Випуск тридцять четвертий



Сторінка14/19
Дата конвертації18.12.2016
Розмір3.43 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

УДК 94(477) “1991/2012”:631

Ф 33
Яніна ФЕДОРЕНКО
ОСОБЛИВОСТІ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РЕФОРМУВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
Стаття присвячена дослідженню історичних аспектів реформування аграрного сектору в Україні у 1991 – 1999-х рр. Автор характеризує початковий етап проведення аграрної та земельної реформ, що розпочали трансформаційні процеси в економіці. Аналізує нормативно-правову базу реформ, а також процеси реорганізації колгоспної системи, роздержавлення та приватизації земельного фонду.

Ключові слова: аграрний сектор, аграрна і земельна реформи, роздержавлення, приватизація, земельний пай.
Постановка проблеми. Сьогодні у нашій державі активно йдуть процеси євроінтеграції, що вимагають реформування усіх сфер економіки країни. Одним із них постає аграрний сектор. Упродовж усієї історії незалежності України саме трансформації у сфері сільського господарства мали суперечливий характер: недосконалість проведення аграрної та земельної реформ зумовила суцільні перекоси в розвитку всіх сфер аграрного сектору.

З огляду на це важливим і актуальним є ґрунтовне дос-лідження історичних аспектів реформаційних процесів аграрного сектору, які пройшли у перше десятиліття незалежності України, що уможливить чіткіше і об’єктивніше визначити перспективи його розвитку на шляху інтеграції до європейського економічного простору.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми аграрної історії завжди були в центрі уваги багатьох науковців.

© Федоренко Яніна, 2014

Так, реформаційним змінам, що відбувалися в аграрній сфері, присвячено декілька дисертаційних досліджень, зокрема “Аграрна реформа в Україні (1991 – 2001 рр.)” С. Живори [2], де вчений детально охарактеризував зміни економічних відносин у сільсько-господарському виробництві України у 1991 – 2001 рр.

Позитивні і негативні аспекти реформування форм власності та господарювання в аграрному секторі України, а також аналіз процесів проведення аграрної і земельної реформ розкриває колективна праця таких відомих істориків-аграрників, як Л. Берен-штейн, Г. Мигрин, П. Панченко “Українське село у 20 – 90-х роках ХХ століття (короткий історико-економічний нарис” [12].

Слід також виокремити колективну монографію згаданого вище авторського колективу “Україна на зламі історичних епох (формування нових виробничих відносин в аграрному секторі економіки сучасної України)”, в якій значна увага приділена концептуальним підходам та правовим засадам реформування АПК [11].

Однак найзначніший масив наукових праць належить саме науковцям-економістам: П. Саблуку [9], [10], В. Юрчишину, О. Онищенку [13], М. Маліку [6], І. Лукінову [4], [5], в яких автори із власних позицій дають оцінку аграрній та земельній реформам, що загалом ознаменували ті трансформаційні процеси, які пройшли у агарній сфері.

Проте всі оціночні судження були зроблені ще на початку 2000-х рр. Тому виникає потреба на тлі сучасних подій об’єктивно оцінити історію реформування сільськогосподарського сектору в 1991 – 1999-х рр., щоб у подальшому, узагальнивши отриману інформацію, а також врахувавши усі недоліки та помилки, зроблені у той період, розробити досконалішу стратегію розвитку аграрної сфери економіки України.

Отже, метою цієї статті є комплексне дослідження історичних аспектів проведення реформування аграрного сектору упродовж першого десятиліття існування незалежної держави.

Адміністративно-командна система управління у СРСР привела наприкінці 1980-х рр. до занепаду усі галузі, що форму-вали економіку держави. Не оминуло його і сільське господарство, кризовий стан розвитку якого був зумовлений монополією дер-жавної власності на землю, майно і вироблену продукцію, пануванням колгоспно-радгоспної форми організації товарного виробництва, а також одержавленням соціально-економічних відносин на селі. За таких умов держава виявилася неспроможною раціонально використовувати головне багатство – землю.

Необхідність реформування земельних відносин в Україні була визнана керівництвом країни ще на початку 90-х рр. Зокрема, оцінка соціально-економічного стану в сільському господарстві України того часу міститься у праці В. Масола “Упущеный шанс”. У ній констатується наявність кризових явищ у аграрному секторі та продовольчих труднощів в Україні, неефективна діяльність колгоспів і радгоспів. Автор також вказує на потребу введення ринкових відносин до агропромислового комплексу в усіх його ланках без будь-яких обмежень [7, 5].

Після розпаду Радянського Союзу, а з ним і центра-лізованої планової системи, в Україні розпочалося негайне реформування усіх галузей економіки. Визначальна роль відводи-лася сільськогосподарському сектору, де керівництво намагалося вдосконалити соціально-економічні відносини шляхом проведення аграрної реформи (багатоетапного і відносно тривалого у часі процесу, мета якого полягала у трансформації суспільних аграрних відносин шляхом реорганізації агропромислового комплексу через переведення командно-адміністративної економіки, що склалася в СРСР, на засади приватновласницького землеволодіння та ринкової економіки, а також інтегрування селян до сфери агро-бізнесу).

Науковці по-різному визначать аграрну реформу і її завдання. Так, В. Юрчишин і О. Онищенко дотримувалися думки, що аграрна реформа – це здійснення соціально-економічних пере-творень у продовольчому секторі економіки і передовсім у сільському господарстві, які можна розглядати загалом як найбільш суттєву складову сучасної аграрної політики [13, 191]. М. Малік стверджував, що завдання аграрної реформи полягає у забезпеченні продовольчої безпеки країни і конкурентоспромож-ності сільськогосподарської продукції на світовому ринку [6, 10]. І. Баланюк розглядав аграрну реформу як чітко сформульовану, скоординовану за етапами і механізмами здійснення, підпорядко-вану стратегічній меті єдність соціальних, економічних, орга-нізаційних і правових заходів, покликаних вивести продовольчий сектор на рівень найбільш аграрно розвинутих країн при обов’язковому забезпеченні стійкого і надійного підвищення рівня життя населення України [1, 11]. А П. Cаблук уважав, що аграрна реформа не може здійснюватися відірвано від реформу-вання економіки країни загалом. Тобто вона перебуває під постійним впливом інших складових і сама певною мірою на них впливає [10, 3].

Ядром аграрної реформи стала земельна реформа – комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійсне-ння яких мало на меті удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного ладу, адекватного характерові соціально орієнтованої ринкової економіки країни.

Слід зазначити, що досить часто у науковій літературі земельна реформа є тотожною з аграрною. Проте лінгвістична подібність назв реформ не має значення: реформи різні, але вони пов’язані між собою, оскільки спрямовані на піднесення рівня сільськогосподарського виробництва. Їх відмінність полягає у законодавчому розмежуванні суспільних відносин, що реформу-ються. Земельна реформа спрямована на реформування суспільних земельних відносин, аграрна – на реформування суспільних аграрних відносин. До того ж, на думку С. Живори, земельна реформа була одним із напрямів проведення аграрних транс-формацій і становила їх перший етап [2, 17].

Науковці по-різному визначають періодизацію обох реформ. Виокремлюється два етапи аграрних трансформацій. Перший – 1991 – 1999 рр. (становлення нових форм господарювання, заснованих на приватній власності на землю і майно), другий розпочався після 2000-го року і триває досі (завершення реорга-нізації колективних сільгосппідприємств та утвердження прозорої інфраструктури агроринку).

Земельна реформа провадилася у три етапи. Перший (бере-зень 1991 – листопад 1994) був пов’язаний із інвентаризацією земельного фонду України з визначенням юридичних і фізичних осіб, які були власниками певних земельних масивів або ділянок, створювали резервні фонди земель з метою їх подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням. На другому етапі (1994 – 1999) проведено безоплатну передачу землі в колективну та приватну власність для виробництва сільсько-господарської продукції на добровільних засадах, виходячи з того, що земля повинна належати тим, хто її обробляє. Проведено поділ земель, які були передані до колективної власності, на земельні частки (паї) без виділення їх в натурі і видані документи – сертифікати на право приватної власності на земельну частку (пай). Третій етап розпочався у грудні 1999 р. – з моменту реорганізації колективних сільгосппідприємств. І багато хто вважає земельну реформу незавершеною до цього часу.

Отже, аграрна і земельна реформи розпочалися майже одно-часно. Характерним є й те, що в низці регіонів України реформу-вання форм власності та господарювання відбувалося ще до проголошення незалежності України. По-перше, почалося пере-творення радгоспів у колгоспи. У липні 1990 р. статус колгоспів одержали радгоспи “Комуніст” Любомирського району Волинської області, а на початку 1991 р. радгоспи “Косовський” у Івано-Франківській області, “Старосамбірський”, “Прикордонник”, “Прогрес”, “Стрілківський”, “Дніпровський” у Львівській області, імені Мічуріна та “Маринівський” у Миколаївській області [ІІ, 41]. По-друге, створювалися агрофірми, в яких виробничі відносини будувалися на принципах госпрозрахунку, виникли аграрні кооперативні об’єднання і малі підприємства [І, 71], [ІІІ, 40 – 42].

18 грудня 1990 р. Верховна Рада Української РСР схвалила постанову № 563-ХІІ “Про земельну реформу”, відповідно до якої всі землі республіки були оголошені об’єктом реформи. Мета реформи полягала у перерозподілі земель із одночасним наданням їх у довічне успадкування володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. Також було прийнято Земельний кодекс УРСР, що перед-бачав реформування наявного права на землю – користування землею – за трьома формами: 1) довічне успадковане володіння для громадян; 2) постійне володіння для сільськогосподарських і лісогосподарських підприємств і організацій; 3) користування (постійне і тимчасове, зокрема на правах оренди) для несільсько-господарських та інших підприємств, установ, організацій і громадян.

Продовження земельної реформи відбулося в січні 1992 р., коли був прийнятий Закон України “Про форми власності на землю”, який закріпив такі форми власності на землю, як державна, колективна та приватна. Усі вони оголошувалися рівноправними [ІХ]. У березні 1992 р. Верховна Рада ратифікувала ще важливі документи – Земельний кодекс, прийнятий у 1990 р., та Поста-нову № 2200-ХІІ “Про прискорення земельної реформи і прива-тизації землі” [VІІІ]. Зміни й доповнення до цього Закону і Земель-ного кодексу фактично перетворилися у новий Земельний кодекс.

Тому є всі підстави вважати, що нова редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р. була однією з форм реалізації земельної реформи і спрямовувалася на перехід до ринкових відносин. З прийняттям цього документа в новій редакції відкрився шлях до ухвалення дуже важливих законодавчих та інших нормативно-правових актів. Один із них – постанова Верховної Ради “Про прискорення земельної реформи і приватизацію землі” затвердила нові форми державних актів на право приватної власності на землю та право постійного користування нею. А Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. “Про приватизацію земельних ділянок” [VІІ] надав можливість безоплатно передавати у приватну власність присадибні земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, будівництва й обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садів-ництва, дачного і гаражного будівництва у межах норм, встанов-лених Земельним кодексом України.

Одночасно із прийняттям нормативно-законодавчих актів у 1991 – 1993 рр. відбувалася інвентаризація земель сільсько-господарського призначення. На її основі був сформований фонд земель запасу, за рахунок якого 1,3% усіх сільськогосподарських угідь країни відводилися для створення фермерських господарств.

Набрали обертів процеси, пов’язані з роздержавленням й приватизацією земель сільськогосподарських підприємств, передачі громадянам ділянок у приватну власність. Якщо станом на 1 січня 1992 р. усі земельні угіддя країни перебували у державній власності, то на 1 січня 1993 р. в приватній власності громадян вже було 13,8 тис. га землі (0,02% земельної площі країни і 141,8 тис. га – у власності недержавних сільськогосподарських підприємств (0,24%) [3].

Наступний період реформування аграрного сектору визначив Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666 “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”. За ним встановлювалося, що потрібно провести поділ земель, які передано у колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі і видачу документа-сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай). До того ж вказувалося на право вільного розпорядження селянином земельною часткою (паєм), яке може бути об’єктом купівлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. Акцент робився на тому, що член колективного госпо-дарства має право виходу з нього з своєю земельною часткою (паєм) і виділення її в натурі з видачею державного акта на право приватної власності на землю з відповідними правами розпо-рядження земельною ділянкою без зміни її цільового призна-чення. Слід зазначити, що цей указ базувався на досвіді окремих регіонів, оскільки на той час Сумська, Івано-Франківська і Львівська області вже почали вводити свої регіональні зразки документів, що підтверджували право приватної власності на земельну ділянку (пай). В окремих регіонах, зокрема в Глобинському районі Полтавської області, право на земельний пай надавалося не тільки колишнім колгоспникам, а й працівникам соціальної сфери села [8, 4].

За час проведення земельної реформи з 1994 до 2000 р. із загальної площі земель у 60,3 млн га 26,7 млн га було передано у власність недержавних сільськогосподарських підприємств, що становило 44,2% земельного фонду держави. Площа земель у власності та користуванні громадян зросла у 2,7 рази і сягала 7 млн га, з них 0,8 млн га залишалося у фермерів [3]. До 1 грудня 1999 р. в Україні понад 6 млн сільських жителів отримали сертифікати, що підтверджували їх право на виділення земельних паїв у приватну власність.

Цей період реформування був достатньо складним і тривалим, оскільки був пов’язаний із зміною психології селян, їх способу мислення, укладу буденного життя. Але наявність у більшості сільських жителів сертифікатів, що гарантували право на земельну частку (пай) і відсутність при цьому реальних земельних ділянок (виділених на місцевості), не могла забезпечити формування повноцінного ринку землі в Україні та не сприяла підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва.

Слід зазначити, що загалом 1990-ті рр. в історії проведення як агарної, так і земельної реформи були не зовсім вдалими. Як виявилося, держава дуже слабо регулювала трансформаційні процеси. На думку відомого вченого економіста І. Лукінова, ринкові і державні регулятори спрацьовували у той час тільки на при-скорення втрат національного товаровиробництва і розширення простору для зовнішньоторговельної експансії продуктів харчування на український ринок. Цінова, податкова і фінансово-кредитна політика держави, що активно впливає на рівень доходності сільськогосподарських товаровиробників, перетворилася з актив-ного стимулятора проведення ефективних агропродовольчих реформ на могутню руйнівну силу виробничого і ринкового потенціалу [5, 4].

Спроби негайно трансформувати колгоспи і радгоспи, не створивши елементарних економічних передумов для формування конкурентоздатних, більш продуктивних нових господарських структур, не дали позитивних результатів. Була зруйнована і розкрадена значна частина основних фондів сільськогосподарського сектору [4, 241]. Річні темпи скорочення основних засобів загалом, обладнання і транспортних засобів зокрема досягли 8 – 10%. Рівень оновлення техніки становив менше 3%, до того ж її вибу-вання було майже в 4 рази більше.

Істотно знизився відсоток отримання валової продукції сільського господарства. Якщо у 1990 р. сільськогосподарські підприємства виробляли 72,5% валової продукції сільського госпо-дарства, то у 2002 р. усього 40,1%. Рентабельність сільсько-господарських підприємств впала з 46,8% у 1994 р. до 10,6% у 1995 р. Тваринництво перейшло в розряд хронічно збиткової галузі [ІV]. Оскільки не тільки різко знизився генетичний потенціал поголів’я худоби, але водночас погіршився кадровий склад працюючих у сільському господарстві [9, 68].

У 1990 р. із 12 421 господарства збитковими було визнано тільки 51, що становило 0,41%, у 1994 р. із 12 455 підприємств збитковими було вже 715 (5,7%), у переломному 1995 р. 30,2% – стали збитковими, а у 1998 р. – збитковими були 91,9% під-приємств, а прибутковими усього 1 011 із 112 421 [V].

Висновки. Перший етап проведення реформування аграрного сектору не розв’язав багатьох важливих проблем. Так, не було створено ринкового за змістом економічного механізму. Крім того, стратегія і тактика проведення як аграрної, так і земельної реформи мала чимало недоліків, помилок і збоїв. Законодавчі і виконавчі органи так і не спромоглися впровадити у життя соціально орієнтовану схему приватизації державної земельної власності з належною послідовністю і наполегливістю. А постійне запізнення з правовим забезпеченням і низький рівень роз’яснювальної роботи серед населення тільки погіршували очікувані результати. Усе це привело до різкого падіння економічних показників у аграрному секторі та вплинуло на зниження рівня життя селян, втрату ними не тільки життєвих орієнтирів, а дуже часто і робочого місця.

Перспективним напрямом подальшого вивчення цієї проблеми є дослідження реформування аграрного сектору на початку ХХІ ст.
Джерела та література

І. АМАПУ. Документи департаментів реформування сільського господарства, кадрової політики, аграрної освіти та науки. – Ф. Р27. – Оп. 1. – Спр. 445. – 88 Арк.

ІІ. АМАПУ. Документи департаментів реформування сільського господарства, кадрової політики, аграрної освіти та науки. – Ф. Р27. –Оп. 1. – Спр. 503. – 88 Арк.

ІІІ. АМАПУ. Документи департаментів реформування сільського господарства, кадрової політики, аграрної освіти та науки. – Ф. Р27. – Оп. 1. – Спр. 504. – 55 Арк.

ІV. Поточний архів селянської спілки України. Інформація про роз’яснення сільським товаровиробникам принципів ринкових відносин. – 1999 р. – Січень.

V. Поточний архів Асоціації фермерів України. Доповідь М.І. Шкар-бана на VI з’їзді Асоціації фермерів України. – 1996. – Березень.

VІІ. “Про приватизацію земельних ділянок”, Декрет Кабінету Міністрів № 15 – 92 від 26 грудня 1992 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/15-92.

VІІІ. “Про прискорення земельної реформи і приватизації землі” Постанова Верховної Ради № 2200-ХІІ від 13.03.1992 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2200-12.

ІХ. “Про форми власності на землю” Закон України № 2073-XII від 30 січня 1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/2073-12.
1. Баланюк І.Ф. Реформування в аграрному секторі регіону / І.Ф. Ба-ланюк. – К. : ІАЕ УААН. – 1999. – 270 с.

2. Живора С.М. Аграрна реформа в Україні (1991 – 2001 рр.) : автореф. дис. … канд. істор. наук : 07.00.01 “Історія України” / Станіслав Михайлович Живора. – Запоріжжя, 2002. – 24 с.

3. Земельна реформа в умовах незалежності [Електронний ресурс] // Державне агентство земельних ресурсів України. – Режим доступу до сайту: http://land.gov.ua/istorija-zemelnoji-sluzbu/92929-zemelna-reforma-v-umovah- nezalechnosti.html.

4. Лукінов І.І. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сто-ліття) / І.І. Лукінов. – К. : Наукова думка, 1997. – 455 с.

5. Лукiнов I.I. Регулюючі ринкові i державні механізми в агро-бiзнесi в Українi / І.І. Лукінов // Соцiально-економiчна ситуація та шляхи подолання кризового стану в агропромисловому комплексі України ׃ зб. наукових праць Інституту землеробства УААН / за ред. М.Й. Маліка. – К. : IАЕ, 1999. – С. 4 – 6.

6. Малік М.Й. Реформування власності і реструктуризація підприємств АПК / М.Й. Малік // Економіка АПК. – 2007. – № 11. – С. 9 – 13.

7. Масол В. Упущенный шанс / В. Масол. – К. : Молодь, 1993. – 152 с.

8. Пугачов М., Кобець М. Земельна реформа в Україні / М. Пуга-чов, М. Кобець. – К. : АPHD, 2004. – 24 с.

9. Саблук П.Т. Аграрна складова в економічних реформах України / П.Т. Саблук // Вісник НАН України. – № 2. – 2001. – С. 67 – 75.

10. Саблук П.Т. Становлення аграрної політики в Україні / П.Т. Саб-лук // Економіка АПК. – № 1. – 2006. – С. 3 – 7.

11. Україна на зламі історичних епох (формування нових вироб-ничих відносин в аграрному секторі економіки сучасної України (1991 – 2000 роки) / Л.Ю. Беренштейн, Г.П. Мигрин, П.П. Панченко та ін. ; за заг. ред. В. Смолія. – К. : Ін-т історії України, 2000. – 396 с.

12. Українське село у 20 – 90-х роках ХХ століття (короткий історико-економічний нарис / Л.Ю. Беренштейн, Г.П. Мигрин, П.П. Пан-ченко та ін. – К. : НУ НАНУ – НАУ, 1998. – 122 с.



13. Юрчишин В.В., Онищенко О.М. Аграрна реформа: суть і особливості розвитку / В.В. Юрчишин, О.М. Онищенко // Сучасна аграрна політика: проблеми становлення / за ред. П. Саблука та В. Юрчишина. – К. : Освіта, 1996. – С. 191 – 224.
Федоренко Янина. Особенности начального этапа реформирования аграрного сектору в Украине: исторический аспект. Статья посвящена исследованию исторических аспектов реформирования аграрного сектору в Украине в 1991 – 1999-х годах. Автор дает характеристику начальному этапу проведения аграрной и земельной реформ в сельскохозяйственном секторе. Анализируется нормативно-правовая база реформ, а также процессы реорганизации колхозной системы и приватизации земельного фонда.

Ключевые слова: аграрный сектор, аграрная и земельная, разгосударствление, приватизация, земельный пай.
Fedorenko Yanina. Peculiarities of initial stage of agrarian sector reform in Ukraine: historical aspect. The article is devoted to the research of historical aspects of reforms of agrarian sector in Ukraine in 1991 – 1999. The author characterizes an initial stage of launching agrarian and land reforms that started transformation process in economics; analyzes regulatory basis of reforms as well as processes of reorganization of a collective farm system, denationalization and privatization of land fund.

Key words: agrarian sector, agrarian and land reforms, denationalization, privatization, land share.



УДК 821.162.1.09:821.161.2 “1918/41”

Х 76
Леся ХОМИЧ
БРУНО ШУЛЬЦ У ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ

МІЖВОЄННОЇ ГАЛИЧИНИ: ФОРМУВАННЯ ІМІДЖУ МИТЦЯ І ПИСЬМЕННИКА
У статті проаналізовано процес формування іміджу митця та письменника Бруно Шульца у публічному просторі міжвоєнної Галичини. Зроблено огляд перших виступів Б. Шульца перед галицькою публікою як художника та літератора. Про-аналізовано відгуки в міжвоєнній дрогобицькій пресі та рецензії критиків на його творчий доробок.

Ключові слова: експозиція, рецензія, публічність, імідж.
Постановка проблеми. Сучасне шульцознавство вирізняється значними кількісними характеристиками та тематичним розмаїттям. Отже, становлення Бруно Шульца як художника та письмен-ника простежується чи не у кожній праці. Проте окремо форму-ванню іміджу мистця не присвячено жодної розвідки. Отже, назріла необхідність дослідження цієї проблеми для подальшого відтво-рення цілісної картини життя та творчості видатного Дрого-бичанина.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зберігає наукову актуальність ґрунтовна праця Є. Фіцовського [3]. Процес входже-ння Бруно Шульца до галицького публічного простору розглянуто в монографії Єжи Яжембського [16]. Дослідник аналізує перші публічні виставки художника, його входження до польських літе-ратурних кіл та формування іміджу письменника. Р. Мних пише про визначальну роль Дебори Фоґель у житті та творчій долі Шульца, становленні його як письменника зокрема [2]. Спеці-ально перших публічних виступів Шульца торкався Ґ. Юзефчук,

© Хомич Леся, 2014

який стверджує, що, незважаючи на інші поширені думки, художня творчість Шульца була відомою і шанованою [17]. Формування іміджу Шульца як митця та письменника можна простежити також із праць мемуарного характеру. Зокрема, спогади учнів Шульца зібрав відомий шульцознавець В. Будзінський [9]. У більшості із них переважають свідчення про незрозумілість і непопулярність Шульца в його оточенні. Інколи галицька, зокрема дрогобицька, публіка піддавали його творчість гострій і дошкульній критиці.

Метою статті є дослідження процесу формування іміджу митця та письменника Бруно Шульца у публічному просторі міжвоєнної Галичини.

Першим відкриттям Шульца як учня дрогобицької гімназії ім. Франца Йосифа в дрогобицькому публічному просторі можна вважати видання поштової листівки з фотографією його скульптурної роботи та підписом: “Робота Бруно Шульца, учня шостого класу Гімназії в Дрогобичі”. Поштівка найімовірніше була приурочена до 50-ліття гімназії та була видана за сприяння батька молодого мистця, проте невідомо чи на його кошт [9, 229]. Творчий потенціал молодого Шульца розвивається зі вступом 1918 р. до групи “Kalleia” (“Красні речі”), у колі якої створюються автопортрети та перші портрети приятелів [3, 482]. До слова, група стала джерелом витоку єврейської інтелігенції. До її складу входили такі майбутні видатні постаті, як Марія Темпеле, Отокар Явровер та ін.

Однозначно, першими кроками до публічності були не літературні досягнення Шульца, а представлення його особи невеликій публіці як мистця-графіка творів мазохістського змісту, скомпонованих у цикл під назвою “Ідолопоклонна Книга” при-близно 1920 р. Провокаційна тема “Книги” змушувала Шульца шукати прихильників у Львові та дальших містах. Уже в березні 1922 р. у Варшаві в Товаристві заохочення красних мистецтв відбулася перша виставка графіки Шульца [3, 246]. Наступна відбулась у червні 1922 р. під час “Весняного Салону” у Львові, учасниками якого було шістдесят художників. Було експоновано роботи таких видатних митців, як Ксаверій Дуніковський, Леопольд Готліб, Еміль Крха, Фридерик Пауч, Леон Вичулковський, Ста-ніслав Виспянський. На виставці експоновано два десятки праць Б. Шульца, з них десять із циклу “Ідолопоклонна книга”. Більшість малюнків і графіки походила з приватних колекцій [17, 687]. Відгуком львівських мистецьких заходів була публікація A. Бенен-стока у львівському журналі “Chwila” [5, 4], декілька років пізніше там же була опублікована рецензія-огляд А. Лаутербаха, присвячена графіці Шульца [22, 3]. До слова, А. Лаутербах пізніше клопотав і про співпрацю Бруно з сатиричним тижневиком “Chochol”, органі-затором якого він був [1, 233]. Проте жодної роботи Шульца у цьому часописі не було опубліковано.

Звичайно, відгукам критиків передували виставки робіт Шульца у Вільні, Львові, Кракові та перша персональна виставка графічних робіт у Трускавці. Вона відбулася влітку 1928 р. в одному з санаторіїв і викликала різноманітні оцінки у пересічних відвідувачів. Після відвідин експозиції Шульца професором Львів-ської Політехніки Максиміліаном Туле роботи було названо “огидною порнографією”, а самій виставці загрожувало закриття [3, 53]. Перший невдалий дебют Б. Шульца врятував Раймунд Ярош, що було зумовлене, як вважають деякі науковці, особис-тими та діловими зв’язками Яроша з Ізидором Шульцом [23, 101]. Наступній трускавецькій виставці 1930 р. передує оголошення на сторінках “Głos Drohobycko-Borysławsko-Samborsko-Stryjski” під назвою “Незвикла імпреза артистична в Трускавці”: “Як довідуємось найближчими днями буде розпочата виставка малюн-ків і графік БРУНО ШУЛЬЦА в залі Оздоровчого клубу в Трускавці. Спільна виставка, що недавно відбулась у Весняному Салоні у Львові показала талант цього видатного графіка, про що свідчать з ентузіазмом подані відгуки всієї без винятку львівської преси. Доказом успіху є те, що Львівська галерея придбала для своєї колекції два малюнки цього мистця…” [25, 5]. У середині серпня 1930 р. і справді відбулася виставка графіки Б. Шульца, яка, судячи з відгуків місцевої преси, була дуже успішною, позаяк “високий рівень образів і графіки цього естета привернув увагу одного із відомих критиків, який зачислив Шульца до одного з найвитонченіших (тонких) графіків сучасної Польщі” [20, 6].

Попри старання Шульца донести широкому загалові свої графічні роботи, лише “Цинамонові крамниці” принесли йому світову славу. Велике значення для його становлення як письмен-ника мало налагодження зв’язків із представниками літературних та мистецьких кіл. Зокрема, з листування з молодим студентом польської філології Ягеллонського університету Владиславом Ріфом почалася літературна творчість Шульца. 1925 р. Шульц знайомиться з С. Віткевичем, а 1930 р., відвідуючи Віткаци в Закопаному, налагоджує контакти з Деборою Фогель, в якій знайшов інтелектуально близьку йому особистість. Саме завдяки клопотанням Д. Фогель, за посередництвом Магдалени Грос було встановлено зв’язки з Соф’єю Налковською. Як відомо, ця зустріч була визначальною для втілення творчих планів Шульца.

Не варто відкидати ролі родинного чинника в публічності Шульца. Смерть брата Ізидора Шульца неабияк вплинула на життя Шульців, а Бруно зокрема. Невідомо, наскільки швидше і грандіозніше розвинувся б творчий потенціал Бруно, якби йому не довелося, на зміну братові, стати єдиним годувальником родини. Педагогічна праця, якою він заробляв на прожиття, змушувала залишати творчі пориви другорядними.

Ознакою входження дрогобицького вчителя та митця до літературних кіл є хвиля рецензій у пресі, серед яких переважають доброзичливі відгуки та критично-літературні рефлексії. Одним із перших таких відгуків була рецензія Т. Брези, що вислов-лювала захоплення автором “Цинамонових крамниць”. Бреза звертає увагу на мову Шульца, що “справляє враження надзвичайно багатої простоти” та заслуговує окремої розвідки [7, 350]. Слід відзначити, що у 2013 р. була віднайдена ще одна невідома досі рецензія на шульцівську прозу під назвою “Дивний поет. За прилавком цинамонових крамниць Бруно Шульца”, підписана ініціалами Sz. G. Рецензент відзначає спорідненість автора “Цинамонових крамниць” з Ф. Кафкою, проте вказує і на те, що “Шульц є для польської літератури є явищем самодостатнім і від минулого незалежним. Сильна, нова індивідуальність письмен-ницька, на яку критики повинні звернути увагу. Вражає новизна і не банальність тематики, що ніколи раніше в літературі не використовувалася. Усе дивне і фантастичне… Свідчить це, без сумніву, про багату і оригінальну уяву письменника” [34, 3]. Одночасно з’являються амбіційніші синтетичні статті, що інколи знаходять відгук у повоєнних роботах. З числа тодішніх критично-літературних статей вирізняється робота Леона Півінського, розміщена в періодиці “Rocznik Literacki” [28, 106 – 107], а згодом і в журналі “Wiadomości Literackie” [27, 3]. Автор пише про “Цинамонові крамниці” як про дуже оригінальну і правдиво фантастичну симфонію дитинства. Твір загалом, за аналізом Півінського, виходить за межі будь-яких класифікацій, дуже багатосторонній і багатозначний. Погляди Л. Півінського були розвинені іншими рецензентами. Його напрацювання можна вважати підґрунтям популярності Шульца в літературних колах.

Сном повним фантастики називає “Цинамонові крамниці” критик видання “Tygodnik Illustrowany” Я. Яновський. У своїй публікації він пише про незвичність твору Шульца, відсутність психоаналітичних з’ясувань та захоплюючої інтриги у тексті. На думку критика, Шульц переносить дитячі спогади з малого містечка у вимір фантастики, світ дивної казки, що анітрохи немає якоїсь звичайної алегорії чи відповідних життєвих ситуацій. Фантастич-ність тут не тільки в стилістичних фігурах, але і в самому перебігу подій [15, 385].

Серед інших авторів можна виокремити З. Несьоловську-Ротертову [24], Т. Холендера [14], Е. Красовську [18], які акцентують увагу на особливості стилю і мови творів Шульца, A. Гжимала-Седлецького [13] та ін. На думку останнього, Шульц володіє настільки гострими і тонкими відчуттями, що нагадує телепата, який здатний сягнути до нових вимірів дійсності. Прикладом критично-літературного відгуку в такому ж дусі може слугувати виступ Віктора Годзішевського на сторінках “Poradnik Językowy” в 1935 р. зі статтею в іронічному дусі. “Автор, заполонений аверсією до нормальної мови”, – пише Годзішевський [13, 4].

Не лише між літературними критиками були розбіжності в оцінці творчості Шульца. Виявом захоплення особою Шульца з боку преси є звернення редакції місцевої газети “Głos Drohobycko-Borysławski” до читачів. Зокрема, 24 грудня 1933 р. редактор тижневика М. Танненбаум на першій сторінці видання пові-домляє своїх читачів про те, що вдалося “залучити до сталої співпраці з редакцією газети пана професора Б. Шульца, відомого на сьогодні літератора, автора повісті “Цинамонові крамниці”, яка викликала щире захоплення у колах літературних критиків” [26, 1]. Крім того, на останній сторінці номера міститься ще одна згадка про Б. Шульца. У рубриці під назвою “Наш співвітчизник в числі провідних польських письменників” редакція з гордістю пові-домляє про те, що “останніми днями на книжкових полицях магазинів з’явилася в продажі повість дрогобичанина Шульца, ажіотаж за якою частково відбувається і в нашому місті”. Редакція також зазначає, що “літературні кола столиці з нетерпінням чекали цієї праці, яка стала сенсацією сезону і одним із рідкісних явищ на літературній ниві. В особі цього дебютанта, але вже дозрілого автора постає польська література як репрезентація фантастичних і дивних закамарків людської душі” [29, 4]. Натомість пересічними читачами “республіки мрій” літературний дебют гімназійного вчителя був сприйнятий неоднозначно. За спогадами А. Хцюка, учня Шульца, на Дрогобич “як грім з ясного неба, впала вістка про книжку Шульца. Що, як? Що, хто? Той непоказний Шульц? І як? Цинамонові крамниці? Моя ж ти пані, чи він не того? (І кола на чолі...) [...] Одні насміхалися з Шульца, інші тільки дивувалися, а в гімназії вчителі почали обходити здалека” [4, 100].

Учням Шульца було мало відомо про його творчість, а дехто із них взагалі не здогадувався, що їх навчає видатний письменник. Учень гімназії ім. Ягелли А. Лібер розповідає: “Нам навіть не приходило на думку, що нас навчає великий митець. Про його творчість у середовищі гімназії ніхто нічого не розповідав, і ніхто з нас не помічав, що він займається літературою. Пам’ятаю, що про це лише одного разу згадував мій батько” [8, 79]. А. Шрайєр також констатує, що в Дрогобичі про Шульца ніхто ніколи так не згадував, як сьогодні. На його думку, в час Б. Шульца його твори могли читати тільки високоерудовані люди [8, 371]. На підтвердження читаності Шульца в міжвоєнному Дрогобичі можна навести слова Г. Юзефчука. У кімнаті-музеї Б. Шульца, де раніше розташовувалася гімназія ім. Ягелли, міститься як музейний експонат перше видання “Цинамонових крамниць” Шульца і “Фердидурке” В. Гомбровича. Книжки походять з бібліотек дрогобичан [17, 698].

Літературні досягнення гімназійного вчителя стали цілко-витою несподіванкою для дрогобицького середовища, проте одно-часно вони принесли шкільні почесті. У квітні 1936 р. Шульцові спеціальним декретом був наданий титул “професора” [32, 8], а у 1938 р. він досягнув ще вищого рангу серед дрогобицьких учителів: “Шульц Бруно, професор, нагороджений золотим акаде-мічним лавром ПАЛ (Польської Академії Літератури)” [33, 24].

Одночасно з письменницькою працею Шульц не полишав і свої малярські спроби. У грудні 1935 р. Шульц взяв участь у виставці львівських художників, що було висвітлено на сторінках “Tygodnik Illustrowany”. Автор публікації зауважує, що виставка зуміла об’єднати рівносильних митців трьох національностей: поляків, українців і євреїв; “звертають на себе увагу малюнки Шульца, з яких більшість є автентичними образами на склі” [21, 96]. Поруч із Б. Шульцом свої роботи представляли Фриц Клейман, Анджей Пронашко, Ярослава Музика. До слова, остання знана українська художниця, член Асоціації незалежних українських митців.

Бурхливу реакцію викликала епістолярія В. Гомбровича та Б. Шульца [31, 794]. Критик “Tygodnik Illustrowany” засуджує ідею публікації листування на сторінках “Studio”, тобто починати письменницьку кар’єру з персональної епістолярії було невдалим заходом. Зміст листів, вважає автор відгуку, більше свідчить про акторські здібності Гомбровича і Шульца, аніж про літературні.

Першим, хто з великим ентузіазмом відгукнувся на літературні починання Бруно Шульца, був С. Віткевич. Зокрема, на шпальтах часопису “Pion” у розвідці “Літературна творчість Бруно Шульца” автор висловлює своє захоплення письменницькими спробами Шульца та публічно визнає за ним найвищий мистецький ранг [36]. На сторінках “Tygodnik Illustrowany” розміщено інтерв’ю з Шульцом, де тексту передує вступ Віткевича у вигляді інформаційного нарису. С. Віткевич говорить про дивовижний талант та інди-відуальність автора, неймовірні враження від прочитання “Цина-монових крамниць”. Сам твір він називає явищем первороднім, а Шульца новою зіркою першої величини [35, 322].

Серед відомих критиків “Цинамонових крамниць” був Еміль Брейтер, який стверджує, що Шульц створив власний позачасовий і позапросторовий світ. На шпальтах “Wiadomości Literackie” він пише: “Вміння перебільшення подробиць, надання їм нових кольо-рів і незвичайних можливостей є особливим видом деформації реальності” [6, 4]. Міхал Хмельовец [10] характеризує творчість Шульца в загальній категорії “фантастика”; Ігнаци Фік [11] наго-лошує на різних визначеннях поняття часу залежно від галузі певної науки. Автор назвав Шульца найбільшим бунтівником проти часу.

Після публікації 1937 р. “Санаторію під Клепсидрою” Б. Шульц зіткнувся з другою хвилею рецензій. Першим рецензентом нового твору Шульца став його земляк, молодий літературний критик Артур Сандауер, який у повоєнні роки відіграв важливу роль у популяризації та інтерпретації творчості Шульца. На думку рецензента, друга збірка Шульцової прози поступається першій поетичною майстерністю. Рецензент вважає більш вдалою першу збірку, яка, на його думку, й була творчим дебютом письменника [30, 8 – 9].

Були і вкрай негативні відгуки на Шульцівську прозу авторства Казімєжа Вика і Стефана Напєрского. Критики не надавали письменству Шульца великої вартості. Своє бачення стосовно творів Шульца вони обґрунтовували тим, що його проза втікає від реальних суспільних і політичних проблем, закриваючись у автономному світі чистої літературності [37]. З прихильністю подав проблему Адам Кравчук у статті “Час у Бруно Шульца” [19]. Іншим реакціям критиків перешкодила війна.



Висновки. Формування іміджу Бруно Шульца як митця та письменника не було одномоментним явищем. Спочатку його ім’я прославили художні твори, що можна простежити на сторінках міжвоєнної преси. А з публікацією свого першого літературного твору Бруно Шульц став відомий галицькій публіці як письменник. Пересічний галицький читач не завжди сприймав його літературний доробок з розумінням, проте фахові літературні критики високо оцінювали письменницькі спроби Б. Шульца. Завдяки власному таланту та впливовим знайомствам Шульц зміг прославити свій край не лише як письменник, але і як художник та графік. Отже, підсумовуючи, можемо посперечатися з великим шульцологом Є. Фіцовським, що характеризує Шульца як “типового аутсайдера”. “Типовому аутсайдеру”, мабуть, не вдалося б виставляти свої графічні роботи під час колективних і власних виставок не тільки у рідних краях, але й поза його межами, не вдалося б без відповідної кваліфікації стати вчителем гімназії та бути успіш-ним педагогом (про що свідчать часті участі у конференціях учителів та відгуки учнів), налагодити зв’язки з найвизначнішими інтелектуалами Польщі, успішно публікувати результати свого творчого доробку і, крім того, публікуватися на сторінках літе-ратурних часописів як критик.

Перспективним напрямом дослідження є аналіз становлення Б. Шульца як митця та письменника світового рівня.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал