Випуск тридцять четвертий



Сторінка16/19
Дата конвертації18.12.2016
Розмір3.43 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Абатства та храми Франції на початку Столітньої війни


№ п/п

Назва місце-вості

Тип і

титул церковної інституції



Імена

урядників, парохів і

монахів


Інформація про події

під час війни



1

м. Аспр

церква Святого Агера

ктиторами та управите-лями церкви були монахи монастиря Св. Вааста у м. Аррас

у другій половині

30-х рр. XIV ст. кам-брезький гарнізон французьких рицарів ущент спалив церкву та місто; у церкві зберігалися мощі Св. Агера



2

м. Кам-брезі біля гори Сен-Кантен

абатство Воссель-сюр-Л҆єско



у 1339 р. абатство розорив англійський король і німецькі рицарі сеньйора Фалькенберга під час кампанії у землях Вермандуа та Тьєраша

3

м. Мон-Сен-Мартен

абатство білих монахів

Підпорядко-вувалося Премонстран-ському ордену у Вермандуа

на початку англій-ського вторгнення у Францію першим потрапив під штурм, як ворота у Францію; два дні тут була ставка англійського короля


4

м. Оннен-кура на границі із Камбрезі

абатство



під час облоги міста та абатства мессіром Жаном д҆Ено 1339 р. оборону абатства організував один “славний монах”, який заздалегідь наказав полагодити укріплення та брами. Завдяки згаданому монаху було орга-нізовано серйозну відсіч, адже монах наказав озброїтися усім, хто може тримати зброю в руках, а також наняв на службу арбалет-ників із Сен-Кантена, облогу було знято

5

м-ко Оріньї-Сент-Бенуат, в області Верман-дуа біля Сен-Кантена

жіночий монастир



У 1339 р. англійські рицарі взяли в облогу абатство, яке опиралося кілька годин, адже місцеві люди не були військовими і не вміли воювати; абатство було серйозно пограбоване і розорене

6

Біля м. Турне

Абатство Св. Мико-лая



у 1340 р. абатство перебувало в облозі англійської армії (рицарі брабант-ського герцога)

7

Сен-Вааст на лівому березі Л҆Єско біля Влансьєна

монастир



У 1340 р. біля монастиря відбулася одна із найкрово-пролитніших битв між англійськими та французькими рицарями

10

Сен-Мор-де-Фоссе на березі р. Марни біля Парижа

абатство



Після того, як англійський король захопив Шотландію у 1333 р., король Девід Шотланський разом із дружиною переодягнувшись паломниками втекли у Францію і зупини-лися в цьому абатстві

11

Фарвак або Фервак на північний схід від Сен-Кантена

жіночий цистеріан-ський монастир



заснований у ХІІ ст.; грабуючи французькі землі областей Вермандуа та Тьєраші у 1339 р., англійський король зупинився у цьому монастирі

12

Фамі-Л҆Аббеі в Тьєраші

абатство



У 1340 р. армія англійського короля проходила повз абатство, яке фактично було приєднано без жодної краплі крові

13

Фонтенель біля Валан-сьєна

жіноче абатство



Після смерті графа Гільома д҆Ено його мати Жанна де Валуа прийняла постриг і відправилася у це абатство

14

Шато-Л҆Аббеі біля Мортане

абатство



абатство було плац-дармом під час кампанії графа Ено проти Франції у 1337 – 1338 рр.


Висновки. Отже, під час подорожей країнами Зх. Європи Жан Фруассар зібрав унікальний матеріал про діяльність церков-ного кліру Франції на усіх рівнях ієрархії. Як виявилося, практично усі потужні абатства та монастирі Франції були втягнуті до військової кампанії 1325 – 1340 рр., бо їхні економічні потуги давали змогу тримати необхідну для Філіпа VI оборону від англійських або німецьких рицарів. Значна частина монастирів розташовувалася у стратегічних районах або поряд із замками, через які проходив загарбницький шлях англійського короля.

Окремі джерельні вістки “Хронік” уповні дають змогу реконструювати позицію вищого французького кліру стосовно характеру розгортання Столітньої війни. Так, папа римський, його прелати та французькі владики одностайно підтримали позицію французького короля і засудили намагання англійської корони приєднати Францію. У зв’язку із цим на початку виникнення перших приводів до війни (1328) папа римський миропомазав Філіпа VI як єдиноправного правителя французького народу у Реймському соборі.

З іншого боку, навіть під час розгортання військових кампаній більшість французьких єпископів особисто взяли участь у війні, що цілком правомірно засвідчує не тільки виконання васальної присяги на ґрунті церковних бенефіціїв, але й авторитет Філіпа VI. Загалом рицарські загони французьких владик за різними підрахунками на початковому етапі війни становили приблизно третину усієї армії французів. Водночас навіть дрібні монахи, за даними “Хронік”, часто самі обороняли потужні укріплення, презентуючи так рицарську доблесть і серйозну налаштованість на збереження ідентичності французької Церкви під опікою єпископа Риму.

Перспективним напрямом дослідження теми участі церковного кліру Франції у Столітній війні є вивчення проблеми на ґрунті пізніших джерел.
Джерела та література

І. Фруассар Ж. Хроники. 1325 – 1340 / Ж. Фруассар ; пер., сост., предисл., прим., указат. М.В. Аникеева ; под науч. ред. Ю.П. Мали-нина. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2009. – 655 с.




  1. Medium aevum. Середні віки ׃ підручник для історичних спеціальностей ВУЗів / за ред. Л.В. Войтовича. – Львів : Тріада Плюс, 2010. – 502 с.

  2. Бобкова М. Память о событии и представления об истории в исторических сочинениях эпохи средневековья и Возрождения / Марина Бобкова // Образы прошлого и коллективная идентичность в Европе до начала Нового времени. – М. : Кругъ, 2003. – С. 52 – 64.

  3. Борискін Ю. Нові публікації джерел до історії Столітньої війни (1337 – 1453) / Юрій Борискін // Військово-науковий вісник. – Львів, 2009. – Вип. 12. – С. 3 – 14.

  4. Куцин М. Військово-морські сили у Столітній війні (1337 – 1453) / Михайло Куцин // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Сер. Історія / за заг. ред. І.С. Зуляка ; редкол.: М. Алексієвець, Л. Алексієвець, М. Бармак та ін. – Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. Володимира Гнатюка, 2010. – Вип. 2. – С. 220 – 227.

  5. Мелик-Гайказова Н. Французские хронисты XIV в. как историки своего времени / Н. Мелик-Гайзакова. – М. : Наука, 1970. – 213 с.

  6. Смирнова Е. Повседневность христианского запада в источ-никах (XII – XV вв.) / Е. Смирнова // Лістападаўскія сустрэчы-8] : зб. арт. па матэрыялах Міжнар. навук. канф. у гонар акадэмікаў М.М. Ніколь-скага і У.М. Перцава / навук. рэд. В.А. Фядосік, І.А. Еўтухоў. – Мінск : БДУ, 2011. – С. 117 – 123.

  7. Шамшина Д. О символике войны в ритуалах и материальной культуре рыцарства / Дарья Шамшина // Актуальні проблеми вітчиз-няної та всесвітньої історії : збірник наукових праць. – Х. : Вид-во ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2011. – Вип. 14. – С. 70 – 74.

  8. Bastin J. Froissart. Chroniqueur, romancier et poète / J. Bastin. – Bruxelles : Office de publicité , 1948. – 94 p.

  9. Baszkiewicz J. Historia Francji / J. Baszkiewicz. – Wyd. 4 popr. i uzup. – Wrocław – Warszawa – Kraków : Zakład Narodowy im. Ossoliń-skich, 1999. – 672 s.

  10. Croenen G. Bibliography Jean Froissart / G. Croenen [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.liv.ac.uk/~gcroenen/biblio.htm.

  11. Croenen G. Froissart illustration cycles / G. Croenen // Encyclopedia of the Medieval Chronicle. – Leiden : Brill, 2010. – S. 645 – 650.

  12. Dembowski P.-F. Jean Froissart and his Meliador. Context, craft and sense / P.-F. Dembowski. – Lexington, Ky. : French Forum, 1983. – 196 p.

  13. Grabski A.-F. Dzieje historiografii / A.-F. Grabski. – Poznań : Wydawnictwo Poznańskie, 2003. – 866 s.

  14. Guenée B. Du Guesclin et Froissart: la fabrication de la renommée / Bernard Guenée. – Paris : Tallandier, 2008. – 237 p.


Лазорак Богдан. Участвие церковного клира Франции в Столетней войне: по материалам “Хроник” Жана Фруассара (1325 – 1340 гг.). В статье проанализированы исходные сведения об участии церковного клира Франции в начальном этапе Сто-летней войны (1325 – 1340 гг.). Раскрыто краткое содержание описаний Ж. Фруассара участия белого и черного духовенства в осуществлении духовных визий и непосредственной помощи рыцарям в военных кампаниях. Отдельное внимание сосредоточено на духовно-религиозной деятельности богатых (маркграфов, графов, баронов) и бедных (ремесленников, мелких рыцарей, крестьян) мирян направленную на развитие и поддержку конкретных аббатств, приходских храмов и церковного клира.

Ключевые слова: медиевистика, Столетняя война, Жан Фруассар, хроника, Франция.
Lazorak Bohdan. Participation of the church clergy of France in the Hundred Years’ War: on the materials of the “Chronicles” by Jean Froissart (1325 – 1340). The source evidences about participation of the church clergy of France at the initial stage of the Hundred Years’ War (1325 – 1340) are analyzed in the article. Jean Froissart’s short descriptions of the participation of white and black clergy in committed spiritual force and direct assistance to knights in military campaigns are revealed. Special attention is focused on the spiritual and religious activities of the rich (margraves, counts, barons) and poor (artisans, small knights, peasants) laymen aiming at developing and supporting of the specific abbeys, parish churches and church clergy.

Key words: medieval studies, Hundred Years’ War, Jean Froissart, Chronicles, France.



УДК 355.422

М 231
Віктор МАНДЗЯК
НАПАД ХАНА ВЕЛИКОЇ ОРДИ СЕЇД-АГМЕДА І

НА ПОЛЬСЬКЕ ПОДІЛЛЯ у 1438 р.
У статті розглянуто причини організації та визначено класифікацію татарських нападів на сусідні землі, проана-лізовано перебіг подій татарського нападу на Західне Поділля влітку 1438 р., що завершився розгромною поразкою польського війська. З’ясовано, що татарська перемога 1438 р. відкрила ординцям шлях до плюндрувань українських етнічних земель Польського королівства завдяки факторам внутрішньополітичної нестабільності та незахищеності кордонів.

Ключові слова: татари, Сеїд-Агмед І, поляки, Міхал Бучацький, напад 1438 р.
Постановка проблеми. Тематика татарських нападів на етнічні українські землі є предметом дослідження багатьох українських і зарубіжних учених. Хоча перші татарські напади припадають на часи протистояння між великим князем литов-ським Вітовтом Кейстутовичем і засновником Ногайської Орди Едиґеєм (битва на р. Ворскла 1399 р. і наступне плюндрування Київщини та Волині, облога Києва 1416 р.), вони були лише епізодами в боротьбі цих двох володарів за поставлення на престолі Золотої Орди своїх ханів-маріонеток. Але напад війська хана Великої Орди Сеїд-Агмеда І на польське (Західне) Поділля на початку літа 1438 р. став подією нового порядку – для нього характерним було економічне підґрунтя, а політична причина була зігнорована.

Джерельною базою, що містить інформацію про татарський напад влітку 1438 р. на Західне Поділля, є польська хроніка Яна Длуґоша. Вірогідно, хроніст описав події, пов’язані з цим збройним

© Мандзяк Віктор, 2014

конфліктом, зі слів учасника битви з татарами, польського шляхтича Яна Влодка [III, 549 – 550]. Наступні польські хроністи XVI ст. – Марцін Бєльський [II, 178], Марцін Кромер [V, 956 – 957], Мацей Стрийковський [IV, 198-199], Александр Гваньїні [I, 141], – описували польсько-татарську битву 1438 р. на основі хроніки Я. Длуґоша та констатували, що ця татарська перемога полегшила ординцям у майбутньому грабунок українських етнічних земель, які перебували в складі Польського королівства. Львівські хроністи Бартоломей Зіморович і Денис Зубрицький, згадуючи про подільську поразку поляків улітку 1438 р., наголосили, що після неї татари спробували сплюндрувати головне місто Галичини – Львів [8, 80 – 81], [9, 89].



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Військові події 1438 р. на Поділлі, що завершилися польсько-татарською битвою, тривалий час залишалися на маргінесі наукових зацікавлень провідних істориків сучасності. Уперше в історіографії про польсько-татарську битву на Поділлі 1438 р. згадав польський дослідник другої половини ХІХ ст. Антоній-Юзеф Роллє на сторінках своєї історико-краєзнавчої праці про подільські замки [19, 10, 13]. Відомий польський учений міжвоєнної доби Людвік Колянковський у монографії, присвяченій політичній історії Яґеллонської Польщі, вписав подільські події 1438 р. у між-народний контекст і наголосив, що татарська перемога взагалі зупинила приготування військової експедиції, спрямованої на здобуття чеської корони для Владислава ІІІ [17, 80].

Українська історична наука звернула увагу на подільські події 1438 р. зовсім недавно – тільки на початку ХХІ ст. Уперше їх висвітила історик Ольга Білецька в наукових публікаціях з історії Поділля другої половини XIV – першої половини XV ст. Однак вона припустилася двох хибних висновків: по-перше, татари були зображені ворогами Свидригайла Ольґердовича і, по-друге, битва нібито відбулася на підконтрольному Свидри-гайлі Східному Поділлі [1, 100], [2, 160]. Іван Тимів у дослідженні про татаро-турецькі напади на територію Руського воєводства запропонував уважати 1438 р. роком початку систематичних ординських нападів на українські етнічні землі [16, 64]. Отже, дослідник підтримав погляд, який домінував у середовищі польських хроністів.



Метою статті є аналіз причин організації воєнних нападів татарських ханів на землі сусідніх держав, розгляд класифікації ординських нападів і висвітлення перебігу маловідомої польсько-татарської битви на території Західного Поділля влітку 1438 р.

Спочатку ми розглянемо геополітичні зміни, що відбулися у Литві, Польщі та Золотій Орді напередодні літа 1438 р. Так, 27 жовтня 1430 р. помер Вітовт Кейстутович (його супротивник, бейлярбей Едиґей, загинув ще 1419 р.) і Велике князівство Литов-ське у 1432 – 1437 рр. пережило криваву міжусобицю між двоюрідними братами Свидригайлом Ольґердовичем і Сиґізмундом Кейстутовичем. Сиґізмунд переміг і перетворив Литву на протекторат Польського королівства, де з 1434 р. правив король-підліток Владислав ІІІ Яґеллон [7, 278 – 290]. Лідер “самостій-ницької партії” Свидригайло після Львівської угоди-капітуляції (4 вересня 1437 р.) залишився жити в Руському воєводстві Польщі, де мав давніші володіння з центрами у Городку, Жидачеві, Коломиї і Тлумачі [6, 226], [17, 78]. 9 грудня 1437 р. помер його союзник, німецький імператор і чеський король Сиґізмунд Люксембург, і за чеську корону повели боротьбу австрійський герцог і майбутній імператор Альбрехт ІІІ Габсбурґ та Владислав ІІІ Яґеллон. У березні 1438 р. до Кракова прибули чеські посланці з пропозицією прийняття Владиславом ІІІ чеської корони. 20 квітня 1438 р. у Новому Корчині король прийняв її, наприкінці травня походом на Чехію вирушило 9-тисячне військо під проводом воєвод Сендзівоя Остророга та Яна Тенчин-ського. Як виявилося, цих сил було недостатньо для перемоги над 25-тисячним військом Альбрехта ІІІ. Було вирішено направити допомогу в Чехію, але в цей час Західне Поділля почала плюндрувати невелика орда хана Сеїд-Агмеда І, що відтягнула на себе значні сили місцевої шляхти на чолі з кам’янецьким старостою Міхалом Бучацьким, для якого майбутня битва стала фатальною [17, 79 – 80].

Якщо всередині 1430-х рр. Польща фактично підпорядкувала собі Литву, то Золотій Орді, що серйозно постраждала від епідемії чуми 1429 р. [15, 235], довелося пережити свій остаточний розпад. Усе почалося з виступу 1432 р. проти останнього золотоордин-ського хана Улуг-Мугаммеда двох претендентів на престол: онука Тімур-Кутлуга Кучук-Мугаммеда і онука Тохтамиша Сеїд-Агмеда І [14, 205]. Останній восени 1433 р. з ініціативи конгратського бея Айдера був проголошений ханом Криму й наказав прогнати звідти внучатих племінників Улуг-Мугаммеда – Хаджі-Ґерая і Джанатая. Під час утечі до Литви, що стала місцем еміграції знатних татарських родів, які зазнали поразок у боротьбі за золотоординський престол, на переправі через Дніпро у сутичці загинув Джанай, а Хаджі-Ґерай прибув до Сигізмунда Кейстутовича, від якого отримав посаду лідського старости [3, 23 – 24]. У 1436 – 1437 рр. Сеїд-Агмед І і Кучук-Мугаммед із двох сторін вдарили на Улуг-Мугаммеда, який змушений був відступити на південні рубежі Великого князівства Московського (м. Бєлєв) [14, 206]. Золота Орда остаточно розпалася і новопостала Велика Орда, першим ханом якої став Сеїд-Агмед І, вважала себе законною спадкоємницею зниклої імперії.

Які ж причини почали штовхати татарських ханів та їхніх підданих до організації воєнних нападів проти своїх сусідів? Таких причин можна виокремити дві.

По-перше, це політична причина. Правителі Великої Орди та Кримського ханства (наприклад, Сеїд-Агмед І чи Менґлі-Ґерай) військовими діями такого плану намагалися вплинути на політичну ситуацію в Східній Європі. Однак обмежені людські ресурси та кочовий спосіб життя переважної більшості татар не давав ханам реальної можливості для тривалих завоювань територій лісостепової чи лісової природних зон, не говорячи вже про їхню колонізацію [12, 209]. Крім того, на динаміку татарських нападів впливала не так неефективна польсько-литовська оборона, як систематичні чвари між обома ханствами чи внутрішньополітичні кризи упродовж XV – початку XVI ст.

По-друге, це економічна причина. Родичі, васали чи звичайні піддані ханів, особливо на прикордонні, часто-густо розглядали воєнну здобич (“ясир” – невільники чи худобу) як джерело засобів до існування, передовсім у неврожайні роки, тому напади траплялися й у мирний час. Такі напади з економічним підґрунтям стимулювали чи були стимульовані – питання залишається від-критим – розвитком ґенуезької, а пізніше турецької, работорго-вельної інфраструктури [5, 65]. Кастильський мандрівник Перо Тафур, відвідавши в травні – липні 1438 р. головний форпост ґенуезьких колоній у Криму – Кафу, зазначає, що вона вже у той час була центром работоргівлі, де продавалося два види рабів обох статей і різного віку: християнські бранці, захоплені татарами в полон (русини, мінгрели, кавказці, черкеси, болгари, вірмени та інші) і мусульманські невільники-татари, яких продають родичі, щоб врятувати їх від голоду й жебрацтва [4, 176 – 179, 182].

Згадані причини татарських нападів на практиці тісно перепліталися між собою.

Відповідно до політичної та економічної причин можна виокремити два типи нападів у кримськотатарській військовій традиції [3, 312 – 313]:



    1. військово-політичні походи (“сефери”), які організовував або санкціонував сам хан, калга чи нуреддін для задоволення своїх стратегічних потреб у зовнішній політиці, а саме: а) здій-снення тиску на ворожу країну; б) відтягування ворожих сил з інших фронтів; в) примус ворога до зміни його зовнішньої політики; г) захоплення ворожої території; ґ) знищення ворожої прикор-донної оборони [18, 59]; класичним прикладом “сеферу” є взяття Києва 10 вересня 1482 р. кримським ханом Менґлі-Ґераєм;

    2. військово-економічні набіги (середньої чисельності нападників – “чапули” і малої чисельності – “беш-баші”), що найчастіше здійснювалися з приватної ініціативи з метою захоп-лення здобичі, яку можна було вдало продати. Окрім того, “чапул” виступав своєрідною формою політичного тиску на татарських сусідів – змусити їх платити “упоминки” чи змінити зовнішньо-політичну орієнтацію [18, 60].

Власне до типу “чапула” належав напад на Західне Поділля на початку літа 1438 р. невеликої за чисельністю орди Сеїд-Агмеда І, що мала на меті зібрати значну кількість невільників та худоби [III, 549]. Існує погляд, що ханський напад був спровокований невиплатою щорічної данини [1, 100], але саме на грабіжницький характер набігу вказують джерела.

У ханському поході брали участь не всі татарські піддані. Про це свідчать відомості П. Тафура про напад кафинських ґенуезців на головне місто Криму – Солхат. Як виявилося, місцева татарська орда залишилася на півострові і до того ж вона була попереджена про ворожий наступ. У результаті татари “перемогли ґенуезців, захопили їхню артилерію і військові штандарти, а також вбили і полонили так багато, що ці татари задумали того ж дня захопити саму Кафу. Вони наблизилися до стін і спробували залізти на них по драбинах, але багатьох було вбито, і тоді ґенуезці зрозуміли, що їхній народ сильніший на морі, аніж на землі” [4, 180].

Перед тим, як перейти до розгляду подій навколо походу 1438 р., слід вказати на те, що обидва воєначальника брали участь у литовській династичній війні 1432 – 1437 рр. У ній вони воювали по різні сторони, але не зустрічалися між собою на полі бою. Наприклад, хан Великої Орди Сеїд-Агмед І брав участь у нещасливих для Свидригайла Ольґердовича битвах під Ошмянами (у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1432 р.) [6, 318] та Вількомиром (1 вересня 1435 р.) [13, 42], Сеїд-Агмед І прислав допомогу Свидригайловому київському наміснику Юрші Івановичу, який 1436 р. успішно відбив напад Сиґізмунда Кейстутовича, що отримав поранення стрілою [6, 226], [10, 161] й втратив під містом 7 стягів і 130 знатних шляхтичів полоненими [13, 43]. Крім того, є відомості, що хан плюндрував Подільське і Руське воєводства Польщі ще 1433 і 1436 рр. [13, 42]. Отже, можна констатувати, що Сеїд-Агмед І мав досвід ведення бою з поль-ським військом.

Його супротивник, кам’янецький староста Міхал Бучацький, під час польсько-литовської війни 1431 – 1432 рр. хитрістю зумів втримати Західне Поділля у складі Польщі – майбутнє Подільське воєводство, а 1434 р. разом з руським старостою Віцентієм Шамотульським успішно відбив напад Свидригайла на цей край [I, 335]. Тобто, незважаючи на серйозну військову практику, староста не мав досвіду ведення битв проти татарських орд.

Хан, напевно, знав про чеські приготування польського королівського двору і напав на Західне (польське) Поділля приблизно на Зелені Свята 1438 р. Це не було Східне (литовське) Поділля [1, 100], тому що, по-перше, шляхетське військо очолював би литовський воєначальник, а не польський, як це сталося насправді; по-друге, хроніст указує про час, який мали місцеві шляхтичі для своєї мобілізації; по-третє, відступаючих татар досить швидко догнали у межах Поділля, а це було би пробле-матично, якщо би останні перебували на литовсько-татарському прикордонні.

Сеїд-Агмед І не сподівався на швидкий збір великої кількості місцевої русинської і польської шляхти. Про цю раптову (для хана) мобілізацію шляхти можна зрозуміти зі слів Я. Длуґоша, який описав татарську хитрість: для віртуального збільшення кількості своєї орди хан наказав зробити манекени воїнів, яких одягли і посадили на запасних коней. Нечисленна, традиційно легкоозброєна татарська кіннота, обтяжена пограбованим майном, худобою і невільниками, почала відступати за межі Подільського воєводства. Зрозуміло, що це їм не вдалося – орду наздогнало військо на чолі з Міхалом Бучацьким. Бачачи, що сил для відкритої битви недостатньо, Сеїд-Агмед І наказав вишикуватись орді за болотом, яке чомусь не було помічене польським військом. Битва розпочалась із самовільної лобової атаки численної шляхетської кінноти з першої лінії. Але одразу ж її перші шеренги потрапили в баговиння і були знищені татарами. Прагнучи вирватися з пастки, решта кінноти почала відступати для перегрупування, щоб знову вдарити по татарах, оминаючи болото. Цей маневр свідчив, що на той час староста був живий. Але така тактика мала зворотній ефект – у другій лінії польського війська розпочалася паніка через поголос про нібито повний розгром першої лінії. У результаті бойові порядки змішалися і шляхтичі поодинці кинулися тікати хто-куди з поля бою. Цим повною мірою скористалися татари, які вдарили у тил польському війську й оточили його. Живими залишилися лише ті шляхтичі, які не потрапили в оточення. Увійшовши в раж, татари не брали полонених, битва перетворилася на безжальну різанину. У ній загинув Міхал Бучацький, а також декілька знатних подільських поляків: Скарбек з Гури, Міколай Гіза, Ян Кола. Завершивши битву, татари почали мародерствувати: знімати з трупів убитих шляхтичів взуття і коштовності (про це свідчив Я. Длуґошу шляхтич Ян Влодек) [III, 549 – 550].

Можна констатувати, що в цій битві татари вповні викорис-тали три фази традиційного татарського кінного бою: спершу обстріляли ворожі сили, потім нанесли шоковий списовий удар, а вкінці добили відступаючого супротивника [12, 213].

Після такої несподіваної для себе перемоги татари, пере-обтяжені полоном, худобою та іншою здобиччю, повернулися до Орди. Доля подільських полонених була незавидною – існує велика ймовірність того, що їх було у великій кількості продано в рабство на кафинському ринку, як це відбувалося століттям пізніше. Польський хроніст О. Гваньїні коротко підсумував: “Відтоді татари проклали легкий шлях до Поділля, яким потім будь-коли нападали на руські краї та спустошували їх” [I, 141].

Дослідники історії м. Львова Б. Зіморович і Д. Зубрицький писали, що після подільської перемоги татари, радше частина ханської орди, дійшли аж до Львова, спаливши його передмістя [8, 80 – 81], [9, 89].

Поразка польського війська відкрила Великій Орді, так званим заволзьким татарам, шлях для плюндрувань українських земель, підконтрольних Короні. Ординці вміло використали фактори політичної нестабільності та незахищеності південно-східних кордонів Польського королівства. Зокрема, такі напади відбулися у 1442, 1452 і 1453 рр. [10, 30 – 31, 44 – 45, 325]. Паралельно заволзькі татари нападали на сусідню Молдову, що була польським союзником: у 1439 р. вони сплюндрували північ князівства, а наступного року – південь, коли спалили Васлуй і Бирлад [11, 59]. З другої половини XV ст. “естафету” татар Великої Орди підхопили татари Кримського ханства.



Висновки. Отже, червнева битва 1438 р. на території Поділь-ського воєводства Польського королівства розпочала понад 300-річну еру татарських нападів на етнічні українські землі, що вражали сучасників своєю періодичною систематичністю, географічним розмахом і всеохопливою спустошливістю.

Перспективним напрямом подальшого вивчення проблеми є дослідження набігів типу “чапул” на українські етнічні землі, які здійснювали заволзькі татари упродовж середини XV ст.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал