Ввасиль Лизанчук, 2010 Василь Лизанчук Російщення – це поглинання УкРаїни Росією Аґресивний наступ на українство



Скачати 192.93 Kb.

Дата конвертації01.01.2017
Розмір192.93 Kb.

© Ввасиль Лизанчук, 2010
Василь Лизанчук
Російщення –
це поглинання УкРаїни Росією
Аґресивний наступна українство
Неупереджене осмислення сучасних російсько-українських відносин, політико-ідеологічної, морально-психологічної ситуації в Україні дає підставу стверджувати, що нині розгорнуто потужний цинічно-аґресивний наступна українство. Оксана Пахльовська влучно підкреслила Щойно здобулися на якийсь мінімальний поступу вивченні історії України, щойно була розкреслена мапа української гекатомби – від Голодомору, репресій, нищення всього живого націй землі, – повилізали на світ Божий ящури з радянських печер, повдягалися в міністерській депутатські костюми і наповнили країну смородом недорозкладеного тіла радянської імперії Зовнішні та внутрішні недруги використовують різноманітні засоби і методи для вироблення в українців особливої форми російської свідомості, перетворення їх у позанаціональну біологічну масу. Мовляв, Україна – “смешное недоразумение”, історична аномалія, усунути яку можна припиненням існування української України. Ці думки постійно вкраплюються в безкінечні серіали, виступи істориків, політиків, якими себе вважають Д. Табачник, В. Колєсніченко, О. Єфремов, П. Симоненко, С. Гриневецький, І. Богословська та інші підручні В. Януковича. Інформаційний простір України наскрізь пробитий і простріляний антиукраїнськими атаками, – підкреслює Наталя
Дзюбенко-Мейс. – Настійно вбивають у голови, що українська пісня – немодна і несучасна, культура архаїчна, література – націоналістична, політика – суцільний розбраті рейвах, української журналістики зовсім немає, мова – недорозвинена, бо не наростила власної термінології [2].
Найцілеспрямованіші удари аґресори-україноненависники наносять українській мові. Адже мова – це основа безпеки нації і держави. Мова – то серце народу гине мова – гине народ (Іван
Огі єнко). В автобіографії Григір Тютюнник розповідав, щороку віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас. Через два тижні цей клас було ліквідовано замалим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу ідо року я розмовляв, писав листи іноді оповідання) виключно російською мовою. Силові методи відлучення від української мови, культури, духовності, національних традицій, звичаїв застосовують і нині. У Луганську напередодні нового навчального року начальниця міського управління освіти В. Кіяшко закриває українські класи в школах під приводом заощадження коштів – об’єднує ці класи як малонаповнені (у них по 12–17 учнів) із російськомовними. Як наслідок, у цих класах буде до 40 учнів, і вони будуть уже російськомовними [4], – наголошує Ірина Магрицька. Про морально-психологічну ситуацію, яка передувала відродженню національної самосвідомості, Григір Тютюник написав так Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер ужене розлучаюся до самої смерті [5]. За цими словами відчуваються і гіркота пізнього прозріння, і радість від духовної чистоти, яка вилилася в чутливу душу Григора Тютюнника, бо виконав заповіт совісті українського народу – Т. Шевченка:
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
З тривогою запитуючи прозріють ті Петрики і Васильки, Катрусі й Марічки, яких нині, в Українській державі зросійщують, позбавляють права знати правдиву українську історію, що формує систему цінностей, – основу утвердження національної ідентичності і патріотизму Чи не тому водночас із цинічним і безцеремонним обмеженням функціонування української мовив Україні прислужники Російської імперської держави каструють українську історію Вони ж бо добре знають, що безпам’ятні є генетичною сировиною для інших культура отже, і для інших держав. Політика пам’яті – це політика поваги до себе ідо інших. Головним підходом до утвердження історичної пам’яті повинна бути правда, якою би гіркою вона не була для росіян, поляків, угорців, румунів, українців. Правда – це духовне поняття, воно не потребує пояснення [6]. Не можна бути політично й економічно незалежною державою, не будучи незалежним духовно і культурно, не маючи еліти, яка міцно стоїть на українському культурному ґрунті. На жаль, в Україні чимало керівників різних ранґів тілом і матеріальними інтересами – в Росії. Досліджуючи міжнаціональні відносини у Східній Європі, професор Я. Дашкевич сформулював кілька принципів, які визначають зміст цих стосунків. Кожний експансивний і аґресивний народ (держава, нація) – це дестабілізуючий фактору політичному минулому і сучасному.

Російщення – це поглинання України Росією
7
2. Кожна експансія, незалежно від того, якими мотивами її виправдовують, – це прояв імперіалізму, тому що її метою є підкорення чужого народу і захоплення території, на якій він живе. Кожен народ, що опинився у становищі завойованого, має право боротися засвою рівноправність як народу і за повноправність території, на якій він мешкає у випадку, коли боротьба за рівноправність не дає результатів, має таке саме право боротися за повну незалежність. Національно-визвольна боротьба не виникає є умовах цілковитої рівноправності націй передумовою її є співвідношення “нація-гнобитель – нація-пригноблений”, “нація-дискримінатор – нація- дискримінований. Методи національно-визвольної боротьби диктує нація-гнобитель; якщо мирні (кажучи з точки зору наближення до наших часів – парламентські, пасивного спротиву) способи боротьби не дають результатів, то пригноблена нація змушена застосовувати збройні методи боротьби ступінь і характер пригноблення визначає рівень інтенсивності боротьби пригноблених. Кожна імперіалістична держава, незалежно від своїх розмірів, незалежно від того чи її колонії розташовані у неї під боком, чи за морями, побудована на підкоренні чужого народу і аґресії на чужу територію, має свій початок і свій кінець від політичної мудрості керівників панівної нації залежить, чи розвал імперії кінчається більшими чи меншими втратами для колишньої панівної нації У контексті цих шести положень Я. Дашкевича про міжнаціональні відносини в Східній Європій треба розглядати, зіставляти відносини Росії та України. У передмові до моєї монографії Навічно кайдани кували факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні Я. Дашкевич писав Горду, войовничу, незалежну козацьку націю, що завзято боронила свій край від ворогів тане хотіла підкорятися окупантам, треба було підкорювати всіма доступними способами фізичного і духовного винищення. Москва – біла і червона – мала у своєму розпорядженні великий асортимент засобів колоніального панування. Всі вони були перевірені – з ліпшими та гіршими (для гнобителя) наслідками. «Зросійщувати!» – таким був наказ, проголошений царями і генсеками, їхніми підручними різних ранґів та переданий до виконання всім справжнім російським патріотам. Бо лише ліквідувавши бунтівливий народ як націю, можна було остаточно вирішити українське питання, зняти його з порядку денного міжнародної політики та і власного сумління. Не было, нет и небу- дет»”. Завданню зросійщувати за будь-яку ціну були підпорядковані всі інші методи боротьби з непокірним народом. Російщення щільно сплелося з політикою геноциду української нації, бо здесяткованих розстрілами, депортаціями, штучним голодом легше залякати й асимілювати. Денаціоналізація насильницькими методами – терором, ліквідацією культурних здобутків, забороною шкіл, друку, врешті, мови – булав арсеналі різних держав, що окупували українські землі Польщі й Чехословаччини (та Словаччини, Угорщини і Румунії, Кримського ханства і Туреччини, але найвишуканіші та найрафінованіші й водночас найбрутальніші (бо завжди підкріплені геноцидом) методи застосовувала Росія. Вона здобула сумнівної вартості високоґатункову монополію на специфічні засоби винищення національного духовного життя народу – антиукраїнського етноциду й антиукраїнського лінґвоциду. Треба відверто сказати – з чималими досягненнями ліквідацією питомого більшості націй світу натурального приросту українців, відібранням рідної мови у значної частини народу, спаплюженням національної ідеї – дороговказу вжитті кожного поневоленого народу, який бореться за своє незалежне майбутнє, розтоптанням і обплюванням національних святощів й історичної пам’яті народу, перетворенням нації у народ з найменшим у Європі відсотком національної інтелігенції (ой, яка жне- безпечна та інтелігенція, як треба її пильнувати й періодично винищувати, вбиванням національних ідеалів і бажань. Я. Дашкевич зазначав, що історія російщення України пройшла низку етапів. Народ був твердий, спершу по-козацьки завзятий, пізніше по-селянськи впертий. Натиск посилювався в геометричній прогресії, щоб досягти два апогеї перший – в роках штучного голоду та контрукраїнізації; другий – у часах жорстокої терористичної боротьби з національно-визвольним рухом х pp. минулого століття. Досліджуючи, спеціально, сили, засоби і результати контрукраїнізації (іншими словами – російщення), він дійшов свого часу висновків [8], які розкривають механізм російщення у колишній Радянській Україні – колонії тогочасної Росії. Основними зросійщувачами, що на початку х pp.
XX ст. виконували безпосередні та посередні накази шовіністичної Москви, були) Верхівка КП(б)У, в якій українські – за національною свідомістю – комуністи ніколи не досягли хоча б кількісної переваги, в якій генеральним секретарем ніколи не був українець, а українські керівні кадри завжди дискримінувалися керівництво КП(б)У постійно було в руках російських великодержавників, яких підтримував московський центр) Російська і зросійщена бюрократична верхівка адміністративних установа ще більше могутніх трестів і синдикатів, що ніколи не підпорядковувалися Харкову чи Києву) Російське і зросійщене міщанство так само, як російський і зросійщений пролетаріат, переконані у своїй російській вищості, у своєму революційному культуртрегерстві, у світовому месіанізмі переможної російської ідеї, що вилилася в принцип перемоги соціалістичної революції водній окремо взятій країні та в стереотип про старшого російського брата.

ІлюстрацІї
4/ 2010
8
4) Російська і зросійщена інтелігенція, значною мірою єврейська та українська (“малоросійська”) за походженням, яка подавала себе за людей російської культури, що “по-науковому” заперечували саме існування української нації, окремої від великоросійської та рівноправної з нею) Органи ЧК та її спадкоємці, а також Червона армія як охоронці єдиної і неподільної імперії) Російська православна церква – за багатовіковими традиціями, незважаючи на переслідування збоку Червоної Росії (конкурентна боротьба за душі, – носій цієї ж ідеї єдиної і неподільної державної системи.
Українська нація має всі підстави, щоб скласти звинувачувальний акт щодо російського окупаційного режиму, незалежно від того, чи цей режим був зафарбований у білий або червоний колір. Антиукраїнське – зросійщувальне – ядро режиму існувало і зберігалося весь час, – наголошував Я. Дашкевич. У цьому звинувачувальному висновку головне місце займає і займатиме етноцид українців, що його було розбудовано в цілу систему. Починаючи від фізичного винищення української інтелігенції, штучного голоду, організованого якраз для українців яку межах України, такі поза ними (українські поселення Кубані, Саратівщини, Курщини, до прикладу) з метою знищити здорове етнічне ядро нації – українське економічно незалежне селянство.
Отже, починаючи з фізичного винищення української нації лише зате, що вона українська, і дискримінації його представників у адміністрації, армії (особливо західних українців) – до відвертого проповідування російської вищості, російського расизму, українцям прищеплювали почуття меншовартості, доводили до девальвації і падіння престижності всього українського, ліквідовували українські школи, культурні заклади, закривали українські засоби масової інформації, позбавляли українських газет, журналів, скорочували українські години радіомовлення і телевізійних передач. Підтримували національне ренеґатство, проводили широкі кампанії проти т. зв. українського націоналізму, до ознак якого зарахували вживання української мови та українську вишиванку. В парі з планованим згори етноцидом ішов також плановий згори лінґвоцид. Штучно було обмежено сферу вживання української мови до мови для домашнього користування. Для того щоб розірвати зв’язки українського народу з Заходом, а закріпити орієнтацію лишена Москву і через Москву, було різко обмежено посередницьку функцію української мови, зведено українську перекладацьку діяльність майже виключно до художньої літератури. Видання книжок українською мовою з року нарік зменшувалося українська мова перестала бути, практично, науковою мовою, – підкреслював Я. Дашкевич. – Етно- і лінґвоцид з особливою люттю застосовано до окраїн української етнічної території, що залишилися за межами колишньої УРСР, та до українських етнічних островів східної діаспори. Ще у 1931–1933 pp. на цих територіях було ліквідовано українські школи, пресу, радіомовлення, клуби. У великих містах Росії, в Середній Азії було знищено українські земляцтва, культурні об’єднання. При введенні паспортної системи як поза Україною, такі в Україні, особливо Південній та Лівобережній, під тиском вписували у відповідну графу національність «русский» замість “українець”.
Етноцид і російщення довели до глибоких демографічних змін. Терор спричинив еміґрацію на Північ та Схід (втеча від переслідувань за націоналізм, а в період Другої світової війни – велетенський вихід української інтелігенції на Захід саме через терористичне переслідування проявів українства. В усіх ділянках культури здійснювалося російщення. Масово винищували пам’ятки давньоукраїнської культури, включаючи пам’ятки світового значення. У такий спосіб вбивали якраз українську історичну пам’ять. Під кличем боротьби з націоналізмом винищували все те, що в сучасній культурі в різних ділянках творчості – виходило понад провінційний рівень і, таким чином, могло відвертати увагу від вищої російської культури. З особливою люттю винищували українську масову культуру – естрадну пісню, музику. Певні категорії інструментів (бандура) було проголошено націоналістичними, а бандуристів ліквідували фізично. Для ліпшого контролю і диктату було запроваджено одержавлені творчі спілки. Страшних ударів завдали українській науці, особливо гуманітарним її ділянкам. Неодноразові чистки в Академії наук та в університетах, починаючи з х, а закінчуючи ми pp., ліквідація самоврядних наукових товариств – республіканських та регіональних, – мали пришвидшити глибоку провінціалізацію української науки, широко відкрити т. зв. союзні двері для тих, хто погоджувався на російщення наукової творчості. Зрештою, кращі наукові сили переманювали або просто переводили у Росію, девони відразу потрапляли до рук зро- сійщувачів.
Насильницьки було ліквідовано ті церкви, що мали національний характер – Українську автокефальну православну церкву, її відгалуження, Українську греко-католицьку церкву Наприкінці переднього слова Учи неложними устами сказати правду до книжки Навічно кайдани кували професор Я. Дашкевич підкреслив, щосили зросійщувачів та їхніх колаборантів в Україні ще не розгромлені, вони становлять велику загрозу для української нації Новітні зросійщувачі під гаслом так званої природної українсько-російської двомовності продовжують підступно втручатися у внутрішній розвиток української мови, штучно зближуючи її з російською, що може призвести до знищення української мови як незалежного мовного утворення.

Російщення – це поглинання України Росією
9
Нагадаємо, що Юрій Шевельов, дослідник мовної політики в Україні, що її проводили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ ст., так визначив її специфіку за комуністичної тоталітарної системи Урядове втручання взагалі, а вданому випадку збоку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково накидаючи державну мову через освітню систему зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих класичних метод радянська система встановлює контроль надструктурою української мови забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописній орфоепічні правила, а натомість пропаґує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином, на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної, сфери всередину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, ай у самій мові [11].
Мова – генетичний код нації
Обстоюючи природне, гуманістичне право відроджувати, утверджувати нині у кожній клітині державного, суспільного організму українську мову, часто арґументуємо це тезою, що мова – генетичний код нації. Не викликає заперечення, що здатність до комунікацій із зовнішнім світом у людини, тварини закодована в генах і передається нащадкам. Тому очевидним є запитання як пов’язані генетичний код, що стосується мовних комунікацій, із технологією обробки інформації мозком у випадках, коли на вході маємо інформацію у рідномовному та чужомовному кодах. Своє розуміння цієї малодослідженої, але дуже важливої проблеми виклав у статті Мова, інтелект, людина з погляду інформатики доктор технічних наук, академік Української академії інформатики Володимир
Гарбарчук Очевидно, що базовий генетичний коду кожної людини закладений першобатьками і є одним із багатьох ланцюжків у генетичному коді. Встановлено, що генетичний код дуже стійкий, а це ґарантує ідентичність базових ознак і властивостей виду для кожної окремої особи. Змінив генетичному коді можливі під впливом дуже сильних біологічних, фізико-хімічних збурень, що спричиняє мутації, тобто спотворення генетичного коду, внаслідок чого нащадки матимуть вади, непередбачені нормальним генетичним кодом батьків. Встановлено, що набуті батьками здібності не кодуються, отже, не передаються нащадкам. Зате можуть передаватися захворювання, які призводять до мутацій генетичного коду батьків через біохімічні процеси. Навіть суттєві фізичні ушкодження не спричиняють мутацій у генетичному коді. Інакше, не дай Боже, люди, що втрачають ноги, руки навійні, в аваріях, народжували б одноруких, одноногих нащадків Отож мова як один із найважливіших компонентів генетичного коду не може перекодовуватися лише тому, що людина живе в чужомовному середовищі. Мовний процес людини дуже складний, високоефективний процес мозкової, нейронної, м’язової діяльності багатьох органів людини. За багатотисячну еволюцію людини процес управління всіма органами мовотворення доведений до оптимального. Але це слушно тільки для рівномірного середовища, тобто для процесів сприйняття й обробки та видачі інформації в рідномовному коді. Відповідно, процес мовотворення для чужоземного середовища неоптимальний, тобто завжди гірший, ніж для рідномовного
1
Що далі мова якоїсь людини за фонетикою, лексикою (звуковою гамою, звуковим спектром) від тієї, в середовищі якої вона існує, то більші витрати енергії і часу потрібні на обробку цієї чужомовної інформації. Режим роботи органів мовотворення й обробки інформації неоптимальний, перевантажений. Частина інформації або не приймається, або передається спотворено, наприклад, через те, що м’язи не можуть забезпечити відповідну ґенерацію звуків. Усі ми добре знаємо, як важко грузинам, китайцям, японцям правильно розмовляти українською чи іншою європейською мовою. І навпаки. Те, що ми називаємо акцентом, є результатом нездатності органів мовотворення, закодованих на один генетичний код, відтворювати окремі звукові гармоніки мовного спектру чужої мови. Те, що генетичні москвини (“русские”) важко засвоюють українську мову, є одним із фундаментальних, генетичних доказів різності, а не спільності нашого походження. Генетику не обдуриш, але це не може бути критерієм визначення вищості чи нижчості мови, нації — кожному своє, дане Богом!
Отже, оптимальною для кожної людини є прабатьківська рідна мова в генетичному розумінні. Тривале перебування людини в чужомовному середовищі змушує працювати в неоптимальному, перевантаженому режимі всі органи, пов’язані з процесом мовотворення й обробки чужомовної інформації, що може спричинити нервові захворювання з переходом на генні мутації.
Людина має надійну систему комунікацій із зовнішнім світом, причому засобів сприймання (введення) інформації більше, ніж засобів видачі інформації. Це є основою системи забезпечення достовірною та альтернативною інформацією для створення надійного ухвалення рішень, оцінки ситуацій, тобто
1
В. Гарбарчук вважає, що процес визначення рідномовності для нащадків від різномовних, тобто різнонаціональних батьків, потребує окремих досліджень.

ІлюстрацІї
4/ 2010
10
ґарантом надійного виживання. Мова – це один із найскладніших засобів спілкування. Змовою пов’язані функції інших засобів комунікації (слуховій зорові. При візуальному спілкуванні мовою коли видно співрозмовника) органи зору сприймають додаткову інформацію (рухи, міміку, жести, артикуляцію губ, тобто працює кілька каналів паралельного вводу, обробки та видачі інформації. Це також підвищує надійність системи комунікацій особи. Генетично рідна мова сприймається з найбільшою інформаційною повнотою.
Розумова діяльність примушує працювати глибинні мозкові структури. Чужомовна інформація сприймається з різною повнотою, залежно від володіння цією мовою. Отже, існування в чужомовному середовищі пов’язане з тим, що інтелектуальний потенціал, налаштований на генетично рідну мову, використовується не в повному обсязі, чужомовна інформація обробляється неповністю, з неповною семантикою. Результат — неповноцінна вихідна інформація. Так, органи людини працюють із перевантаженням, а інтелектуальні, мозкові ресурси в чужомовному середовищі використовуються неповністю. Невикористані можливості мозку згодом призводять до деградації інтелектуального потенціалу особи. Алгоритм обробки чужомовної інформації вимагає використання кількох додаткових функцій 1) перекодування чужомовної інформації на рідномовний коду якому ця інформація обробляється мозком 2) декодування, зворотне перекодування з рідного на чужий код із видачею в цьому коді.
Можливі варіанти, що їх реалізують перекладачі, тоді перекодування відбувається один раз – на вході або на виході. Трансляції-ретрансляції такого типу не тільки спричиняють додаткові витрати часу та енергії, алей пов’язані із втратою інформації на вході та (або) на виході. Тобто мозок працює не тільки з перевантаженням, алей неефективно, тому що може неправильно сприймати, перекодовувати інформацію і видавати зовсім не ту, яка відповідає дійсності. Згадаймо, скільки є кумедних прикладів із перекладами, коли використовують багатозначні слова.
Невикористані мозкові ресурси деградують, і людина крокує (в інтелектуальному розумінні) до біоробота. Мабуть, зрозуміло тепер, чому імперії, особливо Російська, інтуїтивно, але “ґеніально” починали колонізацію шляхом нищення рідної мови поневолених народів. Переходячи на чужу мову, інтелект людини працює у спрощеному варіанті, тільки для орієнтації у середовищі існування. З покоління в покоління це спричиняє деґрадацію поневолених і спрощує проблему управління цими біороботами. Хоч це не призводить до зміни генетичного коду, але еволюційна деґрадація функцій мозку може викликати відповідні нервові захворювання, наслідком яких і може бути генна мутація. Згадаймо також, як бурхливо розвивалися творчі здобутки націй, які виривалися з полону імперії, особливо в перші роки. Отже, просипалися законсервовані ресурси мозку. Таким явищем була українізація (деросійщення. –
В. Л.) у ті роки минулого століття, що її брутально припинив комуністичний режим Сталіна, знищивши мільйони національно свідомих українців. Нині також нахабно й цинічно перешкоджає п’ята московська колона в незалежній Україні відродженню рідної мови українців.
Отож чужомовне середовище постійного існування негативно впливає на інтелектуальний потенціал людини, призводить до його деґрадації, що через багато поколінь може бути причиною незворотних наслідків через нервові захворювання з можливими мутаціями. Ймовірність позитивних наслідків від таких мутацій мізерна. Багатомовність розвиває тільки поверхові можливості мозку і може бути корисною, якщо однією з робочих мов є рідна.
Якщо виходити з догматів Біблії, то, створивши людину за своєю подобою, Бог заклав у її генетичний код великі, Божі, можливості. Якщо виходити з дарвінізму, то генетичний код людини має мавпячу структуру. Тоді людина може розглядатись як мутант мавпи, але з позитивним впливом мутації на генетичний код. Але це, як зазначає В. Гарбарчук, окрема проблема. Зрозуміло, що забагато поколінь відбуваються мутації в генетичному коді людини, зокрема в генетичних мовних ланцюжках. Комфортність існування в чужомовному середовищі ще не означає, що такий самий комфорт створений і для мозку. Про це вже викладено вище. Можна стверджувати, що нащадки від генетично одномовних батьків мають менш ушкоджений генетичний код, ніж діти інтернаціоналістів. Усе це практично не досліджують. Однак не можна сказати, що це питання не вирішується в біосві ті. Різнотипні рослини, тварини не спаровуються, вони значно відповідальніше ставляться до свого потомства. У людини ж це питання втратило будь-які обмеження. Смішно, коли говорить про родослів- ну свого кота чи собаки людина, яка не знає власного роду Так що питання хто розумніший ще незакрите. Наші малограмотні предки в різні способи забезпечували достойне продовження роду, застосовуючи всілякі табу, релігійні та інші обмеження. Це не означає, як зауважує В. Гарбар- чук, що він категорично проти різнонаціональних шлюбів. Усе це значно складніше, ніж здається. Досить проаналізувати найвідоміших мутантів – злих і добрих геніїв, щоб задуматися. Наполеон,
Лєнін, Сталін, Гітлері К – монстри, що мали невідоме національне походження, жили і керували чужомовними для них народами. Це вони розробили протилежні, але чужі людській природі теорії інтернаціоналізму, фашизму, нацизму, шовінізму, націонал-більшовизму. Результати відомі. Найвдалішим прикладом інтернаціоналіста є булгаківський Шаріков.
Аналізуючи життя добрих геніїв – Гоголя, Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка, Лесі Українки, – побачимо те, що лежить на поверхні, а в глибині ще цікавіше. Тонка натура Гоголя не змогла нормально

Російщення – це поглинання України Росією
11
існувати в чужомовному середовищі. Кінець його трагічний. Але читаючи твори Гоголя про українців навіть у російськомовному варіанті, можна відчути глибину розуміння душі, природи українського народу та його землі. Те саме і в Шевченка, Лесі Українки. Російськомовні твори цих геніїв дуже посередні, у них немає душі. Зате яка глибина у рідномовних творах Талановиті твори Пушкіна,
Лєрмонтова глибоко філософські, історичні, але в них немає душі росіянина. Отже, вони все-таки поверхові стосовно духу народу, мовою якого писали ці генетичні “іншомовники”.
Володимир Гарбарчук слушно зауважив, що приклади – це ще не теорія, але своєю статтею хотів привернути увагу науковців до надзвичайно цікавої, стратегічно важливої теми для будь-якого народу. Згідно висновків автора Чужомовне середовище шкідливе для будь-якої людини при постійному перебуванні в ньому, особливо, коли це середовище примусово нав’язане. Людина, яка думає про себе і своє потомство, про свою націю, повинна для рівноваги створювати рідномовне середовище в своєму оточенні, всім ї, якщо вимушена перебувати в чужомовному середовищі. Якнайшвидше відродження, навіть примусовий перехідна державну мову в Україні для деґрадантів та яничар, сприятиме дуже швидкому і бурхливому зростанню інтелектуальної плідної діяльності розконсервованого інтелекту нації. Нацменшинам треба сприяти у створенні рідномовного для них середовища, але не шляхом дискредитації української мови [13].
Приневолення відмовитися від своєї мови, національної культури, духовності, які добровільне позбавлення себе рідної мови, національного життєвого середовища, традицій, звичаїв (самоасиміля- ція) – акт однаково протиприродний, який рано чи пізно повертається до справжньої людини моральною карою, стражданням. Про трагічний кінець М. Гоголя згадував у своїй статті В. Гар- барчук. Іван Франко у праці “Двоязичність і дволичність розкрив причини болісної внутрішньої гоголівської трагедії Візьмемо для прикладу двох геніальних українців – Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянню до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невольницьке життя Шевченка А в їх духовній діяльності що бачимо – запитував І. Франко і відповідав — У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної Євангелії як Марія. Які були причини такого кінця гоголевої кар’єри, ріжні ріжно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займає відчуження геніального Українця від рідної мови Варті серйозної уваги наукові дослідження, осмислення морально-психологічної атмосфери в Російській імперії, яка привласнила не лише М. Гоголя, перетворивши кар’єру письменника на імперський прототип напряму, що ним мало еволюціонувати культурне самовизнання українців. М. Гоголь як письменник з’явився не з російського досвіду, а як наслідок поєднання трьох культур імперської, російської та української. У нього відбувалася боротьба різних ідентичностей, цінностей та культура також постійні вагання між ідентифікацією з власним корінням (українським) і тяжінням до панівних імперських кіл.
Російська імперія доволі вибірково вводила в російську культуру певну інтелектуальну продукцію чи індивідів. Панівна позиція, що її посідали в імперії росіяни, давала їм змогу не тільки вибирати, що саме становитиме актив російської національної культури, ай визначати критерії та дискурс літературного канону для захисту своєї культурної гегемонії. М. Гоголь став російським завдяки лише єдиному чинникові – його прийняла, залучила до себе російська імперська спільнота. Росіянином зробив його імперський дискурс, який був зацікавлений затвердити і зберегти таку класифікацію. І саму особу М. Гоголя, і невідворотні історичні обставини імперія використовувала для збереження колоніального стану. Відносна рівновага між українцями та росіянами, про яку мріяв письменник (Знаю тільки те, що ніяк не надав би переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ані росіянинові перед малоросіянином” – з листа до Олександри Смірнової-Росест), фактично порушувалася на користь росіян.
Безперечно, природне взаємозбагачення різних культур при повному збереженні й розвиткові їх національної сутності корисне. Але московське ставлення до України було і, на жаль, є зневажливим, аґресивним, спрямованим на плюндрування української освіти, науки, культури, мови, національних звичаїв, традицій, суспільно-економічних відносин – всього, що дихало і дихає українським духом.
Насильницька асиміляція
Розглядаючи проблему російщення у дисертації Зміни національного складу та мовної структури населення України за 1959–1989 pp.”, Володимир Скляр зосередився на трьох аспектах
1. Російщення як кінцева мета царського і радянського керівництва, тобто повне і незворотне поглинання Росією України, перетворення останньої лише у провінцію, адміністративно-територіальну одиницю, а українців – на росіян замовою та національною самосвідомістю українського етнічного походження. Російщення як політика царського, а згодом – і комуністичного режимів, спрямована на досягнення цієї мети, що знайшла своє втілення у масовому заселенні росіянами українських зе-

ІлюстрацІї
4/ 2010
12
мель та виселенні українців за межі своєї історичної Батьківщини і в процесах мовної та етнічної їх асиміляції, що особливо активно розгорнулися у ті pp. Масштаби російської міґрації в Україну у 1959–1989 pp. значно зросли порівняно з довоєнним періодом та часами Російської імперії. Природна асиміляція відбувається там, де корінна більшість поступово поглинає зайшлу меншість. Українці ж є автохтонами на своїх етнічних землях, ідо того ж складали не меншість, а більшість серед населення, тому їх асиміляцію (російщення) в Україні природною вважати не можна. Російщен ня українців на їхніх етнічних землях було явищем неприродної, а штучної, насильницької асиміляції. У результаті реалізації політики російщення України українці фактично опинилися у становищі національної меншини, чисельно не будучи нею.
Найважливішу роль у прискоренні чи гальмуванні мовної й етнічної асиміляції відіграє соціальний престиж тієї чи іншої мови. Її статусу суспільстві визначається політикою держави. За радянського режиму, хоча формальної заборони не було, створювалися несприятливі умови для нормального функціонування української мови, для вільного розвитку національної самосвідомості українців. Російська мова фактично отримала статус державної в Україні, а українську мову упосліджували. Відбулося витіснення української мови з вищої школи та шкільництва, особливо у містах. У 1988-
1989 pp. більша частина школярів (51,8 %) навчалася у російських школах, з 1959 року українська мова не була обов’язковим шкільним предметом. Політика російщення знайшла своє втілення у системі заходів, зокрема у репресивних, спрямованих не лишена витіснення української мови та обмеження української культури, ай на створення серед українців відчуття мовної меншовартості, національного нігілізму, коли протиприродне відречення від рідної мови видавалося за добровільне, прогресивне історичне явище.
Темпи зростання чисельності українців зазнали значного скорочення, особливо у ті pp. минулого століття. Вони суттєво поступалися темпам приросту всього населення України, водночас темпи приросту росіян були майже в чотири рази вищими, ніж українців, відповідно 60 % та 16 %. Зберігалася значна територіальна диференціація у динаміці чисельності українців, у семи центральних та північних областях відбувалося навіть деяке зменшення їхнього числа. Питома вага українців у загальному прирості населення була значно меншою, ніж їхня частка серед усього населення України. Навпаки, росіяни вже мали у ті pp. абсолютну більшість у прирості всього населення України. За 1959–1989 pp. загальна чисельність населення Донецько-Придніпровського та Південного регіонів зростала переважно за рахунок російської національної меншини. За тридцять років помітно знизилася частка українців серед усього населення України загалом, а також у 17 з 25 областей, натомість частка росіян зросла, особливо високою вона була у східних і південних областях. У цих областях намітилася тенденція перетворення росіян із національної меншини у більшість населення не за рахунок природних чинників, а завдяки механічному приросту та етнічній асиміляції інших на- родів.
Порівняльний аналіз змін чисельності українськомовних та російськомовних українців дозволив Володимирові Скляру дослідити деякі тенденції, що не могли бути виявлені без такого поділу, особливо це стосується вивчення процесів мовної асиміляції у середовищі корінної нації. Темпи приросту українськомовних українців (9 %) доволі суттєво поступалися зростанню російськомовних українців, при цьому у ті pp. перевага й в абсолютних показниках була за останніми. Внаслідок цього у ті роки загальна чисельність корінної нації збільшувалася переважно за рахунок російськомовних. Ця тенденція простежується у всіх трьох регіонах, а водному з них – Донецько-
Придніпровському – відбулося навіть зменшення числа українців, що зберегли рідну мову. У цьому регіоні весь приріст чисельності українців був досягнутий лише завдяки російськомовним.
Серед українців посилилася мовна асиміляція, невпинно зростала частка російськомовних і, відповідно, скорочувалася частка українськомовних, особливо на Півдні та Сході. На основі аналізу статистичних матеріалів В. Скляр виявив таку закономірність рівень мовної асиміляції українців безпосередньо залежав від загальної чисельності росіян у тій чи іншій області. Встановлено, що за досліджуваний період, особливо у ті pp., не росіяни, а українці штучно опинилися у становищі національної меншини на своїй землі.
Загалом в Україні темпи приросту чисельності російськомовного населення убули значно вищими (66,12 %), ніж українськомовного (8,87 %). До того ж, перевага спостерігається не лише у відносних, айв абсолютних показниках. Так, російськомовне населення за тридцять років збільшилося на 6 млн 726,2 тис. осіб, а українськомовне – лишена млн 709,6 тис. осіб. За цей час серед загального приросту всього населення України російськомовні становили 70,19 %, а українськомовні – лише 28,26 %. У Донецько-Придніпровському регіоні відбувалося навіть скорочення загального числа українськомовних, особливо в ті pp. Тобто загальна чисельність населення цього регіону зростала виключно за рахунок лише російськомовних.
У результаті того, що зростання чисельності українськомовних значно поступалося темпам приросту російськомовних, змінилася питома вага перших серед усього населення України убік зменшення. Так, ця частка скоротилася з 73 % у 1959 р. до 64,67 % – у 1989 р. Скорочення відбулося в усіх трьох регіонах. Особливо активно цей процес проходив у Донецько-Придніпровському та

Російщення – це поглинання України Росією
13
Південному регіонах. На відміну від українськомовного населення, частка російськомовних неухильно збільшувалася. Загалом по Україні російськомовні становили в 1959 р. менше чверті (24,30 %) загальної чисельності всього населення, а в 1989 р. – майже третину (32,84 %). Таке зростання спостерігається у всіх без винятку регіонах. У Південному регіоні російськомовні, починаючи з
1979 р, вже складали абсолютну більшість серед населення. У 1989 р. російськомовне населення вже становило абсолютну більшість серед населення Кримської, Донецької, Луганської областей, а також відносну більшість Одеської. У Харківській та Запорізькій областях його чисельність наблизилася до рівня 50 Завдяки тому, що значна частина українців у результаті російщення втратила рідну мову, а процеси мовної українізації національних меншин не набули суттєвого поширення, частка етнічних українців серед населення України була значно вищою за частку українськомовного населення. Зокрема, у 1989 р. загалом серед населення України етнічні українці становили 72,73 % загальної чисельності, а українськомовні – 64,67 %, хоча ще в 1959 р. ці показники були відповідно 76,81 % та 73 %. На відміну від співвідношення часток етнічних українців та українськомовного населення, коли перевага булана користь перших, питома вага росіян за етнічним походженням була значно меншою, ніж частка росіян замовою серед загальної чисельності населення України. Етнічні росіяни становили в 1989 р. менше чверті всього населення – 22,07 %, а російськомовні – майже третину –
32,84 %, хоча ще в 1959 р. частка як перших, такі других була значно меншою – відповідно 16,94 % та 24,30 Зміни національного складу та мовної структури населення України відбувалися на користь росіян та російськомовного населення і не були сприятливі для українців та українськомовного населення. Володимир Скляр підкреслює, що в результаті російщення українська нація опинилася на межі, за якою можуть розпочатися незворотні процеси мовної та етнічної асиміляції, що ведуть до перетворення її у національну меншину на своїй історичній Батьківщині.
У цьому контексті потрібно оцінювати проект закону Промовив Україні, авторами якого є член Партії регіонів Олександр Єфремов, лідер Компартії Петро Симоненко та депутат від Блоку Литвина Сергій Гриневецький. У законопроекті зазначено, що державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку російської мови, інших регіональних мов або мов меншина також права повного самовизначення і мовних уподобань кожної людини. На перший погляд це положення не викликає заперечення, бо воно формально узгоджується із прийнятим у демократичному світі принципом полікультурності, корелюється з положеннями Європейської хартії міноритарних мові мов меншин. Ця Хартія з подачі Л. Кучми – колишнього Президента України – була ратифікована 15 травня 2003 р. 249-ма голосами депутатів Верховної Ради з такими зобов’язаннями збоку України, які перекреслюють сподівання українців на ліквідацію фактичного колоніального статусу, що в ньому й понині перебуває українська мова. На очах усієї Європи було вчинено акт відвертого асиміляторства, а численні вимоги до Президента багатьох видатних українських діячів (учених, письменників, працівників мистецтва, народних депутатів) накласти вето на закон про ратифікацію були проігноровані.
Безперечно, Європейська хартія міноритарних мові мов меншин належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів умовному питанні. Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати, – зазначає Лесь Бе- лей. – Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина . До речі, підписання Хартії – це перший крок. Наступні кроки – ратифікація і введення удію. Дотепер її не ратифікували, наприклад, Італія, Франція та Росія. Ці країни умовному аспекті далекі від гомогенності й мають свої “лінґвально нестабільні території. Хартію ратифікували тільки
17 із 44 членів Ради Європи.
Підписаний Л. Кучмою Закон України про ратифікацію Хартії не може бути прийнятним, бо, по- перше, фальсифікує, спотворює дух і букву Хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека знищення (в Україні, до прикладу, такими мовами є ґаґаузька, караїмська, кримчацька, ромська. –
В. Л.), а по-друге, тому що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яку аґресори створили в Україні. А саме, всупереч положенню Хартії, згідно з яким розвиток регіональних мов або мов меншин неповинні зашкоджувати офіційним державним. –
В. Л.) мовам (преамбула Хартії, а також усупереч застереженню, що Хартія вимагає усувати не тільки “необґрунтовані” обмеження, ай необґрунтовані переваги в розвитку меншинних мов (ст. 7. 2), нав’язані промосковськими депутатами зобов’язання Україні якраз і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах життя України російської мови. Зарахування російської мови до числа мов, що підлягають захистові Хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецендентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовіковікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції у ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, у торгівлі, правоохоронних органах тощо. Сергій Тігіпко на запитання журналістів про державну мову (програма “Шустер-Live” 23 лютого р) відповів, що це питання повинна розв’язувати місцева влада. Борис Колєсников сказав

ІлюстрацІї
4/ 2010
14
“Ми підготували дуже хороший закон. Там виписані всі права, які ми передаємо обласним радам
[16]. Ідеться про закон, який, за словами В. Януковича, дозволить безперешкодно використовувати російську мову в усіх сферах [17], підсилить зухвалі антиукраїнські дії таких, як голова наглядової ради “Павлограджитлобуд” І. Слюнков, акціонери О. Бутенко та О. Пашковський. Наприкінці 2009 рвони звільнили з роботи топ-менеджерів Юрія Щербака і Володимира Піпу, а інші (16 осіб) змушені були звільнитися через незгоду з антиукраїнською політикою цих співвласників підприємств, зокрема через постанову, що фактично забороняла спілкуватися з клієнтами українською мовою.
Екс-голова правління ВАТ “Павлограджитлобуд” Юрій Щербак повідомив “2005 року у ВАТ
“Павлограджитлобуд” було ухвалено нову стратегію розвитку компанії, яка передбачала її пози- ціонування як українського товаровиробника. У компанії почалося піднесення національної свідомості, незабаром більше працівників почали послуговуватися у діловому мовленні українською, цікавитися національними традиціями. На підприємстві невдовзі організували курси української мови, а корпоративні свята влаштовували в українському стилі.
Вивчали українську історію. Думали, що створимо своєрідний українськомовний осередок у російськомовному регіоні. Така політика не подобалася власникові контрольного пакета акцій підприємства голові наглядової ради “Павлограджитлобуд” І. Слюнкову. Мої переговори з ним не дали бажаних наслідків. 18 листопада 2009 року акціонери компанії ухвалили рішення про зміну по зиціонування. Невдовзі деяких працівників підприємства, зокрема мене, звільнили з порушенням трудового законодавства. На людей тиснули, ті писали заяви за власним бажанням Конфліктна нашому підприємстві має мовну основу. Коли звільнили мене і пана Щербака, то порушили норми трудового законодавства [19], – вважає екс-генеральний директор ТОВ Фабрика будівельних сумішей «БудМайстер»” Володимир Піпа.
І розпочалася війна. Юрія Щербака, Володимира Піпу звільнено. Неугодних, здатних організувати щонайменший опір сваволі наглядової ради, силоміць вислано з підприємства. Спроба створити раду трудового колективу для організації опору не вдалася. Колективного договору, який міг обмежети свавілля власників компаній, не розроблено і не підписано. Перелякана більшість принишкла. Ті самі люди, які три місяці тому без жодного примусу підписували звернення на підтримку
Щербака, сьогодні підписують “Обращение трудовых коллективов группы компаний ТМ «БудМас- тер, де поливають брудом недавніх колег і керівників...
“Тривають судові процеси за позовами звільнених під примусом. Але викликає, м’яко кажучи, подив позиція органів нагляду та правосуддя. Є очевидні порушення Конституції України, є порушення статей Кримінального кодексу України, про які до міської прокуратури Павлограда подано чотири скарги та заява до управління СБУ. Є, нарешті, вже офіційний запит народного депутата Андрія Парубія та розпорядження Президента до Генеральної прокуратури і СБУ від 19 лютого. Всупереч усьому, Павлоградська міська прокуратура знаходить будь-які приводи, аби відмовити у порушенні кримінальної справи проти організованої групи злочинців Отже, реалізація в Україні Європейської хартії міноритарних мові мов меншин на практиці означає не що інше, як спробу обійти Конституцію України, коли кожна районна, міська та обласна рада самостійно вирішуватимуть чи визначатимуть, бути чи не бути на певній території українській мові державною, чині, коли кожний промосковський керівник безсоромно, цинічно буде топтатися по українській мові, культурі, духовності, зневажатиме національно свідомих українців, звільнятиме їх з роботи. Чудове, як декому здається, рішення – і українська мова реально позбавлена державного статусу, і Конституцію змінювати непотрібно, судорожно шукаючи 300 депутатських голосів, – підкреслює філософ Ігор Лосєв. – Атак добре ухвалили законі Конституцію геть. Немов пройшли між крапельок і радикалів у деяких регіонах заспокоїли, і патріотів не спровокували
[21]. Глибоке ознайомлення із законопроектом Промовив Україні О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького яскраво висвітлює справжню мету його авторів – зробити застосування державної української мови майже скрізь необов’язковим, натомість створити легальну ситуацію, за якої в усіх сферах суспільного життя безроздільно пануватиме російська мова [22]. Оскільки, згідно із законопроектом, для надання російській мові статусу регіональної достатньо, щоб кількість осіб цієї мовної групи, які мешкають на певній території, становила 10 відсотків і більше від загальної чисельності її населення, – то зрозуміло, що статус регіональної російська мова отримає в усіх або майже в усіх областях України. Московські режими – царський і комуністичний – створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, інструкцій, розпоряджень, які спрямовані на упослідження української мови, культури, духовності та українців як етносу. Жорстокий геноцид, етноцид, лінґвоцид фізично знищив, морально іду- ховно покалічив десятки мільйонів українців, насильно спричинив так звану “українсько-російську двомовність. Законопроект Промовив Україні О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького, що внесений на розгляд Верховної Ради України, спрямований нате, щоби під гаслом природної українсько-російської двомовності в усіх сферах суспільного життя потужно запанувала російська мова, а українська самосвідомість формувалася як особлива форма російської свідомості. Цей законопроект ревізує поняття державної мови, цілком вписується в імперську ідеологію “Русского

Російщення – це поглинання України Росією
15
мира”, що її аґресивно протягують зовнішні та внутрішні новітні зросійщувачі, які хочуть надати ле-
ґітимності антиукраїнським процесам, суть яких полягає втому, щоб українці не змогли вирватися з московського психологічного ярма.
Ситуацію із функціонуванням української мовив Україні можна схарактеризувати терміном, відомим з івриту, – “хуцпа”, що означає вищий прояв нахабства й цинізму, коли, наприклад, молодик, який убив своїх батьків, вимагає від суду поблажливості на тій підставі, що він – сирота. Такою хуцпою і є використання Європейської хартії міноритарних мові мов меншин для впровадження російської як регіональної, а фактично – державної на території України [23], – наголошує мовознавець, професор Лариса Масенко.
Національно свідомі українці не русофоби, не ксенофоби. Йдеться не про будівництво китайської стіни між Україною і Росією, не про приниження чи іґнорування мов націй і народностей, які проживають на українській землі, а про утвердження, функціонування української мовив освіті, науці, культурі, в урядових установах, армії, правоохоронних органах – в усіх сферах суспільно-по- літичного життя.
Українська мова – основа безпеки української нації. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності є основою
інтеґрації, єдності всіх регіонів України, ґарантом миру та зміцнення Української держави.
У всіх народів рідна мова – це не лише засіб спілкування, це – Дім буття, національна сутність. Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє, забезпечує життєздатність нації у вічності. Мова – це серце народу гине мова – гине народ. Невже метою політичної та державної діяльності нинішнього Президента України, Голови Верховної Ради, народних депутатів України є знищення української мови, культури, духовності Припиніть війну з українством, утверджуйте національно-гуманістичні принципи життєдіяльності в Україні!
Література
1. Пахльовська О. Інтелектуальна журналістика – як цитадель проти пострадянського варварства / О. Пахльовська // День. — 2010. —
1-2 жовтня. Дзюбенко-Мейс Н. Сто корів за Ірландію / Н. Дзюбенко-Мейс // Слово Просвіти. — 2010. — 9 червня. Тютюнник Григір. Автобіографія / Григір Тютюнник // Літературна Україна. — 1987. — 16 липня. Магрицька І. Коментар до статті Відкритий лист – звернення до Юрія Андруховича, письменника, перекладача та есеїста, Тетяна Савченко, День № 144, 13 серпня 2010 р. // День. — 2010. — 10-11 вересня. Тютюнник Григір. Автобіографія / Григір Тютюнник // Літературна Україна. — 1987. — 16 липня. Ситнік В. Усі ми – мазепинці, петлюрівці, бандерівці / В. Ситнік // День. — 2007. — 31 липня. Дашкевич Я. Учи неложними устами сказати правду. Переднє слово // Лизанчук В. Навічно кайдани кували факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів Ін-т народознавства НАН України, 1995. — С. 5.
8. Дашкевич Я. Українізація причини і наслідки / Я. Дашкевич // Слово і час. — Київ, 1990. — № 8. — С 55–64; Дашкевич Я. Політичне ошуканство чи провокація Крах українізації х – х pp. // Дашкевич Я. Україна вчора і нині. Нариси, виступи, есе / Я. Дашкевич. — Київ, 1993. — С. 78–88; Daschkewytsch J. Ukrainisierung und Gegenukrainisierung / J. Daschkewytsch // Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates //
Hrsg. G. Hauamann, A. Kappcier, — Baden-Baden, 1993. — S. 118–125.
9. Дашкевич Я. Учи неложними устами сказати правду. Переднє слово // Лизанчук В. Навічно кайдани кували факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів Ін-т народознавства НАН України, 1995. — С. 10.
10. Там само. — С. 10.
11. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стані статус / Ю. Шевельов. — Чернівці, 1998. — С. 173.
12. Слово Просвіти. — 1996. — Січень. Гарбарчук В. Мова, інтелект, людина з погляду інформатики / В. Гарбарчук // Слово Просвіти. — 1996. — Січень. Літературно-науковий вістник. — 1905. — Т. 30. — Кн. 6. — С. 233.
15. Белей Л. Хартія для пост колоніалізму / Л. Белей // Український тиждень. — 2010. — № 10, 12–18 березня. — С. 24.
16. Цит. за Примара двомовності // Український тиждень. — 2010. — № 10, 12–18 березня. — С. 11.
17. Там само. Романюк Л. Дискримінація замовною ознакою чи бізнесовий конфлікт / Л Романюк, К. Ярченко // Слово Просвіти. — 2010. — 18–24 березня. Там само. Романюк Л. Дискримінація замовною ознакою чи бізнесовий конфлікт / Л. Романюк, К. Ярченко // Слово Просвіти. — 2010. — 18–24 березня. Лосєв І. На оглядини. / І. Лосєв // День. — 2010. — 5-6 березня. Стріха М. Закон промови крок від Європи – до Євразії / М. Стріха // День. — 2010. — 15 вересня. Масенко Л. Законопроект Промовив Україні погляд лінгвіста / Л. Масенко // Дзеркало тижня. — 2010. — 18 вересня.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал