Євген лебідь етичні проблеми науки І техніки в історичній динаміці



Сторінка1/10
Дата конвертації22.12.2016
Розмір1.74 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


ЄВГЕН ЛЕБІДЬ

ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ НАУКИ І ТЕХНІКИ

В ІСТОРИЧНІЙ ДИНАМІЦІ

Суми – 2014



Передмова
Навчальний посібник присвячений темі відповідальності суб’єкта науки і техніки, який свідомо визначає характер своєї діяльності. Будь-яке обґрунтування застосування того або іншого технічного засобу має етичний характер, оскільки покликане відповісти на питання про прийнятність або неприйнятність, бажаність або небажаність, правильність або неправильність обговорюваної дії, а, зрештою, на питання про те, слід вважати її благою чи злою. Завдання, що стоїть перед дослідником, який занурюється в проблематику відповідальності науки і техніки досить складне, оскільки найчастіше ми не здатні однозначно і безпосередньо відповідати на сучасні виклики, породжені техногенною цивілізацією. Радше, ми можемо описувати наші можливості відповісти на ці питання, окреслити межі нашого розмислу, продумати стратегії, які ми можемо для цього вибрати.

Список рекомендованої літератури, що включає книги з етики, історії і філософії науки, читач зможе знайти в кінці посібника. Ця література може згодитися при поглибленому вивченні предмета.

У Додатку 1 наводиться список лауреатів Нобелівської премії у трьох природничо-наукових номінаціях з мотивами її присудження за період з 2002 по 2013 роки. Це дасть можливість познайомитися зі значними віхами в розвитку сучасного природознавства (фізики, хімії, біології і медицини) за останні роки. Заснована 29 червня 1900 р. Альфредом Нобелем, ця премія належить до найпочесніших і авторитетніших міжнародних нагород. Присудження премій, як правило, відзначає дійсно історичні події в природознавстві, виконуючи роль своєрідного індикатора тенденцій у розвитку науки і оцінюючи питому вагу того чи іншого наукового напряму.

У Додатку 2 викладена коротка історія і текст клятви Гіппократа, що формулює моральні норми поведінки лікаря. Примітки до клятви пояснюють деякі реалії давньогрецької міфології і культури.

Персоналії, що вперше зустрічаються в тексті, виділені напівжирним шрифтом. Іменний покажчик поміщений у кінці посібника.

Терміни і поняття, що зустрічаються в тексті вперше, виділені напівжирним курсивом. Їх значення наводиться в Глосарії.


ВСТУП

Постараємося ж мислити як треба:

ось основа моралі.

Блез Паскаль



Найважливіша проблема полягає в тому,

щоб зрозуміти, яка проблема

найважливіша.

Джаред Даймонд




Техногенна цивілізація, що прийшла з XVI-XVII ст. на зміну традиційним типам цивілізації, легітимізувала в якості головних ціннісних установок орієнтацію на наукове – раціональне – вивчення світу з метою його перетворення в утилітарно-споживчому модусі, пізнання законів природи для підпорядкування її людським потребам і примхам, стимулювала науково-технічну творчу активність особи для управління законами природи, поставила «наукову раціональність» вище інших форм знання. Наука, яка відмовилася від морально-етичних регуляторів, виявилася орієнтованою в два головні русла – мілітаризацію суспільства і виробництво предметів, форм, інститутів спокуси. У результаті до початку третього тисячоліття ми маємо людство, що балансує на межі самознищення: чи то в результаті ядерного конфлікту, чи то внаслідок екологічної катастрофи.

Людина як органічна частина універсуму, в процесі своєї морально і духовно некерованої «перетворювальної» та гіперспоживацької діяльності виступає нині реальною загрозою не лише собі, але й усій біосфері. При цьому йде активний процес руйнації самої людської особистості. У результаті агресивної дії на людину ним же створеної бездуховної культури уся сукупність сучасної соціо-цивілізаційної ситуації загрожує руйнуванням біогенетичної основи людини, його психіки і тіла, реальним погіршенням генофонду. Сучасні глобальні кризи ставлять під сумнів тип прогресу, реалізований у попередньому техногенному розвитку. Техногенна цивілізація наблизилася до тієї точки біфуркації, за якою може відбутися її перехід у новий якісний стан, який характеризуватиметься або більш високими принципами організації, що сумнівно, або хаосогенними, ентропійними процесами.

Глобальні кризи формують кризову свідомість, яка не є властивою лише нашому часу. Кризове світовідчуття супроводжує людство на різних етапах його історичного розвитку, нерідко набуваючи апокаліпсичної форми. Симптоматичний той факт, що ХХ століття виявилося одним з найбільш кризових за весь час існування людства: дві світові і безліч локальних воєн, встановлення тоталітарних режимів; криза ідей прогресу, раціональності і гуманізму як складових парадигми європейської культури і цивілізації; стрімкий розвиток науки і технології – знарядь підкорення людської і позалюдської природи, які все частіше стають безпосередніми чи непрямими причинами технологічних катастроф. Тільки за останні тридцять років сталися великомасштабні катастрофи в різних точках планети: вибух космічного човна «Челленджер», аварія на Чорнобильській АЕС, хімічна катастрофа у Бхопалі, розлив нафти в результаті аварії танкера «Эксон Вальдес», викид нафти в Персидській затоці в ході операції «Буря в пустелі», радіаційна аварія на АЕС Фукусима-1. Окрім катастроф – зловісні експерименти з виробництва нових модифікацій біологічної, хімічної і психотронної зброї.

До цього, далеко не остаточного переліку криз слід додати кризу класичної етики і класичної антропологічної моделі. Всебічна культурна криза сучасності або «іншого модерну» (У. Бек), таким чином, ґрунтується на моральній кризі. Як писав, демонструючи гострий культурний песимізм, Аласдер Макінтайр,

ми, без сумніву, володіємо видимістю моральності, ми продовжуємо використовувати багато ключових виразів. Але ми значною мірою, якщо не повністю, втратили як теоретичне, так і практичне розуміння моральності.

Проте без моралі, без загальнообов’язкових етичних норм, накопичуючи проблеми впродовж десятиліть, людство наражається на небезпеку прийти до кризи, яка, врешті-решт, приведе через локальні колапси до колапсу всебічного, тобто глобальної економічної руїни, глобального соціального краху і глобальної політичної катастрофи.

Етичне знання логічно пов’язане як зі знанням про шляхи розвитку цього світу, так і зі знанням трансцендентальної реальності. Розвиток наукового знання може впливати на етичні норми, які, проте, ні в якому разі не можуть регулюватися тільки цим розвитком. Крім того, наука не вільна від «ціннісного вибору». І природні, і гуманітарні науки передбачають знання про співвідношення цілей і засобів, а вибір мети припускає думку про її благо для людства. Відколи природні науки стали залежати від розвитку технології, вони неминуче виявилися залученими в сферу етики.
ДВІ ПАРАДИГМИ В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ НАУКИ

Якби Ейнштейн жив у XII столітті,

він,мабуть, не зміг би зробити

ніяких важливих природничо-наукових

відкриттів.

Вернер Гейзенберг


Перш ніж розглянути ґенезу науки Нового часу в її зв’язку з етикою, слід коротко зупинитися на двох принципово різних методологіях, які на перший погляд здаються мало не тотожними – емпіризмі і експерименталізмі. Висхідний до епістемології Аристотеля емпіризм, виростає з ціннісного відношення до безпосереднього порядку речей – до Космосу, який суть благо, краса і гармонія. Як писав А. Ф. Лосєв,

античний космос є пластично зчепленим цілим, немов якоюсь великою фігурою або статуєю або навіть якнайточнішим чином налагоджений інструмент, який видає певного роду звуки.


Картину космосу в тісній згоді з цим інтуїтивним почуттям об’єднуючої гармонії створив Аристотель. Стержневим в його філософії був принцип телеології – кінцевої обумовленості. Аристотель припускав, що окремі об’єкти і системи підпорядковують власну поведінку загальному плану або долі. Особливо це очевидно, за його твердженням, в живих організмах, де складові частини діють в співпраці для досягнення кінцевої мети або кінцевого стану. Аристотель стверджував, що живі організми поводяться як єдине ціле, оскільки існує повна і досконала «ідея» усього організму ще до того, як він розвинувся. Розвиток і поведінка живого, таким чином, спрямовується і контролюється згідно із загальним планом так, щоб він зміг успішно наблизитися до приготованого для нього фіналу.

Аристотель розповсюдив цю анімістичну філософію на весь космос в цілому. Існує, стверджував він, те, що сьогодні ми могли б назвати космічним планом. Всесвіт розглядався як своєрідний велетенський організм, що розкривається деяким систематичним і керованим шляхом назустріч власній долі.

Фіналізм і телеологія аристотеліанства пізніше проникли в західне християнське богослов’я і зараз складають основу католицької думки. Згідно з християнським віровченням, космічний план дійсно існує і представляє божественний проект Всесвіту.

Античний елементарний емпіризм можна кваліфікувати як важливу складову інклюзивної стратегії у відношенні до природи, що передбачає людину частиною великого природного організму, який мислився божественним і живим. Згідно емпіричної методології, безпосередній, природний досвід чреватий теорією – мислення людини вилучає теорію з цього досвіду. Таке бачення всього як живого не дозволяло виривати яку-небудь річ з її природного стану і поміщати її в штучні умови. Звідси витікають, щонайменше, два наслідки: а) верховенство ідеї недоторканості єства виключало експеримент, що став основою новоєвропейської науки; суще може бути осягнуте шляхом гармонізації усіх речей в душі, а споглядання природи можливе за умови деякої спорідненості з нею; б) стриманість античного суспільства відносно радикальних перетворень: коли мова заходила про передбачувані заходи з істотної зміни природного середовища, переважав консерватизм, еволюціонізм і поступовий реформізм, але жодним чином не екстремізм.

Грецька формула «все в міру» на побутовому рівні виражала ідею «золотої середини» як категорії, що гармонізує життя. Міфологічний рівень цієї найважливішої концепції виразився в уявленнях про справжній і гармонізуючий центр (що було властиве усім давнім традиціям), виходячи з якого, первинний рай займав серединне положення, а периферія ототожнювалася з хаосом. При цьому саме поняття «середина» нерідко сприймалося як синонім блага. Філософський рівень цієї концепції може бути проілюстрований філософією Платона як філософією міри, в якій крайнощі, – множинне і єдине, частка і ціле, одиничне і загальне... – лише межі розуміння, які зв’язуються у вузол єдності цілого саме через міру. У Аристотеля «середина» – активне начало, що породжує з себе всі реальності, які починають наближатися до периферії, якщо вони втратили цю живу основу. Граничною ж серединною красою, вічно пульсуючим осереддям, був для філософа космічний Розум, божественна думка, що мислить і споглядає саму себе в космічному порядку.

Виділяють три найважливіші умови, за яких будь-яке спостереження або досвід отримують теоретичний сенс : 1) піддослідний об’єкт має бути відтворний у процесі дослідження, щоб спостережувані явища, зміни, перетворення могли бути віднесені до одного, тотожного собі індивіда, про якого і можна було б висловити отримане в досвіді знання; 2) відтворюваність самого досвіду; і, нарешті, 3) можливість довільно змінювати умови при одночасній фіксації поведінки об’єкта, який змінюється.

Відмічено, що астрономічні явища за своєю ідеальною спостережувальністю і регулярністю задовольняють першим двом вимогам, чому і виявляються певного роду природною лабораторією, експериментом, поставленим самою природою. Саме тому астрономія переважно і була сферою становлення наукової думки, і упродовж віків служила немов би лінією передачі природничо-наукових теорій від однієї епохи до наступної.

У земній же фізиці не можуть бути відтворені ідеальні умови спостережень, а тому теоретичне пізнання натрапляє на непереборні труднощі: тут відсутня можливість ізолювати предмет дослідження в чистому вигляді. Тим більше будь-яка штучна ізоляція вважалася такою, що спотворює природну картину, оскільки для античного фізика єдино значимою була природна течія подій.

Початковими теоретиками в епоху класичної античності були естетично освічені слух і зір. Власне мистецтво стало посередником між ремісничою практикою і теоретичним мисленням. Мистецтво, в якому спостереження, залишаючись спогляданням, стає розумінням, думкою – мистецтво розумно спостерігати (А.В. Ахутін).

У основі ексклюзивної (а значить опозиційної попередній) стратегії лежить методологія експерименталізму,1 яка основана на допустимості активного втручання в природний хід подій, на виключенні пасивного споглядання.2 Наукове спостереження немов передбачає реальний предмет і тільки тому може побачити в ньому риси, істотні для розуміння. Ексклюзивна стратегія сформувалася паралельно із становленням техногенної цивілізації в Європі в XIV-XVI ст. Основою розвитку техногенної цивілізації стає техніко-технологічний прогрес. Навіть упродовж життя одного покоління він здатний радикально змінити предметне середовище, а в той же час і тип соціальних комунікацій, стосунків людей, соціальні інститути. Для техногенного суспільства характерне уявлення про людину як переважно діяльнісної істоті, яка протистоїть природі і призначення якої полягає в її перетворенні і підпорядкуванні своїй владі. По суті, весь світ – ці деяке закономірно впорядкований набір об’єктів, які надають матеріал і ресурси для людської перетворювальної діяльності. Наукове пізнання є особливим видом пізнавальної діяльності і людської активності, за якою світ освоюється у формі об’єкту, предмету. Для науки все може виявитися об’єктом, який живе за своїми природними законами. Недивно, що старовинне латинське слово objectus означає «протиставлений», «залишений свавіллю», «той, що є жертвою».

Витоки такого стану справ знаходяться в ранньому середньовіччі, коли в результаті великого переселення народів в Західній Європі сталося накладення двох стадіально далеко віддалених одна від однієї культур – пізньоантичної християнізованої культури Римської імперії і молодої культури північних варварів. Коли 24 серпня 410 р. Рим упав під ударами германських племен Аларіха, тодішній світ зазнав потрясіння, яке перевершує все, що коли-небудь раніше випадало на його долю. Падіння Римської імперії призвело до центрального розриву в тканині світової історії. Варвари в силу самої своєї природи руйнують зрілу цивілізацію – паразитують на ній, варваризують побут і культуру, розривають усталені соціальні стосунки, нав’язують свої цінності і зразки поведінки. Блаженний Ієронім, що в той час складав коментар до Біблії у Віфлеємі, з гіркотою говорив: «Із загибеллю Риму була обезголовлена Римська імперія або, швидше, увесь Всесвіт». Коли через декілька років до нього дійшли чутки про різанину, що чиниться варварами в місті, він повторив: «Всесвіт звалився». Блаженний Августин, піднявшись до рівня богословського осмислення цієї події, писав, що ми повинні не нидіти в прихильності до старого світу, але шукати оновлення у Христі. Концепція, викладена Августином в трактаті «Про Град Божий» стала тим ідеологічним фундаментом, на якому формувалося західне середньовічне суспільство. Згідно з Августином, держава в історії є, як правило, лише «зграєю розбійників». Людині ж у цьому світі належить свідомий духовний вибір між «Градом земним» (мирської державністю) і «Градом небесним» (духовною спільністю в Богові). При цьому, громадянин «небесної вітчизни», вважав Августин, не в силах прижитися в земній, як і сама Церква («мандрівний бездомний град»). Із тверезої оцінки історичної реальності Августина і витікало положення про особистість, яка вища держави. Тільки в таких умовах і міг з’явитися феномен, який пізніше сформувався в західноєвропейську науку.

Незважаючи на усі складнощі, основною домінантою соціокультурного процесу стала взаємна асиміляція античного і додержавного світів. Складний, багато в чому драматичний процес, вимагав часу, але не перевищував меж людських можливостей. Систематизуючою домінантою було християнство в опорі на ідею монотеїстичного універсуму, який відповідає структурним характеристикам суспільства і ментальності. Середньовічна думка прагнула, передусім, упевнитися в істинності Божого задуму про людину і Божої справи порятунку і на цій підставі стверджувала людину як суб’єкта. У цій позиції виявилася орієнтація на людину, яка була характерною для всієї епохи середньовіччя.

Отці Церкви усвідомлювали природу науки (розвиток астрономії, метеорології, оптики і медицини у святоотечний період не підлягає сумніву) і її обмежену здатність осягати природу речей. Григорій Богослов, наприклад, роз’яснював своє власне розуміння науки (знання) таким чином, що довготривалі спостереження за явищами природи не призводять до розуміння сущого, а тільки до деякої єдності множини, що підноситься до рівня закону, звеличеного ім’ям науки. Можливість пізнання обґрунтовувалася потенційним відображенням світу в розумі, в дійсному його відношенні до зовнішнього світу. Але пізнання природи має свій особливий релігійний сенс, тому що все у світі є таємницею Божою і символом Одкровення (Максим Сповідник).

За Климентом Олександрійським, пізнання можливе тільки за наявності віри, яка і є умовою знання будь-якого роду. Знання дозволяє зробити постулати віри наочними і, таким чином, більш науковими. Віра є істинним знанням Одкровення; вона стає більш науковою за умови підтримки її філософськими методами. Таку віру Климент називає осмисленою вірою. Він чітко сформулював методологічний принцип, що дозволяє розглядати науку і філософію як два різні шляхи до пізнання і які співпрацюють у пошуках істини. У Новий і особливо в Новітній час завдяки домінуванню чисто раціонального підходу, з наукових досліджень було вигнано будь-яке розуміння, засноване на інтуїції і духовних осяяннях. Віра як сприйняття Всесвіту в цілісності його устрою, який забезпечений Логосом, в умовах нинішніх розрізнених, надзвичайно вузько спеціалізованих наукових досліджень практично зникла з них. Сталося ж це на початку становлення науки Нового часу в точності за раціонально-критичним рецептом Френсіса Бекона:

Людському розуму треба надати не крила, а, ліпше, свинець і тягарі, щоб вони стримували будь-який стрибок і політ… Коли ж це буде зроблено, то можна буде очікувати від наук кращого.
В епоху зрілого латинського середньовіччя і, передусім Томою Аквінським, була остаточно прийнята і глибоко осмислена істина, повідомлена в Одкровенні, що світ – творіння Боже. Для Томи саме в тварності велич і гідність нашого світу, – адже він створений не ким-небудь, а всемогутнім і всевишнім Господом. Не сліпим випадком, не стихійною безособовою силою (античність), не еволюцією, в якій нижче створює щось більш високе (Новий час), а всезнаючим Розумом, Любов’ю як такою, розумно і доцільно, адже, за Томою, «недосконале бере початок від досконалого». У тій же тварності – запорука самостійності і самоцінності світу. Бог – найдосконаліший Творець, а тому і творіння його має бути досконалим: «споглядання творінь запалює душі людей любов’ю до доброти Божої» («Сума проти язичників»).

Характерною рисою середньовічного мислення був енциклопедизм, який прагнув тотально охопити універсум (Enkyklopaideia – грецькою – коло знань). Усеосяжні теологічні конструкції прагнули навести лад на всіх рівнях Всесвіту. «Суми» (теології, проти язичників) Томи – вражаючі свідчення підсумовуючого, синтетичного – енциклопедичного розуму.

Часто можна почути сентенції про християнство як найбільш антропоцентричної з усіх світових релігій, і, отже, винної в усіляких екологічних бідах. Стаття Лінн Уайт у журналі «Science» (1967 р.), наприклад, називалася «Історичні корені нашої екологічної кризи» і містила звинувачення християнства у руйнуванні природи в глобальних масштабах. Насправді християнство не має ніякого відношення до експансіонізму людини по відношенню до природи. Така установка уперше проявилася з секуляризацією світогляду в епоху Відродження, з гуманістичною проповіддю руйнування духовного вектору від людини до Бога і зосередження свідомості на екзистенціальній, історичній і космічній горизонталях. Переорієнтація свідомості і світогляду давала санкцію для ігнорування Неба на користь підкорення Землі, що тут же негайно і проявилося у великих географічних відкриттях, успіхах світських наук і технологій, занепаді і профанізації наук сакральних (алхімії, астрології, сакральної географії). Ці процеси виявилися інваріантними для подальшого розвитку європейської цивілізації. На відміну від ренесансного світогляду, в середньовіччі вражає відсутність будь-якої суттєвості в русі по горизонталі, який мислився «як тупцювання на місці, як безглуздий рух у безвихідному колі» (М. Бахтін). Земний же простір оцінювався суто ієрархічно, на чому і ґрунтувалася вертикальність зримої моделі світу. Сучасний філософ Карен Свас’ян пише про це так:

Утрачено внутрішній сенс раю – шукається зовнішній «фізичний» рай (Колумб навмисне бере з собою в плавання «перекладача»: новонаверненого єврея, який володіє давньоєврейською та арамейською мовами); втрачена внутрішня орієнтація – винаходиться «компас»; втрачено ясновидіння – майструються «телескоп» і «мікроскоп»; утрачено живий зв’язок з витоками – культивується «філологія».


Для отців Церкви було природним тлумачити природу і знання її через власну віру, і власне бачення світу в його відношенні з Богом. Світ уявлявся хоча і ієрархічно влаштованим, але цілісним, як і цілісним було життя в Христі. Погляд святих отців на науку співпадав з позицією Платона в тому сенсі, що будь-яке конкретне знання мислилося як служіння ідеалу певного абсолютного знання. Платонівське бачення світу переважало серед християнських мислителів упродовж тисячі років, до тих пір, поки в XII столітті через мусульманський Схід в Європу знову не пробила собі шлях філософія Аристотеля. Історичний перехід від платонівського світосприйняття до аристотелівських методів відбувається в XII столітті. Він полягав в тому, що природні феномени стали розглядатися як такі, які можна піддавати подальшому емпіричному аналізу, тоді як раніше їх пояснювали, виходячи з уявлень про вищі порядки і досконалі структурні форми. Такий підхід до природи в недалекому майбутньому сформував метод дослідження, який переважає в науці Нового часу, що набула рис, незалежних від метафізики і богослов'я, а іноді і ворожих до них.

У порівнянні з середньовічною, думка Нового часу поширює людську надію ширше: відтепер людина сподівається отримати від Бога не лише самого себе, але і весь світ як творіння (орієнтація на світ). Але образом цієї орієнтації виступає не коло, а, швидше, горизонтальна площина. У цьому і полягає фундаментальна відмінність в основному напрямі думки між Середніми Віками і Новим часом. За цими принципами будувалася європейська цивілізація. Цивілізаційний шлях виділяє людину зі світу, породжує суб’єкт-об’єктні стосунки, створює численні інструменти, опосередковує дії ідеальними моделями, вимагає аналізу ситуації, ресурсів і механізмів реалізації оптимального рішення, наслідків його виконання. Але незабаром європейська людина виявила, що вона відторгнута від природи.

Уперше в історії відчуження зайшло так далеко, що свідомість змогла подивитися на світ як на чистий об’єкт, як на щось принципово зовнішнє, як на арену свого експериментування і поле для нічим не стримуваної реалізації своїх теоретичних задумів. Народжувалася експериментальна наука і услід за нею – технічна цивілізація Нового і Новітнього часу. Статися це могло тільки в такій культурі, в якій були порушені фундаментальні механізми екологічної і духовної саморегуляції.

Результатом виявилася і небачена просторова експансія, яка привела до відкриття Нового світу і початку американської цивілізації, де проявили себе в чистому і концентрованому вигляді і діяльна агресивність і протестантська (пуританська) «раціональність». Небувала експансія цієї цивілізації до кінця ХХ століття і призвела до глобальної екологічної кризи. Вельми показовий той факт, що найбільш видатні учені Європи XVI і XVII ст. були, як правило, протестантами. Як відмічають історики, цей зв’язок є вираженням того факту, що релігійна опозиція символізувала свободу не лише в питаннях віри, але й у питаннях розуму. Більше того, вона була прапором усього суспільно-політичного руху епохи.

Для католицизму, як і для кальвінізму, – писав Р. Мертон, – світ гріховний. Але якщо для першого було характерне прагнення піти від світу в спокій монастиря, то інший жадав пригнічення мирських спокус шляхом переробки світу невпинною, наполегливою, тяжкою працею.
Цінності, пов'язані з протестантським аскетизмом, послужили стимулом для розвитку практичних наук. Протестантське богослов’я служило важливим підґрунтям тим, хто бачив в експериментальній науці ключ до прогресу людства. Статистика свідчить, що серед іноземних членів-кореспондентів Французької академії наук у 1666-1885 рр. лише 18 були католиками, а протестантами – 80, і це незважаючи на переважну чисельність католиків в Європі.

Колоніально-місіонерська діяльність католицької церкви проводилася в основному Орденом єзуїтів. Інтернаціональна мережа орденських організацій давала єзуїтським дослідникам природи переваги, яких були позбавлені інші вчені. Мандрівники і мореплавці XVI ст. не мали достатньої наукової підготовки і їх повідомлення вимагали критичної перевірки. У проміжок між Великими географічними відкриттями і створенням європейських академій наук єзуїти виступили на теренах наукової діяльності. Існування зв’язків між місіями Ордену і церковна централізація сприяла зосередженню матеріалів в архівах і перешкоджала їх розпиленню.

Існує цікава закономірність, що підтверджується безліччю історичних прикладів. Якщо католики – іспанці і португальці – досить легко асимілювалися з тубільцями, утворюючи нові етнічні групи, то протестанти – голландці і англійці – сепарувалися, або витісняли тубільців в резервації, чи вибудовували державу апартеїду. Цей архетип проявлявся і по відношенню до природи як до «іншого» та «чужого».

У XVII ст. упродовж всього лише декількох десятиліть здійснюється радикальний переворот в світобаченні, коли традиційний аристотелізм втрачає статус ясного «природного» світорозуміння, що до того ж відповідає істинам Одкровення. Розвиток науки в Європі був пов’язаний у першу чергу з процесом емансипації нового знання і звільнення від авторитету Аристотеля. «Із видом ученим сам Аристотель уводив в оману уми», – писав у посвяті Галілею Йоганн Фабер (дуже красномовне прізвище, що означає «майстер», «ремісник», «творець»; ширше: у світі не існує нічого незрозумілого, випадкового, несподіваного, все можна пояснити й виміряти, перевівши на мову математичних формул). Основною помилкою Аристотеля вважалася переконаність філософа в досконалій унікальності Землі і відмінності її від інших планет. На його думку, вона складається з чотирьох елементів – землі, вогню, повітря і води, – які присутні лише на ній. Небесні ж тіла складаються з ефіру і управляються абсолютно іншими законами. Галілей уважав, що якби Аристотелю були відомі ті факти, які знаємо ми, він змінив би свою концепцію.

У міру того, як дослідник входив у детальний розгляд природних процесів, він переконувався, що можна йти шляхом, наміченим Галілеєм, а саме: ізолювати окремі процеси з їх природних зв’язків, описати їх математично і тим самим «пояснити». Правда, йому при цьому відкрилася і уся безмежність завдання, що встає перед молодим природознавством.

Одним з найбільш яскравих представників нового знання був П’ер де ла Рамі, відоміший під латинізованим ім’ям Рамус, професор риторики і філософії в паризькому Коллеж де Франс. Він одним з перших указав на необхідність створення наукового методу в пізнанні природи і розглядав розум як вищу інстанцію у вирішенні будь-яких наукових проблем. У цьому сенсі він може вважатися попередником французького раціоналізму в цілому і Рене Декарта зокрема. Ідеї Рамуса і його критика уявлень Аристотеля отримали широке поширення в усій Європі.

Хоча практичні досягнення Ф. Бекона незрівняні з результатами його великих сучасників, він, проте, став ідеологом науки Нового часу, а проголошений ним індуктивний метод дослідження зіграв величезну роль у її розвитку. Довгий час термін «індуктивні науки» був синонімом природознавства. Недооцінка творчого начала, ролі гіпотез і ролі математики в розвитку науки привела до того, що Бекон не помітив наукової революції, що здійснювалася на його очах: він зневажливо відзивався про Вільяма Гілберта, Миколая Коперника називав шарлатаном, заперечував правомірність їх методів дослідження, сумнівався в користі наукових інструментів і не побачив заслуг Галілея.

Але, незважаючи на це, не можна не відмітити світоглядно видатну роль Бекона як ідеолога нового знання: він не був ні фізиком, ні математиком, а як філософ він явився світові як засновник англійського матеріалізму. Проголошення Ф. Беконом експерименту як основи індуктивного наукового знання і його ідея науки як знаряддя могутності і влади над природою мали визначальне значення для усього подальшого розвитку цивілізації.

У специфіці фізичного експерименту науки Нового часу вбачають такий підхід до природи, коли цікавляться, передусім, не тим, як діє природа, а тим, як вона може діяти, її внутрішніми потенціями. Потенційні явища стають актуальними тільки в лабораторії. У цьому сенсі експеримент древнім греком був би названий неприродним, оскільки для нього вивчати природні явища неприродними методами – нонсенс. Ця «неприродність» експерименту означає ще і те, що дослідження припускає не «нормальні», «правильні» умови, а граничну ситуацію і, як писав Імре Лакатос,

критичний стан, лихоманку, пристрасть… Бо тільки таким чином можна ввести математичний аналіз у саме серце речей.


Коли в епоху Нового часу пізнання стало тільки теоретичним (формально-інтелектуальним, а тому позаетичним), воно виявилося деонтологізованим, мов би не-істотним. Сучасний філософ науки А. П. Огурцов пише про це наступне:

для середньовічного мислення онтологічна рівнопотужність імені й речі, мовлення й мови природи обумовлена гомогенністю смислоутворюючого поля – Слова Божого. Для науки Нового часу властивий розрив між словом і річчю, між мовою природи і людським мовленням. Слово, тим самим, позбавляється своєї буттєвості, перетворюється в порожній знак, умовний символ. Номіналістична установка стосовно мови і натуралістична установка стосовно мови природи – дві необхідні умови гносеології Нового часу. Деонтологізація знання і мови, зведення мови до комбінаторики знаків, трактовка активності свідомості як комбінаторики простих знаків – особливості рефлексивної установки Нового часу.


Але були спроби знайти абсолютно інші підходи до вивчення природи. Наприклад, В. И. Гете розробляв таку форму науки, яку цікавлять тільки зримі явища природи, а не експерименти, що штучно викликають нові ефекти. Він був противником розтину явища на об’єктивний і суб’єктивний аспекти, бо бачив у цьому причину руйнування природи, яка вийшла з берегів завдяки технічній науці:

Нехай ідеаліст як завгодно бореться проти речей у собі – він не встигне озирнутися, як натрапляє на речі поза себе… Мені завжди здається, що якщо одні, виходячи із зовнішнього світу, не можуть осягнути духу, то інші, виходячи із внутрішнього світу, не в силах дістатися до тіл і що тому завжди добре залишатися в природному філософському стані і робити найкраще можливе вживання зі свого нероздільного буття, поки філософи зуміють знову зблизити те, що вони розділили.


Сьогодні ми розуміємо побоювання Гете значно краще, ніж це було доступно його сучасникам. Проте спроба великого поета і дослідника природи по суті не вплинула на розвиток науки – занадто вже вражаючими були успіхи традиційного методу.

Формування ідеалу ціннісно-нейтрального наукового знання було тісно пов’язане з процесом професіоналізації наукової діяльності. Це привело до різкого розділення сфер компетенції, які все більше звужуються: дослідник виступає постачальником спеціалізованих вимог і відповідальний лише за їх достовірність. Деонтологізація знання привела до його дегуманізації і технізації. Це, у свою чергу, неминуче породило певний операціональний, прагматичний етос технічного ставлення до світу. У результаті на передній план вийшло уявлення про людину як про безконтрольного «користувача», як споживача Всесвіту. Наслідком такого споживчого підходу стала глобальна екологічна криза, породжена технотронною цивілізацією, що намагається деформувати світ у зручному для себе напрямі.

Протиріччя у відносинах між людиною і світом стає все відчутніше. Проявляється це, передусім, у різкому зростанні числа і масштабів катастроф, аж до катастроф глобального характеру, що примушує нині говорити про катастрофізм як основну характеристику прийдешньої епохи, як перманентний, хронічний стан суспільства і планети, які виявилися на драматичному роздоріжжі. Доводиться визнати, що сучасне фізичне і біологічне розуміння людини виявилося неспроможним, що потрібна радикальна зміна наукової парадигми. Катастрофізм – нова глава європейської науки, яка в майбутньому лімітуватиме рішення національних і міжнародних проблем. Дослідники говорять про актуалізацію певної загальнопланетарної програми, проекту зміни генерального космоеволюційного курсу.

Ще сьогодні можна почути думку, що глобальна екологічна криза, породжена технотронною цивілізацією, яка перетворює світ на мертву матерію, не має ніякого відношення до науки, що вчені зовсім не несуть відповідальності за ту ситуацію, яка склалася у світі. Наука, мовляв – це просто інструмент, яким ми просто користуємося. Користуємося, на жаль, погано, іноді навіть собі на шкоду, але відповідальний за це низький моральний рівень людини. Такий суто інструментальний підхід, на перший погляд, здається абсолютно природним, проте він переводить онтологічне питання в етичну площину. Не випадково ж тільки новоєвропейська наука породжує кризову ситуацію. Очевидно, що в самому методі (метод грецькою означає шлях) об’єктивної науки є щось, що призводить до такого сумного стану. На думку багатьох дослідників, новоєвропейська наука народилася не для розуміння світу, а для завоювання його людиною. Розуміння світу – передумова до його підкорення. Принципова методологічна установка науки Нового часу полягає в тому, що світ непрозорий для людини. Основний сенс змін, зроблених горезвісною «науковою революцією», полягає не в утвердженні достовірного знання, а у відмові від цього, висхідного до античності, ідеалу, і не в елімінації суб’єкта, а, напроти, у введенні суб’єкта в тіло гносеологічних концепцій. Як переконливо пише Л. М. Косарева,

уперше в історії культури людина усвідомлює, що їй не дана божественна здатність у своєму досвіді безпомилково виокремлювати абсолютну, остаточну істину, що йому не призначено слухати музику сфер, або читати думки Бога. Уперше буття розколюється на два рівні – «буття в собі» (Бог і природа) і світ людини, і вперше тілесний Всесвіт перестає постулюватися як до кінця прозорий, умосяжний для людини.
Абсолютно достовірно людина може знати лише те, що він робить сам – своїми руками або своєю думкою. Звідси й походить експериментальний метод вивчення природи в штучних, створюваних за мірками нашого умогляду, експериментальних умовах.

Дуже характерна позиція Альберта Ейнштейна в його полеміці з Вернером Гейзенбергом, про яку останній згадує у своїй книзі «Частина і ціле». Заперечуючи Гейзенбергу, який намагається будувати свою квантову механіку з використанням одних лише спостережуваних величинах, Ейнштейн підкреслює, що

з принципової точки зору бажання будувати теорію тільки на спостережуваних величинах абсолютно безглуздо. Тому що насправді все відбувається якраз навпаки. Тільки теорія вирішує, що саме можна спостерігати. Тільки теорія, тобто знання законів природи, дозволяє нам логічно робити висновок по чуттєвому сприйняттю про процес, який лежить у його основі. Тому замість твердження, що ми можемо спостерігати щось нове, слід було б по суті виражатися точніше: хоча ми маємо намір сформулювати нові закони природи, що не узгоджуються з раніше відомими, ми все ж припускаємо, що колишні закони природи на усьому шляху від спостережуваного явища до нашої свідомості функціонують досить безвідмовним чином, щоб ми на них могли покладатися, а отже говорити про «спостереження».
Іще І. Кант у своїй епохальній «Критиці чистого розуму» підкреслював, що об’єктом нашого наукового пізнання виявляється не «реальність сама по собі», але лише побудовані нами моделі реальності. «Розум бачить тільки те, що сам створює за власним планом», – писав він. Аналізуючи процес пізнання світу, Кант порівнює експеримент з судовим розглядом. На його думку, розум повинен

примушувати природу відповідати на його питання, а не тягнеться у неї немов на поводу. Розум повинен підходити до природи не як школяр, якому учитель підказує все, що він хоче, а як суддя, який примушує свідка відповідати на поставлені ним питання.


Така методологічна позиція Канта пов’язана, у тому числі, і з іншим в порівнянні з Аристотелем і його послідовниками розумінням ролі категорій. Основною функцією категорій Кант вважав не аналітичну, як було у попередників, а синтетичну. У процесі пізнання завдяки категоріям розум здійснює синтез розрізнених чуттєвих вражень у стійкі цілісні комплекси. Вони-то і стають предметами наших суджень. Саме з цих сконструйованих нашою свідомістю за законами категоріального синтезу предметів і складається об’єктивний світ. Цей світ, на відміну від нерозчленованого, цілісного, а значить непізнаного світу «речей самих по собі», стає дійсним предметом нашого пізнання.

Саме за цими правилами формуються предмети нашого досвіду, які сприймаються нами як природні об’єкти. Таким чином, усі можливі сприйняття і взагалі все, що визначає горизонт емпіричного пізнання, залежить від категорій і повинне підкорятися ім. Природа відтворюється у свідомості відповідно до його власної природи. Ми дивимося на світ крізь «категоріальні окуляри» і ніколи, скільки б ми не намагалися, не зможемо позбавитися їх. Навіть найелементарніший образ «ось цього каменю» є результатом здійснюваного розумом категоріального синтезу. Таким чином, компетенція розуму, за Кантом – пізнання явищ, синтез безлічі часткових вражень відповідно до заздалегідь заданого принципу (планом, моделлю, сценарієм).

Як пишуть уже в наш час, сповідуючи кантівську гносеологічну установку, І. Пригожин та І. Стенгерс, перед ученими стоїть завдання навчитися керувати фізичною реальністю, змушувати її діяти у межах «сценарію» як найближче до теоретичного опису. Досліджуване явище має бути заздалегідь препароване та ізольоване з тим, щоб воно могло слугувати наближенням до деякої ідеальної ситуації.

Світ на допиті – ось пафос сучасної науки : «карма європейської науки викриває себе в Новий час як карма садизму» (К. Свас’ян). Такий підхід до вивчення природи довів свою безперечну ефективність. Проте ефективність підходу зовсім не еквівалентний його істинності. Вийшло так, що наша сучасна концепція природи все більше відмовляється від всеосяжної цілісності давньогрецької природи, цілісності і єдності форми і руху, закону і життя, причинності і мети. Головним чином у розвитку сучасного дуалізму між думкою і протяжністю ми відокремили один від одного природу і дух, природу і свободу, Я і світ, суб’єкт і об’єкт. Ми вилучили людину з природи, помістили її зовні і проти неї і звели послідовно профановану природу до простого об’єкту людського знання.

Європейське Просвітництво було удосконаленням способів використання розуму, які існували до нього. Це був великий проект, що мав ідеальну мету і ставила перед суспільством і людиною великі завдання. Він багато в чому визначив хід розвитку індустріальної цивілізації і долю світу. Що стосується змісту цього проекту, то не всі ідеї, покладені в його основу, виявилися вірними. Деякі важливі установки Просвітництва виявилися несумісними з уявленнями про світ і людину, такими, що склалися в незахідних культурах. Ідеологічні компоненти європейського раціоналізму епохи Просвітництва полягали в абсолютизації розуму, в пригніченні низки важливих засобів пізнання – раціональних, але «неявних» (наприклад, традиції і здорового глузду), в усуненні того контролю, яким для раціональної свідомості служать моральні цінності.

Фінальний вклад у реалізацію проекту оволодіння природою був зроблений в другій половині XIX – першій половині XX ст. Тоді наукова і інженерна практика, які досягли до цього часу ефективності, і ґрунтоване на них індустріальне виробництво були повернені у бік реалізації наступного соціального проекту – створення суспільства добробуту і забезпечення у зв’язку з цим зростаючих потреб населення. Успішне здійснення в розвинених країнах цих проектів і знаменує собою народження техногенної цивілізації. Указані два соціальні проекти (оволодіння природою і створення суспільства добробуту) дослідники об’єднують в один «метапроект Модерну». При цьому стверджується, що цей проект був повністю реалізований і нині себе значною мірою вичерпав.

По-перше, тому що він був реалізований. По-друге, виявилось, що основні принципи і надії, на яких «проект Модерну» ґрунтувався, виявилися або помилковими або не виправданими. Творці європейської цивілізації думали, що будь-які задуми людина, подібно до Бога, зможе здійснити, що, виходячи із законів природи, можна задовольняти будь-які потреби, все поліпшити і зробити досконаліше (навіть саму природу і природу людини), що зробить людину стане могутнішою, а тому і щасливішою. Безумовно, людство набуло могутності, але не лише собі на благо. Істотніше те, що кожен успіх нової техніки обертається проблемами, які насилу вирішуються або не вирішуються взагалі.

ТЕХНІКА І МЕХАНІСТИЧНА КАРТИНА СВІТУ

Природа стала настільки механічною,

що починаєш цього соромитись.

Бернар де Фонтенель


Поняття техніка (як і поняття природа) стало вузловим у мисленні нашого часу. Однак, воно має свій витік в Давній Греції і, подібно всім давньогрецьким поняттям, не є просто словом, але формою думки, категорією і способом дослідження дійсності, за допомогою якої греки два з половиною тисячоліття тому прагнули пояснити дійсність, яка розвивається і подумки оволодіти нею.

Сама етимологія поняття «техніка» (technique) указує на своє джерело в мові, мисленні і світогляді давніх греків.

Рухаючись за етимологією, ми з самого початку знайдемо індоєвропейську основу, яка означає деревообробку або теслярське ремесло. У давніх греків ця основа з’явилася рано в tekton, в «будівельнику» та «теслі», уже відомому Гомеру і вшанованому в його епічній поезії. До цього tekton належить важливе слово techne, яке означає мистецтво чи майстерність тесляра і будівельника, а в загальному плані – мистецтво у будь-якому виробництві. Це слово потім набуває значення, з одного боку, майстерності і ремесла, а з іншого – здатності винаходити стратегеми і викреслювати плани і взагалі «спритного, вправного; махінації».

Від techne в грецькій мові сформувалося прикметник технікон (technikon), яке також означає загальну сукупність того, що є відповідним мистецтвом або майстерністю. За допомогою латинського technica ars, мистецтва вмілого виробництва, це слово перейшло у французьку мову, в якій у період надзвичайної технічної активності протягом XVII століття розвинувся термін technique. На початку XVIII століття він перейшов у німецьку мову в якості Technik для позначення широкої області всіх тих процедур і дій, які відносяться до митецького виробництву будь-якого роду. Нарешті, сьогодні для нас Technik означає в загальному сенсі підсумок і субстанцію всіх засобів і видів процедур, досконале володіння якими є умовою для компетентної практики мистецтва і майстерності.

Слово «машина», яке тісно пов’язане з «технікою», теж є в своїх витоках грецьким. Уже в гомерівської Греції ми зустрічаємо «мехос» (mechos), що означає щось подібне до «трюку або засобу в складній ситуації». Похідна конструкція від «мехос» – «механе» (mechane) також має первинне значення ліків, хитрощів або розумно придуманих засобів, якими хтось видобуває щось. Це слово, яке означає «засоби, за допомогою яких виходить щось», використовується в класичній Греції V століття для конкретної «машини», а саме для театральних і військових машин.

Римляни запозичали це слово у вигляді «machina», яке пізніше перейшло в романо-германські та слов’янські мови. У нашому «механістичному» погляді на світ, витоки якого в природознавстві XVII століття, цей термін набув виняткову важливість. Основний постулат механістичної філософії полягає в тому, що світ функціонує згідно принципам механіки, повторюваність яких може бути виражена у формі законів природи, що в ідеалі приймають вигляд математичних формул.

Ще Аристотель, який стояв на позиціях гілозоїзму і, пояснюючи рух планет, закликав думати про зірки не як про прості тіла або одиниці, розташовані у певному порядку і абсолютно неживі. Для філософа була очевидною необхідність сприйняття зірок як істот, наділених життям і волею. Такий підхід дозволяв зрозуміти дивацтва в русі планет, оскільки, як будь-який живий організм, планети можуть перебувати в різному стані здоров’я, чому й відповідають різні види поведінки. Навіть критики Аристотеля в XVI і XVII століть продовжували наділяти фізичні об’єкти життям. Так, Джордано Бруно вважав зірки, яким притаманні душі. Вільям Гілберт, незважаючи на цілком сучасний з першого погляду підхід до експериментів з магнітами, докоряв Аристотелю за те, що той не зробив наступний крок. Грецький філософ заперечував існування душі у Землі – необачність, яку прагне виправити Гілберт, який стверджував що планети, зірки, «благородна Земля» і цілий світ керуються душами, тому мають схильність до самозбереження. Керуються душами, а не фізичними законами.

Там де переважали подібні органічні аналогії, виникало і загальне припущення, що між фізичними об’єктами існують особливі зв’язки – симпатії. Вони дозволяють тілам впливати один на одного, навіть коли ті не знаходяться в контакті. Найзнаменитіші приклади такого впливу – популярне уявлення про вплив зірок на долі людей і переконання адептів алхімії у тому, що деякі сполучення планет сприяють успіху конкретних експериментів.

Контраст між філософією Ренесансу, що проводила аналогії мікрокосму з макрокосмом, і новою механікою XVII століття помітний у висловлюваннях Леонардо да Вінчі і Йогана Кеплера. Незважаючи на свій технічний геній і захоплення літальними машинами, Леонардо вважав природу живим організмом:

Ми можемо сказати, що Земля є рослинна душа, і що плоть її – суша, кістки – пасма гір, укладене в серце кров’яне озеро – Океан…


Кеплер ж, незважаючи на інтерес до містики чисел і анімізму, в 1605 р вже проголошує цілком механистическую програму:

Я глибоко занурився у вивчення фізичних причин. Моя мета – показати, що небесна машина більше схожа не на одухотворений організм, а на годинник. Більше того, я покажу, яким чином цю фізичну концепцію можна представити у вигляді обчислення та геометрії.


Силу геометрії як інструменту для аналізу природних явищ Кеплер демонструє, звівши орбіти планет до еліпсів, а не до кіл, більш досконалих, ніж еліпси. Галілей відкриває співвідношення між швидкістю, часом і відстанню при рівноприскореному падінні тіла, а також досліджує параболічні траєкторії метальних снарядів. Однак геометрію як аналітичний інструмент (механіцизм) можна було застосувати лише до ідеалізованих уявленнь природних явищ, забувши на час про складне різноманітті реального світу (органіцизм). Одного разу створена геометрична модель згодом могла використовуватися для того, щоб перевіряти, наскільки близько відповідають їй події у фізичному світі. Така можливість створювати два світу, пов’язувати реальний світ з ідеалізованої математичною моделлю, стала однією з основ, на яких стоїть сучасна наука. Необхідний при цьому процес абстрагування легше протікав в механістичному, ніж в органічному Всесвіті. І чим більш успішним був метод, тим сильніше він сприяв погляду, що найбільш фундаментальними елементами творіння є саме ті, які піддаються математичному аналізу: форма, розташування і рух частинок. Така пристрасть до частинок (атомів, корпускул), настільки далека, наприклад, для середньовічної європейської або китайської філософії, у XVII столітті стало характерною рисою західної науки. Кризове світовідчуття розпаду колись цілісного Космосу висловив Джон Донн:


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал