Візуалізації тілесності у комп’ютерних іграх як індикатори етнічних ідентичностей та засоби їх конструювання вступ



Сторінка7/8
Дата конвертації22.12.2016
Розмір1.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Інтерпретація 2. Політичні та психологічні причини відчуження чехів і словаків сформулював в 1992 році в інтерв'ю словацькому радіо президент ЧСФР Вацлав Гавел: «Той чех, який стверджував би, що словаки є дивними, другогатунковими або підозрілими тільки тому, що дещо відрізняються від чехів і прагнуть якось реалізувати свою національну ідентичність, - така людина була б божевільною, і мені здається, що таких людей в Чехії дуже мало. Проте, з іншого боку, правдивим є те, що серед чехів вельми поширеною є певна недовіра до якихось національно-визвольних зусиль словаків. Причина цього є доволі простою. Справа в тому, що у чехів національне почуття і традиція чеської державності якось зливаються з почуттям приналежності до Чехословаччини та її державності. Все федеральне тут, в Чехії, люди куди більше вважають своїм, ніж у Словаччині, де все федеральне часто сприймається як щось нав'язане, щось злегка вороже, щось підозріле» [http://www.radio.cz/ru/rubrika/progulki/chexi-i-slovaki-neprostoj-brak-i-tixij-razvod]. Сьогодні у відносинах між Чехією і Словаччиною залишається шерег невирішених проблем, зокрема судовий процес щодо дачного ареалу в районі словацького містечка Макова поблизу чесько-словацького кордону, де дачні ділянки зазвичай належали чехам, а словацька сторона відмовила власникам дач в праві їх приватизації та провела приватизацію на користь місцевої влади, що викликало, в свою чергу, невдоволення чеських господарів. Суперечка триває через суд, який і досі не є завершеним. Також між двома країнами існує безвізовий режим, який діє відносно їх громадян, але іноземці, які подорожують через Словаччину на схід, часто забувають про обов'язок сплати за словацьку транзитну візу. Можна сказати, що і 10 років після розпаду федерації Чехія, як і раніше, залишається для багатьох словаків вікном у світ. Останнім часом подейкують навіть про «відплив мізків» зі Словаччини до Чехії. Словацька діаспора в Празі є однією з найбільш численних. Близька і заможна чеська столиця приваблює молодих словаків, насамперед студентів. За взаємною домовленістю навчання для словацьких студентів в Чехії є безкоштовним. Зокрема, на фізико-математичному факультеті Празького університету від 30 до 40% студентів становлять словаки. Інтерес чехів до навчання в Братиславі є значно меншим, що спричинено, насамперед, більш низьким економічним рівнем розвитку Словаччини. Значні за чисельністю контингенти словаків епізодично мігрують до Чехії і зокрема до Праги на заробітки, що для Чехії є економічно вигідним, оскільки робоча сила зі Словаччини є відносно дешевою, а головне-добросовісною. Зрозуміло, що між двома етнічними субідентичностями колись єдиної держави зберігається латентний міжкультурний конфлікт, розв'язання якого відкладається на невизначену перспективу.

ГРА №8 (на основі даних із бета-версії)

Зміст. На час підготовки цього розділу повна версія восьмої гри з серії нам недоступна, однак бета-версія дає можливість зорієнтуватися у всьому, крім ключа до вирішення проблеми. Дійство відбувається у Греції поблизу острову Крит і у ввідному відеоролику до гри гравцю демонструють, як 1) на поверхності моря у ранковий чи денний час займається своїм промислом один із місцевих рибалок (ми припускаємо, що час все-таки ранковий, оскільки рибацтво – це в основному «раннє» заняття); 2) під ним на глибині моря прямо із дна виростає загадкове королівство, вода біля якого забарвлюється на пурпуровий колір і забарвлення піднімається все вище і вище; 3) з того ж глибинного королівства з’являється величезна мурена, яка спочатку здійснює напад на рибалку, а потім підпалює селища на березі; 4) водночас там, де поширюється пурпурова морська вода, гине вся риба; 5) люди починають спостерігати появу русалок, які демонструють до них вороже відношення. Тож викликаному детективу необхідно скласти це все у єдину картину і розібратися з вирішенням основної проблеми, котра вбачається жителями як «пурпуровий приплив», що одного разу вже занапастив їх острів з подачі злої богині моря. Але пурпуровий приплив виявляється лише проявом основної проблеми – потрапивши у морський палац, гравець-«детектив» 1) дізнається, що колись це королівство, назва якому Пра'зіно, колись було наземним і надзвичайно процвітаючим; 2) знаходить у палаці пусту гробницю короля Александроса та виходить на короткий контакт із духом бувшого канцлера королівства; 3) зустрічається із низкою істот: тією самою величезною муреною, однією з принцес-Русалоньок (не такою вже і ворожою, навіть навпаки – стурбованою за життя детектива) та із самим неупокоєним королем Александросом, вже напівлюдиною-напівомаром:

На цьому бета-версія гри обривається, залишаючи «детектива» із повідомленням про те, що змутувавший Александрос намагається відновити бувше величчя свого королівства.



Інтерпретація 1. Ми маємо справу із двома групами символів:

- кольорами: пурпуровий та «празіно», котрий на основі праць Демокріта розшифрований А. Ф. Лосєвим у «Історії античної естетики» як поєднання «пурпурового» і «лазурового» (блакитного) або «пурпурового» і «жовто-зеленого» (див.: [Лосев, 1963]). Семантика пурпурового кольору пов’язана із соціальними верствами, які носили одяг такого кольору, а це були представники царської/королівської та церковної влади: приказка «народжений у пурпурі» означала належність до вищої соціальної страти, а «піднявся до пурпуру» – службове підвищення у церкві до рангу кардинала (виключенням були лише грецькі піхотинці, які носили пурпурний одяг з метою приховати сліди крові на тілі і тим самим психічно впливати на ворога, створюючи образ «невразливих»), тож пурпуровий колір символізує владність та могутність (див.: [Пурпурный цвет: символика цвета]). У кольорі «празіно» до вищенаведеного додається семантика, пов’язана або із духовністю (блакитний), або із емоційністю (жовтий) та вольовою мобілізацією (зелений);



- істотами: величезна мурена, русалки та напівлюдина-напівомар. Всіх їх об’єднують такі властивості, як хижість (мурена та омар полюють на мешканців моря, русалки як фольклорний персонаж – на безсмертні душі людей), переважно нічний придонний спосіб життя (лише русалки здатні підніматися на поверхню у пошуках чергової людської здобичі, для незвичайної за розмірами мурени у грі зроблено вийняток) та підвищена адаптивність і здатність до оновлення (гнучкість, мускулистість та забарвлення мурени дозволяють їй успішно рухатися і ховатися у найскладніших системах виїмок морського дна, доки її не починають чимось штурляти чи колоти – тоді вона із навіженістю бійцівської собаки пускає в хід гострі і отруйні зуби; омар у разі крайньої необхідності може «пожертвувати» своїми ногами, дозволивши їм відірватися – вони все одно відростуть, хоча інколи цей процес, за якого омарам потрібно тихо переховуватися, триває роками; русалки ж здатні знаходитися і у воді, і на суші). Враховуючи те, що всі ці символічні істоти розташовані у символічному просторі грецької колективної енергії (море як велика сукупність індивідуальних лібідо), вони відображають актуальні неусвідомлювані афекти та надихаючі образи із колективної пам’яті греків – розлючена величезна мурена на поверхні моря видає їх сучасну гіперчутливість та гіпервразливість до «кольок» у вигляді піджартовувань, іронізувань та принижень; образи ворожих до людей принцес-русалок підкреслюють конфлікт між свідомістю та несвідомим, що не дозволяє рухатися «шляхом спасіння» (у європейському та слов’янському фольклорі русалки полювали на безсмертні душі християн, на тепло і життя людських тіл та на щирі почуття, з котрих самі нічого не мали, у індобуддизмі ж подібні до русалок водні істоти жіночої статі, яких називали «апсарами», займалися відволіканям зосереджених аскетів); а змутувавша людина-омар Александрос унаочнює «підняття з могили» значущого для греків образу величного управлінця із минулого, Олександра Великого або Олександра Македонського, що надихає їх у теперішньому. У повсякденному житті греки і так не оминали можливості нагадати не лише про те, що «греки – народ із давньою історією» і що «греки заклали основу європейської цивілізації», а й про те, що вони – «нащадки Олександра Великого», а з огляду на останні реальні події відображена віртуально актуалізація образу «божественного» та безжального управлінця-воїна, перед яким усі без виключення мають проскінезувати (тобто простягатися долілиць і цілувати ноги), не виявляється випадковою. Греки б знову воліли саме такого управлінця і воліли б бути подібними йому самі, адже загальна картина ситуації у Греції із доступних ігрових символічних деталей складається наступною. Колись давно Греція вже переживала масштабні проблеми, пов’язані з «отруєнням» колективної енергії духом владності та могутності, що відбулося через загадкову «богиню моря», тобто якусь значущу жінку високого соціального становища, про яку даних поки що немає. Можливо – це лише попереднє припущення, – що мова йде про образ відомої давньогрецької гетери Аспасії, яка дійсно стала своєрідною «богинею» колективного несвідомого того часу, збираючи у Афінах разом із аристократом Періклом навколо себе співтовариство видатних філософів, художників та літераторів епохи, та водночас спровокувала значні суспільні невдоволення, домисли, наклепи і навіть гучний суд щодо, по-перше, її походження, репутації та незаконних фактично-шлюбних стосунків із Періклом, по-друге, її гаданого негативного впливу на зовнішню і внутрішню політику Афін (детальніше див.: [Аспасия, 2009; Биографический справочник; Мусский]). На сьогоднішній день у Греції також існують складнощі із колективним несвідомим, що вбивають віру греків у своє спасіння (гинуча риба, а риба у християнстві є одним із головних символів причетності до цього віросповідання) – ці складнощі пов’язані із отруйною силою відновлених войовничо-претензійних емоційних станів та бажання знов показати вражаючу минувшу велич. На тлі нещодавньої економічної кризи, її передумов та наслідків такий настрій греків уявляється зворотною реакцією на кепкування та обра'зи, котрі Греція отримує від ЄС та від усього світу. Дійсно, за об’єктивними оцінками її господарства Греція має і багаті надра, і значні розвідані запаси корисних копалин, і великі промислові одиниці, і розвинене судноплавство, і величезний потенціал для розвитку сільськогосподарського виробництва та туризму, і працелюбство – у країні є все, щоб саму себе нагодувати і забезпечити. Однак, по-перше, через нав’язливе кредитування і тиск Європейського Союзу, якому було очевидно ще з 2009 р., що віддати навіть вже наявні кредити греки будуть неспроможні; по-друге, через закритість і корумпованість системи отримання престижних та прибуткових професій (фармацевта, інженера, архітектора, адвоката тощо), що сусідствує зі штучно створеною недоступністю для греків навіть низькооплачуваних професій, оскільки їх робочі місця позаймали ще менш претензійні іммігранти з Балканських країн та Північної Африки; по-третє, через клановість та непатріотичну політику місцевих урядів Греція переживає тяжкий економічний занепад, постійно чуючи поверхневу стереотипну пропаганду про «ледачих греків, які проїли кредити» (або «свиней, які проїли кредити»), «професіоналів відпочинку», «карнавальну націю» і тому подібне (див.: [Климовский, Ганжа; Кризис в Греции: мифы и реальность; Лубоцкая, 2013]). Тож «колиска західноєвропейської цивілізації» розколисана до обертів чи не на всі 360°: сходить неонацистський «Золотий світанок», критично поширюється дитяча праця, збільшується кількість вбивств і крадіжок, зростає число повій, наркоманів та хворих на СНІД – при цьому, доречі, греки навіть спеціально інфікувалися ВІЧ заради отримання виплати у 700 євро на людину від ЄС (див.: [Сумленный, Кокшаров; Греки сами заражают себя ВИЧ, 2013]). Неважко уявити собі кінцевий колективний психічний стан, з глибин котрого починають підніматися символічні чудовиська та химери, описані вище – їх породило ніщо інше, як вкрай уїдені відчуття греками власної гідності, гордості за свою етнічну ідентичність та уражене насмішками хворе «гріховне» місце у вигляді честолюбства. Звісно, що з огляду на незначний час для усвідомлення цієї проблеми воно ще знаходиться десь «зранку», а загрожує в першу чергу представникам найголовніших у аграрно-морській країні професій – рибакам і селянам. Віртуальний опис ключа до вирішення проблеми, сподіваємося, дізнаємося пізніше.

Інтерпретація 2. Грецька культура виявилася одним з найважливіших чинників, які зумовили становлення етнічної ідентичності не лише Стародавньої, але і сучасної Греції. Грецька охлократична демократія як форма політичного устрою, а також відповідна їй політична культура є феноменом культури, який виступає своєрідним «відхиленням» від більш поширених в Європі олігархічних, аристократичних і монархічних форм соціально-політичного життєустрою. Вона історично виникає методом «від супротивного», відштовхуючись від них як опозиційна ідентичність, у якої виникає конфлікт між її аристократичними амбіціями минулого ("ми як нащадки Платона і Аристотеля") і теперішнім ("ми сибарити, які уявляють собі, що в меркантильному і прагматичному світі варті чогось вищого і кращого, ніж просто працювати і примножувати свій добробут"). Для сучасних греків як носіїв залишків амбіційної ідентичності культуртрегерів давнього минулого перестає бути зрозумілим, що демократія може виникати і стійко відтворюватися, тільки виходячи з модерної культури громадянського суспільства, фіксуючи себе у відповідній політичній культурі, цінностях і традиціях, а не з архаїчної кланово-полісної традиції, яка в сучасниїх умовах може давати на виході лише застійні процеси у вигляді аномії. Специфікою сучасної культури Греції є її висока внутрішня конфліктність по відношенню до цінностей Євросоюзу, яка зумовлена неприйняттям з боку населення політики прихованого захоплення, привласнення, приватизації політичної влади представниками інших, конкурентоспроможніших етнічних спільнот. Виникнення історично першого громадянського суспільства та його демократичної культури стало чинником відставання та деградації Греції в її відштовхуванні від «архаїки» монархічних і аристократичних тенденцій, що, з одного боку, сприяло лідерському позиціонуванню родової культури демосу, а з іншого боку - трансформувало природне для військово-аристократичних верств прагнення до влади, дозволивши реалізувати амбіції аристократії без спроб створення автократії. Остання обставина сприяла переважанню неінституціоналізовано-ціннісних елементів соціально-політичної організації над інституційними, які мали б, в теорії, захищати демократію ефективніше, ніж суди чи закони. В практиці остання обставина вилилася в непристосованість Греції для демократичного устрою індустріального суспільства, в якому, на відміну від архаїчного полісного суспільства, доводиться мати справу з безособово-інституційними технологіями управління, які очевидним чином суперечать доступності влади для всіх громадян полісів, некодифікованому функціонуванню соціальних норм (коли, з одного боку, їх, в суто технічному вимірі, неможливо кодифікувати, у повному обсязі відобразити в праві, а з іншого - відсутнім є прагнення до цього, що дозволяє ворогам грецької демократії вести боротьбу з нею, використовуючи її власні можливості), стихійному застосуванню демократичних репресій (афінські сикофанти, остракізм і т.д) при ігноруванні юридичної законності. Аномічним тенденціями грецької етнічності сприяли такі цінності грецької політичної культури, як прагнення до соціальних компромісів, право будь-якого громадянина на участь у політиці без наявності будь-якого спеціальної освіти, більш висока значущість лойяльності до політичного ладу у порівнянні з професійною компетенцією управлінця, право на захист демократичного ладу ціною превентивних репресій щодо політично активних громадян і т.д. На прикладі Греції стає зрозумілим, що її етнічна ідентичність може успішним чином функціонувати лише в суспільстві, де домінантом є «середній клас», рівень масової культури якого є в цілому досить простим, зберігаючи множинні архаїчні пережитки. Підвищення загального рівня культури і збільшення числа інтелектуалів призводить до зростання аристократизму культури, що загрожує демократичній політичній культурі, її традиціям і самій демократії. Зниження загального рівня культури і зростання політичного впливу соціальних низів в сучасних умовах також є значущою загрозою для соціально-економічної та політичної стабільності грецького суспільства. Останнє своїм прикладом доводить також неефективність теорії «демократичного транзиту» та неможливість механічної «пересадки» демократії як політичного ладу без попередньої роботи у сфері культури суспільства зусиллями самого суспільства, без створення в ньому тієї громадянської культури та демократичної традиції, які в результаті і обумовлюють перемогу демократії інформаційного суспільства.

Ось ми і дійшли до третього рівня нашого аналізу – тепер розберемося, як із рисами культур вищеописаних країн у серії ігор поєднуються риси китайської та американської культури. Жанр самої гри наслідує, як ми вже відзначали, надбання західної культури (американської та англійської): перша детективна оповідь була написана американцем Аланом Едгаром По (серія з трьох оповідань: «Вбивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже», «Викрадений лист», 1841-1845 рр.), а перший детективний роман – Анною Кетрін Грін («Справа Лівенуорт», 1878 р.) ще до «Пригод Шерлока Холмса» Артура Конана Дойла; а перші відомі зведення правил були здійснені англійськими письменниками Уїллардом Хеттінгтоном (псевдонім «Стівен Ван Дайн», «20 правил для тих, хто пише детективи», 1928 р.) та Рональдом Роксом («Десять заповідей детективного роману», 1928 р., він же заснував Детективний клуб) (див.: [Борисенко; Детектив; Нокс]). Висока міра деталізації ігрового світу має відношення до обох культур – і до американської, і до китайської, різниться тільки характер соціальноїа обумовленості такої схильності. Культурні індустрії американців тяжіють до пишної деталізованості не лише через те, що так продуковані візуальні образи будуть видовищними, а, значить, будуть легше привертати та утримувати увагу масового споживача культурного продукту, ніж образи прості і менш насичені – тяжіння до деталізації є закономірним наслідком більш широкого впливу, «американської хвороби» або «синдрому Бірда», також відомої як неврастенія. Стан постійної тривоги та виснаження, що за словами Бірда, були обумовлені американським способом життя та американським кліматом, «примушує» людей лишній раз переконуватися у тому, що в їхніх комунікаціях немає недомовок – заповнення життєвого простору деталями символічно виключає можливість занесення туди чогось непередбачуваного. Надмірність у відображенні внутрішнього світу представників китайської культури бере початок з китайської політики щодо дітонародження та системи освіти – пояснюємо: проголошена політика «однієї дитині в одній сім’ї» призвела до розшарування нового покоління на: 1) «маленьких імператорів», яким у ранньому дитячому віці дозволено усе, у всебічний розвиток яких батьки вкладають майже половину своїх грошей, яких тішать дідусі і бабусі та які офіційно зареєстровані як діти своїх батьків і мають доступ до освіти і медицинського обслуговування; 2) на «невідомих» дітей, яких народили «понаднормово» і приховують від влади, просто не реєструючи їх – такі діти нерідко навіть не ходять до школи, бо їхній родині немає чим заплатити за підручники, їм доводиться суто допомагати батькам по господарству та піклуватися про братів і сестер; у кращому випадку їм випадає можливість потрапити у нелегальні школи та лікарні, власники яких тримають ці заклади доти, доки забезпечена хабарями місцева влада «закриває на них очі». Тож освіта штучно стала однією з надцінностей, в результаті чого ті, хто має до неї доступ, докладають вражаючих зусиль, щоб не розчарувати своїх батьків – вивчити якомога більше дисциплін та отримати якомога вищі оцінки. Ось якими спогадами ділиться англійський підприємець М. Кітто, який 16 років прожив у Китаї: «Навчальна програма складена таким чином, щоб навчити дітей складати тести. У сільській місцевості, де ми живемо сім років, це також система соціального ліфту. Успіх на іспитах дає тобі путівку в краще життя у великому місті. Школа не випускає всебічно освічених, товариських, доброзичливих та належних на свої власні сили молодих людей з допитливим розумом. Вона випускає переможців і переможених. Переможці відправляються в коледжі та університети, щоб «вивчати бізнес». А програвші повертаються на ферми і на місцеві заводи, вщент розбиваючи надії своїх батьків на те, що діти зуміють уникнути цієї долі... Набрати менше 95 відсотків з 100 можливих вважається провалом. За слабку успішність карають. На виконання домашнього завдання, що складається в основному з письмових тестів, йде, як мінімум, один з двох вихідних днів. Багато дітей відправляються в школу і роблять домашню роботу в класі. Я спостерігав, як вони натовпом йдуть в напрямку школи в 6:00 ранку в неділю. На канікулах вони відвідують спеціальні школи, де з ними додатково займаються репетитори, і повинні робити канікулярне домашнє завдання, як мінімум, по дві години на день, щоб встигнути виконати його до початку наступного періоду навчання» [Китто, 2012]. Та освіта у школі – це ще не все. Намагання вскочити у соціальний ліфт та потрапити якомога вище за допомогою освіти формує особливий тип світогляду, характерний для середнього та вищого класу у Китаї, котрий передбачає внутрішнє перевантаження даними: «Китайський школяр набагато більше займається самостійно, ніж в школі.... zi xue з'являється в лексиконі юнаків та дівчат задовго до університету. Zi xue – це не просто виконання домашнього завдання, це самоосвіта, самовдосконалення в галузі знань. Дітлахи, повернувшись додому після школи, повторюють ієрогліфи, самостійно вчать нові, читають книжки, намагаються займатися англійською мовою. Навіть коли дитині доводиться допомагати батькам по господарству або по роботі, вона все одно використовує вільну хвилинку, щоб ще щось повторити або дізнатися. Дуже часто можна побачити таку картину у фруктовій лавочці: школяр років десяти допомагає мамі зважувати фрукти, а потім сідає де-небудь в куточку і приймається писати ієрогліфи. Zi xue перетворюється на стиль життя китайського школяра, а потім і студента... Підлітки і студенти прокидаються дуже рано, у кожного є ранкові невідкладні справи. Поки самі спортивні хлопці роблять ранкову пробіжку, інші, розташувавшись на лавочках, галявинах і навіть на футбольному полі, повторюють свіжовивчену граматику англійської мови. Якщо ви думаєте, що при такому щільному графіку у китайського школяра залишається час лише на сон і прийом їжі, дозвольте вас розчарувати: крім самоосвіти, існує ще безліч додаткових занять. У багатьох китайських сім'ях батьки намагаються знайти для дитини репетитора з предметів, що становлять особливу складність. Крім цього, а також відвідування курсів іноземних мов та комп'ютерної грамотності, діти займаються різними видами спорту, в тому числі і традиційними китайськими – ушу і гімнастикою тайцзи, вчаться грати в облавні шашки, осягають ази класичного китайського живопису» [Пулич, 2007]. Ми припускаємо, що розробники аналізованої нами гри як представники очевидно не нижчого соціального прошарку реалізують це китайське «цзи сює», відображаючи переповненість свого духовного світу у намальованих ігрових локаціях – ці локації, порівняно з іншими, котрі ми зустрічали у інших комп’ютерних іграх, не являють собою малозаповнений простір, де тільки «все найголовніше» або навпаки, подобу сміттєзвалища всілякого випадкового дріб’язку з метою якомога більше ускладнити роботу «детектива». Ігрові сцени рясніють різними «пам’ятними» (портрети, статуї, закинуті вівтарі, руїни, щоденники, записки, особливі речі з минулого казкових героїв тощо) та освітніми предметами (різні види настільних ігор, книги, технічні головоломки, інструкції, міні-лабораторії тощо), котрі від малого до великого відповідають основній лінії гри та місцю свого функціонального розташування; також наявний щільний внутрішньоігровий візуальний інтертекст, оскільки під час гри в одній серії «детектив» постійно отримує візуальні образи-нагадування не лише про інші ігри із серії, а й про додаткові міні-перекази (від 4 до 6 у одній грі), деталі яких він має уважно зібрати, якщо хоче повністю зрозуміти символічно-образну наповненість локацій. При цьому розробники демонструють неабияку обізнаність щодо переказів різних країн світу та віртуозність у створенні як масштабних складних цілісних візуальних композицій, так і у «розбиранні» окремих предметів для пошуку на незмінні 15 складових. Умовно ігрові локації можна розділити на три види: ті, що розташовані «на свіжому повітрі», тобто поза приміщеннями; розташовані у приміщеннях загальні плани кімнати або залу; ті, що до пори «сховані» у окремих куточках кімнат та залів. Та на усіх рівнях – від союзу пейзажів із грандіозними будівлями до сцен пошуку окремих предметів малої та середньої величини (ключів, ваз, статуеток тощо – всіх і не перерахувати) – ми зустрічаємося із перепов’язаною до дрібниць багатошаровою складністю, в якій поєднуються різні науки, альтернативні вчення, мистецтва, фольклор і власні переінтерпретації розробників:

Поєднання магії з наукою проявляється у тому, що, по-перше, усі «застійні» та посилені із часом прокляття, накладені чарівниками, нарешті знімає сучасний детектив, а не інші чарівники. Окрім того, що типаж детективу, як ми пам’ятаємо, запозичений із американської культури, очевидним є повідомлення про так часто обговорюване уявлення американців щодо своєї «всесвітньої рятівної місії» – звісно, воно вже не тієї сили, що було за часів становлення Америки з символічним ототожненням його із месіанським експериментом єврейства та палкими промовами під склепінням Капітолію (див.: [Сухарев, Сухарев, 1997, с. 131-132; Романенко, 2001, с. 53, 76-77]). Як справедливо зауважує А. П. Лазуткін, аналізуючи деградацію громадянського суспільства США, «американське місіонерство» наразі більше є важким ідеологічним наркотиком, ніж реальною надихаючою силою: «Спроби влади США наповнити пустотіле громадянське суспільство відсутнім морально-ідеологічним змістом призвели до релігійного доктринерства... Незважаючи на перетворення релігії в «ключовий елемент життєвого укладу» американців, що ініціюється владою релігійна риторика вже нездатна зупинити дезінтеграцію громадянського суспільства. Протестантські цінності перших переселенців, колись надійно захищаючі американську громадянськість і американську державність від особистих і суспільних вад, не можуть бути реконструйовані в адміністративному порядку. У християнських громадах перших переселенців релігія була підкріплена живими внутрішньогромадських зв'язками, що орієнтують індивіда на згуртовану і самовіддану працю… Для сучасних американських громадян релігія давно втратила колишню творчо-організуючу роль, і стала всього лише «опіумом», вживання якого доповнює часті візити до адвокатів і психотерапевтів, які ордами паразитують на хворому суспільстві» [Лазуткин, 2011]. Тож Лазуткін замість торжества «американської обраності» проголошує «зловісне торжество технократичного лібералізму». Однак навіть якщо наркоман знаходиться під наркотиком, його марення здаються йому цілком реальними – аналогічно, навіть якщо сучасне американське суспільство тікає від реальності технократичного лібералізму в ілюзії щодо свого незмінного місіонерства, це не означає, що для нього ці ілюзії не продовжують бути реальними, в тому числі і за своїми наслідками, як нам підказує «теорема Томаса». По-друге, у грі постійно відбувається «підкріплення» чар засобами науки та техніки (наприклад, посилені магічні сили принца-жаби, що обертають перехожих на жаб, чомусь потребують «підтримки» у вигляді двох контейнерів для якогось хімічного «маринування»), і для того, щоб звільнити країни від злих чар та їх наслідків, достатньо вирішити всі технічно-пошукові завдання (наприклад, локацію, що під впливом чар заросла колючками або плющем, можна «розчаклувати» звичайним важелем або рішенням технічної головоломки, а потім вільно зайти і продовжити пошуки) у правильній послідовності, а усілякі там магічні зілля, сили стихій та чарівні палички – лише обгортка справжньої сутності ігрових операцій зі спасіння типу починити годинник, порахувати декілька сум чисел, правильно розставити предмети або «розіграти» сценку у міні-театрі у правильній послідовності:

Верховенство науки над магією (причому верховенство її природничих галузей) цілком відповідає минулому досвіду розквіту американського саєнтизму як «культу обраного вченого» (див.: [Пивоваров, 2011]) та загальному розвитку науки у Америці: «Якщо у європейській та візантійській психокультурах ми бачимо чітку установку на інтелектуалізацію соціуму, що виражається у поширенні гуманітарної освіти на всі соціальні верст, то в американській психокультурі тенденція прямо протилежна: гуманітарна деінтелектуалізація при засиллі технократичних дисциплін. Як показали дослідження П. Бурд’є, відбір на гуманітарні факультети у США залишився за сертифікаційною ознакою: здебільшого лише представники найвищої страти потрапляють на юридичний, соціологічний, психологічний факультети. Вихідці із середньої та нижчої верстви задовольняються професійно-технічною або природничо-науковою освітою… Коли культуроцентрично орієнтований дослідник аналізує історію філософсько-психологічної думки США, він легко приходить до висновку, що базовим пунктом у розумінні сутності людини тут виступає сфера технологічних артефактів, яка опосередковує адаптацію людини до природи, соціуму і культури. Б.Франклін і Т.Джеферсон розпочинали з того, що розглядали людину як істоту, що виготовляє знаряддя праці. Знаряддя, таким чином, – висхідний пункт аналізу моделі саморепрезентації суб’єкта в американізмі» [Романенко, 2001, с. 19, 58]. Не відстає у цьому плані і Китай, у якому принципи технократизму лягли в основу соціально-політичних реформ ще у 70-х рр. ХХ ст. (Ден Сяопін) та в якому сучасне покоління 30-40-річних технократів Китаї, як і в Індії та Сингапурі, відчуває себе «сіллю землі» і предметом особливої державної турботи – до того ж, кваліфіковані китайці та індуси заповнюють усі порожні виробничі ніші світу там, де у середньостатистичних обивателів існують упередження щодо «технарів» як дивних людей із непрестижною професією, захоплюючи таким чином територію «розвинених економік» (див.: [Жильцов, 2012; Имамутдинов, Костина, Медовников, Механик, 2013]).

Про одну із відображених у грі стратегій просування своєї культури – американське місіонерство – ми вже, в принципі, написали вище. Залишилося відмітити тільки прояв характерного «китайського поглинання», котре просувається за рахунок відомих та популярних у всьому світі сюжетів казок, приваблюючи асоційованими «приємними спогадами із дитинства» та гарним продуманим оформленням до китайських універсалій, однією з яких є організація зв’язків між персонажами за зразком китайського суспільства або характер соціальних комунікацій. Аби не вдаватися у огляд вже незліченних розлогих трактатів та компактних стереотипних переказів щодо «західного індивідуалізму» та «східного колективізму», а одразу унаочнити те, на що ми хочемо звернути увагу, звернемося до відомої серії робіт художниці Ян Ліу «17 відмінностей Європи від Азії», що була створена за мотивами її спостережень спочатку у Китаї (де вона народилася) та потім у Німеччині – точніше, до однієї роботи із серії, в якій відображено відмінність у встановленні та підтриманні соціальних контактів:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал