Випуск тридцять четвертий



Сторінка15/19
Дата конвертації18.12.2016
Розмір3.43 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Література

  1. Шульц Б. Книга листів / Бруно Шульц ; уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський ; пер. з польськ. Андрія Павлишина. – К. : Дух і Літера, 2012. – 360 с.

  2. Мних Р. Дрогобичанин Бруно Шульц / Р. Мних. – Дрогобич : Коло, 2006. – 160 с.

  3. Фіцовський Є. Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія / Є. Фіцовський ; пер. з польської А. Павли-шина. – К. : Дух і Літера, 2010. – 544 с.

  4. Хцюк А. Атлантида: розповідь про Велике Князівство Балаку ; Місяцева земля: Друга розповідь про Велике Князівство / А. Хцюк ; пер. із пол. Н. Римської. – К. : Критика, 2011. – 544 с.

  5. Bienenstock A. Z wystawy wiosennej. Prace graficzne Brunona Schulza / A. Bienenstock // Chwila (Lwów). – 1922. – Nr. 12 – 13. – S. 4.

  6. Breiter E “Sanatorium pod Klepsydrą” Schulza / E. Breiter // Wiadomości Literackie. – 1938. – S. 4.

  7. Breza T. Sobowtór zwyklej rzeczywistości / T. Breza // Kurier Poranny. – 1934. – Nr. 103 (dział “Na froncie literatury”). Przedruk w : Nelly. O kolegach i sobie. – Warszawa, 1970. – 440 s.

  8. Budzyński W. Miasto Schulza / W. Budzyński. – Warszawa : Prószyński i S-ka, 2005. – 455 s.

  9. Budzyński W. Uczniowie Schulza / W. Budzyński. – Warszawa : Państwowy Instytut Wydawniczy, 2011. – 248 s.

  10. Chmielowiec M. Zdarzenia bezdomne / M. Chmielowiec // Kultura. – 1938. – Nr. 13. – S. 5.

  11. Fik I. Dwadzieścia lat literatury polskiej (1918 – 1938) / I. Fik. – Kraków : Czytelnik, 1939. – 72 s.

  12. Godziszewski W. “Opętany fascynacją awersji” do uczciwego języka / W. Godziszewski // Poradnik Językowy. – Z. 2. – 1935. – S. 34 – 36.

  13. Grzymała-Siedlecki A. Etiudy płanetnicze / A. Grzymała-Siedlecki // Kurier Warszawski. – 1934. – Nr. 11. – S. 4.

  14. Hollender T. Sklepy cynamonowe / T. Hollender // Sygnały. – 1934. – Nr. 3. – S. 5.

  15. Janowski J. Sen pełen zmor... / J. Janowski // Tygodnik Illustro-wany. – 1934. – Nr. 19. – S. 385.

  16. Jarzębski J. Schulz / J. Jarzębski. – Wrocław, 1999. – 242 s.

  17. Jozefczuk G. Bruno zmistyfikowany, Drohobycz zmanipulowany. Nowe perspektywy badan / G. Jozefczuk // Бруно Шульц як філософ і теоретик літератури : матеріали V Міжнар. Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі / ред. В. Меньок. – Дрогобич : Коло, 2014. – С. 685 – 704.

  18. Krassowska E. O twórczości Brunona Schulza / E. Krassowska // Sygnały. – 1935. – Nr. 51. – S. 3.

  19. Krawczyk A. Czas u Bruno Schulza / A. Krawczyk // Nasz Wyraz. – 1939. – Nr. 5/6. – S. 6.

  20. Kronika truskawiecka. Z wystawy Schulca i Kahanego // Głos Drohobycko-Borysławsko-Samborsko-Stryjski : bezpartyjny tygodnik informa-cyjny. – Drohobycz, 1930. – № 22. – S. 6.

  21. Kuryluk K. Życie kulturalne we Lwowie / K. Kuryluk // Tygod-nik Illustrowany. – Nr. 5. – 1936. – S. 96.

  22. Lauterbach A. Talent w ukryciu: O grafikach Brunona Schulza / A. Lauterbach // Chwila (Lwów). – 1929. – Nr. 37 – 40. – S. 3.

  23. Łazorak B. Wpływowy brat Izydor (Baruch, Izrael) Schulz / B. Łazorak // Schulz/Forum 3. – Gdańsk : Fundacja Terytoria Książki, 2014. – S. 89 – 104.

  24. Niesiołowska-Rothertowa Z. Sklepy cynamonowe / Z. Niesiołowska-Rothertowa // Kobieta Współczesna. – 1934. – Nr. 5. – S. 83.

  25. Niezwykła impresa artystyczna w Truskawcu // Głos Drohobycko-Borysławsko-Samborsko-Stryjski : tygodnik bezpartyjny. – Drohobycz, 1930. – № 15. – S. 5.

  26. Od redekcji! // Głos Drohobycko-Borysławskі : tygodnik bezpar-tyjny. – Drohobycz, 1933. – № 23. – S. 1.

  27. Piwiński L. Sklepy cynamonowe / L. Piwiński // Wiadomości Lite-rackie. – 1934. – Nr. 6. – S. 3.

  28. Piwiński L. Sklepy cynamonowe / L. Piwiński // Rocznik Lite-racki. – 1933/1934. – S. 106 – 107.

  29. Rоdak nasz wśród czołowych pisarzy polskich // Głos Drohobycko-Borysławskі : tygodnik bezpartyjny. – Drohobycz, 1933. – № 23. – S. 4.

  30. Sandauer A. Nowa książka Schulza / A. Sandauer // Nowy Dziennik. – 1937. – Nr. 298. – S. 8 – 9.

  31. Skiwski J. Łańcuch szczęścia / J. Skiwski // Tygodnik Illustro-wany. – 1936. – Nr. 42. – S. 794.

  32. Sprawozdanie dyrekcji Państwowego Gimnazjum im. Króla Włady-sława Jagiełły w Drohobyczu za rok szkolny 1935/1936. – Drohobycz, 1936. – 71 s.

  33. Sprawozdanie dyrekcji Państwowego Gimnazjum im. Króla Włady-sława Jagiełły w Drohobyczu za rok szkolny 1938/1939. – Drohobycz, 1939. – 97 s.

  34. Sz. G. Dziwny poeta. Za kontuarem cynamonowych sklepów Bruno Schulza / Sz. G. // Głos Poranny. – R. VI. – Nr. 55 (25 lutego 1934). – S. 3.

  35. Witkiewicz S. Wywiad z Brunonem Schulzem / S. Witkiewicz // Tygodnik Illustrowany. – Nr. 17. – 1935. – S. 321 – 323.

  36. Witkiewicz S. Twórczość literacka Brunona Schulza / S. Witkie-wicz // Pion. – 1935. – Nr. 34, 35 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://brunoschulz.dybook.pl/czytelnia/69-tworczosc-literacka-brunona-schulza.html

  37. Wyka K., Napierski S. Dwugłos o Schulzu / K. Wyka, S. Napier-ski // Ateneum. – 1939. – Nr. 1. – S. 156 – 163.


Хомыч Леся. Бруно Шульц в публичном пространстве межвоенной Галичины: формирование имиджа художника и писателя. В статье проанализирован процесс формирования имиджа художника и писателя Бруно Шульца в публичном пространстве межвоенной Галичины. Сделан обзор первых выступлений Бруно Шульца перед галицкой публикой в качестве художника и литератора. Проанализированы отзывы в межвоенной дрогобычской прессе и рецензии критиков на творческую наработку Б. Шульца.

Ключевые слова: экспозиция, рецензия, публичность, имидж.
Khomych Lesya. Bruno Schulz in public space of interwar Galicia: shaping the image of an artist and a writer. The article analyzes the process of the image forming of the artist and writer in the public space of interwar Galicia. The review of the first performances to Galician audience as an artist and a writer is done. The reviews in the interwar Drohobych press and critic’s articles of the creative heritage of B. Schulz are analyzed.

Key words: exposition, review, publicity, image.





УДК 930.25(44)“13:2(44)

Л 17
Богдан ЛАЗОРАК
УЧАСТЬ ЦЕРКОВНОГО КЛІРУ ФРАНЦІЇ

У СТОЛІТНІЙ ВІЙНІ: ЗА МАТЕРІАЛАМИ

ХРОНІК” ЖАНА ФРУАССАРА (1325 1340 рр.)


У статті проаналізовано джерельні свідчення про участь церковного кліру Франції у початковому етапі Столітньої війни (1325 1340 рр.) на ґрунті чотирьох “Хронік” французького хроніста та поета Жана Фруассара. Розкрито короткий зміст описів Ж. Фруассара участі білого та чорного духовенства у здійсненні духовних чинностей та безпосередньої допомоги рицарям у військових кампаніях. Окрему увагу зосереджено на духовно-релігійній діяльності багатих (маркграфів, графів, баронів) та бідних (ремісників, дрібних рицарів, селян) мирян, спрямовану на розвиток і підтримку конкретних абатств, парафіяльних храмів та церковного кліру.

Ключові слова: медієвістика, Столітня війна, Жан Фруассар, хроніка, Франція.
Постановка проблеми. У західноєвропейській медієвістиці “Хроніки” Жана Фруассара [І] вважаються головним джерелом для всебічного вивчення Столітньої війни періоду 1337 – 1340 рр. Щоправда, в українській медієвістиці, яка культивується сьогодні винятково в науковому середовищі Харківського національного університету ім. Каразіна та Львівського національного універ-ситету ім. І. Франка, це джерело щойно починає залучатися до спеціального аналізу. Водночас аналіз джерельних свідчень “Хронік” про духовно-релігійне життя Франції має нині узагалі невизначений характер, оскільки ця проблема практично не порушується навіть у провідних наукових середовищах росій-ської медієвістики, яка у країнах Східної Європи досі вважається

© Лазорак Богдан, 2014

показовою. З іншого боку, сучасні аналізи “Хронік” Ж. Фруа-ссара в Україні та Росії передовсім обмежуються переважно вивченням тогочасної політичної та військової історії, а також проблемами авторства, структури та умов написання чотирьох книг.

Актуальність джерелознавчого аналізу “Хронік” Ж. Фруассара в сучасних українських дослідженнях, окрім узагальнювального, має мати більш рефлексивний характер, зокрема у межах кон-кретних контекстів: історії військової справи, феодальних відносин, і найголовніше у контексті історії середньовічної церкви. Це зумов-лено передовсім “довгою” відсутністю в українській медієвістиці історії духовно-релігійного життя Франції.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографія цієї проблеми має доволі суперечливий характер, позаяк, незважаючи на доволі серйозну та розлогу джерелознавчу традицію вивчення “Хронік” Ж. Фруассара, у світовій медієвістиці досі немає спеціальних праць, які б узагальнювали свідчення хроніста про життя єпископів, парохів, монахів і мирян безпосередньо на початковому етапі війни (1325 – 1340 рр.). У 1945 р. з’явилася праця бельгійської дослідниці Джулії Бастін, яка остаточно спрямувала науковий дискурс “Хронік” у контекст аналізу авторства джерела: “Ж. Фруассар писав свої хроніки як романтик та поет, а не прихильник чи людина тої чи тої воюючої сторони” [8]. У 1983 р. з’явилася сенсаційна розвідка американського медієвіста Пітера Дембовського, у якій автор чи не вперше розглянув сенс релігійного життя за матеріалами “Хронік” Ж. Фруассара [12]. На його думку, в “Хроніках” присутня особлива увага Ж. Фруассара до топосу смерті, який він зустрічав серед ортодоксальних християн як під час битв, так і відносного спокою [12, 41 – 43].

Найновішим підсумком французької історіографії теми “Хронік” Ж. Фруассара стала книга паризького медієвіста, професора Бернарда Жуаньє (1927 – †2010), присвячена взаєминам відомого французького коннентабля та воєначальника Столітньої війни Бертрана дю Геклена та Жана Фруассара [14]. Автор вважає, що без спільної участі у походах хроністу було б надто важко описувати та переосмислювати пережиті події, позаяк захист рицарів дю Геклена дав змогу Ж. Фруассару працювати над записами тексту різних частин “Хронік” [14, 35]. Б. Жуаньє надто не зупиняється на описах духовно-релігійного життя Франції, наголошуючи винятково на “соціальній славі” згаданих постатей [14, 18].

У польській медієвістиці спеціальні розвідки над текстом “Хронік” Ж. Фруассара мають лише узагальнений характер. Наприклад, польськомовна “Історія Франції” (1999) під редакцією Яна Башкєвича містить доволі скупі свідчення навіть про самого хроніста, не говорячи вже про зміст джерела [9]. Проте Анжей Ґрабський зумів свого часу довести, що в контексті світової історіографії “Хроніки” Ж. Фруассара є єдиним достовірним джерелом, яке не потребує складних критичних підходів для перевірки свідчень, у тому числі в контексті політичної та церковної історії [9, V – XIX].

Найповнішу картину бібліографії західноєвропейських досліджень проблематики “Хронік” Ж. Фруассара нещодавно уклав на офіційному сайті “Bibliography Jean Froissart” відомий медієвіст, доктор історії Ліверпульського університету Ґодфрід Кронен [10]. Щоправда, тематика досліджень світових медієвістич-них шкіл ХІХ – ХХІ ст. не містить прямого аналізу духовно-релігійного життя [11].

У радянській історичній науці обставини написання “Хронік” та біографію Ж. Фруассара серйозно вивчала Н. Мелік-Гайказова [5]. Дослідниця вважала, що мету своєї праці Ж. Фруассар на початку твору роз’яснює особисто, що так чи так пояснює головний задум джерела. Якщо б Ж. Фруассар переповідав те, що відбулося в ті часи, не розкриваючи і не пояснюючи причин, які мали важливе значення, то це був би просто сухий опис подій без належного аналізу, якого вимагає справжнє написання історії, що якраз є найбільш характерне цьому хроністу [5, 23].

На пострадянському просторі найповніші переклади текстів “Хронік” Ж. Фруассара здійснили російські дослідники, які в своїх ґрунтовних передмовах намагалися узагальнити не тільки досвід світової історіографії цієї теми, але й подати власне бачення перспектив для вивчення найрізноманітніших проблемних контекстів. Так, переклад “Хронік” під редакцією М. Анікєєва сьогодні вважається найповнішим. У своїй ґрун-товній передмові дослідник здійснив аналіз усіх відомих обставин, за яких здійснювалося написання тексту джерела, підтримуючи версію про те, що саме фаворит англійського королівського двору Роберт Намюрський порекомендував Фруассару взяти приклад із “Правдивих хронік” льєзького каноніка Жана Ле Беля (1292 – 1370 рр.) [І, 7]. Отже, запозичення концепції “історичної справедливості” у Ле Беля стало, на думку російського дослідника, запорукою успіху “Хронік” Ж. Фруассара, аргументом довіри до них з боку наступних поколінь дослідників теми Столітньої війни. Редакція “Хронік”, опублікована М. Анікєєвим, сьогодні найповніше дає змогу реконструювати усю проблемно-тематичну картину подій першого етапу Столітньої війни, позаяк дослідник уперше на теренах Східної Європи уклав серйозні покажчики та примітки до тексту джерела [І, 518 – 528].

Російська дослідниця Марина Бобкова найбільш предметно підійшла до оцінювання свідчень Ж. Фруассара про ідентичність духовенства та мирян під час Столітньої війни [2]. На її думку, концепція “Хронік” відрізняється від традиційної дидактичної концепції написання подібних праць доби XIV – XV ст. Як влучно наголошує дослідниця, сам Жан Фруассар на початку І-ї частини “Хронік” зазначає, що він пише “історію”, а не “хроніку”. Отже, М. Бобкова вважає׃ автор якомога більше вникає у пояснення подій та з’ясування причин появи тих чи тих фактів [2, 53 – 54].

Білоруська дослідниця Олена Смірнова вперше на пост-радянському просторі проаналізувала “Хроніки” Ж. Фруассара як джерело до історії повсякденності християнського життя періоду 1425 – 1340 рр. у Англії, Франції, Італії та Шотландії [6]. На думку дослідниці, саме на підставі джерела Ж. Фруассара вповні можна вивчити увесь християнський символізм рицарської етики в середовищі феодальної знаті Франції, а також усю повноту іден-тичності церковного кліру, включаючи главу латинської церкви – папу римського [6, 118 ‒ 119].

В українській історіографії тема “Хронік” Ж. Фруассара щойно починає свої студії. Так, у найновішому підручнику з “Історії середніх віків” під редакцією львівського дослідника професора Леонтія Войтовича [1] подано коротку характеристику постаті хроніста, а також його позиції щодо приводів до Столітньої війни. Водночас співавтор розділу книги Ю. Овсінський уважає, що верхня межа подій описаних у “Хроніках” датується 1400 р. [1, 277], що є доволі дискусійним, оскільки на сьогодні точно невідомо, коли Ж. Фруассар остаточно припинив власно-ручні записи. На думку Юрія Борискіна, цінність свідчень Ж. Фруассара як хроніста полягає передовсім у тому, що хроністу вдалося створити хронікальну епопею, яка не має аналогів за широтою тематичного охоплення й джерельними свідченнями [3]. Дослідник твердить, що причинами частих переписів тексту І-ї частини “Хронік” Ж. Фруассара було те, що автор під час війни неодноразово змінював своїх покровителів, тому в різних частинах джерела авторські симпатії переходять від французів до англійців і навпаки [3, 13]. Це свідчить про суб’єктивність хроніста. Окремі аспекти християнської символіки у рицарських ритуалах під час початкового етапу Столітньої війни сьогодні вивчає Дарія Шамшина [7].

Так, Михайло Куцин сьогодні студіює “Хроніки” Ж. Фруа-ссара винятково у контексті військово-морської історії Англії та Франції [4]. Дослідник акцентує, що особисті подорожі хроніста островами Британії найповніше відображають тактику та місце-перебування французького і англійського флоту на початковому етапі Столітньої війни [4, 220 – 221].

Однак спеціальних розвідок, присвячених аналізу духовно-релігійного життя Франції за матеріалами свідчень хроніста Жана Фруассара, наразі немає.

У цій розвідці на ґрунті джерельних свідчень “Хронік” Жана Фруассара (при цьому І-а книга розглядається за “Амєнським”, “Римським” манускриптами, а також текстом групи “А/В”) аналізується повсякденне духовно-релігійне та військове життя церковного кліру середньовічної Франції.



Мета статті полягає у аналізі свідчень Жана Фруассара про взаємини кліру із рицарством, взаємовпливи “тих, що нас годують” (селян) з абатствами, зокрема про здійснення духовно-релігійних практик у світському та церковному середовищі на найбільш ранній фазі Столітньої війни (1325 – 1340 рр.), що завершилася підписанням Есплешенського перемир’я у 1340 р.

Добре відомо, що упродовж усього ХІV ст. відбувалося “оновлення” теологічної картини минулого, особливо того мину-лого, про яке писали мислителі ХІІ ст. Водночас власне у XIV ст. під канонічні заборони римо-католицької Церкви продовжували під-падати винятково дразливі питання віри (право тлумачення біблійних текстів, символіка традиційних ритуалів та обрядовості, критика методів інквізиції тощо). Отже, у XIV – на початку XV ст. серед світських авторів історичних творів з’являються праці, що ставили перед собою не стільки виховні, скільки практично-навчальні або аналітично-розважальні цілі. Прикладом таких праць є “Хроніки” Ж. Фруассара, що справедливо вважаються одним з найважливіших і найцікавіших джерел історії Столітньої війни. Починаючи від 12-ти років і до самої смерті, Ж. Фруассар уміло поєднував у собі таланти поета і історіографа. Користуючись заступництвом своїх патронів-замовників серед знатних феодалів, він здійснював поїздки у різні регіони Зх. Європи, збираючи “найсвіжіший” матеріал про війну, яка відбувалася між Англією і Францією. У результаті йому вдалося створити хронікальну епопею, якій досі немає аналогів у контексті тематичної розлогості, художньої цінності та передовсім у контексті відображення реалій духовно-релігійного життя періоду 1325 – 1340 рр.

“Хроніки” Ж. Фрассара складаються із 4-х книг, однак лише І-у з них автор доповнював та редагував усе своє життя. У своєму творі він подав загальний опис політичних, військових і культурно-релігійних подій у декількох європейських країнах: Англії, Франції, Іспанії, Італії, Шотландії тощо. Для того, щоб окреслити “правдиву” картину, він багато подорожував, збирав найдокладніші подробиці подій, шукаючи їх причини і наслідки у діяльності конкретних особистостей. Проте це не перешкодило йому не раз вносити “правки” і “виправлення” у текст праці, залежно від політичних поглядів своїх монархічних покровителів (як відомо, хроніст тричі змінював свою політичну орієнтацію з профранцузької на проанґлійську).

Причини тих чи тих подій він шукав не у Святому Письмі, як того вимагала теологічна догматика, а у мотивах діянь знатних осіб – вірності, честі, жадобі до управління людьми чи рицарській хоробрості, їх внутрішній ідентичності, зумовленій феодаль-ними законами. Якщо Ж. Фруассар і вдавався до пояснень прикла-дами із Святого Письма, то завжди намагався показати законо-мірності та аналогії. Наприклад, у першій главі “Про сутність доблесті…” хроніст наголошує на тому, що “навіть після Великого Потопу, коли нащадки Ноя знову заселили Землю, вони й надалі продовжували носити зброю, нападати один на одного і вдаватися до війни через суперечки володіння землею” [І, 226]. Усі мотиви діянь людини та її характер Ж. Фруассар співвідносив із мораль-ними постулатами християнства, повертаючись до античних понять вільної волі мирянина. Паралелі з античною літературою не залишали сумніву й принесли історику прізвисько “Геродота середньовічної Європи”. На думку М. Бобкової, фактично усі причини соціально-політичних подій Ж. Фруассар знаходив у мотивах людської поведінки. У текстах його “Хронік” зв’язок подій із абсолютним образом – Богом, зумовлений людиною та її правом вибору, яке їй і надає Бог. У “Хроніках” чітко просте-жується перехід від символічної до причиново-наслідкової інтер-претації подій [І, 59].

Прикладом цього є опис коронації монсеньйора Філіпа VI де Валуа (Французького) у Реймському соборі 1328 р. одразу після “світських виборів”. Так, обіцянка майбутнього короля покарати фламандців за провину перед графом Фландрським спровокувала низку подій, які дискредитували владу сюзерена і ще більше загострила відносини із Англією. Щоправда, саму цере-монію Ж. Фруассар передає із найбільш точними поясненнями її християнського символізму й усталеної традиції. У день Пресвятої Тройці у Реймському соборі з’їхалася практично уся знать Франції для того, аби віддати честь новому миропомазанику та другій особі “після Бога в очах французького народу”. Серед присутніх сюзерена постійно супроводжували король Карл Богемський і король Філіпп Наваррський. Також були присутні герцог Брабант-ський, граф Ено, мессір Жан д’Ено, герцог Бретонський, герцог Бургундський, граф Блуаський, граф Алансонський, граф Фландр-ський, мессір Робер д’Артуа (потратив багато зусиль, щоб ця коронація відбулася), герцог Лотарингський, граф Барський, граф Намюрський, граф Осерський, герцог Бурбонський, сір де Кусі, граф де Сен-Поль, граф Омальський, граф д’Аркур і стільки інших сеньйорів, що їх хроніст навіть не зумів полічити [І, 74].

На церемонії миропомазання перебували ті знатні сеньйори, котрі мали взяти безпосередню участь у коронації. Один мав пере-поясати короля мечем, який символізував хрест, другий – надіти йому шпори і так далі [І, 74]. З римського манускрипту дізнаємося також про взаємини нового французького короля із папою римським Бенедиктом ХІІ. Як виявилося, Філіп VI прагнув отримати від єпископа Риму благословення на те, щоб відправитися в хрестовий похід на Святу Землю з метою “визволення Гробу Господнього”. Відтак чимало королівських дарів і церковних бенефіцій для папи були зумовлені саме цією причиною. Навіть сама коронація Філіпа VI відбувалася безпосередньо з благословення папи [І, 314 – 315].

У червні 1332 р. Філіп усе ж відправляється разом із королем Робертом Сицилійським до Авіньйона на зустріч з папою. Папа, кардинали і вся курія вкрай зраділи їхньому приїзду. З цього приводу Ж. Фруассар писав: “І давав папа багато раз обітниці у своєму дворі, який в ту пору ще не був настільки красивий і не мав так багато покоїв і галерей, як сьогодні” [І, 315]. Та найважливішим є опис церемонії “прийняття червоного хреста” на організацію нового хрестового походу. Перед усіма сеньйорами та королями папа римський виголосив “глибокі богословські проповіді” про тяглість хрестових походів та духовну візію, яку бере на себе король Франції. Згодом у папській каплиці Філіп VI “прийняв хреста в ім’я Бога…”, і разом “з королем Сицилій-ським, графом Аланським, графом Савойським, графом Арман’я-ком, дофіном В’єнським, дофіном Оверньським, герцогом Бурбон-ським, графом Форезським, кардиналом Неаполітанським, карди-налом Остийським, кардиналом Міланським та кардиналом Урхель-ським дав клятву нести його за море на Святу Землю” [І, 315]. Свою роль у церемонії відіграли і найвищі чини церковного кліру Франції. Так, Елі де Талейран, кардинал області Перігор – одної із найбагатших на південному-заході Франції, також брав участь у церемонії надання хреста Філіпові VI та оголошенні хрестового походу. Кардинал навіть виявив бажання особисто взяти участь у хрестовій місії [І, 438].

Зауважимо, що взаємини Філіпа VI із папою римським особливо зблизилися через спільне бажання підтримати коронацію німецьким імператором Карла Богемського, а не Людвіга Бавар-ського, як цього бажала переважна більшість населення Священної Римської Німецької імперії [І, 316].

Так, Ж. Фруассар пояснює, чому згаданий Хрестовий похід, ініційований зусиллями французького короля та папи, таки не відбувся, що певною мірою в історії хрестових походів є своєрідним парадоксом, адже для відправлення рицарів усе було готово. У манускриптах “сімейства А/В” хроніст причиною усього вважає зовнішню загрозу для Франції з боку Англії: “Тоді найближчі і знатні друзі короля Філіпа повідомили і попередили його, що якщо він, відповідно до даної клятви, відправиться в заморський похід, він піддасть своє королівство дуже великій небезпеці. Найкраще, що він може зробити, – це прийняти і витратити свої сили на охорону підданих і володінь, які повинні відійти у спадок його дітям” [І, 442]. У цьому джерельному свідченні бачимо серйозний факт порушення духовно-релігійної клятви короля, даної перед Богом і Світом, який, як виявилося, в контексті королівського обов’язку захисту власних підданих був у смисловому та правовому значенні важливішим за будь-що. Традиційна ідентичність особи короля пророкувала йому долю не тільки захисника власних васалів та підданих у королівському домені, але й долю “миропомазаника-спасителя” французького народу.

Показово, що папа Бенедикт ХІІ був за національною приналежністю французом, і у різний час під іменем Жак (Фурньє) був абатом бульбонського монастиря, з 1337 р. – владикою Памьє, а з 1326 р. – владикою Мірпуа, у 1334 р. – обраний єпископом Риму [І, 101, 110, 142, 173, 176, 222, 223, 314 – 317, 368, 387, 408, 410, 437 – 439, 504, 517].

Одним із перших французьких єпископів, який відчув англійське вторгнення у свої володіння був єпископ Камбре та Отюєна Гільом д҆Осон. У 1339 р. англійський мессір Готьє де Моні, не бажаючи порушити рицарську гідність, все ж відправив владиці Гільому д҆Осону листа із попередженням про напад. Проте єпископ навіть гадки не мав, що армія англійських рицарів вже була настільки близько до його володінь, тому доволі спокійно віднісся до попередження. Але вже наступного дня англійці напали на замок Тєн-Л҆Євек, з легкістю захопивши міст, ворота і сам замок разом із каштеляном. Коли французький король дізнався від владики про втрату цього замку, він сильно розгні-вався, адже це був стратегічний оборонний пункт [І, 144 – 145]. Щоправда, згодом владика все ж реабілітував себе, давши серйозну відсіч в обороні міста Камбре. Перед облогою англійський король Едуард ІІІ зустрівся із своїми союзниками у м. Валансьєнне в одному із замкових залів для спільної вечері. Під час розмови лінкольнський єпископ зверхньо виголосив погрозу в бік кембрій-ського владики, якого на зустрічі не могло й бути: “Гільйом д҆Осон, камбрейський єпископе! Від імені римського імператора ми вам веліємо, щоб ви прийняли в місті Камбре його вікарія, короля Англії, адже в іншому випадку, якщо ви порушите васальний обов’язок, ми увійдемо до міста силою” [І, 151]. Король та граф Ено погодилися із цими словами. 20 вересня 1339 р. англійський король із своїми васалами повністю взяв м. Камбре в облогу, командну ставку було розміщено у містечку Івюі. На шостий день до армії приєднався герцог Брабантський з 900-ма рицарями. Облога міста була невдалою, а англійський король вирушив у глиб Франції. Після цього подвиг кембрійських рицарів владики Гільома д҆Осона ще довго оспівувалися в одах французьких трубадурів.

З іншого боку, кембрійський владика завжди брав участь у політичних нарадах із королем, згідно з свідченнями Ж. Фруа-ссара, навіть був причетний до воєнних інтриг у власних цілях. Наприклад, саме з ініціативи Гільома д҆Осона у 1337 р. графство Ено було втягнуто у воєнні дії. Перебуваючи у Парижі біля короля, владика невпинно переконував сюзерена, що у нього беззаперечні аргументи для того, щоб скаржитися на еноерців, адже вони спалили і розорили його область і захопили його фортеці. Врешті найманці французького короля, які кватирували у Камбре і Като-Камбрезі, отримали наказ на вторгнення в Ено [І, 167]. Заува-жимо, що довгий час на службі у владики перебували німецькі найманці [І, 186], які серйозно переважали у тактиці як французів, так і англійців.

Інший епізод із біографії кембрійського владики пов’язаний із поховальною церемонією над графом Гільомом д҆Ено, який загинув у червні 1337 р. під час битви за острів Кадзанд. Поховальна церемонія відбулася 20 червня 1337 р. у день Пресвятої Тройці у церкві кордельєрів у м. Валансьєнне. Це була дуже торжественна церемонія, що відбулася в присутності численної кількості герцогів, графів і баронів. Тоді владика виголосив дуже патріотичну про-мову, у якій згадав про особливу місію французького рицарства перед Богом, королем та Францією [І, 328].

Свою лепту в організацію військових і політичних проектів Франції на початку Столітньої війни вніс шартрський владика Жан Плессі-Патьє, який управляв у Шартрі впродовж 1324 – 1332 рр. Наприклад, під час організації церемонії оммажа англій-ським королем Едуардом для Філіпа IV Красивого французький король особисто відправив владику до Англії, щоб він взяв активну участь у зборах ради англійського короля в Лондоні у Вестмінстерському палаці [І, 293]. Завдяки отриманій від владики інформації французький сюзерен добре відав намірами англій-ської корони у майбутньому.

Інший шартрський владика Емері Шалю, який управляв упродовж 1332 – 1342 рр. від імені французького короля, брав участь у надскладних переговорах із фламандцями у м. Турне, які закінчилися фактично безрезультатно, але розв’язали руки Філіпу VI, що отримав після цього від папи Климента дозвіл на рішучі дії проти Фландрії. У цих же переговорах також брав участь паризький єпископ Гільом де Шанак [І, 368].

Серед іншого важливе значення мають джерельні вістки Ж. Фруассара про діяльність одного із найодіозніших кліриків Зх. Європи – єпископа Льєжського Адольфа (Маркського) (1288 – 1344 рр.). Будучи ставлеником ще в часи Філіпа IV Красивого, владика завжди користувався підтримкою французьких монархів, які за його сприяння намагалися утримати вплив у Лотарінгії та на території Священної Римської імперії. Під час Столітньої війни владика Льєжський служив Філіпу VI разом із 500-ма рицарями-латниками і брав безпосередню участь у походах упродовж 90 днів. Зауважимо, що для епохи зрілого середньовіччя під час військових кампаній не було дивним, коли владика виїжджав із свого церковного бенефіція на коні разом із військом, виконуючи тим самим заклик короля до війни як головну умову утримання землі. Відомо, що під час облоги англійцями м. Турне Адольф (Маркський) приїхав на великий збір рицарського воїнства з метою негайної допомоги оборонцям. Діставшись табору неподалік м. Турне, військо владики отабори-лося біля невеличкої річки і мало разом із рицарями короля Богемії контролювати єдиний і доволі вузький прохід англійців через міст [І, 207]. В одному із таборів біля Понт-а-Трессена розвідка Льєжського єпископа на чолі із мессіром Робером де Байєлем вчасно повідомила про наступ англійських воїнів з числа еннюерців. Французьке військо дало відсіч і перемогло. Це була одна із перших відомих перемог владики на користь Франції [І, 208 – 209]. Згодом з ініціативи сестри короля Жанни де Валуа владика брав активну участь у переговорах про підписання річного перемир’я з Англією у церковці містечка Есплешен, яке вияви-лося вдалим [І, 221]. Саме завдяки зусиллям владики лише на третій спробі англійці і французи зуміли домовитися про перемир’я, що мало особливе значення, адже наслідки битви могли бути роковими, позаяк з обох сторін стояли стотисячні армади рицарів [І, 408]. Рицарська доблесть і вірність французькій короні з боку владики Адольфа не раз підтверджується свідченнями Ж. Фруа-ссара. Наприклад, коли англійські сеньйори намагалися із м. Валансьєнне здійснити лоббі на підкуп французької знаті, владика відповів англійським баронам, що “ніколи не виступить проти Філіпа VI” [І, 323]. З іншого боку, між єпископом та королем Франції 29 липня 1337 р. було підписано угоду, за якою владика зобов’язувався служити лише королю разом з 500-ма латниками, а король зобов’язувався підтримувати цих рицарів провіантом та озброєнням [І, 577].

В операції визволення м. Турне брав участь також мецський єпископ Адемар де Монтейль, який утримував власних рицарів і фактично від самого початку Столітньої війни підтримував французького короля. З реєстру бувінського табору також відомо про його подвиги на інших плацдармах, зокрема у битві при Кресі у 1346 р. [І, 206, 460, 563].

Окремої уваги заслуговують джерельні вістки “Хронік” про дещо нижчого за саном церковної ієрархії, проте не менш шляхетного клірика середньовічної Франції карменського (часто караманського) віконта Арно д҆Еза, який був сином Пьєра д҆Еза, рідного брата папи Йоанна ХХІІ. Станом на 1339 р. Арно д҆Ез мав у своєму підпорядкуванні одного рицаря, з яким воював у 1341 р. у Гієні в дружині графа Валентинуа. У серпні 1341 р. він брав участь у набігу на замок Аженуа, після чого потрапив у полон, з якого 29 травня 1346 р. д҆Еза викупили його ж васали. Станом на 1379 р. Арно д҆Ез у розпорядженні мав уже 58 озброєних латників [І, 545 – 546]. Зазначимо, що під час кампанії графа де Л҆Іля в Гасконі напади цього віконта завдали населенню та парафіям Аквітанії непоправної шкоди. Позиція французьких рицарів була доволі виправданою, адже гасконці перейшли на бік англійського короля, зрадивши присягу “Франції” [І, 177, 200].

Важливу роль у підписанні Гасконського перемир’я із англій-цями відіграв ангулемський владика єпископ Англе де Блай, який домігся відтягування часу до 1347 р. і зупинив облогу замка Мірмон [І, 123].

Проте не завжди доля кліриків складалася щасливо. Наприклад, Віконт Алєн VII де Роган, який практично від початку Столітньої війни воював на боці французького короля, у битві при Мороне 14 серпня 1352 р. героїчно загинув у битві із англій-ськими рицарями [І, 206, 564].

Єпископ дієцезії Камбре Гі ІІ Булонський, що керував цим урядом упродовж 1324 – 1336 рр. ,також долучився до розв’язання політичних суперечок. Так, у 30-х рр. XIV ст. владика брав участь у переговорах між французьким королем і графом Ено, який намагався реабілітувати статус мессіра Робера д҆Артуа, котрого король прагнув стратити за зраду [І, 97].

Важливу роль у регулюванні перемир’я між ворогуючими сторонами відіграв також клермонський кардинал та єпископ Нуайона та Остийї Обер Етьєн. Так, під час 15-тиденних переговорів у Аррасі 1336 р. кардинала особисто відрядив папа Климент VI. Незважаючи на численні дискусії, Обер (Етьен) разом із кардиналом Неаполя привезли до Парижа вістку про підписання перемир’я на два роки “на суші і на морі”. Зауважимо, що під час переговорів від імені французького короля брав активну участь і архієпископ Сансський Філіп де Мелєнта, оссерський єпископ Жан де Бланжи [І, 211, 223, 410, 517]. Традиція організації домовленостей саме у цьому містечку стане прийнятною для обох сторін до 1435 р.

Чимало французьких кліриків, не маючи змоги особисто брати участь у війні, відряджало до королівських кампаній своїх воїнів, серед яких було багато середнього рицарства, що прагнуло не тільки слави, але й економічної поживи. Щоправда, були й такі, які намагалися усіма силами боронити рідну землю. Наприклад, доволі легендарною є постать знатного рицаря мессіра Аме де Вернана, який від Льєжського єпископства (з м. Вернан) брав героїчну участь у обороні абатства Маршьєнн на Півночі Франції від англійського графа Ено. Цікаво, що захопивши ворота, які охороняв цей рицар, англійці убили практично усіх рицарів і монахів, а Аме де Вернана взяли у полон. Після цього абатство було пограбоване і спалене вщент [І, 215, 400].

На початковому етапі Столітньої війни окремі абатства Франції надавали усіляку підтримку англійській армії чи союзникам англійської корони. Так, під час свого рейду єпископством Кембре мессір Готьє де Моні зупинився із рицарями на перепочинок у абатстві Денен, у якому управляла його кузина абатиса (настоя-тельниця) Агнесса де Ліверде [І, 145]. Тоді було влаштовано таємну вечерю, позаяк кембрійський єпископ не мав дізнатися про просування рицарів Готьє де Моні.

Особливе місце у “Хроніках” Ж. Фруассара відведено топосу духовно-релігійного патрона та покровителя Франції – Святого Діонісія з абатства Сен-Дені. Так, французький Карл IV до своєї сестри королеви Франції Ізабелли навіть у найпотаємніших родинних розмовах завжди прирікався цим святим. Також у середньовічній Франції існувала неписана традиція страчувати винних на центральних площах у день Св. Діонісія, що символізувало торжество французького правосуддя та право-заступництво Св. Діонісія над французьким народом. Наприклад, у цей день, за даними Ж. Фруассара, у п’ятницю в жовтні 1326 р. в англійському місті Херифорді було страчено графа Арендуела та мессіра Хьюго Диспенсера (насправді страта відбулася 17 листо-пада) [І, 29, 246, 570].

Важливу роль у військових кампаніях Франції відіграли абатства та їх монахи. Так, Ж. Фруассар із особливим смисловим піднесенням переповідає історію про подвиги французького монаха, який був його однофамільцем і обороняв абатство Сент-Аман у 1340 р. Монах Фруассар під час облоги абатства рицарями графа Ено обороняв одну із вхідних брам, з якої неймовірними подвигами зумів убити і поранити близько 18 рицарів, через що натиск у цьому місці став найменшим. Монаху все ж довелося відступити, коли еннюерці, зумівши проломити оборонну стіну в кількох інших місцях, увійшли до абатства. Монах Фруассар з боями через найрізноманітніші закамарки все ж зумів покинути абатство і разом із іншими рицарями відступив до м. Мортань [І, 214].

Показово, що практично усі дрібні та середні монастирі, а також абатства Франції безпосередньо брали участь у Столітній війні, надаючи французькій армії фінансово-господарську чи військову допомогу. Духовна візія абатств під час військових кампаній усе ж полягала у збереженні французької церковної традиції, здійсненні духовних практик відпущення гріхів, хрещення та вінчання та ін. (див. табл. 1).
Таблиця 1



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал