Вищим навчальним закладом




Сторінка3/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
1.2.

Еволюція наукових поглядів на стратегічне управління
організацією
Розвиток теорії і практики теорій і концепцій стратегічного управління є закономірним наслідком розвитку організацій, зокрема в аспекті ускладнення реалізації багатьох функцій управлінської діяльності, зростання викликів зовнішнього середовища, формування нових чинників економічного добробуту. Даються взнаки і вражаючі наслідками

28
інноваційних трансформацій, внаслідок яких основним фактором зростання багатьох економічних організацій став інноваційний, який пов‘язаний у першу чергу з креативністю людей (працівників).
Значущість управління як науки і мистецтва почали усвідомлювати ще на початку ХХ ст., коли з‘явилися перші наукові праці із загальних питань організації виробництва, зокрема принципів управління людьми
(―тейлоризм‖).
Фундаторами теорії управління взагалі та стратегічного управління зокрема справедливо вважаються Анрі Файоль (заклав основи єдиної теорії управління), Фредерік Тейлор (розробив принципи раціонального управління людьми), Гарінгтон Емерсон (теорія ефективної діяльності організації), Генрі Форд (концептуальне бачення щодо умов раціонального виробництва) [1; 152; 213; 257].
У 1919 р. А.Маршалл запропонував теорію максимізації прибутку, якою стверджувалося, що економічна організація (підприємство) має виробляти та продавати продукти, залучаючи ресурси у кількості, що максимізує різницю між виручкою та витратами, а управління організацією розглядалося з точки зору оптимізації її виробничої функції
[298].
У 1920-х рр. були закладені основи теорії побудови формальних організаційних структур. У 1926 р. у науковий обіг було запроваджене поняття ―стратегія‖, під яким розуміли раціональне управління ресурсами.
Були виконані наукові дослідження з питань внутрішнофірмого планування руху і розподілу ресурсів. Одним із типів планування стало бюджетування, яке розглядалося як основний економічний документ функціонування операційного середовища організації [274, c. 29].
У 1930-х рр. було закладено основи неокласичної цільової теорії діяльності організації (передбачалося, що функціонування організації може бути виправдане досягненням її цілей, які мають бути кількісно виміряні).
Через економічну кризу
(―Велика депресія‖), яка супроводжувалася банкрутством багатьох підприємств, на перший план було висунуто тезу про те, що будь яке підприємство має орієнтуватися на високу прибутковість. В економічній науці зароджується інституційний напрям, відповідно були зроблені спроби інстиційного обгрунтування механізмів управління організаціями [63, c.38].
У 1934 р. Й.Шумпетер сформулював підприємницьку (або шумпетеріанську) теорію, яка описувала економічну поведінку підприємця-інноватора.
Підприємець-інноватор може створити організацію, яка створює ―нову комбінацію виробничих факторів‖ для виробництва нового продукту, опанування нового сегмента діяльності або запровадження нової технології, причому в такому випадку інновації виступають засобом конкурентної боротьби [310]. У роботі ―Економічні цикли‖, що вийшла у 1939 р., Й.Шумпетер розвинув інноваційну теорію, розглянув нововведення з точки зору змін технологій і управління, а також нові комбінації використання ресурсів [310].

29
Інноваційна теорія, фундатором якої є Й.Шумпетер, акцентує увагу на особливих функціях підприємця, який має стати ―сполучною ланкою‖ між винаходом та інновацією. Підприємець, впровадивше нове технологічне рішення у виробництво, не зупиняється, а розповсюджує результат
інноваційної діяльності, через що він вважається носієм науково-технічного прогресу. Технічна новація була визнана як економічний спосіб максимізації прибутку організації.
У 1937 р. було висунуто так звану ―контрактну теорію‖, якою передбачалося, що стратегічне управління економічною організацією має виходити з необхідності виконання контрактів (у широкому розумінні), під яким розумівся і ―суспільний контракт‖ (виконання вимог законів, дотримання традицій тощо). Акцентувалася увага на необхідності стратегічного контролю за виконанням контрактів (Р.Коуз). Розглядалися питання визначення трансакційних та адміністративних видатків, співвідношення між ними [289].
У 1940-х рр. у наукових розвідках переважали ідеї неокласиків, які вважали основним принципом управління побудову гармонійних людських відносин між членами колективу. В цей же період у теорії управління почали використовувати результати психологічних та соціологічних досліджень, формувалася теорія неформальних груп [40, c.55].
У 1950-хх рр. у зв‘язку з розвитком обчислювальної техніки в теорії і практиці стратегічного управління почали використовуватися кількісні методи аналізу. При виборі та обгрунтуванні управлінських рішень почали використовувати електронно-обчислювальну техніку, що викликало запит на розробку відповідного програмного та методичного забезпечення. Було закладено основи економічної кібернетики.
У 1954 р. Пітер Друкер сформулював концепцію цільового управління
[72; 73; 291]. Вчений обгрунтував теоретичні та методологічні положення щодо поняття та призначення цілей розвитку організацій, сформулював принципи та правила їхньої розробки, подав практичні рекомендації щодо реалізації процесу стратегічного управління організаціями різних типів в залежності від конкретних економічних реалій [72; 73; 291].
В цей же період П.Лоуренс та Д.Лорш обгрунтували модель організації, що складається із підсистем, які мають тенденцію до розвитку певних якостей, в залежності від змін зовнішнього середовища [276].
Йдеться, у сучасному розумінню, про організацію, що здатна до самонавчання та саморозвитку. Таку організацію вчені розглядали як багатоцільову, яка може змінювати цілі свого розвитку, таким чином підтримуючи належний рівень управлінської гнучкості [46, c.99].
Було розроблено методологію так званого ―менеджменту на основі поставлених цілей‖, яка виходила з припущення, що стратегічне управління грунтується на аналітичному прогнозуванні майбутнього [225, c.154]. Наявне середовище сприймалося стійким (стабільним) і в цілому передбачуваним, а вплив організації на корекцію зовнішнього середовища

30 не визнавався. Недоліком цієї методології було те, що прогнозування майбутнього здійснювалося виключно на основі аналізу тенденцій минулого, але у майбутньому задані тренди не завжди мають місце.
У 1958 р. Міллер та Модельяні сформулювали теорію максимізації вартості організації, яка передбачала, що стратегічне управління розвитком організації спрямоване в першу чергу на зростання її ринкової вартості, а випереджаюче зростання вартості організації є найкращим критерієм ефективності стратегічного управління нею [300].
У 1960-х рр. розвивається система та методологія стратегічного планування (як найважливішої складової стратегічного управління).
Вважається, що стратегічне планування, на відміну від інших видів, спрямоване на зовнішнє середовище, а не на внутрішнє [12, c.340]. Перехід від ―закритої організації‖ до ―відкритої організації‖, тобто організації, на яку впливають чинники зовнішнього середовища, можливий на основі стратегічного планування. Згодом на основі методології стратегічного планування були розроблені наступні методичні прийоми: модель аналізу
інвестиційних портфелів, сценарне планування, метод експертних оцінок, ситуаційне планування, материчний аналіз, матриця перспектив стратегічного розвитку та ін.
У 1962 р. М.Поланьї висунув когнитивну теорію організації, якою передбачалося, що економічні організації провадять господарську та пізнавальну діяльність, використовуючи знання та вміння працівників
(колективні та індивідуальні, явні та неявні) в якості ресурсу зростання, але здатність організації до пізнання завжди обмежена [306].
В ці ж часи було сформульовано теорію максимізації темпів зростання, яка стверджувала, що стратегічне управління повинно в першу чергу забезпечувати баланс між залученням ресурсів та реалізацією продукту, спрямований на максимізацію довгострокових темпи зростання активів та ресурсів організації [297]. Поведінкова теорія пропонувала ідею, що організація у кожний проміжок часу реалізує цілі конкретного члена
(або групи членів), орієнтуючись на певний ―достатній рівень досяжності цілі‖, а для вирішення проблемних ситуацій залучає процедури суб‘єктивного пошуку [284; 313].
У 1965 р. Ігор Ансофф видав знамениту працю ―Корпоративна стратегія‖ [12], в якій було викладено розуміння стратегії як сукупності аналітичних процедур, в першу чергу на основі методології так званого
―аналізу розривів‖. Учений запропонував під дефініцією ―розрив‖ розуміти різницю між тим становищем, де організація перебуває і тим, де організація прагне перебувати. Стратегічне управління І.Ансофф розглядає з позицій синергетичного підходу, відповідно до якого у випадку належного управління загальна ефективність комбінованого використання економічних ресурсів є більшою за просту суму ефективності використання кожного ресурсу (знаменита формула ―2+2=5, 6, … , n).
Згодом, через кілька років, І.Ансофф сформулював концепцію стратегічного успіху, що стала методологічним інструментом підтримки

31 довгострокової рентабельності організації. Ще через кілька років було розроблено методологію ―діагностики стратегічної готовності‖, на основі якої можна було проводити оцінювання готовності економічної організації до викликів зовнішнього середовища, а також набутий потенціал для реакції (адаптації) до цих викликів.
Популярність серед вчених та практиків отримала концепція
―Бонстонська матриця‖, ідею до розробки якої подав австрійський дослідник Брюс Хендерсон [278, c.219]. Методологія виходила з припущення, що економічна організація (фірма) буде тим успішнішою, чим більшою буде її частка на ринку, який швидко зростає. Відповідно, рекомендації щодо стратегічного управління організацією будувалися на основі прогнозу розвитку цільових ринків, відбору найбільш перспективних ринків та формуванні пропозицій щодо розширення присутності організації на перспективних ринках. Особлива увага приділялася роботі із споживачами, які розглядалися як партнери організації.
У 1966 р. Лейбенштейн сформулював теорію Х-ефективності, яка передбачала, що стратегічне управління в організації повинно виходити як з виробництва (продукування) та реалізації (поширення) певних благ, так і з урахуванням внутрішньої мотивації працівників (формами мотивації вважалися заробітна плата, моральне заохочення, преміювання, службове зростання, підвищення кваліфікації, цікаве спілкування, причетність до спільноти та інше), адже без соціальної складової організація не може бути спрваді соціальною [296].
У 1970-х рр. вчені стали розглядати організацію як відкриту систему, що змушена постійно пристосовуватися (адаптуватися) до зовнішнього середовища. У США настала економічна криза, що підсилювалася значною
інфляцією, через що більшість економічних організацій відчували значні труднощі. До наявних теоретичних положень у сфері управління організаціями більшість практиків ставилися критично. В цей період була сформульована концепція ―ситуаційного підходу‖, яка рекомендувала менеджменту організацій змінити методологію стратегічного планування.
Основною рекомендацією при визначенні цільових орієнтирів розвитку організації бул настанова складати плани за принципом ―від майбутнього до сучасного‖, а не ―від минулого до майбутнього‖. Вказане планування здійснювалося на основі глибокого аналізу зовнішнього середовища та прогнозних оцінок щодо його розвитку.
В цей же період активно розвивається економічна ризикологія – наука про виявлення, ідентифікацію, оцінку та попередження економічних ризиків, тобто ризиків, що виникають в процесі функціонування економічної організації. Ризики можуть бути внутрішніми (непрофесійні працівники, помилки у плануванні, розкрадання активів тощо) і зовнішними (зміни законодавства, страйки, природні катаклізми тощо).
Стратегічне управління має бути націлене на попередження та мінімізацію в першу чергу довгострокових зовнішніх ризиків, а також створення

32 системи відносин, що унеможливлює настання критичного ризику внутрішнього середовища [271, сс. 190-192].
У 1973 р. Нельсон і Вінтер розробили еволюційну теорію організації, в якій стратегічне управління розглядалося з позицій реакції організації на зміни зовнішнього середовища з урахуванням наявних та нових внутрішніх правил (стандартів, рутин), сукупність яких отримало назву
―генотип‖. Організація розглядалася як особливе утворення, яке через взаємодію з іншими членами економічної популяції, вступаючи у конкурентну боротьбу немов би на основі еволюційного вібору, повинна забезпечити собі успіх (піднятися на вершину ―економічної еволюції‖), який пов‘язувався із доступом до доходів або споживачів [304].
У 1970-х рр. продовжувався розвиток стратегічного планування як особливого інструменту стратегічного управління. Натомість найбільш поширені методики передбачали планування майбутнього на основі аналізу тенденцій минулого. Було висунуто тезу, що розвиток організації має здійснюватися не просто на основі стратегічних планів, а задля забезпечення довгострокової конкурентоспроможності, яка може бути описана іншими (особливими) показниками.
В цей період Е.Фенманом було сформульовано теорію організаційної культури, яка передбачала здійснення стратегічного управління як процедури ідентифікації, оцінки та розвитку так званих ―базових цінностей організації‖, а взаємодія різних груп та членів організації може і повинна будуватися на основі широкого спектру економічних та позаекономічних компромісів [309].
У 1977 р. було сформульовано так звану ―політичну теорію‖, яка виходила з того, що у великих організаціях управлінський процес нагадує політичний, а стратегічне управління у організації здійснюється на основі узгоджень позицій основних ―центрів влади‖ (А.Пітгрейв), але функціонування організації здійснюється на основі рішень, ухвалених найбільш впливовими членами, які можуть і не займати формальні пости
[305].
В кінці 1970-х рр. у багатьох організаціях, в першу чергу у великих, загострилася проблема взаємовідносин між власниками та менеджмерами, між менеджмерами та працівниками, а також між різними групами працівників, що були поставлені керівництвом у нерівне становище. Як відповідь на цей виклик було сформульовано теорію управління поведінкою виконавця (інколи її називають теорією ―принципал – агент‖).
Організація розглядається як економічне утворення, що розвивається під керівництвом генерального менеджера, інтереси якого та схильність до ризику відрізняються від відповідних настроїв засновника (акціонера, акціонерів), але який краще поінформаний про внутрішнє та зовнішнє середовище організації. Стратегічне управління має виходити у такому випадку з урахуванням положень сформульованої місії організації, а практична реалізація стратегічних рішень здійснюватися на основі

33 дотримання вимог закріплених нормами локального права домовленостей
[295].
У 1980 р. вийшла фундаментальна праця Майкла Портера
―Конкурентна стратегія‖, а у 1985 р. – ―Конкурентні переваги‖. У цих працях викладено теорію родових (стандартних) стратегій, які організація може запровадити (прийняти) в залежності від комбінації певних умов розвитку внутрішнього та зовнішнього середовища. При цьому детально розглядається п‘ять категорій ринкових суб‘єктів – конкуренти, постачальники, замінники, покупці та так звані ―нові учасники‖ [221; 307;
308]. М.Портер запропонував концепцію ―ланцюга цінностей‖, яка пропонує інструментарій здійснення аналізу трансформації внутрішнього середовища та вивчення внутрішніх взаємозв‘язків, з метою виявлення найбільш перспективних ланок зростання. Сформульована у ці часи різними авторами (у тому числі і М.Портером) теорія позиціонування розглядала стратегічне управління організацією як спосіб досягнення певної позиції у зовнішньому середовищі або його сегменті (у галузі, на території, в уявному просторі), причому у цій позиції слід шукати джерела до зростання [221, c.569]. Нині вважається, що теоретичні напрацювання
М.Портера є придатними для доби індустріальної економіки, але вони зовсім не придатні в епоху постіндустріального розвитку. Однією з причин
є швидка зміна об‘єктів конкурентної боротьби: нині передові компанії конкурують не за частку на ринку або споживачів, а за технології.
У 1980-х рр. сформульовано теорію прав власності, якою передбачалося, що в процесі стратегічного управління менеджмент організації формує певні межі, які залежать від співвідношення між ризиком та доходом власника прав на результат виробничого процесу, а також з урахуванням специфіки використання наявних активів, як матеріальних, так і нематеріальних [250, c.145].
У 1986 р. японський дослідник Аокі сформулював інформаційну
(інформаціогенну) теорію організації, якою стверджувалося, що стратегічне управління має бути націлене на вчасну та якісну переробку
інформації, яка несе в собі ―сигнали‖ про реальні та можливі зміни зовнішнього та внутрішнього середовища [284].
Зростання складності процесів у зовнішньому середовищі, у тому числі загострення конкурентної боротьби, призвели до появи у кінці ХХ ст. концептуальних підходів про так звані ―нові механізми‖ до стратегічного упарвління, які передбачали часткову відмову від стратегічного планування, і акцентування уваги на проривних ідеях, які мають перспективу з точки зору досягнення цілей організації.
Сучасні загальновизнані теоретичні парадигми стратегічного управління, що застосовуються в тому числі і провідними корпораціями, базуються на ідеях Кеніті Омає (теорія ―стратегічної інновації‖, яка рекомендує організаціям фокусувати свою діяльність на ключових факторах успіху, а також створювати відносні переваги, у тому числі за рахунок проведення агресивних ініціатив), Хемела і Прахалада (теорія

34
―стратегічної архітектури‖, основою якої є ключові компетенції),
Г.Мінцберга (стратегія не розглядається як чіткий продукт аналітичних узагальнень, а є скоріше ―стартовою позицією‖, бажане становище, яке може описуватися на основі дифузії ідей), П.Друкера (теорія стратегічного управління, що базується на виробленні та реалізації стратегічних рішень на основі аналізу зовнішнього середовища, від якого залежить місія, цілі та завдання організації; оскільки єдиної теорії розвитку організацій не існує, кожна організація має виробити власну парадигму розвитку на основі відомих теорій).
Аналізуючи еволюцію теорій і концепцій стратегічного управління, можна прийти до висновку, що вказана еволюція розвивалася нелінійно, а залежала скоріше від макроекономічних тенденцій. Як правило, потреба у новій теорії або платформі стратегічного управління в першу чергу в період економічної кризи (30-ті та 70-ті рр. ХХ ст.), або в моменти переходу технологій виробництва товарів масового споживання
(автомобілі, побутова електротехніка, нові технології житлового будівництва та ін.) на- новий, більш високий, рівень.
Одним із напрямків стратегічного управління організаціями є теорія підприємства як особливої економічної організації, діяльність якої спрямована на отримання економічно значущих результатів (отримання прибутку, зростання вартості бізнесу, отримання девідендів акціонерами, виробництво неринкових благ тощо). Сучасні теорії стратегічного управління підприємствами Г.Клейнер об‘єднав у чотири групи [111, сс.
295-302]:
- цільові теорії – акцентують увагу на меті (цілях) функціонування підприємства (теорія максимізації прибутку, теорія вартості підприємства та ін.),
- позиційні теорії – акцентують увагу на управлінні, спрямованого на формування певної ринкової позиції підприємства (теорія М.Портера, теорія ефективної конкуренції, теорії галузево-регіональної спеціалізації та
ін.),
- соціальні теорії – розглядають підприємство як особливу соціальну організацію, яка має задовольняти різні потреби різних людей
(політична теорія, теорія Х-ефективності, поведінкова теорія, агентська теорія та ін.),
- середовищні теорії – розглядають підприємство як утворення, успіх якого в значній мірі залежить від якості середовища (інституційна теорія, інформаціогенна теорія, теорія економічної субкультури та ін.).
Теорії першої групи є переважно кількісними, оскільки акцентують увагу на отримання економічних результатів, які повинні мати кількісну оцінку (розмір прибутку, темп приросту вартості тощо). Теорії другої групи є якісно-кількісними, адже вони передбачають управління ринковою позицією підприємства, яке може бути описане як якісними, так і кількісними показниками. Теорії інших груп є переважно якісними,

35 оскільки в них пояснюються економічні явища і процеси з позицій змін системи економічних відносин, набуття нової якості діяльності організації.
В працях українських науковців [10; 64; 98; 145; 259] стратегічне управління розглядається не тільки як процес, що здійснюється на засадах формування та реалізації стратегічних рішень, але і конкретних дій
(послідовність процесів), що уможливлюють швідкі зміни внутрішнього середовища організації у відповідь на виклики зовнішнього середовища.
Вказана теоретико-методологічна парадигма дозволила сформулювати нові результати щодо методології адаптації (пристосування) організації до наявних і можливих змін зовнішнього середовища (конкурентних ринків), стратегічного передбачення, управління витратами, ―стратегічного маневру‖, економічної ризикології, управління ризиками.
Слід погодитися із П.Друкером [221; 291], який виходив з того, що
єдиної цілісної (універсальної) теорії організації не існує, а відтак в процесі стратегічного управління має бути розроблена парадигма перспективного розвитку, що базується на еклектичному поєднанні кількох теорій і концепцій. П.Друкер у центр своїх розвідок ставить питання про те, як саме окремі люди започатковують організації, якими міркуваннями керуються, аби досягти поставлених цілей [221]. Окремо розглядаються різні типи економічних організацій (комерційні, некомерційні, державні). Спираючись на свої міркування, П.Друкер правильно передбачив траєкторію економічних процесів у кінці ХХ сторіччя, включаючи приватизацію державного майна, децентралізацію державного та бізнесового управління, поширення
―центрів відповідальності‖, ―економічне диво у Японії‖, зростання значення маркетингу, формування інформаційного суспільства та ін. П.Друкер вірив, що можна розвиватися на основі моделі, якою бути підтримано одночасно економічний прогрес та соціальну гармонію. В той же час наприкінці життя вчений розчарувався у корпоративних формах економічних організацій, оскільки більшість з них розвивалися на основі врахування обмежених інтересів, а також нерідко продукували хибні цінності.
1.3. Стратегія економічного розвитку вищого навчального
закладу: теоретико-методичний аспект
Стратегічне управління має забезпечити успішний довгостроковий розвиток організації на основі врахування внутрішнього потенціалу та зовнішнього середовища. Для цього менеджмент організації визначає місію, цілі та завдання, а також розбляє заходи для їхнього досягнення
(виконання). Вказані заходи зазвичай викладаються в особливому документі – стратегії, яка сучасними економістами вважається
―об‘єднуючою програмою дій‖, що грунтується на поєднанні цілей, потенціалу, можливостей та зовнішніми викликами [277, c.12]. Головне призначення стратегії – створення та розвиток в організації конкурентних

36 переваг, а також профілактика та мінімізація можливих ризиків, що забезпечує досягнення економічно значущого результату.
Слово ―стратегія‖ походить від грец. stratos – військо та ago – веду, тобто має військове походження. Історично слово ―стратегія‖ застосовувалося у військовій справі і означало ―мистецтво ведення війни, військових дій, напрям головного удару‖. У економічній літературі представлено досить багато теорій і концепцій, що пояснюють зміст і значення стратегії організації в системі управління нею [98, c.20]. На початку ХХ ст. серед американських економістів – фундаторів теорії стратегічного управління – переважала думка про стратегію як своєрідний план, на основі якого виконуються задекларовані цілі. Альфред Чандлер визначав стратегію як визначення базових довгострокових цілей та орієнтирів організації, вибір основних дій та забезпечення необхідних ресурсів для досягнення таких цілей. Д.Квінн розглядав стратегію як план, що інтегрує основні організаційні цілі, політику та дії, які можна об‘єднати в єдине ціле [259, c.178]. У.Глюк під стратегією розумів єдиний організаційний план, який дозволяє мати надію на досягнення визначених менеджментом довгострокових цілей [26, c.390]. Вчені вважали, що основним процесом у розробці стратегії є раціональне планування.
Інший підхід розглядає стратегію не просто як план, а як комплекс дій та рішень. Г.Мінцберг стверджує, що стратегія не стільки результатом планування, скільки результатом усвідомлення стратегічних рішень в процесі поточної діяльності. На думку вченого, стратегія розробляється та реалізується не групою стратегів, а з‘являється через своєрідну організаційну дифузію [156, c.67]. Ігор Ансофф вважав, що стратегія – складна і потенційно міцна зброя, за допомогою якої сучасна організація може протистояти змінним умовам, за формою стратегія представляє собою набір правил для прийняття рішень, якими організація може керуватися в своїй діяльності [11, c.80]. І.Ансофф пристав до думки, що стратегію можна розробляти не лише для організації в цілому, а і для її елементів (структурних підрозділів).
М.Портер розглядав стратегію як аналіз внутрішніх процесів та взаємодій між різними складовими організації для того, аби визначити, як і де додається цінність, а за формою стратегія – це позиціонування організації щодо галузевого середовища [307, c.274].
Над розробкою трактувань стратегії організації працюють і сучасні вчені. Приміром, Річард Кох трактує стратегію як комерційну логіку бізнесу, яка визначає, за рахунок чого організація може отримати конкурентні переваги і тому мати своє місце під сонцем; Костас Маркідес пропонує розглядати стратегію як сукупність бізнесових ідей, що повідомляють, як організація планує вести битву з конкурентами [26, c.404]; Джеймс Моклер визначає стратегію як сукупність цілей та планів, що формуються задля забезпечення ефективної взаємодії організації зі своїм конкурентним оточенням [287].

37
Г.Мінцберг, Б.Альстренд та Д.Лемпел для формулювання визначення поняття ―стратегія‖ провели спеціальне лінгвістичне дослідження, в рамках якого вивчали змістовність лексичного навантаження, що використовують менеджери різних організацій при викладенні власного розуміння стратегій та стратегічного управління. В результаті дослідники запропонували так зване ―п‘ятирівневе‖ визначення: ―стратегія – це план, що поєднує описання цілей організації у вигляді перспектив її позиції та внутрішнього стану, а також принципів або моделей поведінки, який слід дотримуватися на шляху досягнення цих цілей‖ [156, с.34]. Г.Клейнер стверджує, що в процесі обговорення сутності стратегії Г.Мінцберг,
Б.Альстренд та Д.Лемпел фокусують увагу на ―п‘ять П‖: план, поведінка, перспектива, позиція та прийом (тобто спосіб досягнення цілей) [111, с.
344].
―Современный экономический словарь‖ пропонує наступне визначення: ―стратегія економічна – довгострокові, найбільш принципові, важливі настанови, плани, наміри уряду, адміністрації регіонів, керівництва підприємств щодо виробництва, доходів і видатків, бюджету, податків, капітальних вкладень, цін, соціального захисту‖ [239, с. 324].
Автори видання ―Энциклопедический словарь по экономике‖ наводять наступне визначення: ―стратегія – мистецтво керівництва громадською, політичною боротьбою, загальний план її ведення, що виходить від конкретних умов поточного етапу розвитку суспільства
(підприємства, партії).
Стратегія відноситься до масштабного довгострокового планування, що має на меті вирішити поставлені перед підприємством (фірмою, компанією) завдання протягом тривалого періоду…‖ [279, с. 426]
Російський вчений О.Віханський дає наступне визначення: ―Стратегія
– це довгостроковий якісно визначений напрямок розвитку організації, що торкається сфери, засобів та форм її діяльності, системи взаємовідносин у внутрішньому середовищі, а також позиції організації у зовнішньому середовищі, що приводить організацію до її цілей‖ [34, с. 62].
У сучасній літературі представлені трактування стратегії розвитку організації як певного ―ідеалу‖ або ―зразка‖. Приміром, відомий російський дослідник О.Єфремов пропонує наступне визначення:
―Стратегія – це образ дій, що обумовлює цілком визначену та відносно стійку лінію поведінки… організації на достатньо тривалому історичному
інтервалі; такий образ дій формується в рамках певної системи принципів, правил та пріоритетів, що обумовлюють обставини місця (де?), часу
(коли?), причини (чому?), способу (як?) та мети (навіщо?) дій‖ [111, с.343].
Над проблематикою змісту та призначення стратегії розвитку організації плідно працюють і провідні українські науковці. Л.Федулова пропонує наступне визначення: ―стратегія – це встановлена на достатньо тривалий період сукупність норм, орієнтирів, напрямків, сфер, засобів і правил діяльності, що забезпечують зростання
і високу конкурентоспроможність організації, які зміцнюють позиції на ринку,

38 підвищують здатність до виживання в конкретній ситуації‖ [259, с. 81-82].
На наш погляд, вказане визначення є не зовсім чітким, оскільки дозволяють трактувати майже всі неіндивідуальні управлінські рішення як стратегічно орієнтовані. Приміром, виходячи із запропонованого визначення, правила внутрішнього розпорядку підприємства є одним із елементів стратегії, оскільки в цьому документі, який діє ―достатньо тривалий період‖, встановлені ―певні правила‖, що призначені для
―зростання…, зміцнення‖. Крім того, недоцільно, на наш погляд, ототожнювати головні орієнтири розвитку організації з позицією на ринку
(а не у зовнішньому середовищі), високою конкурентоспроможністю (а не розвитком внутрішнього потенціалу), оскільки далеко не всі організації ставлять за мету агресивні цілі щодо ―захоплення‖ ринку та ―перемоги‖ над конкурентами. Вказане яскраво проявляється, приміром, у сфері освіти.
Проф. І.Ігнатьєва пропонує наступне визначення: ―Стратегія – це довгострокова програма діяльності організації, яка постійно піддається контролю, оцінюється та коригується в процесі її реалізації‖ [98., с. 217].
На наш погляд, у цьому визначенні цілком слушною є вказівка на те, що стратегія – це, в першу чергу, довгострокова програма діяльності організації. Розуміння стратегії як програми (а не плану і не ідеї) відповідає сучасним уявленням про сутність та призначення стратегічного управління, яке, як було показано у попередньому параграфі, повинно забезпечити організацію набором стратегічних настанов з урахуванням внутрішнього потенціалу та очікуваних змін зовнішнього середовища.
Проте дискусійною є позиція щодо доцільності згадування у визначенні стратегії елементів контролю та корекції, оскільки вказані елементи хоча і
є важливими, але зовсім не провідними (сутнісними). На наш погляд, важливо пов‘язати, згідно традиції американської школи, такі поняття, як місія, цілі, завдання, внутрішній потенціал, зовнішнє середовище.
Деякі українські науковці трактують стратегію як загальний, недеталізований план діяльності, що охоплює тривалий період часу, спосіб досягнення складної мети, яка є невизначеною і головною для керівника на даний момент і може бути скоригована у подальшому [10, с.71]. На наш погляд, вказане визначення не враховує необхідність адаптації до викликів зовнішнього середовища. Викликає сумнів доцільність посилання на те, що складна мета має бути незрозумілою.
Узагальнюючи різні позиції, що представлені в основному у західній економічній літературі, українські вчені З.Шершньова та С.Оборська зробили висновок, що провідні концепції стратегії можна класифікувати за двома типами – філософські та організаційно-управлінські. Філософські теорії концепції акцентують увагу на дослідженні стратегічного напряму розвитку організації (вибір зони господарювання, розширення присутності у зовнішньому середовищі тощо), а сама стратегія розглядається як своєрідна ―філософська платформа‖, якою має керуватися організація в своїй діяльності.
Організаційно-управлінські теорії і концепції

39 розглядають стратегію як елемент конкурентної боротьби, який дає організації змогу через реалізацію певної послідовності дій з урахуванням змін зовнішнього середовища (ринку) зайняти вигідне конкурентне становище [274, с.90].
У сучасній методології управління організацією представлено три провідні методичні підходи, які пропонують інструменти та прийоми розробки стратегії – цільовий, системний і процесний.
Цільовий підхід представляє собою упорядковану систему методичних прийомів, що забезпечують орієнтацію управління в першу чергу на досягнення кінцевих результатів. Цей підхід базується на теорії адаптації Ігоря Ансоффа (стратегія організації має бути комбінацією найбільш вигідних напрямків діяльності з урахуванням чинників зовнішнього середовища) [11] та теорії стратегії функціонування Майкла
Портера (стратегія повинна орієнтуватися на лідерство у зниженні витрат, диференціацію діяльності та фокусування) [148; 308]. Цільовий підхід акцентує увагу на парі ―ціль – стратегія‖, і допускає, що оскільки організація може мати декілька цілей, вона ж відповідно може мати і декілька стратегій. Такими стратегіями можуть, приміром, бути: товарна, маркетингова, інвестиційна, інноваційна, клієнтська, збутова тощо.
Сукупність стратегій розвитку організації представляють собою ієрархію стратегій [14, c.53].
Системний підхід представляє собою інструментальну платформу до розробки стратегій на основі дослідження організації як сукупності певних елементів, з подальшим об‘єднанням отриманих результатів в єдине ціле, а також визначення можливостей для ефективної взаємодії цих елементів.
Визнається, що цілі та стратегії може мати не лише організація, а і її елементи (структурні підрозділи). Важливе значення набуває визначення структури стратегічного набору та її відповідність організаційній структурі управління системою в цілому. Розгляд організації як системи пов‘язане з такими характеристиками, як синергія (об‘єднання окремих елементів системи в єдине ціле та їхню взаємодію) та ентропія (дослідження процесу системного занепаду через втрату зв‘язків між організацією та зовнішнім середовищем, а також деградацією механізму адаптації до змін). Загальна стратегія розвитку організація розглядається як ―початковий стан‖, на основі якого базуються усі стратегічні рішення, у тому числі щодо визначення перспективних стратегій (стратегічного набору) [217, c.135].
Процесний підхід виходить з того, що організацію можна розглядати не як сукупність елементів (структурних підрозділів), а як упорядкований набір певних процесів, які здійснюються в рамках наявної виробничо- технологічної структури. Організація розглядається з позицій операційного менеджменту, який передбачає вивчення сукупності управлінських рішень та технологічних операцій як окремих ―операцій‖, що перетворюють вхідні ресурси у вихідні продукти (блага) [248, c.238].


40
Схема економічної організації як операційної системи показано на рис. 1.2.





Рис. 1.2. Схема економічної організації як операційної системи.
(складено автором за даними [22; 65; 248; 258])
Платформою цього підходу є теорія пристосування організації до вимог споживача. При цьому стверджується, що організація повинна орієнтуватися на досягнення ключових факторів успіху, які представляють собою комплексну характеристику продуктів, що повністю відповідають очікуванням споживача. Процесний підхід передбачає, що у стратегії розвитку організації мають бути передбачені цілі розвитку організації, основні процеси, що задіяні у досягненні цих цілей, особливості впровадження цих процесів, оцінювання процесів, система контролю за якістю процесів та продукту, показники оцінки ефективності процесів, заходи щодо удосконалення процесів та ін.
Вказані підходи до розробки стратегії достатньо повно представлені у спеціальній літературі, а більш докладно методологічні засади розробки та реалізації стратегій висвітлено у розділі 2.
На основі ухвалених (затверджених) стратегій у організаціях виробляються стратегічні рішення – тобто рішення (настанови), які мають виключно важливе (або навіть кардинальне) значення для забезпечення успішнього функціонування організації, що тягнуть за собою довгострокові та нерідко невідворотні наслідки. Стратегічні рішення проектуються (виробляються) на основі аналізу множини варіантів розвитку, що за формою представляють собою локалізовані програми дій, спрямовані на виконання стратегічних завдань (цілей).
Для того, аби зрозуміти економічний зміст стратегічних рішень, фахівці у галузі стратегічного управління пропонують методичний підхід, який дозволяє класифікувати різні процеси у організації з точки зору
їхнього впливу на функціональні системи її діяльності [111, с. 349]:
- процеси використання наявного потенціалу для виготовлення продукту (блага) – процеси виробництва та реалізації,
- процеси створення, нарощування та модернізації виробничого потенціалу – процеси простого відтворення,


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал