Вищим навчальним закладом




Сторінка18/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25
4.4. Державна підтримка розвитку вищої освіти як засіб
мінімізації негативного впливу ринкових викликів
Вищі навчальні заклади у високонкурентному середовищі змушені діяти як специфічні освітні корпорації, які одночасно надають ринкові послуги та виробляють суспільні блага. Держава та суспільство об‘єктивно зацікавлені у високій результативності діяльності вищих навчальних закладів, які виробляють суспільні блага. На практичному рівні суспільним благом вважається підготовка висококваліфікованих фахівців для суспільного сектору національної економіки (тобто, в межах державного замовлення, яке формується уповноваженим державним органом з урахуванням тенденцій ринку праці).
В ринковій економіці, що розвивається в умовах дії різноманітних економічних та позаекономічних викликів, відмічається тенденція поступового посилення конкурентної боротьбі [63, c.38]. Теоретично, це об‘єктивний процес, оскільки економічні ресурси вичерпуються, а виробництво доданої вартості дедалі ускладнюється. Набуває значущості проблема пошуку нових джерел економічного зростання, серед яких традиційно виділяють інтелектуальний потенціал суспільства, що формується завдяки функціонуванню системи професійної освіти [165, c.70]. Відтак, держава має вживати заходів, спрямованих на підтримку нормального функціонування системи професійної (у тому числі вищої) освіти, яка виступає ключовим чинником суспільного прогресу в умовах сучасних глобальних викликів.

205
А тому держава в межах реалізації державної освітньої політики здійснює заходи, спрямовані на підтримку функціонування вищих навчальних закладів [142, c.101]. Як було показано, найвідчутнішою формою державної підтримки вищих навчальних закладів є бюджетне фінансування їхньої діяльності. Натомість існують і інші форми підтримки, що грунтуються на вимогах чинного законодавства.
Система управління вищої освіти має безпосередній вплив на рівень підготовки фахівців та на ефективність надання освітніх послуг. Важливу роль у функціонуванні системи вищої освіти відіграє методологія державного управління вищою освітою, яка являє собою складну систему категорій, принципів, норм, цінностей, парадигм, теорій, методів і слугує забезпеченню діяльності вищих навчальних закладів [31, c.122].
Необхідно зауважити, що на сучасному етапі розвитку науки в Україні відчувається, що методологічно недостатньо забезпечені такі види діяльності, як діагностика, проектування, аналітична діяльність, що в цілому негативно позначилося на діяльності системи вищої освіти і безпосередньо вплинуло на процес надання освітніх послуг. На розвиток методології державного управління вищої освіти мають вплив фактори, які носять комплексний характер: соціокультурні чинники, ціннісні чинники, вдосконалення управління державою, необхідність реформування політичної та адміністративної систем, досягнення у науковій сфері, узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду у сфері державного управління та інші [81, c.285].
Реалізація комплексної програми щодо утворення єдиного
інноваційного та освітянського простору, регіонального економічного розвитку можлива за умови прийняття креативних управлінських рішень,
інноваційного підходу структур державного управління вищою освітою відносно їх реалізації [16, c.122]. Такий підхід має створити підґрунтя створення
інноваційної, науково-виробничої
інфраструктури, забезпечення інтеграції освіти, науково-технічної сфери та виробництва як передумови інноваційного розвитку економіки регіонів. Система державного управління вищої освіти потребує впровадження такої політики, яка б стимулювала роботу з інноваціями і навчання через
інновації [81, c.295].
Сучасний період розвитку вищої освіти характеризується подальшою оптимізацією процесів інтеграції системи управління вищої освіти з інноваційними утвореннями інших систем, здатністю владних структур відповідно до вимог часу конструктивно впливати на функціональну перебудову системи державного управління, все більше спираючись на управлінський потенціал регіонів, передаючи міським держадміністраціям окремі функції з управління професійними навчальними закладами, що дозволить збільшити національну конкурентоспроможність, сприятиме, щоб Україна вийшла на більш високий рівень соціально-економічного та інноваційного розвитку [16; 57;
81; 165].

206
Правовий механізм формування та реалізації державної політики у сфері вищої освіти визначений приписами Закону України ―Про вищу освіту‖. Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом: збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості; підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти; створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти; надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти; забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад; надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством; належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій [89;
169].
Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади: забезпечує проведення державної політики у сфері освіти; забезпечує розроблення і виконання відповідних загальнодержавних та інших програм; у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти; здійснює контроль за додержанням законодавства у сфері вищої освіти органами виконавчої влади, їх посадовими особами
[53, c.88].
Управління у галузі вищої освіти у межах їх компетенції здійснюється: центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти; центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти; іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади; органами влади Автономної
Республіки Крим; органами місцевого самоврядування; власниками вищих навчальних закладів; органами громадського самоврядування.
Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти: здійснює аналітично-прогностичну діяльність у галузі вищої освіти, визначає тенденції її розвитку, вплив демографічної, етнічної, соціально-економічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфер, ринку праці на стан вищої освіти, формує напрями взаємодії з іншими ланками освіти, стратегічні напрями розвитку вищої освіти відповідно до науково-технічного прогресу та інших факторів, узагальнює світовий і вітчизняний досвід розвитку вищої освіти; розробляє програми розвитку вищої освіти, стандарти вищої освіти; визначає нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення вищих навчальних закладів; здійснює міжнародне співробітництво з питань, що належать до його компетенції; формує і розміщує державне замовлення на підготовку фахівців з вищою

207 освітою; затверджує умови прийому на навчання до вищих навчальних закладів; формує мережу спеціалізованих вчених рад та здійснює нормативне та методичне забезпечення засад їх діяльності; розробляє і затверджує вимоги до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника та встановлює критерії атестації наукових кадрів вищої кваліфікації; забезпечує єдність вимог до рівня наукової кваліфікації осіб, які здобувають відповідно науковий ступінь кандидата або доктора наук чи вчене звання старшого наукового співробітника; формує мережу експертних рад [80; 88; 175].
Як показує аналіз вимог законодавства щодо повноважень органів державної влади у сфері регулювання розвитку системи вищої освіти, держава в особі спеціально уповноважених органів та установ має значний вплив на функціонування вищих навчальних закладів та інфраструктури вищої освіти. Державні органи формують стандарти вищої освіти, встановлюють ліцензійні вимоги функціонування вищих навчальних закладів, проводять ліцензування та акредитацію, приймають рішення з підтримки поточного функціонування, беруть участь у формуванні кадрового потенціалу.
Проблематика обґрунтування вибору перспективних напрямів розвитку державного управління вищою освітою в Україні та надання ефективних освітніх послуг знайшла відображення у розпорядчих та програмних документах Президента України, Кабінету Міністрів України.
Зокрема, у проекті Стратегії розвитку вищої освіти визначено такі основні проблеми у сфері вищої освіти [130]:
- невідповідність якості освіти сучасним вимогам (Україна не представлена в жодному з основних міжнародних рейтингів найкращих університетів. Близько 20% роботодавців указують на невідповідність кваліфікації працівників займаній посаді. Україна замикає першу сотню країн за використанням у навчальному процесі інформаційно- комунікаційних технологій);
- недостатня доступність освіти (Доступ до якісної освіти особам із особливими потребами залишається обмеженим. Надмірна кількість пільг при вступі до ВНЗ обмежує доступ до вищої освіти абітурієнтам з високим рівнем знань);
- неефективність механізму державного фінансування системи освіти
(Незважаючи на збільшення бюджетних видатків на освіту (з 4,2 % ВВП у
2000 р. до 7 % ВВП у 2013 р., тоді як у розвинених країнах у середньому
5 % ВВП), ефективність використання цих коштів залишається вкрай низькою. Рівень забезпеченості сучасними засобами навчання складає
29,3% від потреби. Основні статті видатків бюджету спрямовані не на підвищення якості освіти, а на виплати, зарплати й комунальні платежі);
- наростання диспропорцій між підготовкою студентів і попитом на них на ринку праці (ВНЗ при формуванні планів набору студентів виходять з міркувань збереження контингенту студентів і викладачів. У

208 2013 р. 46 тис. випускників ВНЗ і 27 тис. випускників ПТУ перебували на обліку в центрі зайнятості);
- відсутність єдиного освітнього простору (нині внз перебувають у підпорядкуванні 27 центральних органів влади, що суперечить світовій практиці).
Серед ключових причин вказаних вище проблем є: відсутність
єдиної системи управління якістю освіти та її моніторингу; відсутність державних норм визначення вартості освітніх послуг у ВНЗ та ПТУ; неефективність норм бюджетного фінансування дошкільних, загальноосвітніх і позашкільних закладів; обмеженість автономії й відсутність реальних стимулів для ефективного використання бюджетних і залучених коштів у навчальних закладах (зокрема в умовах скорочення контингенту учнів); наявність (унаслідок несприятливої демографічної ситуації) великої кількості малокомплектних шкіл у сільській місцевості; неефективність моніторингу потреб ринку праці, відсутність урахування сучасних потреб роботодавців професійно-технічної та вищої освіти; неузгодженість дій державних структур при плануванні потреби у фахівцях.
Органи державної влади мають здійснювати регулярне прогнозування стану ринку освітніх послуг, що дасть змогу більш обґрунтовано формувати державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою, а також забезпечить керівництво вищих навчальних закладах об‘єктивною
інформацію про поточні та перспективні ринкові тенденції.
Одним із ключових показників, що потребує прогнозування, є кількість абітурієнтів, тобто потенційних споживачів освітніх послуг.
Актуальність цього завдання обумовлюється тим, що ринок освітніх послуг є глобалізованим, і частина випускників середніх шкіл бажають вчитися в іноземних вищих навчальних закладах (і кількість таких випускників збільшується), а частина випускників не вступає до вищих навчальних закладів взагалі (кількість таких випускників є стабільною).
Джерелом даних про загальну кількість випускників є звітність обласних управлінь освіти, що складається на основі поточної звітності шкіл та інших закладів середньої освіти. За даними фахівців, приблизно 6-
8% випускників загальноосвітніх закладів повною середньою освітою мають намір вчитися у іноземних вищих навчальних закладах (у тому числі випускників із західних регіонів держави – до 15%) [163, c.292].
Частка таких випускників щорічно збільшується на 0,3 – 0,5%. Крім того, приблизно 6-8% випускників не бажають продовжувати навчання у закладах системи вищої освіти [235, c.90]. На основі цих даних можемо побудувати прогноз кількості абітурієнтів, що мають бажання вступати до вищих навчальних закладів України. Крім того, споживачами освітніх послуг вітчизняних навчальних закладів є іноземні громадяни. З метою прогнозу доцільно припустити, що кількість іноземних громадян, які мають намір вчитися у вітчизняних вищих навчальних закладах, залишатиметься на рівні попереднього року.

209
На основі вказаних припущень зробимо прогноз кількості абітурієнтів, що планують споживати освітні послуги у вищих навчальних закладах України для здобуття вищої освіти за рівнем «бакалавр» (за старою класифікацією – вищі навчальні заклади ІІІ-ІV рівнів акредитації).
Таблиця 4.30
Прогноз кількості потенційних споживачів (абітурієнтів) на ринку
освітніх послуг України, що бажають навчатися у вищих навчальних
закладах для здобуття рівня вищої освіти «бакалавр»

Показники
Навчальний рік
2015/
16 2016/
17 2017/
18 2018/
19 2019/
20 1
Кількість учнів, що навчаються на другому етапі середньої освіти
{дані Держстату}
765,0 755,0 745,0 735,0 725,0 2
Кількість випускників середніх шкіл
{[cтр.1]/2}
382,5 377,5 372,5 367,5 362,5 3
Частка випускників, що бажають вчитися за кордоном, %
7,0 7,3 7,6 7,9 8,2 4
Кількість випускників, що бажають вчитися за кордоном {[стр.3*стр.4/
100]}
26,8 27,6 28,3 29,0 30,1 5
Частка випускників, що не бажають продовжувати освіту у вищих навчальних закладах,%
7,0 7,0 7,0 7,0 7,0 6
Кількість іноземних абітурієнтів {[стр.3* стр.5/ 100]}
26,8 26,4 26,0 25,6 25,2 7
Загальна кількість абітурієнтів за рівнем
«бакалавр» {[стр.2 – стр. 4 – стр.6]}
328,9 323,5 318,2 312,9 307,2
Складено за даними Держстату. Розрахунки автора.
За аналогічним методичним підходом доцільно спрогнозувати загальну кількість абітурієнтів, що бажають вчитися у вищих навчальних закладах для здобуття рівня вищої освіти «молодший бакалавр», «магістр», а також у аспірантурі.

210
Прогнозування кількості потенційного попиту на ринку освітніх послуг, як справедливо наголошують фахівці [39; 97; 211], має виконуватися на науково обґрунтованій методологічній базі, і давати аналітичну інформацію, яка в подальшому використовуватиметься для розподілу державного замовлення, визначення кількості ліцензійних місць, проектування мережі вищих навчальних закладів тощо.
На нашу думку, головною метою реформування системи вищої освіти має бути проголошено підвищення конкурентоспроможності української освіти, її інтеграції в єдиний європейський освітній простір, встановлення реальної (а не лише законодавчо задекларованої) автономії вищих навчальних закладів [182, c.240]. Для досягнення цієї мети необхідно: створити єдиний освітній простір; підвищити якість освіти; забезпечити доступність до якості освіти, спадкоємність рівнів освіти (дошкільної, початкової, середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної, освіти впродовж життя); підвищити ефективність фінансування освіти.
Удосконалення системи управління освітою повинно передбачати:
- вироблення єдиної освітньої політики, забезпечення наступності між рівнями освіти;
- підвищення самостійності навчальних закладів у розпорядженні фінансовими ресурсами;
- оптимізація мережі навчальних закладів з урахуванням демографічних і економічних реалій та необхідності підвищення якості освіти (створення освітніх округів, оптимізація мережі шкіл, реформування системи інтернатних закладів; передання функцій управління ПТУ на місцевий рівень; створення укрупнених регіональних ВНЗ);
- перегляд застарілих типових штатних нормативів.
Механізмами підтримки ефективності інноваційного розвитку вищої освіти є [81; 174; 181]:
- розроблення та впровадження національної системи оцінювання якості освіти; створення незалежних кваліфікаційних центрів, у т. ч. для підтвердження кваліфікацій у європейській системі стандартів; стимулювання створення незалежних національних ВНЗ;
- широке запровадження інформаційно-комунікаційних технологій у навчальних закладах;
- узгодження кваліфікаційних характеристик, стандартів і навчальних програм з освітньо-кваліфікаційними вимогами робочих місць;
- мотивація роботодавців до участі в підготовці навчальних програм, узгодження з ними освітніх і професійних стандартів; масштабне запровадження програм стажування на виробництві;
- розподіл у ВНЗ навчальних програм академічного й практичного профілю, розвиток професійно-зорієнтованої вищої освіти.
- забезпечення доступності освіти шляхом запровадження
Національної рамки кваліфікацій, стимулювання розвитку систем «освіта впродовж життя».

211
Фактором ефективності інноваційного розвитку вищої освіти є підвищення ефективності фінансування освіти, що має передбачати [81;
171; 176]:
- розробка й перехід до єдиного стандарту вартості навчання одного учня/студента;
- перехід у фінансуванні навчальних закладів від принципу утримання закладів до принципу формування їх бюджетів, виходячи з кількості учнів та стандарту вартості навчання одного учня/студента;
- розширення можливостей навчальних закладів залучати додаткові кошти за рахунок легалізації інституту «ендавменту» – благодійних цільових некомерційних фондів; використання грантової підтримки дослідних проектів та освітніх інновацій; розширення списку платних послуг, що надаються навчальними закладами;
- зміна підходів до формування державного замовлення на підготовку фахівців на основі впровадження прогнозу потреб економіки (регіону).
У 2014 р. ухвалено новий Закон України ―Про вищу освіту‖ [89]. Як вказано у преамбулі цього закону, він встановлює основні правові, організаційні, фінансові засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для посилення співпраці державних органів і бізнесу з вищими навчальними закладами на принципах автономії вищих навчальних закладів, поєднання освіти з наукою та виробництвом з метою підготовки конкурентоспроможного людського капіталу для високотехнологічного та інноваційного розвитку країни, самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства, ринку праці та держави у кваліфікованих фахівцях [89].
Законом ―Про вищу освіту‖ встановлені правові новели щодо регулювання діяльності вищих навчальних закладів, у тому числі з питань організації освітньої діяльності, реалізації управління, здійснення фінансування. Зокрема, задекларовано автономність діяльності вищих навчальних закладів: ―автономія вищого навчального закладу - самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, встановлених цим Законом» [89].
Одним із провідних способів впливу державу на складні суспільні процеси є програмно-цільове управління. Програмно-цільове управління дозволяє організувати вплив на певні об‘єкти та процеси з урахуванням прогнозованого (бажаного) результату (цілей, завдань, критеріїв тощо).
Засади розроблення, затвердження та виконання державних цільових програм визначають приписи Закону України «Про державні цільові програми» від 18.03.2004 р. № 1621-ІV [90].
Програмно-цільове управління та державні цільові програми є важливим механізмом державного впливу на результативність та

212 ефективність виробництва (надання) освітніх послуг у вищих навчальних закладах України [126, c.189].
Приписи щодо реформування та подальшого розвитку системи вищої освіти (у тому числі вищих навчальних закладів) за часи Незалежності
України визначалися: у Державній програмі «Освіта», (Україна ХХІ століття), затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від
03.11.1993 р. № 896; Указом Президента України від 12.09.1995 р. № 832/95 «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні»;
Указом Президента України від 7 червня 2000 р. № 773/2000 р. «Про міністерство освіти і науки»; у Національній доктрині розвитку освіти, затвердженій Указом Президента України від 17.04.2002 р. № 347/2002;
Програмою дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України затвердженою наказом Міністерства освіти і науки України від 23.01.2004 р. № 49; Указом Президента України від
17.02.2004 р. № 199/2004 «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України»; Державною програмою розвитку вищої освіти на 2005-
2007 роки, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від
08.09.2004 р. № 1183; Державною цільовою науково-технічною та соціальною програмою «Наука в університетах» на 2008-2012 роки, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 р. № 1155. та іншими програмними документами в галузі вищої освіти [81, c.134].
Слід відмітити Державну цільову науково-технічну та соціальну програму «Наука в університетах» на 2008-2012 роки [197]. Вона має комплексний характер і спрямована на активізацію наукової діяльності університетів та поглиблення її взаємодії з навчальним процесом з метою підготовки нового покоління висококваліфікованих фахівців для наукоємних галузей національної економіки
і виконання конкурентоспроможних наукових розробок, провадження інноваційної діяльності в ринкових умовах з урахуванням цілей та завдань розвитку національної інноваційної системи [20; 81; 186].
Метою Програми є забезпечення створення правових, економічних і організаційних умов для активізації наукової діяльності та поглиблення її взаємодії з навчальним процесом в університетах, утворення університетів дослідницького типу, запровадження нових організаційно-структурних форм наукової підготовки висококваліфікованих фахівців та виконання конкурентоспроможних наукових розробок, зокрема науково-навчальних центрів [197]. Розв‘язання проблеми здійснюється шляхом активізації наукової діяльності та поглиблення її взаємодії з навчальним процесом в університетах і забезпечується приведенням нормативно-правових актів у відповідність із завданням Програми стосовно: удосконалення механізму залучення наукових працівників до підготовки висококваліфікованих фахівців; стимулювання університетів до активізації роботи з проведення наукових досліджень та підвищення їх ефективності; нарощування обсягу бюджетного фінансування наукових досліджень університетів та

213 зміцнення їх матеріально-технічної бази; утворення університетів дослідницького типу; підтримки розвитку науково-навчальних центрів, що здійснюють поглиблену наукову підготовку висококваліфікованих фахівців та забезпечують виконання конкурентоспроможних наукових розробок. Завдання Програми включають виконання необхідних заходів щодо удосконалення нормативно-правової бази з метою активізації наукової діяльності університетів; утворення науково-навчальних центрів за участю університетів і наукових установ Національної та галузевих академій у регіонах з високим науковим потенціалом; розроблення механізму підвищення заінтересованості підприємств у проведенні наукових досліджень в університетах; послідовного збільшення видатків з державного бюджету на наукові дослідження в університетах відповідно до Законів України «Про наукову та науково-технічну діяльність» [91] і
«Про освіту» [88].
Одним із викликів розвитку вищої освіти є вплив глобалізаційних процесів. Інтеграція вітчизняної освіти, як зазначається у Національній доктрині розвитку освіти, базується на таких засадах [223]:
- пріоритети національних інтересів;
- збереження та розвиток інтелектуального потенціалу нації;
- миротворча спрямованість міжнародного співробітництва;
- системний і взаємовигідний характер співробітництва;
- толерантність в оцінюванні здобутків освітніх систем зарубіжних країн та адаптація цих здобутків до потреб національної системи освіти.
Усвідомлення еволюційності цивілізаційного розвитку та необхідності гармонізації освітніх процесів у Європейському Союзі дало поштовх розгортанню двох взаємопов‘язаних стратегічних ініціатив –
Болонської декларації (у 1999 році) та Лісабонської стратегії (у 2000 році).
Метою Болонського процесу є створення європейського наукового та освітнього простору для підвищення конкурентоздатності європейської вищої школи, головним пріоритетом Лісабонської стратегії є перетворення
Європи у динамічну економіку знань. Фактично заходи реалізації обох стратегій спрямовані на розвиток інтелектуального потенціалу
європейського регіону, а саме на його формування та використання задля стабільності економічного зростання, збільшення кількості нових робочих місць для висококваліфікованих працівників, а також забезпечення соціальної злагоди європейського суспільства [81, c.139].
Болонський процес — це процес європейських реформ, які спрямовані на створення спільної Зони європейської вищої освіти (розраховано до кінця 2010 року). Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації представниками 29 європейських країн
[254, c.194]. Згідно із цілями Болонського процесу, освітні системи країн- учасниць повинні сприяти [21]:

полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;

зростанню привабливості європейської вищої освіти;

214

розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства тощо.
Вимоги, які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести ключових позицій [21; 43; 188; 254]:
1. Уведення двоциклового навчання.
2. Запровадження кредитної системи.
3. Контроль якості освіти.
4. Розширення мобільності.
5. Забезпечення працевлаштування випускників.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти.
Згідно з цими позиціями, в більшості європейських країн функціонують багаторівневі системи підготовки спеціалістів, завершується введення системи освітніх кредитів і вирішена проблема процедур і критеріїв взаємного визнання кваліфікацій. При цьому кожна країна намагається зберегти національні традиції вищої освіти. Болонський процес не передбачає створення повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв‘язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.
Найбільшим досягненням Болонського процесу є створення країнам умов для порівняння своїх освітніх систем [81, c.148].
19 травня 2005 року на конференції у норвезькому місті Берген
Україна офіційно приєдналася до «Болонського процесу», що надало можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою системою критеріїв, стандартів і характеристик. У випадку успішної реалізації запланованих заходів система вищої освіти України зможе стати визнаною частиною європейського освітнього і наукового простору [254, c.77].
За висновками експертів, головним напрямом Болонського процесу для України стане лібералізація вищої школи, навчання студентів принципів свободи й одночасно відповідальності за свій вибір [81, c.167].
Україна приєдналася до Болонського процесу у 2005 р., що створило належне інституційне підгрунтя для реалізації стратегічного курсу на входження України в європейський простір вищої освіти.
У «Плані дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її
інтеграції у європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року» окреслено стратегічні орієнтири розвитку сфери вищої освіти
України в контексті реалізації принципів та настанов Болонського процесу
[81; 180].:
1.
Адаптація системи вищої освіти України до норм, стандартів і основних принципів Європейського простору вищої освіти.
2.
Створення інноваційного простору на основі освітньої і наукової підтримки.
3.
Забезпечення соціального контексту вищої освіти.

215
Одним із ключових приписів Болонської декларації є формування національної структури кваліфікацій, яка має бути узгодженою із системою кваліфікацій Європейського простору вищої освіти [95, c.84].
Іншим приписом є створення механізмів, які уможливлюють так зване навчання впродовж життя. В Україні формування такого механізму перебуває поки що на початковій стадії [167, c.331].
У Болонському процесі дуже велика увага приділяється забезпеченню якості освіти. Україна стала повноправним урядовим членом
Європейського реєстру забезпечення якості вищої освіти у 2008 р.
Національна система забезпечення якості реалізується через системи ліцензування та акредитації. В Україні зовнішня система забезпечення якості охоплює усі вищі навчальні заклади (незалежно від відомчого підпорядкування та форми власності, включаючи філії іноземних навчальних закладів).
Крім того, розроблено та затверджено План з покращення та адаптації національної системи забезпечення якості вищої освіти (з урахуванням стандартів та норм Європейського реєстру забезпечення якості), який передбачає:

внутрішнього забезпечення якості у вищих навчальних закладах;

зовнішнього забезпечення якості вищої освіти;

забезпечення якості в діяльності агенцій/установ із зовнішнього забезпечення якості. Україна у сфері забезпечення якості вищої освіти поки що відстає від загальноєвропейського рівня.
Реалізація у системі вищої освіти України норм і критеріїв, визначених Болонським процесом, відбувається досить повільно. Згідно даних міжнародного моніторингу, що здійснюють фахівці європейських міжнародних організацій, у сфері виконання вимог Болонського процесу
Україна перебуває на 35-му місці (серед 50-ти країн, що включені до моніторингового дослідження) із загальною бальною оцінкою 3,83 (за п‘ятибальною шкалою) [81, c.190]. Вказане свідчить про наявність значних проблем з реалізації приписів Болонського процесу, що ставіть під сумнів повноцінну інтеграцію системи вищої України до єропейського освітнього простору. З іншого боку, результати моніторингу вказують про наявність широких перспектив вдосконалення національної системи вищої освіти з урахуванням
європейських стандартів, визначених
Болонською декларацією.
Регламентування ступенів і періодів навчання в Європейському просторі вищої освіти започатковано Лісабонською конвенцією. Чинне національне законодавство України в частині визнання іноземних кваліфікацій приведене у відповідність з положенням і принципам
Лісабонської конвенції, що була ратифікувана Верховною Радою України у 1999 р. На виконання взятих міжнародних зобов‘язань згодом було укладено кілька міжнародних та міжурядових угод про взаємне визнання документів про освіту, наукові ступені і вчені звання [254, c.20].

216
Умовою інтеграції до Європейського освітнього простіру є
впровадження Європейської кредитно-модульної системи (ECTS). Вказану систему на практичному рівні запроваджено у вищих навчальних закладах
України III-IV рівнів акредитації з 2006/07 навчального року. Одначе цей процес призвів до збільшення навантаження професорсько-викладацького складу, оскільки потребує більших витрат робочого часу на облік успішності студентів (слухачів). В той же час вказана система сприяє підвищенню якості навчання [80; 188; 254].
Запровадження
європейських критеріїв обліку навчального навантаження (кредитів) не супроводжується приведенням навантаження викладачів згідно Болонських стандартів [188].
Важливим напрямом запровадження в Україні вимог Болонської декларації є забезпечення належної мобільності студентів і викладачів.
Нині в національній системі вищої освіти спостерігається процес підвищення динаміки внутрішньої мобільності [16, c.123]. Спрощена процедура прийняття рішення про переведення студентів з одного вищого навчального закладу до іншого. В той же час у системі вищої освіти
України ще не відчувається ефекту міжнародної академічної мобільності, навчання та стажування у закордонних навчальних закладах не перебачено навчальними планами.
Ключовим аспектом функціонування системи вищої освіти є підтримка реальної (а не декларативної) автономії вищих навчальних закладів. Нині окремі приписи щодо автономії вітчизняних університетів, а також їхні академічні свободи регламентує Закон України «Про вищу освіту» [88]. Натомість ці приписи носять переважно декларативний характер, або закріплюють стандарти, які є традиційними. В той же час залишаються невирішеними проблеми розширення повноважень вищих навчальних закладів щодо проведення кадрової політики, регламентування умов вступу на навчання, розподілу фінансових ресурсів, прозорості для громадського контролю всієї їхньої академічної та фінансової діяльності
[99, c.479].
Як ми вже вказували, Законом України ―Про вищу освіту‖ гарантується автономія вищих навчальних закладів. Законом декларується, що ―автономія вищого навчального закладу зумовлює необхідність таких самоорганізації та саморегулювання, які є відкритими до критики, служать громадському інтересові, встановленню істини стосовно викликів, що постають перед державою і суспільством, здійснюються прозоро та публічно‖ [88].
Ст. 46 Закону України ―Про вищу освіту‖ встановлено, що автономія вищого навчального закладу - це самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації наукових досліджень, освітнього процесу, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, передбачених цим
Законом. Частиною 2 зазначеної статті визначено, що права вищого

217 навчального закладу, що визначають зміст його автономії, визначаються
Законом України "Про вищу освіту" і не можуть бути обмежені іншими законами та нормативно-правовими актами [88].
Проте, на нашу думку, у чинній редакції Закону України ―Про вищу освіту‖ механізми практичної реалізації діяльності вищих навчальних закладів на засадах автономії визначені недостатньо. Зокрема, вищі навчальні заклади державної та комунальної форм власності мають статус бюджетних установ, а тому в такі заклади мають будувати свою діяльність
із обмеженнями, встановленими Бюджетним Кодексом України та іншими актами бюджетного законодавства. Крім того, на практиці діяльність вищих навчальних закладів регулюється численними підзаконними нормативно-правовими актами, рішеннями органів державної влади та управління, інструктивними документами та листами (особливо у сфері ліцензування, акредитації, атестації, визначення штатного розпису, встановлення нормативів у сфері оплати праці тощо).
Вважаємо, держава має вжити додаткових заходів для запровадження реалістичної (а не лише законодавчо задекларованої) автономії вищих навчальних закладів. Зокрема, буде доцільним надати вищим навчальним закладам державної та комунальної форми власності статусу некомерційної організації (а не бюджетної установи), що дасть керівникам закладів більшої самостійності у фінансовому плануванні, забезпеченні доходів, здійсненні витрат.
Статус некомерційної установи дасть змогу вищим навчальним закладам не сплачувати податок на прибуток та спростити бухгалтерський облік (але за умови спрямування усіх доходів на фінансування статутної діяльності). В цьому контексті доцільна подальша лібералізація системи управління вищою освітою, децентралізація системи вищої освіти. Слід орієнтуватися на становлення ВНЗ як активних суб‘єктів ринку і пов‘язане з цим засвоєння нових практик – пошук грантів, отримання банківських кредитів, укладання договорів з промисловими корпораціями, створення комерційних програм і дочірніх навчальних закладів спільно з іншими університетами. Необхідні зміцнення та розвиток європейсько-
інтеграційної функції університетів, зростання соціально-економічних заохочень інтеграції університетів в європейський освітній простір [185, c.20].
Реалізація принципів Болонської декларації гальмується через незначну присутність у сфері вищої освіти України впливових громадських структур, недостатній рівень співпраці наявних недержавних
інституцій з аналогічними інституціями ЄС [4].
Одним із результатів удосконалення системи вищої освіти як специфічної сфери економічної діяльності має стати досягнення збалансованості між попитом і пропозицією на ринку праці [168; 175; 185].
Йдеться про розв‗язання значного комплексу проблем – починаючи від визначення мережі вищих навчальних закладів та закінчуючи методичним забезпеченням планування державного замовлення на підготовку

218 спеціалістів з вищою освітою. Доцільно орієнтуватись на подальший розвиток співробітництва між навчальними закладами та бізнес- середовищем, а також соціальними партнерами.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал