Випуск тридцять четвертий



Сторінка1/19
Дата конвертації18.12.2016
Розмір3.43 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА



ISSN 2312-2595

ПРОБЛЕМИ ГУМАНIТАРНИХ

НАУК

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ ДДПУ
ВИПУСК ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
IСТОРIЯ

ДРОГОБИЧ

ВИДАВНИЧИЙ ВІДДІЛ

ДДПУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

2014

ISSN 2312-2595

УДК 009+1+4+15+93

Д 75
Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького
державного педагогічного університету імені Івана Франка

(протокол № 17 від 27 листопада 2014 р.).


Наукові записки ДДПУ імені Івана Франка “Проблеми гуманітарних наук” є фаховим виданням з філософії, психології (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 1 липня 2010 р. № 1-05/5, Бюлетень ВАК України, № 7, 2010), історії (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 22 грудня 2010 р. № 1-05/8), філології (Перереєстровано і затверджено постановою ВАК України від 26 січня 2011 р. № 1-05/1).

Від 2004 р. виходять за серійним принципом: філософія і


психологія – у червні, історія і філологія – у грудні.
Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ № 7458 від 20.06.2003 року Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України.
Відповідальність за достовірність наведених у публікаціях фактів, дат, найменувань, прізвищ, імен, цифрових даних несуть автори статей. Наукові статті друкуються за авторськими варіантами. Думка редакційної колегії може не збігатися з думкою авторів.
Проблеми гуманітарних наук : збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка / ред. кол. Н. Скотна (головний редактор), О. Петречко (редактор розділу) та ін. – Дрогобич : Видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2014. – Випуск тридцять четвертий. Історія. – 260 с.
© Дрогобицький державний

педагогічний університет

імені Івана Франка, 2014

© Галик В., Лазорак Б.,

Петречко О. та ін., 2014

© Видавничий відділ ДДПУ

імені Івана Франка, 2014

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
Надія Скотна, ректор ДДПУ ім. Івана Франка, доктор філософських наук, професор; Леонід Зашкільняк, доктор історичних наук, професор, ЛНУ ім. Івана Франка; Костянтин Кондратюк, доктор історичних наук, професор, ЛНУ ім. Івана Франка; Оксана Медвідь, кандидат історичних наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка – секретар редколегії розділу; Олег Петречко, доктор історичних наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка – редактор розділу; Руслана Попп, кандидат історичних наук, доцент, ДДПУ ім. Івана Франка – заступник редактора розділу, Михайло Сеньків, доктор історичних наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Даріуш Слапек, доктор габілітований, професор, Університет Марії Кюрі-Склодовської, Республіка Польща; Віктор Ставнюк, доктор історичних наук, професор, КНУ ім. Тараса Шевченка; Віталій Тельвак, доктор історичних наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Леонід Тимошенко, декан історичного факультету, професор, ДДПУ ім. Івана Франка; Василь Футала, доктор історичних наук, професор, ДДПУ ім. Івана Франка.



УДК 94 (477) (092) “1918/1939” : 82-92

Б 28
Тарас БАТЮК
ПУБЛІЦИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИРОНА КОРДУБИ

У МІЖВОЄННИЙ ЧАС
Стаття присвячена вивченню публіцистики Мирона Кордуби, створеної у міжвоєнний період. З’ясовано провідну тематику публіцистичних виступів історика. Виявлено, що вчений спів-працював з багатьма українськими та польськими виданнями. Зроблено висновок, що у міжвоєнний час публіцистична діяльність М. Кордуби була спрямована на захист культурно-освітніх прав українського суспільства Польщі.

Ключові слова: М. Кордуба, публіцистична діяльність, “Вперед!”, “Діло”, “Biuletyń polsko-ukraiński”.
Постановка проблеми. Постать Мирона Кордуби за роки української незалежності стає дедалі популярнішою в історіо-графічному середовищі. Водночас виокремлюємо певну диспро-порцію дослідницьких зацікавлень, коли амплуа історика та суспільно-політичного діяча затуляє від сучасних дослідників інші грані творчої натури талановитого учня М. Грушевського. У нашій статті ми хочемо звернути увагу на публіцистичну діяльність видатного вченого у міжвоєнний час. Актуальність такого дослідницького зацікавлення пояснюється певними обста-винами. По-перше, розквіт таланту Кордуби-публіциста припадає на міжвоєнний час. По-друге, більшість своїх суспільно-політичних ініціатив учений уперше пропонував для обговорення на шпальтах газетних видань. По-третє, М. Кордуба – активний діяч українського суспільно-політичного життя міжвоєнного часу, володів доволі гострим публіцистичним пером і свій журналістський хист присвячував обороні природних прав українців на національну

© Батюк Тарас, 2014

та культурну самореалізацію. З огляду це ставимо за мету реконструювати особливості співпраці М. Кордуби з україн-ськими та польськими періодичними виданнями міжвоєнного часу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що нині відсутні спроби цілісного вивчення публіцистичної спадщини М. Кордуби, незважаючи на те, що кількісно це найбільша частина його творчої спадщини. Маємо лише одну статтю, об’єктом вив-чення якої є співпраця видатного історика з періодичними вида-ннями кінця ХІХ – початку ХХ ст. Побіжно публіцистичної діяль-ності М. Кордуби торкаються у своїх працях І. Федорів [7, 125 – 130], Р. Федорищак [6, 178 – 189], В. Педич [4, 392 – 408]. Отже, актуальним є з’ясування особливостей публіцистичної праці учня М. Грушевського у міжвоєнний час.

Метою статті є всебічне вивчення напрямів і тематики публіцистичної діяльності М. Кордуби упродовж 1919 – 1939 рр.

У 1919 р. життя Мирона Кордуби різко змінилося׃ втікаючи від румунських військ, котрі окупували Буковину, вчений переїжджає до Львова – столиці галицького краю, де мешкала родина його дружини. З того часу наукова та публіцистична праця видатного діяча зосереджується на українських землях Другої Речі Посполитої – держави, що стала однією зі спадкоємниць Австро-Угорської монархії. Несправедлива до найбільшої національної меншини політика відновленої польської держави визначила пріоритети і специфіку тогочасної публіцистичної діяльності вченого: в її фокусі перебували культурно-освітні проблеми екзистенції українців. Адже після польської окупації Східної Галичини у 1919 р. постала гостра необхідність захисту українства не лише в політичній, але й у культурно-освітній сфері життя. Польські окупанти, обравши асиміляційну модель взаємин з національними меншинами в своїй державі, розпочали брутальні утиски українського шкільництва краю. Цинічний розрахунок польських окупантів був спрямований на те, що народ, позбавлений освіченої верстви, значно легше піддасться асиміляції. Тогочасна публіцистична діяльність М. Кордуби була спрямована на те, щоб попередити представників польської влади про небезпеку такої політики, яка конче призведе до гострого національного антагонізму. Також учений відстоював ідею не дати українському громадянству зазнати грубої сили польських чиновників і вселити надію у можливість культурного відродження народу, що зазнав болісної поразки у своїх визвольних змаганнях.

Уявлення про тогочасні погляди М. Кордуби щодо захисту культурно-освітніх прав українців дає його стаття на шпальтах львівської газети “Громадська думка” під промовистою назвою “Не гасіть світла!”. У ній вказано на жахливий стан культурного голоду, який терпить українська громада Східної Галичини під польською окупацією. М. Кордуба наводить численні факти безпідставного закриття українських шкіл як у Львові, так і провінції; переслідування українських учителів за їхні національні переконання; введення вікового цензу при вступі до гімназій, що з огляду на недавні воєнні події унеможливило отримання середньої освіти значній кількості дітей; реквізицію приміщень українських навчальних закладів для військових цілей; цілковиту відмову українцям у праві на вищу освіту. Підсумовуючи свої невтішні роздуми, педагог задає риторичне запитання: “Чи таке поведення, таке безпощадне, безпримірне у всіх державах і часах нехтування найпримітивніших прав цілого народу на культурне життя поможе загоїти спомини та рани недавної війни, чи причиниться до наладження, не кажу вже приязних, але бодай людських взаємин між Поляками та Українцями?” [9, 1]. Від-повіддю на ці питання з боку польської поступової інтелігенції, переконує М. Кордуба, повинно стати гасло: “Доволі такої роботи!”.

Проте нижче та середнє українське шкільництво, незважаючи на освітній терор польської влади, все-таки продовжувало існувати, але найгіршою була справа з українською вищою школою. У міжвоєнній Польщі українцям було взагалі відмовлено у праві на вищу освіту, адже при вступі до університету абітурієнт мав документально підтвердити службу у польському війську. Тому найактивніше М. Кордуба своїм публіцистичним пером долу-чився до обговорення української університетської справи.

Погляди М. Кордуби щодо проблеми організації українського університету в міжвоєнній Польщі доволі повно представлені в його відповідях на так звану “Анкету в університетській справі”, яку в середині 20-х рр. проводив берлінський журнал “Літопис політики, письменства і мистецтва” за ініціативи головного редактора Степана Томашівського. Ініціюючи цю анкету, С. Томашівський звернувся до визначних представників українства з таким закликом: “Добродію! Пекуча справа утворення національного університету, з прилюдним характером, для західноукраїнських земель викликає потребу основного пізнання думки визначних заступників українського громадянства та скристалізування її шляхом прилюдної річевої дискусії. Редакція “Літопису” радо дасть місце кождому поважному голосови в сій справі і тому просить Вас, щоб були ласкаві написати відповіди на низше поставлені запити та з мотивами негайно прислати їх до помі-щення, зглядно використання” [5, 187]. Анкета містила питання, що стосувалися оцінки актуального стану українських високих студій, проблеми навчання українських студентів поза межами українських етнографічних територій, погляду на можливість і відповідність національним потребам приватного вищого шкіль-ництва, питання локалізації українського університету, оцінки кадрового потенціалу українських педагогів тощо.

На початку своїх відповідей на анкету М. Кордуба діагностував стан справ в українській вищій школі на західно-українських землях. Співпрацюючи з Українським таємним університетом у Львові, він категорично заявив: “Сучасний стан українського високого шкільництва зовсім не може вдовольняти національно-культурні потреби українського народу. Приватні високі школи (університет і політехніка) у Львові є тепер тільки сурогатом того, чим повинні бути” [1, 253].

У подальших своїх відповідях педагог порушив декілька важливих освітніх проблем. Передовсім він наголосив на принци-повості заснування українського університету саме на україн-ських етнічних землях, слушно вказавши, що вищі навчальні заклади в інших країнах (ішлося про тогочасну Чехословаччину) є лише тимчасовим явищем. “Висилання всеї молоді за кордон, – твердить він, – виснажувало-б матеріяльні засоби нашої зовсім незасібної суспільности, а супроти непризнавання закордонних патентів все одно не давало би абсольвентам спромоги, по повороті до краю, виконувати ті заводи, до яких приспособили-б їх за границею. Вже теперішній досвід показує, що майже вся українська молодь остає тамже, шукаючи заробітку на чужині та пропадає для краю” [1, 253].

Наступна порушена М. Кордубою проблема стосується обґрунтування необхідності заснування українського університету у Львові. На переконання педагога, ані Станіславів, ані Коломия та Луцьк не підходять через кадрові (більшість українських учених перебувають у Львові), інституційні (найбагатші колекції україніки зібрані у львівських бібліотеках і музеях) і комунікаційні (універ-ситет має бути розташований у центрі української етнографічної території, куди було б зручно доїжджати студентам) причини. Учений наголошує: “Польська суспільність і влада повинні вже собі раз усвідомити, що домагання українців заснування універ-ситету саме у Львові і тільки у Львові не є примхою, ані націо-нальною амбіцією, лишень невмолимою культурною конечністю” [1, 254].

Також М. Кордуба в анкеті переконував українське суспільство у необхідності заснування саме державного, а не приватного українського університету. Державний статус, слушно вказував учений, був би аргументом і для абітурієнтів при виборі навчального закладу, і для влади, спонукаючи її більш тактовно ставитися до культурних домагань українців. Натомість приватний університет виснажив би економічні сили українського населення Польщі та для польських бюрократів і суспільства не виглядав би достатньо авторитетно.

Урешті, наостанок твердить М. Кордуба, заснування україн-ського університету у Львові зняло значну напругу в польсько-українських відносинах, дало підстави перезавантажити міжсусід-ські взаємини, послужило сигналом закінчення попередньої терористичної тактики у ставленні до українців. Також, вірно підмітив педагог, такий вчинок з боку польської влади відібрав аргументи в провідників української молоді, що проголошують ідею збройного опору польській політиці. “У всякому разі молодіж, – вказує М. Кордуба, – котра матиме свій власний верстат научної та фахової праці буде менше схильна до протидержавних виступів, чим молодіж гонена та переслідувана поліцією, загрожена кожної хвилі на арештовання та знущання в поліційних арештах за се тільки, що хоче сотворити своє власне огнище науки” [1, 254].

Проблеми національної екзистенції українців у Другій Речі Посполитій М. Кордуба намагався представити не тільки публіцистичними, але й художніми засобами. Відзначимо, що ще наприкінці ХІХ ст. учений доволі активно пробував себе в амплуа письменника. З міжвоєнних років до нас дійшло лише одне його оповідання “Сон”, опубліковане на сторінках львівської газети “Вперед!”. Фабулою згаданого оповідання є містерія-сон, в якому представлено позицію поступового польського громадянина щодо необхідності відмови від імперських амбіцій, децентралізації польської держави та надання самостійності українцям, литовцям і білорусам. Лише за цієї умови, твердить головний герой оповідання, польська держава, набуваючи етнічної однорідності, зможе стати сильною та витримати удари зовнішніх сил у майбутньому невідворотному протистоянні світових потуг [2, 2 – 3].

Що стосується інших львівських видань, то М. Кордуба співпрацював із найпопулярнішим серед галицьких українців щоденником “Діло”. Крім коротеньких дописів хронікального змісту, на шпальтах видання він друкував більші статті проблемного характеру. Як приклад, наведемо його цікавий допис “Вражіння з поїздки до Києва”, який постав як своєрідний звіт галицькій громаді після відвідин столиці радянської України у 1928 р. Згаданий візит уможливило запрошення вчителя та давнього приятеля львівського вченого, голови історичних установ ВУАН М. Грушевського відвідати урочисту академію з нагоди вшану-вання пам’яті Володимира Антоновича. Спостережливим оком досвідченого журналіста М. Кордуба одразу відзначив разючі зміни в житті Наддніпрянської України. Передовсім у вічі йому впали реальні наслідки українізації: повсюдне використання україн-ської мови в державних установах, українські написи на вулицях Києва, збільшення україномовного населення міста тощо. Також захоплення галицького обсерватора викликали прояви українізації в галузі культури: вишуканий репертуар у театрах, український дубляж кінофільмів, розмаїття україномовної друкованої продукції. Водночас він відзначає матеріальне зубожіння української інте-лігенції, що не може підтримувати належний життєвий рівень через скромну зарплатню. Та найбільш неприємно вразила М. Кордубу тотальна ідеологізація та мілітаризація всіх сфер життя радянського суспільства, нетерпимість до інакодумства значно більші як за царату. “А політичні відносини? – риторично запитує галицький учений. – Хоч як воно звучить парадоксально, бо саме під політичним оглядом все там пішло шкереберть, приходиться сконстатувати, що в прирівняні до передвоєнної доби саме політичне положення громадян ще найменше змінилося. Остала цяж сама поліційна система надзору і настирливої, дошкульної контролі приватного життя, цяж сама самоволя уряду і брак захисту перед цею самоволею, ще більша чим за старого режиму нетолеранція до всякої критики або хоч би відмінної думки” [3, 8].

Не залишав публіцистичної діяльності М. Кордуба і після переїзду на викладацьку роботу до Варшавського університету в 1929 р. У варшавський період життя (1929 – 1940) Кордуба надалі надавав пріоритет культурно-освітнім проблемам української нації, які осмислював з висоти набутого досвіду педагогічної праці в столичному польському університеті. У цей час видатний учений активно співпрацює з варшавським журналом “Biuletyń polsko-ukraiński”, який був речником прихильників налагодження польсько-українського порозуміння [8].

На сторінках згаданого видання М. Кордуба найбільше уваги присвятив освітнім проблемам української меншини у Другій Речі Посполитій. Він продовжував переконувати польського читача у природності вимог українців щодо вищого шкільництва, на численних історичних фактах доводячи, що традиції української вищої освіти не обмежуються лише ХІХ ст., а сягають львівської братської школи та Острозької Академії [13, 27 – 34]. “Народ український, – твердить він, – кілька століть намагався створити осередки духовного життя, які дали б йому змогу дбати про рідну освіту і в культурному розвитку дотримувати кроку сусіднім народам” [11, 1]. Отже, наскільки несправедливим, емоційно наголошує вчений, є позбавлення українців вищих студій у ХХ ст., коли всі цивілізовані народи мають свої університетські осередки, що продукують кадри національної інтелігенції.

Підтримуючи намір редакторів журналу “Biuletyń polsko-ukraiński” нормалізувати польсько-українській національний діалог, М. Кордуба відстежував і на шпальтах видання піддавав суворій критиці спроби поодиноких польських політиків роздмухати полум’я конфлікту між двома народами. Як приклад наведемо його резонансну статтю “Елемент провокації в польсько-українських стосунках”, в якій він засудив підживлювання “воєнного психозу” серед польського населення західноукраїнських земель. Ішлося про започатковану польською місцевою адміністрацією традицію встановлення пам’ятних хрестів на відзначення польсько-української збройної боротьби у Східній Галичині. Супровідні написи на цих пам’ятках містили відверто ксенофобські характе-ристики української людності краю. Відзначаючи шкоду для процесу примирення такої політики історичної пам’яті, україн-ський учений закликав представників польського політикуму відмовитися від радикальних оцінок при осмисленні недавнього національного протистояння.

Міжнаціональна проблематика, в центрі якої стояли взаємини українців із їхніми сусідами, вивчалася М. Кордубою не тільки крізь призму польсько-українського діалогу. Надзви-чайно цікавими були його розважання про особливості побудови нової моделі міжнаціональних відносин у радянській державі, з якими вчений поділився з читачами журналу “Biuletyń polsko-ukraiński”. Аналізуючи партійні документи, що були покликані врегулювати міжнаціональні проблеми у СРСР, М. Кордуба цілком слушно продемонстрував невідповідність їхнього змісту реальній практиці, коли домінування росіян було тотальним практично в усіх сферах адміністрування на підрадянських українських землях. Ця обставина уможливила вченому зробити цілком очевидний висновок про спадковість імперської та радянської національної політики. Наприкінці статті М. Кордуба дав надзвичайно точний діагноз радянській дійсності: “Український народ бореться передовсім за визволення з під нівелюючого впливу російської культури, яка постає зараз у постаті гегемона революції на сході. Є цілком зрозумілим, що необхідною умовою такого визволення має стати здобуття державної незалежності. Тому ми бачимо появу в українській літературі, науці, а також у самому лоні комуністичної партії рухів, які відкидають культурну гегемонію Росії, рухів, сьогодні задушених і знищених, що орієнтувалися, як писав Хвильовий, на “психологічну Європу”. Останнє Москва слушно сприйняла як тривожний сигнал, який заповідає в майбутньому нову революцію” [10, 31 – 35].

Поряд із українським поглядом на проблеми поточного життя, М. Кордуба також знайомив читачів журналу “Biuletyń polsko-ukraiński” з культурними феноменами східного сусіда. Коли у листопаді 1934 р. трагічно на вигнанні помер його вчитель Михайло Грушевський, варшавський професор опублікував на сторінках часопису розлогий некролог, де вперше показав польському читачеві різноплановість творчого генія автора “Історії України-Руси” [12, 1 – 4]. Ідучи слідом за автобіографією вченого, його учень окреслив головні віхи життя М. Грушев-ського – від тифліського гімназиста до московського бранця, визначаючи провідну ідею його життя як свідоме жертовне служіння українству. Творчий доробок учителя дослідник цілком справедливо розпочав із аналізу “Історії України-Руси”. Працю М. Грушевського його учень назвав цілковито оригінальною як за покладеною в її основу моделлю-концепцією, так і за методом опрацювання й способами інтерпретації історичного матеріалу. Оригінальність твору, переконаний дослідник, виявляється також у порушенні низки незауважених попередниками наукових проблем історико-культурного, економічного та соціального характеру, виявлення й дослідження яких значною мірою збагатило вітчизняну науку. Іншою важливою рисою “Історії України-Руси”, на думку М. Кордуби, є її “абсолютний критицизм”, що проявляється у послідовності автора щодо верифікації джерел та усталених гіпотез, свідомому відкиданні будь-яких позанаукових впливів на свою працю. Найпомітнішим є критичне переосмис-лення М. Грушевським попередньої традиції у ставленні до історії козаччини, дослідження якої, вказує М. Кордуба, його вчитель поставив на цілковито новий у концептуальному та джерельному плані рівень. Особливу увагу він звертає на культуру організації наукового апарату у великій “Історії”, зауваживши безпрецедентні за розлогістю та складністю критичні екскурси до праці в історичній літературі всіх слов’янських народів. Поділя-ючи постулати державницької історіографії, дослідник говорить про впливи народницької ідеології на історіософію М. Грушев-ського. Узагальнюючи методологію всього твору, М. Кордуба слушно вказує на еклектизм учителя при визначенні рушіїв історичного процесу, застерігає від однозначного віднесення його творчості до якоїсь певної історіографічної школи. Попри незакінченість головної праці, цілісний нарис української історії дослідник виклав у кількох науково-популярних розвідках, які мають також важливе національно-виховне та просвітнє значення.

Гідним супутником “Історії України-Руси” М. Кордуба називає багатотомну працю вчителя, присвячену минулому української літератури. І тут, вказує він, М. Грушевський постав цілком оригінальним дослідником, не лише узагальнивши значну кількість джерел, але й піддавши їх усебічному соціологічному аналізу. Новаторством автор нарису вважає історико-релігійні та соціо-логічні студії М. Грушевського, а також його праці, присвячені всесвітній історії. На завершення М. Кордуба звернувся до науково-організаційної діяльності вчителя, відзначивши епохальність його внеску й у цій царині. НТШ, УНТ, УСІ та історичні уста-нови ВУАН, на його переконання, цілковито завдячують своєму швидкому поступі таланту видатного вченого. Наголосивши, що М. Грушевський не лише писав, а й творив історію, “керуючи Українською республікою як її перший президент”, Однак М. Кордуба залишив вивчення цієї важливої теми іншим дослід-никам. Уся його стаття, написана під свіжим враженням від важкої втрати, сповнена почуттям щирої приязні учня до вчителя. Попри виразно емоційне забарвлення, вона стала одним із перших ґрунтовних досліджень творчої спадщини М. Грушевського.



Висновки. У міжвоєнний час публіцистична діяльність М. Кордуби була спрямована передусім на захист культурно-освітніх прав українського суспільства на окупованих поляками територіях. В умовах активної полонізації широких народних мас визначний діяч займав активну громадянську позицію в боротьбі за національну школу, українську мову, культурний розвиток нації. Аналіз співпраці М. Кордуби з періодичними виданнями дає змогу говорити про видатного вченого як про талановитого журналіста, що публіцистичним пером діагностував вади сучасного йому суспільства і пропонував власні рецепти громадського одужання. У вічі впадає багатогранність журналіст-ського амплуа видатного учня Михайла Грушевського: він постає не лише як журналіст-хронікер, але й витончений белетрист, що в художньому образі порушує важливі йому суспільні питання. Звернення до нашої проблеми уможливило також з’ясування особливостей журналістського стилю М. Кордуби. На нашу думку, йому були притаманні принциповість у відстоюванні власної позиції, толерантність у сприйнятті аргументів опонента, об’єктивність при інтерпретації важливих соціальних тем і постійна робота над вдосконаленням стилістики своєї публіцистики.

Перспективним напрямом подальшого вивчення проблеми є з’ясування особливостей журналістських зацікавлень М. Кордуби у роки Другої світової війни.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал