Вступ до психології ключові питання




Сторінка4/6
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.53 Mb.
1   2   3   4   5   6
Психологічний захист має складну структуру: спрямованість, мета, цінності, засоби, результати.
Спрямованість — категорія, яка пов’язана із виявленням особливостей “ідеалізованого “Я” суб’єкта.
Мета — пов’язана із виявленням специфіки механізму психологічного захисту.
Цінності — визначають, які умовні цінності є головними для функціонування захисту.
Засоби — сукупність технік захисту.
Результати — те що отримано як наслідок використання певної техніки психологічного захисту для досягнення визначеної раніше мети.
Головним компонентом, що виконує організуючу функцію по відношенню до інших, є “ідеалізоване “Я”.

В зв’язку з тим, що параметри системи психологічного захисту задаються “ідеалізованим “Я”, для результатів її діяльності притаманне ухиляння від реальності. Характерною є тенденція «знецінення» іншої людини, ігнорування позитивних рис її особистості. При захисті відбувається блокування почуття вдячності.
Прояви доброзичливості з боку інших людей сприймаються як належне.
Зробимо основні висновки.
Механізм психологічного захисту формується поза-досвідним шляхом і спрацьовує поза сферою свідомості. В основі його формування лежить потреба індивіда в самоствердженні за будь-яку ціну.
Психологічний захист порушує раціональність та послідовність поведінки суб’єкта, посилюючи протиріччя в стосунках між ним та соціальною групою, в яку він входить.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Що таке “Я—концепція”?
2. Які основні етапи формування “Я—концепції”?
3. Яка основна функція психологічного захисту?
4. Головний зміст психологічного захисту?
5. Дати загальну характеристику поняттю «психологічний захист».
6. В чому проявляються компенсаторні характеристики механізму психологічного захисту?
7. Якою є кінцева мета дії психологічного захисту?
8. Наслідки дії психологічного захисту на самооцінку особистості?
9. Основні різновиди психологічного захисту?
10. Який із образів “Я” грає провідну роль у формуванні психологічного захисту? Чому це відбувається?
Тема 6. МІЖОСОБИСТІСНІ СТОСУНКИ. СПІЛКУВАННЯ

Ключові питання: функції і структура спілкування, комунікативна компетентность, види спілкування,
вербальні і невербальні засоби спілкування, спілкування як сприйняття людьми один одного
1. Функції і структура спілкування
Спілкування – специфічна форма взаємодії людини з іншими людьми як членами суспільства; у спілкуванні реалізуються соціальні відносини людей.
У спілкуванні виділяють три взаємопов’язані сторони: комунікативна сторона спілкування полягає в обміні інформацією між людьми; інтерактивна сторона – в організації взаємодії між людьми: наприклад, потрібно погоджувати дії, розподілити функції або вплинути на настрій, поведінку, переконання співрозмовника; перцептивна сторона спілкування – у процесі сприйняття одне одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.
До засобів спілкування належать:

Мова – система слів, виразів і правил їх з’єднання в осмислені вислови, що використовуються для спілкування. Слова і правила їх вживання єдині для всіх, хто говорить на даній мові, це і робить можливим спілкування за допомогою мови. Наприклад: якщо я говорю “стіл”, я упевнений, що будь-який мій співрозмовник сполучає з цим словом те ж поняття, що і я, – це об’єктивне соціальне значення слова можна назвати знаком мови. Але об’єктивне значення слова заломлюється для людини через призму її власної діяльності і утворює вже свій особистий, “суб’єктивний” сенс, тому не завжди ми правильно розуміємо один одного.

Інтонація, емоційна виразність, яка здатна надавати різний зміст одній і тій же фразі.

Міміка, поза, погляд співрозмовника можуть підсилювати, доповнювати або спростовувати зміст фрази.

Жести як засоби спілкування можуть бути як загальноприйнятими, тобто мати закріплені за ними значення, або експресивними, тобто служити для більшої виразності мови.

Відстань, на якій спілкуються співрозмовники, залежить від культурних, національних традицій, від ступеня довіри до співрозмовника.
У процедурі спілкування виділяють наступні етапи:
1.
Потреба в спілкуванні (необхідно повідомити або дізнатися інформацію, вплинути на співрозмовника і т.п.) спонукає людину вступити в контакт з іншими людьми.
2.
Орієнтування в цілях спілкування, в ситуації спілкування.
3.
Орієнтування в особистості співрозмовника.
4.
Планування змісту свого спілкування: людина уявляє собі (зазвичай несвідомо), що саме скаже.
5.
Несвідомо (іноді свідомо) людина обирає конкретні засоби, мовні фрази, якими користуватиметься, вирішує, як говорити, як поводитися.
6.
Сприйняття і оцінка відповідної реакції співрозмовника, контроль ефективності спілкування на основі встановлення зворотного зв’язку.
7.
Коректування напряму, стилю, методів спілкування.

Якщо яка-небудь з ланок акту спілкування порушена, то особистості, що говорить, не вдасться досягти очікуваних результатів спілкування – воно виявиться неефективним. Ці уміння називають “соціальним
інтелектом”, “комунікативною компетентністю”, “комунікабельністю”.
Комунікація – процес двостороннього обміну інформацією, що веде до взаємного розуміння.
Комунікація – в перекладі з латині: "спільне, те, що розділяється зі всіма". Якщо не досягнене взаєморозуміння, то комунікація не відбулася. Щоб переконатися в успіху комунікації, необхідно мати зворотний зв'язок про те, як люди вас зрозуміли, як вони сприймають вас, як ставляться до проблеми.
Комунікативна компетентність – здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. Ефективній комунікації притаманні такі риси: досягнення взаєморозуміння партнерів, краще розуміння ситуації і предмету спілкування (досягнення більшої визначеності в розумінні ситуації сприяє розв’язанню проблем, забезпечує досягнення мети з оптимальним витрачанням ресурсів). Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікації в певному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.
3. Види спілкування
Виділяють наступні види спілкування:
Формально­рольове спілкування, коли регламентовані і зміст, і засоби спілкування і замість знання особистості співрозмовника обходяться знанням його соціальної ролі.
Ділове спілкування, коли враховують особливості особистості, характеру, віку, настрою співрозмовника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особові розбіжності.
Міжособистісне спілкування друзів, коли можна торкнутися будь-якої теми і не обов’язково вдаватися до допомоги слів, друг зрозуміє вас і по виразу обличчя, рухам, інтонації. Таке спілкування можливе тоді, коли кожен учасник має образ співрозмовника, знає його особистість, може передбачати його реакції, інтереси, переконання, ставлення.
Маніпулятивне спілкування спрямоване на отримання вигоди від співрозмовника, використовуючи різні прийоми (лестощі, залякування, “пускання пилу в очі”, обман, демонстрація доброти) залежно від особливостей особистості співрозмовника.
Світське спілкування. Суть світського спілкування в його безпредметності, тобто люди говорять не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те або інше питання не мають ніякого значення і не визначають характеру комунікацій.
Кодекс світського спілкування:
1) ввічливість, такт – "дотримуй інтереси іншого";
2) схвалення, згода – "уникай заперечень";
3) симпатії – "будь доброзичливий, привітний".
Кодекс ділового спілкування інший:
1) принцип кооперативності – "твій внесок повинен бути таким, якого вимагає спільно прийнятий напрям розмови";
2) принцип достатності інформації – "говори не більше і не менше, ніж потрібно в даний момент";
3) принцип якості інформації – "не бреши";
4) принцип доцільності – "не відхиляйся від теми, зумій знайти рішення";
5) "виражай думку ясно і переконливо для співрозмовника";
6) "умій слухати і зрозуміти потрібну думку";
7) "умій врахувати індивідуальні особливості співрозмовника заради інтересів справи".
Якщо один співрозмовник орієнтується на принцип “ввічливості”, а інший – на принцип кооператівності, вони можуть потрапити в безглузду, неефективну комунікацію. Отже, правила спілкування повинні бути узгоджені і дотримуватися обома учасниками.
4. Вербальні і невербальні засоби спілкування
Спілкування, будучи складним соціально-психологічним процесом взаєморозуміння між людьми, здійснюється по наступних основних каналах: мовний (вербальний – лат. слова "усний, словесний") і немовний
(невербальний) канали спілкування. Мова, як засіб спілкування, одночасно виступає і як джерело інформації, і як спосіб взаємодії з співрозмовниками.
У структуру мовного спілкування входять:
1)
Значення і сенс слів, фраз (“Розум людини проявляється в ясності її мови”). Важливу роль відіграють точність вживання слова, його виразність і доступність, правильність побудови фрази і її дохідливість, правильність вимови звуків, слів, виразність і зміст інтонації.
2)
Мовні звукові явища: темп мови (швидкий, середній, сповільнений), модуляція висоти голосу
(плавна, різка), тональність голосу (висока, низька), ритм (рівномірний, переривчастий), тембр
(розкотистий, хрипкий, скрипучий),
інтонація, дикція мови.
Спостереження показують, що найпривабливішою в спілкуванні є плавна, спокійна, розмірена манера мови.
3)
Виразні якості голосу: характерні специфічні звуки, що виникають при спілкуванні: сміх, хмикання, плач, шепіт, зітхання і др.; розділові звуки – кашель; нульові звуки – паузи, а також звуки назалізації – “хм-хм”, “е-е-е”; і ін.
Дослідження показують, що в щоденному акті комунікації людини слова складають 7%, звуки інтонації –
38 %, немовна взаємодія – 53%.

Невербальні засоби спілкування вивчають наступні науки:
1)
Кинестика вивчає зовнішні прояви людських почуттів і емоцій; міміка – рух м’язів обличчя; жестика – жестові рухи окремих частин тіла; пантоміміка – моторику всього тіла: пози, поставу, уклони, ходу.
2)
Такесика – дотик в ситуації спілкування: рукостискання, поцілунки, погладжування, відштовхування і ін.
3)
Проксеміка – розташування людей в просторі при спілкуванні: виділяють наступні зони дистанції в людському контакті:

інтимна зона (15-45 см), у цю зону допускаються лише близькі, добре знайомі люди, для цієї зони характерні довірчість, негучний голос в спілкуванні, тактильний контакт, дотик.
 особиста, або персональна, зона (45-120 см) для буденної бесіди з друзями і колегами припускає тільки візуально-зоровий контакт між партнерами, що підтримують розмову;
 соціальна зона (120-400 см) зазвичай дотримується під час офіційних зустрічей в кабінетах, викладацьких і інших службових приміщеннях, як правило, з тими, кого не дуже знають;
 публічна зона (понад 400 см) передбачає спілкування з великою групою людей – в лекційній аудиторії і ін.
Міміка – рух м’язів обличчя, – що відображає внутрішній емоційний стан, здатна дати дійсну
інформацію про те, що переживає людина. Мімічні вирази несуть більше 70% інформації, тобто очі, погляд, обличчя людини здатні сказати більше, ніж вимовлені слова. Так, помічено, що людина намагається приховати свою інформацію (або бреше), якщо її очі зустрічаються з очима партнера менше 1/3 часу розмови. Чоло, брови, рот, очі, ніс, підборіддя – ці частини лиця виражають основні людські емоції: страждання, гнів, радість, здивування, страх, огида, щастя, інтерес, сум і т.п. Причому найлегше розпізнаються позитивні емоції: радість, любов, здивування, важче сприймаються людиною негативні емоції – сум, гнів, огида. Важливо відмітити, що основне пізнавальне навантаження в ситуації розпізнавання дійсних почуттів людини несуть брови і губи.
Жести при спілкуванні несуть багато інформації, в мові жестів, як і в мові, є слова і речення.
5. Спілкування як сприйняття людьми один одного
Процес сприйняття однією людиною іншої виступає як обов’язкова складова частина спілкування і складає те, що називають перцепцією. Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особистість, остільки вона сприймається і іншою людиною – партнером по спілкуванню також, як особистість. На основі зовнішньої сторони поведінки ми, за словами С. Л. Рубінштейна, ніби “читаємо” іншу людину, розшифровуємо значення її зовнішніх даних. Враження, які виникають при цьому, грають важливу регулятивну роль в процесі спілкування.
По-перше, тому, що пізнаючи іншого, формується сам індивід, що пізнає. По-друге, тому, що від міри точності
“прочитання” іншої людини залежить успіх організації з нею узгоджених дій.
Проте в процеси спілкування включено як мінімум дві люди, і кожний з них є активним суб’єктом. Отже, співставлення себе з іншим здійснюється ніби з двох боків: кожний з партнерів уподібнює себе іншому. Отже, при побудові стратегії взаємодії кожному доводиться враховувати не тільки потреби, мотиви, установки
іншого, але і те, як цей інший розуміє мої потреби, мотиви, установки. Все це призводить до того, що аналіз усвідомлення себе через іншого включає дві сторони: ідентифікацію і рефлексію.
Одним з найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення (ідентифікація) себе до іншого.
Це, зрозуміло, не єдиний спосіб, але в реальних ситуаціях взаємодії люди користуються таким прикладом, коли припущення про внутрішній стан партнера будується на основі спроби поставити себе на його місце.
Встановлений тісний зв’язок між ідентифікацією і іншим, близьким за змістом явищем – емпатією.
Емпатія також визначається як особливий спосіб сприйняття іншої людини. Тільки тут мається на увазі не раціональне осмислення проблем іншої людини, як це має місце при взаєморозумінні, а прагнення емоційно відгукнутися на її проблеми.
Процес розуміння один одного “ускладнюється” явищем рефлексії.
Під рефлексією тут розуміється усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню. Це вже не просте знання чи розуміння іншого, але знання того, як інший розуміє мене, своєрідно подвоєний процес дзеркальних відображень один одного, глибоке, послідовне взаємовідображення, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера, причому в цьому внутрішньому світі у свою чергу відбивається мій внутрішній світ.
Важливе значення для глибшого розуміння того, як люди сприймають і оцінюють один одного, має явище каузальної атрибуції. Воно є поясненням з суб’єктом міжособового сприйняття причин і методів поведінки інших людей. Процеси каузальної атрибуції підкоряються наступним закономірностям, які спричиняють вплив на розуміння людьми один одного:
1.
Ті події, які часто повторюються і супроводжують явище, що спостерігається, передуючи йому, зазвичай розглядаються як його можливі причини.
2.
Якщо той вчинок, який ми хочемо пояснити, незвичайний і йому передувала яка-небудь унікальна подія, то ми схильні саме її вважати основною причиною виконаного вчинку.
3.
Невірне пояснення вчинків людей має місце тоді, коли є багато різних, можливостей для їх
інтерпретації і людина, що пропонує своє пояснення, вільна обирати варіант, що влаштовує її.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1.
Які виділяють види спілкування?
2.
Розкрийте поняття комунікативної компетентності
3.
Який із способів розуміння іншої людини, на Вашу думку, найбільш ефективний?
4.
Охарактерізуйте закономірності, яким підкоряються процеси каузальної атрибуції.
5.
Що належить до засобів спілкування?
6.
Назвіть науки, що вивчають невербальні засоби спілкування.
7.
Чому, на Вашу думку, найлегше розпізнаються позитивні емоції?
8.
Розкрийте основні етапи у процедурі спілкування.
9.
Охарактерізуйте дистанції в контакті співрозмовників.
10.
Назвіть відмінності між кодексом світського спілкування та кодексом ділового спілкування
Тема 7. ОСОБИСТІСТЬ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

Ключові питання: Поняття про діяльність, її будова, Структура вольової дії, Особливості діяльності,
основні види діяльності.
1.Поняття про діяльність, її будова
Діяльність – специфічний вид людської активності, що спрямований на творче перетворення дійсності,
а також самої себе.
Структура діяльності
Рухи ­ Операція ­ Дія ­ Діяльність
Рухи ­ фізіологічні функції живого організма; це зовнішні компоненти діяльності, що пов`язані з її практичним
виконанням.
Рухи можуть бути вроджені та набуті. Система рухів виражає індивідуальні особливості людини (хода, міміка, жести, пантоміміка, мовні рухи).
Операція
-
спосіб
відтворення
дії;
це
ланки,
на
які
розпадаються
дії.
Характер операції залежить від: умов виконання дії, умінь і навичок людини, належних інструментів.
Дія ­ це відносно завершений елемент діяльності, який спрямований на виконання одного простого поточного завдання.
Дія ­ це система рухів, що спрямовані на предмет, з метою його привласнення або зміни.
Всі дії людини можуть бути поділені на дві категорії: мимовільні і довільні. Мимовільні дії відбуваються в результаті виникнення неусвідомлюваних чи недостатньо чітко усвідомлюваних спонукань (потягів, настанов і т.д.). Вони мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану. Прикладом мимовільних дій можуть служити вчинки людей у стані афекту (здивування, страху, захвату, гніву). Довільні дії передбачають усвідомлення мети, попереднє уявлення тих операцій, що можуть забезпечити її досягнення, їхню черговість.
Усі виконані свідомо дії, що мають ціль, названі так, оскільки вони похідні від волі людини.
Воля є свідоме регулювання людиною своєї поведінки і діяльності, пов'язане з подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод. Воля як характеристика свідомості і діяльності з'явилася разом з виникненням суспільства, трудовій діяльності. Воля є важливим компонентом психіки людини, що нерозривно пов'язана з пізнавальними мотивами і емоційними процесами.
Вольові дії бувають прості і складні. До простих вольових дій відносяться ті, при яких людина без коливань йде до наміченої мети, їй ясно, чого і яким шляхом вона буде добиватися, тобто спонукання до дії переходить у саму дію майже автоматично.
Для складної вольової дії характерні наступні етапи:
1. усвідомлення мети і прагнення досягти її;
2. усвідомлення ряду можливостей досягнення мети;
3. поява мотивів, що затверджують або заперечують ці можливості;
4. боротьба мотивів і вибір;
5. прийняття однієї з можливостей як рішення;
6. здійснення ухваленого рішення;
7. подолання зовнішніх перешкод, об'єктивних труднощів самої справи, різноманітних перешкод до тих пір, поки ухвалене рішення і поставлена мета не будуть досягнуті, реалізовані.
Етап "усвідомлення мети і прагнення досягти її" не завжди супроводжується боротьбою мотивів в складній дії. Якщо мета задана ззовні і її досягнення обов'язкове для виконавця, то її залишається тільки пізнати, сформувавши у себе певний образ майбутнього результату дії. Боротьба мотивів виникає на даному етапі тоді, коли у людини є можливість вибору цілей, принаймні черговості їх досягнення. Боротьба мотивів, яка виникає при усвідомленні цілей, – це не структурний компонент вольової дії, а скоріше певний етап вольової діяльності, частиною якої виступає дія. Кожний з мотивів, перш ніж стати метою, проходить стадію бажання (у тому випадку, коли мета вибирається самостійно). Бажання – це існуючий ідеально (у голові людини) зміст потреби. Бажати чого-небудь – це насамперед знати зміст спонукального стимулу.
Оскільки у людини у будь-який момент є різні значущі бажання, одночасне задоволення яких об'єктивно виключено, то відбувається зіткнення спонукань, що протистоять, неспівпадають, між якими належить зробити вибір. Цю ситуацію і називають боротьбою мотивів.

Етап "усвідомлення ряду можливостей досягнення мети" – це власне розумова дія, що є частиною вольової дії, результат якої – встановлення причинно-наслідкових відносин між способами виконання вольової дії в наявних умовах і можливими результатами.
На наступному етапі можливі шляхи і засоби досягнення мети співвідносяться з системою цінностей, що
є у людини, включає переконання, відчуття, норми поведінки, що ведуть потреби. Тут кожний з можливих шляхів проходить обговорення в аспекті відповідності конкретного шляху системі цінностей даної людини.
Етап боротьби мотивів і вибору є центральним в складній вольовій дії. Тут, як і на етапі вибору мети, можлива конфліктна ситуація, пов'язана з тим, що людина приймає можливість легкого шляху досягнення мети
(це розуміння – один з результатів другого етапу), але в той же час через свої моральні почуття або принципи не може його прийняти. Інші шляхи є менш економічними (і це теж людина розуміє), але проходження їм більше відповідає системі цінностей людини.
Результатом розв’зання цій ситуації є наступний етап – прийняття однієї з можливостей як рішення. Він характеризується зниженням напруги, оскільки вирішується внутрішній конфлікт. Тут уточнюються засоби, способи, послідовність їх використання, тобто здійснюється уточнене планування. Після цього починається реалізація наміченого на етапі здійснення ухваленого рішення.
Етап здійснення ухваленого рішення, проте, не звільняє людини від необхідності докладати вольові зусилля, і інколи не менш значні, ніж при виборі мети дії або способів його виконання, оскільки практичне здійснення наміченої мети знову ж таки пов'язане з подоланням перешкод.
Результати будь-якої вольової дії мають для людини два результати: перше – це досягнення конкретної мети; друге пов'язане з тим, що людина оцінює свої дії і дістає відповідні уроки на майбутнє щодо способів досягнення мети, витрачених зусиль.
Воля потрібна при виборі мети, ухваленні рішення, при здійсненні дії, подоланні перешкод. Подолання перешкод вимагає вольового зусилля – особливого стану нервово-психічної напруги, що мобілізує фізичні,
інтелектуальні і моральні сили людини. Воля виявляється як упевненість людини у своїх силах, як рішучість зробити той учинок, що сама людина вважає за доцільний і необхідний у конкретній ситуації. "Свобода волі означає здатність приймати рішення зі знанням справи".
Виконуючи різні види діяльності, долаючи при цьому зовнішні і внутрішні перешкоди, людина виробляє в собі вольові якості: цілеспрямованість, рішучість, самостійність, ініціативність, наполегливість, витримку, дисциплінованість, мужність.
Діяльність - це внутрішня та зовнішня активність людини, що регулюється усвідомленою метою.
Діяльність - це динамічна система взаємовідносин людини зі світом, в процесі якої відбувається виникнення та втілення у об’єкті певного образа.
Універсальна модель структури діяльності
1.
Мета (блок цілепокладання, мотивації) – девіз: ”Я хочу”. Основний механізм цього блока
– це механізм переконання.
2.
Засоби досягнення мети ­ девіз: ”Я повинен”. Основний механізм цього блока – це механізм вимог. Якщо виникають протиріччя, то використовується компроміс.
3.
Рішення - девіз: ”Я маю наміри”. Основний механізм цього блока – це механізм
запевнення ( механізм авторитетно-довірчої взаємодії).
4.
Виконання прийнятого рішення .

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал