Візуалізації тілесності у комп’ютерних іграх як індикатори етнічних ідентичностей та засоби їх конструювання вступ



Сторінка4/8
Дата конвертації22.12.2016
Розмір1.56 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Інтерпретація 2. Підземне життя, яке німецький принц веде в своїх палацах із багаточисельними скарбами, являє собою витіснений і прихований самими німцями матеріалізм, загнаний штучним чином в колективне безсвідоме. Цей матеріалізм, або ж міщанство, прагнення до накопичення є зворотньою сторною архетипу воїна, який виконує духовно-сподвижницьку місію, проте, мріє про відпочинок тоді, коли скінчиться війна. І, треба зазначити, что програму культурної експансії, яку Німеччина реалізовувала праткично все 19 та 20-те століття, було змінено на програму економічної експансії (символ-відповідник матеріалістичного накопичення - жаба, символ духовно-аристократичної місії та культуртрегерства - принц). Центрування принцеси Айві може характеризувати уявлення німецького чиновника про ідеальну жінку як втілення чистої безформності, якому чоловік надає форму на власний розсуд. загалом "пошук нареченої" для Німеччини являє собою значущу геополітичну проблему, розвязання якої стикається з багаточиселними утрудненнями. засадничими причинами цих утруднень виступає ірраціональність країн-партнерів, а з іншого боку - їх прихований меркантилізм. Загалом Німеччина починає віддавати перевагу тому, щоб самостійно зреалізовувати власні меркантильні інтенції, а не долоучати до цього посередників. Ба більше, німці сьогодні прагнуть задавати тон там, де вони, зазвичай виявляли свої пересічні здібності, а саме - в системі господарювання. В візуальній композиції принцес доволі цікавим є розташування меча в лівій проекції, а фонтану, який за формою нагадує скоріше масонське око- в самому центрі комопзиції. Враховуючи симетризованість образу масонського ока щодо образу Айві та плюща, можна припустити, що минуле Німеччини, символізоване міоітарністю меча, поступається (принаймні, в уяві розробників гри) примітивному меркантилізму та безформній жіночій чуттєвості, яка колонізу. душу німецького чиновника, виганяючи з неї рештки раціональності.
ГРА №3

Зміст. Дійство розгортається у Швейцарії. Третя гра серії присвячена одній із дружин зачарованого принца-жаби – Білосніжці, яка, як виявляється, посварилася зі своїм чоловіком та переїхала до Бернських Альп, де поступово перетворилася на Снігову королеву. Причиною цього виявились трагічні сімейні обставини – гравцю-«детективу» відкривається, що у Білосніжки із Джеймсом народився син, якого вони дуже любили і всіляко оберігали, однак одного разу він, гуляючи, відійшов від охорони вглиб лісу, і там був важко поранений величезним чудовиськом (у наступній ігровій серії буде з’ясовано, що це був вовк-демон). Хлопчика вдалося врятувати від смерті, нагодувавши «сонним яблуком», але повернути до повноцінного життя – ні, він впав у кому, і чим більше він лежав у ній, тим гіршими ставали стосунки між принцем і принцесою. Тож Білосніжка повернулася до королівства свого батька, звинувачуючи чоловіка у тому, що він не зміг забезпечити їхньому сину гідну охорону – зрештою, між арміями їх країн навіть була одна безрезультатна воєнна зутичка. Прибувши до Швейцарії разом із сплячим сином, Білосніжка потрапила під вплив злого чарівного дзеркала (всього чарівних дзеркал у неї колись було два – добре і зле або Дзеркало Правди та Дзеркало Брехні, добре підсилювало найкращі риси людей, зле – найгірші; однак добре дзеркало Білосніжка подарувала рятівниці свого сина, з якою гравець-«детектив» познайомиться у наступній ігровій серії). Зле дзеркало повідомило принцесі, що спосіб врятувати її сина є – потрібно знайти так звану «золоту дитину» (ознакою якої є непідвладність будь-якій магії), її сльози зможуть пробудити маленького принца. Однак також зле дзеркало викривило правду, назвавши себе посередником у лікуванні заради того, щоб отримати чарівні сльози єдиноосібно і з їх допомогою посилити власну магію. Не маючи інших відомостей та вибору, Білосніжка шукає «золоту дитину», викрадаючи чужих дітей із допомогою «сонних яблук», від сильного смутку з плином часу «охолоджуючись» і у переносному, і у прямому смислі та перетворюючись на Снігову королеву, що впливає на її батька та на усе королівство в цілому – її батько, в свою чергу, від переживань за доньку все більше перетворюється на звіра (також і в переносному, і в прямому смислі), а королівство вимерзає, що змушує людей залишати заморожений простір. Проте детектив прибуває в першу чергу саме через масове викрадення швейцарських дітей, і саме йому судилося не тільки розшукати та повернути їх до батьків, а й усунути зле дзеркало, розчаклувавши тим самим Білосніжку, і врятувати все королівство від снігу, морозу та знелюднення.

Інтерпретація 1. Ігрове дійство приводить нас у одну з найбільш благополучних європейських країн, яка, між тим, за її поточного правління чомусь перебуває у «холодній консервації» умов існування та втрачає своїх «дітей», тобто своє наступне покоління. Місце та час прояву проблеми підказує нам, що проблема знаходиться у площині ціледосягнення (гори) та добре усвідомлена (найсвітліший час доби – день). До того ж, нам відомо, що управління Швейцарії, символізоване постаттю Снігової королеви (яка «виникла» із іншого персонажу, так само, як і сама Швейцарія в свій час розбудовувалась на основі конституції за чужим – французьким – зразком та на основі німецького, французького, італійського та ретороманського етносів і їх мов), в основному або зваблює наступне покоління своєї ж країни блискучими плодами пізнання, згодом перевіряючи викрадених на наявність в них опору до магії, або спілкується з посилюючим негативні риси свого власника дзеркалом, тобто займається самолюбуванням, котре ще більше переконує управлінця у правильності його некоректних дій та навіть потребує підсилення дзеркального образу:

З чим же це пов’язано? Між потоками публікацій, захоплено переказуючих, які високі місця знову посіла Швейцарія у низці рейтингів щодо якості життя та економічного благополуччя, у нечисленних з них можна зустріти і нерайдужні критичні оцінки, що розкривають діяльність місцевих представників вищої соціальної верстви не з кращої сторони: «Заборона на польоти літаків авіакомпанії Swissair восени 2001 р., проблеми у області корпоративного управління, з якими зіткнулися «Zurich Financial Services Group» і «Credit Suisse Group», арешт посла у Люксембурзі, звинуваченого у відмиванні грошей 11 липня, і, нарешті, збій у системі управління польотами в 2002 р., що коштував життя 52 російським дітям і 19 дорослим – все це змушує швейцарців всерйоз задуматися про те, що їх семимільйонна відгороджена від решти Європи нація сьогодні більше не є тим бастіоном порядку і закону, яким вона була колись... Швейцарці поступово починають розуміти, що причина недавніх проблем криється в тому, що місцеві політики, представники ділової еліти та інвестори необгрунтовано переконали себе, що вони вміють працювати краще, ніж хто-небудь ще. Причини подібної самозакоханості цілком зрозумілі: у даний час Швейцарія є найбільш процвітаючою економікою у Європі... Зворотним боком цих успіхів є те, що вони змушують керівництво таких компаній, як «Swissair», «Zurich Financial Services» і «Credit Suisse» просувати нежиттєздатні програми розвитку, наполягаючи на їх здійсненні навіть тоді, коли це явно йде врозріз із інтересами акціонерів цих фірм. Сьогодні ця хвороба вразила як приватний, так і державний сектор Швейцарії. «Сьогодні ніхто не вимагає від менеджерів дисципліни, ніхто не хоче задавати «незручні» питання», – говорить Ханс Гейгер, глава Університету цюріхського швейцарського банківського інституту і колишній член виконавчого комітету банку «Credit Suisse». Сьогодні правління більшості швейцарських компаній являють собою закритий клуб, що складається з членів місцевого нечисленного, самовдоволеного і консервативного «вищого світу»... Низка останніх катастроф змушує нервувати не тільки економістів, але і простих швейцарців. «Все своє життя я думала, що живу в найкращій у світі країні. Сьогодні я розумію, як я помилялася», – говорить Енн-Марі Мандрі, колишній банкір із Берну. Виступаюча проти «вищого світу» Народна партія Швейцарії активно використовує ці настрої (на швейцарських виборах 2007 р. ця партія набрала рекордні 28,8% голосів виборців17 – Ю.Р., А.Т.)… «Сьогодні деякі представники ділової та політичної еліти недієздатні рівно настільки ж, наскільки вони самозакохані», – заявляє провідний політик партії Крістоф Блохер, син бідного пастора, який створив гігантську хімічну імперію перед тим, як податися в політику» [Швейцария в мировой экономике]. Отже, ми маємо підтверджений образ управлінців, якы милуються самими собою та власною економіко-політичною діяльністю через консервативність та самовпевненість яких країна теж «законсервована» у стані, по-перше, погіршення промислових показників, по-друге, відчуття акціонерами, співробітниками компаній та звичайними громадянами «холодності», сонної байдужості та нечутливості управлінців до їхніх проблем та потреб. Це призводить і до фінансових наслідків: «Зараз Швейцарія переживає фінансову кризу. Звичайно, рівень безробіття в країні не критичний, всього 3%, але економічні перспективи Швейцарії стають все гірше. На думку швейцарських експертів, вона може опинитися в фазі рецесії, найпотужнішої з часів відомої нафтової кризи 1974 р.» [Коваленко, 2009]. Порівняно з іншими європейськими країнами це мізерний відсоток, однак для Швейцарії образливо і це. Тож її управлінці, аби зберегти свій грандіозний образ, особливо після сприйнятої народом критики їх самозакоханості, посилено використовують відпрацьовані технології, що стосуються насамперед молодого покоління: «Декларована мета швейцарської економічної політики – утвердити Швейцарію в якості одного з провідних центрів технологій і досліджень. Вирішальним критерієм появи центру високих технологій є наявність точки кристалізації, таких, як Гарвардський університет і Массачусетський технологічний інститут (MIT) для Бостона або технологічна група Ericsson для Стокгольма. У Швейцарії цю роль взяли на себе два федеральних технологічних інститути (ETH) – у Цюріху (ETHZ) і Лозанні (EPFL). У 2000 р. близько 500 професорів працювали в цих двох інститутах і пов'язаних з ними дослідних центрах, підтримуючи світову репутацію всього сектора ETH Швейцарії. 18000 студентів інститутів ETH представляють практично невичерпне джерело кадрів для дослідницьких і конструкторських організацій, таких, як швейцарський Центр електроніки та мікротехніки (CSEM) і дослідна лабораторія IBM поблизу Цюріха. Швейцарські технологічні компанії зі світовою популярністю АВВ і Sulzer також отримують вигоду з цієї групи підготовлених висококваліфікованих спеціалістів» [Наилучшие перспективы мирового успеха, 2002]. Дійсно, чий образ був би ще зашифрований як образ «антимагів», як не здібних студентів-«технарів», яких приваблюють і гіпнотизують блискучими кар’єрно-науковими перспективами з метою заманювання «на свою територію гри», а на ділі насамперед використовують для підтримки іміджу «успішних керівників» та стабільності існуючого економіко-політичного ладу. На «сльозах» (тобто на подоланні труднощів, переживаннях та розчаруваннях) цих «золотих дітей» ґрунтувалася і ґрунтується левова частка досягнень Швейцарії, як і амбіційно-зачароване бачення себе швейцарського вищого соціального класу, і буде ґрунтуватися, доки не з’явиться настільки потужної зовнішньої сили, що зможе не лише «заплямувати» символічне дзеркало (як діяла Народна партія, однак цієї внутрішньої сили не вистачило для кардинальних змін), а розбити його вщент.

Інтерпретація 2. В сюжет грі представлено швейцарську ідентичність, яка опиняється в стані законсервованості через переважання інфантильно-нарцисичних та магічних способів здобуття переваг в процесі змагання Швейцарії з іншими країнами. Зрозумілим є те, що швейцарці набули всіх рис провінційної самозакоханості, яка зазвичай притаманна особам із аутоеротичними схильностями. Поняття «аутоеротизм» було впроваджено в науковий обіг Х. Еллісом (1859-1939) наприкінці ХIХ століття. Цей термін фігурував в назві його статті «Аутоеротизм: психологічне дослідження» (1898), де він розглядався автором як феномен активізації спонтанного сексуального потягу, не обумовлений прямим або опосередкованим зовнішнім об'єктом.

Конструкт аутоеротизму є відомим в історії психології завдяки Фройду, який вів мову про два можливі типи відносин між психічною системою і світом: об'єктні та аутоеротичні. Об'єктні відносини передбачають формування відносин із світом та іншими людьми з позиції принципу реальності, себто, прийняття всіх обмеженостей, недосконалостей і страждань, в яких людська свідомість здобуває необхідний їй рівень зрілості. З. Фрейдом вважав, що Х. Елліс зробив вдале нововпровадження в концептуальний розгляд сексуальних потягів людини, спрямованих не стільки на іншу особу, скільки на своє власне тіло. Разом з тим, Фройд припустив іншу інтерпретацію цього феномену, здійснивши співвіднесення аутоеротизму з порушенням, яке йде зсередини, а не виникає під впливом зовнішніх факторів. Для Фройда істотне значення в розумінні аутоеротізма мало не походження, а ставлення до об'єкта. Вперше Фройд використовував поняття «аутоеротизм» у листі до берлінського лікаря В. Флісса (1858-1928) від 9 грудня 1899 р., а потім у праці «Три нариси з теорії сексуальності» (1905)[http://www.ereading.link/chapter.php/60738/2/Freiid__Tri_ocherka_po_teorii_seksual%27nosti.html]. Дії дитини, яа смокче різні частини свого тіла, розглядалися їм як інструментальні щодо отримання аутоеротичного задоволення. Спершу дитина смокче груди матері, що сприяє отриманню задоволення, в результаті якого вона блаженно засинає. У цей період інфантильного розвитку у дитини спостерігається, на думку З. Фрейда, збіг між задоволенням почуття голоду і сексуальним задоволенням. Потім потреба в повторенні сексуального задоволення відокремлюється від потреби в їжі. Хоча дитина і вдається до процесу смоктання, проте, об'єктом її смоктання можуть ставати не тільки зовнішні для неї предмети (груди матері), але і різні частини власного тіла. Її інфантильні сексуальні прояви стають аутоеротичними, пов'язаними з різними ерогенними зонами власного тіла, з можливістю отримання задоволення, не вдаючись до сторонніх об'єктів і задовольняючись тим, що вона має. Смоктання власного пальця руки, ноги, мови або інших частин тіла, подразнення анальної зони, інфантильна мастурбація - все це приносить задоволення дитині, яке вона може отримати самотужки без сторонньої допомоги. Словом, дитяча сексуальність «виявляється аутоеротичним чином, тобто, шукає і знаходить свої об'єкти на власному тілі».

Ознакою аутоеротизму та нарцисизму виступає відверте нехтування реальністю за умови збереження грандіозного самоуявлення, що в окремих рисах співпадає із самоуявленнями швейцарських управлінців. Останні дозволяють собі справжні ауто-еротичні задоволення дорослих людей, які залишилися дітьми, які переживаються у зв'язку з важливими для життя функціями самозбереження (втамування голоду). Активність "дітей-управлінців" виявляється в тому, що вони самі знаходять можливості для отримання "аутоеротичного задоволення" здобуваючи опору в таких об'єктах любові, які, як і мати, доглядають за ними і оберігають їх. Йдеться про той невеликий відсоток "технократів", студентів технічних спеціальностей, які, власне і мають контакт із життєзабезпечувадльною сферою високих технологій. Але поруч з ними діти-управлінці, у яких розвиток лібідо зазнав порушення внаслідок створення гіперстабільних умов життєвідтворення, і які в об'єктах шукають не інших людей, а самих себе. У останніх спостерігається такий тип вибору об'єкта, який Фройд назвав «нарцисичним». Говорячи про відмінності між аутоеротизмом і нарцисизмом в розумінні Фройда можна вести мову про два базових можливих сценарії розвитку швейцарської етнічності загалом та системи управління зокрема:

а) Сценарій 1. Відмова від аутоеротизму милування собою і заміна хибних самовіддзеркалень сприйняттям жорсткої соціально-політичної реальності. Це означатиме надалі зростання транспатентності еліти для критики громадськості та зростання можливостей коригування управлінських стратегій з боку відповідних груп;



б) Сценарій 2. Збереження стану хворобливої аутоеротичної законсервованості патологічного штибу, який означатиме для самої Швейцарії "тупання на місці" та застійно-реццесійні процеси в суспільстві.

ГРА №4

Зміст. Дійство зосереджено у горах Вогези у Франції. Колись давно у Франції жив король, дуже охочий до золота та інших дорогоцінностей, і заради збагачення ладен був зробити що завгодно. Звідкілясь він дізнався, що існує королівство, яке знаходиться у паралельній реальності і зберігає нечувані скарби. Знайшовши спосіб відкрити портал та потрапити туди, король насправді відкрив туманне царство злих духів – величезних демонічних вовків, які разом із темним туманом напали на жителів та затягнули реальне французьке королівство до порталу, залишивши лише голу землю (на якій поступово відновилося життя). Детектива до Франції викликають вже у сучасну добу, коли стає критичною кількість нападів звідкілясь узявшихся вовків-демонів, які починають насмілюватися нападати на людей не лише у лісі і вночі, а й на дорогах у світлий час доби. В процесі розслідування він наштовхується на давню організацію – Сестринство Червоних Шапочок (або Орден Сестер Червоної Шапочки), які постійно живуть у лісі і приховано охороняють жителів від його чудовиськ. Це сестринство носить назву в честь першої, майже автентичної, Червоної Шапочки – вона також колись несла пиріжки своїй бабусі, але вовк дістався до її хатині раніше, і з’їв би не лише бабусю, а й саму дівчинку, якби її не врятував загадковий Мисливець. Ніякого чарівного воскресіння бабусі із черева вовка не було, і Мисливець з жалю вдочерив дівчинку,забравши із собою та навчаючи її всьому, що вмів сам – захищатися та захищати людей від вовків. Згодом Мисливець трагічно помер, а Ізабелла продовжила його справу, започаткувавши традицію прийняття та навчання сиріт жіночої статі бойовим мистецтвам – так з’явилися названі сестри Червоні Шапочки і їх усамітнений та прихований від людських очей спосіб життя згодом став звичайною «охоронною» рутиною: лише Червоні Шапочки спроможні вистежувати та вбивати усіх злих агресивних вовків (в тому числі і демонічних), допомагаючи заблукавшим та потрапивши у халепу перехожим. Та сила їх антагоністів чомусь все зростала і зростала, і найсильніша сучасна Червона Шапочка, яка мала стати головою гурту, була вбита при спробі захистити маленьку дівчинку від вовків та їх теж звідкілясь узявшоїся загадкової Королеви (ввідний ролик гри). Як виявиться, причина посилення цих створінь корінилася у суперництві між двома названими сестрами – перед виборами у ватажки одна із двох претенденток, Елдра, вирішила перевершити досягнення своєї конкурентки і відправитися через схований портал до забутого Туманного королівства, щоб вбити Короля Вовків. Все-таки досягнувши цієї мети, Елдра не змогла протистояти спокусі зайняти трон, на цей раз перемістивши зникле у тумані та темноті королівство із «небуття» до реального світу (а для цього переходу необхідне чарівне встановлення «вічної ночі»). Вона не зупиняється ні перед вбивствами невинних людей, ні перед вбивствами бувших названих сестер, в колі яких вона вела подвійне життя – при сестрах як Червона Шапочка, поза їх поглядом як Королева Вовків. Єдиним виходом із ситуації є остаточне знищення туманного паралельного світу-королівства і закриття порталу, чим і займається детектив із допомогою молодого слідопиту (і «за сумісництвом» бойфренда Елдри), чиї пращури жили ще за часів надто жадібного короля.

Інтерпретація 1. Віртуальні події відбуваються на тлі минулого образу зниклого французького королівства, що через жадібність правителя було «всмоктане» порталом у туманні краї, населені демонами у вигляді вовків – вочевидь, тут ми спостерігаємо символізовані історичні взаємовідносини між Францією та Англією (Туманним Альбіоном, назва якого так і сигналізує «Я і є Туманне королівство»). По-перше, для французів аналогія «Англія – пекло» не є чимось невластивим – зокрема, можна згадати приклад із роману-тревелогу («тревелог» – спрощена форма прози за мотивами подорожі) популярного і в Англії, і у Франції англійського письменника С. Кларка «Боже, врятуй Францію!: Спостерігаючи за парижанами». Головним героєм цього роману є молодий англічанин, запрошений французькою фірмою організувати мережу англійських чайних, який спочатку жахався французьких звичаїв, але врешті-решт, звикаючи до французької особливої атмосфери та проникаючись нею, змінив своє ставлення до рідної країни і у випадку її відвідування намагався якнайшвидше повернутися до Франції – ось така одна із цитат від імені головного героя щодо своєї зворотної «втечі» від жителів Альбіону: «Я ... спрямувався туди, де міг розраховувати на смачну їжу і більш невимушені розмови. Мчавши крізь Ла-Манш, я розмірковував, як скоро французи зважаться закласти цеглою тунель в знак зневаги до своїх войовничих сусідів із пекла» (цит. за: [Бондаренко, 2011]). По-друге, історично Англія дійсно домінувала і «затягувала» у себе спочатку владу над Францією, а потім і те, що у часи розгортання правителями обох країн колоніального суперництва було частинами Французької колоніальної імперії. По-третє, у минулому у Франції були представники «вищого світу», які були «одержимі» проангліськими інтересами – символ вовка, у якому проявляється демонічна сутність родом із Туманного королівства (саме негативний аспект цього символу, оскільки демонічність передбачає прояви символічною твариною не кращих своїх властивостей), пасує до таких «перебіжчиків» як не можна краще і в рамках символіки китайської культури, і в рамках символіки інших культур: китайський фразеологізм «lang zi ye xin», що є приблизним аналогом російського фразеологізму «вовча натура», означає «честолюбець», а китайська приказка «chai lang dang dao» («вовк стає царем лісу») має смисл «до влади приходять зазвичай люди злі та пожадливі» (див.: [Чжоу, 2014]); у американській та у європейських культурах як негативний символ вовк побутує у християнській символіці, означаючи появу «лжепророків-спокусників, мета яких – погубити простодушних» («вовк у овечій шкурі»), та як образ у народних байках, що уособлює «невдячних багатіїв, які живуть працею бідних» (див.: [Волк, Энциклопедия символики и геральдики]). Подібні «перевербовування» за власною волею з метою досягнення власної вигоди мають місце і у сучасній Франції – недарма, доречі, дійство розгортається у зберігаючому низку образів із колективної пам’яті колективному несвідомому (ліс) біля зони ціле досягнення (біля гір Вогези) – однак, як і у грі, тепер вони мають місце і у повсякденному житті простих людей, і тут можна знову звернутися до прикладу із роману-тревелогу С. Кларка: «…Вони не хочуть нічого змінювати в країні. Вони всі хочуть одного – щоб Франція стала центром всесвіту. Et voila! – Почекай, а при чому тут викладання англійської? – Так це наймодніше зараз» (цит. за: [Бондаренко, 2011]). Проблемність такої культурної зради неусвідомлювана, на що вказує темний або навіть найтемніший час доби, і, вочевидь, прагненням нових «подвійних агентів» є максимально неусвідомлюване іншими людьми («вічна ніч») наслідування їх подвійної ідеології (повернення у реальний світ змішаного французько-«туманного» корлівства). Насамперед ця небезпека уявляється такою, що стосується «дітей», тобто наступного покоління французів.

Тепер же давайте поглянемо, а хто здатен врятувати це покоління і всю Францію – Червоні Шапочки, починаючи із першої Червоної Шапочки і завершуючи сучасними названими сестрами цього Сестринства або Ордену, символізують один із історично значущих образів французьких жінок, що сусідствує у різноманітних рейтингах «найвпливовіших», «найвидатніших» та «найвідоміших» поряд із образами французьких фавориток, жінок управлінців, актрис, співачок, моделей та законодавиць моди, а саме це образ воїтельки-мисливиці-амазонки (який був причислений Юнгом до жіночої Тіні, однак у грі «тіньова» сутність цього образу заперечується протиставленням силам зла). Першою, за нашим припущенням, серед значущих жінок цього типу була національна героїня Франції, «Орлеанська діва» Жанна д’Арк, яка насмілилася залишити звичні «жіночі справи» і свою родину та, перевдягнувшись у даний їй капітаном королівського загону чоловічий одяг, відправилася на початок своєї «боротьби зі злом», яким були англійські загарбники. Після неї були менш відомі, однак не менш рішучі і войовничі «жінки французьких легіонів», які також через уявлення про війну як «чоловічу справу» ставали «сиротами поневолі», залишивши свої родини та змінивши свою «домашню» долю на долю захисниць Франції: «У французькій армії, як і в будь-якій іншій, жінки становили її невід'ємну частину. Їх можна досить легко класифікувати на чотири стійкі групи: повії, маркітантки, жінки-солдати і коханки, що пішли за своїми коханими на війну… жінки бралися за зброю і вставали в ряди «захисників свободи». Не випадково на одній гравюрі періоду революційних воєн, де зображена жінка зі списом, стоять наступні слова: «Ми також навчимося боротися і вмирати, як і чоловіки, і доведемо, що вміємо поратися не тільки з веретеном і голкою. О Беллона! Супутниця Марсу [Беллона, богиня війни - сестра або годувальниця бога війни Марса – примітка М. Чинякова]! Невже твій приклад не надихне жінок, щоб йти в бій разом із чоловіками? Богиня сили і хоробрості! Ти не будеш червоніти за француженок»(118)… Точна кількість жінок-солдатів у республіканській та імператорській арміях поки не підраховано. За свідченням французького історика Л. Анне, який працював в архіві військового міністерства сто років тому, в республіканській та імператорській арміях воювало близько 70 жінок-солдатів. Безсумнівно, що реальна кількість була більшою (219). До початку наполеонівських воєн кількість жінок-солдатів в армії і зовсім різко зменшилася. Однак вони не зникли зовсім... Вербуючись у рекрути, вони забували про свою приналежність до слабкої статі, із задоволенням «перетворюючись» в чоловіків. Солдатський мундир не був простою грою в переодягання: француженки-солдати вірили, що тільки в ньому вони зможуть стати чоловіками. І намагалися від них не відставати, забуваючи істинно жіночі пристрасті і особливий склад, закладений в них природою» [Чиняков, 2003]. Роза Буйон, Роза Барро, Анріетта Хейнікен, Анжеліка Дюшмен, Марі-Барб Паран, Рен Шапюї, Катрін Пошта, Роза Маршан, Елізабет Буржес, Франсуаза Ронель (Руель), Мадлен Петі-Жан, Марія-Тереза Фігьор, Марія-Жанна Шеллінк, Вірджинія Геск’єр, Дюку-Лаборд, Ла Коллежьяна, сестри Ферніг (Фелісіте і Теофілія), Франсуа (Франсуаза) Бланшер, Катрін Баллан, Казаж’юс, Марія Дерев’яна-Голова та інші, імена яких загубилися або не реєструвалися у документах – всі вони наслідували непопулярний шлях, аналогічний життєвому шляху ігрових Червоних Шапочок. Після «жінок французьких легіонів» ним пішли завзяті французькі феміністки, воюючи вже більше на внутрішньому поприщі – починаючи від самовідданої своїм домаганням до самого ешафоту Олімпії де Гуж і до представниць сучасного французького фемінізму, ідеї якого ніби були навмисно змальовані у четверту серію «Темних переказів». Дійсно:

- чи не відповідає складовим місії Червоних Шапочок підкреслена жіноча безстрашність у «Сміху медузи» Е. Сіксу: «Жінка, яку все ще можна налякати, це вчорашня жінка»?

- чи не є протиставлення суто жіночого духовного сестринства суто очоловіченим демонам спробою символічного реваншу за «нарцисичну кризу на підступах до жіночого» (тобто співвіднесення усього злого, гріховного, небезпечного, нечистого, спокусливого з жіночою природою), що описана у «Силах жаху: есе про відразу» Ю. Крістевої?

- чи не співпадає, нарешті, символічна зона (ліс біля гір) основного ігрового дійства, спрямованого на попередження «вічної ночі» та привідкривачого зазнавшим нападу зла зазвичай прихований від людських очей світ Ордену захисниць, із баченням Л. Ірігарей щодо жіночого місця та ролі у «Етиці статевого розрізнення»: «І, може бути, ми переживаємо епоху, де час має заново розгорнути простір. Новий ранок світу? Переплавлення іманентного і трансцендентного за тим підніжжям, якого як такого ніколи не помічали: жіноча стать. Єдиний доступ до обволікаючого. По той бік класичних протилежностей любові і ненависті, абсолютної плинності і льоду – біля підніжжя, завжди привідчиненого»» (цит. за: [Кодар, 2012]).



Але в колі маргінальних воїтельниць-феміністок, які нібито стоять за одну і ту ж важливу справу, виникає непорозуміння та змагальництво, тож їх сестринство є не таким однорідним та злагодженим, як це було б бажано. Ситуація ускладнюється тим, що, як стає відомо у наступних іграх із серії, сестринство Червоних Шапочок приймає в себе дівчат-сиріт (невільних та добровільних, тобто тих, які з власної волі «відмовилися» від своїх батьків) не лише із Франції, а і з інших країн (принцеса Шипшинова Троянда із першої гри, «підробляюча» як ЧШ, та бувша принцеса Емма із Нідерландів із шостої, яка то ЧШ, то розбійниця з бойфрендом, то знов принцеса, то знов ЧШ). Візуально очевидно, що названі сестри розрізняються не лише походженням, а й своїми тілесними даними, починаючи від кольору волосся, очей та шкіри, сформованої постави та завершуючи преференціями у зачісках, одязі і взутті, прикрасах, зброї тощо – тож їхні характери і поведінка, домагання і пріоритети також мають різнитися (згадати б хоча наявність бойфрендів у деяких з сестер):


Аналогічну ситуацію переживають сучасні феміністки усього світу: «У сучасних феміністських теоріях жінки як категорія являють собою «поле відмінностей», в результаті чого у дослідників виникає враження, що «фемінізми», розкладаючи категорію суб'єкта, позбавляють жінок фундаменту для колективних дій… В області феміністських політик поняття «жінки» виявляється настільки суперечливим багато в чому через те, що в різних контекстах стать не завжди узгоджено конституюється, з одного боку, а, з іншого, – тому що стать, як відомо, перетинається з расовими, класовими, етнічними, сексуальними та іншими модальностями дискурсивно конституйованих ідентичностей» [Власова, 2012]. Розмаїття ідентичностей, що феміністки не в змозі узгодити, призводить до відповідного розмаїття «фемінізмів», котрі навіть одностайно класифікувати складно – зокрема, Н. Пушкарьова приводить таку класифікацію: «Фемінізм розрізняється географічно (американський, європейський, третього світу, пострадянський і постсоціалістичний), етнічно (фемінізм «білих», «чорних» і «кольорових»), конфесійно (християнський, формуючийся ісламський), за методами і спрямованістю дій (екофемінізм, пацифістський, сепаратистський), за ідеологією (ліберальний, соціалістичний і марксистський, радикальний), за належністю до напрямів у філософії та психології (модерністський, заснований на концепції соціального конструювання; постмодерністський і постструктуралістський, психоаналітичний), за сексуальною орієнтацією та ідентичністю прихильників (лесбійський, садомазохістський, а також об'єднуючий всіх невизнаних суспільством індивідів нетрадиційної сексуальної орієнтації квір-фемінізм)» [Пушкарева]; у іншій словниковій статті на цю тему – ще одна вражаюча своєю диференціацією класифікація: анархофемінізм; вуманізм (від англ. woman – жінка); духовний фемінізм; культурфемінізм; лесбійський фемінізм; ліберальний фемінізм; індивідуалістичний фемінізм; чоловічий фемінізм; марксистський фемінізм; матеріальний фемінізм; багатокультурний фемінізм; поп-фемінізм; постколоніальний фемінізм; постмодерністський фемінізм (включає в себе queer theory); психоаналітичний фемінізм; «пухнастий» фемінізм («легковажний фемінізм»); радикальний фемінізм; рольовий фемінізм; сексуально-ліберальний фемінізм (секс-позитивний фемінізм, про-секс фемінізм); сепаратистський фемінізм; соціалістичний фемінізм; соціально-обумовлений фемінізм; трансфемінізм; фемінізм амазонок; фемінізм країн третього світу; французький фемінізм; екофемінізм; екзистенціальний фемінізм; протофемінізм; постфемінізм, і це лише «деякі з них» (див.: [История и теория феминизма]). І презентація цієї розмаїтості та викликаних нею конфліктів чудово личить до французького простору, що історично сформувався як роздріблений на безліч етнічних мікроідентичностей: «Вперше знайомлячись з людиною, французи поцікавляться не вашою професією або посадою, а зададуть насамперед одне питання: «Звідки Ви родом?». У столичного жителя обов'язково захочуть уточнити, в якому саме oкpyзі столиці він народився. Знання родоводу дуже важливе для француза. Справа в тому, що уродженці різних провінцій Франції користуються в народі цілком визначеною репутацією щодо рис характеру. Наприклад, нормандець вважається людиною обережною, стриманою, «собі на умі», схильною відповідати на питання двозначно і невизначено, щоб не потрапити в халепу. Не випадково такі відповіді називають «нормандськими». Бретонець має славу крутого, норовливого упертюха, з яким домовитися не так вже й просто; овернець – скупого і спритного хитруна, який любить прикидатися простаком тільки для того, щоб обвести вас навколо пальця. Уродженець Корсики – гордий, не вибачаючий образ, вірний узам родства, але не «вбиваючий себе» роботою. Ліонец зобов'язаний бути скупуватим, бордосець – замкнутим, а марселець – хвалькуватим. Для француза пам'ятати місце народження своїх предків – це не тільки відчувати твердий ґрунт під ногами. Це – ще заздалегідь попереджати людей про те, з ким вони мають справу, вручати їм свого роду візитну картку, а також підсвідомо визначати, як триматися з ними самому відповідно до того, чого від тебе вони вправі чекати» [Сухарев, Сухарев, 1997, с. 187-188]. Навіть самі французи жартують з приводу цієї своєї підкріпленої індивідуалізмом роздрібненості, що якщо інші країни «налічують» стільки-то жителів, то Франція «ділиться» на їх число. Виходом із ситуації посилення внутрішніх французьких непорозумінь, підсилюваних зовнішнім англійським впливом, врешті-решт може бути тільки «знешкодження» Великобританії, тобто зменшення її міжнародних переваг (зокрема, якщо згадати наведений нами вище приклад, визнаної престижності володіння англійською мовою, яку «змушені» вивчати французи в новій гонитві за світове панування) та послаблення впливу англосаксонської культури.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал