Вищим навчальним закладом




Сторінка12/25
Дата конвертації16.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

3.3. Оцінка міжнародного досвіду організації фінансування
діяльності вищих навчальних закладів
Однією із суттєвих проблем функціонування механізму фінансування вищої освіти рівні вищих навчальних закладів є недостатня ефективність використання бюджетних коштів. Вищі навчальні заклади державної форми власності отримують кошти з бюджету і діють лише як розпорядники бюджетних коштів, не проявляючи зацікавленості у раціональності або ефективності їхнього використання. Бюджетні кошти спрямовуються згідно цільового призначення, у випадку їхнього невикористання кошти мають бути повернені до бюджету.
Дискусія щодо удосконалення механізмів фінансування вищих навчальних закладів можлива у таких аспектах [19; 133; 260]:
- персоніфікація бюджетних асигнувать шляхом запровадження механізму фінансування індивідуалізованого отримання освітніх послуг,

135
- запровадження елементів фінансово-економічної автономності вищих навчальних закладів державної форми власності,
- запровадження практики проведення відкритих конкурсів (грантів, тендерів), які передбачають фінансування інноваційних за змістом освітніх програм, технологій і проектів,
- запровадження формульного підходу до фінансування вищих навчальних закладів на основі визначення чітких критеріїв (фінансових нормативів),
- удосконалення механізмів акредитації, ліцензування та сертифікації вищих навчальних закладів з урахуванням кращого міжнародного досвіду,
- запровадження фіскальних стимулів для реалізації освітніх проектів та програм, у тому числі встановлення податкових пільг для роботодавців, що беруть участь у фінансуванні вищих навчальних закладів.
Сьогодні розвинуті країни світу, у тому числі країни ОЕСР, використовують чотири провідні моделі організації фінансування вищої освіти [261].
Перша модель – ―Фінансування, орієнтоване на потреби‖. Бюджетні ресурси надходять з бюджету до вищого навчального закладу. В рамках цієї моделі вищі навчальні заклади, що уклали угоду з компетентним державним органом, беруть на себе зобов‘язання готувати необхідних (із суспільних потреб) фахівців за завчасно погодженим цінам. Перевагою моделі є чітка орієнтація на кінцевий результат (кількість фахівців з обумовленим набором компетентностей) при мінімізації витрат держави
(фінансування спрямовується вже існуючому закладу, який має досвід відповідної роботи). Ризиком є складність визначення реальної майбутньої потреби ринку праці у фахівцях певної спеціальності та кваліфікаційного рівня [261].
Друга модель – ―Купівля державою освітніх послуг‖. Ця модель орієнтована на потреби ринку. Вищі навчальні заклади беруть участь у конкурсах на отримання замовлення від держави на підготовку фахівців.
Конкурсні умови формуються на основі врахування інтересів суспільства і встановлюються компетнентним державним органом заздалегідь. Виграє конкурс заклад, рівень якості та ціни освітніх послуг якого максимально відповідають вимогам конкурсу. Перевагою цієї моделі є пошук оптимального співвідношення за критеріями ціни та якості освітніх послуг, що призводить до отримання максимально можливого результату в умовах обмежених бюджетних ресурсів. Ризиком є слабкий вплив держави на формування конкурсних пропозицій, в результаті чого окремі напрями підготовки, які є ―невигідними‖ для вищих навчальних закладів, можуть взагалі не функціонувати [261].
Третя модель – ―Фінансування, що базується на оцінці результатів роботи‖. Фінансування вищих навчальних закладів за рахунок коштів державного бюджету дійснюється на основі оцінки результативності

136 діяльності (кількість випускників, кількість студентів, кількість викладачів, результати контролю знань, складність напрямів підготовки, кількість науковців, результативність наукових проектів, кількість захищених дисертацій тощо). Перевагою моделі є визначення чітких критеріїв, на які вищі навчальні заклади мають орієнтуватися, аби отримати доступ до фінансування. Ризиком є ймовірність ―неправильного‖ вибору набору критеріїв (приміром, неврахування новітніх процесів) [261].
Четверта модель – ―Фінансування, що здійснюється споживачем‖. Ця модель фінансування діяльності вищих навчальних закладів орієнтована на те, що заклад отримає фінансові ресурси на ринку освітніх послуг, задовільняючи реальний платоспроможний ринковий попит. Можуть використовуватися державні зобов‘язання (у вигляді купонів або ваучерів), які передаються безпосереднім споживачам освітніх послуг, а вже згодом надходять до закладу від споживача. Перевагою моделі є чітка орієнтація на потреби національного господарства, що визначаються ринковим середовищем. Ризиком є орієнтація вищих навчальних закладів на надання освітніх послуг за ―модними‖ спеціальностями, а також вісдутність механізму підготовки фахівців для потреб ринку, які стануть потрібні у майбутньому (через 5-10 років) [261].
Реально на практиці застосовуються різні моделі. Тобто, в межах національної системи освіти фінансування вищих освітніх закладів може здійснюватися на основі різних моделей. Приміром, в Україні для фінансування вищих навчальних закладів державної форми власності використовується переважно третя та четверта моделі, а для фінансування закладів приватної форми власності – четверта.
Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє виділити основні інструменти фінансування вищих навчальних закладів [66; 124; 202; 260]:
- пряме бюджетне фінансування на покриття витрат,
- пряме бюджетне фінансування за програмно-цільовим методом
(орієнтоване на досягнення результату),
- бюджетне фінансування з використанням державних зобов‘язань
(освітніх ваучерів),
- освітнє кредитування,
- освітні заощадження,
- грантове кредитування,
- отримання плати за навчання від споживачів (замовників) освітніх послуг,
- корпоративне фінансування (за рахунок коштів корпорацій або майбутніх роботодавців).
У складі державних видатків на вищу освіту найбільша питома вага асигнувань спрямовується на пряме фінансування діяльності вищих навчальних закладів.
У переважній більшості країн світу основним джерелом фінансування системи вищої освіти є кошти державного бюджету. Пряме бюджетне фінансування як інструмент фінансового забезпечення вищої освіти

137 використовують усі розвинуті країни, усвідомлюючи важливість функціонування вищої освіти та суспільне значення продуктів, що вона виробляє [49].
Згідно Всесвітньої доповіді з освіти, що підготовлена Інститутом статистики ЮНЕСКО, ключовим чинником забезпечення якості вищої освіти є функціонування ефективної системи державного фінансування вищих навчальних закладів [49]. Проведений Інститутом статистики
ЮНЕСКО аналіз показав, що основний обсяг видатків на вищу освіту фінансується переважно у розвинутих країнах (США, Велика Британія,
Німеччина та ін.). Приміром, у США, де проживає лише 4% населення у віці від 5 до 25 років, фінансується понад 25% світових видатків на освіту.
Обсяг видатків на освіту у США перевищує загальний обсяг видатків на освіту усіх арабських країн, Центральної та Східної Європи, Центральної
Азії, Латинської Америки, країн Карибського басейну, Південної та
Західної Азії, країн Африки. Тож зовсім не дивно, що у світових рейтингах вищих навчальних закладів представлено в основному заклади, що розташовані у розвинутих країнах [273, c.31].
Серед країн-членів ОЕСР за підсумками 2010 р. найбільша питома вага цього виду видатків зафіксовано у Греції (98,33%), Туреччині
(97,55%), Португалії (96,44%), Мексиці (96,19%), Швейцарії (95,65%).
Найнижчі показники – у Люксембурзі (44,82%), Великій Британії (61,50%),
Новій Зеландії (64,26%), Норвегії (66,67%), в цих країнах досить розповсюджене фінансування вищої освіти із використанням непрямих
інструментів (освітні кредити, ваучери, поповнення персоніфікованих рахунків студентів тощо) [261].
У розвинутих країнах світу державні витрати на освіту, що фінансуються за рахунок державного бюджету, складають у середньому
3,6 – 7,4% від ВВП, нормальним вважається рівень не нижче 6% від ВВП.
У найбільш розвинутих країнах видатки на освіту досягають 15,3% від загального обсягу державних витрат [49].
У переважній більшості країн світу основним видом витрат в рамках видатків на вищу освіту є заробітна плата професорсько-викладацького персоналу та інших працівників [132, c.108]. Частка заробітної плати у загальній структурі видатків на вищу освіту дорівнює від 46,8% до 71,6%, частка капітальних видатків (фінансування капітальних інвестицій) – від
0% до 15,2%, інші видатки – від 16,7% до 39,8% [49].
Протягом 1991-2010 рр. у всіх розвинутих країнах світу спостерігається збільшення державних видатків на освіту, у тому числі вищу освіту, як у абсолютному вимірі, так і за показниками частки відповідних видатків у ВВП та загальному обсязі державних видатків. У
США частка видатків на освіту за вказаний період виросла з 5,1% до 7,4% від ВВП, у Франції – з 5,5% до 5,9% від ВВП, у Великій Британії – з 4,8% до 5,4% від ВВП, у Італії – з 3% до 4,7% від ВВП, у Швеції – з 7,1% до
7,4% від ВВП, у Швейцарії – з 5,3 до 6% від ВВП. При цьому також виросли видатки на охорону здоров'я, у той час як видатки на оборону

138 різко впали. Незначно зменшилась або не змінилася частка видатків на освіту у структурі ВВП у Канаді, Нідерландах та Фінляндії [49].
Для того, аби вищий навчальний заклад мав право отримати фінансування за рахунок коштів державного бюджету (з використанням будь-якої моделі фінансування), він має пройти акредитацію. Під акредитацію у вузькому розумінні слід розуміти перевірку параметрів функціонування вищого навчального закладу певним критеріям
(стандартам), дотримання яких забезпечує високу якість навчання та дотримання прав учасників навчального процесу. У тій або іншій формі акредитація (перевірка діяльності вищих навчальних закладів) як метод регулювання ринку освітніх послуг використовується у всіх країнах [100, c.205]. У деяких державах (приміром, в Україні) використовується підхід, згідно якого акредитацію мають регулярно проходити усі вищі навчальні заклади незалежно від того, отримують вони бюджетне фінансування або ні. Таким чином держава намагається захистити права споживачів, уберегти їх від відвертого шахрайства на ринку освітніх послуг, а також ліквідувати заклади, які надають так звану ―псевдо-освіту‖.
В різних країнах використовуються різні критерії для оцінки діяльності вищого навчального закладу з метою визначення обсягу фінансування його діяльності. Окремі країни орієнтуються на показники результативності навчального процесу (Франція, Данія, Швеція,
Нідерланди), окремі – на показники результативності наукових досліджень та міжнародної активності (Велика Британія, США) [222, c.167].
Одним із найбільш розповсюджених інструментів фінансування діяльності вищого навчального закладу є персоніфікований освітній кредит. Освітній кредит видається споживачу освітніх послуг, що має намір здобути освіту, але не має для цього належного обсягу фінансових ресурсів. Грошові кошти можуть спрямовуватися безпосередньо до навчального закладу, який надає позичальнику освітні послуги за плату.
Джерелом повернення кредиту є майбутній дохід (заробітна плата) споживача освітніх послуг [202; 203].
Освітні кредити є довгостроковими, оскільки передбачають початок повернення після закінчення позичальником вищого навчального закладу та здобуття професії, тобто через 5 років. Відтак, такі кредити є ризиковими. Тому для того, аби сформувався належний ринок освітніх кредитів, держава має вжити заходи для стимулювання таких операцій.
Крім того, для функціонування програм освітнього кредитування доцільно визначити уповноважені банки, які зможуть мати доступ до фінансового ресурсу та здійснювати необхідні адміністративні операції. У Німеччині створена спеціальні фінансові установи (KfW, Deutsche Ausgleichbank), які виступають в якості державних агентів та надають гарантії з повернення освітніх кредитів [202; 203].
Освітній ваучер – це фінансове зобов‘язання держави оплатити вищому навчальному закладу витрати на виробництво (продукування) освітньої послуги, яка була спожита пред‘явником. Пропозиція про

139 запровадження освітніх ваучерів належить відомому американському економісту Мілтону Фрідмену. Право на отримання освітнього ваучера мають всі особи, які відповідають певним умовам (наявність громадянства, здобуття середньої освіти, отримання мінімальної кількості балів під час зовнішнього тестування тощо). Ваучер видається один раз на життя. У випадку, якщо особа хоче здобуту другу освіту, вона не зможе розрахуватися ваучером. Ваучери не є джерелом додаткового бюджетного фінансування вищих навчальних закладів, а є лише засобом їхнього перерозподілу. Тобто, ваучер може бути гарантією (ознакою) своєчасного бюджетного фінансування вищого навчального закладу («гроші йдуть за студентом») [260, c.5].
У розвинутих країнах освітні ваучери стали стимулятором розвитку так званої корпоративної освіти, представленої вищими навчальними закладами, що належать крупним корпораціям (Lufthansa, McDonalds).
Молоді люди, що мають мрію працювати у певній галузі, представленій крупною компанією, використовують охоче ваучери для здобуття освіти саме у корпоративному вищому навчальному закладі [260, c.6].
За кордоном використовується понад 4000 схем фінансування вищих навчальних закладів на основі використання державних зобов‘язань
(ваучерів). Ваучер, який має чітко визначений строк дії, видається безпосередньому споживачу освітніх послуг. Ваучер може покривати усю вартість навчання або лише його частину (це залежить від фінансового стану споживача, його соціального статусу, можливості здобуття освіти у конкретних закладах, цінова політика вищих навчальних закладів). Нині розповсюджені два провідні підходи при здійсненні фінансування вищих навчальних закладів на основі використання ваучерів [19; 133; 260]:
- ліберальний (ринковий) підхід,
- підхід соціальної політики.
Згідно з ліберальним підходом, вищі навчальні заклади вільно встановлюють ціни на освітні послуги, і при цьому диференціація ваучерів за вартістю, як правило, відсутня. Виробниками освітніх послуг можуть бути вищі навчальні заклади будь-якої форми власності. Вищі навчальні заклади мають право самостійно обирати студентів для навчання.
Згідно з підходом соціальної політики, держава видає ваучери певної вартості, яка може покривати вартість навчання повністю або частково. У випадку, якщо вартість не покриває повну вартість навчання, студент має оплатити різницю у вартості за рахунок власних коштів. Вищі навчальні заклади встановлюють ціни на освітні послуги, виходячи з рекомендованих державою параметрів. Вищі навчальні заклади при наборі студентів мають враховувати певні обмеження (необхідність навчання осіб, що представляють національні меншини, а також осіб, що мають право на пільги тощо) [260, c.7].
Одним із інструментів фінансування вищих навчальних закладів, що показали високу ефективність у розвинутих країнах, є так звані освітні заощадження. Значний досвід у сфері використання персоніфікованих

140 заощаджувальних програм для отримання суспільних благ напрацьовано у
Німеччині. В цій країні створено кілька спеціальних заощаджувальних програм, серед них – програма для будівництва власного житла (Bausparen) та програма підтримки добробуту співробітників (Vermoegenssparen).
Функціонує мережа спеціалізованих фінансових установ, комерційних банків та страхових компаній, які пропонують послуги із формування персоніфікованих заощаджень. Причому фінансові установи пропонують гнучкі рішення. Приміром, нагромадивши певний обсяг фінансових ресурсів в межах освітнього заощадження, особа може розпорядитися спрямувати цю суму до конкретного навчального закладу, а також отримати пільговий кредит на здобуття освіти, якщо цієї суми виявилося недостатньо [19; 133; 260].
У багатьох державах світу (Австрія, Австралія, Бразилія, Велика
Британія, Китай, Угорщина, Нова Зеландія та інші) запроваджено плату за навчання у вищому навчальному закладі. Вважається, що споживач
(студент) більше зацікавлений у якісному навчанні, якщо він оплатить споживання освітніх послуг за рахунок власних коштів, а не користуватиметься ними як безкоштовним суспільним благом. В окремих державах абітурієнти, які набрали певну кількість балів, отримують право на навчання за кошти державного бюджету (в межах визначеного державного замовлення), а інші можуть здобувати освіту на платній основі
[39, c.112].
В окремих державах (Німеччина, Чеська Республіка, Єгипет) плата за навчання відсутня, натомість студенти можуть оплачувати отримання додаткових освітніх послуг (додаткові заняття, навчальні екскурсії тощо).
В деяких державах (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Центральна та
Східна Європа, окремі держави Африки та Латинської Америки) плата за навчання та додаткові послуги відсутня взагалі, вищі навчальні заклади не мають права отримувати від студентів будь-які кошти. Скандинавські держави (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія) реалізують принцип
―соціальної держави‖, уклавши із суспільством негласну угоду ―високі податки – висока якість суспільних послуг‖. В інших державах відсутність плати за навчання є механізмом обмеження корупції в освіті, підтримці високої якості навчання за рахунок індивідуальних здібностей студента, а не його фінансових можливостей [133, c.87].
Розглянемо особливості систем фінансування діяльності вищих навчальних закладів в окремих країнах.
В Австралії активно використовується система освітнього кредитування. Студент самостійно обирає місце та програму навчання, ціна навчання встановлюється закладом. Кожен студент, що досяг позитивних результатів навчання у середній школі, має право отримати ваучер, що частково покриває вартість навчання у вищому або іншому закладі системи професійної освіти. Іншу частину вартості навчання можна погасити або власними коштами, або за рахунок кредиту, який видають комерційні банки та інші фінансові установи на особливих

141 умовах. Держава гарантує обсяг фінансування системи вищої освіти на певному рівні, визначеному законодавчо (4,5 – 4,7 млрд. австралійських доларів на рік). Держава здійснює фінансову підтримку вищих навчальних закладів, що спрямована на підтримку конкурентоспроможності системи вищої освіти, у тому числі шляхом фінансування капітальних інвестицій, у тому числі на розвиток навчальної та наукової інфраструктури, інвестицій на закупівлю сучасного обладнання. Крім того, держава також здійснює фінансування найважливіших наукових проектів, що виконуються силами співробітників вищих навчальних закладів. Держава дозволяє вищим навчальним закладам провадити комерційну (підприємницьку) діяльність.
Приблизно 40% фінансування надходить від неурядових структур, корпорацій та роботодавців [19; 132].
У Великій Британії щорічно Міністерство освіти та зайнятості оприлюднює доповідь про основні завдання та пріоритети у сфері освіти.
На основі цієї доповіді, а також з урахуванням показників результативності діяльності вищих навчальних закладів Державна рада з питань фінансування вищої освіти розробляє проект (план) фінансування усіх вищих навчальних закладів, що мають право отримувати бюджетні кошти. Державне фінансування забезпечує 80% потреб вищого навчального закладу. Розподіл фінансування здійснюється на основі формули, яка відома і адміністраціям закладів, і експертному середовищу.
При визначенні обсягу бюджетного фінансування вищих навчальних закладів враховується кілька критеріїв: складність напряму підготовки
(гуманітарні, технічні, медичні тощо), регіональні коефіцієнти, фонд заробітної плати професорсько-викладацього складу, чисельність контингенту тощо. Окремо фінансуються наукові проекти, що виконуються у вищих навчальних закладах [242, c.71].
У Німеччині Міністерство освіти оголошує про державне
(федеральне) фінансування вищих навчальних закладів лише на крупні капітальні проекти (фінансування капітальних інвестицій). Тобто, держава здійснює фінансування будівництва нових корпусів, створення комунальної інфраструктури, закупівлю високовартісного обладнання тощо. Інші витрати фінансуються за рахунок відомчих бюджетів
(міністерствами, за якими ―закріплений‖ вищий навчальний заклад) та регіональних бюджетів (урядами федеральних земель). При визначенні обсягу фінансування враховується обсяг фінансування у попередньому періоді, а також новітні потреби (за їх наявності), які мають бути ретельно обгрунтовані. Крім того, вищі навчальні заклади мають змогу отримати гранти (грантове фінансування) на реалізацію окремих проектів і програм.
У експертному середовищі панує думка про перехід на формульне фінансування вищих навчальних закладів. Кількість штатів вищих навчальних закладів регламентується рішеннями урядів федеральних земель. Вищі навчальні заклади не мають права вводити додаткові штати навіть за рахунок власного фінансування [83; 249].

142
У Франції фінансування вищих навчальних закладів здійснюється на підставі угод, що укладаються між компетентним державним органом на вищим навчальним закладом на строк 4 роки. Конкретні умови цих угод визначаються на основі даних моніторингу результативності діяльності закладу та погоджуються з Міністерством освіти та іншими державними органами. Обсяги фінансування, що передбачені в угодах, є підставою для планування відповідних витрат у державному бюджеті. У особливих випадках можливе збільшення фінансування [133; 260].
У Норвегії фінансування вищих навчальних закладів здійснюється на основі моделі, що базується на врахуванні досягнутих результатів.
Держава визначає обсяг так званого ―валового‖ фінансування закладу, а заклад перерозподіляє виділені фінансові ресурси між різними напрямами діяльності на власний розсуд. Таким чином підтримується ініціатива закладів у реалізації певних програм, але в межах бюджетного фінансування. Крім того, вважається, що адміністрація закладів краще володіє інформацією про необхідність додаткового фінансування окремих напрямів (проектів) [19; 83; 260].
У Данії впроваджено так звану «таксиметричну» систему, яка передбачає державне фінансування вищих навчальних закладів на основі персоніфікованого фінансування споживання освітніх послуг. Грошові ресурси перераховуються на персоніфікований рахунок студента, виходячи
із рівня успішності його навчання. Якщо студент добре навчається – держава компенсує усю вартість навчання, якщо погано – держава компенсує лише певну частку. Рівень компенсації оплати за навчання залежить також від категорії закладу. Категорія присуджується на підставі результатів акредитації і оприлюднюється щорічно у законі про бюджет.
Вищі навчальні заклади мають широкі повноваження у фінансових питаннях, фактично вони є фінансово автономними. Вищі навчальні заклади мають право зараховувати студентів на будь-які акредитовані програми і спеціальності [260, c.8].
У Новій Зеландії використовується модель фінансування вищих навчальних закладів, що передбачає надання фінансових ресурсів для продукування конкретних суспільних благ у вигляді підготовки фахівців конкретних напрямів (спеціальностей). Держава в особі компетнентного органу заздалегідь оприлюднює пріоритетні напрями підготовки
(спеціальності), навчання за якими вона готова профінансувати у наступному навчальному році. Вищі навчальні заклади повідомляють цей орган про готовність організації навчання (надати освітні послуги) за цими напрямами підготовки, а також можливу кількість споживачів (студентів).
При цьому враховуються результати акредитації вищого навчального закладу (заклад може зробити пропозицію лише в межах наявної акредитації). Після цього компетентний орган повідомляє заклад про кількість студентів, навчання яких може бути профінансоване за рахунок коштів державного бюджету. Усіх інших студентів вищий навчальний заклад може брати на навчання за їхній власний рахунок або на паритетних

143 засадах. При цьому вищі навчальні заклади мають високий ступінь фінансової автономії, самостійно визначають та проводять фінансову політику [260, c.8].
У Румунії за рахунок коштів державного бюджету фінансуються лише вищі навчальні заклади державної форми власності. При визначенні обсягу фінансування закладу з бюджету використовується формульний підхід, який враховує кількість студентів, структуру програм навчання (у розрізі спеціальностей), кількість годин навчального навантаження на виконання навчального плану, планову кількість лекційних, семінарських та лабораторних занять, обсяг навантаження на викладача (згідно статуту), штат професорсько-викладацького складу, нормативи оплати праці. Таким чином, можна зробити висновок, що бюджетне фінансування здійснюється на основі врахування кількісних показників, і передбачає задоволення наявних потреб у заробітній платі та стипендії. Застосування вказаного підходу на практиці призвело до дроблення факультетів та спеціальностей, збільшення кількості академічних груп, зниження норми навантаження на викладача [83; 249].
В Австралії, Данії, Німеччині, Нідерландах, Великій Британії широко розвинута система фінансування пресоніфікованих витрат споживачів освітніх послуг (звичайних стипендій, додаткових стипендій, позик, грантів), що підвищує привабливість освітнього продукту [261].
В Австрії, Бельгії, Чехії, Фінляндії, Франції, Греції, Угорщині,
Ірландії, Італії, Люксембурзі, Польщі, Португалії, Іспанії, Швейцарії,
Туреччині финансова допомога студентам, що навчаються в межах державного замовлення, надається виключно у вигляді стипендій, інші види виплат не передбачені [261].
У Австралії, Данії, Німеччині, Ісландії, Мексиці, Новій Зеландії,
Норвегії, Швеції, Великій Британії широко розповсюджені інструменти надання студентам так званих освітніх позик (у тому числі освітніх кредитів) [261].
Таким чином, протягом останніх років в різних країнах світу відбуваються значні зміни в механізмах фінансування сфери вищої освіти, а також у механізмах розподілу бюджетних коштів серед вищих навчальних закладів державної форми власності. Вказане пояснюється кількома чинниками, зокрема: різке зростання контингенту студентів, збільшення напрямів підготовки, зростання значення навчального обладнання (у тому числі комп‘ютерної техніки) у навчальному процесі, розвиток технологій бюджетного адміністрування (зокрема, перехід на програмно-цільове фінансування) тощо. В значній мірі зміна механізмів та моделей фінансування вищих навчальних закладів обумовлене змінами характеру та змісту самої освіти, необхідністю формування
індивідуалізованих освітніх програм, диверсифікацією їхнього змісту та тривалості.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал