Євген лебідь етичні проблеми науки І техніки в історичній динаміці



Сторінка5/10
Дата конвертації22.12.2016
Розмір1.74 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

НАУКА І ТЕХНОЛОГІЯ В СВІТЛІ РЕЛІГІЙНІЙ ЕТИКИ

Якщо Бога немає, то все дозволено.

Федір Достоєвський


Природне допромислове середовище проживання, з його одвічними природними ритмами, з його залежністю людини від нерукотворних умов буття, значно легше піддається боговиправданню, ніж складний, що калейдоскопічно трансформується набір елементів технічного середовища, яке генерується індустріальним урбаністичним суспільством. У такому середовищі складно визначити, що в ній від Бога, а що від диявола, що мотивовано природним ходом богоугодної діяльності і тому виправдовується вищою моральної інстанцією, а що йде від гріховного, не маючого морального виправдання людського умислу.

Будь-якій особистості в такому середовищі важко орієнтуватися. Цілком закономірно виникає прагнення пропустити всі різноманітні елементи, які постійно генеруються дійсністю, через якийсь «моральний фільтр», піддати їх цензурі якоїсь системи ціннісних пріоритетів. Зазвичай подібні пріоритети задаються моральними заповідями світових релігій (в атеїстичному СРСР на роль подібного «морального фільтра» пропонувався «моральний кодекс будівника комунізму»). Релігія з безлічі можливих критеріїв оцінки наявної реальності, як правило, відбирає деяку підмножину, надає їй сакральний характер і, тим самим, виводить з-під дії критичного розуму. Таким чином, формується система богоданих, а тому непорушних норм, цінностей і заборон, які дають людині духовну опору, допомагаючи йому орієнтуватися в навколишньому складному світі. Однак і ці критерії не вічні, і ми є свідками їх занепаду.

Безумовно, релігійні практики містять потужний ресурс для аргументації етичного, аксіологічного і антропологічного характеру. Багато авторів відзначають, що наука як частина культури не уникла сучасної кризи, опинившись морально неспроможною та інертною. Окремі і розрізнені заклики припинити роботу над водневої або нейтронної бомбою, над стратегічною оборонною ініціативою, відомою під назвою «зоряні війни», використовувати екологічно безпечні джерела енергії, такі як сонячна енергія або приливні хвилі, виявилися наївними. Наукове співтовариство не змогло піднятися над загальним рівнем моральності суспільства. Тому в епоху науки моральна надія людства пов’язана не з наукою, а з вірою, з Христом, який і є справжнім рятівником людства. Християнські богослови говорять про необхідність поєднання розвитку цивілізації з вищими духовними цінностями, без яких немає виходу ні з морального, ні з технологічного, ні з будь-якого іншого глобального глухого кута. І в цьому вони, безумовно, мають рацію.

Між тим, у багатьох випадках диктат моралі може гальмувати розвиток науки. Кілька десятиліть тому думка про пересадку людських органів від живого чи мертвого донора для порятунку життя чи зцілення пацієнта могла здаватися не тільки фантастичною, а й аморальною. Сьогодні вже сотні людей живуть з пересадженим донорським серцем, тисячі – з іншими трансплантованими органами. У минулому морально-релігійна заборона на анатомування трупів гальмувала розвиток медицини, фізіології та інших наук про людський організм. Моральний осуд вівісекції стримував розвиток знань про систему кровообігу у вищих тварин. Часто релігії зарекомендовували себе не як двигуни прогресу, а поставали бастіонами контрреформ і противниками Просвітництва. У будь-якій із великих світових релігій поруч з більш-менш тріумфальною історією успіхів існує скандальна хроніка. Саме тому багато людей задають собі питання: хіба люди не можуть жити морально і без релігії?

Існує достатньо біографічних і психологічних причин, за якими наші сучасники хочуть відмовитися від релігії, що перетворилася на обскурантизм, марновірство, тупість народу.

Емпірично неможливо заперечувати, що нерелігійні люди фактично і без релігії володіють основними етичними орієнтирами і ведуть моральне життя. Більш того, в історії нерідко траплялося, що люди, які не належали до певної релігії демонстрували у своєму житті новий сенс людської гідності і часто більше робили для громадянської свідомості, свободи совісті, свободи віросповідання, ніж прихильники релігій.

Антропологічно неможливо заперечувати, що багато нерелігійних людей володіє принциповими цілями і пріоритетами, цінностями і нормами, ідеалами і моделями, критеріями розрізнення істинного і помилкового.

Із філософської точки зору, безперечно, що людина як розумна істота володіє дійсною людською автономією, яка дозволяє йому і без віри в Бога реалізовувати базисну довіру до дійсності і брати на себе відповідальність у світі – відповідальність за себе і за мир.

У західній науці накопичився серйозний негативний досвід співіснування релігії і науки. Починаючи з XVIII століття релігія сприймається переважно як джерело ірраціональних переконань, принципово чужих науці. Ці переконання необхідно або викривати, або просто ігнорувати. Релігійні спільноти нерідко відповідали вельми агресивно, проголошуючи ту чи іншу наукову теорію неприйнятною з причини розбіжності з Біблією. У ХХ столітті найбільше дісталося від них еволюційним теоріям. Виклик дарвінізму зачіпав багато аспектів популярного християнського вчення: природу біблійного авторитету, історичність оповідей про творіння, сенс гріхопадіння Адама, сенс спокутної місії Христа, природу і масштаби божественної діяльності в світі, творіння людини за образом Господа і фактичні основи моральних цінностей. В Європі та Америці теорія Дарвіна піддавалася лютим нападкам з боку і католицької, і протестантської церков. З іншого боку, за словами сучасного американського філософа і крайнього неодарвініста Деніела Деннета, теорія Чарльза Дарвіна про еволюцію шляхом природного добору містить у собі «небезпечну ідею» для віруючих, адже руйнує найменшу надію на те, що Всесвіт має якийсь сенс. Деннет стверджує, що Дарвін і його послідовники переконливо продемонстрували, що біологічна еволюція – це споконвічно позбавлений сенсу процес. Це лише реалізація безликих фізичних законів. Для розвитку життя на Землі не потрібно нічого, крім абсолютно випадкових генетичних мутацій, детерміністичних законів природного добору і величезних проміжків часу. Для того, щоб пояснити навіть найбільш разючі творіння природи, зовсім не потрібно нічого надприродного. Різноманітні живі форми, всі разом і окремо взяті, з’явились у результаті лише механічної причинної обумовленості, яка виходить знизу. Якщо в еволюції і є якийсь сенс, то він полягає в тому, що Всесвіт позбавлений ​​будь-якого сенсу. Космос як єдине ціле не має пояснення. Він існує і все. Пояснення не має і життя, яке випадково з’являється і розвивається в ньому. Також і наше власне існування ніким і нічим не заплановане. Зображення еволюції Д. Деннетом йде слідом за схожим описом цього процесу відомим англійським зоологом і еволюційним біологом Річардом Докінзом, якого називають «Коперником біології» і «апостолом атеїзму». Він стверджує, що дія сліпого випадку і природного добору протягом великих періодів часу можуть самі собою пояснити творчість життя. Основними гравцями на полі життя є не окремі організми або популяції, як вважали деякі дарвіністи, а гени, кодовані елементи ДНК. Генами (їх Докінз назвав егоїстичними) рухає безлика фізична необхідність обезсмертити себе, і вони підлаштовують під себе окремі організми і безліч різноманітних видів (так звана «довга рука гена»). На думку Р. Докінза, атеїзм знайшов в ідеях Дарвіна найміцніше інтелектуальне підґрунтя, а релігійні ідеї він називає «паразитами людської свідомості».

Ідея Р. Докінза про «ген культури», що відповідає за передачу культурних навичок з покоління в покоління, також виглядає теорією, яку неможливо довести науково. Припущення Докінза стикається з безліччю труднощів, оскільки одне з фундаментальних положень сучасної генетики наголошує про те, що нічого з того, що ми робимо або думаємо, не здатне якимось чином змінити генетичну інформацію, яку ми передаємо нащадкам. Ідея також видається сумнівною з точки зору культурології. Той факт, що Докінз впевнений в тому, що наука змагається в пошуку відповідей на одні й ті ж питання, свідчить про перебільшення ним можливостей науки і впевненість у тому, що вона компетентна в питаннях добра і зла, питаннях вищого значення.

У цих граничних поглядах прозирає наполегливе твердження, що віра в космічну мету зовсім не обґрунтована. Фактично наука вже покінчила з уявленнями про Всесвіт, повний сенсу. Що ж до етики, ми цілком могли б витягти моральні принципи з чисто дарвіністської картини світу, хоча сама природа спочатку і не має ніякої мети і моральності. Майкл Р’юз і Едвард Вілсон, наприклад, стверджують, що наші етичні цінності – це просто адаптивні еволюційні механізми, які призводять до того, що ми співпрацюємо один з одним і в результаті цього наші гени передаються наступному поколінню. Етика, таким чином, лише функція егоїстичних генів, загальна ілюзія людства. Етичні коди працюють тому, що вони спонукають нас іти наперекір повсякденним імпульсам заради перспектив виживання групи і гармонії в ній і, таким чином, заради багаторазового розмноження наших генів.

Слід сказати, що концепції Деннета і Докінза не є чимось новим і оригінальним. Іще в XIX столітті позитивіст Герберт Спенсер у питанні обґрунтування знання та етики спирався безпосередньо на природничі науки. Застосовуючи до розвитку науки, що полягає в накопиченні знань, свою еволюційну теорію, яка спиралася на уявлення про загальну еволюцію (К. Бер, Ч. Лайель, Ч. Дарвін), Спенсер вважав, що знання (і етика), подібно біологічним ознаками особини, успадковуються біологічним шляхом. Наука (і етика) для Спенсера – це засіб пристосування людини до середовища, спосіб «досягати блага і уникати шкоди».

Обрані Спенсером природничонаукові концепції швидко застарівали, захоплюючи в забуття засновані на них філософські системи. Але, як показує досвід Деннета і Докінза, ці системи в наш час відроджуються знову. Слід сказати, що ту форму матеріалізму, яка повністю ворожа релігії і насміхається над будь-якою ідеєю об’єктивної мети і цінності у Всесвіті, можна назвати своєрідною сучасною модою. Ціла плеяда видатних учених, таких як Френсіс Крік, Карл Саган, Стівен Хокінг, Річард Докінз, Деніел Деннет, Жак Моно і Пітер Аткінс, опублікували книги, в яких висміюють релігійну віру, намагаючись використовувати в цих нападках авторитет своїх наукових робіт. Їхні власні дослідження не мають ніякого значення для визначення істинності чи хибності більшості релігійних тверджень (Галілей: Біблія вчить, як потрапити на Небо, а не тому, яке воно). Перебуваючи на полі філософії, ці вчені ігнорують як історію, так і різноманіття філософських точок зору. Та форма матеріалізму, яку вони проповідують, не витримує серйозних критичних аргументів, насамперед у тому плані, що ці автори не враховують факти свідомості і значення ідей істини і моралі. Наприклад, Стівен Хокінг, заявляє, що мозок – не що інше, як комп’ютер, який припиняє працювати, коли його деталі приходять у непридатність. Для комп’ютера, що вийшов з ладу, немає раю або життя після смерті. Але, вслухаємося в мудре попередження Клайва Льюїса:

Зводити себе, людину, до рівня природи дурно ось чому: якщо ти порахуєш себе сировиною, ти сировиною і станеш, але не собі на користь. Тобою розпоряджатиметься та ж природа в особі знелюдненого людинороба. Одне з двох: або ми розумні духовні істоти, навіки підпорядковані абсолютним цінностям «дао», або ми «природа», яку можуть шматувати і ліпити якісь обранці, керовані лише власною примхою. Без догмату об’єктивної цінності неможлива ніяка влада, крім тиранії, і ніяке підпорядкування, крім рабства.


Більше того, якщо вся царина моральності вважається ілюзією, то людині дозволено все, що завгодно. У цій ситуації є два можливі підсумки. Або ми просто відмовляємося від позитивних і негативних моральних оцінок і поводимося так, як «запрограмовані», або, якщо допускається можливість розумної (хоча і не моральної) поведінки, вихід у нас один: лінія поведінки, цілком узгоджуються з механізмом еволюції, – вбити або стерилізувати всіх, хто успадкував агресивний характер.

Чимало філософів ставлять під сумнів пошуки етики поза релігією не тільки в контексті Просвітництва (на основі лише розуму, як було у Канта), а й у контексті постмодернізму. Вони впевнені, що моральні системи для свого підтвердження потребують концепцій більш високого рівня – богословського.

Протилежна непослідовним натуралістичним теоріям точка зору заснована на вірі, яка парадигматично виражає себе в релігіях. Ця віра стверджує, що космос оповитий незбагненною божественною таємницею, яка віщує вічну значущість і невимовну внутрішню узгодженість і стійкість тієї послідовності подій, які складають процес еволюції і наше існування в рамках останньої. Навіть такий вчений і атеїст, як Бертран Рассел, автор відомої книги «Чому я не християнин» якось обмовився, що аморальний Всесвіт, у якому ми перебуваємо, не гідний нас. Немов би продовжуючи Рассела, але при цьому зміщуючи акценти, професор богослов’я Джорджтаунського університету Джон Хот пише:

Тільки переконання в тому, що всі речі якимось чином уже принаймні потенційно, врятовані від повного небуття, може додати справжню значимість і глибину нашому індивідуальному відчуттю сенсу. Але тільки в релігії, а не в науці (і навіть не в етиці) ми можемо зустріти безперервне плекання такого відчуття космічного сенсу впродовж багатьох поколінь.


Твердження, що етика не потребує релігійного обґрунтування досить поширене. Наукове мислення автономне до етичних цінностей, байдуже до проблеми добра і зла. Воно, нібито, лише шукає істину – відповідь на запитання «що є насправді?» і не здатне відповісти на питання «як має бути?». І віруючі, і невіруючі можуть прожити зразкове, високоморальне життя. І віруючі, і невіруючі часто бувають добропорядними людьми, а часто такими не є. Однак протягом поколінь моральні прагнення людей, кінець кінцем, деградували і зійшли б нанівець, якщо б їх не підтримувала віра в те, що все буття, зокрема і фізичний Всесвіт, є втіленням трансцендентного сенсу. Як філософськи красиво висловився Клайв Льюїс,

цільтеся в небо – потрапите і в землю; цільтеся в землю – не потрапите нікуди!


Це не означає, ніби для того, щоб стати високоморальною людиною, потрібно обов’язково бути віруючим. Але це означає, що погляд на реальність, який зображує основний зміст нашого життя як чисту безглуздість, навряд чи міг стати джерелом моральних цінностей протягом багатьох сторіч. Якими б неоднозначними, а часом і жорстокими не уявлялялися нам різні релігійні традиції, тільки релігійне переконання в тому, що Всесвіт сам собою певним чином має вищий сенс, здатне живити протягом епох людське прагнення до добра. Якби так сталося і космічний песимізм, який проголошує абсолютне небуття як вищу долю для Всесвіту став би спільною вірою людського роду, він виявився би занадто бідним ґрунтом для того, щоб культивувати на ньому етичну мотивацію. Ідеали, які визначають моральну поведінку всіх нас, включаючи і поведінку сучасних скептиків, безперечно, дісталися нам від наших предків, життя яких формувала релігійна віра. Даніел Белл колись звернув увагу на разючий факт: непорушність у часі великих історичних релігій – буддизму, індуїзму, конфуціанства, юдаїзму, християнства, ісламу. Валились імперії, змінювались економічні системи, а постулати історичних релігій сьогодні, як і раніше, упізнаються по суті своїй: карма індуїзму і буддизму, монотеїзм юдаїзму, розп’яття і євхаристія християнства, Коран і центральна роль фігури Мухаммеда в ісламі. Існує якась трансцендентальна сила в цих поняттях. Люди потребують певних трансцендентальних установок, що додають осмисленість їх життю в пошуках чогось святого.

Люди, які вірять у Бога, повинні зрозуміти наступне: сучасна наука, якщо вона бажає бути методично бездоганною, повинна була раніше і повинна тепер з необхідністю не враховувати існування Бога, який не можливо емпірично констатувати й аналізувати подібно іншим об’єктам. Усі висловлювання фізиків стосуються фізичного простору, законів фізики, які сформульовані мовою математики. Питання про взаємодії, що знаходяться за межами вимірювальних можливостей фізики, не можуть отримати відповіді від фізика. Тому проблема існування Бога не може бути поставлена ​​як фізична. Натуралісти повинні враховувати, що суб’єкт і об’єкт, метод і предмет перебувають у складному внутрішньому сплетінні один з одним. Тому слід розрізняти феномени, які пізнаються природознавством, і реальність в цілому. Як б не був надійний метод, як би не була точна теорія, їх не можна абсолютизувати. Необхідно постійно усвідомлювати межі математики і природознавства щодо загальної реальності, яка завжди перевершує їх. Чому природознавство відмовляє нам в допущенні наявності в нашому універсумі величин, подій і взаємодій, які не відображаються у фізичному просторі, а значить, принципово не можуть бути пізнані за допомогою природознавства? Природознавство, якщо воно хоче залишатися вірним своєму методу, не повинно виносити суджень, що виходять за межі горизонту його досвіду. Є граничні питання, де компетенція математики і фізики припиняється. Від людини – натураліста, філософа чи богослова – принципово потрібна відкритість до всієї реальності в цілому. І теоретики науки визнають сьогодні існування більш широкого мета-емпіричного і метафізичного питання про реальність, яке виходить за межі природознавства. Адже ця реальність не є споконвічно прозорою, безсумнівною і безпроблемною. У багатьох відношеннях вона є проблематичною – багатовимірною і багатошаровою реальністю. Ось як про це писав сербський православний письменник і богослов преподобний Іустин:

Усе фізичне в своєму підґрунті метафізичне. І в найкрихітнішому створінні вкорінена нескінченність, яку людина не може вловити ні почуттями, ні думками. Усе кінцеве засноване на нескінченному. Існує якийсь незбагненно загадковий перехід кінцевого в нескінченне, перехід, який не підлягає ніякому чуттєвому чи логічному аналізу. Усе, що здається чуттєвим, насправді надчуттєве; усе, що мислимо, у дійсності вище мислимого. Можливість осмислити світ незрівнянно вужче й дрібніше реальності світу. Тому і ця можливість нескінченна з кожного боку свого існування. Якщо людина навмисно не вкорочує свої думки і навмисно не звужує свій дух, то в цьому світі вона повинна почувати себе мислячою шкарлупкою в бурхливому морі нескінченності. Таємничість світу нескінченна, це повинен відчувати будь хто, якщо хоч одного разу неупереджено заглядав в таємницю світу.

Як би там не було, для взаємин природознавства та богослов’я на сьогодні модель конфронтації застаріла, не важливо, хто наполягає на ній: віруючі-фундаменталісти і богослови або раціоналістично й атеїстично налаштовані вчені і філософи.

Справжньою турботою християнського богослов’я є порятунок світу, на який воно сподівається, і катастрофа, якої воно прагне уникнути. Саме тому в царині його інтересів виявляється не тільки існування вченого як людини, але і те, як люди розуміють цей світ, як вони досліджують реальність і здійснюють практичну взаємодію з ним. Богослов’я не прагне до «християнізації науки», його турбує буття всього сущого – його порятунок чи знищення, – те, що може бути завойовано або, навпаки, втрачено в ході історичного процесу, який є ареною взаємодії між людиною і природою. Чим більше події, що відбуваються в світі, визначаються історією людського суспільства, тим більш гостро постає питання про сенс, значення і кінцеву мету всього цього процесу. Чим більшу владу люди отримують над речами, тим більше безпорадними вони стають перед питаннями «чому?» і «навіщо?». Кантівське запитання «на що я можу сподіватися?» виходить на передній план, коли охоплене страхом знання, безмежне за своєю природою, раптом усвідомлює власну обмеженість. Надія на порятунок і страх перед катастрофою – ось найважливіша рушійна сила, здатна направляти дії людини. Питання «на що я можу сподіватися?» приводить до питання «що я можу знати?» і далі до питання «що я повинен робити?». Таким чином, богословською проблемою є не тільки природознавець і його потенційні жертви, а й власне природничі науки. Розуміння природи світу, в якому ми діємо і здійснюємо процес пізнання – це та тема, яка не є байдужою для Старого й Нового завітів.

Сучасні християнські богослови вбачають два аспекти, за якими можливе встановлення взаєморозуміння і навіть нової єдності між богословським та науковим способами мислення. Ці нові точки дотику можуть бути виявлені, по-перше, в пошуку відповідей на питання про підґрунтя науки і богослов’я і, по-друге, в необхідності вироблення етичних норм науково-технологічного освоєння світу.



БІОЕТИКА

Усі ми – буриданові віслюки буття –

залишаємось голодними в симетрії

рівнозначного вибору.
Лідія Стародубцева
9 листопада 1962 в журналі «Лайф» було опубліковано статтю журналістки Шани Александер «Вони вирішують – кому жити, кому помирати». Ішлося про нове явище в медицині. У 1961 р лікар клініки в американському м. Сіетл Белдінг Скрайбер почав застосовувати один з перших варіантів ефективно працюючого апарату штучної нирки. Метод хронічного гемодіалізу значно продовжив життя хворих з нирковою недостатністю. Але апаратів було мало, а пацієнтів багато (ситуація нагадує ту, яка склалася в Україні на початку 2013 через гострий дефіциту препаратів для хронічного гемодіалізу). Кому надати лікування, а значить можливість вижити? Дилема, яку впродовж століть вирішували самі лікарі. Але Скрайбер бачив, що занадто часто таке рішення мотивується особистими інтересами медичних працівників, нерідко – просто грошима. Він розцінив подібного роду механізм розподілу життєвого ресурсу як форму медикалізованої соціальної несправедливості, створений досягненнями медицини новий варіант дискримінації людей в ситуації вибору між життям і смертю.

Для того щоб рішення – кому надати можливість вижити, а кого цієї можливості позбавити, були більш справедливими, Скрайбер створив перший в історії етичний комітет, який став знаменитим, отримавши в пресі прізвисько «божественного комітету». У складі комітету були: хірург, юрист, священик, домробітниця, політик, банкір, активіст профспілки. Зіткнувшись з неможливістю створити яку-небудь наперед задану систему пріоритетів, Скрайбер запровадив соціальну інновацію, яка тепер виступає обов’язковою умовою значущих інноваційних проектів у біології та медицині. Він застосував до вирішення етичних проблем процедуру трансдисциплінарного обговорення та прийняття узгодженого рішення.

Біоетика як дослідницький напрямок міждисциплінарного характеру міцно затверджується у світовій практиці в кінці 1960-х – початку 1970-х рр. Термін біоетика запропонований Ван Ранселером Поттером. Біоетику розглядають у вузькому сенсі, обмежуючи її зміст етичними проблемами відносин «лікар-пацієнт». Тоді вона ототожнюється з біомедичної етикою. Більш широке розуміння біоетики включає в себе низку аксіологічних проблем професійної діяльності, суміжних з лікарською, низку соціальних проблем, пов’язаних з системою охорони здоров’я та проблем, які виражають ставлення людини до тварин і рослин. Біоетика включає в себе етичні регулятиви ставлення до тварин і те коло проблем, які раніше стосувалися до екологічної етики.

Останнім часом багато говорять про глобальну біоетику, яка, з одного боку, базується на науковій картині світу, а з іншого – виступає як своєрідна політична філософія, в центрі якої «природа та її Творець», який наділив усіх людей рівними правами на життя, свободу і прагнення до щастя. У такому випадку вона перетворюється в «гуманістично спрямовану теологію» (Дж. Лойєр). Біоетика орієнтується на досягнення сучасної біології при обґрунтуванні або вирішенні моральних колізій, що виникають у ході наукових досліджень. Об’єктом біоетики виступає життя як особливе явище, а предметом – вивчення системи умов, за яких можливе збереження і розвиток життя. Таким чином, на відміну від більшості традиційних етичних систем, об’єкт і предмет біоетики мають глобальні виміри і характеристики. По суті, Поттер указав на небезпеку для виживання глобальної екосистеми в розриві, що утворився між двома областями знання – природничо-наукової та гуманітарної. Чіткий поділ між етичними цінностями, які є частиною людської культури в широкому сенсі, і біологічними чинниками лежав, на думку Поттера, в основі того науково-технічного прогресу, який погрожував людству і самому існуванню життя на Землі.

Існує ряд дослідницьких біоетичних центрів. Серед них найбільш відомі – Гастінгс-центр під Нью-Йорком (США), Центр з біоетики при медично-дослідному інституті Монреаля (Канада), Центр з біоетики при університеті Торонто (Канада), Інститут з етики, заснований Кеннеді, при університеті Джорджтаун (США). В Україні створена Асоціація з біоетики. Видаються міжнародні та національні журнали.

Національна комісія з захисту людських суб’єктів у біомедичних і поведінкових дослідженнях при конгресі США розробила систему морально обґрунтованих правил проведення наукових досліджень на людині. З невеликими змінами вона була адаптована багатьма національними та міжнародними стандартами в даній області. Її принципи працюють і в українському законодавстві.

До теперішнього часу етичні комітети перетворилися на складно організований соціальний інститут. Вони існують при багатьох наукових та інститутах і університетах, медичних і біологічних організаціях, фармацевтичних та біотехнологічних компаніях, державних (академіях, міністерствах, урядах, президентських адміністраціях) та міжнародних (ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи) організаціях.

Виникнення нової форми етики обумовлене низкою соціокультурних причин, пов’язаних, у першу чергу, з процесом розробки та використання сучасних глобальних технологій. Це:

1) усвідомлення негативних наслідків використання технологій як реальної загрози виживанню людства (досвід світових воєн і військових конфліктів, радіаційних та інших екологічних катастроф);

2) надетнічний, транснаціональний і планетарний характер технологій, неможливість їхнього контролю окремими державами;

3) технологізація особистого та суспільного життя людини, масова інспірація громадських смаків, ідеалів, оцінок і системи цінностей, заснована на деперсоналізації («комп’ютеризації» способу життя, тенденцій споживацтва і накопичення, морального нігілізму тощо);

4) використання технологій для зміни підстав природи людини і життя в цілому (генна інженерія, репродуктивні технології для відтворення людини і тварин, клонування, сільськогосподарські технології).

Походження феномену біоетики є ні що інше, як виявлення нової, невідомої раніше потреби людини, що призвело до створення соціальних технологій її задоволення і інтелектуальних – етичних і філософських – технологій її виправдання. За роки свого існування біоетичний рух сформував немов би новий людський вимір, у рамках якого населення індустріально розвинених країн навчається відчувати крім усього іншого також і особливу проблематизованість власного буття, особливу загрозу своїй людській гідності і праву на самоідентифікацію.

Джерело загрози принципово новий. Це професійна влада медиків, яка традиційно допускає право розпоряджатися тілами пацієнтів, безумовно переслідує благо «страждаючого іншого», однак мало цікавиться думкою конкретного іншого з приводу змісту цього блага.

Ситуація нова ще й у тому сенсі, що корінним чином відбулося перевизначення меж людського існування. Людина не просто смертна, але вона сама змушена приймати рішення, що є початком її життя (момент її народження) і що є її кінцем – смертю.  



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал