Випуск тридцять четвертий



Сторінка17/19
Дата конвертації18.12.2016
Розмір3.43 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Джерела та література

  1. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії / О. Гваньїні. – К. : Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2009. – 1006 с.

  2. Bielski M. Kronika Polska / M. Bielski // Źbiór pisarzów polskich. – Warszawa, 1830. – T. 14. Cz. 5. – 252 s.

  3. Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaście. – Kraków : Czas, 1869. – T. 4. Ks. 11. – 712 s.

  4. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i Wszystkiéj Rusi Macieja Stryjkowskiego. – Warszawa : Gustaw Leon Glüksberg, 1846. – T. II. – 572 s.

  5. Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego ksiąg XXX. – Sanok : K. Pollak, 1857. – 1500 s.




  1. Белецкая О.В. Подолье и татары во второй половине XIV – первой половине XV в.: эволюция даннических отношений / О.В. Белец-кая // Крыніцазнаўства і спецыяльныя гістарычныя дысцыпліны. – 2008. – Вып. 4. – С. 96 – 108.

  2. Білецька О. Поділля на зламі XIV – XV ст.: до витоків формування історичної області / О. Білецька. – Одеса : Астропринт, 2004. – 416 с.

  3. Гайворонский О. Повелители двух материков / О. Гайворон-ский. – К. – Бахчисарай : Майстерня книги ; Бахчисарайский историко-культурный заповедник, 2010. – Т. І. – 400 с.

  4. Галенко О. Крим у 1438 р. (Подорожні нотатки Перо Тафура) / О. Галенко // Україна в минулому. – Київ – Львів, 1996. – Вип. 8. – С. 176 – 190.

  5. Галенко О.І. Про татарські набіги на українські землі / О.І. Галенко // Український історичний журнал. – К., 2003. – № 6. – С. 52 – 68.

  6. Грушевський М.С. Історія України-Руси / М.С. Грушевський. – К. : Наукова думка, 1993. – Т. IV. – С. 226 – 544.

  7. Гудавичюс Э. История Литвы с древнейших времен до 1569 года / Э. Гудавичюс. – М. : Фонд имени И.Д. Сытина, Baltrus, 2005. – Т. 1. – 686 с.

  8. Зіморович Б. Потрійний Львів: Leopolis Triplex / Б. Зіморович. – Львів : Центр Європи, 2002. – 224 с.

  9. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Д. Зубрицький. – Львів : Центр Європи, 2002. – 602 с.

  10. Мандзяк В.П. Битви української середньовічної та ранньо-модерної історії : довідник / В.П. Мандзяк. – Львів : Літопис, 2011. – 432 с.

  11. Очерки внешнеполитической истории Молдавского княже-ства (последння треть XIV – начало ХІХ в.). – Кишинев : Штиинца, 1987. – 465 с.

  12. Пенской В.В. Вооруженные силы Крымского ханства в конце XV – начале XVII вв. / В.В. Пенской // Средневековые тюрко-татарские государства. – Казань, 2010. – Вып. 2. – С. 208 – 216.

  13. Пилипчук Я.В. Отношения Великого Княжества Литовского с татарскими ханствами (конец XIV в. – середина XV в.) / Я.В. Пилип-чук // Научный Татарстан. – Казань, 2013. – № 2. – С. 33 – 52.

  14. Почекаев Р.Ю. Цари ордынские. Биографии ханов и прави-телей Золотой Орды / Р.Ю. Почекаев. – СПб. : Евразия, 2010. – 464 с.

  15. Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды / М.Г. Сафаргалиев. – Саранск : Мордовское книжное издание, 1960. – 278 с.

  16. Тимів І.М. Хронологія перших татарських і турецьких набігів на землі Руського воєводства у XV ст. / І.М. Тимів // Чорноморський літопис. – Миколаїв, 2013. – Вип. 7. – C. 60 – 71.

  17. Kolankowski L. Polska Jagiellonów. Dzieje polityczne / L. Kolan-kowski. – Lwów : Skład główny w księgarni Gubrynowicz i syn, 1936. – 374 s.

  18. Podhorodecki L. Chanat Krymski i jego stosunki z Polską w XV – XVIII w. / L. Podhorodecki. – Warszawa : Książka i wiedza, 1987. – 358 s.

  19. Rolle A.J. Zamieczki Podolski na kresach Multanskich / A.J. Rolle. – Warszawa, 1880. – T. I. – 308 s.


Мандзяк Виктор. Нападение хана Большой Орды Сеид-Ахмеда І на польское Подолье в 1438 г. В статье анализируются причины нападения татар Большой Орды на польское (Западное) Подолье летом 1438 г., завершившееся их неожиданной победой над ополчением местной русинской и польской шляхты. Битва 1438 г. на Подолье начала длительную эру опустошительных татарских нападений на украинские этнические земли, которые преследовали как военно-полити-ческие, так и военно-экономические цели.

Ключевые слова: татары, Сеид-Агмед І, поляки, Михал Бучацкий, нападение 1438 г.
Mandziak Viktor. The attack of Seid-Ahmed I, Khan of the Great Horde, on Polish Podilliy in 1438. The article deals with the causes and defines the classification of Tatar attacks on the neighboring land. This article analyzes the developments of Tatar attacks on Western Podillya in the summer of 1438, culminating devastating defeat of the Polish army. It was found that Tatars’ victory in 1438 opened the way for the horde plunder of the Ukrainian ethnic lands as a part of Kingdom of Poland due to factors of internal instability and insecurity of borders.

Key words: Tatars, Seid-Ahmed I, Poles, Michal Buchatskiy, attack in 1438.



УДК 94(37):342.5

П 30
Олег ПЕТРЕЧКО
DAMNATIO MEMORIAE

І СТАНОВЛЕННЯ ПРИНЦИПАТУ
У статті доведено, що практика damnatio memoriae була запозичена імператорами разом з іншими елементами управління доби Республіки. Під damnatio memoriae ми переважно розуміємо оголошення сенатом якоїсь особи ворогом держави та знищення пам’яті про неї після її смерті. Встановлено, що засудження пам’яті могло здійснюватися навіть без формального рішення сенату. Застосування damnatio memoriae у добу принципату стало важливою складовою політичної пропаганди режиму, сприяло ідеологічному обґрунтуванню влади імператора.

Ключові слова: damnatio memoriae, засудження пам’яті, принципат, імператор.
Постановка проблеми. Покарання засудженням пам’яті було притаманне не лише стародавнім римлянам. У середині ІІ тис. до н. е. Тутмос ІІІ вилучив ім’я Хатшепсут із написів і знищив її зображення. Руйнували зображення правителів і у Стародавній Месопотамії. Сліди навмисного пошкодження добре видно на фрагменті мідної скульптури невідомого аккадського правителя, знайденій у Ніневії. Можливо, зображення було пошкоджене після пограбування Ніневії мідянами та вавилонянами [10, 332]. У книзі Екклезіаста, що датується, імовірно, ІІІ ст. до н. е. висловлена ідея засудження пам’яті. Текст Вульгати містить такі рядки: “frustra enim venit et pergit ad tenebras et oblivione delebitur nomen eius” (Ecclesiastes 6.4), “Бо в марноті прийшов він, і в темряву йде, і в темряві сховане буде імення його” (переклад Івана Огієнка).

Термін damnatio memoriae широко використовується у сучасній історіографії, хоча не вживався у Стародавньому Римі.

© Петречко Олег, 2014

Сам термін є коректним, але послуговуватися ним потрібно із застереженнями, позаяк важко бути впевненим у тому, що він докладно означає. У довідниках, намагаючись подати чітко визначену правову дефініцію, його пов’язують з maiestas та perduellio [4, 156]. Сьогодні під damnatio memoriae здебільшого розуміють оголошення сенатом якоїсь особи ворогом держави та знищення пам’яті про неї після її смерті.



Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що у сучасній історіографії немає єдиної думки щодо суті та правової основи damnatio memoriae. Гарріет Флауер припускає, що засудження пам’яті було освяченою віками римською практикою, що здійснювалася родом під тиском обставин задля власного збереження. На конкретну людину накладали низку покарань, сукупність яких ми окреслюємо цим терміном. Мета означених заходів полягала у тому, щоб вилучити винного громадянина з його сім’ї та общини, ніби його ніколи не існувало [4, 155 – 179]. Висловлено міркування, що основою засудження пам’яті був не так закон, як mos maiorum. Сесіл Хілтон стверджує, що рішення сенату щодо засудження пам’яті накладалося як додаткове покарання на того, хто був засуджений за якийсь важкий злочин, зокрема на підставі Lex Julia [2, 80]. Справді, немає достатніх підстав уважати, що Lex Julia передбачав засудження пам’яті. Джон Бодел робить такий висновок׃ в основі засудження пам’яті було як публічне право, так і mos maiorum [1, 60].

Метою дослідження є з’ясування значення damnatio memoriae для функціонування системи принципату.

Засудження пам’яті неодноразово застосовувалося уже в добу Республіки. Плутарх детально описує жахливе покарання, яке очікувало жрицю богині Вести за втрату цноти (Plut. Num. 10). Винна не просто засуджувалася до жахливої смерті, але також позбавлялася належної поховальної церемонії. Ім’я покараної мало бути вилучене з офіційних записів. У написі 364 р. н. е. ім’я весталки було затерто, можна розібрати тільки першу і останню літери – С та Е (ILS 4938).

У IV ст. до н. е. Марк Манлій був засуджений до смертної кари. Окрім того, були вжиті заходи щодо засудження його пам’яті. Патриціям було заборонено оселятися навколо Капітолію, у районі, де стояв будинок Манлія. Роду Манліїв було заборонено давати дітям ім’я “Марк Манлій” (Dio Cass. 7.26.1; Liv. 6 20.14; Plut. Quaes. Rom. 91). У ІІІ ст. до н. е. були засуджені до страти винні у злочині стосовно жителів міста Регій, поховання їхніх тіл та оплакування було заборонено (eorumque corpora sepulturae mandari mortemque lugeri vetuit) (V. Max. 2.7.15) рішенням сенату (senatus consulto cautum est, ne quem ex eis sepelire vel lugere fas esset) (Frontin. Strateg. 4.1.38).

Після розправи над Гаєм Гракхом та його прихильниками стосовно них було прийнято рішення про damnatio memoriae. Було заборонено провести традиційну поховальну церемонію за загиблими. Тіла трьох тисяч убитих було кинуто у Тібр, а їхнє майно конфісковано. Їхнім дружинам було заборонено оплакувати чоловіків (πεπαν δ πενθεν τας γυναιξί) (Plut. CG 17.5). Заборона проведення традиційної поховальної церемонії була дуже важким покаранням. Римляни сприймали потойбічний світ як фізичну реальність, що дає притулок душам померлих. Достойне існування душі після смерті було можливе за умови гідно прожитого людиною життя. Але важливим був також належним чином проведений поховальний обряд.

Римська поховальна традиція багато уваги приділяла облаштуванню могили та посмертному вшануванню. У заповіті могло бути передбачено, щоб спадкоємці доглядали могилу заповідача. У написі із Македонії щодо майна заповідача визначено, щоб воно “ніколи не вийшло із сім’ї, але щоб із його прибутку ті, що вище записані, турбувалися про заповідача та його батьків надгробні пам’ятники і харчувались” (ne unquam / [d]e familia exeant sed ut ex reditu eorum ii qui s(upra) s(cripti) s(unt) monument[um] / [eiu]s et parentium eius colant at ipsi alantur) (CIL III, 656). Заповідач міг оформити свободу комусь зі своїх рабів, поклавши на звільнених обов’язок догляду за його могилою. З цією ж метою міг бути створений спеціальний фонд. Заповідач міг також передбачити створення фонду для фінансування суспільних свят у дні його народження [16, 32]. Такі заходи давали змогу римлянину сподіватися, що його ім’я зберігати-меться у написі на могильному пам’ятнику під час вшанування дня померлих (Lemuria – 9 травня) та суспільних свят.

Інколи важко розрізнити політично мотивоване переслідування пам’яті конкретної особи і звичайні заходи щодо міського благоустрою чи ліквідації наслідків стихійного лиха. У 80 р. до н. е. курія Гостілія, місце засідання сенату, була розширена за наказом Сулли. Згодом будівля була пошкоджена вогнем. Юлій Цезар розпочав на її місці спорудження нової курії. Кассій Діон стверджує, що справжнім мотивом було бажання усунути з будівлі ім’я Сулли і назвати новозбудовану курію ім’ям Юлія (Dio Cass 44.5.2). Свого часу Сулла, прийшовши до влади, вжив заходів щодо засудження пам’яті політичного опонента, Марія. Це стосувалося і заборони його зображень. Лише у 69 р. до н. е. зображення (εκόνες) Марія були показані Гаєм Юлієм Цезарем під час похорону його дружини Юлії (Plut. Caes. 5.1).

Перше політично вмотивоване рішення про damnatio memoriae було прийнято сенатом стосовно Марка Антонія після битви біля мису Акцій [9, 137]. Сталося це, мабуть, ще до смерті Антонія. Усталеної форми накладання кари у таких випадках не існувало. Щодо damnatio memoriae Антонія було передбачено низку заходів. День його народження (14 січня) оголосили dies vitiosus, членам його роду заборонили використовувати преномен “Марк”, усі зображення Антонія були усунуті, призначені раніше йому почесті були відмінені (Dio Cass. 51.19.3; Plut. Cic. 49.4). Таціт говорить, що ім’я Антонія не було вилучене з фаст (Tac. Ann. 3.18). Карстен Ланге акцентує׃ у джерелах ім’я Антонія певний час не згадувалося, що було наслідком damnatio memoriae. Згодом ситуація змінюється і Антоній згаданий у восьмій книзі Енеїди. Зміна, на думку дослідника, сталася після прибуття Октавіна до Риму. Незважаючи на рішення сенату, ім’я Antonii було відновлене у Fasti Consulares. Сенат не знав, якого роду почесті Октавіан готовий прийняти і з огляду на це діяв хибно. Октавіан відхилив damnatio memoriae Антонія, що був збезчещений, але не забутий. У сучасній історіографії не існує єдиної думки щодо того, чи мало таке рішення сенату силу закону і чи було воно обов’язковим до виконання членами роду засудженого. Карстен Ланге стверджує, що не існувало офіційного рішення не згадувати Антонія [9, 140 – 156.]. Джон Бодел уважає, що сенат не мав права наказувати щодо питань родового ритуалу і, напевно, був несхильний втручатися у ці питання [1, 48].

Немає відомостей про рішення сенату щодо damnatio memoriae Брута і Кассія. Проте засудження їхньої пам’яті існувало. Октавіан, побачивши бронзову статую Брута в Медіолані, у Цизальпійській Галлії, дорікнув місцевим магістратам за те, що вони надають притулок його ворогу, хоча і обернув згодом це на жарт (Plut. Comp. Dion. Brut. 5). Засудження пам’яті Брута і Кассія проявилося у забороні на використання їх зображень під час похорону 22 р. н. е. Юнії, дружині Гая Кассія та сестрі Марка Брута (Tac. Ann. 3.76). Трьома роками пізніше був притягнутий до суду і покінчив життя самогубством Кремуцій Корд, що схвально відгукнувся у своєму творі про Брута і Кассія. Його книги, за рішенням сенаторів, були спалені едилами (libros per aedilis cremandos censuere patres) (Tac. Ann. 4.35). Рішення сенату щодо спалення книг засвідчило damnatio memoriae не тільки Брута і Кассія, але і самого Кремуція Корда.

У добу Імперії засудження пам’яті часто застосовували стосовно політичних противників. У 16 р. н. е. Марк Скрибоній Лібон Друз був звинувачений у підготовці державного перевороту (res novas clam moliebatur) (Suet. Tib. 25.1). Сенат заборонив використовувати його зображення у поховальних церемоніях, роду Скрибоніїв було заборонено уживати когномен “Друз”. Майно Лібона Друза було розділене між його обвинувачами (Bona inter accusatores dividuntur) (Tac. Ann. 2.32).

У 20 р. н. е., не дочекавшись вироку, вчинив самогубство Гней Кальпурній Пізон. Його старший син змушений був змінити ім’я “Гней” на “Луцій”. Вилучення імені Пізона з фаст не відбулося лише через втручання імператора Тіберія, який суттєво пом’якшив вирок, винесений після смерті Пізона сенатом (Tac. Ann. 3.17-18). Зберігся текст постанови сенату, що відомий сьогодні як Senatus consultum de Cn. Pisone patre, що повністю підтверджує та доповнює відомості Таціта (AE 1996, 885), [7; 13]. Сенатусконсульт передбачає низку заходів стосовно damnatio memoriae Пізона. Зокрема, жінкам було заборонено оплакувати смерть засудженого, як це передбачено звичаєм предків: ne quis luctus mortis eius causa a feminis quibus {e}is more maiorum (SCPP 73-74). Статуї та зображення Пізона, незалежно від місця розташування, мали бути усунуті: utiq(ue) statuae et imagines Cn. Pisonis patris, quae ubiq(ue) positae essent, tollerentur (SCPP 75-76). Зображення Пізона було заборонено використовувати у поховальних церемоніях усім, хто належав до його сім’ї за кровним спорідненням чи через шлюб, його посмертну маску не можна було розміщувати серед посмертних масок роду Кальпурніїв: imago Cn. Pisonis patris duceretur neve imaginibus familiae Calpurniae imago eius interponeretur (SCPP 76-82). Ім’я Пізона мало бути усунуте з напису на статуї Германіка, яку sodales Augustales поставили йому на Марсовому полі поблизу aram Providentiae: nomen Cn. Pisonis patris tolleretur ex titulo statuae Germanici Caesaris, quam ei sodales Augustales in campo ad aram Providentiae posuissent (SCPP 82-84). Майно Пізона підлягало конфіскації: (vacat) utiq(ue) bona Cn. Pisonis patris publicarentur (SCPP 84). Але значна частина його майна була передана синам – Гнею та Марку (Tac. Ann. 3.17-18). Ужиті стосовно Пізона заходи стосувалися більше його імені, ніж його майна і можуть бути охарактеризовані як damnatio memoriae [1, 44].

У 24 р. н. е., згідно з законом про образу величі, був засуджений Гай Сілій, консул 13 р. н. е., що вчинив самогубство, не дочекавшись вироку. Покарання, окрім конфіскації майна, передбачало і засудження його пам’яті. Його зображення (effigies) мали бути знищені за постановою сенату. Всупереч рішенню сенату, зображення Гая Сілія зберігалося у вестибюлі (vestibulum) дому його сина, що також мав ім’я Гай Сілій і мав обійняти посаду консула у 49 р. як consul designatus. Сілій Молодший досягнув найвищої магістратури, незважаючи на те, що його батька засудили до damnatio memoriae. Наявність статуї Гая Сілія у домі його сина, всупереч рішенню сенату, стала обтяжуючою обставиною в очах імператора Клавдія, з дружиною якого, Мессаліною, у Сілія Молодшого був інтимний зв’язок (Tac. Ann. 4.20; 11.35). У 48 р. Сілій та Мессаліна були страчені.

Засудження пам’яті могло здійснюватися стосовно окремих осіб навіть без формального рішення сенату. Імператор Клавдій не дозволив провести через сенат рішення щодо damnatio memoriae Калігули. Але і без рішення сенату, за наказом Клавдія, усі зображення Гая були усунуті упродовж однієї ночі. Його ім’я було вилучене з клятв та молитов, як це зробили раніше щодо імені покійного імператора Тіберія. Про нього також не було офіційного рішення сенату про засудження його пам’яті (Dio Cass. 60.4).

Практика застосування damnatio memoriae, що склалася у добу принципату, давала змогу імператорам на свій розсуд трактувати пам’ять попередників, виходячи з політичної доцільності поточного моменту. Наприклад, у Lex de imperio Vespasiani ім’я Тіберія згадується, а ім’я Гая оминається (ILS 244). Очевидно, імператор Веспасіан уважав, що для обґрунтування його влади корисним буде посилання на Тіберія, але шкідливим буде згадувати повноваження Гая. Не згадується в Lex de imperio Vespasiani ім’я Нерона, першого римського імператора, що був оголошений сенатом ворогом римського народу (hostis) (Suet. Nero 49.2; Tac. Hist. 1.16).

Вище йшлося про заборону патриціям оселятися навколо Капітолію, у районі, де стояв будинок Манлія. Ця заборона була складовою засудження пам’яті Манлія. Будинок для римлянина був чимсь більшим, ніж помешкання у наш час. У будинку було домашнє вогнище (focus), куди здійснювали ритуальне узливання (libatio) (Serv., Aen. I, 730). За римськими народними віруваннями, боги домашнього вогнища та дому, lares і penates, контролюють справи повсякденного життя. Тому руйнування будинку було жорстоким покаранням для усієї сім’ї покараного. Дім (domus) був центром пам’яті (memoria) сім’ї, його руйнування було ефективним засудженням (damnatio) цієї пам’яті [6, 45]. У 509 р. до н. е. був повністю зруйнований будинок вигнаного з Рима Тарк-вінія Супербуса (τν δ οκίαν κατέσκαψαν) (Plut. Publ. 8.1). У 58 р. до н. е., після вигнання з Рима Ціцерона, були дотла спалені його заміські будинки (παύλεις) і будинок (οκία) у Римі (Plut. Cic. 33.1).

Ставлення до пам’яті колишнього імператора могло зміню-ватися разом зі зміною правителя. Храм імператора Клавдія був зруйнований Нероном і відбудований, згодом, Веспасіаном (Suet. Ves. 9.1.). Оттон дозволив відновити зображення і статуї Нерона (imagines statuasque eius reponi passus est; καί τινων εκόνας Νέρωνος ες τομφανς προθεμένων οκ κώλυσε) (Suet. Otho 7.1; Plut. Oth. 3.1). Після позбавлення влади імператора Вітеллія на прохання Доміціана, сина нового імператора Веспасіана, сенат прийняв рішення про відновлення шани (honor) Гальби (Tac. Hist. 4.40). Мала бути встановлена статуя Гальби на ростральній колоні у тій частині форуму, де він був убитий. Але Веспасіан це рішення сенату відмінив (sed decretum Vespasianus abolevit) (Suet. Gal. 23).

У 96 р. стався успішний замах на імператора Доміціана. Сенат радісно сприйняв звістку про його вбивство і виніс постанову про засудження пам’яті Доміціана та знищення зроблених на його честь написів (novissime eradendos ubique titulos abolendamque omnem memoriam decerneret) (Suet. Dom. 23.1). Зображення (εκόνες) Доміціана, велика кількість яких була виготовлена із срібла та золота (πολλα μν ργυρα πολλα δ κα χρυσα οσαι), були переплавлені (συνεχωνεύθησαν). Було знищено багато арок, споруджених на честь Доміціана (Dio Cass. 68.1.1; Plin. Pan. 52).

Храм Флавіїв, збудований Доміціаном у Римі на місці дому, у якому він народився, не був зруйнований (Suet. Dom. 1). У ІІІ ст. імператор Клавдій Готський (268 – 270) розширив (propagavit) цей храм (HA. Claud. 3.6). Важко сказати, якою мірою така доля храму була визначена тим, що у ньому шанували не тільки Доміціана, але також Веспасіана, Тіта та його доньку Юлію. Так само пережив damnatio memoriae Доміціана храм Флавіїв у Ефесі, збудований близько 90 р. Мабуть, статуї Доміціана з нього були усунуті, але поклоніння Веспасіану та Тіту тривало [3, 33 – 34].

Громадські споруди (терми, мости, продовольчі склади etc.), збудовані принцепсами, які згодом були засуджені до damnatio memoriae, за незначними винятками продовжували функціонувати до тих пір, доки не були знищені пожежею або часом. Основним чинником, який охороняв їх, було їхнє практичне значення. Марціал влучно охарактеризував цю ситуацію: “Що є гіршим за Нерона? Що є кращим за Неронові терми?” (Quid Nerone peius? Quid thermis melius Neronianis?) (Mart. 7.34). Руйнували ті арки, які не мали практичного значення, а виконували тільки пропагандистські функції. Ті ж арки, які були складовою акведуків, оберігали і підтримували у належному стані. Єдиним винятком є ситуація з громадськими спорудами імператора Коммода. Стосовно цього правителя свідчення літературних джерел дають підстави твердити про застосування damnatio memoriae в архітектурі [3, 32 – 35]. Елій Лампрідій указував, що не існує жодних громадських споруд Коммода, окрім збудованої від його імені Клеандром лазні (lavacrum). Але Коммод звелів вирізати своє ім’я на спорудах, до яких не мав жодного стосунку. Ці написи сенат наказав затерти (Opera eius praeter lavacrum, quod Cleander nomine ipsius fecerat, nulla exstant, sed nomen eius alienis operibus incisum senatus erasit) (HA. Comm. 17. 5-7). Засудження пам’яті Коммода супроводжувалося руйнуванням усіх його статуй. Перейменованим на його честь місяцям року повернули попередні назви (HA. Comm. 20. 4-5).

Аргументованим видається твердження про те, що після битви біля мису Акцій, у новій політичній ситуації засудження пам’яті (damnatio memoriae) та обожнення (consecratio) стали визначальними елементами нової політичної системи – принципату [11, 295]. Розвиток правової думки у добу імперії привів до юридичного оформлення засудження пам’яті як покарання. Зокрема, в Інституціях Юстиніана державна зрада (perduellio) асоціюється з покаранням через засудження пам’яті (memoria eius damnata fuerit) (Just. Inst. 3.1.5).

Засудження пам’яті стало інструментом впливу на суспіль-ство. Формуючи негативний образ політичного опонента в очах сучасників, воно також було покликане вилучити ім’я засудженого з історичної пам’яті наступних поколінь. Іноді запровадження damnatio memoriae було ефективним. Наприклад, у написі доби Флавіїв, на колоні з Єрусалиму, затерто п’яту лінійку так, що можна прочитати тільки першу літеру імені “L”. Сьогодні немає однозначної інтерпретації цього імені [5], [8, 76 – 78], [14, 547], [15, 12 – 13]. Але деколи досягти бажаного результату не вдавалося. Попри рішення сенату щодо спалення книг Кремуція Корда, вони вціліли, бо деякі копії були таємно збережені і згодом оприлюднені (manserunt, occultati et editi) (Tac. Ann. 4.35). Незважаючи на чисельні руйнування зображень Доміціана, велика кількість його ліпних портретів уціліла, багато з них не містять ознак навмисного пошкодження в античну добу [12, 6].



Висновки. Підбиваючи підсумки, наголошуємо: практика damnatio memoriae була запозичена імператорами разом з іншими елементами управління доби Республіки. Під damnatio memoriae ми переважно розуміємо оголошення сенатом якоїсь особи ворогом держави та знищення пам’яті про неї після її смерті. Рішення сенату значною мірою приймалося з урахуванням думки імператора, який за необхідності міг його коригувати. Імператор міг відмінити прийняті до початку його правління рішення щодо damnatio memoriae. Засудження пам’яті могло здійснюватися навіть без формального рішення сенату. Реалізація damnatio memoriae здійсню-валася через заборону проведення належного поховального обряду, руйнування зображень та архітектурних споруд, конфіскацію майна, заборону нащадкам використовувати ім’я засудженого, усування імен з написів etc. Метою його застосування було не так заперечення минулих учинків, як нове трактування мотивів і наслідків діянь засудженої особи. Застосування damnatio memoriae у добу принципату стало важливою складовою політичної пропаганди режиму, сприяло ідеологічному обґрунтуванню влади імператора.

Перспективним напрямом у цьому контексті є дослідження damnatio memoriae у добу домінату.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал