Випуск тридцять перший



Сторінка2/20
Дата конвертації22.12.2016
Розмір4.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Ашиток Надежда. Профессии социальный педагог и социальный работник: общие и различные черти. В статье рассматривается вопрос взаимосвязи дефиниций “социальный педагог” и “социальный работник”. Осуществлён теоретический анализ их взаимосвязи. Актуализируется вопрос о необходимости дальнейшего разделения двух сфер социальной деятельности – социально-педагогической и социальной работы.

Ключевые слова: социальная педагогика, социальная работа, профессия, социальный педагог, социальный работник.
Ashitok Nadya. Profession of social pedagogue and social worker: common and different. In the article the question of the interconnection of “social pedagogue” and “social worker” definitions is considered. The theoretic analysis of their interconnection is fulfilled. The question of the necessity of further division of the two social activity spheres – social-pedagogical and social work is actualized.

Key words: social pedagogic, social work, profession, social pedagogue, social worker.


УДК 371.315.6.015:376

Б 48
Валентина БЕРЕЗАН
ПРАКТИЧНА ПІДГОТОВКА

МАЙБУТНЬОГО СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА

З ВИКОРИСТАННЯМ ІНФОРМАЦІЙНИХ

І КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
У статті аналізуються структура і зміст практичної підготовки майбутнього соціального педагога у Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка на освітньо-кваліфікаційних рівнях “бакалавр”, “спеціаліст”, “магістр”, обґрунтована перспективність широкого використання інформаційних і комунікаційних технологій на всіх етапах організації різних видів практики.

Ключові слова: професійна підготовка соціальних педагогів, практична підготовка студента, інформаційно-комунікаційні технології.
Постановка проблеми. На сучасному етапі педагогічна освіта в Україні, зберігаючи набутий національний досвід, реформується і поступово входить у світовий освітній простір. Підготовка фахівців для соціально-педагогічної сфери у ВНЗ України розпочалася порівняно недавно. У зв’язку з цим і специфікою процесу становлення і розвитку професії, практична підготовка соціальних педагогів орієнтована на формування необхідних професійних умінь і навичок, становлення стійкої мотивації до активної професійної діяльності. Особливе значення це питання набуває в період приєднання України до Болонського договору, входження її до єдиного Європейського освітнього простору.
© Березан Валентина, 2015

Вагомість практичної підготовки майбутнього соціального педагога підсилюється такими документами, як Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття), законами України “Про освіту”, “Про соціальну роботу в Україні”, “Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю” та ін.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сьогодні вченими обґрунтовано важливе значення і частково розроблені базові положення інтегративного підходу до змісту практичної підготовки соціального педагога, захищені дисертаційні дослідження з проблем практичної підготовки майбутнього соціального педагога в Україні та за рубежем. Питанням підготовки та професійного становлення соціальних педагогів і соціальних працівників присвячені роботи вчених-педагогів С. Архипової, Л. Гуслякової, Б. Келасьєва, І. Козу-бовської, Г. Лактіонової, Л. Міщик, В. Поліщук, В. Сластьоніна, С. Тетерського, В. Фокіна, С. Чистякової, Н. Шмельової та ін. Практичну підготовку соціального педагога розглядають такі українські вчені, як О. Бартків, О. Васюк, Т. Веретенко, С. Виговська, Г. Єфремова, Т. Зінченко, Р. Зозуляк, А. Конончук, Л. Романовська, О. Усик, З. Фалинська та ін.

Проблеми організації, змісту, значення практичної підготовки майбутнього соціального педагога досліджуються у роботах зарубіжних і вітчизняних науковців, але аналіз психолого-педагогічної літератури показує, що проблема практичної підготовки майбутнього соціального педагога в умовах сучасного інформаційного суспільства, застосування інноваційних технологій під час проходження практики студента у ній не представлені.

Тому метою нашої роботи є аналіз навчальних планів та програм практик підготовки соціальних педагогів на освітньо-кваліфікаційних рівнях “бакалавр”, “спеціаліст”, “магістр” на прикладі Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, вивчення нових форм організації, проведення практики та звітності студентів під час практики, їх взаємодії з викладачами.

“Професійна підготовка соціальних педагогів – процес формування фахівця нового типу, здатного швидко й адекватно реагувати на зміни, які відбуваються у суспільстві, компетентно вирішувати соціально-педагогічні проблеми у всіх видах навчально-виховних установ і закладах соціально-педагогічної роботи” [1, 72].

У Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка підготовка соціального педагога здійснюється на трьох освітньо-кваліфікаційних рівнів (ОКР), після закінчення яких студент-випускник отримує відповідну кваліфікацію:

1. Бакалавр (напрям підготовки: 6.010106 Соціальна педагогіка, спеціалізація: соціально-психологічна реабілітація, кваліфікація: соціальний педагог).

2. Спеціаліст (спеціальність: 7.01010601 Соціальна педагогіка, спеціалізація: соціально-психологічна реабілітація, кваліфікація: соціаль-ний педагог, спеціаліст із соціально-психологічної реабілітації).

3. Магістр (спеціальність: 8.01010601 Соціальна педагогіка, кваліфікація: викладач соціальної педагогіки).

Таким чином, професійна підготовка реалізує у навчальному процесі систему поетапної практичної підготовки студентів з послідовним наростанням рівня професійних знань, практичних умінь і навичок. Кожен етап практичного навчання має чітко поставлену мету і розв’язує конкретні завдання.

Практична підготовка студента – обов’язковий компонент професійного становлення майбутніх спеціалістів, її проходження необхідне для здобуття ним відповідного кваліфікаційного рівня і має на меті набуття студентами професійних умінь та навичок.

У цілісній системі підготовки майбутніх соціальних педагогів одне з центральних місць посідає педагогічна практика, ефективність якої забезпечується зв’язками між вищим навчальним закладом та базою проходження практики. Упродовж навчальної і виробничої практик поглиблюються, закріплюються та усвідомлюються теоретичні знання з дисциплін циклу професійної і практичної підготовки.

Практика є основою для подальшої репродуктивно-творчої професійної діяльності майбутніх соціальних педагогів. Проводиться вона згідно з “Положенням про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах”, затвердженим наказом Міністерства освіти України № 161 від 2 червня 1993 року, та “Положенням про проведення практики студентів вищих навчальних закладів України”, затвердженим наказом Міністерства освіти України № 93 від 2 квітня 1993 року, в яких вказуються мета, зміст і завдання професійної діяльності студентів під організаційно-методичним керівництвом спеціалістів вищої та середньої ланок освіти.

З точки зору професійної підготовки О.С. Бартків трактує соціально-педагогічну практику “як інтегрований базовий компонент особистісно-професійного становлення майбутнього фахівця. Вона виступає як зв’язок між теоретичним навчанням студентів та їх самостійної роботою на базах практики, під час якої майбутні соціальні педагоги оволодівають різноманітними видами професійної діяльності, виконують професійні ролі” [1, 72].

У розробленій Ю. Галагузовою Концепції соціально-педагогічної практики студентів визначено, що соціально-педагогічна практика – це процес оволодіння різними видами професійної діяльності, в якому створюються умови для самопізнання, самовизначення студента в різних професійних ролях і формується потреба самовдосконалення у професійній діяльності. Мета соціально-педагогічної практики – формування професійних умінь, особистісних якостей фахівця гуманістичної спрямованості і на їхній основі оволодіння видами професійної діяльності [3].

Аналіз нормативних документів та навчально-методичних матеріалів, присвячених підготовці соціальних педагогів, дає підстави виділити ключову мету соціально-педагогічної практики – оволодіння основними видами професійної діяльності на відповідному кваліфі-каційному рівні (бакалавр, спеціаліст, магістр).

Обсяг і бази практичної підготовки студентів у вищому навчальному закладі визначаються самим вишем, тому співвідно-шення часу, відведеного навчальним планом на вивчення теоретичних курсів і практичну підготовку в різних закладах різне [1], [2], [5].

У Полтавському національному педагогічному університеті при підготовці соціальних педагогів згідно з навчальними планами передбачені такі види практик:


  • на ОКР “бакалавр”:

1. Навчальна соціально-педагогічна практика проходить у IV семестрі і триває 1 тиждень. Вона проводиться у загальноосвітніх навчальних закладах (школи І – ІІ, І – ІІІ ступеня акредитації, спеціалізовані та спеціальні школи, гімназії, ліцеї тощо) і покликана ознайомити студентів з посадовими обов’язками соціального педагога, сприяти соціально-педагогічній орієнтації майбутніх фахівців.

2. Навчальна волонтерська практика (IV семестр, 2 тижні) проводиться після закінчення семестру в червні – липні на базі державних і недержавних соціальних служб. Така практична підготовка ознайомлює студентів зі спектром соціальних проблем, які перебувають у професійному полі соціального педагога, зі вмістом роботи волонтера, її можливостями щодо розв’язання різноманітних соціально-педагогічних проблем, готує майбутніх фахівців до освоєння різних форм і методів волонтерської діяльності, дає можливість отримати перші навички слухання, спостереження, спілкування, аналізу і усвідомити сутність діяльності волонтера, сформувати професійні якості соціального педагога (емпатія, милосердя, доброта, толерантність, готовність прийти на допомогу та ін.), ініціює процес підвищення суспільної (соціальної) активності за допомогою участі у волонтерському русі.

3. Навчальна виховна практика (V семестр, 2 тижні) проводиться на базі позашкільних освітніх закладів м. Полтава, які мають позитивний досвід соціального виховання школярів за туристсько-краєзнавчим, еколого-натуралістичним, науково-технічним, художньо-естетичним напрямами – Обласний центр естетичного виховання учнівської молоді, Полтавський обласний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді, Полтавський обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді, Обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді, Полтавський міський центр позашкільної освіти, Полтавська міська школа мистецтв “Мала академія мистецтв” та ін. Ця практика включає теоретичне, методичне та практичне спрямування перелічених установ, спрямована на вивчення досвіду роботи заступника директора з навчально-виховної роботи, керівників гуртків, студій дитячої творчості. Результатом практики стає проведення профагітаційного заходу “Мій вибір – соціальний педагог”.

4. Навчальна технологічна практика (VI семестр, 2 тижні) проходить на базі державних і недержавних соціальних служб та установ (Полтавський обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; Полтавський районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; Полтавський обласний громадський фонд “Громадське здоров’я”; Благодійна асоціація допомоги ВІЛ-інфіко-ваним та хворим на СНІД “Світло Надії” м. Полтава; Полтавська обласна благодійна організація “Реабілітаційний центр «Вихід є»” та ін.). Ця практика передбачає ознайомлення студентів з чинною системою соціальних послуг, аналіз діяльності організацій, які функціонують у сфері соціально-педагогічної роботи; оволодіння методиками і технологіями соціально-педагогічної роботи.

5. Виробнича літня педагогічна практика (VI семестр, 3 тижні) передбачає роботу в різних типах соціально-педагогічних закладів: літніх оздоровчих дитячих закладах, дитячо-юнацьких клубах за місцем проживання, центрах соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, стаціонарних відділеннях дитячих лікарень та ін. Мета практики – оволодіння вміннями організовувати та проводити оздоровчу, соціально-виховну, просвітницьку, дозвіллєву діяльність дітей і підлітків в умовах тимчасових колективів (загін, неформальна група, об’єднання, клуб).

6. Виробнича соціально-педагогічна практика (VІІІ семестр, 6 тижнів) проводиться у закладах, які входять до сфери діяльності соціального педагога (Полтавський районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, Районний підрозділ у м. Полтава кримінально-виконавчої інспекції Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Полтавській області, загальноосвітні навчальні заклади та ін.). За своїм змістом ця практика повинна сприяти поглибленому вивченню роботи фахівця, формуванню вмінь і навичок самостійного проектування і здійснення професійної діяльності соціального педагога у розв’язанні проблем окремих дітей, груп, сімейних відносин, кризових ситуацій;



  • на ОКР “спеціаліст”:

Виробнича соціально-педагогічна практика (І семестр, 6 тижнів) проводиться в установах соціальної допомоги, захисту та реабілітації (Полтавський обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; Полтавський районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; Полтавський обласний громадський фонд “Громадське здоров’я”; Благодійна асоціація допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД “Світло Надії” м. Полтава; Полтавська обласна благодійна організація “Реабілітаційний центр «Вихід є»”, Полтавський міський навчально-реабілітаційний центр дітей-інвалідів з вадами розумового розвитку, Полтавський навчально-реабілітаційний центр Полтавської обласної ради та ін.). Під час проходження практики студенти самостійно виконують обов’язки соціального педагога, проектують власну соціально-педагогічну діяльність для розв’язання конкретної проблеми соціального суб’єкта. Програма і бази проходження практики передбачають також виконання завдань зі спеціалізації “Соціально-психологічна реабілітація”;

  • на ОКР “магістр”:

Науково-педагогічна практика (ІІ семестр, 6 тижнів) проходить на базі вищих навчальних закладів ІІ – IV рівнів акредитації. Під час практики інтенсифікується процес професійного становлення магістра соціальної педагогіки, його самоосвіти і самовиховання, здійснюється перевірка рівня професійної готовності та придатності до викладацької діяльності. Особливістю практики магістрантів є те, що вона прово-диться після вивчення основних нормативних дисциплін “Педагогіка вищої школи”, “Психологія вищої школи”, “Актуальні проблеми соціальної педагогіки”, “Методика викладання соціально-педагогічних дисциплін” та ін. і має характер педагогічного практикуму.

Кожний вид практики має чітко визначену мету і розв’язує конкретні завдання. Колективом кафедри соціальної і корекційної педагогіки університету розроблені наскрізні (безперервні) та робочі навчальні програми практик для всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів. Програми практик відображають завдання для підготовки фахівця з поступовим ускладненням практичної діяльності від курсу до курсу.

Інформаційні і комунікаційні технології (ІКТ) займають особливе місце в сучасному світі і тому швидкими темпами впроваджуються до навчально-виховного процесу нашого закладу. Під час теоретичної та практичної підготовки викладачами кафедри ІКТ використовуються як засоби навчання, розвитку особистості студента, інформаційно-методичного забезпечення і керівництва навчально-виховним процесом, комунікації, контролю, корекції результатів навчальної діяльності, організації інтелектуального дозвілля, інструменти пізнання і самопізнання.

Сучасний соціальний педагог повинен вміти використовувати ІКТ у професійній діяльності, створювати інформаційні ресурси, оскільки сьогодні – це основні пріоритети нового стилю педагогічної діяльності. Саме тому з першого семестру наші студенти вивчають дисципліну “Нові інформаційні технології”. Викладачі використовують ІКТ практично на всіх предметах, у всіх видах і на всіх етапах практики. На настановчій конференції студенти отримують електронний пакет, який включає робочу програму практики з усіма завданнями та формами звітності, або можуть користуватися матеріалами практики, представленими на сайті університету. Проміжний контроль здійснюється за допомогою електронної пошти або соціальних мереж. Студенти надсилають звітність у різних редакторах у вигляді текстових, відеофайлів або презентацій, які обговорюються не тільки на базі практики, а й у соціальних мережах (наприклад, vkontakte.ru). Крім цього, студенти, які проходять виробничу практику за місцем майбутнього працевлаштування, можуть отримати консультацію за допомогою ІКТ (телефон, електронна пошта, чати, листи розсилок, групи новин, персональні сторінки в Інтернет, веб-сайт [6, 67 – 69]). На підсумковій конференції студенти представляють групові презентації, відеоряд про проходження практики, фрагменти профорієнтаційних заходів із використанням комп’ютерної та мультимедійної техніки. Це дає можливість поступово підготувати їх до самостійної професійної діяльності в умовах вимог сучасного інформаційного суспільства.

В останній рік викладачі розглядають можливість уведення до практики організації і контролю проходження навчальних і виробничих практик електронного журналу та електронного щоденника. Наприклад, електронні шкільні щоденники вже мають свою історію. І, якщо в Україні тільки починають використовувати електронні шкільні щоденники, у багатьох інших країнах світу (Великобританія, Хорватія, Латвія, Росія, Білорусь, Малайзія, Італія, Франція, Сингапур та ін.) без цієї системи вже не можуть уявити успішний навчальний процес [4]. Ту ж саму функцію сьогодні виконують електронні журнали успішності і відвідування студенів, запроваджені в багатьох вишах України.

Уведення електронного журналу практики, на нашу думку, поліпшить роботу студентів і викладачів, зокрема:



  • з боку деканату і відділу практики полегшить контроль за відвідуванням і успішністю студента;

  • студентам дасть можливість бачити загальну картину своєї успішності, щоб уникнути проблем атестації;

  • викладачів-методистів і факультетських керівників практики позбавить від складних математичних розрахунків у виведенні балів за модуль і загального балу за практику.

Електронний щоденник практики необхідно вести студентам, які проходять практику за місцем майбутнього працевлаштування або місцем проживання. Це дасть можливість факультетському керівникові і методисту практики мати уявлення про роботу студента впродовж усієї практики, за необхідності дати пораду чи додаткову консультацію студенту, а не тільки отримати звітну документацію після завершення практики. Зміст такого щоденника визначається завданнями виробничої практики.

Висновки. Таким чином, результативність практичної підготовки зумовлена не тільки можливостями вищого навчального закладу, але й рівнем розвитку соціальної інфраструктури конкретного регіону, а також активністю взаємодії навчального закладу з базами практики та іншими соціальними службами. Тому вдосконалення практичної підготовки кадрів соціально-педагогічного профілю значною мірою буде визначатися вдосконаленням форм, методів, засобів її організації, проведення й аналізу з використанням нових інформаційних і комунікаційних технологій.

Перспективи подальших досліджень. Поставлена проблема вимагає подальших досліджень теоретичних і практичних аспектів щодо вивчення способів використання ІКТ у професійній підготовці майбутнього соціального педагога за допомогою різних типів взаємодії в електронному середовищі, розробки методичної системи формування інформаційно-комунікаційних компетентностей май-бутнього соціального педагога.
Література

  1. Бартків О.С. До проблеми практичної підготовки соціальних педагогів / О.С. Бартків // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки : Педагогічні науки. – 2009. – № 21. – С. 71 – 75.

  2. Васюк О.В. Теоретико-практичні аспекти професійної підготовки майбутніх соціальних педагогів у Національному університеті біоресурсів і природокористування України / О.В. Васюк, С.В. Виговська // Вісник Національної академії оборони України. – 2010. – № 1. – С. 10 – 15.

  3. Галагузова Ю.Н. Теория и практика профессиональной подготовки социальных педагогов : монография / Ю.Н. Галагузова. – М. : Гуманит. издат. центр “Владос”, 2001. – 151 с.

  4. Електронний щоденник: Світова практика [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ocenka.pl.ua/.

  5. Зозуляк Р.В. Система наскрізної практичної підготовки студентів (спеціальність “Соціальна педагогіка і практична психологія”) [Електронний ресурс] / Р.В. Зозуляк ; Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/NPM_2006/Pedagogica/ 6_zozuljak.doc.htm.

  6. Птахіна О.М. Типи й форми взаємодії учасників педагогічного процесу в системі дистанційного навчання / О.М. Птахіна // Освіта Донбасу. – 2010. – № 1 (138). – С. 67 – 72.


Березан Валентина. Практическая подготовка социального педагога с использованием информационных и коммуникационных технологий. В статье анализируются структура и содержание практической подготовки будущего социального педагога в Полтавском национальном педагогическом университете имени В.Г. Короленко на образовательно-квалифицированных уровнях “бакалавр”, “специалист”, “магистр”, обоснована перспективность широкого использования информационных и коммуникационных технологий на всех этапах организации разных видов практики.

Ключевые слова: профессиональная подготовка социальных педагогов, практическая подготовка студента, информационно-коммуникационные технологии.
Berezan Valentyna. Practical preparation of the social pedagogues with using information and communication technologies. In article the structure and the content of practical preparation of the future social pedagogues in Poltava V.G. Korolenko National Pedagogical University at the educational levels “bachelor”, “specialist”, “master”, is analyzed, prospects of wide use of information and communication technologies at all stages of the organization of different types of practice are proved.

Key words: social pedagogues, professional training, student practical training, information and communication technologies.



УДК 61(091)(477)“19/20”

Б 54
Іван БІЛАВИЧ
ВНЕСОК УКРАЇНСЬКИХ ЛІКАРІВ

У РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ НАУКИ

ТА МЕДИЧНОЇ ОПІКИ ДІТЕЙ І ДОРОСЛИХ

(кінець ХІХ – початок ХХ ст.)
У статті проаналізовано діяльність українських лікарів (Є. Озаркевича, І. Горбачевського, Я. Окуневського, С. Окуневської, С. Парфанович та ін.) щодо формування знань з основ гігієни і санітарії, запобігання виникненню і поширенню різних захворювань, передусім туберкульозу, виховання здорового способу життя дітей та дорослих Галичини, що стало реальним внеском у збереження генофонду українського народу і розвитку вітчизняної медичної науки.

Ключові слова: українські лікарі, Галичина,“Народна лічниця”, просвітництво.
Постановка проблеми. У системі підготовки майбутніх фахівців у ділянці медицини науковці виокремлюють низку якостей, які повинні бути сформовані в медичного працівника: професійна компетентність, високі моральні цінності, деонтологічні якості, комунікативні вміння тощо. Утім, з-поміж рис, які сьогодні формують у майбутніх лікарів вітчизняні виші, відсутні ті, що слугували б соціальній орієнтованості професії медика, вихованню патріота-громадянина, активного “суспільника” – людини, яка себе присвячує праці на користь громади, держави загалом. Таких фахівців, як ніколи, сьогодні потребує Україна. Тому тут можна скористатися досвідом

© Білавич Іван, 2015

діяльності на ниві суспільного просвітництва численних товариств, які на початку ХХ ст. діяли в Галичині та вагомо спричинилися до формування масових знань з основ гігієни і санітарії, запобігання виникненню і поширенню різних захворювань, передусім туберкульозу, виховання здорового способу життя, боротьби з алкоголізом та іншими антисоціальними явищами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання діяльності українських громадських інституцій на ниві медичної опіки населення Галичини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було предметом розгляду небагатьох учених (Л. Беч, Я. Ганіткевич, І. Даценко, Б. Савчук, Н. Федорак та ін.). Утім, праця вітчизняних лікарів у ділянці громад-ського медичного просвітництва практично широко не досліджувалася.

Мета статті – проаналізувати внесок окремих українських лікарів у створення громадської системи охорони здоров’я в Галичині, показати їхню роль у цьому розвитку вітчизняної науки.

Незважаючи на недосконалість системи здоров’я в Австро-Угорській імперії, саме вона дала поштовх до розвитку української медицини та формування медичної інтелігенції. Цьому сприяло і виникнення українських лікарських інституцій, професійних, наукових товариств. Так, 2 грудня 1867 р. львівські медики створили Товариство галицьких лікарів [І, 11], 1900 р. за ініціативи львів’ян виникло товариство “Поліклініка Львівська”, завданням якого було безкоштовно допомагати пацієнтам, постачати їм ліки зі знижкою. “Поліклініка Львівська” мала амбулаторію та лабораторію. Лікарі влаштовували наукові конференції, видавали медичні часописи [ІІ, 1], тобто поєднували і практичну діяльність, і наукову працю.

Найвизначнішою громадською інституцією на ниві медичної опіки населення Галичини стала “Народна лічниця”, статут якої розробили наприкінці 1902 р. “Батьком” цієї інституції справедливо вважається лікар, учений, громадський діяч Євген Озаркевич. З 1 жовтня “Народна лічниця” почала свою діяльність з чотирма відділами: очним, хірургічним, терапевтичним, гінекологічним, де працювала Софія Окуневська-Морачевська. З-поміж перших 12 лікарів (Є. Озар-кевич, М. Вахнянин, Я. Грушкевич, С. Окуневська-Морачевська, Р. Брайтер, К. Вільчек, А. Вольф, С. Заблоцкий, ін.) були не лише українці, але і євреї та поляки (хірургічний відділ). Наступного року відкрили дитячий відділ. Станом на 1906 р. було вже сім відділів, окрім згаданих, ще шкірний і ЛОР-недуг [1; 6]. Підкреслимо: усім хворим лікарі з “Народної лічниці” надавали безкоштовну медичну допомогу. Це був дуже яскравий соціальний і водночас національно-патріотичний проект.

Євген Озаркевич народився в с. Белелуя Снятинського повіту 8 травня 1861 р. Походив з відомого священичого роду, батько Іван Озаркевич – священик, громадський діяч, інтелектуал, володів декількома європейськими мовами, брав участь у діяльності “Руської Бесіди”, понад 20 років був послом (депутатом) краєвого сойму, а згодом – Віденського парламенту; мати Теофілія – з роду Окуневських [1; 8]. Навчався Євген Озаркевич у Чернівецькій гімназії та Академічній гімназії у Львові. 1879 вступив на медичний факультет Віденського університету, очолював товариство українських студентів “Січ”. 1888 р. захистив докторську дисертацію і три роки працював у клініках Відня; 1891 – 1893 рр. – керівник шпиталю у Вишеграді (Моравія). 1893 р. Євген Озаркевич переїхав до Стрия, де працював як приватний лікар, з 1894 р. – повітовий лікар у Рожнятові [2; 8].

Євгена Озаркевича називають організатором українських лікарів. За 55 років життя (8 травня 1861 – 21 вересня 1916, Відень) він зробив надзвичайно багато для розвитку української науки, вітчизняної медицини та національного розвитку українців, соціальної і медичної опіки найменш захищених верств населення. Євген Озаркевич – автор перших україномовних наукових медичних праць, дійсний член НТШ, голова лікарської комісії НТШ, засновник і редактор “Лікарського збірника” – першого україномовного наукового медичного видання, перший укладач української медичної термінології, автор багатьох науково-практичних та громадсько-політичних публікацій, засновник і редактор першого українського санітарно-гігієнічного журналу “Здоровлє”, ініціатор створення і директор (до кінця свого життя) першої української амбулаторії “Народна лічниця”, перший голова Українського лікарського товариства (УЛТ) у Львові, представник українських лікарів на низці міжнародних наукових конгресів, активний діяч “Просвіти”, старший санітарний радник та член Найвищої ради здоров’я у Відні [6; 8]. Євген Озаркевич опублікував українською мовою перші в новітній історії наукові медичні праці з лабораторного дослідження при хворобах печінки та діагностику малярії, був першим доцентом – викладачем медичних дисциплін українською мовою, першим почав публікувати українською мовою реферати та рецензії статей з нових європейських журналів (заснував перше українське реферативне видання), видав низку праць з різних галузей гігієни, опублікував перші українські праці з курортології, сприяв відкриттю в Підлютому першого українського санаторію для хворих на туберкульоз, автор праці “Пошестні недуги”, яка заклала в українській медицині основи вчення про інфекційні хвороби [1; 2].

Великий внесок у розвиток української медицини, вітчизняної системи охорони здоров’я зробив Іван Горбачевський (1854 – 1942 р.) – найтитулованіший в Австро-Угорській імперії український учений. Народився в с. Зарубинці Тернопільського повіту у родині священика. Навчався у Віденському університету (1873 – 1877), отримав визнання серед європейських учених: синтезував 1882 р. сечову кислоту, а вже 1883 р. його запросили очолити нову кафедру лікарської хімії у Карловому університеті в Празі. Іван Горбачевський – активний член товариств “Громада” та “Січ”, з 1899 р. – дійсний член НТШ. Учений активно співпрацював з українськими науковцями та лікарями-практиками у Львові, 4 жовтня 1911 р. його обрали головою лікарської секції, яка працювала над створенням української наукової термінології в галузі медицини та хімії [3; 4; 5].

Великою подією в житті Івана Горбачевського та розвитку не тільки вітчизняної, а й європейської медицини стало створення першого у світі спеціалізованого Міністерства народного здоров’я (1917). Це була окрема структура уряду Австро-Угорщини. Саме за цією українською схемою були створені аналогічні міністерства в Англії, Франції, Польщі, інших країнах світу. Іван Горбачевський був не тільки автором цієї ідеї, але й втілював її у життя. Став його першим міністром (з 20 липня 1918 р. – до кінця жовтня 1918 р.) [3, 5 – 8].

До когорти відомих українських лікарів Галичини належать Ярослав Окуневський та Софія Окуневська (двоюрідна сестра). Поширеною була практика, коли випускники медичних факультетів ставали військовими лікарями. Такий шлях обрав Ярослав Окуневський, який зробив у військовій медицині блискучу кар’єру. 1884 р. здобув ступінь доктора медицини, потім почав виконувати обов’язки корабельного лікаря військового флоту Австро-Угорщини, побував у країнах не тільки Європи, Азії, а й Африки, Америки та Океанії, його високими нагородами відзначили багато морських держав.

Він – автор першого у світі статуту медичної служби військово-морських сил (1900). На початку Першої світової війни отримав звання контр-адмірала, керував медичною службою Адміралтейства Габсбурзького флоту, тут працював зі своїми колегами та підлеглими українськими лікарями – капітаном В. Вербенцем, полковниками О. Зарицьким та М. Рожанковським, ін. [1, 105 – 107]. Контр-адмірал Я. Окуневський організував Українську санітарну службу та очолив її. Він організував постачання медикаментів для Легіону Українських січових стрільців, допомагав їхній санітарній службі тощо [2].

Софія Окуневська (1865 – 1926) ввійшла в історію розвитку вітчизняної медицини як перша жінка-лікар у Галичині. Її батько Атанасій Окуневський, греко-католицький священик, з 1878 р. навчався у Віденському університеті на медичному факультеті, а вже через рік поїхав до Москви як учасник міжнародного медичного конгресу. Згодом він відмовився від сану священика і з 1881 р. працює лікарем у Сторожинці (Буковина), далі – в Кімпулунзі (територія Румунії). Дядько Софії Кирило Окуневський одним з перших українців здобув вищу фармацевтичну освіту, працював аптекарем у Кіцмані на Буковині. Тому не дивно, що дівчинка теж захотіла стати лікарем. 1885 р. вона складає іспити на атестат зрілості у Львівській академічній гімназії (тоді жінки не могли складати випускні іспити). Софія стала першою дівчиною, яка успішно закінчила гімназію та отримала атестат. Під час цієї події були присутні Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський з дочкою, Іван Белей та ін. Потім Софія Окуневська поїхала до Швейцарії: 1887 р. вона стала студенткою Цюрихського університету (у Галичині жінки не мали доступу до вищої медичної освіти). 1895 р. успішно закінчила університет у Цюриху. Софія Окуневська стала першою жінкою-лікарем у Австро-Угорській імперії і першою жінкою в Західній Україні, яка здобула університетську освіту [9, 48; 11, 68]. 1895 р. майже всі галицькі часописи писали про цю сенсаційну новину. Чоловік Софії – відомий польський літературний критик, хімік і лікар Вацлав Морачевський. Він походив з давнього аристократичного роду. Захистив докторську дисертацію з хімії та медицини. Вацлав Морачевський вибрав для себе новий, але перспективний напрям наукових досліджень – фізіологічну хімію. Свого часу працював у Львівському університету, очолював Львівський зооветеринарний інститут.

Софії Окуневській тяжко було отримати державне місце роботи, вона працювала в “Народній лічниці”, яку очолював її родич – відомий вчений і громадський діяч Євген Озаркевич. У Львові Софія Окуневська створила цілу школу акушерів-гінекологів, уперше в Західній Україні організувала курси для сестер милосердя та курси акушерок. За надзвичайно чуйне серце та доброзичливе ставлення до пацієнтів хворі називали її “святою Софією” [2]. Софія Окуневська паралельно досліджувала наукові проблеми, працювала в лікарській комісії, допомагала Є. Озаркевичу укладати словник української медичної термінології, брала участь у виданні медичного журналу “Здоровлє”, 1908 видала працю “Вплив температури на осмотичний тиск еритроцитів” (мала декілька перевидань) [6; 9, 48].

Вона – активна діячка українського жіночого руху, член Україн-ського товариства жінок з вищою освітою, створеного у Львові, орга-нізатор гуртка товариства у Перемишлі. Окуневська надзвичайно талано-вита (автор художніх творів) і ерудована жінка, нею захоплювалися Іван Франко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Під час Першої світової війни Софія Окуневська (до 1919 р.) працювала лікарем у Гмінді та інших містах, у таборах для українських інтернованих. Її життя, як і життя усіх Окуневських, – приклад національної гідності, патріотизму, доброчинності. Померла 24 лютого 1926 р. у лікарні від гнійного апендициту. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові [2; 9].

Вагомий слід у розвитку медичної опіки українців у Галичині зробила інша жінка-лікар, організатор медичної освіти (педагог студентів медичного інституту та фельдшерсько-акушерської школи (1940 – 1944)) Софія Парфанович-Волчук (1898 – 1968). Вона працювала над розвитком медичної науки, готувала кадри медичних працівників, учений, педагог, громадський діяч (активний член Українського лікар-ського товариства, одна із засновників Українського гігієнічного товариства, Союзу українок, голова товариства “Відродження”), письмен-ниця. Народилася Софія Парфанович 7 червня 1898 р. у Львові в родині залізничного службовця Миколи Парфановича, який походив з давнього українського шляхетського роду САС Пархоменків, на Гуцульщині діди її були священиками (село Річка, що на Косівщині, потім Отинія, що на Коломийщині). Усім своїм п’ятьом дітям Микола Парфанович дав університетську освіту, з них троє (Софія, Теодор, Костянтин) стали лікарями, двоє (Юлія та Ольга) вчителями) [2; 7; 10].

1916 р. Софія блискуче закінчила Львівську жіночу гімназію, а 1917 р. вступила на медичний факультет Львівського університету, ставши першою українкою, яка здобувала медичний фах. Софія була національно свідомою молодою людиною, членом студентського товариства “Медична громада” у Львові, у Празі належала до україн-ської “Академічної громади” і Жіночого студентського товариства. Софія Парфанович, як і Софія Окуневська, працювала безкоштовно в поліклініці “Народної лічниці”. З 1926 р. належала до УЛТ [7], брала активну участь у лікарських з’їздах, де виступала з доповідями, уміщувала праці в “Лікарському віснику”, а також належала до Союзу українок. Була одним із засновників Українського гігієнічного товариства (УГТ) (1929), очолювала в ньому антиалкогольну секцію. Найбільше зусиль доклала до організації і розвитку антиалкогольного і протинікотинового товариства “Відродження”, яке очолювала. Була головним редактором часопису “Відродження”. Активно співпрацювала з товариствами “Просвіта”, Українським педагогічним товариством “Рідна школа”, “Сільський господар”. Була автором багатьох статей, які уміщувала в українських часописах, а також праці “Чоловік та жінка” (1930 – 1935); “Овочі, ярина та безалкогольні напитки” (1932); видання на 572 сторінки “Гігієна жінки” (1939), а також збірка нарисів “Ціна життя” (1937) [10; 11, 87]. Вона була лікарем з великої літери.



Висновки. Отже, така подвижницька праця вітчизняних лікарів стала основою та передумовою для створення української громадської системи охорони здоров’я. Це була альтернативна до державної система медичної опіки, яку організували українські лікарі та громадські діячі, греко-католицьке духовенство та меценати. Івана Горбачевського, Євгена Озаркевича, Ярослава Окуневського, Софію Окуневську, Софію Парфанович та десятки інших лікарів і громадських діячів можна вважати засновниками вітчизняної медичної науки.

Подальшого дослідження потребує праця українських лікарів на ниві громадського просвітництва в товаристві “Відродження”, яке діяло в Західній Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал