Вісник лну імені Тараса Шевченка №4 (191), 2010 5 Дослідження літературного процесу



Скачати 198.44 Kb.

Дата конвертації25.12.2016
Розмір198.44 Kb.

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
5
Дослідження літературного процесу
північно-східного регіону України
УДК 821.161.2 09

Н. П. Анісімова

ХУДОЖНІ МОДЕЛІ
ПОЕТИЧНОЇ ІСТОРІОСОФІЇ ІГОРЯ РИМАРУКА

У творчості І. Римарука, одного із визнаних лідерів поетичного поколіннях років, есхатологічне світовідчуття є важливою складовою
історіософської концепції. У всіх його збірках – починаючи від книжок х років (Висока вода, Упродовж снігопаду, Нічні голоси, Золотий дощ) – до етапно-підсумкової Діви Обиди” (1997) і книги вибраного Сльоза Богородиці (2007) – простежується художня реалізація поетичної історіософії, яка тісно поєднана з есхатологічним мисленням. Окремі її аспекти проаналізували у свої статтях І. Андрусяк, Я. Мельник, В. Моренець, К. Москалець, Л. Талалай, О. Хоменко та інші критики. Проте в основному це стислі рецензії, які не дають усебічного уявлення про поетичну історіософію І. Римарука. Тож у цій розвідці ставимо собі замету розглянути основні концепти історіософського мислення І. Римарука як цілісної естетичної системи. Серед поетичного поколіннях років ХХ ст. І. Римарук вирізняється підкреслено неокласичною поставою у його творчості переважають історіософські, есхатологічні, культурологічні мотиви та образи, асам поет нагадує митця-книжника, залюбленого у національну та світову культуру. Святе Письмо та історія – основні підвалини філософічності Римарукової лірики. За вдалим визначенням критика О. Хоменка, І. Римарука можна назвати київським історіософом і метафізиком [13]. У цьому і особливе місце І. Римарука з-посеред когорти сучасників, і його основна відмінність від інших представників покоління – В. Герасим’юка, І. Малковича, П. Мідянки – вісімдесятників, які підкреслено віддані регіонально-патріотичній тематиці. І. Римарук розбудував і художньо зреалізував історіософську концепцію буття України. Під поетичною історіософією розуміємо сукупність властивих цьому авторові поетично-філософських інтерпретацій, версій, оцінок національної історії, тлумачень її сенсу та тенденцій, а також визначення місця людини уході історичного поступу, прагнення в нових суспільно-історичних умовах осмислити місію України у світі, неупереджено й об’єктивно поглянути на її історичну долю. Які всі вісімдесятники, поет прагнув наситити історію конкретною життєвою ситуацією, а в ситуації історичного плану вловити

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
6 момент неминущого значення, філософський сенс, не боячись узвичаєне, закріплене традицією прочитати заново, драматизувати [8, с. 38]. Для І. Римарука історія втрачала культивовану радянською історіографією ідеологічну вічність та класову спрямованість. Натомість визначальними стають мотиви історичної пам’яті, утвердження свободи нації і людини, чуття голосу віків, державницькі настрої. Критики неодноразово наголошували натяжінні поетичної думки І. Римарука до просторово-часової панорамності, розімкненості історичного часу – від княжої доби до сучасності. Приміром, Я. Голобородько зауважив, що в поезії І. Римарука гостро прориваються історичні, соціумні й культурні реалії, …з публіцистичною намагніченістю актуалізуються образи-події, образи-символи національної історії [5, с. 37]. Есхатологічне світовідчуття присутнє у поезії І. Римарука з будь- якими мотивами, породжуючи, за влучним висловом І. Андрусяка, безперервне напруження есхатологічної перспективи [1]. Відтак творчість поета доцільно інтерпретувати крізь призму ідей російських філософів М. Бердяєва, М. Булгакова, Л. Гумільова, які у своїх працях розробили наукові засади есхатологізму та історіософії. М. Бердяєв смисл історичного розвитку вбачав в есхатологічній перспективі У християнстві навіки залишається есхатологічне очікування. Смисл наступної епохи в християнстві втому і полягає, що в ній християнство знову буде есхатологічним, а не виключно історичним [3, с. 39]. Отже, для бердяєвської концепції характерне розуміння історії як процесу виключно катастрофічного. Образ віків в інтерпретації І. Римарука набуває історіософського, а подекуди – і містичного виміру. Віки – це доля і окремого народу, і всієї земної цивілізації, водночас – це доля кожної людини, загубленої у безжалісному плині історичного часу. Проте значно частіше ключовий образ віків означає еволюційний розвиток нації, активне буяння її державницьких устремлінь та визвольної боротьби (цикл “Сліди
неминущі”). Людина в поезії І. Римарука пізнає історію через історичну пам’ять як деяку духовну активність, як деяке визначене духовне відношення доісторичного Тільки в процесі одухотворення і перетворення в історичній пам’яті проясняється внутрішній зв’язок, душа історії [3, с. 16]. Ліричний суб’єкт тяжіє до першовитоків, прагнучи вести діалог із минулим, у якому віки стають символом течії історичного часу, наповненого величними звершеннями Те, що здавалося пам’яттю, тишею, словом, – / лиш течія. Лиш любові й віків течія [10, с. 6]. Саме пам’ять про минуле робить Римарукову людину історичною, тобто надає сенсу її існуванню, очищає душу від намулу гріховності Наша пам’ять – гладенька й весела. / Та спливають д’горі / наші душі – затоплені села [10, с. 76]. У поезії І. Римарука відчувається перегук віків, історичних епох – давніх і зовсім близьких. Осмислюючи місце ХХ і ХХІ століть у

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
7 розвитку нації, поет звертається до найвизначальнішої ідеї Апокаліпсису зміна віків – це не тільки оголошення кінця історії, алей утверджувана в християнській екзегетиці ідея подолання зла всередині історії. Поетичні тексти І. Римарука позначені, з одного боку, історіософськими мотивами, художньо втіленими через героїку і драматичну напругу національно- визвольних рухів в Україні, з іншого боку, трансформують біблійний сюжет Апокаліпсису. Звернення до Об’явлення Івана Богослова у І. Римарука має здебільшого опосередкований характерна рівні алюзій та ремінісценцій, проте подекуди звучить і пряме апелювання до Святого Письма (“Останній біженець із різдвяних легенд”). Осмислюючи історію, поет бачить уній відсутність волі, гріховність, втрату державності, панування оманливих ідеологій, наступ прагматизму на духовність. Відтак біблійний мотив гріховності визначає основний тон усіх збірок, посилюючи їх апокаліптичне звучання. Гріх трактується поетом як порушення існуючої у Всесвіті гармонії, як протиборство між Космосом і Хаосом. Стихійна соціальна сила, хаос, який не піддається контролю, уособлюється в образі неволі, рабства, що віками переслідували українську націю. Ліричні персонажі Римарукової поезії, які представляють різні історичні епохи, опиняються під владою Хаосу, проте відчайдушно чинять йому опір, виборюючи волю (“Три потоки
місячного світла, Смеркалось. Ми при багатті сиділи, Де вона,
гармонія правічна, Стіна віків. Пісень лоза гнучка.
Для історіософії І. Римарука характерне зображення української історії у стані безперервної нестабільності, циклічного процесу змін перемог і поразок. Феноменом національної історії є тісне поєднання трагічного оптимізму, волі до боротьби, з рокованістю і навіть фатальною невідворотністю поразок. Ця думка є визначальною в етапній книзі “Діва Обида”, в якій історична доля нації осмислюється поетом удвох контрастних аспектах з одного боку – одвічне прагнення народу доволі (Бог розсипав насіння волі, там воля – безконечна і бездонна, там кожен вільний – скіфі гречкосій, аз іншого – фатальні для української нації риси менталітету, що спричиняли поразку за поразкою терпіння, млявість, сентиментальність, сердечність вдачі (кордоцентризм), символами яких виступає образ степу (розкинув руки захмелілий степ. Поет філософськи осмислює вітчизняну історію, гостро переживаючи знесилення українського духу, сутність якого передано символічним образом захмелілого степу [10, с. 204]. І. Римарук прагне відшукати гармонію в історичному поступі нації, проте бачить у ньому тільки безкінечну й тяжку боротьбу, чвари та міжусобиці де вона гармонія правічна / золота мелодія забута / ніж обніж се музика трагічна / а меж тими меж ножами рута вік об вік – усе замало криці / все перемісила крівця темна …” [10, с. 163]. Українська людина віддавна славилася своєю релігійністю, навіть богобоязливістю, віддаючи перевагу не ножам і мечам, а лагідній божниці і золотій мелодії народної пісні. Проте багатовікова боротьба

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
8 за волю і вимушене підкорення ликам кровожерного тотема зробило національну ідею ілюзією, нащо вказують метафоризовані образи рваної долі, захланної волі, пісні недочутої. Есхатологічна спрямованість української історії увиразнюється апокаліптичною тематикою, осердям якої є ідея деформації й спотворення золотого віку – гармонійного національного світоустрою. У центрі художнього дослідження поета постають дві просторово-часові площини по-перше, княжа ранньохристиянська доба – період викристалізовування державного мислення (“Чернігів”, На Щекавиці”,
“До Святослава”), по-друге, козацька епоха, що дала поштовх становленню кодексу українського лицарства. Моделлю золотого віку виступає в І. Римарука, які в поетів празької школи, княжа і козацька доба – періоди свободи і розбудови нації, які стають улюбленими історичними віхами, оскільки саме вони давали зразки героїзму та державницьких устремлінь. У І. Римарука ці епохи – початок історії, момент біблійного Творення, що дав поштовх для розвитку наступних епох. Прагнучи відродити національну ідентичність, поет змоделював міф золотого віку – історичного первня державності України. В язичницькому уявленні існував такий період, що мислився як першопочаток усього сущого, як золотий міфологічний вік, який давні люди сприймали в ідеалізованій площині. Таким чином, мотив золотого віку пов’язаний із прадавніми міфологічними уявленнями про існування первісного ідеального співжиття людської спільноти [2, с. 19 – 34]. Поета приваблювала героїчна історія Київської Русі. Кожен рядок вірша “Чернігів” справді дихає духом праслов’янщини: Грай пташиний – не про печенігів. / А про що Напевно, про Чернігів – / про фортечній монастирські дні, / про князівські зорі, оповиті / древньої слов’янщини повітрям – / про дитинство наше на Десні. Чернігівська земля ввібрала драматичні напруги історії – добу московського Івана, Батия. Велич Чернігова підкреслюється його старовинною архітектурою Він стоїть, не відає Батия, / банями соборів золотіє, / пагорбами небо підпира”. Сила духу чернігівського люду – у загостреному відчутті волі і широті слов’янської душі Ще не у крадійстві та крамолі – / ще живем собі на вольній волі / хоч гуляй в шинку, а хоч пости. / Ні опричнин, ані канцелярій. Символом державності виступає Царгород, який віддавна сприймався як взірець державницької твердості, мудрості, як орієнтиру визвольній боротьбі Від землі, де злагода і врода, / лодії пливуть до
Царгорода – / грецьку мудрість знаємо і ми. Древні українці були сильні своєю отчою вірою, проводячи час в молитвах і забавах, малюючи на дошках святі лики [10, с. 140]. Образ Царгорода вказує і на важливу ідею візантійської апокаліптики – радісне очікування другого пришестя Христа, очікування Царства Божого, надія на державну розбудову. Тему героїчних сторінок праслов’янщини розвиває і поезія “На
Щекавиці”. Низка сюрреалістичних образів відтворює войовничо- мілітаристський дух раннього Середньовіччя Тут, на Щекавиці, кров

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
9 свою чую студену. / Бачу розсуває кущі безладних жил на правиці. / Знаю спалахує холодом, як при багатті сокира Рахую зарубки на своєму гіллястому погляді / перша – від шаблі, остання – від уст коханих. / Кудлатий вечір викорчовує з горла слово, / воно ж корінням за камінну землю тримається. / У проломі пам’яті чорторий скаженіє. В основі візій поета – історіософські образи крові, сокири, багаття, камінної землі. Щекавиця, Хоревиця – це місця слов’янської звитяги і доблесті, це концентроване вираження хронотопу боротьби Навпроти, на Хоревиці, димує гостра трава / пасма червоні з чорним – як вишивання [10, с. 274]. Рвійний ритм вірша, підсилений експресіоністичною метафорикою, створює візію драматично насиченої давньоруської історії. Сюрреалістична образність з акцентом на деталях зорового плану надає апокаліптичним картинам вселенського звучання і космічного виміру. Поет звертається до сторінок історії княжої доби, відтворених у літописних оповіданнях. Відома ліро-епічна оповідь про Святослава, який повернувся з походу зі щитом, а не на щиті, стає поштовхом до прочитання історії з погляду вічності Не печалься, зигзице-княгине: / хай ця чаша страшна – все одно / княжа дума і в ній не загине, / підсолодить чужинцям вино Хто віки прочитати посміє / Може, рівноапостольний син / Може, правнук отой, що посіє / в небесах і на водах полин. Уживання риторичних запитань трансцендентного змісту акцентує провідну ідею вірша поетові болить від того, якою дорогою ціною діставалися перемоги руським князям Зі щитом повертаєшся, княже Чом ніхто з віщунів не повість, / що таємними знаками ляже / срібна креш на порубану кість (“До Святослава”) [10, с. 139]. Слід принагідно зауважити, що образ чаші набуває символічного значення страждання народу у плині історичних віків (“Чаша”) [10, с. 176]. Отже, княжа ранньохристиянська доба в ліриці І. Римарука має прямий перегук із сучасністю. Історична асоціативність прозирає у багатьох текстах епоха Середньовіччя близька поетові не тільки своїми державницькими настроями, визвольним духом, алей, що найголовніше, – часовою віддаленістю від багатовікового панування імперії Так іще далеко до імперій – / це середньовіччя, та й усе. У підтексті йдеться про невідворотність настання доби Руїни, яка прискорила фатальний процес поневолення України Я дивлюся з пагорбів на храми, / проклинаю все, що буде з нами / потім братовбивство та орду, / стольний град – кулак білокамінний І люблю – цей світне перемінний, / землю цю – пророчу й молоду
(“Чернігів”) [10, с. 141]. Поет утілює ідею візантійської апокаліптики про останні етапи історії імперії та людства. У поетичній історіософії І. Римарука поруч із княжою добою чільне місце посідає епоха козаччини. Волюнтаристичним духом, тугою за людиною пасіонарного типу сповнені вірші козацької тематики
(“Хортиця”, Сиві гриви зірниць, А може, серце охололо б…”). У

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
10 деяких текстах угадуються окремі натяки і деталі визвольної боротьби козацької доби з її звитягою, мужністю і відвагою воїнів Смеркалося. Ми при багатті сиділи. Обидва почули / метал ворухнувся в глибинах. / Тут битва гриміла / Старий заперечив Не битва. / Тут час осторогу на крилах проніс голубиних [10, с. 74]. Проте глибше прочитання
Римарукової поезії переконує, що авторові не йдеться про конкретну історичну епоху, він прагне відтворити сам дух історії, живучість і силу визвольних прагнень народу, що відклалися на генетичному рівні кожного українця. Таким чином, стрижнем міфу золотого вікує поетизація героїчного життя, оскільки, як вважає Г. Грабович, найсуттєвіше розуміння золотого віку виявляється в його почутті колективності, обраності ідеальної спільності [6, с. 153]. Образ Хортиці так само розсовує межі історичного часу чи якоїсь прив’язаності до запорізького краю, постаючи втіленням вільнолюбивого духу народу, символом матеріалізації боротьби Скеля здвигнула плечима – і звуки / впали в її пошрамовані руки, / йми провалились у дзеркало вод, / де неімущі, що сраму не імуть, / із кам’яними братами німими / тихо й суворо ведуть хоровод. Господня кара накликається пристрасно, зображується стисло із синестезією звуку й руху в часі і просторі, у рвійному ритмі вірша. Коло стає символом вічності визвольних змагань, їх циклічного відновлення Кличуть – і мив їхнє коло стаємо, / кличе із глибу вогонь потаємний, / кличе стріла зі слов’янських грудей, / кличуть криниці, давно пересохлі, / кличуть зірниці чумацької солі. Апокаліптичні візії набувають космічної масштабності, вселенської туги за допомогою звукового образу поклику невідомої зловіщої сили. До речі, сама Хортиця у вірші не згадується, проте її присутність угадується через виразні деталі. Окремі рядки можна сприймати як оду волі і воля, здавалося б, нерукотворна / в повітря, мов церква чи пташка, злетить (“Хортиця”) [10, с. 210]. Для поезії з давньоруськими мотивами характерні риси експресіоністичної поетики підвищена виразність емоційно загострених фраз, ритму, деформація людської свідомості і зовнішнього світу, де ллється крові єдину насолоду людина одержує від смерті противника. Символом героїчних і водночас суперечливих сторінок історії виступають традиційні національні символи – церква, бандура, брама, розрита могила, стражі. Причому вони позначені семантичним відтінком порожнечі, що вказує на руйнування духовних цінностей і нищення національної свідомості Козацька церква знов порожня і замкнена, / А правлять цілу ніч почаївські попи [11, с. 2]. І. Римарук використовує й інші історіософські образи-символи (свячені ножі, ватра, ранні ракети, походи, ніч перемоги) [10, с. 6] для вираження ідеї визволення нації. У художньому зображенні державних епох – княжої та козацької – втілюється філософська ідея М. Булгакова, який протиставляв есхатологічне світосприйняття хіліастичному розумінню

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
11 історії. Мислитель писав Водному випадку історія розглядається як процес, який веде до досягнення якоїсь межової, однак для історії ще іманентної та її силами досягненої мети, – умовно назвемо цей розгляд хіліастичним (хіліазм – тисячолітнє царство з торжеством добрана землі та в історії [4, с. 390]. Такою метою для українців упродовж багатьох віків було досягнення державності. Отже, зображення княжої та козацької епох в поетичній історіософії І. Римарука позначене хіліастичним розумінням історії. Для поета історична доля України, незважаючи на її складність і суперечливість, сповнена великої надії на розбудову нації і відродження народного духу. І. Римарук прагне посміти у священнім плоді / обдивитись тайник-лабіринт червоточин, / перейти ним, вернутись назад – і тоді / оповісти про все [10, с. 230], тобто пророковане майбутнє виступає відлунням минулого, його наслідком. У поетичній історіософії І. Римарука сучасне і майбутнє оцінюються крізь призму сторінок минулих епох. Поет зізнавався, що в минулому бачить майбутнє у знемозі я наше несправжнє минуле / як Трою розкопую [10, с. 207]. І. Римарук зіставляє драматичну долю України з не менш драматичною долею стародавньої Трої Свищуть стріли – бо знають до Трої підходимо ми. / Я тебе відбудую, моя недознищена Троє [11, с. 32]. Троя для поета – символ визвольної боротьби, звитяги і мужності Я чую зброю. Я бачу Трою. / Я знаю вершник попід горою [11, с. 91].
Історіософський зміст поезії І. Римарука поглиблюється виразними ремінісценціями з творчості О. Ольжича, Є. Маланюка.
Поета-вісімдесятника єднає з поколінням трагічних оптимістів апокаліптичне мислення, котре для віками обездоленої України було найбільшим сподіванням на встановлення первісної справедливості, повернення золотого віку. Образ мужнього войовника – захисника Вітчизни у вірші “Лучник” [10, с. 235] нагадує героя-неоромантика з поезій Ольжича (“Піхотинець”). Історіософський образ степу у вірші
“Сиві гриви зірниць” викликає виразні алюзії з поезії Є. Маланюка. І. Римарук створює психологічний портрет героя-вояка, що уособлює архетипічні риси узагальненого образу покоління борців за національну ідею. У концентрованому вигляді він утілений у поширеному в поетичній історіософії образі останнього вояка, який є наскрізним у поезії “пражан”. Це мужній чоловік, який не боїться протидіяти обставинам, плисти проти течії Супроти глузду, болю, ремесла – / супроти течії [10, с. 87]; шаблі та стріли не перестріли бо затупилися / довго вертався / з ким не братався / всі відступилися
[10, с. 97]. Архетип останнього вояка живе в українській душі, схильної до жертовності і самоофіри: Пощо з легким пером – у битву, / як із мечем Архістратиг / Поглянь довкола темні лави / зімкнула підземельна рать / Немов міста золотоглаві, / слова обложені горять. / Упали сутінки похмурі, / в них побратим раптово зник На попелищі, як на мурі, /

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
12 стоїть останній захисник [10, с. 165]. Безіменні герої І. Римарука здебільшого трагічно гинуть на хресті історії. Проте вони здобувають перемогу в духовному аспекті – над плоттю, над страхом смерті й особливо – над несприйняттям своїм часом (“Ковчег”, Що ти бачиш,
там, брате, Їм несть числа. Вони ідуть, Тоді . як присягалися
“до смерти…”). Проведення паралелей між новочасним модерністом І. Римаруком та “пражанами”, які були переважно неоромантиками, видається дещо несподіваним. З цього погляду слушними видаються міркування В. Моренця: Духовна переємність вісімдесятників з отим героїчним поколінням полягає втому, що поети нового часу через безілюзійно потрактовану сучасність почали розгортати національний міфу майбутнє. А на цьому шляху ані кожному зокрема, ані суспільству загалом аж ніяк не оминути ініціації й очищення від морально-історичної та духовної скверни [9, с. 41]. Ліричний суб’єкт поезії сповідує ідеї трагічного оптимізму він прагне протидіяти жорстоким обставинам, мужньо приймаючи виклики долі Яне хочу лягати підніж Я волів би вхопитись за нього хресті. Ніж виступає символом випробування, покладеного на людські плечі (“A lady с death”) [11, с. 51]. Герой історіософської поезії І. Римарука за своїми внутрішніми якостями – протестант-пасіонарій, що, за Л. Гумільовим, трактується як непереборне внутрішнє прагнення індивіда (свідоме чи, частіше, неусвідомлене) до діяльності, спрямоване на здійснення яких-небудь цілей [7, с. 33]. Зауважмо, що ціль ця уявляється пасіонарній особі ціннішою навіть власного життя. Проте якщо Л. Гумільов стверджував, що пасіонарність не робить людину героєм, що веде натовп (адже більшість пасіонаріїв знаходяться в складі натовпу, то герой-лицар І. Римарука – постать свідомо героїчна – стоїть над натовпом. Його могутня пасіонарна енергія вихлюпується в цілеспрямованій визвольній боротьбі “Скам’янівши в самітних літах, / ніби грудка землі у хустині, / він і нині під ранок у снах / помиратиме на Україні, / де вітри з невсихающих пущ / понесуть на верхи супокою / і терновий засніжений кущ / поведуть, мов коня за труною (“Блудний син”) [10, с. 61]. Автор змоделював волюнтаристський індивідуалістичний міф надлюдини, надавши йому історіософського звучання у контексті тисячолітньої історії. І, нарешті, ще один етап в історіософському розумінні історії України – художнє трансформування сучасної доби відображення буття нації в умовах імперії та постімперського існування. Хіліастичні мотиви у зображенні золотого віку державності в Україні різко змінюються поглиблено есхатологічними, коли мова заходить про недавню історію минулого століття. Апокаліптичним постає ХХ вік, наскрізь просякнутий катастрофізмом і неухильним рухом людини до драматичного кінця. І. Римарук удається до оригінального прийому осмислює трагічні події минулого століття з його війнами, соціальними потрясіннями та народними збуреннями з вершини життєвого досвіду свого покоління

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
13 Крізь мій тридцятий рік / цілющий вітер свище – / о, пам’ятає він / сповзалися водне ядушне димовище / дими з курильниць із руїн. / Він пам’ятає все – і він за все спитає, / зі всіх живих, із мертвих всіх / що підняли на щит, / з якого флер спадає, / а що – на глумі сміх. Апокаліптична наповненість дала підстави авторові назвати минуле століття двадцятим переступним віком [10, с. 94]. У підтекстових полях багатьох віршів звучить думка проте, що вся історія української нації у ХХ ст. була неухильним рухом до кінця історії, кінця світу. Ця епоха в історії світовій, а особливо вітчизняній закарбувалася в пам’яті своєю феноменальною апокаліптичністю, небувалою насиченістю катаклізмами, війнами, голодоморами та іншими трагедіями, що щедро випалина долю нації. Поет уникає історичної конкретики, віддаючи перевагу метафоричним узагальненням. Триптих “Ґрипси” (ґрипси – зашифровані повідомлення, передавані зв’язковими в УПА) можна сприймати як алегорію буття української нації в умовах тоталітаризму. У поезії ідеться про трагічну сторінку національної історії – протистояння УПА з радянською владою. Щоправда, про саму боротьбу не сказано ні слова, лише окремі натяки відтворюють тривожну атмосферу тих грізних часів.
Вояк-упівець з одутлого дна / крізь одчахнуту очеретину дихає, переховуючись переслідування. Автор зумисне одивнює ліричний сюжет, уводячи міфологічні елементи тут і згадка про крутивуса, з пишного вуса якого виготовляють тонкий пензлик / що ним / напишуть універсали, аз білого кістяка зроблять зручний дзиґлик / для панянки
/ за надзвуковим / форпеп’яном” [11, с. 39]. Поет прагне підкреслити фантасмагорійний характер української історії, у якій химерно переплелися реальність, міфі диво. Наскрізним стає мотив утечі, гонитви та переслідування. У ролі переслідувача виступає тоталітарна радянська система. Для вояків не залишається жодного шансу, а прострілений простір / звужується до вужа / що влігся поперек стежки. Експресивно забарвлена природа символізує настання невідворотного – ловитви і смерті лісна коріння звівсь / а вуж / зашморгом звився / не переступити
/ ні вужа ні стежки / ні слова / спіткнусь об коріння / захлинуся підземним вітром. Про трагічний фінал жодного натяку, лише метафоричні образи з домінантою темної колористики констатують загибель срібні перстені мої / стемніють на чорну тугу / на останню опівніч / мідні мої бики / позеленіють мов гільзи / плач діво плач [11, с. Відтак ліричний сюжет вірша набуває ширшого звучання він стає метафорою буття людини у ХХ столітті, коли їй доводилося постійно перебувати у ролі втікача і переслідуваної владою жертви. Вірш “Версія” є спробою осмислити національну історію – від Шевченкової епохи до новітньої доби майдану. Поет наче відчитує страшні письмена”, які зафіксували національні злети і поразки під бубни шаманів не корчиться Канів / а древнім вітрам і не сниться змітати

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
14
/ погибельне листя з осінніх майданів / якими крокують щасливі мутанти
/ і слух не зав’яз об заслону колючу / і стелиться стежка – не в морок
Мордовій / не в землю чужу – на Шевченкову кручу. Образи Канева, Шевченкової кручі стають символами національних злетів і перемог людського духу. І, навпаки, морок Мордовій”, земля чужа уособлюють світ неволі і тиранії [10, с. 138]. Відтак актуальною стає проблема ставлення до імперської політики деспотичних режимів. Поет уникає голої декларативності у викритті тоталітаризму, віддаючи натомість перевагу тонко обіграній іронії та завуальованому сарказму, як-от у вірші “Дивовижні пейзажі…”: дивовижні пейзажі – / гортаєш туристський буклет / перед сном кольори Біломор’я покажеш коханій / принагідно згадавши що там помирали останній / кошовий (це за часом) і перший (за даром) поет. Алюзії у вірші досить прозорі і відсилають нас до подвижницького життя і творчості поетів-стражденників В. Стуса, Т. Мельничука, І. Калинця: на крівці чиїй замісила доба калача нам /
“Берестечко поезії – мовив колись галичанин / літна тридцять прозрівши униз – / і на двадцять увись [10, с. 222]. Сучасна історія в поезії І. Римарука постає як Апокаліпсис, що здійснюється упродовж усього ХХ ст., прямуючи до свого трагічного завершення. Поетові вдалося знайти надзвичайно вдале художнє вираження у відтворенні апокаліптичного духу переступного й гріховного ХХ ст. Такою знахідкою, без сумніву, є образ Діви Обиди, що дав назву цілій збірці. У поезії “Діва Обида”, за спостереженнями Л. Талалая, йдеться про поєдинок над прірвою, який спричинює наступні, ще кривавіші поєдинки. Авторська позиція відносно діючих осіб нейтральна. Вони для нього темні обидва, і він їх лише запитує Що там шукали Віщого слова Погибелі. Запитує і Діву Марію, чом вона ймення Обиди взяла. Сучасна дійсність постає хаотичною і непроглядною, уній немає місця не те що гармонії, а навіть елементарній упорядкованості. Часі простір, втративши реальні обриси, стають внутрішнім станом поета, замкнутим колом, у якому безконечно повторюються моровиці і споконвічні прокляття. Людина в такій ситуації лишається поза історією і приречена Мойрою на сліпе блукання, як новітній Едіп” [12, с. 3]. Які всі вісімдесятники, І. Римарук порушує актуальну для української нації проблему вірності і зрадництва, залучаючи до її вирішення контрастні образи Діви Обиди і Діви Марії. Відомі в українській поезії ХХ ст. образи-символи поет трансформує для осмислення проблем історичної долі нації. Приміром, образ Діви Обиди традиційно означає поразку, підступництво, у такому контексті він вживається в поетів празької школи (О. Стефановича, Є. Маланюка, О. Лятуринської та ін.). В І. Римарука цей образ набуває більш особистісно-психологічного, людського значення – стає символом зради самого себе, духовної ницості та відступництва. Якщо ж врахувати суспільні реалії х років, коли кожен митець опинився перед

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
15 проблемою морального вибору в умовах девальвації одвічних цінностей, то стає зрозуміло, що автор має на увазі поетів-сучасників, які уже вкотре в історії змушені були тримати іспит на стійкість духу Хтось упаде – бо немає для двох / місця на світі. / Душу якого заманює Бог / в порвані сіті. Автор протиставляє образ Діви Обиди, яка нівелює особистість, стає причиною того, що у людей душі, спопелілі дотла Діві Марії – утіленню жіночності та духовності (“Чом же ти ймення Обиди взяла, / Діво Маріє) [10, с. І. Римарук невипадково звернувся до давньоруського джерела. Як зауважив В. Герасим’юк, поет наче намагався намацати тут історичну точку, з якої ми почали функціонувати на енергії розпаду, яка виявилася воістину невичерпною, підтримувала нас (від Ярослава, бо в часи Мономаха, Данила чи Хмеля це вже було “діюче” джерело) тисячу літі тепер маємо, очевидно, серйозні енергетичні проблеми [11, с. 105]. У поезії І. Римарука есхатологічним забарвленням позначений не тільки ХХ вік, алей так звана порубіжна доба, що засвідчила зміну тисячоліть. Поет як ніхто із сучасного йому покоління опоетизував і водночас містифікував початок третього тисячоліття, що постає загадковим і незбагненним “Продихають легкі вуста письма / пророчу шпарку вмерзлому сторіччі – / іти побачиш / новорічні свічі / запалює двотисячна зима – / їх двадцять і одна, – / а за столи / сідають друзі, піснею обвиті, / усі – живі, / і світ живий, / бо в світі / вони не виживали, а жили [10, с. 50]. Перегук тисячоліть – це грандіозна й велична зміна певних циклів історичного поступу, це ще один крок земної людини у наближенні до кінцевої мети – Страшного Суду. Відтак навіть величне й світле свято Різдва викликає в поета кінцесвітні настрої у сприйнятті початку нового року Оком, чи словом, чи співом / той колядник тебе врік? / Темним неправедним гнівом / розпочинається рік. / Гладиш худесенькі плічка А в заметілі зника / інша незгашена свічка – / клятого колядника [10, с. 259]. У поезії І. Римарука зміна віків пов’язується з ідеєю обривання історії – так званою фіналістською моделлю Кінця, що суголосна есхатологічно-міленаристським моделям української поезії доби порубіжжя. Ідея кінця історії, концепція перервності розвитку на противагу до схеми тяглості нескінченного прогресу розробляється утворах І. Римарука (“Земля”, Зерно, Скільки багряного в груди
шипшинові влито…”, Де вона гармонія правічна, Століття за
вікном свистіли, ніби стріли, Століття – в зачарованому колі”). Есхатологічним забарвленням позначений у І. Римарука початок третього тисячоліття. Поет удається до міфологізації новітньої української історії – витворює уявну її модель, про яку мріло свідоме українство. ХХІ ст. у збірці постає як чергова хвиля національного відродження, як певний відтинок історичного лінійного поступу, що також має свій Початок – звершення національного духу і свій Кінець – розчарування і занепад. Страх, відчай і розпач – ці

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
16 вічні супутники міленіумного світовідчуття порубіжної людини – спричинюють появу апокаліптичних мотивів помежівний світ уявляється поетові як суцільне пекло, як світ підземелля, де панує морок, тьма, і лише крик сови порушує цей могильний спокій У підземному світлів скляному тремтінні / раптом вилущить з мармуру око сова, / закричить – і поляже юрба, мов трава, / і в тунелі хитнуться розкошлані тіні. / З надр пробите череп’я, немов мурашва / на осоння, сповзеться о тій же хвилині. / Сплеск води – й ворухнеться в оживленій глині / глека постать шовкова [10, с. 12]. Темна похмура колористика з акцентом на образі тьми, увиразнена гіперболізованими метафоричними образами, посилює містичний зміст віків Такої долі ти знайти хотів / у тьмі пісень, у тьмущій тьмі вінків / Стіна віків – як берег на Купала. / Ріка віків – безжальний кругоплин: / губами впавши в цей швидкий полин, / чи встанеш – так, як ті, що засвіт встали (“Сліди неминущі”)
[10, с. 11]. Удається авторі до гіперболізації віків віки – символ людської долі, покручених лабіринтів людського життя. Яків експресіоністичному малярстві, колір у поезії І. Римарука дуже часто визволяється від предметів і досягає свої самостійної значущості. Причому переважають поширені в графіці суворо-стримані барви – чорний, тьмяний, що стають самостійним висловом експресії, посилюючи напругу контрастів і суперечностей, якими пройняті поетичні тексти. У художньому вираженні історіософія І. Римарука метафорично поглиблена й ускладнена. З цього погляду слушним є міркування Л. Талалая, який наголосив Складні філософські ідеї розчинені в його метафорах. Він постійно оглядається в минуле, намагаючись прочитати глухі письмена”, в яких записана і його доля. Адже, на думку поета, в минулому приховані причини теперішнього стану речей. Тут він прямий продовжувач традиції Маланюка, але, на відміну від нього, не осмілюється братина себе роль судді, хоч концепція залежного покоління, сформульована ще античними філософами (раб народжує раба, близька і йому [12, с. 3]. Поезія І. Римарука дає чимало прикладів апокаліптичного мислення і художньо переосмислених мотивів катастрофізму. Цей картини Страшного Суду, де панує сатанинська сила (“Ця стерня не
коле...”), й міфічна зграя вовків святого Юрія, що сприймаються як посланці Антихриста й асоціюються з конями Апокаліпсису (На злій землі, в опівночі похмурій / жене у піднебесся Юрій. / Летять вовки. Поет трансформує відомий у міфології образ Юрія Змієборця, наповнює його новим змістом. У язичницько-християнському пантеоні цей образ відомий як захисник скривджених і покровитель воїнства, а також провісник весни. Римаруків Юрій – це вісник Апокаліпсису, тому його завжди супроводжує зграя вовків, тобто сили демонічного зла й руйнації Дракон волає. Дим валує з пащі (“Ми надійшли – чи скопом,
чи вертепом…”) [10, с. 196]. Зверненням до міфологічних образів

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
17 І. Римарук надає своїй поезії демонологічного відтінку, створює настрій таємничості й загадковості, посилює апокаліптичне звучання цей образ дракона, з пащі якого валує димі мотив пошуків живої і мертвої води з безодні, де киплять віки (“У дні безхлібні та безводні”). У вірші “Останній біженець із різдвяних легенд” автор створює новий міф про сучасний Апокаліпсис. Українська людина рокована бути переселеною в Об’явлення Івана, жити у світі, де панують порожнеча безнастанна, де розлився сліді розповсюдилась омана. / Розбився світ, як череп’яний глек, ущент. Зцілення людської душі розкривається через трансформацію біблійних образів Уже наповнюється сім Господніх чаш – / мені роковано надпити кожну чашу. Образи чаші гіркої,
“караючого огня”, непоступливої десниці, блудниці – вжиті для відтворення мотиву внутрішнього протиборства, що відбувається у душі ліричного суб’єкта [10, с. 199]. Отже, історизм мислення І. Римарука органічно доповнюється оригінально трансформованими біблійними мотивами й образами окрім названих, цей Іван Предтеча (“Грішник”),
Вифлеєм (“В опівночній порі...”), Гетсиманський сад (“При каганці
осіннього листка”), Пілат (“Вони й восени ні на кого несхожі, Божа десниця (“Злочин”), Діва Пречиста (“Покрова”) тощо. Біблійне пророкування апокаліпсису звучить у вірші “Глосолалії”,
що нагадує, за висловом Л. Талалая, своєрідне поетичне чаклунство, в якому навіть зберігається стиль першоджерела. У вірші передано передчуття трагедій, катастроф, неминучих на історичному шляху України. В апокаліптичних візіях поета трансформуються образи першостихій, що набувають символіки нищення, руйнування. Відсутність пунктуації змушує читача визначити смислові акценти у тексті вірша Істинно кажу вам / трава істинно кажу / вам вода істинні / кажу вам слова допоки / горить звізда / коли просурмить сурмач істинно кажу вам / огонь істинно кажу вам земля / істинно не з лона кажу з долонь / пробитих вам немовля [10, с. 206]. Для апокаліптичних візій І. Римарука характерною є тяжіння до широкої палітри відтінків червоного (кров, пожежа, вогонь. Багрянець виступає своєрідним засобом магічного кодування нарівні несвідомого відблиски вогню тривожать уяву, примушують вжахнутися і, як наслідок, задуматися над майбутнім України. Есхатологічні мотиви підсилюються апокаліптичною образністю Тоді соснова тінь упала доводи змія вогню повзла і чорний тріск лишала, / згортаючи стежки, роздвоюючи жала / слизького буряну, ковтаючи сліди, – / і я мовчав тобі не йди туди, не йди – / іти не йшла в піску, в осяянні лежала [10, с. 104].
Римарукові ліричні персонажі рятуються від плинності історичного часу, від екзистенційного переживання смерті загостреним відчуттям приналежності до своєї епохи, свого часу і своєї нації. Вони органічно переживають причетність ідо свого покоління, зв’язок із яким відчувають особливо гостро Де вже ми зустрічалися / Звідки через сто поколінь навпрошки / наших уст – ніби пальців – відбитки / принесли до

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
18 причалу віки. / Цим століттям вже й болю замало Щоб – очима- всевідами вниз – / не впізнали, пройшли, не зламали, / заклинаю тебе / усміхнись [10, с. 96]. Таку ж органічну причетність до поколіннях відчував і І. Римарук, роль якого у формуванні своїй генерації часто порівнюють із М. Зеровим. Обидва вони були митцями-книжками,
історіософами-естетами, залюбленими у світ культури. М. Зеров працював у видавництві Книгар, І. Римарук – багато років редагував Сучасність. Їх споріднює культурницьке подвижництво, широка
інтертекстуальність поезії, прагнення у поезії творити вічне, непроминальне. Отже, у поезії І. Римарука спостерігається зрощення есхатології та історіософії. Поет, безсумнівно, і сам усвідомлював власну місію – залатати вихопленими із вільної золи недогорілими клаптиками дня прорвані віки одвічного українського катастрофізму”
[13]. Поезія І. Римарука наповнена ідеями кінця епохи, філософськими розмислами про долю і призначення української людини, можливості духовного відродження нації. У спілкуванні з історією поет віднаходить духовне опертя, порятунок від наступу прагматичного світу з його гострими протиріччями.

Література
1. Андрусяк І. Поет форми / І. Андрусяк Електронний ресурс. – Режим доступу http://dyskurs.narod.ru/Rymaruk.htm. 2. Анісімова Н. Міфологічні джерела поезії Оксани Лятуринської / Н. Анісімова. – Запоріжжя : Просвіта, 2005. – С. 19 – 34. 3. Бердяев Н. Смысл истории / Н. Бердяев. – М. : Мысль, 1990. – С. 16, 39. 4. Булгаков С. Н.
Апокалиптика и социализм (Религиозно-философские паралели) // Булгаков С.Н. Сочинения: В 2 т. / С.Н. Булгаков. – М. : Мысль,
1993. – Т. 2. – С. 390. 5. Голобородько Я. Поетична меритократія : Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Тарас Федюк / Ярослав
Голобородько. – К. : Факт, 2005. – С. 37. 6. Грабович Г. Шевченко як міфотворець : монографія / Григорій Грабович. – К. : Рад. письм.,
1991. – С. 153. 7. Гумилёв Л. География этноса в исторический период / Л. Гумилев. – Л. : Наука, 1990. – С. 33. 8. Ільницький М. Сучасна українська поезія / М. Ільницький. – К, 1987. – С. 38. 9. Моренець В. Міфологічна течія в українській поезії др. п. ХХ ст. / Володимир
Моренець // Слово і час. – 2002. – № 9. – С. 41 – 44. 10. Римарук І. Сльоза Богородиці Вибране / Ігор Римарук. – К. : Дніпро, 2007. – 398 с.
11. Римарук І. Бермудський трикутник. Книга триптихів / Ігор
Римарук. – К. : Брама, 2007. – 112 с. 12. Талалай Л. В чеканні третього листа / Леонід Талалай // Літературна Україна. – 2002. – 7 лютого. – С. 3.
13. Хоменко О. Десять років довкола озера. Огляд українського літпроцесу в 1993 – 2003 рр. / О. Хоменко Електронний ресурс. – Режим доступу http://dyskurs.narod.ru/Homenko.htm.

Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка № 4 (191), 2010________________
19
Анісімова Н. П. Художні моделі поетичної історіософії Ігоря
Римарука
У статті розглядаються художні і філософські версії національної історії на матеріалі поезії представника поколіннях років ХХ ст. Ігоря
Римарука. Прослідковується зв’язок його лірики з біблійним Апокаліпсисом і есхатологічним мисленням. Аналізується естетична своєрідність поетичних текстів.
Ключові слова: есхатологія, апокаліпсис, історіософія, лірика, мотив.

Анисимова Н. П. Художественные модели поэтической
историософии Игоря Римарука
В статье рассматриваются художественные и философские версии национальной истории на материале поэзии представителя поколения х годов ХХ века Игоря Римарука. Прослеживается связь его лирики с библейским
Апокалипсисом и эсхатологическим мышлением.
Анализируется эстетическое своеобразие поэтических текстов.
Ключевые слова: эсхатология, апокалипсис, историософия, лирика, мотив.

Anisimova N. P. Artistic models of I. Rymaruk’s poetic
historiosophy
The article deals with artistic and philosophic versions of the national history on the poetic material of I. Rymaruk, a representative of the 1980’s generation. The connection of his lyrics with the biblical Apocalypse and eschatological thinking has been traced. The aesthetic peculiarity of poetic texts has been analysed.
Key words: eschatology, А, historiosophy, lyrics, motive.
УДК 821.161.2
Н. П. Лапушкіна
НАЦІОМЕНТАЛЬНІ ОБРАЗИ-СИМВОЛИ В ПОЕЗІЇ
ПОСТШІСТДЕСЯТНИКІВ ДОНБАСУ У поезії так званих постшістдесятників, яка характеризується ускладненістю естетичних та стильових пошуків, особливого значення набуває образ-символ. Символу літературознавстві трактується як предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість [4, с. 622]. Національна ж символіка втілює систему ідей, поглядів, переконань та вірувань, які протягом століть виробив етнос, які становлять ідейну


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал