Вищим навчальним закладом




Сторінка4/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
ВИХІД
(продукти, послуги, прибуток, соціальні блага, зростання вартості)
КЕРУЮЧА
ПІДСИСТЕМА

КЕРОВАНА
ПІДСИСТЕМА
ВХІД
(матеріальні, фінансові, трудові, енергетичні,
інформаційні,
інтелектуальні ресурси)
ОРГАНІЗАЦІЯ

41
- процеси підтримки розвитку відтворювальної бази – процеси розширеного відтворення, або зростання відтворювальної бази.
Користучись цією класифікацією,
Г.Клейнер пропонує
ідентифікувати управлінські рішення, що торкаються діяльності організації як учасника економічних відносин, в залежності від предметної сфери [111, с. 349]: рішення, що змінюють стан першої сфери (процеси виробництва та реалізації), є переважно тактичними; рішення, що торкаються другої сфери (просте відтворення), є переважно стратегічними; рішення, що торкаються третьої сфери (розширене відтворення), є суперстратегічними, або доленосними, або докринальними. Звісно, для підтримки стійкого економічного розвитку організації найбільше значення мають якість вироблення та повнота реалізації суперстратегічних рішень.
Вказані узагальнення дають змогу запропонувати схематичну класифікацію управлінських рішень (рис 1.3).








Рис. 1.3. Класифікація управлінських рішень в залежності від впливу на процес (за Г. Клейнером [111, с. 350]).
Стратегічне управління у переважній більшості організацій здійснюється на основі певної управлінської технології, яка на практиці представляє собою набір стандартизованих методик та інструментів розробки, затвердження та реалізації управлінських рішень, що виходять із стратегічних настанов [30, с. 54]. В управлінських технологіях управлінський процес поділяється на етапи, стадії, процедури, які є основою для календарно-елементного планування та координації дій підрозділів.
На основі розуміння змісту стратегії та основних теоретичних засад її формування можемо приступити до дослідження ролі стратегії у забезпеченні нормального функціонування сучасної організації. Як
Потенціал розвитку відтворювальної бази
Процеси розвитку відтворювальної бази
Відтворювальний плотенціал організації
Виробничий потенціал
Процеси відтворення ресурсів
Процеси виробництва продукту (благ)
Продукти (блага), що реалізуються на ринку або задовольняють колективні потреби
Сфера суперстратегічних рішень
Сфера стратегічних рішень
Сфера тактичних рішень

42 свідчать результати досліджень зарубіжних економістів, ця роль є досить важливою і помітною, особливо на високонкурентних ринках, або у періоди загострення негативних проявів циклічного розвитку економічної системи та макро- та мезорівнях.
Виходячи з результатів аналізу сучасної літератури [72; 98; 145; 252], можемо виділити такі основні концептуальні погляди щодо ролі стратегії у підтримці належного розвитку сучасної організації:
1.
Стратегія як інтегратор. Робота над досягненням запланованих у стратегії цілей слугує потужним об‘єднувальним чинником, своєрідним
інтеграційним інструментом, який згуртовує навколо себе власників, менеджерів, працівників, а нерідко – і споживачів. Реалістична стратегія має ―поєднувати‖ у операційному процесі і різні види ресурсів, інтегрувати в одному напрямку різні елементи (структурні підрозділи) організації, даючи змогу кожному з цих елементів ідентифікувати свою роль і значення в процесі досягнення загальних цілей. Розробка стратегії дозволяє виявити стратегічні резерви, у тому числі ті, що стосуються людей (інтелект, талант, здібності, унікальні знання тощо).
2.
Стратегія як елемент реалізації влади. Стратегія може розглядатися як засіб владного впливу одних людей на інших. Вказане вирішується у тому числі шляхом закріплення додаткових повноважень, або через перерозподіл ключових компетенцій. Розроблена стратегія нерідко сприймається як своєрідне ―джерело влади‖, або ―економічна конституція‖ розвитку організації, якою треба керуватися у повсякденному житті і яку не можна порушувати. Інколи стратегія розвитку організації слугує своєрідною ареною ―внутрішньокорпоративної боротьби‖, внаслідок чого розподіляються між елементами організації дефіцитні стратегічні ресурси.
3.
Стратегія як ідеал, що має бути досягнутий. Вказана позиція виходить з того, що у стратегії ―задаються‖ певні параметри, які відображають бажаний стан організації, з урахуванням її внутрішнього потенціалу та зовнішнього середовища. Кожен відповідальний власник або менеджер бажає, аби організація ―мала майбутнє‖, тобто була здатна задовільняти певні економічні потреби, таким чином реалізуючи свою місію. Вказане майбутнє описується за допомогою стратегії, яка окреслює бажані параметри розвитку на перспективу. Важливою умовою розуміння стратегії як ідеалу є досяжність задекларованих цілей та визначених завдань. Образно кажучи, ідеал, зафіксований у стратегії, повинен бути реалістичним, тобто має існувати висока ймовірність досягнення визначених параметрів розвитку у випадку реалізації усіх запланованих заходів (робіт), у іншому випадку стратегія залишиться лише ―набором побажань‖, і не буде сприйматися зацікавленими учасниками як елемент корпоративної структури.
4.
Стратегія як позиція організації у зовнішньому середовищі
(елемент позиціонування). Стратегія має давати чітку відповідь на питання про місію, місце та зони діяльності організації. Для комерційних організацій принциповим питанням є частка на цільовому ринку, для

43 некомерційних – рівень сприйняття цільовими групами, реальний вплив на суспільні процеси. Джерелом успіху організації вважається вища, ніж середня, віддача вкладених ресурсів, що досягається через більш ефективне використання ресурсів, у тому числі технологічних. Вказане досягається, передусім, через більш вдале позиціонування.
5.
Стратегія як відповідь на виклики зовнішнього середовища.
Стратегія представляється як елемент внутрішньої культури організації, в якому мають у сконцентрованому вигляді бути представлені рішення, що мінімізують негативні впливи процесів і явищ у зовнішньому середовищі.
При цьому вважається, що внутрішній потенціал організації розвивається або з урахуванням проаналізованих змін зовнішнього середовища, або на основі стандартизованих настанов, серед яких провідною є концепція про організацію, що самонавчається. Проблеми, що виникають (або можуть виникнути у майбутньому) у зовнішньому середовищі формують так званий ―стратегічний порядок денний‖, в рамках якого організація має шукати адекватні відповіді.
6.
Стратегія як система управління персоналом. В рамках реалізації стратегії можуть вирішуватися ключові проблеми менеджменту персоналу, у тому числі щодо його мотивації, контролю, підготовки, підвищення кваліфікації тощо. Дії персоналу оцінюються з точки зору результативності у вирішенні стратегічних завдань. Крім того, стратегія має виступати для колективу командоутворюючим інструментом, згуртовувати людей навколо спільних цінностей та завдань. Стратегія повинна ініціювати високу працездатність, у тому числі на основі визначення бажаних (але реалістичних) результатів роботи різних елементів (структурних підрозділів) організації на основі сучасної методології планування.
7.
Стратегія як засіб підтримки цілісності організації. У кожній організації є формальні і неформальні групи, а також малі групи та мікрогрупи, які нерідко ставляться опортуністично до проголошених цінностей, цілей і завдань. Вказане може призвести до ―розколу‖ організації, хай навіть неформальному (сприйняття колег за принципом
―свій‖ – ―чужий‖). Цей виклик може бути усунутий, зокрема, через формування стратегії, що передбачає підтримку цілісності основних елементів організації, її системному розвитку, у тому числі шляхом залучення працівників до формування стратегічних завдань. В процесі розробки та реалізації стратегічного рішення, прийнятого спільно, люди можуть об‘єднуватися і сприяти підвищенню цілісності організації.
8.
Стратегія як предмет (зразок) для імітації. Розроблена організацією стратегія може грунтуватися на ―зразкових стратегіях‖, що забезпечили успіх подібним організаціям за схожих умов (приміром, на споріднених ринках або у сусідніх країнах). Зразкова (імітаційна) стратегія може також орієнтуватися на побажання (смаки) споживачів, які задають компанії запит ―зразковий‖ продукт. Стратегія-зразок може використовуватися для формування ―стратегічного набору‖ певних управлінських рішень на

44 основі ретельного аналізу зовнішнього середовища, вона може бути ухвалена з різним ступенем деталізації.
В залежності від цільових орієнтирів розвитку проф. І.Ігнатьєва пропонує виділяти наступні види стратегій [98, с. 248]:
- стратегія зростання (передбачає варіанти розвитку існуючого бізнесу або створення нового бізнесу чи виходу на нові ринки),
- стратегія стабілізації (передбачає функціонування організації з обмеженими ресурсами, або за умов відсутності підстав для зростання – приміром, у період кризи),
- стратегія диверсифікації (передбачає проведення модифікації або удосконалення традиційного продукту, в першу чергу за рахунок впровадження нових технологічних рішень, що неодмінно призводить до зміцнення позиції організації на цільовій зоні функціонування),
- стратегія паузи (спрямована на підтримку набутого потенціалу у випадку загрози кризи перевиробництва),
- стратегія ―обережного просування‖ (підтримка стабільної роботи організації у зовнішньому середовищі, яке нині є сприятливим, але у майбутньому незрозумілим),
- стратегія ―нічого не змінювати‖ (передбачає ―заморожування‖ наявної ситуації задля зберігання набутого потенціалу в умовах стабільного зовнішнього середовища),
- стратегія концентрації (з метою зміцнення позиції організація застосовує особливі маркетингові рішення на певному сегменті – зниження ціни, збільшення строків сервісного обслуговування, привабливі умови кредитування тощо),
- стратегія виходу (призупинення діяльності організації з метою раціонального і поступового вивільнення ресурсів, і в подальшому – розширення діяльності у інших стратегічних зонах),
- стратегія зняття прибутку (передбачає поступове зниження витрат за умов високої ефективності наявного масового виробництва, що забезпечує максимальну прибутковість),
- стратегія ―скинення жиру‖ (передбачає масовий розпродаж продукції за зниженими цінами, що дозволяє швидко отримати фінансовий ресурс для ініціювання нових проектів, а також підтримати лояльність споживачів),
- стратегія відмови від незалежності (організація розвивається в залежності від стратегічних рішень іншої, більш потужної організації, яка є основним споживачем продукту),
- стратегія ліквідації (передбачає чіткі заходи щодо припинення функціонування організації як самостійного учасника економічних відносин).
У літературі представлено різні підходи до побудови методології управління стратегічним розвитком організації. Один з підходів передбачає побудову ―фінансових матриць‖, які за змістом являють собою стандартнизованими наборами фінансових рішень в залежності від стану

45 фінансового потенціалу та вимог до його розвитку [225, с.153]. Нам
імпонує пропозиція А.Азарової про необхідність розвитку методології цільового програмування, яка дозволяє визначити частковий вплив кожного із стратегічних проектів на головну мету, що уможливить обгрунтування пріоритетних напрямів розподілу ресурсів, спрямованих на покращення функціонування організації [5, с. 99].
В контексті нашого дослідження розглянемо особливості побудови стратегічного управління у вищому навчальному закладі. Вищий навчальний заклад є організацією, який функціонує у ринковому середовищі, надає освітні та інші супутні послуги.
Вищий навчальний заклад, як суб‘єкт ринку освітніх послуг, має низку особливостей, що обумовлені його особливим статусом. По-перше, вищий навчальний заклад надає освітні послуги споживачам на основі різних програм фінансування (одні навчаються за рахунок коштів бюджетів, інші – за рахунок грантів, треті – за рахунок власних коштів, четверті – за рахунок юридичних осіб тощо). Зважаючи на це, вищий навчальний заклад змушений продукувати послуги, які продаються різним споживачам за різну ціну. По-друге, вищий навчальний заклад – це установа з усталеними традиціями та певною репутацією, це установа не тільки комерційна, але і духовна, суспільна. По-третє, держава регулює освітню діяльність, оскільки відчуває свою відповідальність перед суспільством за професійну підготовку майбутніх фахівців, а тому вищі навчальні заклади мають виступати ―провідниками‖ державної освітньої політики.
Вищий навчальний заклад – це високодиверсифікована організація, яка здійснює одночасно кілька видів діяльності. Тому для вищих навчальних закладів однією із пріоритетних проблем є оптимальний розподіл ресурсів між різними видами діяльності [36].
Модель стратегічного управління вищим навчальним закладом в значній мірі залежить від традицій вищої освіти, що сформувалися у конкретних державах під впливом історичних, соціальних, економічних, політичних, наукових, релігійних та інших чинників.
У сучасній літературі представлено чотири основні концепції університету [117]:
1. Гумбольдівська (німецька) модель. Згідно гумбольдівської моделі, вищий навчальний заклад (університет) повинен займатися пізнанням, пошуком істини, нагромадженням та передачею актуальних знань. Вищий навчальний заклад має навчити випускника результативному мисленню.
Навчальні програми мають бути спрямовані не лише на опанування певної профіесії (спеціальності), а також на опанування методології пізнання складних явищ і процесів, що відбуваються у природньому та соціальному середовищі. У вищому навчальному закладі мають виконуватися наукові дослідження, які є також джерелом нових знань та слугують засобом опанування методології наукового пізнання. Ключові принципи гумбольдівської моделі: співробітництво викладача та студента;

46 академічна свобода; креативність; свобода наукової творчості; пріоритет фундаментальних досліджень.
2. Ньюманівська (англійська) модель. Ця модель передбачає, що функціонування вищого навчального закладу має бути спрямоване на досягнення конкретних практичних завдань. Основне серед цих завдань – забезпечити процес пізнання та опанування законів розвитку природи і суспільства, а також виховати розумну і добру людину. Наукова діяльність не розглядається як елемент навчально-виховного процесу, навчання
(освітня діяльність) відокремлене від науки (наукова діяльність). Ключові принципи: розвиток громадянина та особистості; провідна роль академічної громади; перевага лекцій як виду аудиторних занять.
3. Американська модель. Головною метою вищого навчального закладу є виховання ―інтелектуальної еліти‖, яка забезпечить випереджаючий розвиток суспільства.
Підтримуються наукові дослідження викладачів та студентів. Вважаються, що креативний потенціал мають лише ті особи, які досягли високих результатів у науковій творчості. Вищий навчальний заклад має демонструвати можливості поєднання теорії та практики, показати прикладний характер здобутих знань. Ключові принципи: відкритість світу; академічна мобільність; служіння суспільству; баланс між освітньою діяльністю та ринковими реаліями.
4. Наполеонівська (французька) модель. Згідно цієї моделі, вищий навчальний заклад має забезпечити підготовку належної кількості фахівців для державного сектору. Навчання повинно будуватися на основі реалізації визначених освітніх стандартів, і передбачати вивчення певного обсягу знань (засвоєння інформації). Випускник має володіти певним набором знань, умінь та навичок. У навчально-виховному процесі використовується компетентнісний підхід. Ключові принципи: концентрація на опануванні навчальної
інформації
(засвоєння знань); публічний характер функціонування вищих навчальних закладів; відчутний вплив держави на характер освітньої діяльності; керівництво вищого навчального закладу визначається державою (державним органом).
Жодна з представлених моделей організації функціонування вищого навчального закладу не є домінуючою. Провідні вищі навчальні заклади світу у реальній практиці намагаються врахувати позитивні сторони усіх моделей (концепцій). Вважається, що вказане має призводити до зміцнення стратегічного потенціалу закладу, що тягне за собою зростання його конкурентоспроможності на ринку освітніх послуг.
Сучасний вищий навчальний заклад представляє собою високодиверсифіковану організацію, що займається виробництвом різнопланових економічних благ (товари і послуги, в основному освітні).
Вищий навчальний заклад надає освітні послуги (здійснює навчання, перекваліфікацію, підвищення кваліфікації), послуги з управлінського консультування, наукового обслуговування, готує навчальну, наукову та методичну літературу, друкує її та випускає у світ, організовує та

47 проводить наукові та експертні дослідження, здійснює діяльність із організації проживання, громадського харчування, надання комунальних та комерційних послуг [36].
Для будь-якої організації, у тому числі і вищого навчального закладу, важливе значення набуває вплив зовнішнього середовища. Зовнішнє середовище у загальному розумінні – це сукупність інституцій та процесів, що функціонують поза межами організації. Для вищого навчального закладу зовнішнє середовище – це державні органи, макроекономічне середовище, кон‘юнктура ринку освітнього послугу, конкуренти (інші вищі навчальні заклади), споживачі, громадські організації [129, c.172].
Ключові елементи зовнішнього середовища вищого навчального закладу схематично представлені на рис. 1.4.











* Джерело: побудовано на осн

Організацізаційно-економічною платформою стратегічного управління вищим навчальним закладом у розвинутих країнах є його автономія, межі якої визначаються законодавчо. Причому у міжнародній практиці автономія вищого навчального закладу стосується не лише певних академічних прав і свобод (―академічна автономія‖), а розповсюджується, як правило, на організаційно-розпорядчу діяльність, фінансову політику та кадрову роботу (―фінансово-господарська
Умови господарювання, легкість ведення бізнесу, конкуренція, економічна політика
Клімат, природні копалини, доступ до ресурсів, екологічна ситуація
Менталітет населення, звички, моральність, культура, суспільні уявлення, традиції
Міжнародні організації, міжнародна академічна мобільність, гранти, іноземні внз, іноземні студенти
Якість життя, доходи населення, прибутковість економіки, відносини власності, державне замовлення, роботодавці
Форма державного устрою, політична стабільність, політичні партії, політичний режим, виборчий процес
Рівень розвитку науки і техніки, національна інноваційна система, впровадження інформаційних технологій, технопарки
Економічне
Зовнішнє середо-
вище вищого
навчального
закладу
Природно-екологічне
Духовне
Майнове
Зовнішньо- економічне
Політичне
Науково-технічне та
інформаційне
Рис. 1.4. Елементи зовнішнього середовища вищого навчального закладу [59; 109; 129]

48 автономія‖), що посилює відповідальність керівництва (менеджменту) закладу за результати діяльності
Автономія вищих навчальних закладів у розвинутих державах є управлінським інструментом, який в умовах соціального середовища, що забезпечує безперервний процес соціалізації особистості, дозволяє менеджменту зосередитися на суто навчальних та науково-дослідних завданнях.
Процеси децентралізації управління вищою школою і посилення її автономії розглядаються у двох вимірах: 1) як засіб децентралізації управління; 2) як засіб підвищення якості освіти та гнучкості системи вищої освіти. Ці процеси тривають в Західній Європі з 80-х років ХХ ст., в латиноамериканських, східноєвропейських країнах та азійсько- тихоокеанському регіоні – з 90-х. ["Автономізація університетів].
У країнах СНД загальносвітові тенденції автономізації вищих навчальних закладів проявляються із певним часом лагом, що пояснюється різними причинами, у тому числі радянською традицією організації централізованого управління бюджетними закладами, а також зависокими корупційними ризиками. Нині, на думку експертів, фінансова залежність вищих навчальних закладів від органів державного управління є найбільш дієвим важелем тиску на керівників цих закладів.
Одним із інструментів стратегічного розвитку вищих навчальних закладів є впровадження у навчальну практику концепції ―освіта протягом життя‖, яка передбачає використання у закладі новітніх управлінських технологій.
Протягом останніх років кардинально змінилися механізми продукування та передачі знань, обсяг знань та професійно значущої
інформації стрімко зростає. Вважається, що нині неможливо за роки навчання у вищому навчальному закладі (протягом 5 або 6 років навчання) підготувати людину до висококласної професійної діяльності на все життя.
Нині, на думку деяких наукознавців, щороку оновлюється приблизно 5% теоретичних та 20% професійних знань.
Система вищої освіти, у вузькому значенні – це сукупність організацій (інституцій), які виробляють (надають) освітні послуги, завдяки чому фізичні особи (споживачі) здобувають вищу освіту. До системи вищої освіти входять вищі навчальні заклади, а також інші організації – органи ліцензування, атестації та акредитації; наукові установи, які здійснюють аналітичні дослідження проблем розвитку вищої освіти; моніторингові організації, які здійснюють нагляд за якістю вищої освіти; засоби масової інформації; громадські організації; донорські організації. Вказана система має бути орієнтована на досягнення максимальної результативності та ефективності освітньої діяльності. .
Основною інституційною одиницею системи вищої освіти є вищі навчальні заклади (ВНЗ) – спеціальні організації, в яких безпосередньо здійснюється процес надання освітніх послуг (навчання) за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями (молодший спеціаліст, бакалавр,

49 магістр, доктор наук). Вищі навчальні заклади – як правило, високодиверсифіковані організації, які одночасно здійснюють різні види діяльності: освітню (навчальну), наукову, інноваційну, методичну, господарську, видавничу та ін.
Вищі навчальні заклади класифікуються за різними ознаками [12; 39;
43; 68; 110]: за величиною: великі (понад 10 тис. студентів), середні (від 3 до 10 тис. студентів), малі (до 3 тис. студентів), за формою власності: державні, комунальні, приватні, корпоративні
(колективні), за рівнем спеціалізації: класичні, спеціалізовані (галузеві), за типом: університети, академії, консерваторії, інститути, коледжі, технікуми.
Класифікацію вищих навчальних закладів схематично показано на рис. 1.5.
Сучасний вищий навчальний заклад має низку особливостей, що обумовлені його особливим статусом. На відміну від вищих навчальних закладів минулого, сучасні заклади функціонують у конкурентному ринковому середовищі, намагаючись забезпечити собі більший обсяг доходу від виробництва (надання) більшого обсягу освітніх та інших послуг. До основних функцій ВНЗ (навчання і дослідництва) додаються нові функції консультування, підприємництва тощо [120, c.159].
Рис. 1. 5. Класифікація вищих навчальних закладів (cкладено автором за результатами узагальнення наукових праць [12; 39; 43; 68; 110])
В той же час вищі навчальні заклади не можна сприймати лише як установи, що націлені на отримання доходу (прибутку).
Їхня особлива місія у суспільстві зберігається, оскільки вони виробляють не лише індивідуальні блага, але і суспільні. Крім того, вищі

50 навчальні заклади різних форм власності виступають ―провідниками‖ панівної ідеології та державної освітньої політики.
Як вже було вказано, сучасний вищий навчальний заклад являє собою, за змістом, високодиверсифіковану організацію, специфічну освітню корпорацію, яка здійснює одночасно кілька видів діяльності. Отже, менеджмент вищих навчальних закладів стикається з проблемою оптимального розподілу ресурсів між різними видами діяльності [30, c.55].
Поруч із класичними вищими навчальними закладами сьогодні у світі з‘являються нові форми установ вищої освіти, так звані спеціалізовані ВНЗ
[67; 69]. До них відносять корпоративні університети, підприємницькі університети, відкриті університети, мережеві університети та транскордонні навчальні заклади. Такі ВНЗ є справжньою альтернативою звичним освітнім інституціям та мають свої характерні особливості.
Наприклад, корпоративні університети, які діють у рамках транснаціональних корпорацій, покликані на міжнародному рівні здійснювати практичну підготовку висококваліфікованих кадрів. Уже давно відомою є практика так званих підприємницьких університетів. Їх основна мета полягає у здійсненні підприємницької діяльності та отриманні прибутку [121, c.32]. У таких країнах як Велика Британія,
Франція, Іспанія, Індія тощо діють відкриті університети. Вони є доступними для всіх верств населення та надають нові можливості для актуальної сьогодні освіти впродовж життя [13, c.235]. Всі ці види університетів виникли у зв‘язку з необхідністю посилення практичного спрямування вищої освіти та набувають значного поширення у різних країнах світу.
У системах вищої освіти провідних країн світу використовуються так звані ―прагматичні підходи організації освіти‖, які передбачають запровадження підприємницьких (комерційних) елементів діяльності вищих навчальних закладів, в першу чергу в аспекті врахування ринкового попиту на випускників (як особливий продукт навчання) [30; 120; 121].
Вищі навчальні заклади запроваджують, зокрема, елементи стратегічного управління, які передбачають розробку стратегій (стратегічних орієнтирів) розвитку, цільових програм, низки взаємоузгоджених заходів відповідно до проголошених цілей і завдань [118, c.56].
Вказаний досвід має бути вивчений та опрацьований українською наукою, а також у експертному середовищі, що стане запорукою успішної
інтеграції системи вищої освіти України до глобального ринку освітніх послуг.




51


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал