Виховання господарської дбайливості у студентів аграрних коледжів



Сторінка2/14
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДБАЙЛИВОСТІ СТУДЕНТІВ
1.1. Ретроспективний аналіз педагогічних ідей формування господарської дбайливості особистості
Ідеї про виховання господарської дбайливості віднаходимо у зарубіжній філософській і педагогічній думці. З огляду на це, на основі принципів історизму об’єктивності та ціннісного підходу реконструюємо, проаналізуємо та узагальнимо процес накопичення філософсько-педагогічних ідей формування господарської дбайливості особистості, як у зарубіжних країнах і Україні від найдавніших часів до сьогодення.

Практична реалізація елементів господарсько-економічного виховання підростаючого покоління проглядається в археологічних знахідках, наскальних і печерних розписах первісних людей егалітарного суспільства. Архаїчне виховання здійснювалося в процесі повсякденної виробничої діяльності. Спосіб навчання був практично-діяльним, тобто господарсько-економічні знання (про способи збиральництва, рибальства, полювання, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, засобів мисливства і рибальства) передавались у процесі життєдіяльності від дорослих членів суспільства до молодших. Важливе значення у вихованні господарської дбайливості первісної людини мав обряд ініціації (посвячення у дорослі члени суспільства), а також поява піктографічного письма (накопичення і передача інформації, досвіду) і перші релігійні вірування (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія) [198].

У «Кодексі Хаммурапі» (1750 р. до н. е.) зауважується на тому, що батько відповідальний за підготовку сина до господарської праці і передачу свого ремесла у спадок. Якщо син оволодів недостатніми господарсько-трудовими навичками і це спричинить небажані наслідки, то не мине жорстоке покарання.

У добу Стародавньої Індії, у добудиський період, коли існували кастові відносини у суспільстві освячені індуїстською традицією і релігією, набуття господарських навичок було обов’язком кожної людини, яка мусіла розвивати свої моральні, фізичні й розумові якості так, щоб стати повноправним членом своєї касти. Наприклад, для представників касти вайші важливими якостями були – працьовитість і терпіння.

У стародавньому Китаї, Конфуцій вважав, що можливості різних людей від природи неоднакові. Звідси випливало, що хорошими господарниками за природними задатками стають «сини неба» – люди, які мають вищу вроджену мудрість і претендують на лідерство [60].

Сунь Ян, услід за Конфуцієм, стверджує, що держава досягає процвітання землеробством і війною, а тому люди мають досягати добробуту завдяки героїчному подвигу і самовідданій землеробській праці. Демагогія і теоретичні вчення є справою не господарників чи воїнів, а дармоїдів та лінивих нікчем. [58].

На проблемах господарювання, відповідно до законів природи робить акцент даосизм. Дао-цзи підкреслював, що життя людини повинно протікати у гармонії з природою [198, с.28]. Саме ці ідеї можна вважати паростками виховання у підростаючого покоління знань умінь і навичок екологобезпечного господарювання.

У період архаїчної Греції, Гесіод своєю працею «Труди і дні» дав суттєвий поштовх розвитку педагогічної думки щодо формування господарської дбайливості особистості. Він зазначав, що трудова діяльність є найважливішою умовою життя людини і надавав практичні поради щодо різних господарських робіт, вказував які дні є щасливими для посівів і збирання врожаю [51].

Сократ, Платон, Аристотель зауважували на необхідності формування вмінь користування благами, прибутками не заради наживи, а для задоволення потреб. Саме Аристотель першим вжив термін «економія». Так, Платон вважав, що кожен член суспільства має виконувати одну визначену спеціальністю роботу, але досягти у ній справжньої майстерності. Вибір професії має здійснюватись на основі природних задатків. Платон обґрунтував три типи людей: філософ – державний діяч, який управляє республікою на основі розуму і справедливості; військовоначальник – захищає державу і підпорядковує всіх інших людей своїй волі; ділова людина (ремісник-господарник) – забезпечує задоволення матеріальних потреб [121].

У період Стародавнього Риму важливими, для нашого дослідження є ідеї Марка Порція Катона, який зауважував «…Землеробство є заняття найбільш благочестиве і стале, людям же, які йому віддаються, найменш властивий лихий напрям думок». Під добрим землеробом Катон розумів, у першу чергу, землевласника (він сам володів величезними латифундіями), який використовує рабську працю і зв’язаний з ринком. Катон є автором найгрунтовнішого на той час трактату «De agri cultura» («Про землеробство»), де підсумовується досвід не тільки італійських землеробів, а й греків. Тут зібрані практичні поради, що і як треба садити, як обробляти поля, яким чином вибрати вдале місце для вілли, як використовувати рабську працю, яким культурам надавати перевагу (виноград, городні культури, вербові насадження, маслини, луг). Також даються поради щодо утримання тварин. Катон пропонує модель прогресивного, не натурального господарства, зорієнтованого на ринок [81, с. 199-203].

Великими і визначними ієрархами, учителями і проповідниками, Отцями Східної Церкви, які залишили помітний слід у вихованні майбутніх господарів на засадах християнських цінностей були: Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоуст. Цю традицію продовжував Августин Блаженний (354 – 430), який був прихильником ідеї, що передбачала орієнтацію на істинне знання, високо цінував грамотність, вивчення мови, історії, математичних наук. Все, що людина повинна знати, має нести прикладний характер і не допускати розкоші і надмірностей [64].

Зазначимо, що у Середні віки, господарські знання, уміння і навички підприємницької, ремісничої діяльності формувались у цехових, гільдійських школах, а в арабському світі вважалось, що знання про світ, у тому числі про господарювання, мають доповнюватись моральністю і людяністю (без виховання, знання – вогонь без дров; без знання вихованість – як душа без тіла).

В епоху Відродження і Реформації розвінчувалось стара, схоластична, рутинна система виховання в основі якої церковна ідеологія. Так, Ф. Рабле висміяв методи середньовічної школи, вказав шлях до оволодіння знаннями в процесі активної діяльності самої дитини, яка, спостерігає за природними явищами і черпає з життя знання, порівнює, узагальнює, робить висновки [140].

Мішель Монтень – видатний французький просвітитель епохи Відродження, у своїй праці «Досліди» критикував як традиційну шкільну схоластику, так і крайнощі гуманізму, багато представників якого всю виховну роботу зводили до вивчення творів латинських і грецьких авторів. Вважав, що наука має вивчати не книжки, а речі, лише тоді виховання буде корисним для держави і її господарства [95].

Реформаційний рух XV-XVI ст. у Західній і Центральній Європі пропагував ідею успішності і багатства як вияву доброго ставлення Бога до людини, чим заохочував виховання підприємців, дбайливих господарів, які успішно ведуть справи.

Соціалісти утопісти Т. Мор і Т. Кампанелла [Мор Т. Утопія; Кампанелла Т. Місто Сонця [96] стверджували, що основа соціального зла є приватна власність, і капіталістичне господарювання, тому, у своїх творах, відповідно, «Утопія» та «Місто Сонця», автори моделювали господарське виховання у площину ідеального суспільного ладу, де не існує приватної власності, функціонує система громадської організації виробництва і розподілу благ. На думку утопістів, сама держава має піклуватись про виховання господарників.

Значний вклад у розвиток філософсько-педагогічних вчень щодо формування господарської дбайливості здійснили мислителі Нового часу. Так, «батько-педагогіки» Я.А.Коменський вважав, що з раннього віку слід привчати дитину до господарської діяльності, прищеплювати їй відповідні вміння і навички включаючи у господарське життя поступово, відповідно до природного розгортання її здатностей. Економічні знання для Я.А.Коменського виявляються у спроможності управляти домашнім господарством [73].

Французький юрист Жан Боден у своєму трактаті «Шість книг про державу» стверджував, що перевагу слід віддати роботі із забезпечення головних потреб людей у доброякісній воді, харчах і матеріалах для спорудження будинків і фортець. Жан Боден наголошує, що дбайливі господарі не можуть застосовувати свою владу всупереч Закону Божому і Законам Природи (моральність і екологічна культура) [14].

Актуальними у плані нашого дослідження є ідеї англійського філософа Дж. Локка. Він вбачав мету виховання у підготовці джентльмена, який уміє розумно і прибутково вести свої справи, має здоровий дух у здоровому тілі й уміє поводитися в товаристві [72].

Важлива роль у розробці ідей виховання господарської дбайливості належала представникам пізнього Відродження і Просвітництва – рух інтелектуалів, який базувався на ідеях антиклерикалізму, антиабсолютизму, який заперечував феодальні відносини, прагнув перебудови суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, розробив і пропагував теорію природного права, соціального договору (Йоган Базедов, Йоахім Генріх Кампе, Франсуа Фенелон, Клод Анрі Гельвецій, Франсуа Марі Аруе (Вольтер) та інші. Цими мислителями економічне виховання розумілося як підготовка до самостійного життя.

Вагомий вклад у виховання господарської дбайливості вніс швейцарський педагог Й. Песталоцці, який одним із перших прагнув практично пов’язати навчання з продуктивною працею дитини. Її підготовку до трудової діяльності він намагався реалізувати шляхом передачі елементарних знань. Песталоцці важливу роль у вихованні господарської дбайливості особистості відводив вправам, що дозволяють дитині набути трудові навички [116].

В період Новітньої історії німецький педагог Георг Кершенштейнер науково обґрунтував трудову школу, яка забезпечувала виховання таких якостей особистості як господарність, підприємливість, працелюбність. У роботі «Поняття трудової школи» він доводив, що в епоху розподілу праці, що супроводжує розвиток культури, кожна людина повинна мати професійну спеціалізацію і набути рис господарника та громадянина-патріота. Для реалізації цих ідей організація шкільного виробництва повинна здійснюватися на зразок трудової громади. Г. Кершенштeйнер вважав, що трудова школа повинна стати такою освітньою установою, що готує дітей з народу, до майбутньої трудової діяльності, основною метою якої є вироблення в учнів елементарних трудових навичок і виховання дисципліни [198].

Американський філософ Джон Дьюї, моделює проблему господарсько-економічного виховання людини у площину прагматизму (від гр. πράγμα – діло, дія) – течія у філософії і педагогіці, яка базується на практиці як критерію істинності. Дж. Дьюї вважається розробником нового напряму у вихованні – інструменталізму, згідно з яким усі види діяльності тлумачилися як інструменти, створені людьми для розв’язання індивідуальних і господарських проблем. Виховання господарської дбайливості особистості може бути реалізоване завдяки застосуванню методу проектів розробленому в 1918 р. американським психологом і педагогом Уільямом Кілпатріком. Він розумів метод проектів як «від душі виконуваний задум», таку систему виховання, коли учні отримують знання і набувають умінь у процесі виконання практичних завдань, що крок за кроком ускладнюються і наперед плануються [198, с. 185-188].

Німецький психолог, педагог Едвард Шпрангер побудував своєрідну теорію форм життя, виділивши типи особистості, а саме: 1) теоретична людина (яка орієнтується на цінності знання); 2) естетична людина (цінності краси); 3) суспільна людина (цінність перебування у спільноті); 4) владна людина (цінність влади) 5) релігійна людина (цінність Бога); 6) економічна людина – це та, яка у всіх життєвих відносинах орієнтується на корисність (цінності економічної вигоди).

Значний досвід підготовки підростаючого покоління до господарського життя знаходимо у практиці виховання древніх слов’ян, а також у філософсько-педагогічній спадщині українських мислителів. Так, у VI–IX ст. слов’янські племена, що населяли територію в межах сучасної України привчали своїх дітей до господарності у процесі їх включення у конкретні види трудової діяльності. Ці види включали промисли і ремесла, де існувала диференціація за статевою ознако. У хлопчиків формували навички господарської діяльності залучаючи їх до мисливства, рибальства, зброярства, бортництва, кушнірства тощо, а дівчаток вчили збиральництву, прядінню і ткацтву.

Давньою українською народною традицією виховання господарності є толока. Вона зародилась у слов’ян. Толоку організовували члени певної спільноти (сім’я, рід, плем’я) для виконання термінових робіт, що вимагають великої кількості задіяних (посівна, збір урожаю, заготовка дров на зиму, спорудження жител, впорядкування певної території після стихійного лиха тощо). По завершенню роботи всі запрошувались господарем (господинею) на частування. Молоді люди не лише вдосконалювали навички готовності до праці, а й здобували конкретний досвід господарювання, що базувався на моральних засадах альтруїзму [17, с. 36–39].

Вищим досягненням думки про виховання господарника у добу Київської Русі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У «Повчанні» обґрунтовується ідея необхідності переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, яке пов’язане з практичними потребами людини. Володимир Мономах першим серед мислителів Київської Русі вказав на зв’язок освіти з потребами життя і діяльністю людини. Князь Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця присвячена добрим справам, у тому числі впорядкованому веденню господарства. Значне місце у передачі досвіду господарської діяльності від покоління до покоління відводиться батькам і старшим, які виховують на особистому прикладі. Володимир Мономах вважає, що господарем на землі може бути той, хто любить свою Батьківщину і готовий захищати її від ворогів. Таким чином, автором «Повчання» була переконливо висловлена ідея поєднання у вихованні особистості якостей дбайливого господаря і воїна і патріота. І усе це може бути досягнуто свідомою, наполегливою працею того, хто виховується. Так, Володимир Мономах пише: «Діти мої або хто інший, слухаючи мою грамотицю, не посмійтеся з неї, а прийміть її до свого серця, і не лінуйтеся, а щиро трудіться» [34, с.35].

У добу Козаччини на ряду з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел, де виховували господарників гончарів, бортників, бондарів, чинбарів тощо. Цікавим феноменом того часу були зимівники – господарства козаків, де вони перебували коли не було військових дій (особливо взимку). Зимівники згодом перетворилися на великі господарства, де поряд зі скотарством розвивалося землеробство, бджільництво, зброярство тощо. Козаків, що перебували в зимівнику, називали гніздюками, або сиднями. Вони мали нижчий соціальний статус а ніж січові козаки. Гніздюків брали у військовий похід рідко, проте їх праця і праця їх дітей була важливою у забезпеченні козацьких полків продовольством зброєю і боєприпасами. Традиції господарювання у зимівниках передавались в основному від батьків до дітей через виховання у сім’ї [205, с. 319].

Цінними у плані нашого дослідження є філософсько-педагогічні надбання Г.С Сковороди, який навчав, що досягнути ідеалу, стати доброчинцем чи господарем, можна лише зрозумівши хто ти є. З цією думкою корелює ідея «сродної праці» Григорія Савича, який вважав, що людина пізнаючи свої нахили може правильно визначити своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: «Один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду» [203].

Аналізуючи поетичну спадщину Тараса Григоровича Шевченка, зокрема повість «Прогулка с удовольствием но ни без морали» знаходимо, що дбайливим господарем може бути тільки працьовита людина. Великий Кобзар наголошує, що «… пусті люди й пусті характери виходять з болота неробства і багнюки моральної порожнечі». Через усю творчість Т.Г.Шевченка червоною ниткою проходить любов до України, розбудові якої кожен свідомий патріот має присвячувати сою працю, у тому числі і господарську.

І.Я. Франко конструює свій ідеал виховання приписуючи людині-каменяру, будівнику нового суспільства внутрішній спокій, силу, ясність переконань, чисту совість і боротьбу проти темноти, дармоїдства. Добрий господар насамперед патріот, трудиться в ім’я благополуччя своєї родини і усього українського народу, бо «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Але не словом, а ділом треба доводити свою любов до рідної землі і народу: «Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не потертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею» [186].

Серед українських педагогів минулого, які вперше висловили ідею виховання господаря шляхом поєднання навчання із сільськогосподарською працею слід виділити Олександра Васильовича Духновича, який виступав за народність навчання, за викладання рідною мовою, відіграв велику роль у відкритті більше 70 шкіл у першу чергу для сільських дітей. Добрим господарем на своїй землі може стати тільки той, хто є освіченим і залученим, як до інтелектуальної, так і фізичної праці [114].

Ідеї виховання господарності знаходимо також у працях М.Корфа, Х.Алчевської, К.Ушинського, які вважали основним фактором і засобом виховання, становлення особистості – працю. На думку Костянтина Дмитровича, вона є джерелом не лише фізичного, розумового і морального удосконалення, але й існування людини взагалі, тому треба прищеплювати вихованцям не лише повагу і любов до праці, але і звичку працювати: «Виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до життя» [182, с. 113].

Не можна обійти увагою діяльності українських громадських товариств, що діяли в Західній Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., і які направляли свою діяльність на розвиток господарської культури українців. Широкий комплекс культурно-освітніх завдань розв’язувала практика влаштування господарських і кооперативних свят, що поступово входили в народний побут і обрядовість та сприяли національній єдності західноукраїнського населення, розвиваючи їх здатність до впорядкованого ведення господарства (свято «Сільського господаря», яке за постановою березневого 1928 р. з’їзду філій товариства влаштовували 16 травня, свята садження фруктових дерев, свята кооперації (30 вересня), свята ощадності, які пропагували ідею дрібних заощаджень, господарські виставки).

Однією із розповсюджених форм виховання господарності людей на західно-українських земля були «прогульки» (екскурсії), що передбачали вивчення промислових підприємств, взірцевих господарств, кращих полів де застосовувались ефективні на той час передові технології [48].

У радянській Україні, не зважаючи на те, що приватне господарювання обмежувалось, значна увага приділялась трудовому вихованню, навчанню засобами продуктивної праці. Певною мірою на це впливав розвиток експериментальної педагогіки у Європі та Америці, зокрема поява «нових шкіл», де втілювалась обґрунтована Г.Кершенштейнером концепція трудової школи [57]. Це відповідало соціальним запитам, бо після війни і революції 1917 р. у радянській Росії, до складу якої входила Україна, слід було відбудовувати господарство на новій ідеологічній, політичній і економічній базі. Запроваджувалась різні форми соціалістичної, колективної власності, створювались колективні господарства, форсованими темпами йшла індустріалізація. З огляду на це, у педагогічному середовищі розроблялись системи виховання господарника-соціаліста в колективі, а в 20-30 роках XX століття створюються сільськогосподарські школи в системі соціального виховання в СРСР для виховання корисного,здорового,працездатного члена суспільства, який має організаторські навички, умілого знавця, техніка, агронома, хорошого господарника. Усе це слід було забезпечувати шляхом запровадження самоврядування, створення сільськогосподарських і професійних гуртків. Широкого розповсюдження набув метод проектів і лабораторно-бригадне навчання.

Цікавими у цьому плані є міркування Галини Білавич, яка писала: «Сьогодні доводиться констатувати, що традиційна українська господарність істотно деформувалась. За десятиріччя панування радянського режиму в суспільній свідомості, зокрема й у всіх ланках освітньо-виховного процесу, змінились самі поняття «господарська культура» «господарське виховання», адже в кращому випадку вони розглядались у розрізі поєднання навчання з продуктивною працею …Пануючі соціально-класові стереотипи, саме слово «господар» пов’язували перед усім із наявністю приватної власності, надаючи йому упереджено негативного звучання, тому його поступово замінили штучним терміном «господарник», що означає людину, яка керує соціалістичним підприємством і відповідає за суспільну власність» [13, с.192].

До теоретичного обґрунтування і створення системи виховання якостей господарника доклались не тільки західні педагоги, які творили у рамках концепції «нової школи», але й українські вчені, такі як: С.Т.Шацький (разом із дружиною організував дитячу літню трудову колонію «Бадьоре життя»); П.П.Блонський (його монографія «Трудова школа», 1919 р.) розглядалась, як важливий теоретичний орієнтир при організації нової школи у 1920- х рр.), А.С. Макаренко (виховання господарника у колективі) тощо.

Так, П.П.Блонський розширив традиційне розуміння мети трудової школи, яка передбачала передусім ручну працю учнів. Він ввів ширше поняття: соціальна праця, вважав, що школа має підготувати громадського трудівника. Павло Петрович вважав, що дитині слід прищепити «вміння створювати з речей і явищ природи предмети, корисні для людства». П.П.Блонський великого значення надавав політехнічній підготовці школярів та формуванню лідерських якостей і організаторських навичок дбайливого господаря шляхом залучення дітей і молоді до участі в діяльності органів самоврядування.

Значний вклад у виховання особистості засобами продуктивної праці в умовах колективу вніс А.С. Макаренко. Він вважав, що праця без напруження, без громадської й колективної турботи є малоефективною у справі виховання. Така праця швидко й легко стає автономною механічною дією і відбивається на психіці неконструктивно. Праця, з точки зору А.С.Макаренка, мала бути обов’язково продуктивною і відповідальною: «Я не уявляю трудового виховання поза умовами виробництва, я переконаний, що праця, яка не має на увазі створення цінностей не є позитивним елементом виховання, тому що праця, так звана навчальна, і та повинна виходити з уявлення про цінності, які праця може створити» [77].

Залучення вихованців до рентабельної, продуктивної праці забезпечувало можливість не лише виживати, а й формувати у вихованців господарність шляхом знайомства з реальними виробничими відносинами, набувати професійних і організаторських навичок, лідерських якостей.

Комуна імені Ф.Е.Дзержинського, де А.С.Макаренко був директором, завдяки продуктивній праці перейшла на повний госпрозрахунок, відмовитися від будь-яких державних дотацій на утримання, а й давала державі 5 млн. крб. прибутку щороку. А.С. Макаренку у колонії імені Максима Горького не одразу вдавалось налагодити прибуткове виробництво на основі продуктивної праці вихованців. Так, організація сільськогосподарського виробництва в колонії імені М.Горького, за яку відповідав економіст Фере, не стала ефективною системою організації праці неповнолітніх правопорушників і злочинців. По справжньому налагодити продуктивне, рентабельне виробництво А.С. Макаренку вдалось у комуні імені Ф.Е. Дзержинського. Справа розпочали з виготовлення меблів. Успіх її завдячує підприємливому господарнику Соломону Борисовичу Когану. Він був тим, хто пообіцяв виготовити для Будівельного інституту, який споруджувався Будівельним управлінням, партію меблів. Інституту, як такого. – ще не було, вирили під будівництво лише котлован. Постала проблема складування меблів. Соломон Борисович сказав замовнику, що готовий спорудити склад, але для цього потрібно 50 000 руб. Йому ці гроші дали. За ці кошти Соломон Борисович закупив деревообробне обладнання, станки, інше обладнання, яке використовували колоністи у виробництві. Соломон Борисович разом з комунарами прийняв виправдане рішення, замість виробництва меблів для будівельного інституту, якого ще не було, виготовляти меблі під індивідуальне замовлення (в основному стільці і столи). Накопичили певну суму. Поклали її на рахунок у банк (близько 600 тис.) Далі перепрофілювались, перейшли на виробництво свердел. Для їх виготовлення була потрібна точність, що часто вимірювалась тисячними міліметра. Це виховувало у комунарів почуття відповідальності у роботі, точності і бездоганності її виконання [77].

Проблема формування господарності і підприємливості, як складових економічної культури особистості, розроблялася багатьма сучасними вченими філософами, соціологами, економістами Л.І. Абалкіним [1], Б.П. Ангеловою [7], В.С. Аванесовим [2], Л.Любімовим [75], Т.І. Заславською [47], Полом Хейне [178], П. Масловим [79], А.А.Нуртдіновою [103], Ю.М. Рєзніком [143], В.П.Слєпцовою [157] ,К. Штайльманном [ 202]та ін.

Вивченням проблеми формування господарності, підприємливості, економічних знань, лідерських і організаторських та інших економічно значущих якостей особистості школярів та студентів займались зарубіжні та українські педагоги, а саме: І.Г. Агапов [3], А.Ф. Аменд [6], С.Я. Батишев [8.], Г.Г.Бєляєв [9] Л.І. Божович [15], О.Б.Будник [16,17,18], В.В.Бурдун [19,20], О.Г. Грохольська [33], Т.Е. Джагаєва [37], В.А.Кузьменко [66], А.О.Кучерявий [66], З.К.Левчук [69], В.С.Люлька [76], Н.А.Побірченко [123] В.А. Поляков [125], О.А.Радченко [142], І.А. Сасова [147], Р.В. Сопівник [163], І.В.Сопівник [162], Е.Е.Ступіна [168] Б.П. Шемякін [197], А.Г. Шпак [200] та інші.

В останні роки в Україні захищено цілий ряд дисертаційних праць, присвячених формуванню окремих складових господарської дбайливості підростаючого покоління. Так, у 2003 р. В.С.Люлька підготувала дисертацію у якій теоретично обґрунтовано та експериментально перевірено зміст і педагогічні засоби формування в учнів старших класів сільських шкіл професійної спрямованості на сферу сільськогосподарського виробництва [76]. У тому ж році А.О.Кучерявий захистив кандидатську дисертацію на тему «Формування готовності старшокласників до фермерської праці у навчально-виховному процесі сільської школи» [68], де автор обґрунтував концепцію підготовки школярів сільської школи до фермерського господарювання, розробив модель фахівця фермера виділивши системні і функціональні компоненти, дав визначення поняттю «готовність до фермерської праці», виділив педагогічні умови формування у сільських школярів мотивів оволодіння професією фермера-господарника, уточнив підходи до методики забезпечення рефлексії професійного самостановлення майбутнього фермера-господаря, формування практичного компонента готовності до фермерської праці. Автор вважає, що зміст професійно-спрямованої освіти учнів сільської школи має включати знання, вміння і навички у галузі фермерського виробництва сільськогосподарської продукції і поєднуватися із досвідом емоційно-вольового ставлення старшокласників до праці і саморегуляції поведінки у справі підготовки до фермерського господарювання.

У 2006 р В.В.Бурдун провів дисертаційне дослідження на тему «Формування у старшокласників морально-ціннісного ставлення до продуктивної праці», де розроблено напрями формування морально-ціннісного ставлення учнів до праці за допомогою проектно-технологічної діяльності, яка привчає дітей до самостійної і практичної добре спланованої роботи, формує прагнення до створення нового виробу, або нової технології, розвиває пізнавальні навички, комунікативні здібності, здатність до групової співпраці. Також автором розроблені критерії визначення рівня сформованості у старшокласників морально-ціннісного ставлення до продуктивної праці (задоволеність продуктивною працею; позитивна оцінка продуктивної праці; сформовані мотиви трудової діяльності; моральні якості суб’єкта сучасного виробництва) [19].

У 2008 р. Н.А.Калініченко захистила докторську дисертацію на тему «Трудова підготовка учнів сільської школи у центральному регіоні України (друга половина XX століття)» де авторкою узагальнено вітчизняний досвід трудової підготовки учнів сільської школи в центральному регіоні України в означений хронологічний період. Робота цінна для нас тим, що у ній генералізовано подаються особливості, методи і форми організації трудової підготовки учнів сільської школи, формування їх господарських умінь і навичок, а саме: виробниче навчання; учнівські виробничі бригади; трудові загони старшокласників; ланки по вирощуванню високих врожаїв; загони юних тваринників; літні табори праці і відпочинку; використання у навчально-виховному процесі зв’язків з базовими господарствами, наставницький рух тощо [55].

Формуванню трудових вмінь і навичок школярів у галузі сільськогосподарської праці і виробництва присвячені дисертаційні праці С.Б.Шабаги та О.А.Радченка. Так, Степан Борисович теоретично обґрунтував роль профілю «Агровиробництво» у технологічній підготовці старшокласників у сфері аграрного виробництва, визначив і експериментально перевірив педагогічні умови, що сприяють формуванню сільськогосподарських умінь і навичок старшокласників (міжпредметні зв’язки і мотивація діяльності учнів) [142].

Степан Богданович Шабага теоретично обґрунтував і експериментально перевірив дидактичні умови інтеграції змісту сільськогосподарської праці і природничих дисциплін у процесі трудової підготовки учнів сільської школи як засобу формування їх загально трудових сільськогосподарських знань і умінь [196].

Аналіз розвитку педагогічних ідей з формування різних особистісних утворень, що характеризують економічну культуру підростаючого покоління та психолого-педагогічної літератури сучасності, присвяченої окремим аспектам економічного виховання дітей і молоді, дозволяють зробити висновок, що питання формування підприємливості, організаторських, лідерських якостей, практичного мислення, працелюбності ініціативності, ощадливості і бережливого ставлення особистості до матеріальних цінностей ставились і вирішувались в умовах первісного суспільства, мислителями Стародавнього Сходу, Античності, Середньовіччя Нового і Новітнього часу, а також педагогами, економістами психологами сучасності. Значна кількість досліджень зарубіжних і українських вчених здійснена у галузі етноекономічного виховання, формування господарсько-економічної культури особистості, трудового виховання школярів, виховання підприємливості, економічного виховання у сім’ї, у той же час, практично немає досліджень педагогічного характеру в яких би комплексно, системно вирішувались питання теорії і методики виховання господарської дбайливості саме студентів аграрних коледжів, бо від їх здатності економно і впорядковано господарювати залежить функціонування агропромислового комплексу, продовольча безпека країни, економічний ріст і добробут громадян України. Разом із тим, залишаються також недослідженими проблеми виховання дбайливого господаря в умовах змін, що намітились у аграрній вищій освіті щодо змісту, структури навчально-виховного процесу. У період наростання кризових явищ важливо щоб фахівці агропромислової галузі мали розвинене практичне мислення, володіли організаторськими навичками, були здатні виконувати функції технолога, бухгалтера, економіста маркетолога, могли започаткувати власну справу у сільськогосподарській галузі. Станом на сьогодні випускники аграрних коледжів такими якостями у достатній мірі не володіють.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал