Випуск тридцять четвертий



Сторінка11/19
Дата конвертації18.12.2016
Розмір3.43 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

Медвидь Оксана. Военная деятельность Дмитрия Палиева. В статье показано участие Д. Палиева как организа-ционного референта в работе Военного комитета во Львове, освящается его военная деятельность в период становления Вооруженных сил ЗУНР и УНР 1918 – 1919 гг. Исследована деятельность Д. Палиева в годы Второй мировой войны, его роль в создании І-ой Украинской дивизии Украинской нацио-нальной Армии.

Ключевые слова: Дмитрий Палиев, легион УСС, Галицийская армия, Вторая мировая война, І-я Украинская дивизия Украинской национальной Армии, национально-освободительное движение.
Medvid Oksana. Dmytro Paliyev’s Military Activity. The article describes the partnership of Dmytro Paliyev as organizational referent in the work of Military Committee in Lviv, the activity during the period of formation of Armed Forces of West Ukrainian People’s Republic and Ukrainian People’s Republic in 1918 – 1919. D. Paliyv’s activity during World War II and his role in the creation of the 1st Ukrainian division in the Ukrainian national army is examined in the article.

Key words: Dmytro Paliyev, Ukrainian Spiel Legion, Galician army, World War II, 1st Ukrainian division of the Ukrainian national army, national-liberation movement.




УДК [001.9:061.2 – 053.5/.81]

(477.83/.86)“18”

П 167
Тетяна ПАНФІЛОВА
ЮНАЦЬКО-МОЛОДІЖНІ, КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ

ТА СПОРТИВНІ ТОВАРИСТВА ГАЛИЧИНИ (ХІХ ст.)
У статті досліджується зародження та встановлення молодіжних культурно-освітніх та спортивних товариств у Східній Галичині, їх роль у формуванні національної свідомості та структур українського громадянського суспільства.

Ключові слова: Східна Галичина, громадянське суспільство, національна свідомість, національно-культурний розвиток, моло-діжні культурно-освітні, спортивні товариства.
Постановка проблеми. Унаслідок реформ в Австрійській імперії ХІХ ст., просвітницьких ідей, сприятливих для націо-нального розвою, у Східній Галичині створювалися товариства, захоплені духом патріотизму та ідеєю національного визволення, просвітництва, які згодом відіграли винятково важливу роль у формуванні структур українського громадянського суспільства

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Діяльність гро-мадських товариств Східної Галичини (братств, молодіжних культурно-освітніх, спортивних, військових, просвітницьких та ін.) вивчали вітчизняні та іноземні дослідники. Актуальність і новизна дослідження полягає у висвітленні ролі цих товариств у побудові структур українського громадянського суспільства. У такому контексті ця проблема не вивчалася, тому авторський погляд є новим як з погляду науки, так і для відновлення національної пам’яті та встановлення історичної справедливості в умовах сьогодення.

Мета статті – дослідження історичних передумов зародження національно-патріотичного руху, політичної свідомості,

© Панфілова Тетяна, 2014

характеру діяльності та впливу молодіжних товариств на формування, становлення і розвиток структур українського громадянського суспільства у Східній Галичині.

Соціальні та культурно-освітні реформи в Австрійській імперії ХІХ ст. сприяли зростанню політичної активності галицької молоді. Великий вплив на розвиток національно-визвольного руху у Східній Галичині мала творчість Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова та інших видатних письменників й учених, а особливо діяльність створеного 1846 р. Кирило-Мефодіївського братства. Воно було політичним това-риством, яке поставило собі за мету освіту народу, скасування кріпацтва та кастових привілеїв, національну свободу поневоленим слов’янським народам і заснування федерації рівноправних слов’янських народів [9, 12]. У Східній Галичині першою культурно-освітньою молодіжною організацією був гурток “Руська Трійця” 1834 – 1843. А найдавнішим студентським товариством була “Січ”, створена у Відні 1867 року [9, 2], з учасників якої вийшли видатні постаті української науки та культури׃ Анатолій Вахня-нин – перший голова товариства “Просвіта”, Юліян Целевич – політичний діяч, Іван Горбачевський – професор Празького університету, Михайло Борискевич – професор університету у Граці, Іван Пулюй – видатний учений, професор політехніки у Празі.

Під впливом Кирило-Мефодіївського товариства та громадсько-політичного руху на Наддніпрянській Україні в 60-х рр. ХІХ ст. у Східній Галичині зародився ранньонародовецький напрям, учасники якого, переважно студенти, створювали громади. 1862 р. уже діяли дві громади Львівської Духовної семінарії та Львівського університету. Важлива роль у становленні молодіжного руху належала народовецькій пресі, зокрема часописам “Вечорниці” та “Мета”, які й сформували головні засади національно-політичної ідеології ранніх народовців. У червні 1862 р. громадівські орга-нізації були створені у Перемишлі й Самборі, а наприкінці 1863 – початку 1864 рр. у Станіславові та Тернопільській гімназії, одним із засновників якої був Іван Пулюй. Були започатковані також громадівські організації у Бережанах і Чорткові, а також у Дрого-бицькій гімназії. Галицькі громади мали сталу структуру, статут, а також свого війта, писаря, бібліотекаря і контролера. Влиття у лави громади сприймалося як вступ у козацький лицарський орден. Громадівці називали себе козаками, братами. Головна мета громад – національна самоосвіта, поширення української мови та ознайомлення з мовно-літературними здобутками часописів громади, зокрема газети “Мета”. “Це защита наша і котру ми якнай-дальше розширяти усіма силами стараємося”, – заявляв відомий діяч громад Дмитро Танячкевич.

Однією з найцікавіших сторінок діяльності громад було видавання власних рукописних часописів, зокрема у Львівській Духовній семінарії та Станіславівській гімназії (“Клепайло”, “Гомін”, “Фірман”, “Віщун”, “Зірка”).

Отже, громадам належала важлива роль у формуванні українського національного руху в Галичині та становленні неформальних ранньонародовецьких громад [7, 380 – 388].

Характерною особливістю Східної Галичини було те, що молодіжні спортивно-руханкові товариства – Соколи, скаутсько-пластові та січові організації мали передовсім національно-патріотичний характер. Головна мета їх діяльності полягала в тому, щоб засобами спорту і дисципліни зміцнити духовно та фізично молоде покоління, розвинути у ньому національну свідо-мість і, таким чином, підпорядкувати його діяльність реалізації гасла “Все для Батьківщини”.

У країнах Західної Європи, зокрема у Чехії, соколівський рух розпочався у середині ХІХ ст. Якщо 1882 р. на першому соколівському зібранні у Празі взяло участь 720 спортсменів, то на 5 з’їзді – уже 20 тис, а до 700 соколівських товариств входило понад 75 тис членів [6, 67 – 69].

У Галичині польські товариства “Сокіл” були створені 1881 р. у Львові, Тернополі, Бродах, Рогатині, Заліщиках, Золочеві, Теребовлі, Чорткові, Зборові, Підгайцях, Олеську, Гусятині, Буську. Українські товариства “Сокіл” були створені аж наприкінці ХІХ ст. (1892 р.) переважно студентами товариства “Ватра” у Львові та “Академічного Братства” 1896 р. [9]. Згодом “Академічне Братство” об’єдналося з академічним товариством “Ватра”, створивши одну “Академічну Громаду”, до якої входили Богдан Лепкий, Володимир Нагірний та ін. 1883 р. Іван Франко та Володимир Лаврівський підготували проект статуту товариства “Сокіл”. Руханкове товариство “Сокіл” було корисним для “Просвіти”, бо доповнювало його організаційно-освітню діяльність під гімнастично-освітнім оглядом [1].

Установчі збори товариства “Сокіл” відбулися 17 липня 1892 р. у приміщенні “Народного Дому” за участю академічної та ремісничої молоді. На зборах із доповіддю про статут товариства виступив Володимир Лаврівський, а щодо його назви розглядалися різні пропозиції: “Січ”, “Львівська січ”, “Галицький лев”, “Руський лев”, “Український лев”. Згодом учасники зборів погодилися з назвою “Сокіл” як всеслов’янською ідеєю. Головою-старшиною “Соколів” обрали директора “Народної торгівлі” Василя Нагірного. 1904 р. до товариства “Сокіл” вступив великий гурт студентів на чолі з Ярославом Ярославенком, композитором гімну “Соколи – Соколи”, слова до якого написала Костянтина Малицька. Вона була також автором слів до багатьох патріотичних маршових стрілецьких пісень: “У Січі”, “Повставали козаченьки”, “Вгору прапор”, “В Січ вставай!”, “Гей на нашій Україні”, “Січ в поході”, які стали народними піснями.

Уперше гімн прозвучав 6 квітня 1901 р. на виступі львів-ського українського “Соколу”. У тексті гімну звучав заклик:


“Соколи – Соколи ставайте в ряди

Нас поклик борімось взиває

У здоровому тілі, здорова душа,

Де сила – там воля витає.

Як славно бувало козацькі сини

Боролись до смерти-загину

Боротись будемо соколи всі ми

За нашу святу Україну!

Лети же соколе, далеко в степи

У гори, луги та лимани!

Прапор наш сокільський високо неси

Під ним най народ вольний стане!” [9, 115 – 116]


Цей гімн став улюбленою патріотичною піснею “Соколів”, що популяризувала їх діяльності. Якщо 1903 р. діяло 20 “Січей” і 4 “Соколи”, то 1904 р. – відповідно 122 і 80. Наприкінці 1908 р. у селах і містечках Львівщини було 400 сокільсько-пожежних філій, які об’єднували 10 397 членів, зокрема 400 жінок. 66 філій мали свої бібліотеки, де було 3 500 книжок, 92 філії перед-плачували 144 газети. Члени філій збиралися у 124 читальнях “Просвіти” і 29 приватних домах. Філії товариства очолювали 118 селян-хліборобів, 51 священик, 9 службовців, 7 ремісників, 6 вчителів і 3 студенти університету [9, 82 – 85].

Упродовж 1880, 1882 рр. студентська молодь Львова об’єдну-валася навколо гуртка “Дружній Лихвярь”, а згодом “Академічного братства”. При “Дружньому Лихвярі” діяв літературно-історичний гурток, а згодом і правничий, до якого належали Кость Левицький, Євген Олесницький та Андрій Чайківський. У різні роки членами гуртка були Северин Данилович, Корнило Трильов-ський, Микола Шухевич, Степан Федак, Володимир Охримович та ін. Гурток функціонував під егідою “Академічного братства” та співпрацював з “Академічним гуртком” [7]. 1883 р. при “Акаде-мічному братстві” розпочав діяльність “Етнографічно-статистичний гурток”, ініціатором створення якого був Іван Франко. Щодо програми його діяльності, Іван Франко у листі до Климентини Попович писав, що членом гуртка може бути кожен, хто збирає матеріали – казки, пісні, приповідки та відповідає на квестіонари. На першому засіданні Іван Франко виголосив доповідь: “Статис-тика, яко метода і наука”. Він був фактичним керівником та організатором діяльності гуртка, складав квестіонари про народне життя та виголошував доповіді: 20 листопада 1884 р. – “Критич-ний огляд подій 1846 року у Східній Галичині”, а 2 грудня – “Історія скасування панщини в Галичині 1848 – 1850 рр.”.

В “Етнографічно-статистичному гуртку” Іван Франко співпрацював із Михайлом Драгомановим, зокрема надіслав йому реферат з італійської та французької літератури “Про народну словесність”. У листопаді 1884 р. у складі “Академічного братства” створився ще один “Літературно-науковий гурток”. Широку наукову діяльність проводила й “Академічна громада”, що налічувала 25 членів, до якої входили: Степан Томашівський, Володимир Гнатюк, Євген Дзерович, Іван Білик, Степан Шухевич, Іван Макух, Іван Герасимович та ін. У 1884 р. створився “Економічно-соціологічний гурток”. Тоді ж в “Академічній громаді” почав діяти гурток, який мав 4 секції: літературну, історично-правову, природничо-філо-софську та соціально-економічну [8].

Студентські товариства сприяли формуванню національної свідомості молодої інтелігенції. З їхнього середовища вийшла ціла плеяда видатних громадсько-політичних і культурних діячів Східної Галичини ХІХ – початку ХХ ст.: Іван Франко, Кость Левицький, Євген Петрушевич, Євген Олесницький, Северин Дани-лович, Кирило Трильовський, Лонгин Цегельський, Степан Федак, Володимир Охримович, Микола Ганкевич, Володимир Гнатюк, Степан Томашівський та багато інших особистостей [4, 274 – 278].

17 вересня 1880 р. у Коломиї відбувся перший з’їзд україн-ських студентів Галичини й Буковини, в якому брали участь члени академічних студентських товариств: “Січ” у Відні, “Академічний гурток” та “Дружній Лихвярь” у Львові, “Союз” у Чернівцях – усього понад 40 учасників. У резолюції з’їзду йшлося про потребу видання літературно-наукового журналу та про об’єднання “Академічного гуртка” й “Дружнього Лихвяря”, а також про те, щоб “Академічний гурток” став літературно-науковим, а “Дружній Лихвярь” запомогово-позичковим товариством для всіх русинів-академіків без різниці партій. У зверненні до Академічного Сенату Львівського університету молодь вимагала відновити кафедру русько-української історії та закликала руських академіків громадно записуватися на русько-українські виклади. Однак 28 липня 1881 р. на це звернення української студентської молоді Сенат Львівського університету відповів, що “тепер до руської петиції не може прихилитися” [2, 182].

19 листопада 1881 р. відбулися перші збори “Кружка правничого” у Львівському університеті, яким керував професор Олександр Огоновський, членами якого були видатні постаті суспільно-політичного руху Галичини – Кость Левицький, Андрій Чайківський, Євген Олесницький, Андронік Могильницький та Гнат Дзерович [2, 183].

Яскравим виявом патріотичної діяльності соколівських товариств була тривала боротьба галицької молоді за український університет у Львові. У 1906 та 1907 рр. мали місце збройні сутички між польськими та українськими студентами. 30 червня 1910 р. у залі Львівського “Сокола” понад 600 українських студентів вирішили провести 1 липня 1910 р. в університеті нелегальне віче. Унаслідок збройних сутичок було вбито студента Адама Козака та арештовано 120 студентів [6]. 4 липня 1910 р. відбувся похорон Адама Козака, на якому були присутні у соколівських одностроях соколи зі Львова, Рогатина, Станіславова, Суховолі, Янова та інших міст. Над домовиною промову виголосив заступник голови “Сокола-Батька” відомий політичний діяч Лонгин Цегель-ський [2, 119 – 121].

Порівнюючи стан суспільно-політичного руху та рівень консолідації українських національно-патріотичних сил кінця ХІХ ст. з ситуацією у Східній Галичині за часів “Руської Трійці” та перших десятиліть після революції 1848 – 49 рр., Іван Франко писав, що внаслідок діяльності нової генерації української галицької молоді національно-визвольний рух піднявся на новий рівень. Бо “коли перед півстоліттям ледве трьох, ледве 10 людей почувалися до святого обов’язку коло неї трудитися, то нині до того обов’язку почувають вже тисячі – нині майже кожний русин інтересується публічними справами своєї вітчизни, а й між самим народом живіше розбуджується почуття своєї народності і своїх питомих інтересів” [10, 251, 256].

Саме цій благородній справі – патріотичному вихованню молодого покоління і була підпорядкована діяльність пластових організацій у Східній Галичині. Особливістю діяльності “Пласту” було те, що на відміну від “Соколів” і “Січі”, які охоплювали переважно дорослу молодь із 18 років, “Пласт” почав формувати особливості й національні ознаки характеру у молоді молодшого шкільного віку [5]. Тому “Пласт” проводив навчально-виховну роботу і поза школою. У циркулярі Верховної Палати акцентувалося, що “тільки цілковите відмежування “Пласту” від школи (йшлося про польські чи австро-німецькі школи) можна щойно виявити правдиву практичну вартість “Пласту” і принести наглядні правні успіхи” [6].

11 квітня 1912 р. уважається офіційною датою заснування викладачем української академічної гімназії у Львові Тисов-ським таємного гуртка “Пласт”, який переріс у перший легальний курінь імені Петра Сагайдачного і став основою українського “Пласту” [4]. Як згадує Олена Степанів, семінаристка тодішнього Українського Педагогічного Товариства, пластунка, ця організація проводила переважно військову, ніж пластову роботу. А опісля члени пластового гуртка відіграли визначну роль у стрілецькому русі та своєю діяльністю прислужилися українській визвольній справі. Син Івана Франка Петро теж організував таємний пластовий гурток при філії української академічної гімназії у Львові з учнів старших класів, до якого входило 120 учнів [6, 272 – 273, 284].

Вершиною довоєнного розвитку “Пласту” була участь його членів у соколівсько-січовому здвигу на честь 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. 28 червня 1914 р. серед учасників багатотисячної маніфестації були пластуни-соколи з Перемишля, Коломиї, Станіславова, Бережан, Тернополя, Стрия, Дрогобича, Яворова та Львова. Керував пластовим відділом Петро Франко.

У другій половині ХІХ – початку ХХ століття в процесі консолідації української нації відроджувалися призабуті традиції Запорізької Січі. Саме на цьому ґрунті й виникали спортивно-пожежні товариства “Січ”, які не тільки активізували громадсько-політичну діяльність селянства, але й продовжували демокра-тичні традиції козацького війська, девізом яких було гасло: “Один за всіх і всі за одного” [6, 176 – 177]. Творцем і січовим батьком був Кирило Трильовський. 1910 р. створено “Повітову Січову Управу”, що об’єднувала 28 товариств. У 1913 – 1914 рр. січові свята відбулися у 42 селах Бережанського повіту. Був схвалений статут Українського Січового Союзу, затверджений Галицьким намісництвом. На з’їзді “Січі” була затверджена структура Українського Січового Союзу – усі руханково-пожежні товариства й Українські Січові Стрільці поширювали свою діяльність на новостворені гуртки, в яких існували стрілецькі секції [10].

Завданням Українського Січового Союзу було дотриму-ватися одностайності у січовому і стрілецькому русі. Ці функції виконувалися за допомогою січових з’їздів Крайової Січової Ради й Генеральної Січової Старшини. Генеральну Січову Старшину обирали раз на рік. Усі кошові січі і товариства входили до Повітової Січової Ради.

Принциповим є те, що розвиток і проблеми січового руху перебували у постійному полі зору не тільки видатних громадсько-політичних діячів Східної Галичини (І. Франка, М. Павлика, В. Стефаника, К. Левицького, Д. Вітовського та ін.), але й україн-ських патріотів зі Східної України. Разом з ними у січових імпрезах брали участь і почесні гості – делегати з Чехії, Словенії та Хорватії.

1903 р. на святкуваннях із нагоди ювілею Миколи Лисенка в урочистостях Українського Січового Союзу взяли участь Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Барвінський, Іван Труш та інші видатні постаті. У промові-відповіді Євген Чикаленко наголосив: “як колись Січ давала захист у себе всім незадоволеним порядками на Україні, так і тепер Галичина дає притулок нашому письменству, яке колись прислужиться відродженню нашої нації. Буваючи в Галичині, – продовжував свою промову-відповідь Євген Чикаленко, – і спостерігаючи там широкий національний рух, я порівнював його з великою Україною. Я набирався певности, що і в нас він розвинеться, коли в Росії буде конституція та настане воля для проявлення національного життя. Тому я завжди радив нашим українцям побачити тамошнє життя і укріпитися у вірі в май-бутньому відродженні української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за національне відродження, була для України справжнім П’ємонтом” [6, 230 – 234].

Формування у Східній Галичині Січового Стрілецтва стало основою для створення у період національно-визвольної боротьби на початку ХХ ст. Української Галицької Армії – збройних сил Західноукраїнської Народної Республіки, а на певний період, після Акту соборності 22 січня 1919 р. – об’єднаних збройних сил Української Народної Республіки.



Висновки. Створення та діяльність молодіжних культурно-освітніх та військово-спортивних структур засвідчило зростання національно-визвольного руху у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. у Східній Галичині. Діяльність цих товариств та органі-зацій започаткували новий національно-патріотичний підйом, який на початку ХХ ст. вилився у державотворчі процеси.

Перспективним напрямом дослідження цієї проблематики є роль молодіжних товариств у національно-визвольних змаганнях галичан у першій половині ХХ ст.
Джерела та література

  1. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 53. – Спр. 8221-8223.

  2. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 54. – Спр. 2479.

  3. ДАЛО. – Ф. 1. – Оп. 55. – Спр. 916-919.

  4. ДАЛО. – Ф. 108. – Оп. 1. – Спр. 457.

  5. ДАЛО. – Ф. 121. – Оп. 1. – Спр. 477.

  6. ДАЛО. – Ф. 290. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 3-4.

  7. ДАЛО. – Ф. 285. – Оп. 1. – Спр. 17.

  8. ДАЛО. – Ф. 296. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 5-8.

  9. ДАЛО. – Ф. 297. – Оп. 1. – Спр. 1-4.

  10. ДАЛО. – Ф. 1024. – Оп. 1. – Спр. 18-20.

  11. Діло. – Львів, 2 липня.1910 р.




  1. Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914 – 1918 / О. Думін. – Львів, 1936. – 365 с.

  2. Левицький К. Історія політичної думки Галицьких українців. 1848 – 1914. На підставі споминів / К. Левицький. – Львів, 1926. – 736 с.

  3. Лялька Я. Літопис нескореної України. Кн. 5 : Ольга Басараб та її доба. – Львів : Видавництво науково-дослідний центр України, 2007. – С. 117 – 130.

  4. Мисак Н.Ф. Студентські товариства у Східній Галичині, як осередки формування української інтелігенції наприкінці ХІХ століття / Н.Ф. Мисак // Вісник Львівської Комерційної академії. Серія: Гума-нітарні науки. – Львів, 2005. – Вип. 5. – С. 274 – 278.

  5. Молоде життя. – Львів, 1923. – Ч. 1 – 3. – С. 9.

  6. Савчук Б. Український Пласт 1911 – 1939 / Б. Савчук. – Івано-Франківськ : “Лілея НВ”,1996. – 287 с.

  7. Середа О. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки ХІХ ст.) / О. Середа // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. – Львів : Інститут Українознавства ім. І. Крип’яке-вича НАН України, 2001. – Вип. 9. – С. 380 – 388.

  8. Стеблій Ф. Кирило-Мефодіївське Братство і Галичина / Ф. Стеблій // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Ювілейний збірник на пошану Миколи Ільницького. – Львів : Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2004. – Вип. 12. – С. 12 – 34.

  9. Трофим’як Б. Гімнастично-спортивні організації в національно-визвольному русі Галичини / Б. Трофим’як. – Тернопіль : Економічна думка, 2001. – 694 c.

  10. Франко І. Подорожі в українські Карпати / І. Франко // Зібра-ння творів ׃ у 50 т. – К. : Наукова думка, 1976. – Том 3. – С. 251 – 256.


Панфилова Татяна. Юношеско-молодежные, культурно-образовательные и спортивные общества Галичины (XIX в.). В статье рассматривается зарождение и формирование молодежных культурно-образовательных и спортивных товариществ Восточной Галиции, их роль в утверждении национального самосознания и создании структур украинского гражданского общества.

Ключевые слова: Восточная Галиция, гражданское общество Национальное самосознание, национально-культурное развитие, молодежные культурно-образовательные и спортивные товарищества.
Panfіlova Tetyana. Youth, cultural, educational and sports societies of Halychyna (the 19th century). An activity of such societies and organizations is described, in particular in the sphere of popularization of the Ukrainian language, publications of textbooks and periodicals. Exceptional importance of cultural-educational and scientific societies and organizations for formation of civic society in Ukraine and, mainly in eastern Halychyna is argued.

Key words: eastern Halychyna, civic society, national consciousness, national-cultural development, cultural-educational societies.



УДК 94(477.83)“1944/1953”:331.108

П 58
Руслана ПОПП
КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В ДРОГОБИЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

(1944 1953 рр.)
Стаття присвячена дослідженню кадрових процесів у Дрогобицькій області у перші повоєнні роки. Визначено причини кадрових проблем, висвітлено джерела та особливості формування кадрів для партійно-радянського апарату, господарства, освіти, культури та медицини області. Показано, що визначальними чинниками кадрової політики радянської системи, яка стала інструментом прискореної радянізації регіону, були політичні мотиви.

Ключові слова: Дрогобицька область, радянська система, кадрова політика, кадри, номенклатура.
Постановка проблеми. Вивчення складного і суперечливого повоєнного періоду в історії західних областей України має наукове, політичне та соціальне значення. В Україні знову проходять активні реформи та зміни. Досвід і уроки кадрової політики тоталітарної доби у регіональному вимірі є важливими та корисними у виробленні сучасних підходів щодо викорис-тання інтелектуальних і трудових ресурсів, формуванні україн-ської еліти. Особистісні якості, високий професіоналізм, конку-рентоздатність, патріотизм мають бути визначальними критеріями у сьогоднішніх кадрових реаліях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Одним із перших дослідників, що виклав новий погляд на формування національних кадрів у західних областях України після війни, є О. Гарань [1], [2]. Основні напрями кадрової політики сталін-ського тоталітарного режиму в процесі радянізації регіону у перші повоєнні роки виокремлюють у своїх публікаціях В. Гулай

© Попп Руслана, 2014

[3], Б. Ярош [22], [23]. О. Рубльов та Ю. Черченко через призму кадрової політики в краї показують ставлення радянської системи до інтелігенції [16]. Т. Марусик розкриває джерела та особливості формування гуманітарної інтелігенції регіону повоєн-ного періоду [11]. Характеристику управлінських кадрів у Західній Україні у 1944 – 1948 рр. подає у своїй науковій розвідці Т. Першина [14]. Партійна номенклатура повоєнного періоду і її регіональні особливості є предметом наукових досліджень В. Кру-пини [9]. Західноукраїнський вимір номенклатури розкривається в роботах Г. Стародубець, зокрема, детально висвітлена тема залучення вихідців із місцевого населення до різних ланок управлінських структур [20], [21]. С. Сворак у своїх публікаціях аналізує політику органів партійно-радянської влади щодо розв’я-зання проблем кадрового забезпечення системи освіти в західних областях України тих років [17], [18]. Окремого дослідження, присвяченого безпосередньо кадровим питанням в Дрогобицькій області у перші повоєнні роки, немає.

Метою статті є проаналізувати кадрову політику радянської влади у перші повоєнні роки в регіональному аспекті; дослідити основні причини кадрових проблем, джерела формування кадрів; висвітлити кількісні характеристики працюючих у партійно-державних органах, культурно-освітній і медичній сферах, госпо-дарстві Дрогобицької області в умовах відновлення й утвердження в краї сталінського тоталітарного режиму.

З вигнанням німецьких окупантів із західних областей України тут знову відновлюється радянська система. Це відбу-вається в умовах повоєнних руйнувань, людських втрат, складної суспільно-політичної ситуації. Проти радянізації краю виступив визвольний рух ОУН-УПА, підтримуваний місцевим населенням. Тому на початках для нової влади потрібно було відновити господарство, елементарні умови мирного життя населення, якнай-швидше покінчити з національним супротивом. Далекосяжні плани системи полягали у тому, щоб здійснити радянську “індустріалі-зацію”, “колективізацію”, “культурну революцію” регіону, інтегру-вати його до загальносоюзної системи. За таких обставин актуальним став радянський лозунг “кадри розв’язують все”.

У перші повоєнні роки працівників, а особливо кваліфі-кованих спеціалістів, суттєво бракувало. З 5 383 учителів, які працювали у Дрогобицькій області до війни, після окупації залишилося 1 800, з 648 лікарів – лише 98, з 1 346 осіб середнього медперсоналу – 86 [ІІІ, 19]. Катастрофічно не вистачало інженерно-технічних працівників для нафтопереробної промис-ловості [І, 34]. На серпень 1944 р. за штатом в партійних, комсомольських, радянських органах, установах освіти, охорони здоров’я, зв’язку, залізничному транспорті, в торгово-коопера-тивних та інших організаціях Дрогобича мали працювати 7 015 осіб, працювало – 4 861 [ІІ, 1]. У Стрию необхідно було 10 878 осіб, а було 7 832, в Бориславі відповідно 10 543 та 9 684, Самборі – 6 927 та 5 874 [ІІ, 2 – 4]. Неукомплектованими кадрами були і райони області [ІІ, 5 – 19]. На початку 1945 р. у Турківському районі не було підібрано 277 осіб “різних фахів” [V, 92 ]

На брак кадрів вплинули демографічні втрати воєнних років. До німецької окупації, за радянськими джерелами, в обласному центрі – Дрогобичі нараховувалося 40 тис мешканців, після її завершення 26 тис [ХVІІІ, 1]. Незважаючи на те, що західні області УРСР порівняно із східними регіонами в економічному і демографічному плані постраждали в роки війни набагато більше, органи влади вже в перші місяці після завершення німецької окупації розпочали масову мобілізацію працездатного населення для роботи на промислові об’єкти у східні області СРСР. У період з 1946 до 1949 р. методом організаційного набору на промислові підприємства східних областей СРСР з області було направлено 2 026 осіб [19, 60]. За ухилення від трудової мобілізації органи радянської влади накладали штраф або притягали до кримінальної відповідальності. Протягом 1949 – 1953 рр. з Дрогобицької області в південні регіони УРСР виїхало найбільше з усіх західних областей України [19, 61]. Місцеве населення Дрогобицької області зменшилося внаслідок мобілізації у 1944 – 1945 рр. до лав Червоної армії. Достовірних даних скільки не повернулося з фронту додому немає.

Усталити управлінські структури, виробничі, освітні, медичні та інші колективи області було складно і через міграційно-переселенські процеси перших повоєнних років. Під тиском репресій у 1946 р. з Дрогобицької області було переселено 115 288 осіб польського населення [4, 60]. Своєю чергою, згідно з підсумковим звітом за 1947 р. про переселення українського населення з південно-східних регіонів Польщі, у Дрогобицькій області було розселено 33 614 осіб [8, 386]. У зв’язку з урегулюванням прикордонного розмежування українських і польських територій у 1948 р. з Дрогобиччини було переселено 8 736 осіб. Під час обміну прикордонними територіями між Польщею та Радянським Союзом у 1951 р. з Дрогобицької області примусово висилили 32 072 осіб [8, 390]. Основними районами, до яких відбувалося переселення, були Миколаївська, Одеська, Сталінська, Херсонська області УРСР. Правда, у Дрогобицькій області із числа переселенців були залишені здебільшого медичні працівники, вчителі, кваліфіковані робітники [6, 413].

Суттєво зменшували кількість працездатного корінного, зокрема національно-свідомого, населення краю депортаційні акції влади. За період 1944  1946 рр. з Дрогобицької області вивезено за одними даними 5 272 осіб, іншими  5 590 [15, 349, 316]. Протягом 1947 – 1948 рр. з Дрогобиччини було депортовано 14 456 осіб [15, 349]. У 1948 – 1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, які не хотіли вступати до колгоспів.

Велика увага партійно-радянського керівництва країни та республіки приділялася формуванню передовсім керівних кадрів. ЦК КП(б)У комплектував із резерву оперативні групи, добирав і затверджував склади партійних і радянських апаратів, які разом з передовими частинами Червоної армії вступали на територію західних областей, районів, міст і відразу розпочинали організаційну роботу. Ще до звільнення областей були затверджені склади обкомів партії, а також перші секретарі [14, 301]. Керівником Дрогобицької області став командир партизанського з’єднання С. Олексенко. Другим секретарем було призначено заступника секретаря ЦК КП(б)У Горобця, секретарем з кадрів – завідувача сектором відділу кадрів ЦК КП(б)У Короленка, секретарем з агітації – секретаря Запорізького обкому партії Дейнека [VІ, 11]. Формування органів влади та управління в області відбувалося на основі постанов ЦК КП(б)У, в яких основний акцент робився на відрядження в західний регіон перевірених кадрів, тобто які працювали там до війни. У серпні 1944 р. тільки до Дрогобича повернулося на роботу 52 особи [ІІ, 1]. Архівні документи свідчать, що Дрогобицький обком вів активне листування з іншими обкомами партії країни про повернення колишніх працівників.

Надсилання працівників зі східних областей України, а також РСФСР за скеруванням центральних партійних органів, всесоюзних і республіканських міністерств і відомств було основною тенденцією стосовно розстановки кадрів у області з перших же місяців після відновлення сталінського тоталітарного режиму. Наприкінці 1944 р. до Дрогобича, Стрия, Самбора, Бори-слава було направлено 1 952 особи, а у райони області 928 осіб партійно-радянських, господарських, освітніх, медичних та інших працівників [ІІ,1 – 19]. Приїжджі з інших регіонів України та СРСР переважно не знали мови, звичаїв, традицій та не намагалися при-стосуватися до місцевих умов і поважати місцевих мешканців.

Ще одним джерелом формування партійних, радянських і господарських кадрів у західних областях стали демобілізовані воїни, учасники партизанського руху і більшовицького підпілля [14, 301]. Перший секретар Дрогобицького обкому (1944 – 1946 рр.; 1949 – 1952 рр.) С. Олексенко під час війни був організатором і керівником підпільного та партизанських рухів у Кам’янець-Подільській області. Улітку 1944 р. управління НКВС Дрогобицької області очолив О. Сабуров, який командував партизанським з’єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській та Рівненській областях. Свідченням того, що серед номенклатурних працівників області було багато колишніх партизан, є відомості про їх нагороди, де часто трапляються відзнаки за участь у партизанському русі [ХV,13]. Загартовані в боях, вони надалі мали вести боротьбу, але вже на ідеологічному фронті, з україн-ським “буржуазним націоналізмом”. О. Сабуров став безпосереднім організатором військових операцій проти Української Повстан-ської Армії і підпілля ОУН [15, 174, 202].

Кількісний склад номенклатури Дрогобицької області упродовж повоєнного періоду не був сталим. На 1 січня 1950 р. до номенклатури Дрогобицької області додавалося 5 256 посади. І вони були укомплектовані – на 98% [ХІV, 29; ХVІ, 15]. Статистичні звіти про склад керівних кадрів у Дрогобицькій області засвідчують їх часту змінюваність. Середнє перебування на номенклатурній посаді в області у 1948 р. становило 23 місяці [ХV, 4]. Така ситуація склалася передовсім тому, що у розстановці спеціалістів у перші післявоєнні роки в регіоні було чимало поспішності, непорозумінь і неузгодженості. Дрогобицький обком партії неодноразово повідомляв до ЦК КП(б)У про те, що окремі республіканські наркомати часто без відому обкому відкликають керівних працівників області [VII, 253]. Причинами зміни роботи були і стан здоров’я, сімейні обставини, призов до армії, скерування на навчання, висунення на іншу посаду. Звільняли із займаних посад за те, що не “справлялися з роботою”, “себе скомпрометували”, за “порушення директив вищестоящих органів” [ХІІІ, 6]. Деякі радянсько-партійні функціонери, боячись за своє життя та життя сім’ї в умовах збройного протистояння в краї, шукали різні причини для повернення на попередню працю.

Проведення індустріалізації вимагало відповідної кількості робітників, інженерно-технічних працівників. На промислові підприємства Дрогобицької області масово залучали молодь, переважно сільську. Вона отримувала елементарні професійні навики безпосередньо на виробництві. Підготовку робітників здійснювали залізничні та школи фабрично-заводського навчання. У 1947 р. у п’ятнадцяти школах ФЗН області навчалося 2 745 учнів [Х, 10]. Низький рівень житлово-побутових умов, погане забезпечення, низька зарплата, використання не за спеціальністю змушували працюючих на виробництві, як зазначається у документах, “самовільно відходити з місця праці”. Із залучених у 1945 р. 1 199 осіб на роботу в промисловості, будівництві та транспорті області у 1946 р. залишилося 698 осіб. Через об’єктивні причини: “смерть, арешт, переміну місця роботи” вибуло 56 осіб, а самовільно покинули виробництво 389 осіб. [ХІ, 8].

За офіційними статистичними даними, 1946 р. у Дрого-бицькій області працювало 20 472 робітники, у 1950 − 25 032. Сюди не включені члени артілей промислової кооперації, робітники промислових підприємств колгоспів, а також робітники частини дрібних підприємств. Це 82,9% усіх працюючих у промисловій сфері регіону [12, 15]. Кількісні параметри працюючих збільшу-валися і в інших сферах. У 1953 р. у Дрогобичі працював вже 161 лікар, 263 особи середнього медперсоналу [ХVІІ, 38].

Особливо проблематичною щодо забезпечення кадрами була освіта області. У звіті Дрогобицького обласного відділу освіти за 1944/1945 н.р. наголошується, що “для того щоб поповнити величезну нестачу в учительських кадрах, обласний відділ розгорнув мережу короткотермінових курсів, залучив на роботу громадян з загальною повною і неповною середньою освітою” [ІV, 28 ]. Наприкінці 1944/1945 н.р. у Дрогобицькій області нараховувалося 3 162 учителі [ІV, 27 ]. За штатом у школах на початку квітня 1946 р. мало бути 3 962 педагогів, а працювало 3 345, не вистачало 617 учителів [VІІІ, 9]. Наркомат освіти надіслав у регіон 1 296 учителів, але потреба і надалі була великою. Загалом в області на початок 1951 р. бракувало понад 400 учителів. Найгірша ситуація склалася у Боринському та Нижнє-Устрицькому районах. В останньому були такі початкові школи, де один педагог був директором і учителем [10, 653].

Нестача педагогів ускладнювалася великою плинністю учительських кадрів. У переважній більшості шкіл регіону упродовж 1950 – 1953 рр. педагогічні колективи були замінені на 50 − 100%. Крім особистісних причин, учителів звільняли з роботи, як правило, через політичні мотиви. У 1950 р. звільненню підлягали 77 учителів Дрогобицької області. За зв’язок із ОУН − 4 педагоги, за релігійні переконання – 20 педагогів, за “іншу діяльність” − 51 [18, 39]. Саме вчительство упродовж перших повоєнних років було заручником супротивних сил радянського режиму й українського визвольного руху.

Проблеми кадрового забезпечення в освіті та в інших сферах у перші повоєнні роки розв’язувалися і завдяки випускникам освітніх закладів різного рівня і спрямування, які присилалися з усього Союзу, а також місцевих вузів. Зважаючи на складну ситуацію в регіоні, не всі хотіли їхати сюди на роботу. У зв’язку з цим Міністерство освіти УРСР 23 липня 1946 р. надіслало вищим навчальним закладам листи з вимогою забезпечити прибуття випускників до місця праці. Міністерство попереджувало “всіх, які ухилятимуться від своєчасного виїзду на роботу, треба розглядати як дезертирів трудового фронту і притягувати до судової відповідальності” [5, 32]. Незважаючи на це, на початку 1947/1948 н.р до Дрогобицької області з 477 випускників вищих педагогічних навчальних закладів прибуло тільки 451 [ІХ, 86].

Деякі з випускників навчальних закладів, які функціонували у області, залишалися в ній працювати. Тільки Дрогобицький учительський інститут за 1947  1954 рр. випустив 1 267 осіб стаціонарної форми навчання, 760  заочної [5, 25]. Але більшість молодих місцевих спеціалістів, як доповідав секретар Самбір-ського райкому партії, “направляються в різні міста Радянського Союзу, не враховуючи, що місцеві, добре підготовлені кадри принесуть велику користь у західних областях, в яких так гостро відчувається нестача” [5, 328]. Випускники повоєнних років були вже кадрами радянського зразка. Під час навчання вони отримували не тільки фахові знання, але проходили школу ідеологічного виховання. Радянська система, декларуючи вільний доступ до освіти, регламентувала соціальне походження студентів, спецслужби ретельно вивчали родинні зв’язки, репресували національно-свідому молодь. За офіційними статистичними даними, кількість фахових спеціалістів із вищою освітою у народному господарстві Дрогобицької області протягом 1950 – 1953 рр. зросла з 4 286 до 6 040 осіб [12, 117].

Доказам того, що політичний чинник був визначальний у кадровій політиці радянської системи у західних областях України в перші повоєнні роки є малий відсоток місцевих вихідців. Особливо гостро дискримінація місцевих кадрів відчувалася наприкінці 1940 – на початку 1950-х рр., коли внаслідок розвитку освіти збільшилася кількість кваліфікованих місцевих кадрів. У 1952 р. із 40 викла-дачів Дрогобицького учительського інституту було лише 2 із західних областей [5, 35]. У 1953 р. із 228 учителів Дрогобича місцевих було 34 педагоги, із 361 інженерно-технічного працівника промислових підприємств міста “195 товаришів з числа місцевого населення” [10, 687]. Така сама ситуація була й в інших містах і районах області. У Самборі із загальної кількості 45 лікарів – 6 були місцеві, з 83 осіб середнього медичного персоналу – тільки 12 [10, 688].

Уродженці західних областей України через політичну недовіру, небажання співпрацювати з владою, безпартійність призначалися на другорядні пости. На 1 січня 1950 р. у міськ-комах партії області була така ситуація: Дрогобицькому з 215 осіб – 20 були місцевими, в Бориславському з 109 – 22 походили із західних областей України, у Стрийському з 117 – 17 [ХV, 15]. У червні 1953 р. із 268 працівників номенклатури Дрогобицького міськкому партії з місцевого населення було лише 29 осіб. Серед 52 керівників промислових підприємств, транспортних і буді-вельних організацій лише 5 походили із західних областей України, із 12 директорів шкіл – 2. Навіть директори лазні та санітарної очистки міста виявилися незамінними спеціалістами, про призна-чення на цю роботу місцевих [10, 687]. У міській раді Самбора, за винятком голови виконкому і завідувача загальним відділом, працювали усі приїжджі. На Пленумі Дрогобицького обкому КП(б)У в червні 1953 р., який розглядав питання про дискредитацію місцевих кадрів у західних областях України, секретар Дрого-бицького обкому КП(б)У Костюк наголошував, що “представники партійного апарату в переважній більшості орієнтувалися на кадри, які прибули з східних областей, не помічаючи у себе чудових працівників з місцевого населення” [10, 687]. Така дискримінація місцевих фахівців негативно вплинула на взаємини партійно-державних структур і жителів західних областей України, сприяла продовженню протистояння.

З огляду на політичну відданість радянські спецслужби “перетрушували” і надісланих у регіон спеціалістів. Про це свідчать, зокрема, причини звільнень із роботи викладачів Дрогобицького учительського інституту. Наприклад, доцент кафедри літератури І. Романченко був звільнений за те, що “перебував в минулому на окупованій території, проводив антирадянську діяльність і допускав у лекціях прояви буржуазного націоналізму”. І. Коцов-ський у 1947  1948 рр. – декан мовно-літературного факультету інституту був репресований “як ворожий по ідейному відношенні, за певні стосунки до “скрипниківщини” і СВУ” [7, 90].

Висновки. У перші повоєнні роки працівників для відбудови та розвитку економіки, освіти, культури, медицини та інших сфер у Дрогобицькій області суттєво бракувало. Демографічні втрати воєнних років, мобілізаційні та міграційно-переселенські процеси, репресивні акції влади у західних областях, політична недовіра до місцевих фахівців були основними причинами кадрової проблеми в регіоні. Основними джерелами кадрового поповнення стали вихідці зі східних регіонів УРСР і СРСР, котрі приїжджали сюди командированими, згідно з розпорядженням союзних та республіканських партійно-державних органів та установ, демобілізовані червоноармійці, учасники партизанського та підпільних рухів. Вони стали опорою влади у здійсненні її геополітичних планів. Кадровий потенціал у області нарощувався значною мірою і за рахунок випускників освітніх закладів. Політична складова була визначальною у кадровій політиці влади. Опора на ідеологічно загартовані та віддані системі кадри мала сприяти радянізації регіону, подоланню визвольних сил.

Перспективним напрямом у дослідженні обраної теми є детальне вивчення освітнього та професійного рівня, стилю поведінки управлінських, господарських, культурно-освітніх, медичних та інших кадрів у Дрогобицькій області зазначеного періоду.
Джерела та література

І. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 2. – Спр. 34.

ІІ. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 2. – Спр. 107.

ІІІ. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 2. – Спр. 51.

ІV. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 2. – Спр. 83.

V. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 2. – Спр. 108.

VI. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 6. – Спр. 33.

VII. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 6. – Спр. 219.

VIII. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 7. – Спр. 131.

IХ. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 8. – Спр. 107.

Х. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 8. – Спр. 119.

ХІ. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 8. – Спр. 128.

ХІІ. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 8. – Спр. 138.

ХІІІ. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 9. – Спр. 185.

ХІV. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 10. – Спр. 103.

ХV. ДАЛО. – Ф. П. 5001. – Оп. 10. – Спр. 105.

ХVІ. ДАЛО. – Ф. П. 5002. – Оп. 1. – Спр. 90.

ХVІІ. ДАЛО. – Ф. П. 5002. – Оп. 1. – Спр. 356.



ХVІІІ. ДАЛО. – Ф. 5002. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 1.


  1. Гарань О.В. Індустріалізація і культурна революція в західних областях УРСР : проблеми формування національних кадрів / О.В. Гарань // Західна Україна: перше десятиріччя після війни. – К. : Інститут історії АН УРСР, 1988. – № 3. – С. 23 – 32.

  2. Гарань О.В. Проблеми формування національних кадрів у західних областях УРСР у другій половині 40-х – 50-х роках / О.В. Га-рань // Український історичний журнал. – 1989. – № 10. – С. 55 – 65.

  3. Гулай В. Кадрова політика радянського режиму в західних областях України (друга половина 40-х – 50-ті роки ХХ ст.) / В. Гулай // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів : ЛНУ імені І. Франка, 2002. – Вип. 37. – С. 190 – 204.

  4. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади ׃ у 3 т. – Т. 2 ׃ 1946 – 1947 р. – Львів : “Місіонер”, 1998. – 750 с.

  5. Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка. Науково-популярне видання. – Дрогобич – Львів : Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, 2001. – 328 с.

  6. Знак З. Переселенська акція на території Дрогобицької області після Другої світової війни / З. Знак // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич : Коло, 2011. – Вип. ХІV – XV. – С. 409 – 416.

  7. Історія Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка в іменах. – Дрогобич : Коло, 2005. – 224 с.

  8. Кислий В. Статистика переселенсько-депортаційних процесів в українському середовищі Холмщини, Надсяння і Лемківщини: шлях до радянської України (1944 – 1951 рр.) / В. Кислий // Науковi записки ׃ зб. праць молодих вчених та аспiрантiв. – К., 2009. – Т. 17. – С. 379 – 395.

  9. Крупина В. Партійно-державна номенклатура повоєнної України / В. Крупина // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х – середина 1950-х рр.) ׃ у 2-х книгах, 3-х частинах. – К. : Інститут історії України НАН України, 2010. – Кн. 1, ч. 1 – 2. – С. 207 – 214.

  10. Культурне життя в Україні. Західні землі : документи і матеріали. – Т. 1 ׃ 1939 – 1953. − К. : Наукова думка, 1995. – 748 с.

  11. Марусик Т.В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя і діяльності (40 – 50-ті рр.) / Т.В. Марусик. – Чернівці : Вид-во ЧНУ імені Ю. Федьковича, 2002. – 461 с.

  12. Народне господарство Дрогобицької області. Статистичний збірник. – Дрогобич : Дрогобицьке обласне видавництво, 1956. – 159 с.

  13. Особливості стилю поведінки партійно-радянської номенкла-тури західних областей України в умовах повсякдення 1944 – 1945 років / Г. Стародубець // Наукові праці історичного факультету Запо-різького національного університету. – Запоріжжя : ЗНУ, 2013. – Вип. ХХХV. – С. 174 – 178.

  14. Першина Т. Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944 – 1948 рр. : регіональні особливості / Т. Першина // Сторінки воєнної історії України ׃ збірник наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2009. – Вип. 12. – С. 299 – 312.

  15. Реабілітовані історією ׃ у 27 т. Львівська область. – Львів : Астролябія, 2009. – Кн. 1.

  16. Рубльов О.С. Сталінщина й доля західноукраїнської інте-лігенції 20 – 50-ті роки XX ст. / О.С. Рубльов, Ю.А. Черченко. – К. : Наукова думка, 1994. – 350 с.

  17. Сворак С.Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944 – 1964 рр.) / С.Д. Сворак. – К. : Правда Ярославичів, 1998. – 235 с.

  18. Сворак С.Д. Освіта на західноукраїнських землях у повоєн-ний період / С.Д. Сворак // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 29 – 42.

  19. Сорока Ю. Політичні та економічні чинники міграційних процесів в західних областях УРСР в 1944 –1950-х роках / Ю. Сорока // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – К., 2003. – Вип. 91 – 93. – С. 60 – 63.

  20. Стародубець Г. Місцеві кадри в управлінських структурах західних областей України в 1944 – 1946 рр. / Г. Стародубець // “Гілея (науковий вісник)” : збірник наукових праць. – К. : ВІР УАН, 2011. – Вип. 45. – С. 62 – 69.

  21. Стародубець Г. Специфіка підбору та підготовки партійних кадрів у західних областях України в 1944 – 1945 рр. / Г. Стародубець // “Гілея (науковий вісник)” : збірник наукових праць. – К. : Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. – Вип. 44 (№ 2). – С. 169 – 176.

  22. Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30 – 50-ті роки XX ст. (історико-політологічний аспект) / Б.О. Ярош. – Луцьк : Надстирря, 1995. – 176 с.

  23. Ярош Б.О. Сторінки політичної історії західноукраїнських земель (30 – 50-ті рр. XX ст.) / Б.О. Ярош. – Луцьк : Редакційно-видав-ничий відділ “Вежа” ВДУ ім. Л. Українки, 1999. – 184 с.


Попп Руслана. Кадровое обеспечение Дрогобычской области (1944 – 1953). Статья посвящена исследованию кадровых процессов в Дрогобычской области в первые послевоенные годы. Определены причины кадровых проблем, освещены пути и источники, особенности формирования кадров для партийно-советского аппарата, хозяйства, образования и культуры, меди-цины области. Показано, что определяющими факторами кадровой политики советской системы, которая утверждалась в крае, были политические мотивы, она стала инструментом ускоренной советизации региона.

Ключевые слова: Дрогобычская область, советская система, кадры, кадровая политика, номенклатура.

Popp Ruslana. Peopleware of Drohobych region (1944 – 1953). The article is dedicated to the study of human resources processes in the Drohobych region in the early postwar years. The reasons of personnel problems are identified, ways, sources and features of the formation of personnel for the party and the Soviet system, for the economy, education, culture, medicine in the region are described. It is shown that political motives were the determining factors of personnel policy of the Soviet system, which was establishing in the province. The human resources policy became an instrument of rapid sovietization of the region.

Key words: Drohobych region, Soviet system, personnel, personnel policies, nomenclature.



УДК 94 (477) (051)

С 13
Інна САВЧУК
ЖУРНАЛ “УКРАЇНА” КРІЗЬ ПРИЗМУ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал