Євген лебідь етичні проблеми науки І техніки в історичній динаміці



Сторінка4/10
Дата конвертації22.12.2016
Розмір1.74 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Ієн Барбур, який багато років присвятив дослідженню етичних проблем, породжуваних сучасною технологією і прикладною наукою, виділяє низку антропологічних наслідків глобальної технології:

– одноманітність, властива масовому суспільству призводить до виробництва стандартизованих продуктів, формуванню об’єктивованих і механічних відносин між людьми, втрати індивідуальності, безпосередності і свободи;

– раціоналізація і підвищення ефективності організації вимагає фрагментації, спеціалізації, швидкості і максимального виходу продукції, витіснення якісних критеріїв кількісними;


  • спеціалізація і функціоналізація людських відносин призводить до анулювання особистої відповідальності, технологізації менталітету, створення найскладніших способів маніпулювання, психологічного та електронного контролю;

  • непередбачуваність і некерованість наслідків «технології, що зірвалася з повідця» – всеосяжної форми життя, структури, що володіє власною логікою і динамікою;

  • загострення соціальної та моральної проблеми відчуження робітника від змістовної сторони виробничого процесу.



ПРИНЦИПИ НАУКИ І НЕОБХІДНІСТЬ ЕТИКИ

У хвилини скорботи знання речей зовнішніх не зможе мене втішити у незнанні моралі, але знання

звичаїв завжди утішить мене в неуцтві відносно наук про зовнішній світ.

Блез Паскаль


Ще на початку минулого століття панівною була віра в моральну силу наукового співтовариства, в його здатність стати вирішальним політичним і культурним чинником нашої епохи. У науці бачили чи не основний двигун духовного і культурного розвитку суспільства, що йде у напрямку до ідеальних цілей людства. Виходячи з цієї віри, люди науки – слуги історії та прогресу, носії вищих цінностей, які підносять свій голос саме тоді, коли людство особливо потребує їх вказівок і керівництва. Як писав Анрі Пуанкаре,

наука ставить нас в положення постійного зіткнення з чим-небудь, що перевищує нас: позаду того великого, що вона нам показує, вона змушує припускати щось ще більш велике. Це видовище приводить нас у захват, який змушує нас забувати навіть самих себе, і цим-то він високоморальний. Той, хто його скуштував, хто побачив хоча б здалеку розкішну гармонію законів природи, буде більш схильний нехтувати своїми маленькими егоїстичними інтересами, ніж будь-хто інший. Він отримає ідеал, який буде любити більше самого себе, і це єдиний ґрунт, на якому можна будувати мораль.


Як незабаром виявилося, дійсність далека від цієї прекраснодушної уяви. Світова наукова спільнота складається зовсім не із святих або подвижників. У величезній більшості його члени – професіонали, що працюють за наймом, які отримують свою винагороду не за те, що сприяють процвітанню людства чи за безкорисливе служіння істині, а за конкретні результати своєї праці. Точно так само роблять і люди всіх інших професій. Як і будь-яка професія, наука має свій етос, а робота вчених підпорядкована певним моральним вимогам.

Відомі спроби об’єднати ці вимоги у вигляді певних «принципів Великої науки» з її величезними інститутами, державною фінансовою та соціальною підтримкою, з кадрами наукових співробітників, перед якими ставляться цілком чіткі державно-важливі цілі, визначаються терміни виконання та необхідні ресурси. Ставши соціальним інститутом, «Велика наука» сформувалася після Другої світової війни. Прикладами організації науки як Великого науково-технічного підприємства можуть бути Манхеттенський проект і Радянський проект зі створення атомної бомби. Саме в ці роки починається відмова від визначення науки виключно в рамках когнітивної матриці (наука як механізм для отримання нового знання) і пошук соціологічних параметрів Великої науки. Наукове підприємство розглядається як проект, здійснення якого передбачає поєднання зусиль вчених різних спеціальностей, інженерів, експериментаторів, техніків-вимірювачів, проектувальників, менеджерів... і військових, які здійснюють контроль і нагляд за реалізацією інструкцій з секретності. Соціолог науки Роберт Мертон ще в першій половині ХХ століття сформулював принципи науки, яка пізніше стала кваліфікуватися як Велика. За Мертоном, мораль наукової спільноти визнає істину найвищою цінністю. Мова при цьому йде про ідеальне наукове співтовариство, тобто про таке, яке дійсно стурбоване пошуком істини, а не, скажімо, досягненням військової переваги або отриманням прибутку. Ці норми суть такі.

1. Комунізм. Результати наукових досліджень належать усьому науковому співтовариству і повинні бути відразу опубліковані.

2. Універсалізм. Оцінка результатів досліджень повинна проводитися об’єктивно, незважаючи на особистісні особливості.

3. Незацікавленість. Дослідники повинні бути зацікавлені виключно в пізнанні істини і захищені від позанаукових інтересів.

4. Організований скептицизм. Обов’язок вченого – критично оцінювати будь-яке власне і чуже судження. Зрозуміло, що ці принципи ідеальні, а ідеал необхідний, щоб направляти і виправляти дійсність. Але співвідношення ідеалу і реальності більш складне. Адже моральний ідеал часто буває ширмою, за якою затишно влаштовуються корисливість, лицемірство і цинізм. Отже, ідеал «моральної науки», як його розумів Р. Мертон (А – принцип Р. Мертона, В – заперечення):

1) А. Учений не повинен зупинятися ні перед якими «замкненими» або «таємними» дверима, за якими, можливо, знаходяться важливі істини; зрозуміло, його дослідницьку свободу, як і свободу кожної людини, можна насильно обмежити (однаково, прямою забороною або припиненням фінансування), але важливо, щоб обмеження не виходило «зсередини», щоб людина науки була духовно вільною у своєму пошуку.

В. Прагнення до істини «у що б то не стало» може обернутися фанатизмом, утратою моральної чутливості. Духовно вільна людина відрізняється від фанатика тим, що вона і тільки вона вирішує, йти напролом або зупинитися і відступити заради більш важливих, ніж вирішення чергової пізнавальної задачі, цінностей. Участь науки в гонці озброєнь також збільшувало суму знань, тим самим наближаючи вчених до якоїсь важливої ​​істини, але служило інтересам окремих держав і політичних сил, а значить, не відповідало власній меті науки.

2) А. Істина – вища і безумовна цінність, тому моральне все те, що дозволяє цю істину шукати, знаходити і повідомляти про неї не тільки колегам, але всьому людству, а те, що заважає цьому – аморальне. Наприклад, аморально тримати в таємниці певні наукові результати, особливо якщо це пов’язане з корисливістю, страхом чи якимись іншими, що не мають відношення до науки міркуваннями.

В. Наукові істини бувають різними за значенням. Крім того, нерідкі випадки, коли секретність наукових результатів сточується державних і національних інтересів, а її порушення служить аж ніяк не «людству», а знову ж таки приватним, але чужим інтересам.



3) А. Цінність істини тісно пов’язана з цінністю свободи: у своєму пошуку вчений підпорядкований вимогам раціональності (логіці та досвіду), але цілком вільний від влади авторитету або авторитету влади. Якщо ти впевнений у своїй науковій правоті, ти повинен висловити свою думку, навіть якщо вона суперечить думці лауреата Нобелівської премії або директора інституту, в якому ти працюєш. Дотримуватися цього принципу – морально, порушувати його – аморально, і це стосується не тільки окремого вченого, а й будь-якої наукової організації, і до науки в цілому.

В. Принцип вільного висловлювання думок у наукових комунікаціях може бути перекручений. Не можна забувати, що «повалення» наукових авторитетів буває спокусою для честолюбних неофітів, а раціональний критицизм моральний тільки тоді, коли він у першу чергу живить самокритику. Отже, якщо досягнення наукової істини єдина гідна мета, то всякі спроби обмежити наукові дослідження, виходячи, наприклад, з моральних міркувань або внаслідок їх (досліджень) соціальної небезпеки, не можуть прийматися в розрахунок. Усе, що може бути зроблено, має бути зроблено. Однак, подібний підхід навряд чи доречний, коли йдеться про втручання в генні структури людини або про розробки нанотехнологій. Поширена точка зору про характер наукової істини полягає в тому, що істина є відповідністю наукового судження (моделі або теорії) реальності. Однак, це не більше, ніж наївний реалізм по відношенню до науки і до пізнавальної діяльності взагалі. Будь-яка спроба встановити подібну відповідність має циркулярний характер. Щоб дізнатися, що наше судження відповідає реальності, нам треба вже мати судження, яке відповідає реальності. Іншими словами, у нас ніколи немає ґрунту для зіставлення. Тому потрібне інше визначення істинності, а саме: істина є предметом згоди. Істинне те, щодо чого досягнуто консенсусу. Звичайно, процедура досягнення цього консенсусу досить складна. Якщо мова йде про наукову істину, то прийняття її пов’язане з тривалим процесом погоджень нового результату з сукупністю раніше встановлених істин, теорій, результатів експериментів. Прийняття наукового результату і наділення його статусом істини є плодом згоди, досягнутої після тривалого обговорення. Досягнення консенсусу – це не суб’єктивний акт, а результат узгодженої практики наукового співтовариства, успішність якого свідчить про певну відповідність обговорюваного судження, теорії або моделі реальності. Важливим аспектом прийняття наукової істини є вимога універсальності. Учений, який представляє результати своєї діяльності, претендує на згоду всієї спільноти і на універсальне визнання свого результату. Наукову діяльність як таку слід розглядати як різновид моральної поведінки: оскільки кантівський категоричний імператив допускає керуватися при виборі вчинку тільки таким правилом, яке могло б стати загальним законом, остільки пред’являючи світу свої наукові результати, я претендую на те, що вони знайдуть загальне визнання. Оскільки істина є згодою (практика узгодження), то підпорядкована принципам спільна діяльність учених виявляється, по суті, метою, а не засобом. Мова, звичайно ж, іде про ідеал, прийняттю якого суперечить корпоративна замкнутість наукової спільноти. Зростання цієї замкнутості збільшує ірраціональність наукової діяльності. Виникає питання: у силу яких аргументів людина, яка володіє спеціальними знаннями, повинна прийняти наукову істину? Наука тут несподівано виступає з чисто авторитарних позицій. Учений починає нагадувати жерця або мага, наділеного таким собі таємним знанням, який і виконує сакральну функцію. Із висоти своєї втаємниченості він пропонує людству плоди своїх наукових пошуків, не допускаючи наукової критики з боку профанів. Поставлена ​​в таку позицію наука сама природно перетворюється в інструмент влади, а не посвячених у її таємниці (більшість людей) перетворює в природні об’єкти маніпулювання, бо громадська думка є думкою тих, кого ні про що не питають.

Розглянемо ситуацію, цілком очевидну для сучасної, досить далекої від науки людини. Зараз постійно виникає потреба в експертній оцінці різних нововведень, що з’являються на ринку. Нові лікарські засоби і методи лікування, нові види електронної техніки та інформаційних послуг, харчові продукти, розроблені за якихось новітніми супертехнологіями, – все це, з одного боку, дуже приваблює, обіцяє зробити життя комфортнішим, але з іншого боку, постійно насторожує. Ніхто не знає, чи не є черговий пропонований ринком продукт небезпечним для здоров’я, чи не слід з міркувань безпеки обмежити його використання або зовсім відмовитися від нього. Розібратися в цьому самому нереально, тому необхідне об’єктивне судження експерта. Нерідко доводиться стикатися з тим, що думки різних експертів виявляються прямо протилежними. Коли при появі будь-якого нововведення ми чуємо запевнення у його винятковій благотворності та безпеці, що лунають з уст солідного володаря вчених ступенів і звань, виникає недобра думка, що цей експерт сам вельми зацікавлений у просуванні оцінюваного продукту. Але коли з’являються повідомлення про незалежні експертизи, які встановили небезпеку нової розробки, також виникає схожа думка: чи не маємо ми справу зі спробою скомпрометувати розробників їх конкурентами. Наукова істина виявляється заручницею корпоративних інтересів. У сучасних умовах науковий результат, досягнутий будь-якої групою дослідників, часто виявляється майже недоступним для перевірки. Це створює можливість для широких спекуляцій і маніпулювання громадською думкою. Маніпулювання свідомістю вигідне величезній кількості людей, політичних сил, бізнес-структур, корпораціям, дослідницьким групам тощо. Сьогодні принципово змінюються форми наукової діяльності, що пов’язано з появою концепції проекту, а це виявляється міждисциплінарним дослідницьким завданням, до якого залучені як учені, так і менеджери, юристи та ін. У ході реалізації проекту, як правило, переслідуються або комерційні, або політичні цілі. У першому випадку вони куруються і фінансуються компаніями, зацікавленими в отриманні прибутку, в іншому – державою. Учений, залучений у проект, усвідомлює себе радше членом команди розробників, ніж членом наукової спільноти. Це значить, що його головний інтерес зосереджений на досягненні мети проекту, а не отриманні істини. Про яку-небудь відкритість (універсальність, незацікавленість, організований скептицизм) говорити не доводиться. Оборонні замовлення, що забезпечують учених роботою протягом усього ХХ століття, є типовим зразком цього способу організації науки.

Як приклади, наведемо дані про створення ядерних проектів у США і СРСР і міжнародного проекту «Геном людини». У 1939 р, коли стала очевидною перспектива нової світової війни, група вчених, очолюваних відомими фізиками Лео Силардом і Юджином Вігнером переконала Ейнштейна подолати пацифістські сумніви і підтримати своїм авторитетом звернення до президента Франкліна Рузвельта із закликом до Сполучених Штатів розпочати програму ядерних досліджень. У своєму пророчому листі Ейнштейн, зокрема, писав:

Протягом останніх чотирьох місяців завдяки роботам Жоліо у Франції, а також Фермі і Силарда в Америці, ймовірно, з’явилася можливість запуску ядерної ланцюгової реакції в крупній масі урану, внаслідок чого може бути вивільнено величезну енергію і отримано велику кількість елементів, подібних радію. Можна вважати майже достовірним, що це вдасться реалізувати в найближчому майбутньому. Це нове явище здатне також привести до створення бомб і, що можливо, хоча впевненість в цьому менша, виключно потужних бомб нового типу.

Імовірно, здійснення американського секретного ядерного проекту почалося в 1943 р Уже до червня 1944 у проекті було задіяно близько 129 тис. службовців (фізиків та інших вчених зі світовим ім’ям, будівельників, операторів, військових). Багато учасників згодом не афішували своєї роботи в проекті з етичних міркувань, які виникли після застосування атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі. Деякі люди звинувачують за атомну бомбу Ейнштейна, оскільки він відкрив співвідношення між масою і енергією. Із тим же успіхом можна звинувачувати Ньютона в аварії літаків, оскільки він відкрив гравітацію. Сам Ейнштейн не брав жодної участі в Манхеттенському проекті і прийшов у жах від бомбардувань.

У 1942 р на найвищому державному рівні були прийняті принципові рішення, що визначили розгортання робіт, масштабність яких не може не вражати, за радянським атомним проектом. Із цією метою вперше передбачалося створення єдиної атомної інфраструктури, ядром якої визначалися чотири організації. Це Спеціальна лабораторія АН СРСР, яка повинна була координувати всі зусилля з реалізації атомного проекту, Радієвий інститут, який повинен був працювати над питаннями поділу ізотопів урану методом термодифузії, Інститут фізики і математики АН УРСР, який мав працювати над питаннями поділу урану методом центрифугування, Ленінградський фізико-технічний інститут, у якому мало бути зроблено необхідну кількість U-235 для початкових досліджень. Для забезпечення цих робіт Академії наук повинні були надати підтримку у вигляді поставок конкретних матеріалів і устаткування низки міністерств і відомств: Наркомат важкого машинобудування, Наркомат фінансів, Наркомат чорної металургії, Наркомат кольорової металургії, Наркомат зовнішньої торгівлі, Головне управління цивільного повітряного флоту, Раднарком Татарської АРСР . На перших етапах реалізації атомного проекту до його реалізації були залучені видатні радянські фізики І. І. Гуревич, Я. Б. Зельдович, Ю. Б. Харитон, Г. Н. Флеров, І. В. Курчатов, А. І. Аліханов, І. Є. Кікоїн, А. П. Александров, А. Ф. Іоффе, П. Л. Капіца, Н. Н. Семенов та інші.



У 1990 р міністерством енергетики США та національним інститутом охорони здоров’я був запущений тримільярдний проект «Геном людини». Окрім США, до міжнародного консорціуму увійшли генетики Китаю, Франції, Німеччини, Японії і Великої Британії. У силу широкої міжнародної кооперації та нових значних досягнень в обчислювальній техніці, «чернетка» геному була закінчена в 2000 році. Про це було оголошено спільно тодішнім президентом США Б. Клінтоном і британським прем’єр-міністром Т. Блером 26 червня 2000. У травні 2006 року в журналі «Nature» була опублікована послідовність останньої хромосоми.

У 1998 році американський дослідник Крейг Вентер і його фірма «Celera Genomics» запустили аналогічну програму, фінансовану приватним капіталом. Метою трьохсотмілльйонного проекту Вентера було більш швидке і дешеве секвенування (визначення нуклеотидної послідовності нуклеїнових кислот ДНК і РНК) людського генома, ніж у дорогому державному проекті. На ранніх етапах дослідження конкуренти були готові об’єднати свої результати, але незабаром союз розпався після того, як «Celera» відмовилася зробити свої результати доступними через публічну базу даних з необмеженим доступом для всіх користувачів. Фірма включила дані проекту «Геном людини» у власну послідовність, однак заборонила використовувати свої дані для всіх сторонніх користувачів. Спочатку «Celera» анонсувала, що домагатиметься патентного захисту 200-300 генів. Пізніше фірма подала попередні патентні заявки на 6500 цілих або часткових генів. «Celera» також обіцяла опублікувати результати своєї роботи, випускаючи нові дані щоквартально (проект «Геном людини» випускав нові дані щодня), проте, на відміну від проекту з державним фінансуванням, фірма не дала дозволу на вільне поширення або комерційне використання своїх даних. У березні 2000 року, президент США Клінтон заявив, що послідовність генома не може бути запатентована і повинна перебувати у вільному доступі для всіх дослідників. Після цієї заяви акції компанії «Celera» дуже впали, що призвело до втрати близько 50 млрд. доларів ринкової капіталізації за два дні. Зараз з’являється все більше подібних комерційних проектів, які захоплюють різні галузі фундаментальних досліджень. Ситуація, яка складається, веде до очевидного зростання корпоративної замкнутості наукової діяльності. Окрім того, відбувається поступове зрушення в уявленні про наукову істину. Істина, виявлена ​​в рамках проекту, тобто не стільки узгоджена практика наукової спільноти, скільки комерційний чи політичний успіх, досягнутий на певному проміжку часу: відносність істини зростає із зростанням корпоративної замкнутості. З’являється безліч різних «істин», що суперечать одна одній внаслідок того, що вони отримані дослідними групами, які працюють в структурі різних проектів. У такій ситуації оцінки небезпеки тієї чи іншої розробки не однозначні. Коли дослідження закриті, методики не розголошуються, а експерти, що належать до різних замкнутих груп, не мають можливості відкритої полеміки, кожен з них вибирає ту частину спектра можливих оцінок, яка найбільш вигідна його корпорації. Тенденція до закритості наукової діяльності, пов’язаної з військовими розробками, призводить до руйнування власне наукового співтовариства: наука все більше обплутується мережею військових і комерційних секретів. Навпаки, сенс відкритості – в широкому раціональному обговоренні напрямків досліджень, їх методів і наукових результатів. Мова повинна йти про відкритість наукової спільноти, включаючи й дослідницькі групи, які створюються в рамках проектів, для аргументів, насамперед, етичного характеру. Сьогодні загроза існуванню людини розпізнається не тільки в природі, як це було характерним для культури і науки класичної епохи, а й у експансії техніки і технології, в домінуванні об’єктивно наукового типу раціональності. Порятунок бачиться у відновленні і збереженні природного середовища існування людини, що при нинішніх темпах зростання населення і зростання впливу на біосферу вельми проблематично. Наука парадоксальним чином починає грати одночасно і роль рятівника, і роль джерела екзистенціальної загрози, як і раніше не виходячи за межі закону протиріччя.

НАУКА, ТЕХНІКА, ЕТИКА: ДИЛЕМИ НАШОГО ЧАСУ

Остаточно розкутий Прометей, якому наука надає

не знані досі сили, а економіка – нечувані стимули,

закликає до етики, щоб через добровільне підкорення

їй приборкати свою могутність, аби ця могутність

не обернулася для людини лихом.

Ганс Йонас


Еллюль бачив у технології самостійну і некеровану силу, яка знеособлює все, чого торкнеться. Називаючи техніку нашим ворогом, він позначає технологічний менталітет і ті структури, які, на його погляд, впливають не тільки на промислові процеси, а й на все суспільне, політичне, економічне й культурне життя. Технологія пристосовує людину до власної логіки, перетворюючи її в раба: панування раціонального порядку встановлюється ціною свободи і безпосередності. Пізнаючи нескінченність, повсюдність і неминучість техніки, Еллюль доходить думки про технологічний детермінізм. Будь-яка протидія попросту поглинається в міру того, як ми все більше залежимо від продуктів технології. Держава, ЗМІ та громадська думка стають слугами, а не господарями техніки з її глобальним, монолітним і незмінним характером. З цієї ситуації, вважає Еллюль, немає ніякого виходу, оскільки всі наші інститути, ЗМІ та наше особисте життя повністю знаходяться у владі технології, засоби якої тотально пристосовують людські цілі. Технологія – це автономна система, яка формує всю людську діяльність згідно зі своїми власними вимогами, а великомасштабні системи самі себе підтримують, поширюють свій контроль на ресурси і ринок, підганяють людське життя під своє безперебійне функціонування. Технологія – не нейтральний засіб, що допомагає досягти мети, а всеосяжна система, яка накладає свої шаблони на всі аспекти життя і думки. Фрідріх Юнгер малює апокаліптично безутішну, безвихідну картину техніки. Все те елементарне, що підпорядковане технікою, поширюється вшир саме в техніці. Раціональне мислення приводить в рух величезні елементарні сили, але робить це за допомогою примусу, за допомогою ворожих насильницьких засобів. В індустріальному пейзажі, вважає Юнгер, укладене щось вулканічне, в ньому виявляються всі явища, пов’язані з виверженням вулкана: лава, попіл, дим, газ, осяяні полум’ям нічні хмари і повсюдно розповсюджується спустошення.

Нові вражаючі масштаби технологічної могутності і її вплив на події, віддалені в просторі та часі, стали предметом аналізу Ганса Йонаса – творця етики для технологічної цивілізації. Традиційна західна етика завжди була антропоцентричною, зводила проблему моральної відповідальності виключно до відносин між людьми і брала до уваги тільки короткострокові наслідки. Природа, в тому числі і як основа буття людини, розглядається в етиці Йонаса як своєрідний «суб’єкт» моралі. Технологічні зміни мають власні рушійні сили і відбуваються занадто швидко для методу проб і помилок, на який просто бракує часу. Тому Йонас переосмислює поняття людської дії, яке в сучасних умовах бурхливого розвитку технологій повинно трактуватися з урахуванням його незворотних, найближчих та віддалених наслідків як для самого діючого суб’єкта – технологія перетворює не тільки речі, але і людей, – так і для його «предмета» впливу – природного або людського. Йонас закликає до нової етики відповідальності за майбутнє людства і всієї природи. Краще перестрахуватися, приймаючи політичні рішення, покликані відвернути катастрофу, ніж гнатися за миттєвою вигодою. Зокрема він пише:

Масштаби ризику і недостатність наших знань про майбутнє змушують дотримуватися прагматичного правила: завжди очікуй гіршого і став негативні прогнози вище позитивних.


Слід прагнути до «найменшої шкоди», а не до «найбільшої користі». Ми не маємо права експериментувати з людською природою або приймати політичні рішення, які тягнуть за собою навіть віддалену можливість повного знищення людства. Йонас сформулював етичний імператив відповідальності для нашої технологічної епохи:

Чини так, щоб наслідки твоїх дій були сумісні з безперервністю подальшого життя людини на землі.

Моральний розум фатально не універсальний. Універсальний страх, переживання загальної небезпеки, яке захоплює людей різних світоглядів і віросповідань. Загальне для більшості людей переживання загрози екологічної катастрофи може, як вважав Йонас, виступити як негативна етична підстава спільної відповідальної діяльності людей у сучасну епоху.

Точки зору мислителів на прогрес технологій, описані вище, формують потужні антисцієнтистські настрої в суспільстві. Їх альтернативою є численні варіанти сцієнтизму і концепції сучасної технократії. Технократію зазвичай визначають як управління суспільством експертами: вченими, інженерами і технічними фахівцями. Провідне становище займають інтелектуальні організації: університети, дослідницькі інститути, промислові лабораторії. При такій системі вчені та інженери є діючими особами, а не лише знаряддями в руках влади. Технократичний рух уперше проявив себе в 1930-і рр. в США, а згодом поширився і на інші країни. Технократію часто вважають несумісною з капіталістичною демократією; вона краще працює в умовах жорстко централізованої влади, як, наприклад, у фашистській Італії чи націонал-соціалістичній Німеччині. Ідеї ​​ранніх технократів використовувалися пізніше багатьма авторами в соціологічному і політологічному контекстах. Ці теоретичні розробки відносять до напрямку, який отримав назву неотехнократизм. Неотехнократична парадигма, створена на основі абсолютизації можливостей сучасної комп’ютерної техніки, автоматики, нанотехнології зберігає характерні риси традиційного технократизму. Технократичні оптимісти стверджують, що технологія – не безконтрольна самостійна сила, а результат людського вибору, реакція на запити суспільства, що виражаються через посередництво ринку. Вони визнають, що технологія нерідко має побічні ефекти, однак вважають, що вони піддаються технологічним рішенням. Технократи впевнені в тому, що ніхто зі звичайних громадян не може бути компетентним у складних технічних питаннях, на кшталт кислотних дощів або утилізації радіоактивних відходів. Публічне обговорення цих та подібних їм проблем призводить лише до страху і безладним некваліфікованим діям. Необхідно покладатися на рекомендації фахівців. Ось як патетично звеличує дух і волю, які проявляються в технології, С. Флормен:

При всіх наших побоюваннях у нас просто немає іншого вибору, крім руху вперед. Ми повинні це робити з милосердя. Відмовляючись від технологічних змін, ми тим самим погодилися б з тим, що в світі стільки голоду, хвороб і злиднів. Крім того, ми повинні рухатися вперед з людської тяги до пригод. Без експериментування і змін наше життя було б безрадісним. Ми просто не можемо зупинятися, поки є голодні люди, непереможені хвороби, незвідані моря і неозорі небеса.
Лауреати (всього 31 чоловік) так званої «Міжнародної академії гуманізму» технологічному прогресу (або безумству?) не знають альтернатив, а будь-які спроби критики оголошують традиционалістськими і реакційними перешкодами на шляху до прогресу. Пафос технократів зрозумілий, бо власне людське в людині – це не якась одвічна сутність, виразом якої є традиційні заборони і моральні обмеження, але власне сама тенденція до переступання будь-якої готової форми життя. Власне людським в людині і є сам порив до нового, до відкриття нового світу. Ще триває епоха Нового часу, не дивлячись на глибинні перетворення, сама себе і пізнає тільки в новому, ще небувалому. Герої цієї епохи – першовідкривачі, винахідники, новатори – неважливо, в якій області: політиці, художній творчості, науці, техніці, філософії тощо. Діалектично необхідною протилежністю антисцієнтизму є технократичний прогресизм, який захоплений ризикованими проектами – спробами власними силами, на основі власного знання, за своїм образом і подобою винаходити наділені новими поліпшеними біологічними і психічними якостями нові і нові версії та інтерпретації людини. Принципова неконтрольованість і непередбачуваність наслідків радикальних маніпуляцій на фундаментальному біологічному рівні перетворює ці проекти в гру в Бога: до недавнього часу творити які-небудь істоти було абсолютною прерогативою божества. Про це свідчить світова міфологія і література. Прогрес в області біоінженерії проявив яскраво виражену тенденцію перетворення людини в протез самої себе і здатність самовідтворюватися, подібно товару. Відбувається демонтаж людської природи, який призводить, зрештою, до самозаперечення людини. Колись Даніел Белл писав про напруженість, що існує між технократією і культурою, що є однією з основних проблем сучасного суспільства:

Представники мистецтв і релігійні діячі виражають себе в символізмі (пластичному або ідейному) форм і понять; однак у тому випадку, якщо вони будуть більшою мірою захоплюватися понятійним символізмом, вони можуть входити у все більш ворожий стан по відношенню до технократів і управлінців.

Задовго до американського соціолога ця тенденція (і яскрава риса технократичної ментальності) – культура як перешкода технологічному розвитку – була помічена англійським письменником Олдосом Гакслі в романі-антиутопії «Прекрасний новий світ» (1932 р):

«Історія – нісенітниця»… Він помахав рукою, ніби невидимим помелом зиітаючи порох, а порохом тим була Гараппа й Халдейський Ур; а павутинням були Фіви й Вавілон, Кном і Мікени. Мах-мах рукою – і де ви, Одісей і Йов, Юпітер і Гаутама, де Ісус? Мах – і полетів геть античний мотлох, що звався Афінами й Римом, Єрусалимом і Серединним царством. Мах – і порожньо там, де була Італія. Мах – і не стало соборів. Мах-мах – і прощай «Король Лір» і «Думки» Паскаля. Прощайте, «Страсті», тю-тю, Реквієм, прощай, Симфоніє. Мах, мах…


На всі оптимістичні заяви технократів-прогресистів маються критичні зауваження, які не можна не враховувати.

1). Не варто скидати з рахунків збитки для навколишнього середовища і небезпеки для людей, які несе з собою технологія. Зрозуміло, технології в силах знижувати забруднення, очищати промислові стоки, але трапляються несподівані, непрямі або відстрочені наслідки. Вплив канцерогенів може не проявлятися 25 років і навіть довше, як це було після інтенсивного використання ДДТ. Підвищена смертність серед робітників суднобудівних заводів, які піддавалися дії азбесту на початку 1940-х рр., була помітна аж до кінця 1960-х. Ніхто з учених не передбачав утворення «озонових дір» під дією хлорфторовуглеводнів.

2). Руйнування навколишнього середовища – симптом більш глибокої проблеми відчуження людини від природи. Економічні інститути вбачають у природі джерело ресурсів, які можна використовувати в своїх цілях. Ентузіасти технології сприяють цьому знецінення природного світу, розглядаючи його як об’єкт, що підлягає експлуатації, маніпуляції і контролю, пояснюючи живе з механістичної, а не з екологічної точки зору.

3). Технологія внесла свій вклад в концентрацію економічної і політичної влади. Лише відносно багаті групи чи нації можуть дозволити собі новітню технологію; технологічні досягнення увічнили і в багатьох випадках збільшили розрив між бідними і багатими. В умовах обмеженості ресурсів далеко не кожна країна може підтримувати життєві стандарти, прийняті сьогодні в промислових країнах, не говорячи вже про ті стандарти, які передбачаються в майбутньому. Так звана стратегія підтримки країн «бідного Півдня» складається з чотирьох основних кроків: приватизації, лібералізації ринку капіталу, введення ринкових цін і вільної торгівлі, але за правилами Всесвітньої торгової організації та Всесвітнього банку. Окрім розміщення брудних виробництв з дуже низькими витратами на природоохоронні заходи, ці бідні країни видають концесії і самі ведуть масову вирубку, в першу чергу, реліктових лісів, проводять спустошливий, ніяк не регламентований вилов риби для виробництва рибного борошна тощо. Поставлене на грань біологічного виживання, місцеве населення змушене вдаватися до надексплуатації природних ресурсів, переходячи критичні рівні стійкості екосистем.

4). Крупномасштабні технології, типові для промислово розвинених країн, породжують багато невирішених проблем. Вони вимагають капіталів, а не праці і сприяють зростанню безробіття. Крім того, вони, як правило, не захищені від помилок, аварій чи саботажу. Аварія, яка ледь не сталася на атомній електростанції Тримайл Айленд у 1979 р. і чорнобильська катастрофа 1986 р. були плодами людських помилок, несправного обладнання, недосконалої конструкції і ненадійних заходів безпеки. Системи, в яких людські помилки чи технічні збої можуть вести до катастрофічних наслідків, небезпечні навіть у стійкому суспільстві, не кажучи вже про ризик в умовах соціально-економічної нестабільності.

5). Залежність від фахівців, коли мова йде про політичні рішення, також може мати негативні наслідки. Технократи запевняють, що їх судження позбавлені ціннісного забарвлення, а технічна еліта, мовляв, знаходиться поза політикою. Але ті, хто має владу, рідко використовують її раціональність об’єктивно, коли справа стосується їх власних інтересів. Коли соціальні планувальники думають, що вони приймають рішення для загального блага, передбачувана чистота намірів на практиці найчастіше виявляється зіпсованою.

Крайнощі антисцієнтизму і технократизму висвічують глибоко укорінену у свідомості сучасної людини апорію, коли людина балансує між протилежними доводами. Вона продовжує сподіватися на науку і технології як на засоби вирішення багатьох найгостріших проблем, як на джерело якісного поліпшення свого життя, розширення можливостей самореалізації. Але чим більше влади він набуває, тим небезпечнішою стає ця влада для нього самого. Як реакція на цю загрозу зростає цінність усього природного, натурального, екологічно чистого, традиційного тощо. Небезпека виростає саме з того джерела, в якому новоєвропейська людина черпала засоби свого порятунку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал