредукована (принаймні, визнано, що «перевірений часом і багатьма поколіннями «золотий» фонд класичної літератури» існує й поза межами куррикулуму), не можна не помітити, що дефініція
«канон» фактично детермінологізувалася, розчинившись у функціонально-семантичному ряді суміжних понять: «золотий фонд класичної літератури» – «твори, перевірені часом і багатьма поколіннями». До слова, оскільки «теорія канону», як і кожен мейнстрим, викликала інтенсивну термінотворчість, то цей
Дещо про дефініції, або Чим
«канон» відрізняється від
«куррикулуму» та «класики»?

4 ряд можна продовжити: «іконостас» (М. Павлишин), «репертуар літературного читання» (Б.
Шалагінов) і т. п. Проте, визнаючи влучність і метафоричний полиск деяких із наведених і не наведених тут визначень, все таки мушу нагадати, що конститутивною ознакою терміна є його моносемія,
однозначність. Що сказав би хірург, аби на позначення людських органів, які йому треба оперувати,
існувало по кілька дефініцій, які ще й дублювали б одна одну? Як би його зрозумів асистент, і чи не трапилось би лиха?.. Невже медицина є наукою з чіткою терміносистемою, а літературознавство – то таке собі хобі?
Найоптимальнішим видається співвідношення понять «канон» і «куррикулум», запропоноване сучасним румунсько-американським культурологом В. Немояну: «Список, шкільна програма
(куррикулум. – Ю. К.) співвідноситься з каноном, як мовлення з мовою в Соссюра. Канон'>Канон лише втілюється — часто спотворюючись — у шкільних програмах» [10]. У знаменитій Соссюрівській дихотомії «мовлення – мова» (фр. «parole – langue»; рос. «речь – язык») мовлення тлумачиться як процес
і продукт практичного застосування мови. Подібно до цього, куррикулум літературної освіти (як список
обов’язкових для читання творів) можна розуміти як продукт практичної реалізації літературного
канону.
Приблизно від 1980-х років, коли спочатку в США, а потім у інших західних країнах розгорілася війна за канон, у роботах каноноборців (англ. canonbusters) традиційний термін «класика» почав витіснятися дефініцією «канон». Чи випадковою була ця заміна? Для відповіді на це питання порівняймо тлумачення згаданих понять, репрезентовані в тому самому словнику:
• «Канон» (від гр. kanōn – правило, норма) – 1) Твердо встановлене правило, норма; 2) Художній твір, що служить нормативним зразком, панівна форма в мистецтві будь-якого періоду» [11, с. 249].
• «Класика (від латин. classicus – взірцевий) – сукупність художніх творів, що мають світове визнання, віками зберігають своє значення» [11, с. 271].
Як бачимо, поняття «класика» і «канон» мають семантичний інваріант – «те, що визнається за норму, правило, еталон, за взірець і приклад для наслідування». Зближує ці поняття також те, що відступ як від класики, так і від канону зазвичай сприймається як певне «виродження», деградація. Тож, здавалося б, чи аж така вже різниця: «канон» чи «класика» – нехай собі вчені бавляться термінами. Але то лише «здавалося б».
Річ у тім, що термін «класика» пейоративно-оціночної семантики не мав, натомість дефініція
«літературний канон» таку оцінку (хай імпліцитну, приховану) містить. Адже вона асоціюється з церковним каноном, порушники якої (єретики) свого часу палали на вогнищах інквізиції: «Канон… – 3)
Правило, релігійна книга, догмат, обряд, піднесений церквою до рівня закону» [11, с. 249]. При цьому важливо постійно пам’ятати, що протилежне поняття «свобода» (генетично споріднене з формулою просвітителів «свобода, рівність, братерство»), є одним із ключових концептів і найважливіших атрибутів Західного світу як такого, і найперше США – «найуспішнішого з-поміж проектів
Просвітництва» (А. Блум). Не випадково ж «війна за канон» починалася саме в Сполучених Штатах
Америки. Отже, усе, що асоціюється з антитетичним семантичним полем («несвобода, принука, диктат
– канон») діє на Західний світ як червона ганчірка на бика. Тому, підміною терміна «класика» дефініцією «канон» під тамтешні шкільний і університетський куррикулуми фактично закладалася бомба сповільненої дії, адже в підтексті причаїлася думка: проти несвободи, принуки, диктату (читай: проти канону) можна й треба боротися. У повітрі запахло «культурною війною», і вона не забарилася.
Отже, витоки «теорії канону» слід шукати в США у 80-х роках ХХ століття. У межах цієї статті неможливо розглянути всі параметри тогочасної американської ідейно-політичної та естетичної ситуації, зауважу лише, що їхній спектр був надзвичайно широким і обумовлений як тамтешніми, так і світовими тенденціями та інтенціями.
Початком тієї ідейно-естетичної «війни» вважається вихід збірки з провокативною назвою «Англомовна література: відчинити канон». Він став тим «першим камінцем», що спричинив справжнісінький
«Цунамі каноноборства»:
перші підводні поштовхи

5
«гірський обвал» суголосних збірок, монографій, статей [12]. «Теорія канону» зразу стала й відтоді залишається одним із безумовних світових наукових і навіть суспільно-політичних мейнстримів.
Підґрунтя для війни за канон формувалося давно, але саме в 1980-х роках у американській академії остаточно утвердилася т. зв. «теорія» – цілий спектр постструктуралістських і постмодерністських течій і шкіл: постмарксисти, послідовники Жака Дерріди, Поля де Мана та Мішеля
Фуко (зокрема, «новий історицизм» – «new historicism»), «емансипаційні школи»: постколоніалізм,
«gender studies», «black studies», «queer (gay) studies» та ін. За усього їхнього розмаїття та різновекторної
інтенційованості, спільним для них усіх стало похідне від Мішеля Фуко (а через нього – від Фрідріха
Ніцше) акцентування уваги на владній, примусовій сутності культури та літератури: «Слід визнати, що влада та знання (насамперед літературний канон. – Ю. К.) безпосередньо пронизують одне одного, що не існує владних стосунків без формування певного поля знання, як немає й знання, котре водночас не передбачало б та не конституювало владних стосунків» [13]. Як бачимо, Фуко веде мову про щойно згадану загрозу несвободи та принуки (як атрибутів влади), з якими міцно асоціюється поняття канону.
Тісний взаємозв’язок між освітою та соціальним статусом людини помічений здавна й утілився в багатьох творах («Міщанин-шляхтич» Мольєра, «Пігмаліон» Джорджа Бернарда Шоу, «Мина Мазайло»
Миколи Куліша і т. д.). Проте нині літературна освіта є не лише «візитівкою» представників владних кіл, своєрідною «перепусткою» до їхнього кола, й перебирає на себе роль безпосереднього здійснення владних функцій: «Опанування філологічної спадщини дозволяє культурній еліті виробити спосіб висловлювання, що ґрунтується на відсиланнях, на алегоріях, на морфологічних і синтаксичних натяках, на цілому арсеналі риторичних фігур, для чого й потрібні рудименти латини та іноземних мов. Це дає не лише поверхневий полиск пишного езотеризму. Панівний клас має потребу в цьому літературному корпусі для зміцнення своєї ідеологічної єдності, для розпізнавання один одного, аби відрізнятися від підлеглих класів і утверджувати своє панування над ними. Бути буржуа – означає знати Расіна і
Малларме» [14]. Цю ж думку поділяє американський соціолог літератури Джон Гіллорі: «Канонічний
текст важливий саме як парадигма мовної та риторичної норми, володіння якими відрізняє домінуючу групу населення від пригноблених» [15]. Тож каноноборці (а в їхніх лавах домінували професори- гуманітарії, такі собі ліво-ліберальні «диваки» із рудиментами світогляду хіпі та студентських революцій 1960-х) добре знали, куди саме слід ударити канон, аби усталений «status quo» західного суспільства почав давати тріщини. Об’єктами їхньої нищівної критики став передусім університетський список обов’язкових для вивчення творів (у США його називають «сore curriculum») як вияв
«культурного примусу», оскільки студенти змушені їх вивчити.
Спільним для каноноборців і каноношанувальників є розуміння літературного канону як цілісного наративу, що акумулює та популяризує через куррикулум домінуючі в суспільстві світогляд і систему цінностей. Наприклад, у США до «сore curriculum» уходять оглядові курси під умовною назвою
«Великі книги», «Західна цивілізація» чи «Американська література», які мають на меті дати студентам усіх фахів (причому – вже на початкових курсах) загальне уніфіковане уявлення про культуру Заходу та сприяти їхній самоідентифікації як «американців» і «західних людей».
Водночас оцінка канону, з одного боку, каноношанувальниками та, з другого боку, каноноборцями, є діаметрально протилежною. Перші сприймають канон як скарбницю вічних і безумовних цінностей, які дозволяють суспільству всупереч будь-яким (расовим, гендерним, національним тощо) відмінностям злитися в культурну та національну єдність. Натомість для каноноборців утілений у каноні світогляд є ворожим, оскільки, за їхнім висловом, канон сформований із творів «білих мертвих чоловіків» і використовується білою протестантською чоловічою гетеросексуальною більшістю для гноблення меншин. Мовляв, світове панування європейців спирається на гегемонію європейської культурної традиції, без руйнації якої неможлива емансипація різноманітних меншин – від етнічних до сексуальних. Нам важко навіть уявити, наскільки каноноборці дошкулили своїм опонентам, оскільки в нас війна за канон лишень починається. Недаремно відомий сучасний

6 американський філолог, директор Центру Грецьких досліджень Бернард Нокс назвав свою книгу про давніх греків з гіркуватою іронією – «Найдавніші білі мертві мужчини».
На думку каноноборців, канон нав’язує ілюзорну загальну ідентичність і водночас пригноблює
ідентичності реальні. Звідси вони виводять, що представники різних меншин мають право або на власні альтернативні канони, або на адекватне представництво кожної з цих меншин у загальному каноні.
Каноноборці при цьому орієнтуються на логіку політичної репрезентації та пропорційного представництва: мовляв, канон повинен відображати розмаїття меншин усередині суспільства, як депутати презентують виборців у парламенті. Тож вони й пропонують уводити письменників
(письменниць) «своєї» орієнтації до куррикулумів приблизно так, як у парламенті представлені депутати від виборчих округів. Скажімо, якщо геї чи темношкірі становлять певний процент від загальної кількості членів суспільства, то і письменники-гомосексуалісти та автори-афроамериканці повинні займати такий самий відсоток у загальному каноні та куррикулумі – і жодним процентом менше! Тому каноноборці-емансипатори калькулюють кількість представників «своїх» меншин у куррикулумі, зосереджуючись на обійдених каноном жінках-письменницях, чорношкірих митцях або геях, закликаючи до виправлення історичної несправедливості та пропонуючи різні способи усунення виявлених «диспропорцій». При цьому їхнє ставлення до «ідеологічно чужих» творів є неприховано ворожим аж до вимоги заборони конкретних текстів, виведення їх із канону та куррикулуму.
Сьогодні це загрозливе західне культурне (антикультурне?) «цунамі» досягло українського берегу, відтак під загрозою опинилися наші літературний канон і куррикулум літературної освіти. Наші доморощені «каноноборці» переважно мавпують західний досвід, «не балуючи своїх опонентів розмаїттям дебютів» і не враховуючи специфіки української соціокультурної ситуації. Тож доцільно розглянути світовий досвід, аби краще збагнути ті процеси, які вже наявні та можуть виникнути в
Україні.
Війна за літературний канон на Заході йде одночасно на кількох фронтах. Чи не найепатажнішим загоном каноноборців є прибічники т. зв. «queer (gay) studies»
[16], які пропонують увести до канону та куррикулуму твори авторів-гомосексуалістів, чия сексуальна орієнтація зазвичай замовчується або витісняється. І слід визнати, вони досягли відчутних результатів.
Так, Т. Михед у згаданій статті «Яким має бути канон дитячої літератури?» наводить промовистий випадок. У Голландії в 2000 році до шкільного куррикулуму для дітей молодшого шкільного віку увели казку «Король і король» («King & King»), де принц одружується не з дівчиною, як у «Попелюшці» та безлічі «класичних» казок, а з іншим принцом


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал