Євген лебідь етичні проблеми науки І техніки в історичній динаміці



Сторінка6/10
Дата конвертації22.12.2016
Розмір1.74 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Право на аборт. Дана обставина принципово відрізняє проблеми, включені в коло біоетичних дискусій, від однойменних проблем, що обговорювалися традиційної медичною етикою і філософією. Питання, наприклад, не просто в моральній виправданості і невиправданісті аборту – це стара проблема. У біоетиці його прихильники і його противники, як правило, не сперечаються про статус універсальності заповіді «Не убий!». Вони розходяться у встановленні того тимчасового моменту, починаючи з якого ембріон можна розглядати як індивідуум, тим самим, приписуючи йому права і, перш за все, право на життя. Прихильники аборту вважають, що до певного моменту плід є лише частиною тіла матері, він не індивідуум. Тому видалення його з жіночого тіла настільки ж морально виправдане, як і видалення пухлини (особливо в тих випадках, коли вагітність несе загрозу для життя).

Більшість противників аборту вважає момент запліднення початком власне людського життя. Іншими виділяється межа виникнення людського життя з кінця другого тижня розвитку зародка. У перші дні розвитку організму його клітини не диференційовані. Кожна з них потенційно може дати початок будь-якій тканині організму і, в принципі (це доведено в експериментах на тваринах), дати початок навіть окремому організму. Тому в строгому сенсі в перший час зародок іще не може бути названий індивідуумом (тобто неподільним). Ця властивість у нього виникає приблизно через два тижні розвитку. Клітини досягають такого ступеня диференційованості, коли вони повністю втрачають здатність самостійного існування і стають спеціалізованою частиною цілісного організму. Тільки протягом четвертого місяця вагітності зазвичай з’являється феномен «оживання плода» – мати починає вперше відчувати його спонтанні рухи. У багатьох традиційних співтовариств саме з цього моменту організм, що розвивається, набуває соціального статусу і на нього, наприклад, у випадку загибелі, починає поширюватися обряд похорону. Дев’ятий місяць, як відомо, є нормальним терміном для появи людини на світ. Однак перші ознаки тих якостей, за якими головним чином ідентифікує себе сучасна людина – свідомість і мова, – з’являються лише на другий рік розвитку дитини.

Інший підхід у християн, які абсолютно справедливо вважають, що слово «етика» («біоетика») має стати синонімом захисту творіння і його шедевра, яким є, за словами блаженного Августина, «слава Божа, жива людина». Убивство дітей повсюдно сприймається як одне з найбільш відразливих злодіянь, але ліквідація ембріонів – лише неприємна і не занадто афішована деталь нашого побуту. У процес штучного переривання вагітності втягуються, принаймні, чотири категорії «учасників»: навколишнє середовище, лікар, вагітна жінка з її партнером, і їх плід.

Перші три з них вступають у свого роду змова заради усунення четвертого. Ця змова під назвою «аборт» розростається в таку собі ідеологію (частиною якої може стати і біоетика), що проникає всюди в «дифузному» і не надто аргументованому вигляді. Фразеологія цієї ідеології обертається навколо слів про вільний вибір материнства і відсутності власне людського життя в перший час після зачаття (хоча ніхто не знає, в яке саме: «приблизно два тижні після зачаття»). Програма цієї ідеології не має великого значення. Вирішальною стає її бездуховна функція, що полягає в розчиненні природного та рятівного почуття гріха або відчуття провини, які спонтанно виникають при вбивстві зачатого плоду на будь-якій стадії розвитку. Основна теза цієї ідеології спирається на вихолощенні будь-якого онтологічного значення людського життя (плід=пухлина) і на затвердженні радикальної, раціональної випадковості будь-якої людської особистості. Для цієї ідеології не існує онтологічного начала життя ні при народженні, ні в час зачаття. Невинна на перший погляд філософія випадковості або абсурду, яка на різних рівнях відтворює себе в європейській думці, є свого роду ідеологізацією тієї волі до смерті, яку ми носимо і ховаємо в собі з моменту гріхопадіння. Тому сьогодні ідеї невипадковості, тобто промислу Божого про кожну людину, стають єдиною моральною й інтелектуальною силою, здатною захистити життя (на будь-яких її стадіях) від м’якого ліберального тоталітаризму. Основним принципом має стати максима, згідно якої влада над життям і смертю однієї людської істоти ніколи не повинна перебувати у владі іншого. Навіть якщо ця істота складається лише з однієї клітини.

Узагалі між учасниками обговорення неминучий конфлікт. Науково чесний учений не може поступитися науковою істиною, чесний юрист не може поступитися законом, теолог не може поступитися в тому, що є началом його віри. Якщо ж в обговоренні беруть участь представники кількох конфесій і віросповідань, то ситуація ще більше ускладниться. Політик використовує свою, не менш спеціальну логіку прояснення ситуації. Представляючи загальний інтерес, він одночасно реалізує і свій приватний (наприклад, він зацікавлений у кількості голосів на наступних виборах). «Людина з вулиці» (неспеціаліст), який апелює до здорового глузду, не менш рівноправний у цій дискусії. У сучасних цивілізованих суспільствах зникла привілейована позиція будь-якого стану або експерта говорити від імені загальної істини. Тому добитися консенсусу громадян, що займають різні життєві позиції, сповідують різні віри, володіють різними професійними інтересами в розрізненні добра і зла, користі і шкоди, майже неможливо.

Очевидно, що сенс біоетики як особливого різновиду інтелектуальної діяльності та соціальної практики полягає в спробах виявити можливості діалогу і солідарності громадян щодо захисту добра і протистоянню злу в ситуаціях, породжених сучасною медициною. Практика біоетики поступово формує мову публічного обговорення найгостріших життєво важливих проблем у людей, які принципово по-різному пояснюють, що істинно, а що хибно.


Пересадка органів. Аналогічним чином дискусії про моральну виправданість трансплантації органів однієї людини іншій обертаються не навколо тези про святість людського життя. Мова йде про встановлення межі, за якою людина вже мертва, про вилучення у нього серця, яке ще б’ється для пересадки іншому і що не може бути кваліфіковано як убивство. Завдяки відкриттям, зробленим в останні десятиліття, було переконливо продемонстровано, що при сучасному якісному застосуванні реанімаційних заходів людина може бути повернута до життя після припинення дихальної та серцевої діяльності. Нові наукові дані дозволяють стверджувати, що межа між життям і смертю визначається не діяльністю серця і легенів, а життєздатністю головного мозку. Поки мозок живий, слід вважати, що людина жива навіть при зупиненому серці і припиненні дихання. І навпаки, людина мертва, якщо його мозок необоротно загинув, навіть якщо його серце продовжує битися, а легені дихати. Це, так званий гарвардський критерій смерті мозку, який до сьогодні визначає найважливішу антропологічну межу між життям і смертю. Цей критерій було розроблено етичним комітетом, створеним у Гарвардській медичній школі американським анестезіологом Генрі Бічером у 1968 р.

У біоетичних дискусіях виокремлюється стан уже (ще) не людський, однак і не природний за своїм ціннісним значенням. За, здавалося б, суто академічними дискусіями на вічну тему – «що є людина?» – приховуються найгостріші проблеми морального вибору меж людського існування. Абстрактні академічні питання в біоетичних ситуаціях трансформуються в найгостріші екзистенційні апорії. У залежності від інтерпретації поняття «людина», прийнятого за достовірне, будуватимуться конкретні медичні та юридичні висновки. Однак якщо ми врахуємо, що ні в одному сучасному суспільстві немає і бути не може єдиної для всіх філософської чи релігійної точки зору, то завдання опиняється надскладним.


Клонування живих організмів. У 2012 р. Джон Гердон (член Наффілдської ради з біоетики у 1991-1995 рр.) спільно з Яманака Сінья за роботи в області біології розвитку і отримання індукованих стовбурових клітин отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини. Іще в 1958 р. Гердон провів успішне клонування жаби з використанням інтактних клітинних ядер пуголовків. Ця робота стала важливим розвитком проведеного Бріггсом і Кінгом у 1952 р дослідження трансплантації ядер в клітинах бластул. У 1963 р Джон Холдейн, описуючи результати досліджень Гердона, став чи не першим, хто застосував термін «клон» по відношенню до тварин. Результати експериментів Гердона привернули увагу наукової спільноти, а розроблені ним методи використовуються донині. Останні дослідження, проведені Гердоном, присвячені аналізу міжклітинних сигнальних факторів, задіяних в диференціації клітин, і тлумаченню механізмів перепрограмування ядер в експериментах з трансплантації.

Як уже говорилося, загибель головного мозку – це подія, яка підводить риску цілісному існуванню людини. Однак, для багатьох дослідників межа між життям і смертю проходить на клітинному рівні. Деякі клітини вже загиблого організму можна ізолювати, помістивши в спеціальне живильне середовище, і в такому вигляді законсервувати життєздатними на тривалий термін, тим самим зберігши частку життя померлої людини. Це можливо, оскільки в ядрах соматичних клітин повністю зберігається набір генів. В основі технології клонування лежить пересадка ядер з одних клітин в інші. Не слід випускати з уваги, що вже зараз існують ефективні технології тривалого збереження статевих клітин – сперматозоїдів, яйцеклітин, в тому числі запліднених. Тому, можливості відродити померлу людину з генотипу навіть соматичних клітин, який залишився збереженим, у недалекому майбутньому виглядають не настільки фантастично. Якою мірою копія буде відповідати померлому оригіналу, тобто тій же людині, це вже інше питання, хоча й не менш важливе. Проблему ідентичності людини та існування в природі видових меж можна назвати точками росту сучасної філософії, тобто тими проблемами, вирішення яких можуть привести до революційних змін у нашому сприйнятті і розумінні світу. Людина повинна або зберегти видові відмінності тварин, у тому числі і самого себе, або забруднити біосферу штучно створеними генетичними кентаврами, а тим самим зруйнувати відмінності між природними видами. Або людина повернеться до колишнього есенціалістського (того, що визнає наявність незмінних і вічних якостей речей) способу думки і способу дії, розширивши царину Іншого, включивши в неї і царства живих організмів. Або ж, поставивши есенціалізм під питання, зруйнує його в ім’я свого всевладдя. Це дилема, яка потребує свого етичного обговорення та практичного вирішення.



Евтаназія. Термін евтаназія (з грецького ευ- «благо», «добро» і θάνατος «смерть») у Давній Греції означав щасливу смерть за батьківщину. Сучасний медичний підхід до проблеми вмираючого був намічений ще Ф. Беконом, який в роботі «Про гідність та примноження наук» (1623) писав, що якби лікарі «хотіли бути вірними своєму обов’язку і почуттю гуманності», вони після того, як втрачено останню надію на порятунок, повинні «докласти всі сили, щоб полегшити відхід з життя того, в кому ще не згасло дихання». Евтаназія, на думку Бекона, як окрема медична дисципліна повинна отримати розвиток у майбутньому. У медичній літературі термін «евтаназія» стверджується з кінця XVIII століття.

У разі евтаназії наука фактично перетворюється на науку терапевтичної смерті, у свого роду м’який суїцид за допомогою запрограмованої в науку смерті. Раніше людина повинна була померти невідворотною смертю, яку не вона сама обирає (крім, природно, випадків самогубства). Вона повинна була померти, з необхідністю пройшовши муки духовного і фізичного страждання. Зате йому була обіцяна можливість вічного спасіння, яке означає не повторення того ж самого, а справжнє самонабуття і, одночасно, актуальну співпричетність Божественному. Таким є традиційний онтологічний статус людського існування. Тепер у людини є, а в деяких країнах уже і юридично закріплена, можливість самій вибрати собі смерть, – і смерть комфортну, позбавлену від продовження необхідних страждань, полегшену, непомітну смерть. Але одночасно людина відмовляється від того, про що говорять практично всі релігії, він втрачає цю перспективу вічного спасіння, замінюючи його псевдоспасінням як завгодно довгого продовження життя, тобто не принципово іншого, а того ж самого. Таким є абсолютно інший онтологічний статус людського існування. Людина стає чимось іншим, але більш духовно ущербним.

На заборону евтаназії необхідно дивитися з точки зору форми, а не змісту. Бо, виходячи зі змісту, ми безпідставно звалюємо на себе тягар розуміння не тільки причин, але і наслідків. Очевидно, існує безумовний зв’язок між «гуманним убивством» і структурою світу, яку ми не здатні абсолютно ясно і остаточно собі уявити, більш того – проконтролювати. Будь-який прецедент акту евтаназії провокує на перетворення його в принцип регулярного повторення. Реалізація цього принципу як норми породжує небезпеку неконтрольованого вбивства, в які б шати новітнього гуманізму воно не убиралося. Згадаймо широке застосування евтаназії (в іншій термінології: Gnadentod – смерть з жалю; дезінфекція) нацистами в Німеччині часів ІІІ рейху, коли її використовували по відношенню до так званих баластових істот – новонароджених зі спадковими вадами, психічно хворих («ідіоти не мають права на існування; їх вбивство – це праведний і корисний акт»), непрацездатних інвалідів різних вікових груп. Вирок про смерть виносився без серйозної діагностики. До кінця війни приблизно в 30 спеціалізованих дитячих відділеннях було знищено за неповними даними не менше 5000 тисяч дітей і підлітків-інвалідів до 17 років. Як у випадку клонування людських істот, так і у випадку застосування евтаназії працює один і той же механізм, який в етиці враховується «аргументом похилої площини». Ось як про це пише відомий російський філософ-біоетик П. Д. Тищенко:

Для досягнення (з «моєї особливої» точки зору) благої мети потрібно здійснити невеликий крок у бік від того, що традиційно розглядається як моральна цінність, яка визначає власне людське в людині. Але в результаті цього кроку, наскільки б малим він уявлявся, людина опиняється на слизькій похилій площині. Причому завдяки вирішенню переступити – він позбавляє себе точки опори, щоб мати можливість зупинитися. Він позбавляє себе опору совісті, яка може бути незручною для досягнення бажаної благої мети. Тим більше крок малий. У результаті починається неухильне ковзання вниз – по той бік людського в самому собі ...   


Експерименти на людині. Гучні скандали, пов’язані з викриттям зловживань в області експериментування на людині вибухнули в США в 1960 – початку 1970-х років. У 1963 році під час експерименту в одному з госпіталів в Брукліні літнім пацієнтам без жодної згоди з їх боку, за допомогою ін’єкцій увели пухлинні клітини. У період з 1965 по 1971 рік у Willoubrook State Hospital в Нью-Йорку були проведені серії випробувань з вивчення імунітету проти вірусного гепатиту шляхом введення вірусу неповноцінним дітям, які перебували на лікуванні у лікарні.

Експериментальна наука в силу властивого їй інтересу до епістемології, не може відмовитися від експериментування. До того ж з розвитком і прогресом техніки можливості експериментування надзвичайно зросли. У рамках науки і в рамках наукового дослідження одночасно присутні пізнавальна і утилітаристська сторони, які залежать одна від одної: очевидно, що тенденція до панування пронизує і ту, і іншу і може привести до спотворення цілей, методів і засобів. Будь-яке пізнання виливається або в добро, або в зло; всяке панування над світом може або служити людині, або поневолювати її, залежно від того, яка етика буде закладена в процеси і цілі науки, і в залежності від можливостей самої людини. Ще раз постає значимість етики як умови рівноваги між природою і особистістю, між технікою і людським життям.

Уже в часи Гіппократа своїм відомим афоризмом «перш за все не нашкодити» медицина ставила етичні межі лікарському експериментуванню. Поступово, в процесі того, як експериментування займало належне йому місце в медичній науці і виконувало завдання служити двигуном подальшого пізнання, відносини між суб’єктом-експериментатором і суб’єктом, на якому проводиться експеримент, опинялися все більш гострими.

Лікарські препарати поступово втрачали свій магічно сугестивний характер і знаходили реальну цінність біохімічного засобу, здатного вплинути на механізми молекулярної структури суб’єкта і на функцію організму. Тим самим вони все більшою мірою піддавалися експериментальній перевірці до і під час їх застосування, отримуючи своє остаточне підтвердження в експериментах на кінцевому адресаті – самій людині.



Євгеніка (від грец. Ευγενες – «хорошого роду», «породистий»). На думку деяких сучасних генетиків, у зв’язку з швидким розвитком медичної генетики та геноміки, євгеніка як самостійна дисципліна втратила свій сенс. Тим більше, сама ця наука виявилася сильно заплямованою. Історія євгеніки починається в глибокій давнині. Євгенічні ідеї можна виявити в міфологічних і релігійних джерелах різних народів світу, у філософії (Платон, Г. Спенсер). Основні принципи євгеніки були сформульовані англійським ученим Френсісом Гальтоном у 1863 р., який уперше виділив євгеніку в нову галузь природознавства:

євгеніка є дисципліною, що вивчає, які чинники покращують і які чинники погіршують вроджені якості раси.

Цікаво, що перші євгенічні ідеї були висловлені Гальтоном (двоюрідним братом Ч. Дарвіна) через чотири роки після виходу основної праці засновника теорії еволюції «Походження видів шляхом природного добору». У цій книзі Дарвін, окрім іншого, встановив нерозривність людини і всієї живої природи. Популяризація дарвінізму йшла рука об руку з його вульгаризацією. Ці спотворені уявлення про закономірності біологічного розвитку лягли в основу євгенічних теорій і соціал-дарвінізму.

Майже одночасно з Гальтоном російський державний діяч і реформатор науки, лікар В. М. Флоринський у роботі «Удосконалення і виродження людського роду» (1865) підкреслював, що «корінь народного здоров’я – гігієна одруження».

У ХХ в. євгенічні теорії набули широкого поширення в наукових колах різних країн: у Радянському Союзі, нацистській Німеччині. Програми з насильницької обов’язкової стерилізації людей, шкідливих для суспільства – волоцюг, алкоголіків, сексуальних збоченців – здійснювалися в ряді штатів США. Євгенічні закони були прийняті в Швейцарії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Естонії.

Євгеніка поділяється на три типи.

1. Метою позитивної євгеніки є підвищення народжуваності у людей, наділених генетичними перевагами шляхом фінансового заохочення, цільових демографічних програм, запліднення in vitro («в пробірці»), пересадки яйцеклітин, клонування.

2. Негативна євгеніка спрямована на зниження народжуваності серед «генетично менше щасливих». В основному існує лише у вигляді сімейних консультацій з метою своєчасного припинення вагітності або стерилізації.

3. До цих двох типів євгеніки примикає генна інженерія – активне втручання в хід ембріогенезу без переважного заохочення тих чи інших груп людей. Генна інженерія виникла на новому сплеску успіхів генетики в 1960-х роках. У вживанні слова «інженерія» стосовно до євгенічних завдань знайшло вираження ставлення до людини як чогось, що можна конструювати, подібно технічним пристроям.

Метою будь-якого з євгенічних проектів є припинення безконтрольного розмноження людей. Ця мета спирається на тезу про виродження людства. Усі євгенічні проекти ставлять інтереси майбутніх поколінь вище інтересів тих, які живуть нині, а інтереси раси – вище інтересів індивіда. Усім цим проектам притаманний біологізаторський підхід до вирішення соціальних та етичних проблем.

На початку третього тисячоліття людство прагне заплатити менше за власне благополуччя – взяти під контроль генетичні процеси і вносити корективи не ціною життя носія несприятливих мутацій, а шляхом «поправок» генотипів за своїм розумінням, черпаючи знання під час дослідження генома. На питання «який ідеал людини треба (і чи треба?) створювати генетичними методами?», «як уникнути впливу політичних уподобань, суб’єктивізму експертів і неминучої стандартизації людства?» відповідей немає і навряд чи вони можливі. У зв’язку з цим виникає гостра необхідність зваженого, тверезого підходу при діагностиці, особливо пренатальної (до народження) і лікуванні спадкових та інших хвороб за допомогою генної терапії.

Вище вже йшлося про невикорінну спокусу людини щодо управління навколишнім світом і про претензії на творчість живих форм. Небезпека появи некерованої генетичної євгеніки – це одна з найгостріших проблем, породжуваних досягненнями і привабливими перспективами антропогенетики. Сьогодні вчені, філософи і біоетики дуже стурбовані питанням можливості виправдання ризику внесення до генофонду змін. Біологи застерігають про небезпеку будь-яких кроків у цьому напрямку, оскільки практично невідома вся складність системи взаємодії генів і їх регуляції. Замінюючи один «хворий» ген, ми можемо порушити роботу інших і тим самим замість очікуваної користі принести непоправну шкоду, а може і загибель людині як виду. Позиція багатьох учених і філософів припускає заборону деяких типів досліджень у цій області, оскільки існує реальна небезпека використання їх на шкоду людству. Фахівці вважають, що саме знання тут потенційно настільки небезпечне, що його взагалі не слід робити широкодоступним.

При спробі «соціального управління еволюцією людини» виникає безліч питань. Яка природа спадковості, що євгеніка прагне трансформувати? Наскільки успішно і якими засобами можна її змінити? На яку цілі повинна орієнтуватися євгеніка, і якими методами можна досягти цих цілей? Видається, що на сучасному етапі будь-які спроби обґрунтувати можливість створення нової людини, реалізуючи різні генетичні проекти, є некоректними в природно-науковому відношенні і неприпустимими з точки зору їх практичних наслідків.

Спираючись на дані з генетики популяцій, багато дослідників стверджують, що практичні рекомендації, спрямовані на отримання «нової породи людини» в науковому плані є необґрунтованими. Більшість генних мутацій протягом десятків тисяч років передаються з покоління в покоління, зберігаючись у популяції. Саме тому генетичний вантаж в популяції не зменшується при таких євгенічних заходах, як знищення хворих (як це відбувалося в античній Спарті) або їх стерилізації (як у США, де в першій половині ХХ ст. понад 60 тисяч осіб були примусово піддані цій процедурі). Яскравою ілюстрацією неефективності вибраковування «шкідливих» генів можуть служити експерименти нацистів. Свого часу в Німеччині були практично знищені психічно хворі, і спочатку дійсно народжувалося менше дітей з відхиленнями. Але пройшло більше півстоліття і нині відсоток психічно хворих у Німеччині такий же, який був раніше. Навіть за найоптимістичнішими підрахунками вчених за 200-300 років можна було б збільшити число «корисних» генів у людських популяціях всього лише на соті частки відсотка.



Таким чином, історія негативної євгеніки нагадує, що з точки зору генетичної структури популяції зусилля з уведення в практику стерилізації ні до чого не привели. Перша складність полягає в тому, що найбільш типові спадкові хвороби рецесивні, тобто до часу приховані, і носії генів, які викликають ці хвороби, широко розповсюджені в людських популяціях. Усунення «ненормальних» генів не має сенсу, так як природна селекція запобігає їх відтворення в будь-якому випадку. Інша складність полягає в тому, що замість втрачених «ненормальних» генів у популяції виникають нові мутації. Не можна не погодитися з ученими, які вважають, що сфера доімплантаційної та пренатальної генетичної діагностики жодною мірою не повинна розширюватися до відбору ембріонів за поведінковими характеристиками, і що не слід проводити відбір ембріонів за інтелектом. Така селекція недопустима з норм моралі та етики. Але є й інші причини. Навіть якщо припустити, що штучний добір за інтелектом призведе до разючих успіхів, немає гарантії, що надінтелектуальні індивідууми не будуть неповноцінними в якомусь іншому відношенні. Зокрема, результати селекційних експериментів на тваринах свідчать, що «перерозвиток» якої-небудь однієї цінної ознаки знижує інші важливі якості, наприклад, життєздатність. Тому видається, що людству доцільніше і безпечніше користуватися найбільшими дарами природи – появою на світ природних геніїв і просто талановитих людей у результаті унікального поєднання в їх генотипі необхідних для цього генів.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал