Випуск тридцять перший



Сторінка13/20
Дата конвертації22.12.2016
Розмір4.36 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

Ключевые слова: младшие школьники, учебные планы и программы, соответствие теории и практики, современная система образования, последовательность и непрерывность, музыкотерапия.
Malashevska Iryna. Theory and practice of modern system of the musical education of children younger age. The theoretical and practical aspects of modern system of musical studies of primary school are elucidated in the article. The review of regulatory documents of (State Standard of primary school, academicals plans and programs) is conducted in it. The analysis of last scientific researches in the branch of method of musical studies and upbringing of children younger age is realized. The level of corresponding to theory and practice in the system of musical education of younger schoolchildren on modern stage is determined.

Key words: children of younger age, studies of music, academicals plans and programs, corresponding of the theory and practice, modern system of musical education, musictherapy.




УДК 37.011.31:37.06

Н 15
Марія НАВРОЦЬКА
СПІЛКУВАННЯ ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА

ІМІДЖУ ПЕДАГОГА
У статті розглянуто сутність і значущість спілкування для іміджу педагога. Розкрито сутність понять “спілкування”, “педагогічне спілкування”, “професійно-педагогічне спілкування”. Виділені функції спілкування, проаналізовані стилі педагогічного спілкування, висвітлені стадії спілкування. Звернуто особливу увагу на те, що спілкування є невід’ємною складовою іміджу педагога, а отже, безпосередньо впливає на створення його позитивного іміджу.

Ключові слова: імідж, педагог, спілкування, мова.
Постановка проблеми. Вимоги, які нині постають перед системою освіти, пов’язані з потребами сучасного українського суспільства в активних, конкурентоспроможних особистостях, які усвідомлюють себе патріотами своєї країни, налаштовані на творче розв’язання проблем, що виникають перед ними, ураховують кон’юнктуру ринку праці, самодостатні, самореалізовані та з позитивним іміджем.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми розвитку іміджу особистості досліджували О. Горовенко, А. Калюжний, Л. Качалова, Н. Гузій, О. Межерецька. Сутність професійного іміджу педагога розглянута в дослідженнях О. Ковальової, А. Кононенко, C. Маскалянова, І. Ніколаєску, І. Розмолодчикової, Н. Тарасенко та ін. Ділове спілкування розглядали І. Зязюн, Н. Базилевич, Т. Дмитренко, З. Курлянд, Р. Хмелюк, А. Семенова та ін.
© Навроцька Марія, 2015

Мета статті полягає в розкритті сутності і значущості спілкування в іміджі педагога.

Сучасний образ педагога визначає не лише набір рис, якостей ідеальної моделі фахівця в свідомості учнів, але і новий комунікативний імідж. Комунікативний імідж об’єднує всі вербальні і невербальні особливості спілкування педагога [2].

Спілкування – це процес контактів, обміну і взаємодії між людьми. У процесі навчання і виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури, тобто спілкування є сутністю роботи вчителя [6, 254].

О. Леонтьєв вважав, що педагогічне спілкування – це професійне спілкування вчителя й учня, яке має певні функції, спрямовані на створення сприятливого психологічного клімату, а також на психологічну оптимізацію навчальної діяльності і відносин між педагогом та учнем.

На думку І. Зязюна, професійно-педагогічне спілкування – це система (способи і навички) органічної соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, зміст якої – обмін інформацією, здійснення виховного впливу, організація взаємовідносин за допомогою комунікативних засобів. Причому педагог виступає як активатор цього процесу, організовуючи його і керуючи ним.

З. Курлянд виділяє основні функції спілкування: обмін інфор-мацією, організація діяльності, пізнання людьми один одного, досягнення взаєморозуміння. Крім того, будь-яка людина має потребу самовираження у процесі спілкування, одержання емоційної підтримки – співчуття, поваги до себе – визнання своєї особистості. Урахування цих потреб дуже важливе для вчителя. Без прояву розуміння та поваги до співбесідника ефективне спілкування неможливе.

До комунікативних умінь учителя відносять таке:


  • соціальна перцепція (уміння “читати по обличчю”);

  • емпатія (уміння співчувати);

  • толерантність (уміння розуміти інші думки, терпимо ставитися до чужих поглядів);

  • самопрезентація (уміння виявляти впевненість, свої кращі якості в необхідний час);

  • установка на позитивне в людях;

  • достатній обсяг уваги і пам’яті (обличчя, імена, якості);

  • оперативність формулювання думок;

  • культура і техніка мовлення;

  • володіння прийомами ефективного спілкування [5, 254 – 255].

Важливим компонентом спілкування педагога є культура мовлення, яка включає: лексичну (використання синонімів, метафор, епітетів), граматичну (використання іншомовних слів, числівників, відмінників, відмін, побудова речень), орфоепічну (наголоси, вимова звуків) правильність мовлення.

Велику роль відіграє експресивність мовлення. Головним є різноманітність інтонацій (логічні, смислові і емоційні наголоси, зміна висоти звуків, темпоритму, паузи). Інтонація може нести до 40% інформації. Безбарвна монотонна мова не може привернути увагу учнів, навчити запам’ятовувати головне, виразити особисте ставлення вчителя до інформації, яку він викладає. Крім інтонації, до засобів виразності мови належать використання анафор (прислів’я, повтори, приказки), градацій (повтор основного поняття з посиланням і розширенням речення), інверсій (незвичний порядок слів у реченні).

Особливо чуйні діти до мови педагога. Неправильна вимова будь-яких звуків викликає у них сміх, монотонна – наганяє нудьгу, задушевна бесіда часом сприймається як фальш і викликає недовіру до вчителя.

До найбільш складних завдань, що постають перед педагогом, входить організація продуктивного спілкування, що передбачає наявність високого рівня розвитку комунікативних умінь. І дуже важливо так організувати спілкування з учнями, щоб цей неповторний процес відбувся. Важливу роль тут відіграє стиль спілкування. І. Зязюн виокремлює найпоширеніші стилі педагогічного спілкування. Найбільш плідним є спілкування на основі захопленості спільною творчою діяльністю. Захопленість спільним з учнями творчим пошуком – результат не тільки комунікаційної діяльності педагога, а й у більшості випадків його ставлення до педагогічної діяльності загалом. Досить продуктивним є стиль педагогічного спілкування на основі дружного ставлення. Це стимулятор розвитку творчих взаємин педагога з учнями. Досить поширеним є спілкування-дистанція. Суть його полягає у тому, що в системі взаємовідносин педагога і вихованців обмежувачем виступає дистанція. Спілкування-дистанція значною мірою – перехідний етап до такої негативної форми спілкування, як спілкування-залякування. Цей стиль спілкування, до якого також іноді звертаються молоді вчителі, пов’язаний переважно з невмінням організувати продуктивне спілкування на основі захопленості спільною діяльністю. Не менш негативну роль у роботі з дітьми відіграє спілкування-загравання. Цей стиль спілкування відповідає прагненню завоювати у дітей хибний, дешевий авторитет, що суперечить вимогам педагогічної етики [3, 138 – 139].

Як показує практика, у чистому вигляді стилі не існують, найчастіше їх використовують змішано. При цьому знайдений і прийнятний стиль спілкування одного педагога виявляється абсолютно непридатним для іншого. У стилі спілкування яскраво проявляється індивідуальність особистості.

Від стилю залежать психологічна атмосфера, емоційне благополуччя. Певну роль відіграє і незнання технології спілкування, відсутність у педагога потрібних прийомів спілкування. Такі стилі спілкування, як залякування, загравання і крайні форми спілкування-дистанції, небезпечні ще й тому, що за відсутності у педагога професійних навичок спілкування можуть вкоренитися у його творчу індивідуальність, а часом заважають. Це ускладнює педагогічний процес і знижує його ефективність. Найбільш плідний освітній процес забезпечується саме надійно вибудуваною системою взаємовідносин.

Аналізуючи технологічну сторону професійно-педагогічного спілкування, В. Кан-Калік виділяє такі стадії процесу: 

1. Орієнтування в умовах спілкування. Учитель адаптує свій звичайний стиль спілкування до конкретних умов, що склалися саме на цьому уроці чи виховному заході. Вибудовується така адаптація на:


  • усвідомленні педагогом свого стилю спілкування з учнями;

  • мисленому відтворенні минулих особливостей спілкування з даним класом;

  • уточненні стилю спілкування у нових комунікативних умовах діяльності, що випливають із ситуації в класі і поставлених педагогічних задач.

2. Початкова стадія спілкування. На основі нової інформації про ситуацію і конкретні умови коректуються вибрані прийоми та способи спілкування. Система спілкування приводиться у відповідність до системи педагогічних задач, які вчитель має розв’язувати. При цьому слід мати на увазі вплив різноманітних стереотипів, що істотно впливають на особливості сприймання педагогом особистості учнів. Не менш важливим є й інше – перше враження, яке справив педагог на учнів. Причому дуже часто це враження визначається не стільки змістовними характеристиками діяльності вчителя, скільки його вмінням одягатися, манерою поведінки тощо.

3. Зосередження уваги учнів на собі. Педагогічне спілкування буде продуктивним лише за умови концентрації довільної уваги учнів на вчителеві. Покладатися тут лише на офіційні правила взаємостосунків, які регламентують таку увагу зі сторони учнів, аж ніяк не можна. Учитель має розв’язувати цю проблему як важливу комунікативні задачу.

Виділяють такі варіанти її розв’язання: 1) мовний (словесне звернення до учнів); 2) пауза (з активним внутрішнім зверненням – вимогою уваги); 3) поведінково-знаковий (записи на дошці, розвішування наочних посібників тощо); 4) змішаний, який включає елементи трьох попередніх. У реальній педагогічній практиці найчастіше зустрічається саме четвертий, змішаний варіант.



4. “Зондування душі об’єкта” своєрідний пошуковий етап будь-якого акту спілкування, коли вчитель охоплює очима аудиторію, налаштовує її на спілкування. На цьому етапі уточняється попереднє уявлення про умови спілкування і можливі комунікативні задачі, оцінюється рівень готовності аудиторії до продуктивного спілкування, вибирається найбільш оптимальний момент для початку спілкування. Ефективність цього етапу залежить від сенсорної культури педагога, його вміння зрозуміти стан іншої людини, мислено відтворити її переживання [4].

У спілкуванні педагога велике значення має публічний виступ. Багато корисних порад для виступу наводить Д. Корнегі. Ось найбільш актуальні з них:



  • проявляйте впевненість (для цього потрібно володіти матеріалом з великим запасом);

  • намагайтесь виглядати охайно і вишукано. Це підвищує самоповагу, зміцнює впевненість у собі, викликає повагу слухачів. Посміхайтесь і намагайтесь викликати позитивну реакцію;

  • початок виступу повинен бути коротким (одне – два речення);

  • кінцівка мовлення – стратегічно важливий елемент, який пам’ятається найдовше. Завершуючи, не говоріть про це, але й не залишайте промову незавершеною [1].

Для розвитку іміджу педагога важливою є правильність побудови етапів групового спілкування. Відповідно до логіки педагогічної взаємодії, виділяють такі стадії:

1. Моделювання педагогом очікуваного спілкування з учнями протягом процесу підготовки до безпосереднього педагогічного спілку-вання. На цьому етапі має місце своєрідне планування комунікативної складової структури педагогічної взаємодії, що відповідає педагогічним завданням, педагогічній ситуації, індивідуальності педагога, особли-востям окремих учнів і навчальної групи загалом.

2. Організація власне педагогічного спілкування між суб’єктами навчального процесу. Важливим моментом цього етапу є привернення і наступне утримання педагогом уваги учнів, оскільки ефективне спілкування з суб’єктами навчання можливе за умови, якщо увага тих, хто навчається, повною мірою сконцентрована на викладачеві.

3. Керування спілкуванням у процесі педагогічної взаємодії. Зазвичай цей етап передбачає уточнення умов і структури педагогічного спілкування.

4. Аналізування результатів спілкування і моделювання нового педагогічного завдання. Цю завершальну стадію нерідко визначають як стадію зворотного зв’язку в спілкуванні. Вона найчастіше здійснюється у вигляді різноманітних опитувань і анкетувань [5].

Оратор, зокрема вчитель, повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв [7, 195].

Будь-яке спілкування починається з погляду. Від того, яким він буде (бігаючим, неповторним або відкритим і вільним) багато в чому залежить подальше спілкування. Психологи визначають різні типи поглядів. Так, коли ваш погляд, спрямований у центр чола, що не опускається нижче очей, вважається поглядом співрозмовника. Діловий погляд використовується найчастіше під час бесіди, переговорів, консультування, тобто коли люди сидять навпроти один одного. Погляд, розподілений між очима і ротом уважається світським. Погляд, що охоплює обличчя, шию, верхню частину грудної клітки називають соціальним. Погляд, ковзний від очей вниз по тілу і назад – інтимним. Погляд, спрямований повз партнера, говорить про егоцентризм, націленість на себе. Погляд збоку висловлює цинізм, недовіру, заклопотаність. Погляд знизу (спідлоба) – агресивність, що доходить до готовності до нападу або захисту. Такий же погляд знизу, але при нахиленій голові, напруженій і зігнутій спині говорить про підпорядкованість, покірність, послужливість [6].

Культура мови професійного іміджу педагога не може реалізуватися без техніки мовлення, яка включає промовляння тільки на дихальній опорі; чітку дикцію; переважне використання помірної гучності і нижнього регістру голосового діапазону; вибір темпоритму мовлення залежно від складності матеріалу, віку і рівня розвитку учнів. Техніка мовлення передбачає уміння привернути увагу та виділити головне за допомогою пауз, зменшення темпу мовлення та зміни гнучкості того, хто промовляє.

При розвиткові педагогічного іміджу, особливу роль потрібно приділити мовним моделям, які використовуються вчителем на уроці. На етапі організації вони мають позитивне забарвлення, коли словосполучення будуються так: “Рада вас бачити. Сьогодні ми розглянемо незвичайний матеріал”; нейтральну – “Приготуйте робочі місця і налаштуйтеся на серйозну роботу”; і негативну – “Сидоров як завжди спізнюється, знову не всі дістали підручники...”.

На етапі інструктажу мета педагога – активізувати пізнавальну діяльність учнів, розширити наявні досвід і знання, налаштувати на продуктивну роботу. При цьому словосполучення з позитивною емоційним забарвленням – “Всі готові до виконання наступного завдання? Трохи почекаємо Сашу і Машу ... Спасибі, я бачу, що всі налаштувалися ...”; нейтральною – “Коли вчитель розповідає, необхідно все відкласти й уважно слухати”; негативної – “Петров, ти чому постійно розмовляєш? Якщо такий розумний, розповідай новий матеріал сам!”.



Для педагогів характерні такі риси успішного спілкування з учнями:

  • відкритість особистості, здатність дозволити учнями зрозуміти, що вчитель теж людина;

  • здатність організовувати спілкування “від учня”: залежно від його настрою, думок;

  • здатність стати на місце учня, пізнати його і в даній ситуації, і взагалі;

  • здатність прийняти учня як повноправного партнера спілкування;

  • чуйність, терпіння, зацікавленість вихованцем, здатність співпереживати;

  • різноманітність інтересів, широта пізнання і здатність використовувати їх у спілкуванні з учнем;

  • здатність показати учневі його значущість.

В.А. Кан-Калик зазначає, що при спілкуванні з дітьми, педагог постійно повинен прагнути зрозуміти їх настрій, приділяти увагу найменшій зміні в мікрокліматі класу, не сприймати психологічну атмосферу спілкування як щось стабільне.

Висновки. Аналізуючи й узагальнюючи все вищесказане, необхідно підкреслити, що розвиток іміджу педагога – непросте завдання. Воно потребує величезної роботи над собою. Ця робота пов’язана не тільки з зовнішнім і внутрішнім образом, а й із формуванням у педагога вміння реалізовувати свої можливості у спілкуванні з іншими людьми. Адже спілкування є невід’ємною складовою іміджу педагога, а отже, безпосередньо впливає на створення його позитивного іміджу.
Література

  1. Большая бесплатная библиотека [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://tululu.org/b53260/.

  2. Горовенко О.А. Формування особистісно-професійного іміджу учителя засобами самопрезентації / О.А. Горовенко. – Х. : Вид. група “Основа”, 2013. – 112 с.

  3. Зязюн І.А. Педагогічна майстерність : хрестоматія : [навч. посіб.] / упоряд.: І.А. Зязюн, Н.Г. Базилевич, Т.Г. Дмитренко та ін. ; за ред. І.А. Зязюна. – К. : СПД Богданова А.М. 2002. – 462 с.

  4. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении / В.А. Кан-Калик. – М. : Просвещение, 1987. – 190 с.

  5. Курлянд З.Н. Педагогіка вищої школи : [навч. посіб.] / З.Н. Курлянд, Р.І. Хмелюк, А.В. Семенова та ін. ; за ред. З.Н. Курлянд. – 3-те вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2007. – 495 с.

  6. Офицеров П.Ю. Формирование первого впечатления: как повлиять на этот процесс [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.elitarium.ru/ 2011/04/21/formirovanie_pervogo_vpechatlenija.html.

  7. Сагач Г.М. Вибрані твори : в 5 т. / Г.М. Сагач. – Т. 1 : Риторика “Златоуст”. – Рівне : ПП ДМ, 2006. – C. 195.


Навроцкая Мария. Общение как неотъемлемая составляющая имиджа педагога. В статье рассмотрены сущность и значимость общения для имиджа педагога. Раскрыта сущность понятий “общение”, “педагогическое общение”, “профессионально-педагогическое общение”. Выделены функции общения, проанализированы стили педагоги-ческого общения, освещены стадии общения. Обращено особое внимание на то, что общение является неотъемлемой составляющей имиджа педагога, а следовательно, напрямую влияет на создание его позитивного имиджа.

Ключевые слова: имидж, педагог, общение, речь.
Navrotska Maria. Communication as an integral component of the image of the teacher. The article examines the nature and importance of communication in the image of the teacher. The essence of the concepts of “communication”, “pedagogical communication”, “professional and pedagogical communication”. The paper highlighted the functions of communication, pedagogical communication style analyzed, covered the stage of communication. Pay particular attention to the fact that communication is an integral part of the teacher’s image, and thus directly affect the creation of its positive image.

Key words: image, teacher, communication, language.




УДК 124.43:37.017.92

Н 40
Олена НЕВМЕРЖИЦЬКА
ВИХОВНИЙ ІДЕАЛ:

ЕВОЛЮЦІЯ ТА СУЧАСНЕ ТРАКТУВАННЯ
У статті розкрито сутність поняття “ідеал виховання”, фактори, що впливають на його формування. Розглянуто еволюцію формування виховного ідеалу з часів античності до наших днів. Акцентовано увагу на його загальнолюдській та національній складових, доведено необхідність урахування ментальних рис народу при його формуванні. Вказано на аксіологічний характер вибору виховного ідеалу, оскільки концепція людини, яку бажано втілити в процесі виховної практики, належить до певної системи цінностей.

Ключові слова: ідеал, виховання, виховний ідеал, цінності.
Постановка проблеми. Протягом усього розвитку людського суспільства фундаментальним поняттям педагогіки залишалося означення поняття мети виховання. Найчастіше її розуміють, як свідомо визначений результат, який суспільство прагне досягнути через функціонування системи освіти [17, 33], [9, 658]. Безумовно, окреслена мета впливає на розробку педагогічної теорії, а відтак на вибір форм, методів та засобів виховання.

Розглядають три рівні цілей виховання: 1) загальна мета виховання, що вбачається як кінцева і віддалена мета. Підкреслюється її значення і вказується на саму особистість як кінцеву мету виховання; 2) особисті цілі стосуються як загальних прагнень, так і окремих особистісних змінних: знань, поглядів, умінь, навичок тощо; 3) засоби реалізації, що охоплюють конкретні завдання навчання і виховання

© Невмержицька Олена, 2015

стосовно окреслених груп чи аспектів дійсності. Їх реалізація є кінцевою умовою осягнення цілей, тому їх ще називають інструментальними.

У педагогічній науці існують різні класифікації цілей виховання. Так, А. Гурська, оцінюючи актуальний стан виховання і встановлюючи його відмінність від запланованого, виділяє такі групи цілей: 1) креативні, які мають виявляти і формувати нові якості (наприклад, нові погляди чи переконання; 2) оптимізуючі, що мають посилити, зміцнити і поширити вже наявну якість; 3) мінімалізуючі, які мають послабити і обмежити вже наявну якість; 4) корекційні, які мають перевиховати і змінити якусь вже наявну якість чи переконання [17, 34].

Мета виховання знаходить втілення в ідеалі виховання, особистісному взірці, який можна вважати досконалим та гідним для наслідування. Його досягнення є найвищою метою виховання, якому мають підпорядковуватися інші цілі, зміст і методи виховної праці [17, 111].



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у розробку виховного ідеалу зробили вітчизняні педагоги Г. Ващенко [2], С. Русова [10], К. Ушинський [13] та ін. У їх працях пріоритетним є виховання підростаючого покоління на засадах національної ідеї, вірності ідеалам народу. “Кожен народ, – писав К. Ушинський, – має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особах. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характерові, визначається його громадським життям, розвивається разом з його розвитком…” [13, 76]. С. Русова намагалася обґрунтувати виховний ідеал епохи, в яку жила і працювала. Розуміючи, що, хоча педагоги і філософи в минулому ставили до виховання надто великі вимоги, життя не створювало сприятливих умов для їх реалізації. Проте на початку ХХ ст. ситуація, на її думку, змінилася. “…можна бачити, як майже всі наші сучасні педаґоґічні вимоги давно потроху виставлялися великими філософами і педаґоґами, але тільки в теперішні часи великих соціальних реформ педаґоґіка має можливість проводити на практиці принципи трудового соціального виховання з певною увагою до індивідуальности кожної дитини” [І, арк. 23]. Питання мети виховання авторка також тісно пов’язувала з “визначенням вищих вартостей життя”, вважаючи його цілком філософським та таким, що пов’язує цю науку з педагогікою. “З цим питанням рівночасно виникають і другі: які інтереси та напрямки маємо культивувати в нашої молоді, яке маємо готувати громадянство. І ось таким чином філософічне питання мети й завдання виховання набирає політичного та соціального значення. І ці питання не можна пояснити одними вимогами життя, а лише тими ідеалами, що на той час панують у громадянстві. Але треба не один раз розглянути ці ідеали, перевірити – чи не протирічать вони якимсь справедливим реальним вимогам життя”. Оскільки у кожної людини свої ідеали, своя життєва мета, своє уявлення про добро і зло, мета й завдання виховання повинні мати різнобічний характер [11, 160 – 161].

Наукове обґрунтування сучасного українського виховного ідеалу стало предметом досліджень О. Вишневського, О. Сухомлинської, П. Щербаня та ін. Як зазначив М. Фіцула, ідеал – це уявлення про взірець людської поведінки і стосунки між людьми, що виходять із розуміння мети життя [14, 65]. Очевидно, що він тісно пов’язаний з суспільним життям, власним досвідом вихованця і втілює соціальне замовлення. На його формування впливають одвічні моральні вартості, потреби народу, а також ідейно-політичні прагнення окремих суспільних груп. “Виховний ідеал не формується “сам собою”, не виникає з нічого і не створюється педагогами. Він є складовою духовних прагнень всього народу… Зміст виховного ідеалу … завжди грунтується на певній системі цінностей, якої це суспільство в даний час дотримується і яка визначає діюче в ньому духовне поле” [3, 11 – 12].

Аналіз та узагальнення наукової літератури засвідчує, що, попри всебічне вивчення означеної проблеми, вона залишається актуальною та зумовлює постійне звернення до неї науковців.

Мета статті полягає у розгляді еволюції поняття “виховний ідеал” та його сучасній інтерпретації у вітчизняній педагогіці.

Починаючи від епохи Античності і до сьогодні, говоримо про необхідність формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості. Проте мусимо визнати, що у різний час та в різні епохи цій “всебічно і гармонійно розвиненій особистості” мали бути притаманними різні риси та характеристики.

Афінський ідеал виховання – це гармонійно розвинена особистість, яка поєднує фізичну, моральну, розумову досконалість та є добрим громадянином свого полісу. Цей ідеал полягає у гармонійному розвиткові усіх здібностей та позитивних рис, таких як поміркованість, мудрість та справедливість. Особа, наділена ними, повинна керуватися ними як в особистому, так і в громадському житті.

Спартанський ідеал втілює у собі такі риси характеру, як готовність до праці, аскези, дисциплінованість, безстрашність і доброчинність. Це – психічно сильна та фізично вправна особистість, здатна терпіти біль і труднощі. Вона не повинна проявляти такі почуття, як співчуття і милосердя, натомість повинна тримати в покорі рабів, а відтак бути жорстокою та владною.

Після завоювання греків македонцями ідеал виховання зазнав змін та постав у вигляді відомого сьогодні еллінського – аристо-кратичного ідеалу вільної та шляхетної людини, індивідуаліста, однак готового відповідати на загальні потреби. Це був одночасно космополіт, естет, освічена людина, щоправда, радше в мовному та літературному плані, ніж природничому, а тому швидше дилетант, ніж професіонал. Еллінський ідеал мав значний вплив на процес виховання׃ як у стародавньому світі, так і сьогодні залишається взірцем культурної європейської спадщини.

У ІІ ст. до н.е. землями Греції заволоділи римляни. Сформувався римський ідеал виховання – завойовника, оратора, вождя. Підприєм-ливий і амбітний, мудрий і чесний, що прагнув до багатства, становища і слави серед громадян. Практично вишколений у політичному і судовому ораторстві, добре обізнаний з рільництвом, медициною, технікою, державним і приватним правом. Батько великої родини. Це ідеал благородної та освіченої людини і громадянина, а також людини світу, яка вміє адаптуватися до будь-якої ситуації. У Римі постав також ідеал жінки – морально досконалої, відданої чоловікові і дітям, розумної і освіченої, здатної працювати для загального добра, патріотки, яка позитивно впливала на моральне і патріотичне виховання дітей.

Падіння Римської імперії стало початком епохи Середньовіччя. Поширення християнства призвело до кризи і занепаду античної культури. Становлення феодальної системи господарювання викликало появу кількох суспільних станів: рицарства, міщанства, селянства і духовенства. Кожен з цих станів витворив свій ідеал виховання, а діти й молодь виховувалися через виконання обов’язків відповідного стану. З середньовічної літератури до нас дійшли звістки про особливості духовного і лицарського ідеалу виховання. Лицар – це особа відважна та сильна. Був зобов’язаний опанувати сім вільних мистецтв: їзду верхи, плавання, метання списа, фехтування, мисливство, гру у шахи, а також вміння складати й співати вірші, які прославляли б васала та даму серця. Одночасно лицар нехтував працею і підданими. У сфері його зацікавлень були турніри, полювання, приятельські стосунки. Не цінував літературу, та й зрештою уміння читати та писати для нього було зовсім необов’язковим. Ідеалом лицаря був такий: Богові – душу, життя – королеві, серце – дамі, собі – земну славу. Ідеалом духівника була особа, непідвладна спокусам і мирським потребам, скромна і покірна, терпляча і водночас добре освічена.

ХІІІ – ХIV ст. у Європі знаменується небувалим розвитком культури. Сьогодні цю епоху називаємо Відродженням – поворотом до античного ідеалу освіченої, всебічно розвиненої особистості. Це людина, яка характеризується творчим неспокоєм, відкритістю думок, внутрішньою дисциплінованістю. Є толерантною, активною, відважною, відповідальною, скромною та розумною. Володіє вміннями плавання, кінної їзди і фехтування. Це мудрий і щирий християнин, охоронець віри, а також добрий громадянин, урядник, політичний діяч.

З початком епохи Просвітництва з’являється ідеал досконалої людини – щасливої особи, яка живе в щасливому краї, збудованому на основі приєднання понадіндивідуальних вартостей до системи її вартостей та цілей. Це шляхетна і чесна людина, добрий громадянин, вихований в дусі християнської етики, усвідомлення необхідності державних реформ і готовності до публічної діяльності. Ідеалом була людина розумна, готова до виконання політичних функцій, обізнана з правом, добрий господар, громадянин, чоловік та батько. Мав шанувати працю, розуміти потреби людей, що належали до інших станів: міщан та селян, та виконувати свої обов’язки щодо них так, щоб усім було добре.

Межі ХІХ ст. визначилися французькою революцією (1789), яка збурила основи феодального суспільного порядку, а також Першою світовою війною (1914 – 1918), внаслідок якої змінилася політична карта Європи та світу. Межі ХХ ст. визначила революцій в Росії (1917), результатом якої став великий суспільно-політичний експеримент, спроби втілення в життя комуністичної утопії, а також розпад СРСР (1991). Роки 1789 – 1914, а також 1918 – 1991 були сповнені політичних переломів, які спричинилися до формування нового ідеалу виховання.

В обидвох століттях ідеали виховання включали у себе випадковий вплив традицій, економічно-суспільного розвитку, виховання в родині, а також вартості, пропаговані церквою, державою і суспільно-політичною ідеологією. Відмінність виховних ідеалів виникала з різного суспільного і соціального статусу, визнання і національності, атракційності історичних взірців (лицаря, громадянина, воїна, культурної людини еллінських часів, аскета, жінки, що присвячує себе родині). Постала панорама різноманітних ідеалів, що було спричинено великою кількістю суспільних верств, для яких формулювалися програми навчання і виховання. Однак вирізняють певні типи виховного ідеалу, які мали характер наддержавний і наднаціональний. Їх концепції виникали з політичної філософії (романтичний борець за свободу, робітник, який мріє про визволення свого класу і суспільну перебудову), філософії людини (позитивістський організатор суспільно-економічного життя), почуття приналежності до певної організації (скаути) чи до міжнародної еліти (космополітичні ідеали аристократів). Найзагаль-ніший європейський ідеал можна вивести з поєднання традиційних рис, пов’язаних зі статтю і економічно-політичним становищем даної особи з урахуванням релігії, гуманістичної і педагогічної концепції людини, а також історичних умов. У літературі ХІХ ст. натрапляємо також на ідеал купця, робітника, аристократа, політика, вчителя, вченого тощо. Незалежно від визнання, найбільший вплив на виховний ідеал справляла Церква.

У ХХ ст. великий вплив на формування виховного ідеалу мали суспільні організації, політичні партії, а також ідеології соціалізму, комунізму та фашизму. Виразніше у порівнянні з ХІХ ст. зазначалися такі риси, як раціональність, освіченість, толерантність, інтелектуальна, матеріальна і психічна незалежність, відкритість, а також фізична досконалість. З’явилися зміни у виховному ідеалі жінки, який спричинив визволення її від традиційних функцій дружини та матері [1, 112].

Україна тривалий час перебувала у неволі. Протягом усього цього часу кристалізувалися нові освітні потреби, а відтак і різні організаційні форми їх реалізації. Український виховний ідеал у часи неволі формувався крізь призму прагнення до незалежності. У часи надії на збройні повстання ідеалом був повстанець, у часи репресій – витривалий і розумний працівник, який примножує економічний, цивілізаційний і освітній потенціал. Найвище цінувалася і в чоловіках, і в жінках вірність народній справі. У час Другої світової війни ідеалом був насамперед воїн-патріот, захисник вітчизни, який всіма доступними засобами бореться із загарбниками. Після війни офіційний ідеал “будівника комунізму” набував різного вигляду, наприклад, стахановця, раціоналізатора, інтернаціоналіста тощо. Згодом виховний ідеал втілю-вав у собі такі риси, як загальна обізнаність, фаховість, патріотизм.

Сьогодні “світовий соціально-історичний досвід дає можливість визначити головну мету виховання як формування гармонійно і всебічно розвиненої особистості, підготовленої до ініціативної соціальної і професійної діяльності в сучасному суспільстві, особистості, здатної сприймати й примножувати його цінності” [1, 7]. Закон України “Про освіту” деталізує цю мету, вважаючи, що вона полягає у всебічному розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвитку її талантів, розумових і фізичних здібностей, вихованні високих моральних якостей, формуванні громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагаченні на цій основі інтелек-туального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищенні освітнього рівня народу, забезпеченні народного господарства кваліфікованими фахівцями [5, 6].

Проте мусимо зазначити, що виховання є глибоко національним процесом. На цьому наголошував К. Ушинський, про це писав Г. Ващенко, на основі цього твердження будувалася діяльність В. Сухомлинського. Так, відомий російський мислитель І. Ільїн писав: люди поєднуються у єдину націю і створюють єдину батьківщину завдяки подібності їх духовного устрою, а цей духовний устрій виробляється поступово, історично з емпіричної даності – внутрішньої, прихованої у самій людині (раса, кров, темперамент, душевні здібності і нездібності), і зовнішньої (природа, клімат, сусіди). Кожен народ, за твердженням філософа, по-своєму вступає у шлюб, народжує, хворіє і помирає; по-своєму байдикує, працює, господарює і відпочиває; по-своєму горює, плаче, сердиться і зневіряється; по-своєму ходить і танцює; по-своєму співає і творить музику; по-своєму говорить, декламує, жартує й ораторствує; по-своєму спостерігає, споглядає і створює живопис; по-своєму досліджує, пізнає, розмірковує і доводить; по-своєму жебракує, боготворить і зустрічає гостей; по-своєму будує будинки і храми; по-своєму молиться і геройствує… Він по-своєму підноситься і по-своєму падає духом, по-своєму організовується. У кожного інше почуття права і справедливості, інший характер, інша дисципліна, інше уявлення про моральний ідеал, інша політична мрія, інший державний інстинкт. У кожного народу інший і особливий національний духовний акт [6, 260].

Кожен народ має свої ментальні риси, свій історичний шлях, живе на певній території та в певних кліматичних умовах. Кожен народ володіє як позитивним, так і негативними рисами. Відтак завдання національного виховання полягатиме у розвитку позитивних характеристик та у подоланні негативних якостей, притаманних тому чи іншому народові.

Якщо ж говоримо про мету сучасного українського виховання, то вона полягає у передачі молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають в себе національну само-свідомість, розвинену духовність, культуру та ін. [7, 5].

Для її реалізації перед державою стоїть низка завдань, серед яких: а) виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється; б) збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні; в) виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод; г) формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості тощо [8, 3].

На формування мети виховання впливає багато чинників. Зокрема, І. Зайченко доводить, що загальну спрямованість мети і завдань виховання визначають закономірності фізіологічного дозрівання, психологічний розвиток людей, досягнення філософської і педагогічної думки, рівень загальної культури. Визначальним же фактором він уважає ідеологію та політику держави. На його думку, не існує жодної, навіть найдемократичнішої держави, де мета виховання в школі не спрямовувалася б на зміцнення чинних відносин, була відірвана від політики та ідеології панівного класу. Відтак науковець робить висновок, що мета та виховання визначається потребами суспільства і залежить від способу виробництва, темпів соціального і науково-технічного процесу, досягнутого рівня розвитку педагогічної теорії і практики, можливостей суспільства [4, 321].

Проте останнім часом у педагогіці намагаються утвердити ідею незалежності виховання від політики й ідеології. Зокрема, автори “Енциклопедії філософії виховання” вказують, що суспільна ідеологія не є джерелом, а лише філософською, політичною і аксіологічною детермінантою. Таку ж роль вони відводять і релігії, яка доокреслює і надає більшої зобов’язуючої сили даним вартостям [17, 36].

Варто зазначити, що кожного разу процес вибору виховного ідеалу є процесом, якому притаманний аксіологічний характер. Річ у тому, що концепція людини, яку бажано втілити у процесі виховної практики, стосується певної системи вартостей. Тобто виховний ідеал – це сукупність цінностей, до засвоєння яких повинні прагнути суспільство і кожна окрема особистість. Як пише польський педагог В. Ціхонь, психологічні і соціологічні дослідження людини стають для педагогіки недостатніми, якщо не сперті на філософські дослідження людини і вартостей. Перед теорією виховання, яка хоче вкоренити свій виховний ідеал і вказати виховні цілі, які окреслюють універсальну систему виховання, стоїть основне завдання: формулю-вання аксіологічної концепції людини. Ідея людини в аксіологічному розумінні – або людина в аспекті вартостей, які в ній існують актуально й потенційно і через виховання конструюють її особистість – повинна становити одночасно основу теорії виховання і мету, спертих на неї виховних процесів [16, 162].

Висновки. Отже, ідеал – це взірець для наслідування. Будучи недосяжним, він протиставляється дійсності та втілює образ майбутнього, до якого варто прагнути. Виховний ідеал охоплює комплекс ціннісних орієнтацій та характеристик особистості, до формування яких варто прагнути. Він завжди має національні ознаки, адже на його формування впливають історичні обставини, народна мораль, культура, звичаї, традиції, менталітет конкретного народу. Сучасний ідеал національного виховання втілюється у формулі “Бог і Україна”, поєднуючи абсолютні вічні та національні цінності.

Перспективи подальших досліджень. Подальшого вивчення потребує проблема реалізації виховного ідеалу на різних етапах розвитку України.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал