Використання наочності на уроках української мови в розумово відсталих дітей



Скачати 53.61 Kb.
Дата конвертації27.01.2017
Розмір53.61 Kb.
Використання наочності на уроках української мови в розумово відсталих дітей

Мова - втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови...

(Максим Рильський, український поет)

Наочність у навчанні — один з основних принципів дидактики, відповідно до якого навчання будується на конкретних образах, що безпосередньо сприймаються учнями. Вперше цей принцип обґрунтував Я. А. Коменський. Пізніше його розробляли Й. Г. Песталоці, К. Д. Ушинський. Сучасні дидакти розглядають наочність як джерело знань, на основі якого формуються чуттєві уявлення й поняття, як ілюстрацію до положень, що вивчаються, опору для абстрактного мислення. Засоби наочності застосовуються перед вивченням нового матеріалу, в процесі засвоєння понять, повторення й перевірки знань тощо.

Розширення можливостей у реалізації принципу наочності на основі сучасних інформаційно-технічних засобів значно полегшує створення в практичній педагогічній діяльності ілюзії повного рішення проблеми технічними засобами, призводить у ряді випадків до забуття основних інваріантних принципів, викликає нічим не виправдане захоплення формою пред'явлення матеріалу на шкоду змісту і цілям навчання. Ці явища знаходять висвітлення й у безпосередній педагогічній практиці, і при створенні підручників, наочних приладь, дидактичних зошитів, що не може не позначитися негативно на ефективності всього педагогічного процесу, компроментуючи нові засоби наочності і нові засоби навчання.

Щоб перебороти ці негативні тенденції, необхідно неухильно притримуватися принципу системності у відношенні будь-яких педагогічних новацій і завжди співвідносити нові техніко-педагогічні параметри сучасних засобів наочності з основними структурними компонентами дидактичної системи (її цілями і задачами, змістом, методами).

Значення для теорії та практики в методиці викладання української мови та літератури вивчення використання наочності величезне, оскільки саме наочність підвищує інтерес до матеріалу, що викладається, робить його більш доступним, зрозумілим, особливо в навчанні на уроках у розумово відсталих дітей.

Ми знаємо, що наочність - це засіб, який повинен забезпечити не тільки підвищення якості знань і їх міцності, але й розвиток сприйняття, мислення, активності i самостійності учнів, їх можливостей i інтересів.

Наочність збагачує коло уявлень дитини, робить навчання більш доступним, конкретним і цікавим, розвиває спостережливість і мислення.

Принцип наочності випливає із сутності процесу сприйняття, осмислення й узагальнення учнівського досліджуваного матеріалу. Він означає, що в навчанні необхідно, наслідуючи логіку процесу засвоєння знань. Проте характер і ступінь використання наочності різноманітні на різних етапах навчання. Зайве захоплення наочністю в навчанні може призвести до небажаних результатів. Говорячи про значення принципу наочності і про його роль у процесі навчального пізнання, дидактика підтверджує, що наочність є вихідним моментом навчання головним чином у молодших класах. В міру руху учнів до старших класів учитель поступово повинен знаходити в навчанні історико-індуктивний шлях поповнення знань: постановка проблеми, історія її рішення і сучасний стан, потім практичні або лабораторні роботи. Тут наочність одержує свою реалізацію двічі: як ілюстрація історії відкриття і як засіб розкриття сучасного рішення проблеми.

Наочність застосовується і як засіб пізнання нового, і для ілюстрації думки, і для розвитку спостережливості, і для кращого запам'ятовування матеріалу. Засоби наочності використовуються на всіх етапах процесу навчання: при поясненні нового матеріалу вчителем, при закріпленні знань, формуванні умінь і навичок, при виконанні домашніх завдань, при контролі засвоєння навчального матеріалу.

Отже, уміле застосування засобів наочності в навчанні цілком знаходиться в руках учителя. Вчитель у кожному окремому випадку повинен самостійно вирішувати, коли і якою мірою треба застосовувати наочність у процесі навчання, тому що від цього деякою мірою залежить якість знань учнівських.

Принцип наочності потребує сполучення наочності й уявних дій, наочності і слова. Шкідливим є як недостатнє, так і надлишкове застосування засобів наочності. Їхня хиба призводить до формальних знань, а надлишок може загальмувати розвиток логічного мислення, просторового уявлення й уяви. Зустрічаються приклади нетрадиційного застосування принципу наочності.

Наочні методи достатньо важливі для тих, яких навчають, що мають візуальне сприйняття дійсності. Сучасна дидактика потребує найбільше раціональних варіантів застосування засобів наочності, що дозволяють досягти більшого освітнього і виховного, а так ефекту, що само розвиває. Вона орієнтує педагогів на таке застосування наочних методів навчання, щоб одночасно мати можливість розвивати й абстрактне мислення учнів.

Таким чином, існують різноманітні форми зв'язку слова і наочності. Віддати якимось із них повну перевагу було б помилковим, тому що в залежності від особливостей задач навчання, змісту теми, характеру наявних наочних засобів, а також рівня підготовленості тих, яких навчають,необхідно в кожному конкретному випадку обирати найбільше раціональне сполучення.

Для реалізації цього принципу на практиці застосовуються:

. показ рухової дії викладачем;

. демонстрація наочних приладь;

. кінофільми;

. відеофільми;

. звукова і світлова сигналізація.

Наочність у сучасній теорії і практиці навчання можна розуміти подвійно:

- процес почуттєвого відбитка в навчанні;

- вивчення навчального матеріалу на підставі наочних посібників.

Наочний матеріал служить як би зовнішньою опорою внутрішніх дій, що чиняться дитиною під керівництвом вчителя в процесі оволодіння знаннями.

У якості елементів інформації для системи ілюстрацій варто відбирати тільки ті об'єкти, що є предметом вивчення і потребують для успішного їх засвоєння застосування засобів наочності. Відбираючи і продумуючи цю інформацію, необхідно зберігати сувору відповідність обсягу, структури й змісту можливостям сприйняття учнями. Кількість ілюстрацій повинна бути необхідною і достатньою для створення чітких зорових уяв досліджуваних об'єктів. Надлишок інформації, як правило, не сприяє розумінню, оскільки людське око одномоментно спроможне сприймати таку кількість об'єктів інформації, із яких мозок аналізує порядку п'яти і менше відсотків. Інша інформація є для конкретного індивідуума малозначимою, перешкодою, шумом.

Слід зазначити, що ступінь складності ілюстративного матеріалу, його обсяг, форми і методи демонстрації повинні бути посильними для учнів, їхньому віку, здібностям, рівню розвитку і готовності до навчання.

По-перше, вимоги психо-фізіологічних можливостей людини по засвоєнню інформації, що міститься в цих матеріалах. Відповідно до них обсяг інформації ілюстративних матеріалів повинний бути узгоджений з обсягом інформації, досліджуваної учнем за підручником або навчальним посібником

По-друге, застосовуючи ілюстративні матеріали потрібно знайти серед можливих моделей досліджуваного об'єкта такі їхні оптимальні сполучення і послідовність, що дозволили б щонайкраще створити інваріант, тотожний досліджуваному об'єкту.

По-третє, в ілюстративних матеріалах важливі такі форми значеннєвого вираження моделей об'єктів, які б підвищували активність і стримували вираження моделей об'єктів, які б підвищували активність і стримували гальмування сприйняття.



У результаті правильно розроблена і побудована система ілюстративних матеріалів по навчальному предмету дозволить інтенсифікувати навчальну діяльність учнів і підвищить ефективність і якість навчання.


Література:

  1. Жифарська Н.Є, Використання наочності на уроках української мови та літератури, 2013;

  2. Кулик Б.М. Наочність у викладанні граматики української мови. - К.: Радянська школа, 1953


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал